Збирався юнак від’їжджати до бою

Роки Другої світової війни болісно зачепили українську націю. Сподівання, що гітлерівська Німеччина своїм нападом на Радянський Союз буде сприяти Україні набути самостійності, виявилися марними. Не вірилося вже й у те, що український народ спільно з Німеччиною повалить московсько-більшовицький режим і створиться окрема Українська незалежна держава – союзниця Німеччини. Про це мріяли всі: від великого до малого, але так не трапилось. Кожен нападник дбає лише про свої інтереси та вигоду.

1942-го року Гуцульщину охопив голод. Людям пухли ноги, здебільшого біднішим, які не мали харчових запасів і маржини. Про хліб годі було й думати, бо завезення борошна чи зерна у гори було заблоковане німецькими вартовими, а подекуди – їхніми поплічниками. При кінці 1941-го року німці почали набирати добровольців для праці в Німеччині, яких ми сьогодні називаємо остарбайтерами. Правда, одразу були такі, що самі зголосилися, бо пішов краєм поголос, що в Німеччині за двотижневу працю можна було отримати стільки грошей, що вистачало на файні юхтові чоботи, а за тритижневу можна було купити ровер-бальонівку – той самий, з грубими колесами. Були такі гуцули, які повірили у це, бо кожен прагнув заробити собі бодай якийсь гріш.

Але в Німеччині на них чекала тяжка праця на фабриках, а головне — обмежене харчування. Про якісь там чоботи чи ровери не було й мови, багатогодинна тяжка праця доводила галичан до відчаю. Чимраз частіше літали бомбовози Альянсу. Почалися масові втечі — без чобіт і без роверів — назад, на Гуцульщину. Але не всім щастило, бо спійманих німці відправляли у концтабори, де треба було тяжко працювати за мисочку ріденької зупи і кавальчик чорного хліба. Тим, кому поталанило втекти, вдалося на Гуцульщині поширити правдиву інформацію про заробітки в Німеччині, і це стримало набір добровольців. Тоді почалося примусове відправлення. Сільські та міські уряди мали надати німцям певну кількість робітників, а це вже був неабиякий головний біль: кого назвати?..

Першими відправляли на роботи до Німеччини парубків та дівочок з багатодітних родин, мужчин та челядь легкої поведінки… А як не вистачало їх, то починали братися до заможних родин, бо вимоги щодо відправлення робочої сили до Німеччини були дуже суворими.

Наближалася і моя черга. Стало відомо, що летунство Альянсу безупинно бомбардує Німеччину, зокрема індустріальні міста, а на Східному фронті – велика поразка німецьких військ під Сталінградом. Такі новини турбували мого тата, бо він повсякчас обдумував, як зберегти мене в цій воєнній хуртовині живим.

Одного дня тато зустрів у селі знайомого чоловіка, який похвалився, що отримав листа від свого сина з Баварії. Той працює у гарному великому господарстві. В бауера цього ґаздівства є два сини та дві дочки. Але трапилося нещастя – один син загинув на Східному фронті, а другого спіткало тяжке каліцтво, і тепер він перебуває вдома під пильним доглядом родини. Наближалася пора сінокосів, і бауера турбувало, хто має косити траву. Тож дуже зрадів, коли дізнався, що вже має у себе під боком доброго спеціаліста у цій справі — мого земляка з Криворівні. Запропонував йому косити, і той скосив усі трави, які тільки належало. Бауер дуже радів і хвалився перед сусідами, що має такого робітника, який знається на всякій справі.

Згодом я цей лист сам перечитав і почав задумуватись, щоб написати до мого товариша в Баварію, аби він порекомендував мене якомусь там доброму ґазді на працю. Цим самим я прагнув уникнути бомбардувань, а згодом – і війни.

Тато не дуже схвалював моє рішення, стверджував, що, як поталанило моєму приятелеві, то це ще не означає, що й мені пощастить. А головне, він не хотів, щоб якийсь там бауер знущався з мене. Радив мені почекати з цим рішенням, щоб побачити, яка дорога буде стелитися мені на майбутнє, до того ж моєї праці було потрібно і в нашій господарці.

Тим часом війна тривала і завдавала нищівного удару по німецькій самовпевненості. Гітлер гадав, що воєнні дії на Сході закінчаться до зими і акурат тому німецька армія не була готовою до лютих морозів. Отож, зими 1941-1943 років завдали фашистам колосальних втрат, а ще більших втрат Гітлер зазнав у боях за Сталінград, де ціла німецька армія, включно з фельдмаршалом Павлюсом, була захоплена у совіцький полон. Пригадаймо, що на початку війни, коли німецька армія нестримно перла на схід, гарбаючи у полон тисячі червоноармійців, головнокомандуючий цим фронтом фон Бравхіч заявив Гітлерові, що перемогу на Сході можна здобути лише Сходом. За таку пораду Гітлер зняв його з командування німецькими військами. Мабуть, тепер Гітлер жалів, що припустився такої помилки, але було вже пізно.

Восени 1942 року я в основному працював на нашій господарці. Мої батьки переймалися воєнними подіями, бо німецький фронт був не тільки на Сході, а й в Африці. Завдяки матеріальній допомозі Альянсу, Червона Армія вже мала збройну перевагу і голосно заявляла про те, що має намір закінчити війну взяттям Берліна. Це були надто тривожні часи для національно свідомого українського народу. Зброї у руках ми не мали, а два хижаки тим часом роздирали українське тіло лише задля власних інтересів.

Німецькі службовці по-звірячому вистежували і виловлювали людей та вивозили до Німеччини на каторжну працю. Не мало жодного значення, чи то чоловіки, чи то жінки. Головне, аби стояли на двох ногах і мали силу до роботи. Я був змушений серйозно подумати над тим, що маю робити далі…

Моя допомога в господарстві була вкрай необхідною, бо мій брат Іван був молодшим за мене на сім років і ще не мав потрібної сили, аби міг допомогти по господарству. Тим часом, на Західній Україні зароджувалась українська збройна підпільна сила, яка бралася за непосильну ношу – боролась одночасно з московськими та німецькими загарбниками. Це була Українська Повстанська Армія. На це мій дєдя мав свій погляд і говорив приблизно так: “У Першій світовій війні ми, українці, мали доброго союзника – Австрію, за згодою якої мали й армію під назвою Січові Стрільці. А тепер хто нам допоможе? Де цього разу наші союзники? Одним криком багато не навоюємо, лише наробимо собі чимало клопоту… Насамперед, нам потрібні зброя і добрі знання цьогочасної військової техніки…”. Саме через це батько не радив мені вступати в УПА.

На Підкарпатті на той час був створений Бавдінст (Робітнича служба), яку називали ще Служба праці. До неї вербували парубків віком 19-20 років. Керували роботами мазури, які всіляко знущалися з українців, давали їм великі денні норми вирубки та заготівлі лісу, здебільшого – листяного. Позаяк у лісорубів не вистачало харчів, то хлопці не могли виконувати планові норми і втікали з Бавдінсту. Але їх ловили, замикали у криміналі, а після відбуття покарання вивозили на роботи до Німеччини. Там вони нерідко гинули, бо потрапляли під бомбардування. Добре знаючи, чим мені загрожує Бавдінст, я вирішив уникнути цієї катівні і шукати іншого виходу.

На початку 1943-го року у нас стали з’являтися оголошення такого змісту: “Українська молоде! Зголошуйтесь до військових збройних формувань, де набудете військового досвіду від найкращих вояків світу, станете плече-в-плече проти комунізму зі зброєю!”.

— Ага! – подумав я. – Тут уже йде мова про вишкіл і зброю, і цьому треба віддати належну увагу.

Невдовзі – летючками та наліпками – на коломийській окрузі з’явилося ще одне оголошення: “Українська молоде! Зголошуйтесь до старшинського і підстаршинського військового вишколу!”. Внизу стояв підпис якогось Крайцґавтмана. Пізніше з’ясувалося, що Український Центральний Комітет (УКЦ) до цієї справи не приклав свої плечі, однак простий люд цього не знав. Це був виключно задум німецьких ґавтманів.

“Буде, що Бог дасть!” – вирішив я і записався на цей вишкіл. А вже в перші березневі дні 1943-го року батьки прощалися зі мною на роздоріжжі Варітин. Через кілька хвилин я сів до німецької машини і вирушив у незнаний світ на поклик своєї долі… Тоді я не міг собі уявити, що назавжди вириваю своє коріння з мого рідного села Криворівні, з побитої, але рідної України, і що це лише перші мої кроки в чужий непривітний світ.

Два дні по тому виїхав я гостинцем на Косів, Коломию, а звідти вже — потягом – на Львів, Перемишль і так — аж до польського містечка Дембіце, де ще раз пересів уже до місцевого потягу і дістався до станції Коханівка. Ця залізнична станція була призначена лише для військових потреб, і сюди щоднини прибували різні німецькі частини для проходження вишколу. Акурат тут моїм обставинам та вимріяним думкам судилося різко змінитися…

Бічні рейки цієї залізничної станції були заповнені вагонами, на яких виднілися помальовані маскованими кольорами танки, хижого вигляду більші і менші гармати, панцерні, на гусеницях, військові машини. Це вже не була моя спокійна Криворівня (Ого! Забудь, Василю!), тут усюди пахло залізом військового грізного знаряддя, яким хижаки орали і топтали Божу землицю, впивалися кров’ю невинних людей. Ось тобі, Василю, і правда в очі. Те, чого не сподівався. Але ж це справжня війна!

З такими напівтривожними думками я наблизився до прохідної брами, де стояв на варті з наложеним шоломом німецький вояк. Перевіривши мій документ, він викликав з будинку стійкової служби іншого солдата, котрий відвів мене до ближнього барака, де знаходилась військова канцелярія.

— Вас воллєн зі? – гаркнув на мене канцелярист.

Я не розумів, що він у мене питає, і відповів: “Слава Йсу Христу!”. Я запримітив на паску у німця револьвер і звернув увагу на його здивований погляд, яким він дивився на мене, особливо на мою гуцульську одежу.

— Ком міт! – вдруге німець звернувся до мене.

Однак я й цього не зрозумів. Тоді він одягнув шолом на голову, одну руку поклав на револьвер, а другою наказав іти за ним.

— Ой, Божечку, невже він хоче мене застрелити? – перелякався я.

Але німець привів мене до одного з бараків і передав мене іншому військовому, а той уже був українцем.

Я швидко кинув очима по кімнаті, де наші хлопці вже спали блаженним сном. Один із них голосно хропів на горішньому, третьому ліжку. Черговий показав і моє, яке, на щастя, було внизу; наказав роздягатися та лягати спати. Здалося мені, що я ще добре не заснув, як почулися голосний свист і крик “Алярм!”. До кімнати забіг німецький сержант і закричав: “Мід тем ґєретем унд ґівія!”. У кімнаті, яка по-німецьки називалася “штуба”, раптом зчинився такий лемент і гармидер, що неможливо й оповісти. Ті, хто спав на горішніх ліжках, стрибали прямо на долину, ногами — просто в своє взуття. Кімната моментально спорожніла. Залишився тільки я, бо не мав військової форми.

Шоста година ранку. Пролунав свисток і крик чергового “Ауштайн!” (Вставати!). Всі прокинулися, а черговий кімнати схопив бляшану посудину і побіг на кухню по чорну, без цукру, каву. Каву тоді виробляли з припаленого ячменю, тож мала вона гіркий присмак. До кави подавали тільки чорний хліб і перемелене з цибулею кінське м’ясо. Інколи давали невеличкий шматочок французького сиру (кийза), з якого часто вилазили на світ Божий черв’яки. Парубки після денних складних вправ були виснажені і зазвичай увечері з’їдали свої скромні пайки, а вранці – поспіхом – пили лише чорну каву, заїдаючи отим сиром з хробаками. Згадую, як одного разу я збриджено показав німцеві на його та моїй порції французької кийзи цілу армію черв’яків, на що він мені відповів: “Бізду фарікт, дас іст авх кейзи!” (Ти, дурню, це все є кийза!) і з апетитом зхаласував ще й мою порцію, облизуючи пальці.

Після сніданку юнаки були зайняті денними вправами, а службовий сотні завів мене на склад, де я отримав сірий військовий однострій, дві пари шкарпеток, одна з яких була вже подерта, але мені видали вовняні нитки і голку, аби я міг її зашити. Чоботи, хоч і в доброму стані, але були вже ношеними. Мабуть, попередній їх господар давно віддав Богові душу за нову гітлерівську Європу. Коли я повернувся до кімнати, то мої нові побратими по зброї – співмешканці казарми – чистили кріси і залюбки поправляли на мені військову форму та оглядали мене, ніби вперше бачили, очевидно, співставляли, що мені більше пасує — військовий мундир чи гуцульська ноша.

Згодом я спакував свою гуцульську вберю до спеціального мішка, причепив записку зі своєю домашньою адресою і відніс на військовий склад. Віддаючи цей клунок завідувачу складом, раптово серцем відчув, що більше в своєму житті я в гуцульській ноші ходити не буду…

Невдовзі я зголосився до канцелярії за крісом. Рад чи не рад, а вояк без кріса – не вояк. Тільки-но встиг отримати його, як пролунав свисток, і підстаршина сповістив про збір сотні на обід. Голодні парубки трійками негайно сформували маршову колону і за командою провідника рушили вперед.

— Гайліт! (Пісня) – крикнув німець.
Передня трійка почала співати:
Там на горі, на маківці…
Позаяк пісню не підхопили всі одночасно, німець рознервувався:
— Швайн рай! (Свинський порядок) – і додав. – Гінлеґен! (що означало — пороти носами у піску).

Ми почали збір спочатку і знову співали ту саму пісню. Мені ж пригадалася рідна Криворівня, розповіді тата про січових стрільців з нашого села: Могорука Юрка, 1894 р.н., Боднарука Василя, 1896 р.н., Дячука Миколу, 1893 р.н., які для мене завжди були взірцем.

Міркував, що, може, колись і оця моя участь у війні буде згадуватись з такою шаною, як ми споминаємо січовиків.

Ми наближались до їдальні. Аби отримати і з’їсти обід, нам виділяли п’ятнадцять хвилин. Можна собі уявити, який то був обід: одна мисочка (кухоль) зупи з бруквою, чотири-п’ять варених в лупині картоплин, які треба було швиденько облупити і кинути в мисочку з зупою та швиденько, з минашки, вимести отой наїдок, заки не почується вразливий свисток. Якщо не встиг з’їсти, то виходь голодний. Нерідко бувало так, що повернувшись з обіду, ми заставали в казармі наші подушки і коци, розкидані на ліжках, та ще розсипане сміття або недопалений вуголь. Це означало, що ми не застелили взірцево ліжка та не винесли з кімнати сміття.

Ось таке життя і такий вишкіл мали рекрути в німецькому війську. Тільки через три місяці, набувши певного досвіду у військовій справі, ми змогли полегшено зітхнути.

Одного дня закликав мене до своєї канцелярії комендант сотні гер Шпіц і за допомогою перекладача-українця забажав довідатися дещо про мою родину, але найбільше – про мене самого. Дивувало мене, для чого йому ця інформація? А насамкінець гер Шпіц сказав таке: “Майни зон, біз ду анштандліше дойчі солдатен!” (Мій сину, ти є взірцевим німецьким вояком). Я миттю віддав йому військову честь і вийшов з канцелярії, розмірковуючи, чому він кличе мене сином?.. А ще – німецьким вояком? Та я є справжнісінький українець, без найменших претензій бути німцем. Дивувало мене, чому він виявляє до мене таку приязнь. Дивувало, насамперед, тому, що він був надто суворим старшиною.

Декілька днів пізніше я зумів дізнатися, в чому річ. Посприяв мені у цьому перекладач-українець, який дізнався, що сотенний Шпіц якось сказав, що я, гейби, його другий син, брат його сина, котрий загинув на війні, на Східному фронті. Для мене це було певний час, як павине перо за капелюхом. На жаль, недовго, бо мене знову покликали до канцелярії, уже з моїм скорострілом. Я налякався, що мене звільняють з армії, однак, страхи мої скоро розвіялися. Сотенний Шпіц заявив, що має інформацію про те, що я під час стрільбищ показав найкращі здібності зі своїм новим скорострілом ЛМГ-42, тому винагороджує мене тим, що забирає у мене кріс, а віддає під мою опіку кулемет нового випуску марки ЦМГ-42. А замість кріса я буду носити револьвер (люга).

Я чемно подякував за гонір, хоч того гонору й не бажав, бо знав добре, що під час навчання легше маневрувати з рушницею, ніж з кулеметом. Та й під час чищення зброї простіше дати собі раду з рушницею, ніж з кулеметом. Але з яким захопленням зустріли мене мої побратими, коли я зайшов до казарми з кулеметом та ще й револьвером на пасі! Маю підкреслити, що в німецькій армії так званий перший стрілець при скорострілі без будь-яких привілеїв носив револьвер, бо, зрозуміло, що не міг носити кріс і скоростріл. Але під час бойових дій це було не дуже вигідно, бо револьвер при боці майже заважає та тягне пас на долину. Тож, невигідні це були переваги.

З настанням квітня розійшлися чутки, що буде створюватись українська дивізія під назвою “Галичина”. Таку назву обґрунтовували тим, що до неї набирали нібито тільки галичан. Генерал О. Вехтер – син австрійського генерала – ще добре пам’ятав Австро-Угорську імперію до Першої світової війни, до якої на той час входила і Галичина. Акурат цей генерал виразно бачив помилки німецької армії на Сході, а перебуваючи в постійному контакті з колишніми військовими чинами, зреалізував створення такої дивізії, хоча було вже й запізно. По суті, творилася нова українська збройна формація.

Починався липень 1943 року. Перші частини добровольців-галичан почали прибувати до військових казарм у гайделяґери. Гайделяґер – це велика німецька перспективна військова база, на якій проводився вишкіл для гарматного м’яса тисяч німців і добровольців з інших держав. Зокрема, разом зі мною там були голяндці, литовці, латвійці, естонці та представники інших народів і держав.

Військова частина, до якої я прибув, пройшовши рекрутську підготовку, почувалася вільніше. Ми часто заходили до новобранців у пошуках новеньких, які могли прибути сюди з наших рідних країв. На жаль, з Криворівні я там не знаходив нікого. Щонеділі приїжджали відвідувати своїх синів батьки, брати, сестри, наречені… Командування не забороняло цього, бо німці мали змогу отримувати хабарі від українських доброзичливих хлопців.

У дивізії була свідома національна атмосфера. Відправлялися українською мовою недільні Богослужіння. Однак вишкіл за німецькою системою був суворим, як і дисципліна. Частини дивізії були вислані на старшинські, підстаршинські та інші бойові курси. Я також зголосився на курси, однак мій “тато” гер Шпіц мене не пустив, мовляв, я там ліпшого не навчуся, ніж те, що вже вмію.

Напередодні українських Різдвяних свят дивізія знову була в повному складі — після спеціального вишколу всі повернулися до старої бази Гайделяґер. Опісля свят дивізія, долучивши частину, де я служив, була перепроваджена до військової бази Ной-Гамер на терені Східної Німеччини. Але мене та ще декількох моїх приятелів затримали при старій базі Гайделяґер. Через це ми сумували, бо від нас відійшло немало наших щирих друзів. Відчували довкола якусь порожнечу і навіть не підозрювали тоді, що нам пощастило. Для нас була призначена нова служба — під приводом “запасні” ми охороняли магазини зброї в Гайделяґері. Переважно це була база нової зброї Дойчь Ноє Вафе. Вона знаходилась за десять кілометрів від нашої військової вишкільної бази і акурат тут під великою військовою таємницею німці випробовували нову ракетну зброю. Ця база задля більшої безпеки була обставлена з чотирьох боків спеціальними вежами, на яких знаходились протилетунські кулемети. На одній з цих веж довелося якось нести варту і мені. Тут я почув страшну звістку про нещастя, яке спіткало дивізію “Галичина” під Бродами. Я зрозумів, що теперішнім своїм життям завдячую коменданту моєї сотні гер Шпіцу, який затримав мене біля себе як свого сина.

На східному фронті доблесна Червона Армія зайняла Львів, На Західному – війська Альянсу зробили успішну висадку на узбережжі північно-західної Франції, а вже в Італії Бадольо перейшов на бік Альянсу. В Прусії на конференції провідних німецьких військових чинів було вчинено замах на Гітлера. Тим часом на охоронних вежах мені було надзвичайно добре. Впродовж цілого дня на відкритому верху вежі я та мій добре наоливлений протилетунський кулемет сприймали удвох тепле проміння Господнього сонця, а нектар розпеченої смоли в довколишніх безкрайніх соснових лісах створював майже курортну атмосферу. Але все це було дуже тимчасовим, бо в людей неоднакова доля і неоднакове щастя. Я знав, що десь там на сході, вже дуже близько від мене, повсякчас вибухали бомби, гупали тяжкі гармати, і в жахливих обіймах війни масово гинули невинні люди.

— Боже! – подумав я. – Який я щасливий!

З цими думками сперся на скоростріла, витягнув з кишені український часопис під назвою “Краківські вісті”, де на першій сторінці привернула мою увагу публікація про німецьку ракетну зброю. Акурат випробування цієї зброї проводиться не далі, як за півкілометра від моєї вежі. А ще ближче до випробування знаходяться наземні вартові. Ця нова зброя була вкрай необхідною для німців, але, без сумніву, вже запізнілою. Звичайно, можна було обійтися і без неї, бо набагато раніше німці мали й грізнішу зброю, однак через свою захланність і самовпевненість її не використали.

Наприкінці серпня 1944 року випробовування ракет на цьому місці вже завершились, платформа з рейками була висаджена в повітря. А на цьому, зрозуміло, закінчилося і моє “курортне” життя. Хлопців, які були зі мною, відправили будувати окопи та бункери, а кулемет, який раніше був під моєю опікою, тепер спокійно відпочивав на стояку. Зате у моїх руках з’явилися пила і сокира. При цій нагоді маю зізнатися, що при реєстрації під час вступу до німецької армії, коли треба було вказати свою професію чи ремесло, я сміливо записав себе як тесляра і, можливо, саме це сподобалося гер Шпіцові, який тепер при зустрічах зі мною звав мене коротко “тесля”, а не Потяк. Це, безумовно, мене не турбувало — раз тесля, то хай буде тесля.

До копання окопів німці зганяли поляків, які жили поблизу. Місцеві жителі доставляли для будівництва сиру деревину. Тоншим деревом обкладали стіни відкритих окопів, а грубше призначалося для бункерів, які були майже фортецями. На цій роботі я завше відзначався, бо мені здається ще й зараз, що я уродився зі сокирою в руках.

Коли ми завершили роботи, прибув їх перевірити генерал Фокс, який керував господарством цілого вишкільного комплексу Гайделяґер. Проводирем будови був колишній полонений червоноармієць, старшина Данилюк, якого, як українця, звільнили з полону швидше за інших. Можливо, посприяло цьому й те, що він був добрим знавцем військової справи. Старшина відразу звернув увагу на мої будівничі здібності і доручив мені керувати роботами. Праця йшла успішно й легко. Мої помічники слухняно виконували мої накази, а як ми вже все зробили, генерал Фокс у супроводі німецьких старшин приїхав оглянути завершений нами об’єкт. Старшина Данилюк доповів генералові про закінчення робіт. Він також показав на нас, теслярів, і похвалив за старанну працю. А на мене звернув увагу як на ментора. Це було для мене неабиякою несподіванкою. Генерал підійшов до мене, подав мені руку і запитав, яка моя ранга. На це я відповів, що є першим стрільцем при скорострілі.

Бачу цей епізод як нині. Генерал поклав руку на моє плече і сказав: “Іх бефельдере зіх цум унтершарфірер” (Я надаю вам чин сержанта). Це мене схвилювало, потішило, навіть мої помічники – майстри – зустріли таке рішення оплесками. Відтак генерал подав руку старшині Данилюку, і, маючи вигляд справжнього аристократа, підкреслив, що часто зачаровано слухав українські маршові пісні. Згодом попросив нас заспівати одну з них. Старшина заспівав, а ми всі дружно підхопили:

Там на горі, на Маківці,
Там ся били січовії стрільці.
Хлопці, підемо, боротися будемо
За Україну! За рідні права, державу!..

Генерал задоволено слухав, а ми подумки перенеслися на рідну українську землю. В цю мить усі ми свято вірили, що таки доб’ємося незалежної Української держави і готові були віддати за неї своє життя.

Генерал ґречно подякував нам за пісню і пішов. А наступного дня, за наказом гер Шпіца, я відніс свій кітель до військового кравця, аби нашив мені на ньому відзнаки мого нового чину. Через два дні надійшов наказ бути готовими до від’їзду. Куди, ми не знали. Я мав певне полегшення, бо мій скоростріл треба було здати на військовий склад, а мені залишили лише револьвер. О, слава Тобі, Боже наш! Тепер маю менш відповідальну роботу.

На станцію Коханівка я приїхав у товарному вагоні півтора року тому ще зовсім юним гуцульським хлопчиною. А тепер, опісля багатьох випробувань, покидаю її без жалю. Покидаю, як добре вишколений вояк, і від’їжджаю разом з побратимами по зброї у незвіданий світ. Згодом, на залізничній станції Дембіца ми зрозуміли, що їдемо не на схід, себто – на фронт, але на захід. Хтось проговорився, що нас везуть на Західний фронт латати тамтешні військові діри. Якщо так, подумав я, то при першій же нагоді здамся у полон військам союзників.

Та не так сталося як гадалося. Вночі, стомлені обтяжливим — то ззаду, то попереду — вагонним попиханням, ми прибули до міста Котбус і, не гаючи часу, вже двома вантажними машинами приїхали до файного спокійного німецького села з поетичною назвою Лібе Розе (Улюблена Рожа), де заквартирували у гарній кам’яній школі. Військові справи нас там не турбували. Щоднини ми бачили багаточисельні ескадри бомбовозів Альянсу, які висипали бомби, де попало. А що село було недалеко від Берліна, то і вдень і вночі було чути безперервне гупання. Невідомо, яка стихія боронила Лібе Розе від бомбардувань. Щоднини ми ходили купатися в озері на околиці — село було до війни оздоровницею.

Згадую, як одного дня гер Шпіц наказав мені взяти рій з дванадцяти хлопців і піти на військовий склад у лісі — там дадуть нам знаряддя до праці. Яке, довідатись ми мали вже на складі. Знарядь ніяких нам не видали, а примусили виносити зі складу зброю і розставляти у далеких закутках лісу, серед якого розташувався склад. Мабуть, робилося це для того, що у випадку бомбардування, зброя у різних місцях збережеться набагато ліпше, аніж на одній купі.

На жаль, у моєму рою таки першого ж дня трапилося нещастя. Коли юнаки, виконавши призначену роботу, розходилися лісом, один з них – Саша Капаненко – надибав діжку стовідсоткового спирту (недарма кажуть, що вовка тягне до лісу). Акурат коли мій рій виконав своє завдання і вже мав повертатися, у нас забракло одного.

—    Кого немає? – питаю.

—    Саші Капаненка! – чую у відповідь. – Десь пропав у лісі.

Почали всі шукати. Кричали, кликали – та дарма. Саша не відзивався і не повертався. До нас долучилися німці, і ми почали вперто шукати свого побратима. Невдовзі знайшли. Німець натрапив на нього біля діжки зі спиртом. Вона була відкоркована, а біля неї непорушно лежав Саша. Усі ми намагалися його врятувати, але було вже пізно. Хлопці принесли мертвого Сашу до місця нашого перебування. Через день, при зниженню його трунви на вічний спочинок, почесна варта при гробі триразовим салютом з крісів віддала вояцьку шану нашому побратимові, молоде життя якого обірвалося не на фронті, а в цьому спокійному селі.

Рано-раненько при черговому зборі гер Шпіц повідомив нас, що опісля зібрання маємо спакувати наші наплечники, бо вже отримано наказ, аби наш підрозділ долучився до дивізії “Галичина” у Нойгамері. Гер Шпіц з властивим йому хвилюванням подякував нам за те, що були добрими дисциплінованими вояками. Він жалкував, що тепер втрачає нас. На прощання побажав нам здійснення наших мрій і щасливого повернення до вільної від комуністів нашої Батьківщини, а також побажав твердо вірити, що нова німецька зброя успішно вирішить долю наших народів та наших держав. Якраз у цей момент я остаточно зрозумів, що в цій воєнній хуртовині моє життя зберіг саме цей німецький офіцер, який часто звертався до мене: “Майн зон, тесля!” (Мій син, тесля).

Досі у Нойгамері я не був, але ходили чутки, що ця база – то є база хортів. І тепер у товарних вагонах ми їдемо з міста Котбус до Нойгамера, де маємо об’єднатися з нашими товаришами, які вирвалися живими зі смертельної битви під Бродами. Вірилося, що у більшій громаді, у більшій військовій сім’ї нам буде веселіше…

Сонце, як кажуть гуцули, вже було сполудня, коли ми прибули до цієї хортівської військової бази, до призначених для нас бараків, що мали назву Цайзав. Ця військова смуга була обгороджена колючими дротами. Ми з’ясували, що лише рік минув відтоді, як у цих бараках товпилися полонені червоноармійці, яких німці ганебно мордували, через що ті гинули від голоду і тифу. Свідченням цього негуманного поводження з ними була велика могила неподалік, де навіки знайшли свій спочинок чимало цих бідолах. Багато полонених рятували своє життя тим, що зголошувалися добровольцями до армії генерала Власова. Вони були відокремлені від нас, українців. Зброї ще не мали, бо німці їм не довіряли цілковито.

До нашої частини цього ляґеру майже щодня прибували нові рекрути. В більшості це були галичани, які перед навалою Червоної Армії покидали рідні землі, аби врятувати своє життя. Не бракувало між ними інтеліґенції, зокрема професорів, учителів, юристів, інженерів, урядовців з маслосоюзу і т. д. В бараках була антисанітарія. У сінниках виднілася на порох потовчена солома. Уночі енергійно заступали на свою службу багаточисельні армії вошей, блошиць та бліх. Кожен боєць мав проходити спеціальну “митницю” – це називалося “відвошивлення”. Вояки один за одним роздягалися догола, вкидали свій одяг до спеціальних камер відвошивлення, очікували десять хвилин і, одержавши свою – вже вільну від бліх — одежу, знову одягалися. Це було б добре, якби не треба було вертатися до бараків, де на нас уже чекав рій цих паразитів.

Щодо військових вправ, то щастило нам тим, що цей нойгамерський комплекс був розташований на піщаних землях. Після денних чи нічних маневрів пісок легко струшувався з уніформи та взуття, чого й вимагав військовий порядок. Поступово ми почали звикати до бліх та блошиць. Можливо тому, що нас було багато, вони вдосталь напивались нашої крові та менше нас турбували.

В останній декаді вересня 1944 року велася мова про те, що дивізія “Галичина” уже повністю сформована заново і нараховує одинадцять-дванадцять тисяч бійців. Хоч вишкіл її ще не був достатнім, але тривожні новини з фронту підганяли час. Навіть у такій маленькій — союзній Німеччині — державі як Словаччина, виникла проблема: частина словацького національного війська перейшла на бік комуністів і виступила проти своїх національних інтересів, у чому їй допомагали совітські десанти. Якраз у цей складний момент придалася наша галицька дивізія.

Маючи за плечима півторарічний досвід військової служби, я зрадів, що нас відправляють до Словаччини. Зраділи всі, що нарешті залишимо ці набриджені нам нойгамерські піски та переповнені паразитами нужденні бараки. За німецькою традицією, слова з ділом не розходяться – вчора про це тільки говорили, а вже рано-ранесенько ми, сотня за сотнею, полк за полком, передислоковувалися на словацькі землі.