Українське вчительство на Гуцульщині. Михайло Ломацький

Видруковано за виданням: М. Ломацький. Українське вчительство на Гуцульщині. Педагогічна Бібліотека під ред. д-ра В. Луцева. — Торонто-Онтаріо. 1958)

Михайло Ломацький. Українське вчительство на Гуцульщині. — Косів. Писаний Камінь. 2021.

Українське вчительство на Гуцульщині. Михайло Ломацький

На окладинці вміщено світлину поштової листівки з фотографією М. Сеньковського «Жаб’є. Гуцульська дітвора у школі».

ББК 84 (4 Укр) 6
Л74
ISBN 978-617-7436-10-1

  • Упорядник Адріан Алиськевич
  • Редагування, комп’ютерні набір, верстка і дизайн Михайла Городенка
  • М. Ломацький. 2021
  • Писаний Камінь. 2021

Українське вчительство на Гуцульщині. Михайло Ломацький 1 МБ | .pdf | Завантажень: 3

 

СЛОВО ПРО АВТОРА

Михайло Ломацький народився 23. XI. 1886 р. у Гусятині над Збручем (Західня Україна). Спершу вчився в учительській семінарії в Тернополі, а закінчив у Заліщиках. Польсько-український антагонізм, особливо кс. Басарабовіч, розбудили в ньому національну свідомість.

У 1906 р., склавши семінарійну матуру, енергійний, повний патріотичного запалу, дістав посаду вчителя у Снятинщині. Шкільна влада перекидала його із села до села, і все це за його працю серед і для народу. Відомий письменник В. Стефаник не раз остерігав його, щоб не опинився за це, бува, на Гуцульщині під Чорногорою. Стефаникове пророкування таки збулося, бо його незабаром переведено до Голов під Чорногорою, далеко віддаленого від світу села. Та гуцули полюбили вчителя Ломацького, а він полюбив їх, бо віддав їм своє серце й душу. Був він неспокійного духу. Не гнувся ніколи перде «сильними» і ставив їм завжди чоло.

Одним словом, був непокірний, упертий і завзятий. Думки, слова і вчинки завжди гармонізували в нього. В національних справах не визнавав жодних компромісів. Ішов прямим шляхом. А шлях той був справді дуже тернистий. Тричі заарештовували його поляки, а влітку 1920 р. сидів у коломийській тюрмі разом із гуцульськими повстанцями. По звільненні з тюрми шкільна влада наважилася перекинути його на мазурські піски за Ряшевом. Немало здоров’я, заходів, труду і грошей треба було доложити, щоб там не опинитися. А староста з Косова писав до Шкільної Кураторії у Львові дослівно таке:

«Як длуґо Ломацкі бендзс в тутейших ґурах, так длуґо не моґєн одповядаць за спокуй на Гуцульщизнє». Ломацький виховав п’ятеро дітей на щирих і свідомих українців. Єдиного його сина розстріляли німці 1944 р., а дочка тільки чудом вийшла живою з рук НКВД.

Читав він дуже багато. Мав бібліотеку, якої ніхто інший з українців, мабуть, не мав на Гуцульщині. Вся українська література від найдавніших до найновіших часів була в нього. А надто вся світова література в різних перекладах. Був близько знайомий із В. Стефаником, М. Черемшиною і Л. Мартовичем. М. Коцюбинському і Г. Хоткевичеві помагав збирати на Гуцульщині матеріяли для їхніх прегарних повістей. Знайомий був теж з М. Могилянським, І. Франком, В. Гнатюком і М. Крушельницьким. Листувався з М. Сріблянським (Шаповалом) і П. Богацьким, які видавали журнал «Українська Хата». Дочка його Лідія, колишня студентка університету, позувала мистцеві-маляреві М. Новаківському до «Дзвінки». З українських письменників найбільше цінив Т. Шевченка, І. Франка і В. Стефаника, і любив також світову, особливо скандинавську літературу.

Добровільно залишив свою улюблену Гуцульщину і переїхав до Тисової (Перемищина). Про його працю в тому селі можуть докладніше розповісти колишні його учні, яких є чимало в Англії та Америці. Його старанням тамошню одноклясову школу перетворено на чотириклясову з навчальним пляном семиклясової. Була це єдина школа в повіті з українською викладовою мовою.

Колишнє темне село перетворилося на найсвідоміше на всю околицю. Та довго він там не пробув, бо перевели його за деякий час у Богородчанщину, потім Калущину, Добромильщину і Городєччину. Під час другої світової війни большевики були запроторили його до львівської в’язниці. Діставшись на волю, він довго скитався по таборах в Австрії. Коли я зустрівся з ним у Відні, то усе він, бувало, примовляв: «Пішли вівці на манівці, та най там, та най там, Пішли літа молодії, та де там, та де там». І знову лукава доля нас розлучила, може, на цей раз навіки.

Він пережив пекло вуличних боїв у Відні, град московських бомб і страшні виступи розгуканої російської солдатески. Щасливо дістався нарешті до Віртемберґії (Німеччина). По скитальських таборах почав виголошувати доповіді. Не поінформована і не зорієнтована американська поліція була заарештувала його. Комісія його вискринінґувала. Та він не впадає в розпач і далі працює по таборах. Виголосив у країнах, у яких поселені українці, 1700 доповідей і, як згадує в листі: «Гавкав, щоб Україна не спала». Жадного дня не мав відпочинку.

Перша девіза його життя: «Для тебе, Україно, для тебе, народе, все: перший і останній віддих мій для вас». І друга: «Не зважай на врожай, сій жито, хліб буде!» Вишколював молодь, організував «СУМ» та видав циклостилево 165 доповідей. В одному листі він пише: «Тисячі молоді перейшли через мої руки, тисячі «приятелів» мав. Залі, в яких я виголошував доповіді, були переповнені. Виїхала «братія» за море і забула «старого» — навіть картки ніхто не напише».

Із досадою пише далі: «Треба дуже Україну любити, щоб не знавидіти українців». Коли я раз нагадав у листі, щоб писав про виховання дітей, то він відписав: «Шкода писати… Для кого? Тут треба було вперед «виховати» батьків тих дітей — дати їм національне освідомлення, щоб його могли дітям своїм передати, а цього не зроблено». «Який сук — такий клин, який батько — такий син», і на це нема ради. Протягом двох з половиною років був постійним кореспондентом щоденника «Америка» і всі хвалили його, як найліпшого співробітника. Багато дописував до паризького тижневика «Українець-Час». Орган УРДП «Українські Вісті» писали про нього, що це «український Ґанді», який може раз на день їсти й жити, ще й працювати. А він від себе додає: «Правда, але Ґанді мав козу, а я її не маю, та й, мабуть, не буду мати».

В одному листі ось як скаржиться він на свою недолю:

«Я ж не маю тут нікого близько — кругом чужі люди. А дістану листа від Тебе, так здається, що повертаються молоді літа. Повертають!.. «Машерують за тамбором, цісарсков дорогов», — як писав О. Ю. Федькович. — А нас… мало… Ще рік, два й не буде тих, що нею машерували. Ба й тої дороги не буде вже. Та Бог із нею, з тією дорогою. Були молоді, дорога здавалася така коротенька, що ось-ось їй кінець».

А які трагічні хвилини мусить переживати, коли згадає ізгоїв дітей, що то в часі воєнної завірухи розбіглися по світі. Про себе пише:

«А я? Батько заджумлених — ні від кого слова, ні від кого ради, ні поради, хоч головою в чужу стіну бий».

На чужині доводиться йому найгірше переживати великі свята. Перед ним у повній наготі стоять ота самота, опущеність і забуття. Перед Великоднем пише: «Я сам тут — нема до кого й відізватись, ніхто не скаже «Христос Воскрес» — нікому не відповім «Воістину воскрес». Ніхто не подасть ложку теплої страви».

Опісля гірко потішає себе: «Дурні сентименти», — сказав би хтось… Що ж, може й рацію мав би. Нічого: добре, що на завтра куплю собі за одну марку ковбаси, маю від швабки два яєчка, вона ж спекла мені буханець хліба — буде Великдень».

Не зважаючи на тяжкі життєві умови, він пише і видає друком «Українська еміграція», «Українська культура», «Національна свідомість», «Любов Батьківщини» і «На чисті води». Крім того, видав дві великі книжки нарисів: «Верховино, світку ти наш» і «З Гуцульщини». Над ними працював три роки в холоді й голоді. У ті нариси вложив свій щирий патріотизм і тепло серця. Написані вони, як то кажуть, кров’ю серця.

Знаний мистець-маляр і публіцист Іван Кейван, прочитавши ті нариси, пише: «Автор чудово подає картини з Гуцульщини і навіть з певним літературним хистом. Це дуже цінна річ і кожний українець повинен її мати в хаті. Поза «Тінями забутих предків» М. Коцюбинського, «Кам’яною душею» Г. Хотке’вича в нас подібних речей не було досі. Це поважна й монументальна праця».

А коли я попросив подати свою біографію, він відписав:

«Пощо це й кому потрібне? Ми ж були й залишимося «безіменними плугатарами»… Для мене найважливіша «біографія» отих чорноробівучителів, що були, жили, трудилися і зійшли зі сцени життя-буття, ніким не оплакувані й не оцінені: тому найбільшою радістю було б для мене, побачити окремою книжечкою те, що я написав про вчительство на Гуцульщині».

Тільки оце недавно на мої настирливі благання прислав дуже коротеньку, лаконічну й сумну сильветку свого життя.

Живе він далі, як залишинець у Німеччині, в будинку для старих, у якому, як пише: «має запевнений не лише харч, але й смерть і домовину. Більше нічого не треба».

От такі трагічні слова пише один з виховників молодих поколінь, палкий український патріот, людина, що принесла на вівтар Батьківщини все — включно з своїми найближчими.

Семен Фодчук