В його серці Україна назавжди
Шпилясті верхи гір ніби зсувають у видолинок річки Чорний Черемош вілли криворівнянських ґаздів. Колись бистрі води Черемошу несли удалину швидкоплинні дараби з гуцульським лісом. Тепер ця славна ріка щороку напровесні котить у своє пониззя катамарани та байдарки. Вона пам’ятає і славу гуцульську, і її красу невимовну, і народ незламний.
Черемош пам’ятає, як ще в минулому столітті босоногим хлоп’ям прибігав сюди Василько Потяк, а потім знову повертався у своє піднебесся, в Осік, де стояла ґражда його роду. Ця гуцульська садиба на лівому березі Черемоша з космацького боку була першою від неба і, коли малий Василько похапцем біг додому, йому здавалось, що варто лишень добігти, а там вже він випростається на весь свій зріст, підніме руки догори і торкнеться неба. А як наближався до свого подвір’я, то небо чомусь швидко від нього віддалялося, і вже Черемош лежав далеко-далеко внизу, в гірській ущелині.
Не та вже тепер Криворівня. Злиденне життя загнало її славних синів і доньок на заробітки в далекі світи: починаючи з Польщі-сусідки і аж до заокеанської Австралії. Дехто приживається у чужих країнах, а дехто заробляє гроші, повертається додому, будує добротні будинки. Але, поневіряючись світами, чимраз дужче забувають рідне, гублять свою душу. Забувають рідну ношу, віддають перевагу фабричному одягові, чужим пісням і танцям. І вже в Криворівні княгиня вбирає замість дивовижної гуцульської вбері модний вельон. Уже в Криворівні музики на весіллі цілу ніч співають російських пісень і грають у труби та на різних гармошках, загубивши десь рідні цимбали, сопілки… Уже в Криворівні молодь цілу ніч трясеться в африканських танцях, забуваючи (а, може, й не знає), що уродженець Криворівні Ярослав Чуперчук вивів на світову арену гуцульські танці “Аркан”, “Півторак”. Їх уже ніхто нині й не танцює у цьому селі.
З болем у серці споглядає все це Василь Потяк і не може ніяк втямити: як таке сталося, що у Великобританії він не зрікається гуцульської ноші і одягає її залюбки на всі святкові церемонії, а коли зазвідав рідні землі, то до Криворівнянської церкви в неділю прийшов лиш він один, зодягнений у гуцульське вбрання, про що і розповідає у своїй книзі “Роки і долі”. Розповідь доповнює фотографіями.
Не може Василь Потяк – син цього славетного гуцульського села – ніяк втямити, чому він у своїй юності насолоджувався гуцульськими народними танцями і залюбки виконував їх у балеті Ярослава Чуперчука, і в таборі військовополонених в Німеччині, не забуває їх і на новій батьківщині, в Англії, а в милій серцю Криворівні танці батьків і дідів вже виходять з моди?…
І боїться Василь Потяк, що прийде час, коли його рідна Криворівня буде мати уяву про цимбали лише після відвідин музею Івана Франка, якому він подарував цимбали своєї роботи. Переступають поріг цього музею туристи з усіх усюд, з цікавістю оглядають тут Потякові цимбали, пробують доторкнутися до струн, ніби до самого Василевого серця. А він їх не одні зробив за свого життя. І не лише цимбали вміє робити Василь Потяк, а й милозвучні трембіти. А тоді вже приходять на пам’ять чудові рядки нашого гуцульського кобзаря Юрія Федьковича:
Будь здорова, Чорногоро!
Вже вовік тя покидаю!
Муть в трембіту браття грати,
Я вже з ними не заграю…
Бо покинув Василь Потяк навіки свою Криворівню, покинув окуповані тоді численними ворогами українські землі. Покинув з вірою, що таки колись постане Українська незалежна держава. Але, міркував, здобути її мусимо тільки в нелегкій борні. А для того, аби захистити таку державу, треба мати добрий військовий вишкіл. Тому син колишнього вояка Австрійської армії Василь Потяк вступає до дивізії “Галичина”, про яку наші північні сусіди з Московської держави, та й поляки і жиди, зчинили шалений галас. Чужинці завжди прагнули того, аби українці не мали ніяких прав у своїй хаті. Так було й з дивізією “Галичина”, вояки якої після війни оселилися у Канаді, Великобританії, Австралії, а українські землі заселили офіцери з Росії і ще й досі прагнуть диктувати українцям, як їм жити.
Позаяк українська влада, яка в значній мірі складається з росіян та доморощених безбатченків, і досі упереджено ставиться до дивізії “Галичина”, то на захист честі цієї військової структури ще в 1985 році стала Канада. Як стверджує кандидат історичних наук Сергій Кот, у 1985 році уряд Канади на чолі з лідером консерваторів Брайаном Малруні створив Комісію Дешена для перевірки звинувачень у воєнних злочинах та злочинах проти людства, які були висунуті проти ветеранів дивізії “Галичина” Центром документації Шимона Візенталя у Відні. Суть звинувачень, головно, зводилась до тверджень про нібито участь дивізії у масових знищеннях цивільного населення, зокрема жидів, під час війни. У цій кампанії брав активну участь і Радянський Союз. Розглядалася і вивчалася справа 217 дивізійників, яка була складовою частиною звинувачень проти 774 українців, які знайшли притулок у Канаді в повоєнні роки. Окремо було звинувачено близько сотні німецьких науковців.
Комісію очолив суддя Жуль Дешен. Працювала Комісія в умовах справжньої антиукраїнської істерії та пресингу, організованих радянськими, польськими та жидівськими чиновниками в засобах масової інформації. 12 вересня 1987 року Комісія Дешена подала урядові звіт на 966 сторінках. За висновками Комісії, більшість звинувачень проти українців були необґрунтованими, а інколи доходили до абсурду. Отож, у своїх висновках Комісія Дешена офіційно підтвердила в низці спеціальних пунктів повну безпідставність висунутих звинувачень:
- 56. Дивізію “Галичина” (14. Waffengrenadier Division SS (ljal №1)) не слід засуджувати як групу.
- 57. Члени дівізії “Галичина” були ретельно перевірені перед допуском до Канади.
- 58. Звинувачення у воєнних злочинах членів дивізії “Галичина” ніколи не були доведені…
- 59. Через брак доказів стосовно участі у злочинах або знання відносно воєнних злочинів, саме членство в дивізії “Галичина” не може бути підставою для передачі справи до суду.
- 60. Немає жодних підстав, щоб позбавити членів дивізії “Галичина” громадянства або депортувати їх.
Ці висновки мали важливе значення і для дивізійників ЗСА, Австралії, Великобританії. Отож, усі наступні спроби висунути звинувачення проти дивізії “Галичина”, зокрема проти дивізійників, котрі живуть у Великобританії, зазнавали і зазнають повного краху.
Василь Потяк пройшов у дивізії “Галичина” добрий військовий вишкіл, показав себе спритним солдатом, борцем за волю України. У своїй книзі “Роки і долі” він знімає немало чорних плям з дивізії “Галичина”, бо не лише був очевидцем багатьох подій, а й безпосереднім їх учасником.
Перебуваючи в дивізії, Василь Потяк повсякчас думав про вільну рідну державу, намагався бути причетним до здобуття Україною незалежности, починаючи від своєї військової служби, аж до участі в масових акціях протесту в Лондоні проти поневолення України Радянським Союзом. Ще будучи дивізійником, він тужив за Гуцульщиною, вчитувався у рядки Юрія Федьковича:
Будь здорова, Чорногоро!
І трембіто, і кедрино!
Що вни шепчуть? “Не загинеш?”.
Знаю й сам, що не загину!
І він не загинув. Молитви його матері, віра в Українську державу вберегли Василя Потяка в чужих світах. Він — син України, він так багато пережив і так багато має про що розповісти і своїм землякам-гуцулам, і подолянам, і поліщукам, і слобожанцям, бо в далеких чужинах він подружився з українцями з усіх етнічних українських земель. Найбільше цінував він дружбу зі своїми побратимами-дивізійниками полковником Євгеном Побігущим з Німеччини, майором Святомиром Фостуном з Великобританії, старшиною Ігорем Чмолою зі ЗСА…
— Жаль, що теперішня (та й попередня) українська влада не бачила воєнних злочинів та злочинів проти людства у діях Л. Кагановича, Берії, а в діях нашої дивізії “Галичина”, яка від квітня 1945 року офіційно називалася Першою Українською Дивізією Української Національної Армії, бачить, — підкреслює Василь Потяк. – І Леонід Кравчук, і Леонід Кучма, на жаль, не стали на захист нашого військового формування, побоялися правди. Наша дивізія, хоч і була в складі німецької армії, однак чітко визначала свої дії: боротися за волю України. Коли українці виїжджали на вишкіл у табір під Брно, то на вагонах всюди були написи: “Вільна Україна”, “Слава Україні!” тощо. Членами дивізії ставали добровольці високої свідомості, значну частину яких складала інтелігенція…
Василь Потяк, який сьогодні проживає у Великобританії, розповідає правду про дивізію “Галичина” і пишається тим, що він не заплямував свого життя ганьбою. Видатний американський історик Василь Верига наголошує, що учасники дивізії “Галичина” вступали до неї з ідеї — йшли до української частини, а українською вона таки була, за винятком вищого німецького командного складу чи німецької уніформи й команд.
Більшість дивізійників української частини – дев’ять тисяч українців, серед яких був і Василь Потяк з Криворівні – оселилися у Великобританії і виступали як потужна українська сила в обороні поневоленої України. Участь дивізійників у різних маршах протесту та акціях в Лондоні та інших містах Англії, їхня велика активність та зорганізованість, щирий патріотизм дивували не лише англійців, а й інші народи, були візитівкою України як держави, а українців – як народу, який прагне незалежної держави. Василь Потяк був активним і в дивізії “Галичина” і, особливо, в громадському житті Англії. Він особисто писав листи на захист дисидентів Василя Романюка, Валентина Мороза та інших. Він особисто брав участь у всіх акціях, присвячених жертвам українського голодомору, святкуваннях річниць Тараса Шевченка, Хрещення Руси-України…
Впродовж десятиліть Василь Потяк очолює товариство “Гуцульщина” у Великобританії, є активним членом інших товариств, постійно жертвує на українську церкву, на українську пресу та громадські організації, а на теренах Великобританії збудував чудову каплицю в гуцульському стилі, про яку схвально відгукнулася як англійська, так і українська преса. Він пережив війну, тяжкі повоєнні роки на чужих землях, зазнав немало горя і завжди розуміє чужу біду, тому час від часу допомагає бідним людям в Україні.
Відвідавши через півстоліття розлуки рідну Україну і, зокрема Гуцульщину, Василь Потяк зустрівся тут з великою нуждою і бездуховністю, з масовим вирубуванням лісів. Він докладає усіх зусиль, аби для офісу товариства “Гуцульщина” у Верховині придбати відеокамеру, аби відправити на гастролі до Великобританії гуцульських троїстих музик під керівництвом заслуженого працівника культури України Романа Кумлика… А ще – зустрічається з селянами, розповідає про життя у вільному світі і підкреслює, що кожен гуцул, кожен українець повинен творити свій достаток своїми руками, бо за нього це не зробить ні американець, ні росіянин.
За роки проживання у чужій державі того статку, який він сьогодні має, Василь Потяк досягнув тяжкою працею. Він оженився з шотландською учителькою Маріон, разом виховали і зростили двох доньок, були взірцевими батьками і просто гарними людьми. Маріон дуже любила Гуцульщину, а Василь – її рідну Шотландію. Вона залюбки одягалася у гуцульську ношу, подорожувала Карпатськими горами, цікавилася історією нашого краю і завжди була поряд з чоловіком: в радості і в горі. На жаль, доля розпорядилася так, що Маріон передчасно покинула чоловіка і дітей. Василь Потяк втратив мудрого порадника, доброго приятеля і велике кохання. Залишились тільки фотографії та добрі спомини. А він і далі думкою лине в рідні Карпати, до колиски материнської любові – Криворівні. І знову огортають його серце поетичні рядки Юрія Федьковича:
Гуцулові домовина –
Лиш з кедрини споконвіку…
Будь здорова, моя кедро,
Лиш горі ся вернуть ріки.
А літа беруть своє. Час від часу до нього підкрадаються різні недуги. Та Бог його кріпить, бо має Василь Потяк велику мрію: помандрувати рідною Криворівнею, зустрітися зі своїми земляками, передати їм у спадок свій життєпис – книгу “Роки і долі”.
Василь Потяк такий же життєрадісний, енергійний, як і колись. 22 грудня 2005 року йому виповнилося 83. Та не змарнував віку гуцул з Криворівні. Залишив по собі добрий слід в Україні і світі. Його різьблені вироби (лавки і престоли) прикрашають українську католицьку церкву в місті Ноттінґгамі, згадану вже каплицю у Тарасівці. Його різьблені шкатулки, тарелі, хрести, музичні інструменти є окрасою музеїв та приватних колекцій не лише Англії та України, а й Німеччини, ЗСА, Канади, Франції…
Він має багато нагород та подяк від чужих держав, тільки не від рідної, бо Україна, на жаль, і досі не може розрізнити, де герої, а де зрадники, де патріоти, а де вороги, де мистці, а де безталанні. З нагоди 40-річчя Об’єднання колишніх Вояків-Українців (ОкВУ), Василя Потяка, як підхорунжого, нагороджено пам’ятним хрестом Головної Управи ОкВУ у Великій Британії за активну діяльність у цій організації та працю в українському житті, а з нагоди 50-річчя ОкВУ – пам’ятним Хрестом за заслуги. В 2001 році Василя Потяка нагороджено срібним Хрестом за заслуги другої кляси за працю в укріпленні Української держави.
Василь Потяк відомий як здібний журналіст, письменник. Його твори легко читаються, він уміє захопити темою, його мова – багата. У колі знайомих Василя Потяка – видатні політичні і церковні діячі, письменники, художники, які з ним час від часу зустрічаються, листуються. Він весь відданий рідній Україні, якій чесно служив усе життя.
Українці вважають, що тільки той, хто збудував дім, вигодував дітей, посадив сад, — не змарнував свого життя. Василь Потяк зростив разом з дружиною двох доньок, дав їм освіту, виховав працьовитими, ввічливими і доброзичливими. А ще збудував храм – чудову каплицю на англійській землі в гуцульському стилі, оздобивши її різьбою. А біля своєї оселі в англійському місті Ноттінґгамі колись посадив маленькі деревця, які сьогодні вже плодоносять і милують око кожного, як і квіти, які він висіває і висаджує щороку, аби прикрасити ними своє життя і життя ближніх.
Отож прожив свій вік гуцул з Криворівні Василь Потяк чесно і справедливо, залишивши по собі слід на землі для України і світу. Пройшов через пекло війни й нестатків справжнім патріотом, борцем за волю України. Не став перекотиполем, як багато інших наших співвітчизників.
…Шпилясті верхи гір ніби зсувають у видолинок річки Чорний Черемош вілли криворівнянських ґаздів. Колись бистрі води Черемошу несли удалину швидкоплинні дараби з гуцульським лісом, а тепер ця славна ріка щороку напровесні котить у своє пониззя катамарани та байдарки. Вона пам’ятає, як ще в минулому столітті босоногим хлоп’ям прибігав сюди Василько Потяк, а відтак знову повертався у своє піднебесся, в Осік, де стояла ґражда його роду. Тепер у цій верховині залишились лише старі хати горян, у яких уже ніхто не живе. Вони – свідки історії, вони – всохле коріння нашого роду.
Василь Потяк у далекій Англії переглядає світлини рідних околиць, і його серце знову в цьому чарівному куточку України, який називається Криворівнею, який назавжди залишиться його Батьківщиною.
Дмитро Пожоджук,
лауреат премій імені Івана Огієнка та Мирослава Ірчана,
заслужений майстер народної творчості України.
