Всім гуцулам гуцул

Думка про те, що ось уже стільки тижнів, а там і місяців я перебуваю у Великій Британії, й аби не зустріти такого відомого, можна б сказати, всім англійським гуцулам гуцула як Василь Потяк, рівнозначне тому, аби побувати в Римі і не побачити Папу Римського.

Нехай вибачить читач за це вже далеко не нове порівняння, але це справді видавалося б так. Втім, Велика Британія тільки на шкільній географічній карті виглядає таким собі невеличким островом серед океанського голубого безмежжя. Насправді ж це досить велика країна (навіть без колоній), і загубитися у ній людині так само легко, що й голці в сіні, а відшукати, звичайно, також непросто. Зателефонувати ж мені не вдавалося, отож, скориставшись з відвідин Тарасівки, – української оселі в Англії – я мала намір зустріти там нашого земляка, однак довелось обмежитись тим, що пощастило зустріти добру жінку із Ноттінґгаму – Ларису Юрків, яка без будь-яких обмовок чи посилань на зайнятість пообіцяла передати панові Василеві, звичайно ж, добре знаному тамтешній українській громаді, моє прохання переговорити хоч би по телефону. І ось в один з вечорів в оселі брата пролунав телефонний дзвінок.

Я з першого слова впізнала нашого давнього приятеля ще по редакційних зустрічах під час першого приїзду пана Василя в Україну.

Згодом, у дні роботи Всесвітнього гуцульського Конгресу, його енергійні промови, зацікавлена участь у всіх заходах першого такого зібрання в історії гуцульської спільноти привернули до себе увагу багатьох людей. Тим, хто вже знав пана Василя, залишалось тільки радіти, що маємо в його особі такого активного і справді пристрасного поборника у справі відродження нашого етнічного коріння та багатющих традицій. І не тільки. Завдяки його слушним, своєрідним судження про багато речей, легше усвідомити кожному, хто причетний до відродження Гуцульщини, своє місце у цьому непростому, історично важливому процесі.

Та про це, мабуть, можна дізнатися із попередніх чисел альманаху “Гуцульщина”, який висвітлював роботу Конгресу. А там, у Британії, мені, перш за все, було дуже радісно почути голос істинного гуцула, яких, як це не сумно, на англійських паралелях зустрінеш не так уже й багато.

— Хоч від Манчестера до Ноттінґгаму, напевне, не так близько, як від Верховини до Криворівні, але, напевне, не так вже й далеко, аби не почути, як живе головний гуцул в Англії, — висловлюю здогад. На що мій співрозмовник відповідає:

— Може, на якусь люльку тютюну більше, — і пояснює. – Колись на Гуцульщині не мали дзиґарів, не знали кілометрів, але міряли і час, і відстань в такий оригінальний спосіб, цебто проходив ґазда певну відстань поки скурить люльку тютюну – ось була й міра…

Прошу згадати про свої враження від попереднього Конгресу, від відвідин батьківської землі і чую у відповідь:

— Конгрес, гуцульські фестивалі – річ добра. Та на Гуцульщині, де є молоді сили, мусять зважати на те, що розкидані в діаспорі тих кільки сотень вихідців з Гуцульщини не можуть аж так часто брати участь в імпрезах і зібраннях. Бо це ж люди вже далеко не молодого віку, і їхня енергія була витрачена на те, аби згуртуватись у непростих умовах чужинецьких країв. А раз вони створили товариства, підтримують ватру спілкування між собою і між тією спільнотою, що зродилася на теренах родинних, — це вже можна вважати великим здобутком. Через великі відстані, труднощі різного роду годі сподіватись на те, щоб, скажімо, і канадські, і англійські чи й представники діаспори інших країн могли часто бувати, як мовиться, у себе вдома. Але, повірте, що всіх нас, вихідців з Гуцульщини, дуже болить, як там у вас справи, що діється у товариствах, як почуваються люди, як нинішня влада спрямовує свої зусилля, аби наш край не підупадав далі економічно, духовно, морально…

Що й казати, розмова з головою товариства “Гуцульщина” у Великій Британії мене дуже швидко повернула на рідну землю, до тих проблем, які, хотілося б сподіватися, розв’язуються і будуть розв’язані. Пан Василь, без сумніву, однаково добре знає як життя гуцулів у Британії, так і поза нею, добре знайомий з гуцульськими товариствами Канади і США, з головою їх центральної управи паном Барчуком. І разом з тим своїм на диво зірким оком він бачить, як непросто відроджується усе гуцульське на рідній землі, тій землі, яку не забував усі довгі роки, прожиті на чужині, і яку зміг відвідати лише через півстоліття.

Щодо згаданих проблем добродій Василь Потяк має власні погляди, і про них поведе мову і під час наступних телефонних розмов, і в час зустрічі вже в Ноттінґгамі, куди запросив мене зі справді гуцульською гостинністю.

Розповідати про місто, в якому живе наш шанований земляк, мабуть, невдячна справа хоч би тому, що його важко уявити… Дивишся на його вулиці зі старими, але добре збереженими будівлями, багатством зелені і розумієш, що місто це має дуже давню історію, що багато поколінь тих людей, які в ньому жили і живуть, докладали і докладають немало сил, старань і хисту, щоб воно не втратило свого неповторного обличчя, історія якого пов’язана з іменем майже казкового, але цілком реального героя – Робін Гуда та його побратимів.

Треба бачити, як бережно тамтешній люд і, зрозуміло, й уряд оберігає зелену зону міста, якій немає ціни. Вихідного дня — “на голідей”, як мовлять англійці, тобто на відпочинок – в зелену зону на автомашинах, автобусах і на чому Бог послав вирушає чи не все населення міста. З дітьми, інвалідами на візках, навіть домашніми тваринами, словом, усе живе квапиться вдихнути отого наповненого озоном і зеленим та квітучим нектаром повітря, поглянути на справжніх диких гусей та качок, які плавають на озері, висиджують по тихих набережних потомство і не бояться, зовсім не бояться людей… Багато чим шервудські парки нагадують ботанічний сад, стільки в них екзотичних, зібраних зі всього світу рослин, а ще ж тут і численні пам’ятники і пам’ятки, навіть чабана із вгодованими британськими вівцями увіковічено тут у камені…

В одному з парків, завдяки моїм добрим і душевно щедрим гідам – панству Василю та його чарівній дружині Маріон – я мала змогу поглянути на дуба, якому понад тисячу літ! Під його крислате могутнє гілля покладено надійні дерев’яні опори, аби не допустити нищення дерева від поривів вітру чи інших стихійних неприємностей. Про те, щоб людина нищила щось у цьому зеленому оазисі, у цьому царстві дерев, рослин, птахів і тварин, не може бути й мови. На сторожі цього багатства не тільки Закон, але й Мораль. Люди тамтешні з малих літ так виховані, що ні квітки не зірвуть, ні гілки не зламають, а щоб зрубати дерево – боронь Боже!..

Цей екскурсійний відступ навожу не даремно. Бо ж і на нашій землі немало заповідних місць, справді неповторних своєю красою, історичною та науковою цінністю. Маємо свій національний парк, та погляньте, що діється у ті тижні чи місяці, коли достигають чорниці й малини, коли з’являються гриби… Скільки легковиків мчать чимдуж на всіх швидкостях і потужностях, аби їх власники не втратили можливості набити усі можливі ємності і вільний простір транспортного засобу дарами зеленої комори: ягодами, грибами і навіть оберемками рідкісних рослин… Глянули б на таких “відпочиваючих” цивілізовані люди із західного світу і інакше, як варварами, що все нищать, нічого не хочуть залишити на майбутнє, їх не назвали б. Скільки мовиться про впорядкування і туристського відпочинку, і користування дарами зеленої комори, та все марно, названим стихійним процесом досі ніхто не зміг керувати.

І це не лише, так би мовити, від нинішніх економічних негараздів, а й від браку ну хоч би невеликого мінімуму культури у ставленні до нашого спільного, сказати б, національного багатства. Дорожчого, повірте, у нас нічого нема за ці ліси, які нещадно вирубуємо і продаємо за безцінь або за те все, що проїдаємо; за ці ріки й потоки, в яких колись водилася “цар-риба”, а тепер хтозна що плаває.

Я знаю, голова британського товариства “Гуцульщина” не пошкодував часу і засобів для здійснення цієї заміської подорожі не випадково. “Хто має очі, побачить”, як мовиться. Чому у тій далекій і небідній країні можуть, як святиню, берегти ліси, де ходив у сиву давнину Робін Гуд, а ми ті ліси, ті Чорногори і Довбушанки, ті Писані Камені, котрі ще пам’ятають Довбуша, не можемо уберегти в їх первозданній недоторканості? Що, для цього потрібно особливих державних інвестицій чи іноземного капіталу?

Коли наш земляк разом із дружиною Маріон знайомив мене зі своєю оселею, котру жартома назвав “колибою”, перш за все, вражало своєю впорядкованістю подвір’я. Тут ростуть яблуні, сливи, груші… Ростуть на долоні, не зможу я не сказати, бо скільки того подвір’я. А скільки квітів! Росте і смерічка, привезена з Карпат, і інші екзотичні деревця, а квітів стільки, що вистачає цвіту від весни до осені, ще й на зиму залишається (зими тут теплі, без великих морозів).

За огорожею живуть інші люди, але такої дбайливості вже не видно… То що, це в крові гуцула – бути дбайливим господарем, оточувати себе красою?..

На жаль, не в кожного. Бо скільки у нас занедбаних садиб, скільки сяк-так доглянутої землі!

— А що діється з архітектурою? – не без тривожного здивування й занепокоєння каже Василь Потяк, гуцул з Ноттінґгаму. – Я не буду казати за всі села, за Верховину. Скажу за Криворівню. Ви, напевне, бували на Закарпатті, дивились тут на британські села. Як усе продумано, зважено: отут має бути дорога, отут — місце для забавок дітей, тут — зелень та квіти. Будинки всі в однаковому стилі. Отож, якщо це Англія, то можна впізнати її по архітектурі, якщо Бельгія, Голландія чи Іспанія, то також упізнаєте по будівлях. А чому Гуцульщину, її села тепер бо забудовах важко розпізнати? Понафляцано, вибачайте на слові, як у зошиті першокласника – там хата повернута так, там так; там стайня, а там ще якась прибудова, ніби кожен хапав ту землиця як гарячий пампушок і квапився чимось її заставити, не замислюючись чим. І відповідна архітектурна служба в районі про це анітрохи не дбала і не контролювала… Де твоє обличчя, гуцульське село? Де твоя упорядкована дорога? Де зелена зона, щоб мали де пройтися вечорами закохані? Де місце для дозвілля дітей? Скільки часу треба, аби хоч трохи щось виправити, сказати важко. На те, аби погано будувати, також потрібно витратити чимало коштів. Їх уже втрачено. А при нинішній скруті щось прогнозувати – справа невдячна. Чому не тільки в районі, а й у селі немає такої діяльної служби, яка слідкувала б за дотриманням як плану забудови, так і стилю будівель, своєрідної культури?

Пан Василь висловив своє занепокоєння тим, що й церкви у наших селах будуються також не завжди за найкращими проектами. Скажімо, ще під час свого перебування на нашій землі, він висловлював свої думки щодо будівництва Буковецької церкви, радив не поспішати, пропонував свої послуги щодо удосконалення проекту. Але… Церква вже збудована. І не лише вона одна, поспіхом збудували й інші, особливо у малих, віддалених селах. А це ж споруди, які мають служити людям віки. Чому ж не подумати, не порадитись із фахівцями, аби церква мала відповідний естетичний вигляд, служила архітектурною окрасою села?..

Все ж, чи не найбільшу тривогу голови товариства “Гуцульщина” у Великій Британії викликає та обставина, що у багатьох гуцульських сім’ях тепер не розлучаються з пияцтвом, що чимало глав гуцульських родин не є їх опорою, гордістю, авторитетом, а навпаки. То кому ж дбати і про відповідну архітектуру будинку, і про огорожу біля хати, і про збереження гуцульських ремесел, і про справжній достаток отого маленького осередку молодої держави, де вже з перших років життя формується світогляд майбутніх її громадян? Як не прикро, але до спиртного прилучають навіть дітей, мовляв, дитина краще спати буде… Люди добрі, де ж це видано, аби нищити власноручно своє здоров’я, губити свій розум, втрачати власне майбутнє? Прийняти гостей, справити іменини чи відзначити будь-яку іншу подію в родинному житті можна і треба без отруйного зілля. Люди цілеспрямовані, працелюбні, душевно багаті не витрачатимуть коштів і часу на те, щоб споживати справжнісіньку отруту. Чи не тому так багато тепер народжується неповноцінних дітей, чи не тому стільки гине чоловіків ще в молодому віці? А хіба мало радіонуклідів, вивергнутих Чорнобилем, забирає людських життів? Невже потрібно ще й алкогольних градусів, аби руйнувати інтелект, генофонд, словом, вбивати ще в зародку можливі таланти?

Я не знаю, чи мені вдалося повністю передати думки мого співрозмовника, але настрій і суть, сподіваюсь, так. Недільного дня мені пощастило — знову ж завдяки гостинності Потяків — бути на богослужінні в українській церкві Ноттінґгаму. Не можна було не звернути увагу на те, що всі віруючі сиділи на гарних дерев’яних лавках, що простору церковну залу прикрашали дерев’яні світильники, а в захрестії вражав красою і витонченістю форм престіл. Все це виготовлено руками добродія Василя Потяка, виготовлено із жертовною самовідданістю без будь-якої оплати. А ще ж є каплиця у Тарасівці – єдина за своїм архітектурним задумом, яка стала окрасою і святинею цього невеличкого українського острівця на британській землі.

Часопис “Верховинські вісті”, №№ 68-69 від 8 жовтня 1994 року.

Словник маловживаних слів

Плай – гірська стежка, дорога в горах.
Ґражда – гуцульська садиба, хата.
Гостинець – битий шлях, дорога.
Дараба – пліт, збитий з кругляків, який сплавляють по ріці.
Ґаба – хвиля на гірській річці.
Буришіник – печений картопляний корж.
Гуслянка – спеціально заквашене густе кип’ячене молоко.
Ґазда – господар; добрий господар; порядна, чесна людина; господар дому; голова родини.
Дєдик – батько.
Олуфко – олівець.
Черевінка – дизентерія.
Бузьок – лелека.
Погутарити – порозмовляти.
Ґальоп  – швидко, миттєво.
Причка – випадок.
Леґінь – парубок; дорослий хлопець.
Лічниця – лікарня.
Царинка – сіножать; пасовище.
Ровер – велосипед.
Шандар – жандарм.
Кріс – рушниця.
Хлопенє – підліток.
Вориння – огорожа з “ворин”.
Пструги – форель.
Акурат – якраз, саме.
Зґарди – жіночі прикраси на шию з намистин, монет і металевих хрестиків.
Келиф – різновид топірця із закрученою мідною ручкою.
Амент – момент.
Фартух – жіночий одяг у вигляді шматка тканини певного розміру та фасону, який одягають гуцулки спереду як комплект до запаски.
Летун – льотчик.
Летунство – авіація.
Верствак – ровесник.
Фіякр – карета.
Лучитися – трапитися.
Лещата – лижі.
Вороплян – вертоліт.
Сплав – бокор; дараба.
Керманич – той, хто керує дарабою.
Бутин – лісорозробка, лісові роботи.
Кресаня – чоловічий фетровий капелюх з прикрасами.
Колиба – житло лісорубів, пастухів.
Бутинарі – лісоруби.
Однострій – спеціальний, однаковий за кольором, кроєм та іншими ознаками одяг для осіб певної категорії (військових, учнів, спортсменів).
Кулеша – густа страва з кукурудзяного борошна, варена на воді.
Загарликати – загорланити.
Знагла – несподівано.
Корч – кущ.
Долучити – приєднати.
Бесаги – дві торби, з’єднані одним полотнищем, що їх носять гуцули перекинутими через плече.
Бринза – спеціально приготовлений для зберігання посолений сир.
Борзо – швидко.
Делічко – далеченько.
Кавалок – шматок.
Разовий – спечений з разового борошна хліб.
Старівник – дев’ясил.
Гадка – думка.
Косиця – квітка.
Зайда – чужак, приблуда, нетутешній.
Обіч – схил гори; узбіччя.
Опришок – сильний, мужній чоловік.
Ватага – загін.
Ватра – вогнище, багаття; вогонь.
Скитатися – блукати, не маючи постійного місця проживання; поневірятися.
Псєнка – біловус (шорстка полонинська трава).
Мозґер – кріс.
Пограничники – прикордонники.
Кагла – отвір, через який дим із печі виходить у сіни.
Жорна – ручний млин.
Колокало – дзвінок, який вішають на шию худобі.
Совіт – росіянин.
Москаль – росіянин.
Ястребок – людина, яка служила НКВД.
Міна – умова, угода.
Спорий – досить великий за розміром, об’ємом.
Юхт – сорт шкіри, який одержують за допомогою спеціальної обробки шкур великої рогатої худоби, коней, свиней.
Матерія – тканина фабричного виготовлення.
Ошимок – кусень
Зигзиця – зозуля.
Фірман – візник.
Фіра – віз, підвода.
Квапитися – поспішати.
Стійка – варта, караул.
Уніформа – однострій.
Любаска – коханка..
Штири – чотири.
Стаєнка – спеціальне приміщення, будівля, в якому тримають худобу.
Луб’я – кора.
Околичні – довколишні.
Зимарка – будівля, де взимку зупиняються пастухи.
Маржина – худоба.
Нагальна – термінова.
Буришка – картопля.
Москвини – росіяни.
Ріхцуґ – відступ.
Ґаздівство – господарство.
Летючка – листівка.
Наліпка – оголошення.
Шолом – спеціальний головний убір, що застосовується у військовій справі.
Ноша – традиційний народний одяг.
Вберя – одяг.
Скоростріл – кулемет.
Сотенний – військовий, який очолює сотню і має офіцерське звання.
Часопис – газета.
Тесля – робітник, який займається грубою обробкою деревини, спорудженням дерев’яних будівель, виготовленням простих дерев’яних меблів.
Наплечник – заплічний мішок для речей.
Ляґр – місце, де перебувають військовополонені, в’язні.
Мармоляда – повидло.
Чоколяда – шоколад.
Паска – обрядовий великодній хліб.
Оломінована – алюмінієва.
Шнапс – горілка.
Мапа – карта.
Полумінь – полум’я.
Шинка – копчене м’ясо.
Кутя – традиційна різдвяна страва, приготовлена з пшениці, цукру або меду.
Олива – нафта.
Моторизація – техніка.
Управа – установа, яка займається суспільними, становими та адміністративними справами; управління.
Жовняр – військовий, солдат.
Шалений – надзвичайно стрімкий (про рух, швидкість і т. ін.).
Бівуак – табір.
Обоз – табір.
Бідота – біднота.
Дижурство – чергування.
Терен – місцевість, територія, земельний простір; володіння.
Стан – табір.
Оденок – великий стіг сіна.
Дрини – глиняні труби для зрошування поля.
Шилінґ – англійська монета і грошова одиниця Великобританії до переходу на десяткову грошову систему (1971 р.), що дорівнювала 12 пенсам або 1/20 фунта стерлінга.
Акортова – контрактна.
Баглося – хотілося.
Текстильна – ткацька.
Папіроси – цигарки.
Вуглекоп – шахтар.
Перерви – канікули.
Запізнатися – познайомитися.
Служиві – військовослужбовці.
Розмир – розрив мирних відносин, порушення миру; війна.