Самотні дівчата носять на грудях стигми місяця
Після прибуття на Британський острів, наша ситуація змінилася. Нас чекала тяжка праця повоєнної відбудови, бо нам доводилося допомагати німецьким полоненим. А відтак ще вісімнадцять місяців нас утримували на сільськогосподарських роботах у таборах на всіх теренах цього острова. Під час війни та ще кілька років по війні продукти харчування населенню Великобританії виділяли у вигляді спеціальних пайок. Видавали їх і військовополоненим. Однак з часом харчування і побут населення поліпшилися.
Стан, у якому ми розмістилися, щоб допомагати німецьким військовополоненим, знаходився у сільській місцевості Норфолк. Наш обоз мав число 56 і напис “Табір військовополонених”. Він був добре облаштований, бо під час війни у ньому розташовувались війська союзників. Пізніше ним користувалися італійські та німецькі полонені, а після того, як вони були звільнені, частину цих таборів передали українським бранцям-дивізійникам.
Обоз, до якого я потрапив, розташувався над озером, на якому було безліч диких птахів, а згодом — багато наших парубків. Один барак був призначений для духовних потреб і перебував під опікою католицького священика О. Кордуби – недавнього дивізійника.
Богослужіння відправлялися щонеділі й у великі свята, але було це після тяжкої денної праці, бо англійці не надають належного значення релігійним святам, за винятком Різдвяних та Великодніх. Неділя в англійців лише для тих, хто вважає, що свято для них важливіше, ніж праця. До таких, зрозуміло, належать люди, що народилися під кращою зіркою. В англійських містах часто можна було зауважити церкви різних конфесій, але тут ніхто не сварився через віру.
У нашому таборі один барак було призначено для культурно-розважальних заходів. Тут проходили репетиції чоловічого хору під керівництвом Миколи Соломки, а також капели мандолін та балалайок, якою керував Микола Сачик. У нас навіть було засновано театральну групу, а при чоловічому хорі – балет народних танців, яким провадив балетмейстер Теодор Романюк. До цього балету з охотою записався і я. Усі танцюристи були молодими, пластичними, енергійними, шанували і любили своє, рідне, національне. У моїй пам’яті ще збереглися танці з рідних околиць і насамперед “Аркан”, “Півторак”, “Гуцулка”, “Решето”, які згодом вивів на світову сцену мій земляк, уродженець Криворівні, Ярослав Чуперчук, науки якого і мені пошастило запізнати.
Наш хор часто виступав перед англійцями і завжди його окрасою були виступи 4-6 танцюристів. Наші народні танки “Гопак”, “Чумак”, “Аркан”, “Запорожець” закінчувалися вигуками глядачів “Браво!”, і ми мусили повторювати “на біс”. Особливо пильнували за нами англійські дівчата, які визирали для себе наречених. Самотні дівчата завжди носили на грудях стигми місяця.
На другому боці озера була лічниця для потреб військового персоналу, а поблизу, в кращих приміщеннях, проживали кілька німецьких генералів. Чомусь їх утримували набагато довше, ніж інших полонених, але вони мали змогу виходити за межі нашого табору. Для нас стало справжньою несподіванкою, коли вони запросили наш хор та балет дати для них концерт. Під час виступу я мав соло у “Гопаку”. Запальна музика і добра підлога посприяли мені виконати його тріумфально. Глядачі нагородили мене гучними оплесками. Опісля концерту підійшов до мене старший німець без жодних військових ознак, подав руку, похвалив і сказав:
— Зін зі енштандліхе украініше козакен! (Ви є взірцевим українським козаком).
Я сприйняв цей комплімент із вдячністю. Згодом зі мною розмовляв англійський сержант Дзьоу, котрий часто був перкладачем з англійської на українську. Він був добрим сміхованцем і все підкреслював, що він не є серед полонених тому, що сам достеменно не знає, чи він українець, чи жид, чи англієць, бо народився на Волині і ще 1935 року переселився з родиною до Англії. Від сержанта я дізнався, що старий німець, який похвалив мене, був той самий фельдмаршал фон Бравхіч, який під час нападу Німеччини на Радянський Союз був голвнокомандувачем армії на Східному фронті, і його погляди на війну відрізнялися від поглядів Гітлера. Акурат тому Гітлер і зняв його з головнокомандувача. Це вже була історія. Я сказав тоді сержантові, що в історії ми не рівні.
Того вечора, вже лежачи у ліжку, в моїй голові, як павуки у погожий день, снували різні думки. Згадалося сіно в Космачі. Думав про те, яка незбагенна людська доля. Пригадав червень 1941 року, який диктував мені свій невблаганний смертельний сценарій. Але мені пощастило уникнути біля Надвірної набору до Червоної Армії. Згадалася ніч у Космачі, де я так солодко спав на оденку свіжо скиданого запашного сіна, а зранку прокинувся від гуркоту військових літаків у Господніх небесах та гупання гармат. На сусідній царинці космацькі косарі клепали коси — ніби й не було війни. І я тоді почував себе таким щасливим! Згадував і Німеччину, вірив, що німці хоробрі вояки, бо під їх силою впадуть армії інших — і то не малих! — держав. То, може, і Червона Армія впаде, і на мапі світу постане незалежна держава Україна. Чи міг я тоді, на тому космацькому стіжку сіна, уявити або навіть приснити, що пізніше, не в Україні, а на далекому Британському острові, я буду військовополоненим, а цей славний німецький офіцер фон Бравхіч, який вже командував Східним фронтом, коли я спав у Космачі на сіні, шість років пізніше, на далекому і чужому острові буде таким же полоненим як і я. І вже не суворим і гордим фельдмаршалом, а таким собі непримітним стареньким дідусем підійде до мене, статечного тоді леґіня з Криворівні, потисне руку і похвалить мене як справжнього українського козака? На цьому Божому світі дива ходять не лісами, а по людях.
З дня на день у нас торувало звичайне табірне життя. П’ять з половиною днів на тиждень групи по 12-16 парубків працювали на довколишніх фармах (фермах). Фарми тут великі і не діляться так, як це було колись у нас, бо з великих підприємств держава більше користає. Праця наша залежала від пори року. Як тільки ми приїхали до Англії, а було це у червні, то саме настала пора сапати цукрові буряки. Відтак наша праця продовжилася на сіножатях. Після цього прочищували рови та стригли живоплоти обабіч гостинців.
Щодня ми трудилися по вісім годин та чотири з половиною години – в суботу. Пам’ятаю, що влітку нам кортіло потрапити на заготівлю для гуртівень малини, чорниць, черешень, гороху і бобу. А вже в серпні-вересні наставала пора жнив. За ними – пора заготівлі картоплі, що вважалося тяжчою працею, бо з часом починала боліти спина. Та найбільше нам подобалась заготівля цукрових буряків, бо ми навчилися пекти їх у грані, а печені вони дуже смакують, бо надзвичайно солодкі. Взимку ми копали рови, вкладали черепові дрини на мокрих полях. Зате в неділю був рай – полоненим дозволяли вийти з табору, але не далі як за десять англійських миль, що становить приблизно шістнадцять кілометрів. Але ми не мали жодних проблем, якщо хтось заходив і далі. Головне було вчасно (на десяту годину) повернутися до обозу.
За своє утримання у бівуаку ми сплачували працею. Коли ж був надлишок цих грошей, міністерство праці відкривало для бранців спеціальні рахунки в банках і клало гроші кожному на рахунок. На кишенькові витрати ми мали один шилінг на тиждень. Це були пластмасові гроші, за які можна було щось купити лише в крамниці табору, однак вибір товарів там був дуже малий. Зате продавали цигарки, одна пачка (20 штук) коштувала акурат один шилінг. Тут ще можна було купити зубну щітку і пасту, крем для взуття, мило для прання одягу і пахуче мило для вмивання, бритви для гоління. З продуктів харчування продавали солону рибу в консервних бляшанках. Затятим курцям двадцять цигарок на тиждень ніяк не вистачало, тому вони збирали недопалки, які викидали англійці. Я до партії курців не належав, бо ніколи у мене не виникало бажання призвичаюватись до нікотину, тому у кишені в мене завжди були пластмасові шилінги.
В Англії господарі не зобов’язані давати робітникам продукти харчування, а платять лише за працю. Тому трудяги, йдучи на роботу, беруть із собою харчі з дому. Табір наш був символічно обгороджений колючим дротом. Декілька англійських вояків ходили довкола нього і майже не звертали уваги, якщо хтось вийшов з обозу. Вони добре знали, що коли полонені зголодніють, то обов’язково повернуться назад.
Найближче біля нас було розташоване місто Діс. До нього треба було годину добиратися пішки. Ми з Іваном Харінчуком, який походив з околиць Жаб’я, часто вибиралися у Діс на прогулянку. Там можна було купити різні товари, насамперед, цукерки, шоколад та інші солодощі, але тільки за купони, яких ми не мали. Правда, такий товар як сіль, цвяхи, підкови можна було придбати і без купонів, але нам вони не були потрібні. Позаяк ми нічого не купували, то старалися відвідати кінотеатр і подивитися фільм.
Після денної праці нам дозволялося вийти за територію стану, однак перед десятою годиною вечора потрібно було повернутися, бо черговий при вході записував усіх до реєстраційної книги. Бувало, що запізнювалися. Якщо чергували англійці, то не надавали цьому особливого значення. Але, коли, не дай Боже, замість англійців стояли українці, то клопіт був неминучим, бо вони давали винуватцям різні покарання, наприклад, треба було все почистити всередині бівуаку.
Нас обслуговували лікарі, кравці, шевці, фрезієри. Перукарі виконували свою роботу у вільний час і отримували за стрижку по шість пенсів від особи. Безумовно, британський уряд добре користав з того, що десять тисяч бранців української дивізії за весь час війни не мали жодної сутички із союзницькими військами, а опинившись в Англії, склали для цієї держави майже безкоштовну робочу силу. Тому-то Британія не квапилася звільняти нас із полону, як це зробила з німцями, — їх звільнили на два роки раніше ніж нас. Але в полоні залишалася певна кількість німців з тієї території, яку визволив Й. Сталін. Вони не хотіли повертатися в демократичну Німеччину, і багато з них осіли в Англії назавжди.
Восени 1948 року виповнювалося три з половиною роки нашого незаслуженого полону. Нас усіх ретельно перевірили на стан здоров’я, каса ощадності виплатила кожному заощаджені гроші – 17 фунтів стерлінгів, яких вистачало на купівлю скромної одежини та на початкову оплату за помешкання. Після звільнення з полону треба було негайно шукати роботу в селі чи місті, і за все слід було платити, адже безжурної табірної опіки вже не було.
Ми отримали вільний стан, нам видали документи, в яких було написано: “Аллєн!”. Це ніби люди з іншої планети або, пом’якшено кажучи: “Чужинці!”. Їх належало зареєструвати в поліції за місцем проживання. Звісно, такий документ був потрібний для місцевого уряду в разі якогось небажаного випадку. Якщо з тієї чи іншої причини колишній дивізійник змінював місце проживання, то мусив знову зголоситися до поліції. Такі реґули змінювалися для тих, хто прийняв британське громадянство або мав власне житло (купив) чи оженився на британці.
Ще певний час у державі бракувало харчів, а всі товари в крамницях продовжували видавати за купони, окрім капелюхів. Англійці влітку чи взимку лише зрідка одягають капелюхи, і продавці в магазинах тішилися, коли до них заходили українці, бо представники інших національностей ними теж не цікавилися. Зате українці не переймалися англійським стилем одягу, бо мали свій, український.
У мене вже на перших порах виникли проблеми з мешканням. Навесні 1949 року я поселився на квартиру старої англійки, де вже проживали два поляки та один ірляндець, який прибув до Нотінґгаму у пошуках праці. Перша моя робота, на яку призначив міський відділ з працевлаштування, була відливарня заліза під назвою “Бістон Бойлер”, на якій виливали великі спіжові печі, що призначалися як для потреб країни, так і на експорт. Там працювало багато чужинців, здебільшого – союзники британців. Серед них найбільше було поляків. Я довідався, що між ними є багато офіцерів вищого рангу, які прибули до Британії як військо Другого польського корпусу генерала Андерса. Між ними були й нагороджені медалями за бойові заслуги. Але війна вже закінчилася і, якщо хочеш жити, треба братися панству до праці.
Кращу роботу в нашому місті, як і в усій Англії, давали британцям, а полякам радили: якщо хочуть ліпшої праці, то хай вертаються до Польщі. Але і там було не з медом. Польща на той час перебувала під опікою “визволителів” зі Сходу, і життєвий рівень поляків значно погіршився.
У відливарні “Бістон Бойлер” праця була акортова і залежала від виконання визначеної норми. Якщо свою денну норму виконав, то й день робочий для тебе закінчився. Безперечно, таким молодим парубкам, яким я був на той час, баглося якомога швидше завершити роботу та йти на прогулянку до міста. Але була тут цікава проблема: моя праця вимагала наповнювати вщерть спеціальні форми змішаним з оливою чорним піском. Піщинки під час заливання всмоктувалися у шкіру рук та обличчя. Цьому дуже сприяло спітніле тіло. Самі ж руки робітників на цій фабриці мали порепаний вигляд, і бруд майже неможливо було змити навіть гарячою водою з милом. Тому, коли наші парубки заходили, наприклад, до вечірніх танцювальних салонів, де була нагода запізнатися з англійськими дівчатами, то мали непривабливий вигляд.
Я вже на той час добре вивчив англійський стиль танцю і був переконаний, що можу запросити першу-ліпшу панну до танку і не осоромлюсь перед нею. Якось я запримітив, що дівчата відхиляються від таких паничів з гейби немитим лицем та порепаними, ніби брудними руками. Моя праця була тяжкою і вимагала доброго харчування. Але я не мав на це коштів. Я непокоївся, як жити далі. І тут мені пощастило – однієї суботи після полудня зустрів у місті Михася Коваленка, якого запізнав ще в полоні в Італії.
— Де живеш? Де працюєш? – запитую Михася. – Чи вистачає тобі харчів?
— Мешкаю на квартирі в індіанця, — відповів він. – Сплачую йому один фунт стерлінгів за квартиру. Харчуюсь тим, що сам собі зварю. Ти, Васильку, перебирайся жити до мене. У мене кімната велика, є вільні ліжко і шафа на одяг та газова плита в кімнаті. А посуд для приготування їжі індіанець тобі дасть. І скучно нам удвох не буде…
Я послухав товариша і того ж дня перебрався до нього. По дорозі купив собі ринку і горнятко для чаю. Індіанець радо прийняв нового квартиранта, дав мені миски та ложки. Михайло був трохи старшим за мене, тому не жалів грошей, аби часом чогось міцнішого випити, чогось з додаванням динатуру та щоб більше у пляшці було. Палив дешевші цигарки турецького виробництва, які задимлювали всю кімнату нестерпним для мене чадом. Вечорами ми залишали своє помешкання, і це для мене була щаслива мить, бо міг вдихнути чистого повітря.
Михась розповів мені, що був танкістом, мав звання капітана, а потрапивши в німецький полон, був, як українець, звільнений швидше і вступив до нашої дивізії “Галичина”. В Нотінґгамі він працював на текстильній фабриці, мав гарні білі руки, чому я дуже заздрив. Михась порадив і мені перейти працювати на цю фабрику, казав, що там приймають на роботу щодня. Отож, наступного дня я пішов до служби з працевлаштування “Лейба Ексчендз”, де мав розмову з офіціалом. Ще й зараз пам’ятаю, що працівниця служби мала руде волосся, довгий ніс, голодний вираз обличчя та пронизливі сині очі. Жінка запитала мене, чому змінюю місце роботи. Замість відповіді, я показав їй свої порепані руки і почав сильно кашляти, вдаючи слабого. Мовляв, працюю у шкідливих умовах. Жалівся, що кашель не дає мені ночами спати. На той час в Англії існував такий порядок, що чужинці не мали права отримувати легшу працю, і змінити роботу можна було лише за згодою служби з працевлаштування. Можливо, не так мої страшні руки, як сильний удаваний кашель допоміг мені отримати роботу на текстильній фабриці і залишити попередню – бістонський бойлер. Я радів, що мене прийняли на фабрику Спондон. Звичайно, роботи з медом на чужині годі було сподіватися. Тут я працював у дві зміни по дванадцять годин на день. Один тиждень трудився удень, наступний – уночі. Субота й неділя були вихідними. Робота полягала в тому, що я кип’ятком з великою дозою “блічу” відмивав смолу від волокна. Руки мої вже були біленькі, зате зблідло лице та зник апетит. Мій шлунок сприймав лише помідорову зупу. Зате я став більше схожий на англійця: стрункий, блідий, без сили та бажання ходити до міських танцювальних залів. Це підказувало, що моє нутро негативно ставиться до фабричних хімікатів.
Через рік я знову вирішив поміняти місце роботи. Може, хоч цього разу вдасться знайти щось ліпше. Мій сусід по квартирі Михайло запізнався згодом зі старшою англійською дівою і перейшов жити до неї. Я залишився у кімнаті сам, зате мені більше не дошкуляв цигарковий дим. Наприкінці 1950 року в Англії деякі купони на продукти харчування вже були зліквідовані. Тоді ж я почав практикувати для себе більш поживні страви, що позитивно вплинуло на моє здоров’я.
Повоєнна ситуація у Британії вимагала негайної відбудови держави. Потрібна була нова робоча сила. Доволі часто виникала нагальна потреба в робітниках для праці на землі (відбудовувати фабрики, житлові будинки, школи, дороги, електролінії тощо) та під землею — у шахтах, головним чином вуглекопами. Ось до чого доводить війна державу. Уздовж ріки Трент, яка протікає за Нотінґгамом, почали споруджувати електростанцію, виникла потреба в робітниках різних професій. Я залишив роботу на ткацькій фабриці і подався на цю будову, відчуваючи, що матиму більше вільного часу і грошей. Керуючий інженер призначив мене у бригаду встановлення водяних та парових проводів до турбін. Робота була хоч і дуже відповідальна, але не така вже й тяжка.
Працювати доводилось дев’ять годин на день, одна з цих годин призначалася для обіду. Зважаючи на те, що мені залишалося трохи вільного часу, я вирішив піти на курси графіки, бо захоплювався нею ще з юності. Але в нас, на Гуцульщині, таких курсів не було, зате в Англії можна було навчитися усіх мистецтв, незважаючи на те, якої ти національності і походження.
Це були графічно-будівельні курси, і цим вони мене приваблювали ще більше. Однак на заваді стали мовні труднощі, бо мова, якою нас навчали, значно відрізнялася від тієї, якою спілкувалася молодь у танцювальних залах. Курси тривали три роки, тому що були різдвяні, великодні та літні (трохи довші) перерви. Отож, три вечори на тиждень – в понеділок, середу та п’ятницю – від сьомої до дев’ятої години я вчився, а вже в суботу ходив до міських бібліотек, вишукував відповідну літературу, аби збагатити свої знання не лише з мистецтва, а й з англійської мови, історії. Інколи я ловив себе на думці, що цим я віддаляюсь від української спільноти, яка згуртувалась у Нотінґгамі до творення громадського життя. Тут уже була своя маленька Україна.
У п’ятдесяті роки міська влада Нотінґгаму виділила спеціальний будинок для створення міжнародного клубу, в якому знаходився великий зал, придатний для танців. У цьому залі найчастіше знайомилися парубки з дівчатами. Щосуботи ввечері тут було повно хлопців і дівчат з різних країн, а серед них – і українських. Наші дівчата мали дуже великий вибір, бо на кожну припадало по 8-10 дивізійників. Перевагу віддавали юнакам високим і кучерявим, отже, мої шанси запізнатися з українкою були обмеженими, бо я не був ні високим, ні кучерявим. А коли признався одній панні, що я гуцул, то вона хрестилася і втікала від мене, бо в її уяві гуцули – то була погана, ще язичницька віра. Відтоді я до того клубу більше не ходив, бо втратив надію мати подружнє життя. Щиро скажу, що для мене світ перестав існувати.
Але все моє життя змінив один випадок. Якось увечері, не маючи жодних планів, я прогулювався вулицею і почув на першому поверсі одного з будинків танцювальну музику. Хоч і бракувало сміливості, але таки наважився зайти. Заплатив за вхід у касу, ввійшов до зали, сів у крісло і чекав наступного танцю, навіть не підозрюючи, що саме тут і цього вечора розпочнеться подружня історія мого життя.
Небавом керівник музичного колективу оголосив, що на наступний танець мають право запрошувати тільки жінки. Музиканти заграли “Квік степ” (швидкі кроки)… і тут – очам своїм не вірю! – до мене спішить дівчина, аби запросити до танцю. Її несміливі слова запали мені глибоко в душу. З розмови з нею я зрозумів, що вона не місцева, а перегодя дізнався, що її звати Марьон, і походить вона з Шотляндії. Це традиційне ім’я для тамтешніх дівчат.
Вона була скромної вдачі, відносилася до мене з помітною пошаною. Відтоді наші спільні стосунки зобов’язували нас частіше зустрічатися і переросли у палке кохання, в якому наші серця знечаїли земну віддаль, бо де знаходилася Шотляндія, а де Україна, зокрема Гуцульщина!..
Марьон оповідала мені, що ще до війни мала можливість жити в Нотінґгамі. Її батько, будучи офіцером, був призваний на військову службу у славетний шотляндський полк. Опісля війни родина Вільяма Чалмерса (батьки, Марьон та її молодша сестра Мері) поселилася у Південній Англії, де дівчата здобули вищу освіту, а Марьон ще й закінчила учительські курси в Лондоні і мала бажання стати учителькою в Нотінґгамі.
12 квітня 1952 року ми з Марьон взяли шлюб у шотляндській церкві, незважаючи на різницю у наших конфесіях, національностях. Ми стали по духу рідними, аби іти поруч рука-в-руку понад півстоліття у злагоді, любові і мирі, виховуючи двох дочок-лебідочок: Марію та Анну. Наше подружнє життя ішло своїм руслом, хоч праця не завжди була вистелена квітами, нерідко доводилося терпіти несприятливі обставини. Але у такі важкі хвилини тільки сімейний вогник зігрівав наші серця.
У 1950-х роках на цьому вільному Альбіонському терені українська спільнота у великих місцях свого скупчення почала організовувати спільне громадське життя. Нотінґгам виявився одним з привабливих для чужинців осередків посілості. Це стародавнє історичне місто розташоване на вищих і нижчих узгір’ях. Уздовж нього повільно протікає ріка Трент. У центральній частині міста знаходиться замок, у якому ще в одинадцятому сторіччі проживав Шеріф. Ця одиниця влади ще й досі збережена в міському уряді. Вона рівнозначна чинові майора. Шеріф був великим землевласником, йому підпорядковувалось міське і довколишнє населення, яке сплачувало великі податки. Не витримуючи податкового тиску, накладеного цим землевласником, населення бунтувало і якраз за таких обставин на захист народу виступив Робін Гуд — як у нас Олекса Довбуш. Легенди про нього ходять у народі уже десяте століття. Це лише коротко я згадав один цікавий факт історії міста, в якому живу й досі.
Місто постійно потребувало робочої сили, тому тут завжди була велика кількість біженців. Багато з них були втікачами зі сталінського “раю”. Вони терпіли всіляку наругу від англійських робітників, які, під впливом комуністичної пропаганди, вважали Сталіна за месію. Вони часто намовляли нас вертатися в Радянський Союз, переконували, що Сталін простить нам наші провини. Нерідко англійці докоряли нам, що ми ліниві, що шукаємо легкого хліба, однак, працедавці вважали нас добрими і порядними робітниками і не звертали уваги на комуністичну пропаганду та упереджене ставлення до нас численних англійських робітників, які боялися конкуренції з нашого боку. Українці, зокрема дивізійники, швидко об’єднувалися у різні організації, а найперше – в Союз українців у Великій Британії (СУБ). Основу СУБу складали десять тисяч дивізійників-військовополонених, переселених з Рімінського табору в Італії. До них долучилися й українські вояки, які прибули до Британії як солдати Другого польського корпусу під командуванням генерала Андерса. Це були ті бійці, які під час Другої світової війни, будучи жовнірами Польської Армії, потрапили в полон до “Сталінського раю”, а опісля, як бранці, були запроторені в Сибір. Згодом ця ж Польська Армія, за політичною угодою між Сталіним, Черчіллем та польським генералом Сікорським, перейшла на бік військ Альянсу, а по закінченні війни ці вояки опинилися на Британському острові. Ті, хто бажав повернутись до Польщі, — мали таку можливість, однак їх було дуже мало і, зрозуміло, що в числі тих, хто повертався до Польщі, українців не було. Був у нас в Англії і сотник Панчук – канадського походження, який представляв війська Альянсу і за хоробрість був відзначений королівською медаллю. Він, як національно свідомий українець, уже на перших порах у Лондоні очолював офіс СУБу. В місцях осілості українців відділи СУБу створювалися дуже швидко. Приклад цьому подавала нотінґгамська українська громада. Аби створити такі розгалуження СУБу, від кожної української особи вимагалося безповоротно внести гроші на купівлю будинку для українських потреб або на побудову нового — як це було зроблено в нашому місті. І це були тільки початкові вимоги. Щоб довести такий дім до суспільного вжитку, ще вимагалося, аби члени цього відділу по своїй змозі і здібностях доклали багато годин неоплачуваної праці, слідуючи гаслові Тараса Шевченка: “У своїй хаті своя правді і воля”.
Та час не стояв на місці. Українські парубки женилися, дівчата виходили заміж. До українських організацій приходили вони вже сім’ями, свято зберігаючи та примножуючи національні традиції. Ті юнаки, які не знайшли собі до пари українку, бо їх було обмаль, мали широкий вибір англійських дівчат. З Німеччини на працю в Англію прибували німецькі панни, з Італії – італійки. А ще були дівчата з Греції, Ірляндії. Приїжджали також українські дівчата з колишньої Югославії, з місцевості Боснія, яких блискавично сватали українські хлопці. Було немало й таких наших парубків, які, не знайшовши собі для подружнього життя українок, не одружувалися на чужинках, а жили самітньо. Так само було й з нашими дівчатами, які проживали в тій місцевості, де не було українських юнаків, зокрема дивізійників. Такі самотні люди мали більше часу, і все своє дозвілля присвячували українським справам.
В цілому, англійці сприймали нас за поляків, бо ми були білявими. Політичними справами чужинців вони не переймалися, це їм було просто нецікаво. Пригадую такий кумедний випадок. Під час моєї праці на фармі старий англієць, твердо вірячи, що король Англії є для них значимішим навіть за Господа Бога, якось мене запитав, звідки я приїхав до нього на працю. Я йому прямо сказав, що я з України. Він довго щось думав, а відтак знову запитав мене: “А, Україна… А яка то частина Англії?”. Я голосно розсміявся…
Британці, зрозуміло, були дуже раді, що раз і назавжди разом із союзниками розгромили гітлерівську Німеччину. Отож, негайно взялися за відбудову своєї країни. Основну роль у цьому відігравали біженці з інших країн та військовополонені, які складали майже безкоштовну робочу силу. На захмареному і вологому Альбіоні українці серед них посідали перше місце. Але, разом з тим, ми дали всьому світові знати про нестерпну долю нашої Батьківщини – України – під московсько-більшовицьким ярмом. Пригадую одну статтю в англійському часописі “Дейлі Телеграф”, де було написано таке: “В разі несподіваного збройного нападу на Британію, англійським збройним силам потрібно тільки дванадцять годин, аби вповні стати в обороні своєї держави. Однак українцям у Британії потрібно лише сім годин, аби на поклик їхнього організованого руху в Англії масово прибути на демонстрації до Лондону перед російською амбасадою…”.
А таких маніфестацій протягом нашого буття у цій державі було так багато, що й не злічити. Ми робили, що могли і як могли, аби перед вільним світом виявити брутально-тоталітарні обставини, нанесені окупаційним режимом Україні. Українська спільнота під проводом Союзу українців у Великій Британії виступала на всіх акціях під синьо-жовтими стягами, завжди була активною, рішучою і, безумовно, це мало значний вплив на політику Москви щодо України.
Коли пригадую пережиті літа, на очах мимоволі з’являються сльози. Особливо тоді, коли мова заходить про мою кохану дружину Марьон, з якою півстоліття пліч-о-пліч долали удвох усі життєві негаразди. Бо ж хто їх не має? Трудилися від зорі до зорі, тішилися, що не підводить нас здоров’я, ростили доньок Марію та Анну. Марьон, як шкільна учителька, мала постійну працю. А я успішно закінчив курси графіки і без будь-яких перешкод отримав роботу у відділі архітекторів міста Нотінґгам. Цій роботі віддав неповний рік. Тим часом моє сімейне життя не стояло на місці. Хотілося мати кращу хату, машину, але на все це у капіталістичній державі потрібна була фінансова підтримка. Що ж було робити? Манна з неба в чужому краю не падає. Як завжди, зустрічаюся з моїми колегами-українцями. При розмові завжди виникає питання: “Де працюєш?”, “Що заробляєш?”. Показують мені свої квитки про зароблені гроші, а в них, виявляється, зарплата вдвічі більша за мою. Правда, у них порепані, в мозолях руки, а в мене – білі, чисті. Вони мають час зайти до нашого новозбудованого українського клубу, і там за гальбою пива чи чаркою горілки є нагода ударити по безкорисних політичних звідомленнях. Українцям політики ніколи не буває замало. Були серед них і такі, які знали, що Сталін має на снідання. До політичних дискусій я не встрявав, знаючи, що в цій справі є ліпші знавці за мене. Тому лише слухав, про що говорять, а наслухане обдумував по-своєму.
Здається, що гроші вигадав диявол, і тому вони є великою спокусою Я зважився залишити роботу в архітектурі та податися на заробітки до Канади, бо, здавалось мені, що в цій країні зеленіша трава і більше паші… В 1956 році Британія програла війну проти Єгипту за Суецький канал, хоч збройної проблеми й не було. Проблема була в тому, що Нікіта Хрущов наказав Англії вибиратися з Суецького каналу, аби не викликати на себе ракетного удару. Зрозуміло, що на той час Британія не мала заводів, які виробляли б протиракетну зброю, і за порадою ЗСА таки поступилася своїми інтересами і гордістю. Це вказувало на розпад Британської імперії, що спонукало англійців масово емігрувати до своїх спокійніших колоній, зокрема таких, як Нова Зеляндія, Австралія і Канада. До Канади вирішив емігрувати і я, але, на щастя, цього не сталося.
Маючи в цій країні доброго приятеля в особі Теодора Романюка, який кілька років раніше виїхав з Англії до Канади, я звернувся до нього за порадою. Він мене алярмово відрадив, стверджуючи, що на той час навала британських емігрантів спричинила в Канаді велике безробіття. Акурат цього остерігалися мій тесть Вільям Чалмерс і його дочка, а моя дружина, Марьон. Правду кажучи, в Англії без праці я ніколи не був, але, маючи намір емігрувати до Канади, я продав свою першу хату в Нотінґгамі і зі своєю сім’єю вибрався на тимчасове проживання до тестя в містечко Алдершот у південній Англії. Там, щоб не марнувати часу, знайшов столярську роботу в майстерні, де виготовляли меблі з дубового матеріалу, які завжди користувалися попитом серед заможних людей, котрих у південній Англії не бракувало.
Після невдалої спроби емігрувати до Канади я вирішив залишитися у Британії. Життя йшло своєю ходою. Власник майстерні був аристократичного походження. Фабрика найкращих меблів – це був сенс його життя. Він звернув увагу на мої здібності і відразу підвищив мені зарплату. Тож, працюй, чоловіче, щасливо і хвали Бога!
Настав час негайно думати про купівлю власного житла, тим паче, що мої донечки Марія та Анна проходили початкові дитячі хвороби, а неспокійні ночі нервували тестя. Почалися сварки, і це торкалося найтонших струн наших сердець. В Нотінґгамі ми мали добру хату. Тут пішли з дружиною шукати схожу. І знаходили їх чимало, але були вони вдвічі або й більше дорожчі. Ця проблема спонукала загнути хвоста і вертатися до Нотінґгаму. Шкода мені було залишати роботу, яка припала до душі, та й працедавець не дуже радо сприйняв звістку, що я залишаю його. Він запевняв мене, що в будь-який час готовий з радістю знову прийняти мене. Дружину з дітьми я на цей час залишив у тестя, а сам поїхав до Нотінґгаму, де негайно почав шукати житло. Не думаю, що когось здивує той факт, що обираючи житло для купівлі, треба брати до уваги, в якій воно місцевості розташоване, які люди там живуть, які будуть сусіди, чи зручно розташований міський транспорт, чи є поблизу крамниці, яка там школа для дітей?.. Звісно, що в кращій околиці люди ввічливі, і школи там ліпші, і вчителі фаховіші.
Хто ще по-справжньому не пізнав Англію, той може подумати, що тут усі носять під бородами краватки-метелики, а на руках — білі рукавички. Нічого подібного, люди добрі! Англія була першою країною у світі, що створила потужну індустрію, є в ній генії-винахідники, є інтеліґенція, є щиро віддані своїй країні різного рівня робітники. Були і є такі, що своєю працею долучилися до розбудови Британської імперії. Але є й такі, що ні в пліт ні в ворота. І їх є багато, а це не на користь державі. Безумовно, уряд намагається поліпшити життєвий рівень британців, починаючи від шкільної науки, але не дурний придумав прислів’я: яке дерево – такий клин.
Після Другої світової війни Англія більше не мала серйозної війни. Впродовж останніх років тут стався великий приріст людей всякого кольору шкіри. Зневажати ближніх уряд Британії забороняє. Такий новоприбулий сегмент мав би створювати так звану мультикультуру. На жаль, деякі культури не завжди діють на користь держави.
Часто здається, що погода на Британському острові унікальна. Унікальна тому, що одного дня повторюється чотири пори року. Не дивно, що такий клімат має певний вплив на жителів цього острова. У них ще змалечку виробляється спокійний характер, тихий і терплячий, з відчутною розсудливістю. Британці закохані в свою державу і клімат. Вони переконані, що кращих погодних умов немає на світі, а якщо і є, то клімат там захолодний чи затеплий. Тому британці при зустрічах зазвичай запитують про погоду чи просто згадують про неї. Цього року погода знову здивувала, бо вже минула половина лютого, а снігу як не було, так і нема. Це сприяє поживою на луках і пасовиськах для домашньої худоби і, звісно, на розмаїття всякого цвіту на хатніх городцях.
Користаючи з теплого ранку, я вирішив зробити собі сніданок на подвір’ї біля хати. Це був приємний сонячний тихий ранок. У великій сосні сороки вели між собою зрозумілу тільки їм суперечку, а неподалік від мене з’явився лис, який пильно дивився на мене, ніби докоряючи: о, диви на нього, він уже снідає, а я ще голодний. Лис зі мною знається уже кілька років. Їх тут багато — виводяться у місті, а в нас шукають поживи. Цей живе у занедбаному городці через дорогу від мене. Кількість лисів у Нотінґгамі щороку зростає, ніхто на них не полює. Люди часто викидають для цих хижаків зайве м’ясо, і єдиною небезпекою для них є ймовірність потрапити під колеса автомобіля.
Милуючись приємним ранком, я не квапився залишати загріту лавку і знову поринув у спогади про пережиті літа, у далеке своє минуле. Далеке тому, що з ласки Всевишнього наспів мені 81-й рік і, хоч-не-хоч, починаю відчувати тягар цих літ. Грецький вчений Анабасис сказав: «Аби пізнати красу своєї країни, треба повернутися до неї з чужини». Я з цим цілковито солідарний. Моє коріння вирване з мого краю. Наші діти вже народилися тут, на цьому хмарному Альбіоні. Я ніколи не відчував, що на цій британській землі мені хтось чинить якусь кривду. Тому вдячний цій державі, яка прийняла мене і схожих на мене, до свого дому акурат тоді, коли ми були безпритульними. Тут ми переживали воєнну хуртовину. Маючи ворога на рідній Батьківщині, не могли повернутися додому.
Спочатку жили надією, що вільний капіталістичний світ не погодиться мати ворога на своєму порозі і виступить збройно проти комуністичної загрози. Та наші надії були марними. Британія була виснажена Другою світовою війною. Повсюдно у її колоніях виникав неспокій. Черчілль програв вибори. Америка також не була зацікавлена в тому, щоб починати боротьбу проти комуністичного режиму. Інші західні держави вважали, що Росія – біла чи червона – то все-одно велика держава, вдаючи, ніби не бачать, що так званий Радянський Союз складається із примусом і силою об’єднаних держав. Повоєнний приплив українців до Британії не був економічно зарібковий. Це була політична еміграція з найсвідоміших українців, які не могли повернутися на Батьківщину лише тому, що Україна була окупована московсько-більшовицьким режимом. Наша еміграція складалася з різних суспільних верств різного інтелектуального рівня з усіх теренів України. Нас об’єднувала одна ідея: боротьба за вільну незалежну Соборну Українську Державу. Ми добре знали, що на такому задумі, аби досягти успіху, насамперед, потрібні єдність, співпраця, посвята і, безумовно, гроші, які для нас уже не були проблемою, бо ми мали працю. Збирала гроші спільнота заснованого українського клубу, і не лише в Нотінґгамі, але всюди, де поселилися українці на теренах Британського острова. Згоджувалися не лише гроші, а й праця здібних рук, а гуцули від народження мають хист до різьби, майстрування, до творення прекрасного. Тож і я, як гірський гуцул, мав такий Божий дар, а іспит на майстра склав ще в рідній Криворівні, будучи п’ятилітнім хлопчиною. Тоді, коли мене дєдьо похвалив ременем за роботу з будівництва палацу для нашого пса Тарка, бо я зіпсував дошки. Саме тоді в мені й загорілося бажання бути майстром по дереву. Цей талант я розвивав у рідній Криворівні, особливо тоді, як робив проект нашої сімейної хати. Через брак коштів він, звісно, не здійснився, зате загорілася іскорка мого таланту, яка неодноразово рятувала мене в буремні роки війни. Рятувала моє життя. У п’ятдесятих роках на Британському острові бурхливо зростала кількість українських клубів. У цьому Нотінґгамська громада вела перед. Час вимагав докласти багато фізичної та розумової праці для суспільно-культурної діяльності. Своїм життям і працею ми старалися показати британцям, що ми не поляки і не москалі, за яких нас спочатку приймали англійці. Своєю культурою та працьовитістю ми доводили, що ми — українці.
Але інколи британців неможливо було переконати. Пригадую, як наша українська громада у Нотінґгамі відзначала роковини Листопадового зриву. На ці святкування ми запросили місцевого посла (депутата). Коли ми його попросили, щоб британський уряд звернув увагу на українську національно-визвольну боротьбу, посол відповів: «Ми, британський народ, посвятили великою офірою наших людей у двох світових війнах, і нині маємо вільну Британію, а ви, українці, як хочете мати свою державу вільною, то ми вам не забороняємо: ідіть і воюйте на вашій землі за свободу. Британія тут ні при чому». Приблизно в той час загинув від ворожої руки славний син України Степан Бандера. Атентан на С. Бандеру був виконаний московським агентом Богданом Сташинським 15 жовтня 1958 року в Мюнхені. Б. Сташинський за це отримав орден Леніна, а наша рідна Україна втратила визначного борця за волю. Одяг, у якому загинув С. Бандера, та його цінний архів з Мюнхена було перевезено до Нотінґгаму. Управа нашого відділу доручила мені зайнятися меблями, в яких була тимчасово приміщена спадщина С. Бандери. Пізніше все це було перевезено до центрального офісу СУБу в Лондоні.
Настав час подбати про власну родину, власне обійстя, знаючи, що наша спільнота перебуває у надійних руках. А як виникне потреба, то управа СУБу знову звернеться до мене за допомогою. Не минуло багато часу, як до мене стукають у двері. Відчиняю. На порозі – святий отець.
— Слава Йсу Христу, отче! – вітаюся з ним. – Прошу заходити до моєї господи. У якій справі вас Всевишній припровадив до моєї хати? Я вже думав, що ви призабули нотінґгамського гуцула.
— Справа формальна, пане Потяк, — мовить панотець. – Миряни, які вас добре знають (включно зі мною), мають довіру до ваших здібних рук і мудрого розуму, то віримо, що ви не відмовите Богові і громаді. Нам у нашій церкві, ви самі знаєте, потрібні лавки. Ми ще не є багата громада і тому шукаємо засобів, аби придбати такі лавки за доступними коштами. Я прийшов повідомити вам про це доручення…
Я добре знав, що це буде відповідальна справа, але не годилося відмовляти. На той час я працював у відомій у місті столярні, власник якої мав довіру до мене і до моєї праці, та згодився, аби я виконав таку роботу. І в такий спосіб наша церква за доступною ціною отримала шістдесят лавок, на кожній з яких могли сидіти шість осіб. Зазначу, що в ті роки українська громада Нотінґгаму була найбільшою в Англії.
Але не тільки лавки я мав робити. У своєму гаражі я змайстрував ще новий вівтар для церкви, який офірував у пам’ять про моїх дєдю і маму. Це забрало весь мій вільний час. Відтоді минуло кілька спокійних років. І знову мене знайшли. Цього разу сумівці. Справа в тому, що у їхній відпочинковій оселі «Тарасівка» була маленька капличка, яка завалилася, і тамтешні цигани забрали її собі на дрова. Отже, престижна «Тарасівка» потребувала нової каплиці, причому кращої за попередню. Мені на той момент наспів уже 65-ий рік, і я офіційно увійшов у стан пенсіонера на теренах її величности Єлизавети ІІ. Був вдячний Богові, що зберіг мене при доброму здоров’ї, і тому погодився взяти ще й цю ношу на свої плечі. Мій проект нової каплиці сподобався сумівцям, успішно пройшов будівельний контроль. Гарне дерево сосни для спорудження каплиці сумівці отримали як подарунок з пилорами українського власника у Шотляндії, і вже з приходом травня 1989 року я знову почав виконувати добровільну роботу для української громади. Мав я також помічників. Нам сприяла погода, і вже у вересні каплиця була успішно збудована. І по нинішній день вона є атракцією нашої спільноти у Великобританії. Часто нею захоплюються гості з України. Тут згадую слова Івана Франка: «Все іде, все минає, і сумно, як згадаю. Заспівають, поховають і забудуть люди…». Я вдячний Всевишньому, що нагородив мене добрим здоров’ям і умінням, що, перебуваючи далеко поза межами моєї Батьківщини – України, мого рідного села Криворівні, я не змарнував часу, чим міг – тим поміг, і так залишив свою корисну працю для майбутніх поколінь.