Новий рік у словацькому лісі
Нас вітала незнайома держава, слов’янський народ. Словацьке місто Жіліна, розташоване між довколишніми високими горами, які словаки називають Фатри, на відміну від польських Татрів, зустрічало нас майже як Гуцульщина. Жіліна на той час було визнане місто як зимового, так і літнього туризму. Тепер сюди раз-у-раз прибували частини нашої галицької дивізії. Вже звідси їх розподіляли в інші, у більшості випадків, гористі місцини — головним чином туди, де відчувалася нагальна потреба.
Мене призначили як вишкільного підстаршину до одинадцятої сотні запасного полку. І тут мені пощастило, бо мою сотню розмістили, мабуть, у найдальшому закутку гірського містечка Чатца. Сотенним був німець, якого за якусь провину понизили у званні — з капітана до старшого сержанта. Сотня складалася у переважній своїй більшості з інтеліґенції. Це були українці вже старшого віку, котрі отримали добрий військовий вишкіл у польському чи совіцькому війську. Серед них помітно вирізнялося кілька студентів, що мали гарні музикальні здібності. Було, звичайно, немало й колишніх солдатів Червоної Армії, навіть з високими військовими званнями, на які німці, однак, не звертали жодної уваги — їм все-одно належало пройти певний військовий вишкіл.
Сотенний ставився до старших новоприбулих вояків з шаною. Тож цей вишкіл більше скидався на конференцію, ніж на військові навчання. Треба було вивчити зброю піхотних військ (зокрема – гренадери) і, звичайно, рушницю, а також два види ручних гранат, два види кулеметів, протитанкові міни, міномети, гранатомети та земляні міни у вигляді тарілок. Хочу підкреслити, що тепер харчування у нас поліпшилося, кухня готувала смачніші страви, а між тим можна було зайти до будь-якої крамниці і купити там білий хліб, бринзу, ковбасу, мармеляду, чоколяди тощо. Це інколи дивувало мене: чому словаки мають ліпші харчі, ніж гуцули, хоча живуть майже в однакових умовах? Чому в гуцулів білий хліб у вигляді паски або калача можна побачити тільки на Великдень і Різдво, а в словаків – щоднини? Я мимоволі згадував свою “хресну” дорогу за збіжжям на Покуття, і на очі набігали сльози.
Зими в цих горах сніжні і люті. Вишколи нашої сотні порідшали, але час від часу їх треба було все-таки проводити. На католицькі Різдвяні свята кращі співаки нашої сотні ходили з колядою та святочними привітаннями до словацьких хат, і майже в кожній оселі їх шанобливо пригощали перекускою та традиційним словацьким лікером (сливовіцею). А в котрій хатині були дівчата, то не обходилося і без одного-двох танців. Наші колядники мали скрипку та гітару, під супровід яких співали українські колядки.
Такими приязними стосунками зі словаками був навіть задоволений наш сотенний Радель, бо добре розумів, що вони зменшують небезпеку нападу на нас з боку словацьких комуністично налаштованих партизанів.
31 грудня 1944 року, акурат о 7.30 вечора, я отримав команду від сотенного взяти рій зголошених добровольців у повному бойовому спорядженні (включаючи скоростріл марки ЛМГ-42). Кожному воякові було виділено оломіновану пляшку німецького шнапсу, що мав присмак смерекової смоли. Взявши мапу місцевого терену, ми вирушили до вказаного нам місця. Відстань була невеликою, десь майже один кілометр. На широкому плаю, який перетинав лісову гущавину, ми зробили засідку у такому місці, що на випадок появи небажаних гостей, були готові до бою. На шляху, що стелився перед нами, ще було видно сліди людей, а це було підтвердженням того, що ця місцина не цілком безпечна.
Ніч була тиха і спокійна. Лютий мороз робив своє, зближалася дванадцята година. Новий рік хлопці зустріли смоляним шнапсом… Здавалось, на мить ми забули про війну, згадали своїх рідних, свою Україну, і на серці трохи полегшало. Зближувалася друга година ночі — уже 1945 року. Мороз все старанніше добирався до наших рук і ніг. Я запропонував — будь що буде! – розпалити маленьку ватру, аби по черзі парубки могли зігріти, бодай трішки, руки і ноги. Скрізь панувала тиша. Ми по черзі докидали до вогника сухого хмизу, якого в цьому лісі не бракувало. Полум’я здійнялося вгору, а ми продовжували святкувати новий рік залишками німецького шнапсу. Можна було стверджувати, що в ту мить ми нічим не відрізнялися від партизанів. Хіба що, як навіть тут і були партизани, то спали вони десь у теплі, а ми мерзли під відкритим небом. Один із вояків стиха почав пісню:
Довкола ліс шумить
І ватри догорають,
Морози потискають
І сніжок проліта.
Ми сидимо у лісі,
Зима нам не страшна,
Поборемо комуну
І клятого ляха…
Цю пісню враз підхопили наші дивізійники, і вона вирвалася з гущавини лісу, відбилася у словацьких горах, оповила доли, намагалася тихенько зазирнути до сільських осель. А тим часом ми вже співали іншу:
Хлопці, алярм!
Гей, ставаймо!
Вже найвищий час!
Наступають на три шляхи
Москалі на нас…
— Хлопці, хтось іде! – мовив котрийсь із наших вояків.
— До зброї! – подав я команду. – Але без наказу не стріляти!..
В тривожному очікуванні помітили слабке світло, що блимало, — мабуть, ліхтар. Згодом почулися голоси людей, що наближалися до нас із правого боку, плаєм. Ми розпізнали серед них жіночі, які перемовлялися між собою. О, ні! Вони не перемовляються, а й собі співають! Вони вже зовсім близько — метрів за п’ятдесят від нас.
— Ґальт! Вер да? Пароля! (Стати! Хто йде? Пароль!) – вигукнув я.
— Ми сим з міром, люді! – почулася відповідь хором жіночими та чоловічими голосами.
— Хлопці, вважайте! – подав я команду своїм підлеглим. – Зараз я сам перевірю.
Виглядало, що ці словаки розуміли українську мову набагато ліпше, ніж ми словацьку. Я запитав, по що вони прийшли до нас.
— Ми пришлі вітать вас з новім йаром, — почув у відповідь.
— А скільки вас є? – запитую.
Коли вони підійшли ближче до ватри, то ми нарахували дев’ять людей. Виглядало, що це старші чоловіки, а серед них і дві жінки.
— Ми почули ваші такі чудові пісні, і в цю новорічну ніч прийшли привітати вас. Ви, напевно, померзли?
За цими словами словаки виставили перед нами свої дари: дві великі пляшки сливового лікеру, з яким наші хлопці вже встигли познайомитися раніше, та покроєні гарні шматки шинки і білий хліб на закуску.
Першими чарками лікеру ми привітали новий рік і одні одних. Я виголосив тост: “Разом — до перемоги християнських сил над дияволом!”. Пригощалися всі, ми навіть змінили вартових, аби й вони з нами відсвяткували разом. Жінки вподобали собі нашого сімнадцятилітнього Міська, який прибув до дивізії лише кілька тижнів тому і ще не мав загартованого вояцького вигляду. Його молоде лице виглядало таким ніжним і таким розгубленим у цій гущавині! Словачки поставились до нього з особливою материнською опікою, бо вже за другим чи третім келішком Місько розплакався як мала дитина.
— Що трапилося? – запитую його.
Він крізь сльози сказав, що жінки нагадали йому його матусю, з якою він не встиг навіть попрощатися, бо повертався з Ходорова додому, і на дорозі наздогнала його німецька вантажівка. Вона зупинилась біля Михайлика і німець наказав йому сідати на машину.
— Я зрадів, думав, добрі люди хочуть мене підвезти, — щебетав Місько. — Та де там! Коли виліз на вантажівку, побачив там двох озброєних німців. А як спробував злізти назад, то вони мене не пустили, і так завезли аж до Ходорова, де силоміць запхали до товарного вагона. Там уже були інші наловлені люди. Серед них гірко плакали дві жінки, які, як і я, не хотіли їхати. Тут вагони враз знадвору позамикали і нас, голодних та спраглих, повезли до Німеччини…
Слухаючи розповідь Михайлика, словачки були зворушені до сліз, бо, напевне, й у них були діти. Вони цілували лице Міська, гладили його, обнімали, прагнули заспокоїти юнака. Мабуть, як вибирались жінки з хати вітати нас, то й не думали, що побачать тут таких молодих вояків. До речі, і я тоді мав тільки двадцять два роки, а був віком серед них найстарший.
Ми незчулися, як спорожніли дві пляшки лікеру, зникла смачна закуска, і лиш вогонь горів, бо ми все підкидали до нього хмизу.
Словаки нам співали своїх пісень, ми їм – своїх, а деякі співали разом. Відлуння нашого співу розносилося довкола, ніби сповіщаючи про те, як гарно два слов’янські народи зустрічають новий 1945 рік. Зустрічають з надією, що воєнна хуртовина нарешті закінчиться, і закінчиться на користь усіх поневолених націй.
Прощаючись із нами, словаки сказали: “Слава Україні!”. А ми — у відповідь: “Слава Словаччині!”.
Цей милий спогад ще й досі зберігається у глибині мого серця як нев’януча квітка дружби наших двох сусідніх народів.
Повернувшись на базу, я доповів сотенному гер Раделеві, що наша нічна засідка минула успішно, без будь-яких пригод. Він відповів:
“Знаю! Я вас чув. Ви гарно співали. Дякую”.
За Новим роком і українські Різдвяні свята не забарились. Святвечір у моїй українській сотні відзначили традиційно. На вечерю сотня мала пісні страви: кутю, борщ, вареники, голубці… На голубці словачки спомогли нас капустою. До Святої вечері ми запросили й місцевих учителів. Почали її, як годиться, молитвою. Згодом лунали тости: “За Німеччину!”, “За Україну!”, “За гостинну Словаччину!”. Опісля вечері парубки голосно колядували, починаючи від “Бог предвічний народився” і закінчуючи словацькими піснями. Здавалось, того вечора ми переспівали всі українські колядки. Особливо гарно звучала у виконанні дивізійників з Галичини коляда “Бог ся рождає”:
Бог ся рождає.
Хто ж те може знати,
Бо го родила
Україна-мати.
Щоб весело було всім,
По-вкраїнськи говорім,
По-вкраїнськи помолись
І співати так навчись.
А підспівували всі:
Ісусе на сіні,
Дай волю Україні!
Боже, Боже, Боже,
Волю дай!..
Не знаючи, що нас чекає вже у найближчому майбутньому, ми бажали один одному здійснення предвічних мрій, аби наступні свята відзначали вже у вільній Україні.
Того вечора я отримав завдання виставити надворі стійки із двогодинною зміною. Це було не так просто, бо, звісно, що на Святвечір юнаки не хотіли мерзнути на вулиці, знаючи, що в цей час їх товариші по зброї сидять у теплому приміщенні і споживають святу вечерю. Але ми їм залишили окремо таку ж вечерю.
На саме Різдво, рано-ранесенько, сотні запасного полку прибули до містечка Чатца на спільну зі словаками різдвяну літургію. Її відправляв наш дивізійний священик отець Маркевич. Опісля Богослужіння, при спільній зустрічі вояків з вояками, рознеслася звістка, що наша дивізія буде покидати Словаччину і передислоковуватись до Австрії. Для нас це була тривожна новина, бо не встигли ми добре заприятелювати зі словаками, як уже мають відправляти нас на інші терени і, що найголовніше, ще далі від України.
Нову зброю Німеччина чомусь і досі не вводила в дію, і вже були сумніви, чи взагалі колись її застосують. А тим часом Червона Армія на півночі, через Польщу, перла на Берлін, а на південному фронті — через Угорщину — на Відень. Словаччина на той час залишалася поза фронтовою лінією, опинившись у замкненому колі.
До збройного опору Словаччина не була готовою. Щодо нашої дивізії “Галичина”, то з кожним днем зростала загроза, що недавня трагедія під Бродами тепер може повторитися у Словаччині. Дивізія мала на меті таємно долучитися до Української Повстанської Армії. Але продумуючи цей план, виникла проблема: звідки дивізія мала би отримувати зброю, харчі, медичну допомогу і т. ін.? Союзників, які могли б надати нам допомогу, на той час не було. Росії та югославському Тіто допомагали зброєю країни Альянсу, бо прагнули якомога швидше розгромити Німеччину. Українське питання на той час узагалі не цікавило західних союзників. Тому дивізію “Галичина” під юрисдикцією німецьких збройних сил було перекинуто в південно-західну Австрію для протистояння діям Тіто та його комуністам, а також — наступаючій Червоній Армії. Хоч це не були українські землі, однак в даному випадку ми мусили керуватися принципом: ворога б’ють там, де його зустрінуть…
Звичайно, перехід дивізії зі Словаччини в Австрію не був легким. Більшу частину шляху довелося пройти пішки. Німці не мали достатньо пального для своєї техніки через втрату румунської оливи (нафти), за яку свого часу Гітлер нагородив Румунію українською Бессарабією та портовим містом Одесою. То виглядало досить комічно, коли німецька моторизація замість нафти використовувала дерево та вугілля, що зазвичай беруться для розпалювання печей. Натомість багаточисельні союзницькі бомбовози, здебільшого американські суперфортреси, не мали клопоту з пальним і могли бомбити Німеччину досхочу.
Резервний полк, у якому я ніс військову службу, змагав пішо. Але, правду кажучи, нам нікуди було квапитись. Після тритижневого переходу ми опинилися у місцевості Фелькермаркт. Три полки нашої дивізії (тридцятий, тридцять перший і тридцять другий) були відправлені на фронт, лінія якого проходила через місцевість Фельдбах, а до резервного полку прибували все нові рекрути. Це вже були чоловіки, які працювали раніше в цих околицях — на австрійських фермах та в індустрії. Бували випадки, що полонені Червоної Армії, які раніше, як українці, були прийняті до нашої дивізії, після закінчення німецького вишколу, уже з лінії фронту, при першій ліпшій нагоді втікали назад до Червоної Армії. Яка була їхня подальша доля, не знаю.
