Далеко за обрій дороги летять
Мугичу собі під ніс сучасну українську пісеньку: а дороги пахнуть смереками, вітром, грозами або спеками і вершинами сніжними, і повертаюсь думками в 1958 рік, коли виповнювалося шість років від заснування мого родинного життя в Англії. Думки про повернення до рідного краю, які не давали мені спокою відразу по війні, замінили щоденні сімейні клопоти. Стан справ в окупованій Україні нам не був відомий. Західні держави не переймалися, як там господарює Москва. Якщо котрійсь державі вдавалося налагодити торговельні зв’язки з Росією, то це були радісні новини і про них безперестанку повідомляла офіційна преса. Щоправда, трішки галасу таки здійняли в 1956 році події в Будапешті, коли Микита Хрущов душив мадярське повстання. Але сльози тут ніхто не зронив, пам’ятаючи події 1939 року на Закарпатті.
Проминуло дванадцять повоєнних років, і життя у західних державах вже швидко торувало цивілізованим шляхом. Влітку приморські пляжі були заповнені безтурботним людом. Акурат тоді і моїй сім’ї усміхнулося щастя, бо перед вікном нашої оселі з’явився наш власний легковий автомобіль. Тоді для сімей з дітьми були надзвичайно популярними поїздки на декілька днів до морського узбережжя з ночівлею у наметах. До слова, там уже були добре облаштовані місця для таких відпочиваючих. Звісно, що власний транспорт дає можливість у вільний час при відповідних фінансових можливостях відвідати ті місцевості країни, з якими немає сполучення засобами громадського транспорту. В Англії в попередніх століттях панували лорди. Вони будували для себе розкішні замки і палаци, яких у Британії і нині збереглося доволі багато. Але такі будови не були доступними для простого люду, і лише після Другої світової війни ситуація різко змінилася. Маючи власний транспорт, будь-хто міг відвідати багато таких дворів і подивитися, як пани живуть.
Одного разу і моя сім’я вирішила купити намет і спробувати курортного щастя біля моря. Отож, придбали ми шатро, приладдя для наметової кухні і вирішили їхати на відпочинок туди, де багато сонця і близько до моря. Підкинули мені цю думку дочки Марія та Анна. Ми напакували у багажник автомобіля всякої-всячини, потрібної для мандрівників, і сонячного ранку вирушили всією сім’єю до надморської місцевості Ляндодно. Тоді гостинці в Англії ще не були переповнені транспортом як зараз, тому рухатися було легко. Господнє сонце на чистому небі піднімалося чимраз вище, наші діти хотіли якомога скоріше бути біля моря, а я радів і милувався файними валлійськими краєвидами, тим паче, що вдалині показалися валлійські гори. Це вже відмінна місцевість від середньої Англії. Не доїжджаючи до міста Ляндодно, я заїхав на кемпінг-плейс, вибрав місце для шатра. Поки перевіряв водяні та санітарні потреби, мої дочки вже в оточенні інших дітей пірнали на приморському пляжі у воду, а дружина Марьон готувала для нас обід. В надвечір’я ми пройшлися містом, оглянули крамниці, які були переповнені різним товаром для туристів. Мені впали в око місцеві килими, бо були вже надто схожими на ті, що роблять у нас на Косівщині.
День добігав до кінця. Наші дівчатка вихвалялися, що не злякалися моря і навіть по коліна замочили ноги наступаючими морськими хвилями. З настанням вечора злетілися до нас голодні комарі. Порятунку від них ми не мали, бо вони були всюди. Виявилося, що комарі найбільше люблять новоприбулих людей. В наметі нашого сусіда курилося — димів старий грубий шнур. Це була надійна зброя від комарів. Сусід, почувши вереск наших дочок, пожалів нас і поділився кавалком такого шнура. Згодом уже курилося і в нашому шатрі, але, на жаль, цей дим спонукав нас пчихати та кашляти. Щоправда, комарі відступили, але шнур курився допізна, бо ми боялися його загасити. До сусіднього намету загостив сон, було виразно чути хропіння валлійця. Ми приземлювали наші носи і пробували заснути. Але опівночі всіх розбудили громи та блискавиці. Здавалося, що в наметовому містечку вже ніхто не спав. Навіть наш близький сусід перестав хропіти. Тяжкі краплі дощу почали несамовито лупити по шатрах, разом із дощем прибула сильна буря і почала шарпати намети в різні боки. Сталося нещастя – менші шатра впали від поривів вітру, а відпочиваючі залишилися без даху над головою Та це ще було не все: площа, на якій були розкладені наші намети, не мала спаду на воду, бо знаходилася у видолинку, а дощ не вгавав. Небавом наметове містечко перетворилося на озеро, на якому, мов кораблики, височіли намети. Усі ми терпеливо і з острахом очікували ранку, який ніби не квапився до нас. Злива тривала. Сталося те, чого можна було сподіватися. Надворі ще було темно, а курортники квапливо розбирали шатра. Я розібрав і наше, а дружина з доньками сиділи в машині і тремтіли. Мокрий намет здавався у три рази важчим, я заледве його сяк-так запакував у багажник. Під безперервний супровід дощу ми змушені були повернутися до Ноттінґгаму. Але дощі не переставали, і я не мав змоги висушити намет.
Наступного 1959 року, влітку, під час шкільних канікулів, ми вирішили відвідати Коста-Брава, а точніше – північно-східне узбережжя Іспанії. Знаючи, що це неблизько, треба було підготуватися до дводенної їзди в один бік через Францію, не враховуючи віддалі з Ноттінґгаму до портового міста Довер, що знаходиться за понад триста кілометрів. А відтак — ще 25 кілометрів через протоку Ла-Манш до французького порту Калі. У Британії ще й досі на гостинцях лівосторонній рух, а на кораблі нас одразу попередили, що у Франції правосторонній рух автомобілів. Небавом ми побачили з корабля французьку прибережну архітектуру. Вразили нас головні гостинці, які були надзвичайно прямими та обсаджені з боків довгими рядами осокорів. Ополудні французи здебільшого відпочивають, тому дороги майже вільні від транспорту. Я вибрав шлях до Іспанії в такий спосіб, аби оминути Париж.
Їхали ми їхали і вирішили зробити маленький перепочинок. Захотілося гарячого чаю, я поставив чайник з водою на гас, а як вода закипіла, необачно обпік собі кип’ятком ногу, шкіра відстала, утворилися великі бульбуки. Дошкуляв біль, але, аби менше турбувати дружину і діток, я вирішив терпіти. Перша ніч застала нас десь усередині Франції, а наступна – неподалік французько-іспанського кордону. Аж третього дня вранці ми прибули до митниці. Черга машин була чималою, але рухалася швидко. Надзвичайно нас вразила ввічливість працівників митної служби (не зашкодило б вислати українських митників на перевишкіл до західноєвропейських країн!).
Коста-Брава – це гейби копальня золота для Іспанії, і це лише початок курортних забудов і приміщень для численної армії туристів з холодніших та менш сонячних країн Європи. Ми розташувалися у таборі “Кемпінг Поля”, але виявилося проблемою знайти місце для намету, бо повсюдно лазило видимо-невидимо великих чорних мурашок. Тому ми змушені були це місце оминути і піти значно вище, звідки чудово було видно море і де не було мурашок. Але ми навіть не підозрювали тоді, що оті комахи врятували наше майно…
День видався спекотним, аромат кедрових та коркових дерев і близьке море запевняли нас, що варто було їхати сюди на відпочинок, бо це не Ляндодно у Валлії. Ми були задоволені і пішли до харчевні, аби спробувати якусь іспанську національну страву. На цьому курорті було все, чого душа забажає, але, зрозуміло, за вигоди треба дорого платити. Посідавши за столик у ресторані, очікуємо офіціанта, бо дуже вже нам кортить знати, що іспанці їдять. Невдовзі з’явилася обслуга, і згодом ми вже смакували риб’ячу зупу з грінками хліба та кавальчиками масла. Нічого особливого у ній не було. Але наступна страва навела страх на наших дочок, бо до столу на полумисках нам подали раків, які мали живий вигляд, і діти думали, що вони їх покусають.
Ми змушені були піти до іншої харчевні і там уже спокійно пообідали. Нам не бракувало часу, аби замочити ноги у Середземному морі, а як повернулися до нашого намету, то знову побачили несподіванку: біля входу до шатра швидко рухалася велика колона чорних мурашок. Вони просувалися дуже організовано, несли на собі і тягнули поволоком свої дорібки, включно з маленькими білими яєчками для будучини їхнього існування. Ми раділи і не перешкоджали їм, бачачи виразно, що їхня нова держава буде в корчах — збоку від нашого шатра. Наше наметове містечко було добре освітлене. Запанувала нічна тиша і припливаючі морські хвилі ніби заколисували нас до заслуженого сну. Мені ще якийсь час привиджувалася дорога та численні скрути, якими я в минулі дні їхав. Десь після півночі мене стривожено розбудила Марьон, кажучи, що хтось кидає в наш намет камінням. Я мерщій відчинив вхід до шатра і відразу зауважив, що небо мало дивний жовтогарячий колір. На наш намет і скрізь довкола падали з неба грудки льоду завбільшки як м’ячі для гольфу. Враз блискавиці розітнули небо, грім почав стрясати горами, пішов дощ як з цебра і з усіх каменистих стрімких верхів помчали в долину, у наш табір, потоки води. Вона пливла долиною, котячи каміння акурат там, де я через мурашок не міг поставити свого намету. Ми були щасливі, що змогли відійти на підвищення, як це зробили комахи.
Ця несподівана злива накоїла багато шкоди, нанесла немало каміння у видолинок, де розташувалися у розкішних престижних шатрах багаті німці. Тільки на світанку відпочиваючі змогли побачити і усвідомити нанесені стихією збитки. А мої діти не переймалися тим, бо доступ до моря для них був важливішим, ніж зруйноване наметове містечко німців. Наступні дні були також спекотними. До місця нашого відпочинку прибули рятувальники, які впродовж двох днів допомагали ліквідовувати наслідки негоди. Ми скористалися нагодою та відвідали місто Барселону, кожна частина якого має цікаву історію. Так, ми побували на кораблі, на якому Колумб відкрив Америку. На горі над Барселоною відвідали катедру Тібі-Дабо. Історія цього храму цікава тим, що убогому іспанцеві приснилася Матір Божа і сказала: “тібі дабо”, що перекладається “тобі дається”. Незабаром він виграв у лотерею великі гроші, на які вирішив збудувати цей Божий храм і за словами Матері Божої назвав його Тібі-Дабо.
Це був перший відпочинок моєї родини в іспанській провінції Каталонії. Сама ж назва Коста-Брава походить від “бравурне узбережжя” і про його бравурність я довідався таки першої ночі нашого прибуття в Іспанію. Наш відпочинок минув швидко, як сон літньої ночі. Ми були сповнені гарних вражень, але вирішили ще зазвідати чарів Франції, бо було б гріхом проїхати через цю державу і не ознайомитися з її найвизначнішими місцями. Отож, без вагань ми вирішили відвідати Париж, а дочки наші конче хотіли побачити Гейфель Тавер (Гейфелеву вежу). Мандруючи французькими містами і селами, ми не могли не зауважити, як приємно пахне тут повітря свіжо спеченим хлібом. Пригадався мені вислів генерала Айзенгавера, який в роки Другої світової війни воював проти Німеччини — командував військами Альянсу на Західному фронті. Він стверджував: не раз і не два любив я з’їсти кавалок французького хліба, і не дивно, що французи часто на вулиці полюбляють смакувати шматком хліба, як кажуть українці – сухого. Хоч загальновідомо, що Франція славиться виробництвом сирів і навіть президент де Голль підкреслив, що ця держава має 365 сортів сиру, тому з нею таки треба рахуватися. Врешті-решт ми таки дісталися Парижа. Це справжнє місто-красень Європи.
Безумовно, великий автомобільний рух на вулицях міста не дозволяв мені добре розглядатися довкруж. Їхав я обережно, в напрямку Гейфелевої вежі, яку було видно вже з далеких околиць передмістя. У центрі Парижа є Арк Тріумф, через яку зі сходу на захід проходить славнозвісний бульвар-шосе Лізе, на якому влітку сорокового року у парадних маршових колонах під звуки військового німецького оркестру тріумфально марширували переможні над Францією німецькі війська на чолі з Адольфом Гітлером. Але полишимо історію, бо трапилося мені вигідне для паркування автомобіля місце. Я поставив своє авто на стоянку, а далі ми вже попрямували пішки споглядати світове чудо – Гейфелеву вежу. Мушу підкреслити, що ця вежа дає величезні прибутки до місцевого бюджету (жаль, що такої не маємо в Києві), бо кожний турист (великий чи малий) має заплатити за квиток. Дешевше коштують квитки для мандрівників, які оглядають нижню частину вежі, у два рази дорожчі — щоб дістатися ліфтом до самого верха. Тут щоднини бувають сотні людей. Я купив квитки на ліфт, і через кілька хвилин ми з дочками і дружиною опинилися на верху вежі. Коли дивишся звідти довкола і вниз — затинає дух. Але серцю любо дивитися, бо перед тобою, наче на долоні, відкривається панорама Парижа. Перебування на вершині вежі є короткочасним, бо внизу нетерпляче чекає величезна черга.
Площа довкруж вежі потопає у квітах і чудово доглянута. Аби вберегти метал від корозії, вежу постійно фарбують. Це диво створили людський розум, обдумане і добре планування та вмілі людські руки. Хочеться вірити у здібності і нашого українського народу, що колись таке чи схоже диво з’явиться і в Україні, адже якби наш Київ не був під іноземною окупацією 350 літ, то він уже давно став би столицею світового дива. І сьогодні поштовхом для цього може стати велетенська писанка-музей, збудована в провінційній Коломиї, яку із захватом оглядають усі туристи, які бувають тут. Отож, дивлячись на Париж, пригадався мені віршик з другої кляси під назвою “Що своє – то своє”:
Тямиш, брате, як ми стали в Парижі-столиці,
Як по ринку ми співали Довбуша і Гриця?
Як розбіглись ми по місту, як по плаю вівці,
Коломийку вигравали точно на сопілці?
Та чи тямиш, побратиме, пана-капітана
Та ще й того ґренадира з Криворівні – Йвана?..
Пан-капітан, було, мовить: уважайте, діти,
Та й помрете – стільки дива не будете зріти.
Тут палати — як бескиди, доми – як палати,
А крамниці пребагаті, ще які в них шати.
Город панський, великанський – сто плугів не зоре,
Глянь на місто, остовпієш – дійсно чудо-море.
А Іван — вояк хоробрий, козак-заводія —
Здвиг плечима й таки каже: краща Коломия.
Сповнені незабутніх вражень, повертались ми до Англії. Як кажуть: всюди добре, а вдома найкраще. Але ці два курорти – Лянґохлен у Валлії та Коста-Брава в Іспанії – згадую часто, бо це були перші наші поїздки на відпочинок власним транспортом, а що перше, то все запам’ятовується. В наступні роки ми вже відвідували Іспанію по декілька разів, побували майже у всіх закутках Франції, країнах Бенілюксу, Західній Німеччині, Австрії, Італії, Югославії, Болгарії, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Туреччині, Швейцарії… Побували в Шотляндії, де мужчини ходять у спідницях, побували й на Гуцульщині, де минули моє дитинство і парубоцтво. Усі ці подорожі здійснював я зі своєю дружиною Марьон та доньками. Як голова товариства “Гуцульщина” у Великобританії я мав змогу побувати на з’їздах гуцульських товариств Америки й Канади. Двічі я мандрував з Києва до Одеси й Криму. На українській митниці мене навіть затримали, бо у моїй торбинці знайшли “холодну зброю” – маленький цизорик для луплення і краяння яблук. Влаштували мені допит, намагалися зробити з того серйозну справу, питали, яка моя фінансова позиція, бо в Україні скрізь була корупція і всюди намагалися взяти хабаря. Але я відповів різко, що мої фінансові питання їх не стосуються. Хоч митникам з мене не вдалося вимантити гроші, проте ножик залишили собі.
Таких спогадів у моєму житті було багато, не всі зараз можу пригадати, бо роки беруть своє. І, зрештою, кому вони потрібні? Але завжди підкреслюю, що молитви моєї матері до Всевишнього і Божої Матері допомогли мені пройти тернисту воєнну і життєву дороги. Молитви допомогли мені знайти притулок і щастя на чужій, але вільній землі. Допомогли мені знайти любов і порозуміння у моїй всезгідній дружині Марьон упродовж 48-ми радісних років нашого згідного, взаємно зрозумілого життя. Тому в надмірному смутку довелося мені бути свідком її останнього подиху, закрити їй очі, поцілувати, засвітити свічку і попросити Всевишнього, аби прийняв її до Господнього царства небесного. Мені не хотілося вірити в це, я гадав, що то лише поганий сон. Але свою кохану Марьон я втратив назавжди. Боляче, разом з дочками Марією та Анною, ми переживали її втрату цілими днями, тижнями, місяцями. Та все ж таки найбільше був уражений її смертю я. Намагався подолати сум і жаль різними роботами в хаті і біля хати.
Але й це не допомагало. Тоді приходили мої сусіди англійці, підтримували мене добрими словами і своїми вчинками. Та час не стоїть на місці, жити хочеться, і вже в 2001 році я скористав з нагоди шкільних вакацій і з дочками Марією та Анною вибрався у подорож з Києва — Дніпром — до Одеси і Криму. Для мене це вже була друга мандрівка, бо перша відбулася в 1998 році – тоді я подорожував з Марьон. Для моїх доньок це була нагода вперше побувати в Україні. Наш корабель час від часу зупинявся в портах Черкас, Кременчуга, Дніпропетровська, Запоріжжя, Каховки, Херсона, Одеси, Білгород-Дністровського. А в Криму ми відвідали Севастополь, Бахчисарай, Алупку, Ялту…
Цей корабель був від швейцарської туристичної фірми і називався “Генерал Лавриненков”. Його пасажирами були, головним чином, німецькомовні, франкомовні, англомовні мандрівники. Мені ж там випала нагода бути перекладачем, коли якась екскурсоводка говорила неправдиві речі про українську історію, до того ж “гаваріла на человєчєском понятном язикє”, як і вся обслуга цього пароплава. Хоч, коли ми запитали, якої вони національності, то ті зізналися, що українці. Розпорядок дня для нас був написаний на спеціальних табличках англійською мовою. Вичитав я на отій табличці, що для туристів буде прочитано лекцію з історії України.
Вирішили ми з дочками послухати оту лекцію, почути багато цікавого і невідомого нам. Саля була заповнена слухачами, тим паче, що з палуби їх вигнав дощ. З відповідними нотатками і книжкою в руці та виглядом ученої людини зайшла до салі баламутниця.
Хтось непомітно плеснув у долоні і вона, підійшовши до підвищеного столика, мовила: “Здравствуйте, ледис инд чинтельмин!». Й одразу ж пояснила, що «здравствуйте» є щоденним російським вітанням. Я негайно вступив у суперечку з лекторкою, що це є територія України, а не Росії, і попросив, аби вона привіталася з усіма українським вітанням «Слава Ісусу Христу!» (Глорі ту зе Країс!) чи «Добрий день!» (Ґуд дей!). На це вона відповіла, що вітається так, як тут «принято». Я знову запитую: «Де тут?», бо хотів від лекторки почути слово «Україна». Але так і не почув, зате з її зовнішнього вигляду було зрозуміло, що вона почувалася так, наче хтось їй підставив ногу. Вона продовжувала лекцію, вряди-годи вживаючи слова «Україна», «українці». Тлумачила, що всі мости, пристані і загати (греблі) тут були збудовані московськими інженерами. Я знову піднімаю руку і питаю: «А чий хліб вони їли?». Вовчий погляд лекторки, спрямований на мене, говорив сам за себе. На моє запитання вона так і не відповіла, а продовжувала лекцію. Наприкінці звернулася до слухачів, чи мають вони до неї запитання. Мені тільки цього й треба було. Я сказав, що мені зрозуміло, що вона є типовою радянською пропагандисткою і має комуністичне виховання, бо нічого не сказала про історію України: хоч би про Володимира Великого, короля Данила, князівську і козацьку українську державу, а також про Івана Мазепу, Богдана Хмельницького, Листопадовий Зрив, вбивство видатних провідників українського визвольного руху Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери, генерала УПА Романа Шухевича, адже усі ці українські патріоти були замордовані московсько-більшовицькими агентами. Годилося б також розповісти туристам з інших держав і про штучний голодомор у 1933 році, коли Сталін та його оточення знищили майже десять мільйонів українців. А ще сотні тисяч українців за вказівкою Москви було депортовано з рідної землі в концтабори Росії, замордовано в тюрмах. «Оце правдива історія України, — кажу їй. – І ви, як лектор, мали би її достеменно вивчити і лише тоді йти до слухачів читати їм лекції». Численні туристи нагородили мене бурхливими оплесками, а «вчителька» зробила вигляд, що вона мене не чула. Надалі пані лекторка ставилася до мене прихильно, розмовляла зі мною українською мовою і стверджувала, що ту лекцію читала саме так не тому, що вона цього не знала, а тому, що так її примушували говорити роботодавці, які оплачували її роботу, і жінка в такий спосіб могла утримувати свою сім’ю.
У Києві на той час акурат великими парадами відзначали десяті роковини проголошення незалежності України. Я спробував у кіосках купити якісь українські часописи, але так і не знайшов, бо всюди рясніли як не російськомовні видання, то газети і журнали — теж російською мовою, — видані в Росії. Містом ходили групи туристів, які між собою спілкувалися українською мовою, і були, очевидно, десь зі Слобожанщини, Поділля чи Галичини. Однак екскурсоводи їм розповідали про столицю Української держави чужою, російською мовою. Золотими банями милували око храми Софії та Печерської Лаври, але, дивогляд: вони належали до Московського патріархату і слово Боже тут мовилося до киян також російською.
З болем у серці повертався я з доньками літаком з Києва – через Відень – до Лондона. Прибувши назад до країни Робін Гуда, я запитав своїх дочок, яке у них залишилося враження про Україну – країну, яку вони вперше побачили. У відповідь почув, що це прекрасна держава, яка з часом стане однією з кращих країн Європи. Чи дочекаю я це побачити? На все Господня воля…
Я тішився тим, що мої дочки позитивно сприйняли мою Батьківщину і виявили бажання побувати ще й у Криворівні. Та це вже було складніше зробити, бо, на жаль, з Гуцульщиною ще й досі немає доброго транспортного сполучення, а вибиратися у таку мандрівку, як я це робив раніше, — у мене забракне сил.
А час летить стрілою. Здається, лише кілька днів тому я стрічався з моїми односельцями таки тут, в Ноттінґгамі. А нині вони – Василь Чупрінчук, Василь Бощук, Курило Іванійчук – вже відійшли у засвіти, залишивши по собі лиш добрий спомин. Я любив заходити до них, а вони – до мене в гостину. На Великдень ми згадували наші традиції і звичаї, особливо Богослужіння з дванадцятьма перервами читання Євангелії. Під час кожної такої перерви дзвонили дзвони, а в цей час леґіні змагалися з моздірами – котрий голосніше стрілить. Опісля, в Криворівні, на церковному обійсті відбувалися всілякі забави під мелодію безперервних дзвонів. Великий понеділок був цікавий тим, що після Богослужіння дівки дарували надійним леґіням писанки. Такими є мої радісні спомини Великодніх свят, проведених у Криворівні ще в дитячі та парубоцькі роки.
Різдвяні свята в Англії зводяться до торгівлі всякою всячиною До церкви на Різдво йде еліта, число якої сягає не більше десяти відсотків від загальної кількості населення. А низовий елемент (більшість населення), з’ївши традиційний різдвяний обід (індика, прикрашеного різною яриною), квапиться до барів. Українці в Англії – побожні і богомільні, мають нагоду святкувати як латинські, так і українські Різдвяні свята. Як правило, вони минають тут без снігу. Коли нас, гуцулів, на британській землі проживало багато, то на свята ми сходилися разом і утворювали гурти колядників. Першим і найчисельнішим таким гуртом були колядники з криворівнянських земель. До них долучувалися жаб’ївські, устеріцькі, космацькі і кутські. Кожні виконували свої колядки і виходило у нас тоді справжнє Свято коляди — як в Україні. І було нам радісно і приємно від того багатоголосся, від тої прадавньої традиції, яка зберігається у наших серцях і генах, яка пульсує, виривається на волю, аби дістатися рідної України.
Гортаю сторінки своїх спогадів, бо все минуло так шпарко, наче й не було. На пам’ять приходять слова різдвяної пісні, яку ми співали насамкінець. Вже не пригадаю, з якого вона походить краю, але міркую, що в ній зібрано куплети з усіх етнічних українських земель, майбільше – з Галичини. Коли ми її колядували, на очі набігали сльози, як краплини роси на цембрині криниці на світанку. Тепер я співаю її сам: співаю соло, співаю сам для себе, бо вже всі попередні її виконавці поквапилися відійти на небо.
Співаю і кваплюся записати її до свого життєпису, може, коли яка душа знову заспіває її, і відродиться вона заново в теперішньому поколінні українців і полине вільними нашими просторами:
Ой над містом Вифлеємом, над щасливим краєм,
Там небесна зійшла зірка – срібним світлом сяє.
Там у темну тиху нічку Божий Син родився,
Ясним світлом тої зірки в яслах звеселився.
В яслах звеселився і став промовляти:
“Іди, зірко, в Україну ясно запалати!”.
А там люди в Україні ще нічо не знали,
На Поділлі і в Карпатах сном солодким спали.
Аж тут раптом опівночі зоря засвітила —
Братів наших і сестричок зі сну пробудила.
І ми всі пораділи, скоро повставали
І бігом до Вифлеєму гуртом поспішали.
Ой бігли, поспішали добрі приятелі
І добігли до стаєнки – Божої оселі.
Там швиденько повклякали для Божої чести
І складали тій дитині, хто що міг принести.
Семен з Жаб’я дав медочку, а Юрко – ягничку,
А Танасій з Ясенова – бринзі в бербеничку.
Тай Онуфрій дав калачик, яблук дав Данило,
А Павло заграв на дуді, щоби було мило.
Був ще інвалід Кирило, що дістав дві рани –
Він співав стрілецьку пісню про ті Бережани.
А Іванко з Криворівні дав мале телятко, —
Сплеснуло аж у долоньки Божеє дитятко.
Було там так дуже файно, радісно і мило,
Що враз Божеє дитятко до нас промовило:
“А звідки ж ви, люди добрі, сюди загостили,
Що так красно і сердечно Мене звеселили?”.
— Ми є люди з України, з далекого краю.
В нас сонечко гарно гріє, як у Божім раю.
Роботящі у нас люди, сторононька мила,
Лиш тепер там плач і горе Москва учинила.
Просим Тебе, Йсусе милий, просимо, маленький:
Поглянь щиро, поглянь мило на наш край рідненький.
Даруй йому щастя-долю, даруй йому волю,
Щоб зраділа наша Ненька на свобіднім полю.
Просим тебе, зоре, не заходь за море,
Сяй на наші рідні ниви, на степи, на гори!
Сяй на наші рідні ниви, на селянські стріхи,
Щоб зазнали українці від Господа втіхи…
Цю обрядову пісню при різдвяних набутках часто співав мій односельчанин Василь Чупрінчук. Колядка залишилася, а Василь відійшов у вічність. Я радів, що в 1991 році, майже через півстоліття свого проживання в Англії, йому пощастило разом зі мною відвідати нашу рідну Криворівню. Перед від’їздом з Гуцульщини члени товариства “Гуцульщина” з Жаб’я організували для нас прощальний вечір в Ільцях і подарували акуратно запаковані саджанці смерічок та ялинок. Повернувшись до Англії, ми з Василем посадили цей скарб з рідної землі на наших обійстях. Вони добре прижилися, і ми раділи, що наші смереки та ялиці полюбили англійську землю. Відтоді минуло чотирнадцять років. Я часто ходжу попри Чупрінчукову хату і споглядаю на красуню ялицю, яку Василь привіз із рідної землі і посадив тут. Вона вже сягає триметрової висоти. Прикро, що не можуть помилуватися цим файним деревом ні Василь, ні його дружина Фріда, бо відійшли у вічність, а в їх оселі сьогодні живуть інші, невідомі мені люди. На жаль, з моїми смереками та ялицями вийшло інакше. Спочатку я посадив їх у своєму городці і кожний раз, споглядаючи на них, пригадував прощальне прийняття на моїй рідній землі. Вони мені гейби стверджували, що є нащадками буйних пралісів на Гуцульщині, якими пишалися горяни до часу прибуття у ці краї визволителів зі Сходу. Як почали деревця у моєму городці підростати, я вирішив знайти для них вигідніше місце і перевіз їх на широке поле в нашу “Тарасівку”, посадив перед каплицею в СУМівській оселі. Там вони добре прижилися і вже першого року помітно підросли. Сподівався я, що в майбутньому вони будуть зростати до неба і стануть єдиними представниками карпатської флори в Англії. Мріяв, що вони будуть поважними свідками щорічних літніх Богослужінь у каплиці, яку я збудував, свідками наступних пам’ятних здвигів і, безумовно, свідками мого не змарнованого життя на чужині. Але якесь зухвале створіння вирвало з корінням мої деревця і так залишило. Коли я навідався у “Тарасівку”, рятувати смерічки і ялинки було запізно — коріння висохло. Прикро, що так сталося, але життя людське переповнене несподіванками, які і складають долю кожного. Тому такою дорогою для мене є Чупрінчукова ялинка, яка сьогодні залишилася єдиним спогадом про Гуцульщину.
Як писав мудрець: усе іде, все минає. Минуло вже 58 років відтоді, як британський уряд звільнив полонених українських вояків Першої дивізії Української Національної Армії, серед яких судилося бути і мені. Табір, з якого нас звільнили, мав назву ПоВ-56 (Прізонерс ов Вор). Недавно мені забажалося відвідати цю місцину в околиці Норфолк. Хотілося знати, чи цей табір ще є, як він тепер виглядає. Прибувши до того місця, побачив, що із тринадцяти бараків залишився лише один. У ньому зараз якийсь фермер вирощує індиків. Неподалік знаходився ставок, довжиною десь триста метрів та шириною – вісімдесят. Колись він був доволі глибоким і сюди вже по війні доля привела двох наших парубків, які вирішили залишити у цій водоймі своє життя. Сьогодні ставок висох. На протилежному його березі, де колись знаходилися лічниця і бараки, в яких перебували не лише полонені генерали, а й згадуваний мною маршал Східного фронту Отто фон Бравхіч, уже жодних споруд не залишилося. Там виднілися лише розлогі дуби, під якими паслися корови. Опісля споминів про моє вісімнадцятимісячне перебування у цьому таборі, про цей період мого життя, який я змарнував ні за цапову душу, я повертався додому гостинцем, яким колись два рази на тиждень їхав ровером до міста Барі Сант-Едмонд за буханцем хліба, бо міг купити його без купонів у вродливого пекаря. Після цілоденної праці на полі я ще долав майже двадцять кілометрів в один бік. Сьогодні дивуюся, як на це мені вистачало сил.
У цьому місті міський уряд фінансово підтримує “дей центер” (денне центро), так звані клуби, які раз на тиждень відвідують люди старшого віку. Тут вони можуть купити для себе дешевший обід або дорожче пиво. Можуть зустрітися із сивоголовими побратимами по зброї, згадати про пережите, про минулу війну, погомоніти про героїчні свої вчинки, пожартувати про багатого вуйка в Канаді і про те, кому поталанило захопити його спадщину, і – безперечно – про… скромну пенсію в Англії та про попівські жнива, на яких працюють і живі і мертві… Жінки при “дей центрі”, які варять різні страви та подають обіди, це здебільшого вдови українців. Щоразу цих сивоголових чоловіків стає менше. А чомусь здається, що не так уже й давно усі ми прощалися з нашими найближчими і залишали рідні домівки в Україні лише тому, що нас кликав обов’язок набути зброю, навчитися користуватися нею, аби у відповідний час стати в боротьбі за волю і незалежність своєї держави. На жаль, такі задуми і плани тоді нам не вдалося здійснити. Сталося нещастя, бо це були нерівні сили боротьби в надто жорстоких воєнних умовах, смерть під корінь косила вірних синів України. Наприклад, у боях під Бродами трагічно гинули мої товариші ще зі шкільної лави. І хто їх нині згадає добрим словом? А вони боролися і віддали свої життя за волю України.
Нині з волі Всевишнього і українського народу наша Батьківщина вільна. Вірю, що настане час, коли Україна належно пошановуватиме пам’ять борців дивізії “Галичина” та вояків УПА. З цією надією і завершую своє писання. Дякую Богу, що допоміг мені пройти тернистий шлях Другої світової війни і залишитися живим. А тим, хто загинув на полі бою, присвячую оці свої віршовані рядки:
Зашуміла смеречина в глибокім потоці,
Як збирались леґіники в Жаб’ю на толоці.
У три ряди поставали, в трембіти заграли,
А потому всі разом тужно заспівали:
— Прощай, брате Черемоше, і ви, гори милі,
Бо Бог знає, чи вернемось, чи будемо живі.
Закуй ти нам, зозуленько, закуй ти нам, сива,
Прощай, ненько і дєдику, і ти, чорнобрива.
Зашуміла на толоці травичка зелена —
Від’їхали леґіники аж до Нойгамера.
В Нойгамері, в Німеччині, леґіні стояли,
Вони зброю й сірий мундир там зафасували.
Вже не шумів там Черемош, ані буйні трави,
Всюди пісок, де леґіні відбували вправи.
За півроку леґіники вишкіл свій скінчили
Й після того Україні присягу зложили.
Від’їхали на Вкраїну, на фронт, аж під Броди,
І там вони пережили тяженькі пригоди.
Більша кількість леґіників голови зложила,
А їх кровця рідну землю як роса зросила.
Вже не шумить смеречина в глибокім потоці,
Леґіники не співають в Жаб’ю на толоці.
А Черемош пливе бистро, впадає до Пруту,
І про воїнів співає пісню незабуту.
Отож, спіть спокійно, борці за свободу і незалежність неньки України, за яку ви віддали своє юне життя. Хоч ви воювали в чужих мундирах, але в серцях ваших завжди була Україна, і своїм героїзмом ви здивували Європу. Нехай слава ваших героїчних вчинків буде належно пошанована майбутніми поколіннями!
