Зерно хресної дороги

У першій половині липня 1941 року в Жаб’ю було виявлено замордованих злочинними каґебістами кращих синів Гуцульщини. Дуже шкодую, що не запам’ятав імена та прізвища тих, з ким так жорстоко розправилися москалі. Проте, думаю, можна і треба просвітлити цю трагедію сьогодні, бо такі факти ми не маємо права забувати. Тому-то совість кличе, щоб ще і ще раз згадати їх усіх поіменно.

Немало сваволі вчинили і в нас, так звані “ястребки”. Згодом з їхньою допомогою в московські концтабори були відправлені кращі ґазди з Криворівні, серед них і сестри-мучениці Параска та Теодозія Плитки. Проте в ті роки, коли я жив у Криворівні, нікого з нашого села на Соловки не висилали, окрім жидівської родини, котра раніше утримувала одну з кращих крамниць у Криворівні. Ця родина була знана як Срулюки чи Срулі.

Але, маю підкреслити, що мова йде лише про період до липня 1941 року, коли німецька армія ґальопом займала українські землі, а солдати червоної доблесної армії масово здавались до німецького полону або, в більшості випадків, у паніці відступали на схід. Саме тоді у Криворівні люди готувались зустрічати частини німецьких вояків, але ті ще не квапились, а це означало, що німці про Криворівню забули. Принаймні так вважали в Криворівні старші жінки, які, як звикло, завжди першими знають найновіші і найточніші новини. Але сталося так, що німці таки не прийшли, а натомість привалили мадяри.

Це були більші і менші частини мадярської піхоти, котра долиною ріки Черемош торанилась упродовж кількох тижнів на схід до воєнного фронту. Військо на цей раз не турбувало цивільного населення, однак мадяри часто забирали в гуцулів бичка чи теличку для харчових потреб. Згодом у Криворівні, як і в інших селах, було насипано високу могилу, на якій встановлено хрест. На ньому, за моєю порадою, селяни зробили напис: “На славу Всевишньому за звільнення нашої християнської землі від диявольських сил!”.

З початком місяця вересня 1941 року в наші гори почала прибувати німецька, так звана шуц-поліція, з метою перевірити населення, зокрема жидів, а також — господарські надбання селян: рогату худобу, коней і, звичайно, організувати здачу масла і сиру для потреб німецького війська.

Приходить мені на згадку такий випадок. На другу Богородицю, як завше, відбувався у Криворівні храм. Солтис села запросив на свято німця, який прибув у синьо-зеленій уніформі із яскравими ґудзиками. Цей поважний мужчина для храмівників був мало не ідолом, бо являвся одним із тих бравих вояків, котрі звільняли українську землю від диявольського комунізму. Цей німець, видавалось, був людяним, бо залюбки фотографувався з гуцулами, раз-у-раз кидав спокусливим оком по молодицях і дівках. Я підступив ближче, аби встряти з німцем у розмову, бо вже знав кілька німецьких слів, але несподівано був прийнятий як перекладач (долмейчер). З мне почали литися поти, бо довелося перекладати і вияснювати в більшости випадків за допомогою жестів.

Рівно два роки минуло, як ми на цьому церковному подвір’ї проголосили, що зі Сходу йде доблесна Червона Армія. Однак наші “брати-визволителі”, котрі тепер поспіхом покидають українські землі, залишили по собі ганебні діла і вчинки. І вже знову насуваються на Україну нові визволителі. Лише час покаже їхні недобрі наміри та справжні наміри Гітлера, котрий у 1939 році дозволив мадярам іти зі зброєю на нашу Карпатську Україну. Вже восени 1941 року почало прояснюватися, хто до нас прийшов і що нас чекає…

Нові визволителі всюди на урядових домах виставили свої, з ґакен-кройцом, німецькі прапори. Про яку-небудь волю Української держави та її народу не було навіть мови. Творців акту проголошення ЗУНРу С. Бандеру та Я. Стецька німці заарештували як і інших їх однодумців і відправили до своїх концтаборів. Ось вам і ще одні “визволителі”…

1942-1943 роки “нагородили” Гуцульщину ще й голодом, бо німці встановили великі норми здачі м’яса, масла, сиру для харчування фронтових та позафронтових військ. Ґаздам на Гуцульщині вже не загрожував Сибір, зате інше зло – німецьке ґестапо – зависло над ними, особливо над тими, хто хотів уникнути здачі продуктів. Доставляти в гори зерно з Поділля було заборонено — за цим суворо стежили німці і їх помічники.

Життя змусило і мене податися на міну. Один з таких епізодів я пам’ятаю і досі, назвав його “Зерно хресної дороги”. Був липень 1942 року. Я поклав у бесаги триметровий кавалок лляного полотна, овечу шкіру, спорий шматок юхту, надбаного на нові чоботи ще за небіжки Польщі… Ще дібрав кілька кусків фабричної матерії, яка зберігалася у нас в коморі. На цю “експедицію” спекла мені мама з мішаного борошна корж, дала шматок сиру і як тільки почало світати, я вирушив пішки в далеку дорогу, аби виміняти свій крам на зерно, а ще ліпше – на борошно. Сподівався, мені пощастить — якщо не на Покутті, то на Поділлі. На мою радість, випала можливість зупинити вантажну машину, яка перевозила будівельників, що зводили два дерев’яних мости. Ці мости спалили вояки Червоної Армії, яка відступала. Перший міст будували на Буківці, а другий – на річці Прут, перед Снятином. Десь через десять кілометрів, не доїхавши до Снятина, я вийшов з машини, подякував чемно водіям, які були, мабуть, фолькс-дойчерами, бо говорили польською і німецькою мовами.

Ця місцевість не була мені знайомою, але, зобачивши сільську дорогу, де вдалині ледве-ледве виднілася церква, я вирішив іти саме туди, бо був переконаний, що там живуть люди. Заки дійшов до цього покутського села, то мусив перебрести ще якусь ріку. Вона була не дуже глибокою і десь метрів п’ятдесят завширшки, а вода у ній була чиста як сльоза. Міркую, що це знову міг бути Прут. Я перебрів річку, навіть добре не замочивши коліна. А вже небавом стукав у двері селянських хат, на вигляд заможних господарів.

Десь щастило, а десь і ні. Але на загал, обмін моїх товарів на зерно йшов добре. Лише за юхтову шкіру я виторгував майже двадцять кілограмів пшениці, а за лляне полотно – відро лущеної кукурудзи, за овечу шкіру – відро кукурудзи впереміш із пшеницею. Важило усе це десь тридцять кілограмів, а може й більше. Ще залишались у мене шматки фабричної матерії, але й з нею поталанило. Зустрівся я у селі з якоюсь, мабуть, міщанкою. Вона на подвір’ї хати, над відром, із притиском чистила щіточкою свої зуби.

На вишні кувала зигзиця, а попід вікнами рясно цвіли запашні лілії та гвоздики. Я, тримаючи шмаття у руці, привітався і запитав жінку, чи не бажає вона в мене щось виміняти на зерно або печений хліб. Молодиця наказала мені сісти на призьбу і попросила почекати її. Сама ж, так і не закінчивши мити зуби, побігла в хату. По якомусь часі вийшла звідти ще з однією жінкою, і почали обидві оглядати мій товар. Старша пані спитала мене, звідки я і чи спраглий у цей спекотний день. Я зрозумів, що обидві вони зацікавились моїми речами. Жінки пообіцяли мені дати за товар свіжоспечений хліб, і я охоче погодився, бо не хотів і далі возитися у цьому селі. Але вони змилосердилися і пригостили мене ще кавою з хлібом.

І тут, нараз, я задумався — як з цим тягарем маю дістатися до Криворівні? Однак окрилений удачею я, тоді вісімнадцятилітній парубок, знову підняв тяжкі бесаги на плечі і, з надією на Божу допомогу, пустився у дорогу. Сонце чимдуж припікало. Знову на моєму шляху постала та сама ріка, яку треба було перебрести. Я вирізав собі ліщиновий дрючок (гуцули без ножів не ходять ніколи), яким змушений був підпирати заднє “вухо” в бесагах, аби полегшити собі перенесення такої ваги на плечах. Сподіваючись, що мені знову трапиться якась машина, я поволі ступав крок за кроком, бо в таку спеку і з такою вагою швидко рухатись було просто неможливо. Господнє сонце милосердя до мене не виявляло, і на центральному гостинці була тиша. Лише подекуди гавкали пси, споглядаючи за мною.

Дорога чимраз давалась мені тяжче. Починало вечоріти. Безнадійна сподіванка заставила мене знайти якесь місце, аби дати плечам і ногам відпочити. Для цього мені якраз підійшла призьба під церквою у селі Джурові. Тут я повечеряв і трохи подрімав. Та невсипущі солов’ї і горихвістки своїм щебетом розбудили мене, сповіщаючи, що наступив новий день. Я відчув ранню прохолоду і, щоб зігрітись, знову пустився у дорогу. Переді мною стелився багатокілометровий шлях до Косова. Можливо тому, що я цілком втратив надію на будь-який транспорт, ці кілометри стали для мене коротшими. Під вечір я таки дотеліпав до Косова на добре знаний попас у Миколи. Слава Богу, що позаду залишилося вже дві третини дороги. Радіючи цьому, я замовив собі каву з цукром і докінчував книш з сиром, бо кортіло мені принести додому пшеничний хліб цілим. Ходили чутки, що в Соколівці при поліційній станції, яка знаходилась у будинку навпроти церкви, німці та їхні помічники відбирають зерно у фірманів. Ця звістка мене стривожила й занепокоїла, але, подумав, що я без фіри, то, може, на мене там не будуть звертати уваги.

З такими помислами я перехрестився, підняв бесаги і знову — крок за кроком – відмірював гірський гостинець. У Косові вешталися то тут то там німці, та на мене вони не звертали уваги. У селі Городі несподівано зустрів купку українських поліцаїв, але й вони мені не завдали жодних клопотів.

Задоволений, я квапився далі. Ніч була темна і спокійна. І ось, нарешті, Соколівський постерунок, відомий приставаннями поліцаїв до гірських фірманів. Тут на мене могла чатувати біда. Але – буде що буде! – впевнено йду далі. Зауважую пильним поглядом, що при постерункові під ледь освітленим входом стоїть український поліціянт. Стоїть непорушно, можливо, що заснув на стійці. Але де там – не спить. Кивнув рукою, якою тримав кріса.

— Час уже спати, а не вештатися ночами! – першим озвався до мене.

— О так, пане владо, — відповідаю йому, — але я вже так розходився, що не можу перестати…

Вимовивши ці слова, я попрямував далі. Переляк відступив, бо мені стало зрозуміло, що вартовий поліціянт просто був радий до когось заговорити.

Десь через чверть години по тому я почув попереду на дорозі голос якоїсь жінки. Коли наблизився, то зрозумів, чому якась дама блукала серед ночі і була така весела. Бо мала при собі владу. Поруч із нею стояв високий чоловік, зодягнутий у форму поліцая. На кітелі у нього блищали ґудзики, а на голові — на беґер – сиділа мазепинка.

— Доброго вам вечора! – вітаю їх.

Лагідної відповіді на своє привітання не почув, натомість поліцай не без іронії запитав, що я несу у ворку.

— Та то не ворок, пане владо, то бесаги, — відговорювався я. — А в бесагах несу зерно, яке виміняв за скромний хатній товар…
— Ага! То ти майош зьорно, крадіш нємцам спід ренкі, а нємци за нас крев пролівают! – знервувався поліціянт.
— Ой, Боже! — подумав я. – Що це за тип? Якийсь мазур чи білорус?

А перегодя мовив йому, що німці проливають кров задля німецьких інтересів, а не наших, українських.

— О, то ти мондро гадаєш. Ході з намі на поліцію, там ми будем не так с табов гадати! – заявив несподівано поліцай.
— Слухай, — сказав я йому, — не роби з мене дурня. Уступися з дороги. А як хочеш мого зерна, то бери і неси, — з цими словами я зняв свої бесаги та поклав перед ним на дорозі.
— О, нє, ти будзєш нєсць! – і штовхнув мене ззаду та копнув мої бесаги.

Зараз уже детально не можу згадати, що було далі. Лише добре пам’ятаю, що від першого мого удару по його голові у поліцая злетіла мазепинка. Він ураз кинувся навтьоки, а я своїм лісковим дрючком все наздоганяв його та “благословляв”, де попало: то по плечах, то по голові, то по ногах. Його любаска від переляку верещала на всі світи, а я, користаючи з нагоди, схопив зерно на плечі і — гайда дорогою, думаючи, що небавом за мною поженеться ціла юрма поліцаїв. Незчувся, як збився з дороги, зашпортався у щось на чиємусь городі і упав. Зразу ж звівся на ноги, поперестрашував сільських псів. Але ще більше перепудила собак своїм вереском поліцаєва любаска. Здавалося, що одночасно — хором — гавкають усі пси Соколівки.

Я чимдуж гнав у бік села. Перебігаючи якийсь потік, посковзнувся і розбив коліно, але не мав часу розглядати рану, а щодуху мчав у гущавину. Відтак почав перти якоюсь обіччю дороги, де несподівано мені зробилося дуже гаряче, у грудях почало гримати, і вмить мої сили були викінчені…

Я упав знесилено на землю. У грудях почало різко колоти. Я стиха стогнав, але хотів і далі залишатися наодинці з цими горами та нічною темрявою. Поступово біль у грудях почав ущухати. Народжувався світанок. Я відчув холод і спробував поворушити тілом, вдихнути на повні груди повітря. На щастя, болю уже не було.

Розвиднювалося. Я прислухався – всюди панувала тиша. Тільки десь далеко, в долині, тарахкотіла фіра. Заки я піднявся, то усвідомив, які труднощі знову постали переді мною: вниз не зійду, бо там мене зразу ж спіймають поліцаї. Єдиним для мене виходом було добиратися у бік Буківця, крутими плаями, за будь яку ціну. А звідти обочами, попід гору Ігрець, зійду на долину, в Криворівню.

З такими думками я підвівся, підняв бесаги, які чомусь здалися набагато важчими, і знову пустився у далеку та небезпечну дорогу. Мені ввижалося, що за кожним кущем і кожним плотом ховається поліціянт, який будь-якої хвилини готовий мене схопити.
Сонце змилосердилося наді мною. Я почав швидко втрачати залишки своїх сил, став сумніватися, чи зможу дійти і донести цей тягар додому. Заходився обдумувати, чи не знайти собі десь яке місце, аби заховати бесаги, а через кілька днів, як зберуся з силами, повернутися і забрати зерно. А потім вирішив, що мені немає потреби квапитися. Треба негайно шукати місце для відпочинку а може, й для ночівлі. Вже наступного дня спробую докінчити рештки моєї тортурної подорожі. Така думка підкріпила мене морально.

У пошуках надійного сховку долаю крок за кроком тернистою дорогою, бо стежки переді мною не стеляться. Вже видно гору Ігрець, це додає мені сил. Тішуся, що не заблукав, але тої втіхи надто мало, бо гору видно лише здалеку. Біля потічка, на який я натрапив, помив лице і вирішив перекусити. Трохи перепочивши, прямую далі гуцульськими царинками, які о цій порі закосичені різним зіллям та посріблені диво-росами. Силую себе вийти на галявину і вже там, думаю, ще раз відпочину. З вершини відкрилася переді мною нова панорама. Було видно, як на долоні, гору Ігрець, яка гей-би взяла мене в свої обійми і промовляла до мене люб’язно: “Люби мене, красний леґіню, а я не дам тобі пропасти!”.

Гуцули завжди носять у своїх серцях шану до матері Чорногори, до полонин, до всіх верхів, ґрунів, лісів і долин, до бистроплинного Черемошу, своєї меншої батьківщини – Гуцульщини.

На цій галявині я звільнив свої плечі від тягаря, ліг на шовкову траву, простягнувся. Пригадались нараз слова старої-престарої пісні:

Зажурилася, засмутилася
Молодая вдовонька,
Що не скошена, не згромаджена
Шовковая травонька.
Наймила собі, наймила собі
Косарів двадціть штири,
Аби скосили та й згромадили
Всі гори та й долини.
Косарі косять, косарі косять,
Ще й вітрець повіває,
Шовкова трава зелененькая
На коси налігає…

Незчувся, як солодко заснув на шовковій траві… Не знаю, як довго спав, але прокинувся, коли небо заснували чорні дощові хмари, а в піднебессі кружляла каня і своїм писклявим голосом заповідала дощ. Я викреслив зі своїх планів перекуску, бо треба було негайно знайти схованку від дощу. Неподалік зауважив якусь примітивну будівлю і, не гаючи часу, поспішив до цієї стаєнки, в якій, на моє щастя, були вибиті двері.

Згадалися слова нашої Лесі Українки “без надії сподіваюсь”, бо і моє становище цього разу виглядало безнадійним. Тільки-но встиг зайти усередину, як линув рясний дощ, засвітились у небі блискавиці, грім почав стрясати горами. Частина даху стаєнки була накрита смерековим луб’ям, але цього мені цілком вистачало, аби перечекати.

Дощ ішов недовго, блискавки щезли, грім перестав гуркотіти, а вітер почав розганяти хмари, які помітно полегшали. Визирнуло сонце, а за ним – і барвиста веселка. Я зрозумів, що до вечора ще далеко. Шматок хліба із залишками покришеного сиру смакували мені як ніколи. Подощеве, гейби легше повітря спонукало мене продовжувати свою хресну дорогу. Мені не давали спокою тяжкі бесаги, та ще й вчорашня пригода дуже непокоїла. Якщо соколівська поліція поширить розвідку і допити в довколишніх селах Річці, Ясенові Горішньому, а згодом і в Криворівні, та почне випитувати, чи бачив мене хтось, то цього разу кари мені не уникнути. А ще ті два мазури можуть на допиті підтвердити, що такий-то юнак тоді й тоді їхав з ними у вантажівці з Криворівні за зерном. На моє щастя, інших деталей вони не знають.

Такі різні думки, підсилені страхом, допомогли мені з настанням вечора добратися до так званої зимарки нашого сусіда Василя Грицюка. Цю зимарку я добре знав, знав навіть, де ховають ключ, бо з сином В. Грицюка Миколою ми часто влітку приходили сюди, а взимку ґазда тримав у ній маржину. Отож, і цього разу я спокійно переночував і тільки під вечір наступного дня пустився довершити цю страсну дорогу. Я вже поволі сходив до Криворівні, тільки не знаним плаєм, а бічними царинками, бо не хотів зустрічатися з подорожніми людьми. Чимраз ближче наближався до мого рідного гнізда. Я з нетерпінням хотів дізнатися, що діється у селі. Переживав, чи шукає мене наша сільська поліція. Не вірив, що побитий мною поліцай “подарує” мені цей вчинок (побиття і ганьбу перед любаскою), “подарує” тому, хто крав хліб з-під носа німецьких вояків і не боявся проливати кров за вільну Україну… Чим більше я про це думав, тим більше розбирала мене злість, я знову і знову пригадував той випадок і був переконаний, що лише писк та зойки поліціянтової коханки врятували йому життя.

Щоднини мій дєдя увечері виходив на наше обійстя споглянути, чи все у господарстві в порядку і спокої. Цього я очікував і зараз. Вже будучи за нашими ворітьми, залишив мій дошкульний, але вартісний тягар на помітному місці обіч воріт — якщо би виникла нагальна потреба мені ховатися, то аби батько знайшов принесене мною зерно. І таки дочекався. Тато вийшов з хати, запалив люльку і попрямував до воріт, де зненацька зауважив бесаги і, розглядаючись доокруж, озвався: “Васи, де ти?”.

Я несміло підійшов до дєді і запитав, чи за мною шукає поліція.

— Поліція? – здивовано перепитав батько. – Що трапилось, Васильку? Що ти говориш? А, може, це тобі сниться чи мариться? Ніхто про тебе не питає і ніхто тебе не шукає…

Я від радості, а, може, від усього пережитого вибухнув сльозами і спер голову татові на рамено. На це нагодилася мама, бо почула, що батько з кимось розмовляє. Побачивши несподівану сцену, вона, чи то теж від радості, чи від тривоги й сама заплакала. Це занепокоїло навіть нашого пса Тарка, який почав гавкати і скавуліти, ніби співчуваючи мені. Як тільки-но всі заспокоїлись, настала моя черга розповісти рідним про свою пригоду.

— Чи був той поліцай озброєним? – запитав тато.

— Не знаю, бо було темно, — відповів я. – Але, хоч би і був, то я не дав йому часу скористатися зброєю, бо першим же ударом по голові причмелив його, а відтак щосили зі злості бив по руках і ногах, і знову — по голові, а коли він уже лежав, то я почав утікати, твердо знаючи, що гнатись за мною він уже не в силі…

У загороді настала тиша. Мама радо обійняла мене, тато підійшов до воріт, підняв зерно і перепитав, де це я виміняв, та чи в дорозі хтось фірою допоміг мені цей тягар підвезти.

— Ні, тату, — зізнався я. – Це збіжжя я ніс усю дорогу на плечах. А виміняв його аж біля Снятина…

Оповідав рідним усе до найменших дрібниць, ніби боявся щось пропустити. Моя хресна дорога зворушила батьків до сліз. Зерно вже було в коморі і на нього з нетерпінням чекали жорна. А мама тим часом вибирала з-поза грані печену буришку, яку я залюбки їв з бринзою і, здавалося, що немає на світі нічого смачнішого за цей харч.

Наступної днини дєдя пішов у село, аби розвідати новини, а мені порадив сидіти вдома, трохи відпочити і не перейматись минулим, бо міг той поліцай повести себе незаконно, хизуючись перед любаскою, і акурат тому йому не пощастило. Я довго нетерпляче очікував повернення батька, хоч добре знав, що коли він стрінеться з Петром Зеленчуком – тодішнім війтом Криворівні, — то ніяк не обійдеться без пляшки рому на столі. А при такій нагоді треба їм переговорити багато-пребагато: про небіжку Австрію, про стару войну, як разом воювали і змусили москвинів на ріхцуґ десь там під Кирлибабою… Тато розповів війтові про мої пригоди. Староста у відповідь заявив, що поліцай сам заслужив собі це, а я повів себе гідно. Це мене порадувало і заспокоїло.

А страшна війна набирала тим часом нових обертів.