Сибірська Голгофа Західної України у ХХ сторіччі. Любов Білавич-Кузич

Сибірська Голгофа Західної України у ХХ сторіччі» – це хвилююча реалістична розповідь про долі сотень людей, репресованих та депортованих як «вороги народу» до Сибіру.

Книга складається з двох частин: «Прикарпаття, засуджене за любов до України» та «Сибірська сага Західної України», які тематично споріднені. У них мовиться про жорстокі репресії комуністичної влади, які відбувалися впродовж 1939 – на початку 1950-х рр. у Західній Україні. На прикладі сіл Нижній Березів, Середній Березів, Баня-Березів, Вижній Березів, Текуча, Прокурава показано боротьбу українців проти московських та німецьких поневолювачів, увиразнено імена та прізвища жертв репресій комуністичного та нацистського режимів.

У другій частині книги йдеться про сибірське поселення Омгортоп, що за 500 км від Омська, де опинилося понад дві сотні людей, з-поміж яких і авторка книги, із восьми сіл Львівщини та Івано-Франківщини, депортованих унаслідок каральної операції 1947 р. під назвою «Захід». Розповідається про героїку і трагізм омгортопського барака, про українських бранців, які, всупереч нелюдським умовам животіння, рабській праці, зуміли вижити, плекали високі людські цінності, не втратили свого національного «Я» та через роки пронесли палку любов до України.

  • Упорядник та літературний редактор: Галина Білавич
  • Комп’ютерний дизайн: Стефурак Віталій
  • © Видавництво «Писаний Камінь», 2021

Білавич-Кузич Л.І.
Б 61 СИБІРСЬКА ГОЛГОФА ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ У ХХ СТОРІЧЧІ. – Косів: Писаний Камінь: – 2021. 476 ст.

Сибірська Голгофа Західної України у ХХ сторіччі. Любов Білавич-Кузич 4 МБ | .pdf | Завантажень: 20

 

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Це ж треба мати сатанинський намір,
Таїть в душі невиліковний сказ,
Щоб тяжко так знущатися над нами
Та ще й до всього звинуватить нас.
Ліна Костенко

ШАНОВНИЙ ЧИТАЧУ!

Сьогодні Ти взяв до рук книгу «Сибірська Голгофа Західної України у ХХ сторіччі» — скорботну розповідь про героїко-трагічний відтинок української історії ХХ сторіччя, пов’язаний з добою національно-визвольних змагань, згортанням повстанського руху та жахливими репресіями, що розпочалися 1939 р. та тривали до початку 1950-х рр. у Західній Україні.

«Сибірська Голгофа Західної України у ХХ сторіччі» — це реалістична розповідь про долі сотень людей, репресованих та депортованих як «вороги народу» до Сибіру.

Книга складається з двох частин: «Прикарпаття, засуджене за любов до України» та «Сибірська сага Західної України», які тематично споріднені. У них мовиться про жорстокі репресії комуністичної влади, які відбувалися впродовж 1939 — на початку 1950-х рр. у Західній Україні. На прикладі сіл Нижній Березів, Середній Березів, Баня-Березів, Вижній Березів, Текуча, Прокурава показано боротьбу українців проти московських та німецьких поневолювачів, увиразнено імена та прізвища жертв репресій комуністичного та нацистського режимів.

У другій частині книги «Сибірська сага Західної України» ідеться про сибірське поселення Омгортоп, що за 500 км від Омська, де опинилося понад дві сотні людей, з-поміж яких і авторка книги. Це українські патріоти з восьми сіл Львівщини та Івано-Франківщини, депортованих унаслідок каральної операції 1947 р. під назвою «Захід», здійсненої 21-23 жовтня 1947 р. радянською владою, унаслідок якої у жовтні 1947 р. органами держбезпеки СРСР вислано до Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу 26 332 сім’ї учасників націоналістичного підпілля у кількості 77 791 особа (Депортації. Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах. Т. 2: 1946–1947 рр. Львів, 1998. С. 287–289.).

У цьому поселенні репресованих українських невільників опинилося 229 людей із восьми галицьких сіл: Нижнього Березова, Текучі, Черемхова, Фитькова, Красної, Парищ, Цуцилова, Переросля, що на Івано-Франківщині, та Дашави, Стрия, Ярушичів, Лотатників, Великих Дідушичів, що на Львівщині. Лише з Нижнього Березова було вивезено 24 родини (66 осіб), з Дашави — 23 людей, з Переросля — 24 особи… Серед сибірських снігів пройшло дитинство 81 дитини.

«Сибірська сага Західної України» — це не лише історія одного омгортопського барака (таких невільничих бараків у Сибіру, Казахстані були тисячі), який злою волею долі змушені були заселити родини Пригродських, Будуровичів, Косовчичів, Арсеничів, Перцовичів, Кузичів, Неґричів, 8 родин Ґеників, 2 сім’ї Ільницьких, 2 сім’ї Фіцичів, 2 сім’ї Скільських, 2 сім’ї Кіцелюків, 2 сім’ї Дутчаків, Повшенюків, Костенюків, Кучераків, Голдищуків, Андруховичів, Бровчуків, Верб’юків, Ковалюків, Лесюків, Габораків, Якуб’яків, Гнатюків, Петруків, 3 сім’ї Панькових, 2 сім’ї Рудників, Сікорів, Бардинів, Цюнаків, Бомбиків, Проців, Петрівих, Собків, Новаків, Кос, Скобликів, Канюгів, 2 сім’ї Галіїв, 2 сім’ї Івасютинів, Гавриленків, Кошевчуків, Пірнаків, Передруків, Мазураків, Савчуків, Огринчуків, Семенюків, Кош, Сукновських, Щербанів, Васильківських, Березовських, Боднаруків, Тарантюків, Смижуків, Дмитруків, Дутчаків…

Холодно-крижаного грудня 1947 року вони, голодні, босі й нагі, ступили на чужу сибірську землю, яку скропили й освятили своїми слізьми, щоб побрататися, зріднитися, подружитися, утворивши єдину соборну невольничу сім’ю українських бранців. Сім’ю, яку вони й досі шанують, плекають. Сім’ю, яку намагаються відвідувати. Сім’ю, яку неможливо забути навіть через 60 літ.

У цих українських страдників не було щасливого й безжурного дитинства, безтурботної юності. Вони загубилися десь там, серед тайги на чужині. Сьогодні життя внесло нові мазки до їхніх облич, а Сибір обвітрив, зарубцював не лише сердечні рани, а й риси обличчя, роки посріблили волосся. А спомини, іноді тяжкі, болючі крають і досі їхні серця, а в грудях обценьками й до тепер стискає душевний біль. Ні постійні голод і холод, ні рабська праця, що висмоктувала останні сили, що перетворювала людей на автоматів, що підірвала здоров’я не одного дорослого, що вкрала дитинство не в однієї дитини, — навіть вони не витравили в сибірських невольників любов до України, до Бога, до людей.

Я пишаюся цими українськими мучениками, бо Вони не зламалися, вистояли гідно і чесно, наперекір усьому вижили самі, дали життя іншим, щоб не перервалася нитка нації, щоб множився український рід во віки вічні.

«Сибірська Голгофа Західної України у ХХ сторічч» — це не лише авторські спомини, а й десятків моїх посестер і побратимів з Омгортопа, усіх тих, хто сьогодні, дякувати Богові, ще живе, тих, хто пам’ятає про репресованих земляків, тих, хто своєю подвижницькою працею долучився до створення своєрідного літопису національно-визвольних змагань мешканців сіл Нижній Березів, Середній Березів, Вижній Березів, Баня-Березів, Прокурави, допомігши зібрати інформацію про депортованих до Сибіру українців, про жертв нацистського та радянського режимів у 1939-на початку 1950-х рр.

Авторка, зокрема, висловлює найщирішу вдячність Миколі Григоровичу Васкулу, громадському активістові Косівщини, мешканцеві с. Баня-Березів; Уляні Михайлівні Лазарович, мешканці с. Середній Березів; Марії Михайлівні Рeкуник, мешканці с-ща Яблунів; Марії Василівні Перцович та Степанії Миколаївні Симчич, мешканкам с. Вижній Березів; Марії Іванівні Іванків, Олені Іванівні Геник, Парасці Миколаївні Будурович, мешканкам с. Нижній Березів; Миколі Петровичу Гарасим’юкові, директору Прокуравської школи, Ганні Іванівні Микитин та Ірині Василівні Матійчук, мешканкам с. Прокурава; Володимиру Іллічу Мамчукові, громадському діячеві краю, мешканцеві м. Косів, які активно допомагали в зборі матеріалів про репресованих та депортованих земляків, за велику пошукову діяльність, здійснену за складних умов пандемії коронавірусу.

У книзі зі всією документальною скурпульозністю подано факти, збережено імена, а також використано світлини із сімейних архівів І.Березовського, М.Голдищука, М.Кіцелюк, М.Повшенюк, Г.Гавриленко, К.Передрук, С. Ґеника, Д.Фіцича, О.Кузич, Н.Паньків, М. Перцович, Н. Романчич та ін. А ще поезії Тараса Шевченка, які були для нас, сибірських в’язнів, чимсь більшим, як вірші, вони були великим духовним скарбом, вони були на чужині нашою маленькою Україною.

416 репресованих осіб, а саме: 97 людей із с. Нижній Березів (35 з них не повернулося в Україну), 68 людей (23 осіб не повернулися) із Середнього Березова, 45 осіб (24 людей не повернулося) із с. Текуча, 66 осіб (19 людей не повернулося) із с. Вижній Березів, 20 людей із с. Прокурава, 118 осіб із прикарпатських сіл Черемхів, Фитьків, Красна, Парище, Цуцилів, Переросль, міст Дашава, Стрий, сіл Ярушичі, Лотатники, Великі Дідушичі, що на Львівщині, — повторили страдницький шлях Христа, неймовірно важкий, нелюдський.

Хто ж розповість світові про ті знущання, тортури, кпини, які дісталися на долю сибірських в’язнів середини ХХ сторіччя, жертв більшовицько-комуністично-російського режиму? Хто відповість сьогодні за понівечені людські долі? Хто відповість за підірване, скалічене здоров’я? Хто поверне до життя тих, які обморожені залишилися навічно лежати на сибірському снігу? Хто?

Мабуть, уже ніхто. Утім, мусимо бодай би знати про них, — тих, хто праведною душею, хто востаннє благально дивився на земляків, мовчазним прощальним поглядом проводжав рідні обличчя і благав: «Передайте в Україну, що вже більше не живу».

Тому святий обов’язок тих, хто сьогодні живий, віддати належний пошанівок героям. Отож ця книга — це маленька дещиця, це скромний дар тим людям. Кожен щирий і справ-жній українець мусить достеменно знати цю героїко-трагічну сторінку історії власної держави, написану великою синівською любов’ю до неї і молодою кров’ю її дітей.

Десятки родин так і не повернулося в Україну, як-от шість сімей із прикарпатського Черемхова. І їм, усім тим, хто залишився на чужині, сьогодні ще важче, бо не побачать весняного цвіту яблуневих садів, не скоштують кришталевої криничної води, не почують тьохкання соловейка, не насолоджуватимуться грою троїстих музик, не братимуть ніколи участі у Службі Божій рідною мовою, як, і зрештою, не почують жодного українського слова поза межами власної домівки.

Бо так склалася доля. Бо цей життєвий сценарій, укладений на початках, мабуть, зі щасливим кінцем, брутально був переписаний сценаристами-нелюдами із Москви, а вони ніколи за жодних умов не робили щасливим кінець.

Цим нашим сибірським побратимам дісталося горя по вінця й вище. Горя, що зветься чужина. Чужина — як посестра. Навічно. Назавжди. Бо та рідна сестра була далеко й не квапилася повернути до рідного порога своїх братів і сестер. Більше того, подбала, щоб і того батьківського порога не було: людські оселі знесли з лиця землі, щоб і сліду не залишилося. А відтак офіційно не давала права на проживання — не прописувала. І як наслідок — люди не одержували місця для праці.

Реабілітовані історією. Це ті, котрі пройшли складний шлях повернення на батьківщину, сповнений поневірянь, злигоднів, відмовою в житлі, праці чи навчанні, з гідністю пронесли тавро «меншовартісного громадянина УРСР», до нині, на жаль, так і не пошановані в незалежній Україні. Тому не випадково вибрано в назву книги слово «сага», що означає «епічне сказання про легендарних героїв та історичних осіб», бо це справжні Лицарі Духу, справжні українські патріоти, справжні її Доньки і Сини.

ЗМІСТ

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ…3
ЧАСТИНА ПЕРША. ПРИКАРПАТТЯ, ЗАСУДЖЕНЕ ЗА ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ…..9
Операція «Захід» 1947 р. як наймасовіша репресивна акція комуністичного режиму в Західній Україні у ХХ сторіччі (авторка Софія Савчук)…..9
Прикарпатське cело Баня-Березів на тлі національно-
визвольних змагань українства в 1940–1950-х рр…20
Село Середній Березів, що на Косівщині, у вирі репресій комуністичного режиму кінця 1930-х — початку 1950-х рр……..36
Радянські каральні акції «Чорної рубахи» проти мирного населення с. Середній Березів………….57
Винні в любові до України патріоти села Вижній Березів Косівського району, які офірували їй свої життя…60
«Дем’янів Лаз» с. Вижній Березів (1939 — початок 1950-х рр.)….81
Український Голокост у с. Вижній Березів (1941–1944 рр.)………85
Село Нижній Березів, що на Прикарпатті, крізь призму депортацій 1940–1950 рр…87
Гуцульське село Прокурава як місце повстанських криївок та жертва комуністичних репресій і свавілля радянського режиму.101
ЧАСТИНА ДРУГА.
СИБІРСЬКА САГА ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ………..9
СТАНЦІЯ ПЕРША. БЕРЕЗІВСЬКИЙ ЛЮД ЗАСУДЖУЮТЬ НА МУКИ..113
СТАНЦІЯ ДРУГА. ЕНКАВЕДИСТИ
ЛОВЛЯТЬ БРАНЦІВ У ТЕКУЧІ…. 137
СТАНЦІЯ ТРЕТЯ. УКРАЇНСЬКИЙ ЯСИР
З НАДВІРНЯНЩИНИ..148
СТАНЦІЯ ЧЕТВЕРТА. НЕВІЛЬНИКИ З ЛЬВІВЩИНИ……159
СТАНЦІЯ П’ЯТА.ВКРАДЕНА ДИТЯЧА КАЗКА…………….165
СТАНЦІЯ ШОСТА. ДОРОГА НА СХІД, або СТРАСТИ……174
СТАНЦІЯ СЬОМА. МУКИ…………185
СТАНЦІЯ ВОСЬМА. НАЗИВАЄВКА,
або СИБІРСЬКЕ ЧИСТИЛИЩЕ……189
СТАНЦІЯ ДЕВ’ЯТА. ГОЛГОФА,
475
або ДОРОГА ДО ОМГОРТОПУ……194
СТАНЦІЯ ДЕСЯТА. ВТЕЧА…………203
СТАНЦІЯ ОДИНАДЦЯТА. ПРИРЕЧЕНІ НА СМЕРТЬ, або КРИЖАНЕ ПЕКЛО…….211
СТАНЦІЯ ДВАНАДЦЯТА. ДОРОГА ЖИТТЯ І СМЕРТІ…..221
СТАНЦІЯ ТРИНАДЦЯТА.
НА ЧУЖИНІ, або ОМГОРТОП…….226
ОМГОРТОП.226
Ралізак………243
Життя, яким воно було…247
Лісозаготівля251
Дитинство без дитинства.259
Утікацька одіссея………..265
Пісні з-за ґрат…………….271
Берегиня роду Кузичів….279
Старцювання як засіб виживання……285
«Господь народився в місті Вифлеємі, в яскині,
Нині радуються не всі українці на землі…»………302
«Десь тут була Подоляночка,
десь тут була красна панночка…»……306
«Хліб наш насущний дай нам щоденно…»………..316
Омгортоп — страна совєтов у мініатюрі……………325
В невільничій сім’ї……….329
«У всякого своя доля…».338
“Льодянка“…350
«Якби мені черевики, то пішла б я на музики…»……361
«Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…»….369
«Все йде, все минає — і краю немає…»……………373
СТАНЦІЯ ЧОТИРНАДЦЯТА.
ПОВЕРНЕННЯ………….398
«З журбою радість обнялись…»……..398
«А я так мало, небагато просив у Бога, тілько хату, одну хатиночку в гаю та дві тополі коло неї…»………..410
«Не так тії воріженьки, як добрії люди…»……….423
Знову до Сибіру………….449
«І забудеться срамотня, давняя година,
і оживе добра слава, слава України…»……………452
ПІСЛЯСЛОВО…………..465