Перша дивізія Української національної армії
Сама назва дивізії «Галичина» вже з перших початків не задовольняла нас, бо в ній з кожним днем зростала кількість вихідців із Слобожанщини, Таврії, Поділля, Полісся, а це означало, що до складу дивізії входять представники всіх етнічних українських земель, а не лише Галичини. Тому така назва, по суті, була регіональною, у ній не було жодного натяку на Україну. Але, оскільки вирішення цього питання було в цілковитій залежності від німецьких збройних сил СС, то інші назви та зміни, які пропонував тоді Український Центральний Комітет, Берлін не сприймав. Зрозуміло, що Німеччина не хотіла, аби в цій військовій формації була згадка про Україну. Назва «Галичина» була сприйнята німцями позитивно, і УЦК, рад чи не рад, а мусив з цим погодитися, бо панами в тій ситуації і в той момент були німці.
Однак уже в 1945 році німецькі збройні сили опинилися у дуже скрутній ситуації на всіх фронтах і стали менш принциповими у цих питаннях. УЦК змінив назву на Український Національний Комітет (УНК). Його очолив генерал Павло Шандрук. Оскільки час на місці не стояв, то нашу дивізію «Галичина» було перейменовано на Першу дивізію Української Національної Армії, яка на той період брала участь у тяжких боях проти наступаючої Червоної Армії в місцевості Фельдбах. У квітні 1945 року дивізія під українським синьо-жовтим національним прапором склала присягу на вірність українському народові і Українській державі. Присягу прийняв генерал Павло Шандрук. На жаль, ця важлива подія відбулася запізно. Але, як мовиться, краще пізно ніж ніколи, тим більше, що раніше це зробити було неможливо.
Після капітуляції Німеччини 9 травня 1945 року перша дивізія УНА перейшла на бік західних союзників і склала зброю британському війську. Я віддавав свою зброю і радів, що впродовж усього мого перебування у німецькій армії жодного разу не застосував її, хоча володів нею бездоганно.
Ми наближалися до міста Віллях. У кого ще була зброя, відразу здали її. Тож вулицями міста ми вже проходили цілком роззброєні. Неможливо словами передати наші тодішні почуття, бо так багато ми вже пережили, а попереду нас чекала невідомість.
Згадую, що в цьому місті знаходилася головна англійська військова управа. Вона була розташована у великому центральному будинку. На даху споруди майорів британський прапор, а перед особняком, по боках широких сходів, було встановлено дві гармати тяжчого калібру, які блищали від насмарованої оливи. Біля гармат стояла почесна варта – двометрові англійські вояки, виштрамувані, з крісами при стопі ноги. Побачене справило на мене сильне враження, бо наразі я відразу ж зрозумів, хто програв, а хто виграв цю війну. Ці два англійські жовніри добре знали, що їхня держава виграла, що вони залишились живими і недарма воювали. Вони були впевнені, що повернуться небавом героями до своїх рідних, що назустріч їм вибіжать батько і мати, дружина з дітьми або кохана дівчина. А куди ж ми йдемо? Ця думка непокоїла мене чимраз дужче. Хто нас зустріне? Де наша нагорода, щоб остаточно, як ці англійці, гордо стати при переможній зброї на своїй Батьківщині, за яку було не жаль тієї крові, яку так довго проливав наш народ?..
У місті протікала чиста альпійська річка, до видолинку якої з усіх боків прибували виснажені довгим переходом через альпійські верхи, війною та нестачею харчів, стурбовані невідомою будучиною, вояки першої дивізії УНА. Вони були без зброї, бо віддали її англійцям. Тепер вони були полоненими.
Дивізійники на голій землі ставили ряди військових наметів. Кожному хотілося віднайти між вцілілими вояками нашої дивізії своїх знайомих, односельчан або навіть близьких родичів. Річка, що протікала через цю площу, завдяки сприятливій сонячній погоді, допомагала нам у таборовому житті. Головним нашим завданням було активною працею позбутися з тіла і надто зношеної одежі численних вошей, бліх та блошиць. Нам було дуже неприємно, що перебуваємо у такому непривабливому вигляді і становищі. Але що було робити? Воєнне лихоліття допомагало паразитам розмножуватися у нашому одязі шаленими темпами.
Англійське військове командування не мало змоги нормально прохарчувати десять тисяч полонених українських вояків. Отож, позаяк нас не охороняли жодні вартові, можна було піти в місто і в австрійців купити, виміняти або просто випросити кусок хліба.
Ми мали при собі німецькі марки, якими користувалися під час війни. Звісно, опісля її закінчення вони вже не мали такої вартості, але в той невизначений і тяжкий час говорилося про те, аби люди їх зберігали, бо пізніше буде проводитись їх обмін на цінніші гроші. В це вірило цивільне населення не лише Німеччини, а й Австрії. Тому ми мали можливість до тих харчів, якими нас годували, докупити ще й хліба.
Одного разу і я подався купити хліба, однак з грошима мені не пощастило. Зате зумів виміняти вже згадувану мною люґу на буханець чорного житнього хліба, декілька яєць та кавалок сиру. Виміняв, завдяки співчуттю австрійців. Яйця першими упали офірою, за ними слідував сир, а хлібом я поділився зі своїми ближчими товаришами.
Через два тижні нашу першу дивізію УНА було перевезено до табору полонених в Італії, який знаходився на узбережжі Адріатичного моря неподалік міста Ріміні. Щиро зізнаюся, що по дорозі до Італії я вперше у житті зобачив живого негра, причому військового, у ранзі капітана. На його мундирі були начеплені медалі за заслуги і, мабуть, це був офіцер якогось колоніального війська. Його поява викликала у мене почуття заздрості. Гріх було думати так, але я все ж подумав: він чорний і вільний, а я білий і невільний. І в той же час я би радо поміняв свою долю на його.
Першим табором, до якого ми прибули, був табір «Белярія». У ньому ми перебули кілька тижнів. А тим часом, у Лондоні, вирішувалась наша доля. До нашого бівуаку мала повний дозвіл вступу московська репатріаційна комісія, котра досхочу ходила обозом і агітувала дивізійників вертатися «на родіну». Про це вже багато написано. Я лише кількома словами скажу, що ця комісія у нас не мала успіху і була англійським урядом стримана від подальшого турбування дивізійників.
Акурат у цьому таборі я зустрівся зі своїми односельцями Василем Чупрінчуком, Василем Бощуком, Курилом Іванійчуком і зі своїм шкільним приятелем Василем Зеленчуком. Радості нашій не було меж. Тут, далеко в Італії, ми мали свою маленьку Криворівнянську державу.
Ближче до зими наших дивізійників переселили до табору «Ріміні» поблизу однойменного міста. Про майже дворічне перебування дивізійників у цьому обозі написані книжки, описано всі обставини та діяльність табірного життя. Небавом ми зорганізували в бівуаку випуск преси, театр, католицьку та православну парафії, бо до полону разом з нами потрапили і дивізійні священики. Займалися ми в таборі і спортом. Були також засновані студентські курси, рільнича школа, хор «Гомін» під дириґуванням світлої пам’яті Стефана Гуміловича, який походив з Коломиї і час від часу нагадував мені, що в його жилах також тече гуцульська кров. Були у нас також курси лісників, водіїв і механіків. Ми організували курінь молоді віком до 20 років, якому видавали додаткові харчі.
Позаяк гуцули є майстрами на всі руки, то ми створили гурток гуцульських різьбярів і з дерев’яних пачок різьбили всяку-всячину: касетки, тарелі, хрестики, рамки до образів і т. ін. Мали ми і робітничу сотню, яка піклувалася гігієною табору, щоднини вивозила далеко поза бівуак різні нечистоти, а при цій нагоді спілкувалася з італійцями, продавала їм військові коци, підсорочки, штанці, часто навіть новонабуті військові черевики. Звідти привозила хліб, тютюн, алкогольні напої, серед яких пальму першості посідав італійський «Вермут». Цей напій мав солодкий смак і давав своєрідну розраду його шанувальникам, бо заспокоював їхні душі, стривожені невизначеністю і тривалою розлукою з Батьківщиною і рідними. На жаль, здебільшого «Вермут» пили на голодний шлунок, через що згодом виникали небажані проблеми… Властиво через це наші дивізійники «охрестили» цей напій як «Смерть Селепка».
Гуцульське різьбярство у таборі процвітало. Кращими майстрами у нас були Леон Ясельський, Михайло Гапчук, Юрко Ілюк та пан Петращук, ім’я якого я вже забув. Треба підкреслити, що пізніше, після приїзду до Великобританії, Леон Ясельський вирізьбив чудову касетку, яку від імені українських дивізійників, у 1947 році, було надіслано як весільний дарунок принцесі Єлизаветі. Після смерті свого батька вона була коронована і до нинішнього дня є королевою Великобританії. А робота Леона Ясельського між іншими дарунками зберігається сьогодні у Вінсон-Замку.
І знову повертаюсь думками у табір «Ріміні». Там мене прийняли до охорони. Я почав отримувати додаткові харчі. До моїх обов’язків входило пильнувати за порядком на дорозі, бо поблизу знаходилося перехрестя, і на головній дорозі час від часу скупчувалось багато військових та цивільних машин, що вимагало дотримання і наведення відповідного порядку. До цієї служби брали добровольців, але робота була досить відповідальною, бо треба було стояти посередині дороги і керувати рухом. Я мав спеціальні білі нарукавники та вказівну лопатку червоно-зеленого кольору. Ця служба для мене була вигідною, бо тривала лише дві години на день. Після чергування можна було піти до міста чи до моря, не питаючи дозволу табірної управи. А в місті при цьому можна було за сорочку чи підсорочку вторгувати кілька лір, купити хліба чи інших продуктів, яких у той час в Італії було досхочу.
Одного дня, коли я був на службі, краєм гостинця до мене підійшли двоє збідованих людей. Це був чоловік з жінкою, і мені здалося, що вони італійці. Чоловік привернув мою увагу і запропонував мені… використати для інтимних стосунків свою жінку. «О Боже! – подумав я. – Та я ж полонений, а вони вільні люди. Це ж, напевне, вкрай безпритульна біднота…». Така пропозиція видалася мені гидкою. Я мав у кишені п’ятдесят італійських лір, за які після служби мав купити собі буханець хліба, але, не задумуючись, віддав їх цим бідакам. Вони мені щиро подякували і пішли. А через кілька днів, коли я знову був на чергуванні, біля мене зупинилась файна машина. Я подумав, що люди заблукали і хочуть, аби я скерував їх на правильну дорогу. Та сталося по-іншому. В машині сиділо четверо людей: два чоловіки та дві жінки. Я згадав, що бачив цю машину і раніше на дорозі. Цього разу вона зупинилась. Водій щось сказав мені і подав через вікно конверт, який я поклав у кишеню. Після служби я, не гаючись, заглянув усередину, а там було 500 лір. Дивувала мене ця доброта тоді, та ще й нині дивує.
Часто здається, що гора з горою не зустрічаються, але тільки не люди. Наш табір у тій місцевості не був один. Неподалік знаходилося ще два табори з полоненими німцями. В одному з них переважали старшини – недавні командири німецьких збройних сил СС. Якось, перебуваючи на службі, я запримітив, як з боку моря у супроводі озброєних англійських солдатів повертається з купання колона німецьких офіцерів. Я очам своїм не повірив, коли в першій трійці впізнав мого названого батька гер Шпіца, який так турботливо опікувався мною ще в рекрутський період 1943 року. Я швиденько стримав дорожній рух, надаючи перевагу маршовій колоні і, на щастя, маючи почату пачку цигарок, вручив її крадькома приятелеві мого недавнього військового життя. Цей вчинок дуже зворушив гер Шпіца. Мене не менш схвилювала зустріч із ним, бо зрозумів, наскільки незвідані шляхи долі людської. Малий світ!..
Наступного дня, опісля чергування, я пішов до табору офіцерів СС з надією побачитися з шефом моєї сотні. На жаль, англійський вартовий при вході не дав мені дозволу на побачення. Але й досі з добром у серці я згадую цього німецького офіцера, бо впевнений, що то таки він – гер Шпіц – поставив мене на дорогу, якою я мирно пройшов хуртовину Другої світової війни.
Між таборами німецьких та українських полонених була велика різниця. Німці добре знали, що рано чи пізно, після звільнення з полону обов’язково повернуться до своєї, війною покаліченої держави, яку таки відразу ж візьмуться гуртом відбудовувати. Тому вони не створювали ніяких курсів, а лише — футбольні команди. Німці проводили також змагання з боксу, переглядали кінофільми. Деякі з цих стрічок, за згодою німців, демонструвалися й у нашому таборі. А вже навесні 1947 року сусідні обози спорожніли. Це вселяло нам надію, що небавом британський уряд вирішить і нашу долю.
Під час війни та ще два роки по тому британський уряд був коаліційним, у ньому співпрацювали дві головні партії: партія консерваторів та домінуюча на той час партія лейбористів (соціалістів) і, як згодом нам стало відомо, тільки за згодою лейбористів було вирішено прийняти нашу дивізію до Британії. Консерватори на це чомусь не погоджувались. Наприкінці весни 1947 року нашу дивізію було переправлено морським шляхом з Італії до Великобританії.
