Їдуть визволителі зі Сходу

Минав другий тиждень жовтня. В осіцькому переліску наливалися малиновим соком ягоди барбарису. На ялинові та смерекові пні повилазили армії підпеньків. Пішла на тирло форель у Черемоші, яку гуцули називають пстругами. На верхах Чорногори вже подекуди забіліли сніги.

Була акурат неділя року Божого 1939-го. Мої земляки квапилися до церкви. Швидкували гірськими плаями, наче мурашки до мурашника. На молодицях та дівочках цоркотіли зґарди та коралі. Поважні ґазди підпиралися бартками та келифами. Блакитною просинню неба та зеленню наших лісів переливалися низинкові узори на вишиванках. Криворівнянську церкву чимраз дужче заповнювали миряни, бо на Службі Божій мали нагоду порозмовляти про події у селі та й у краю. А особливо цікавили всіх новини воєнних подій, бо ніхто ще у той момент достеменно не знав, де знаходяться німецькі війська. Одні казали, що в Коломиї, другі – що вже у Косові, а дехто стверджував, що вранці вже бачив німецьку розвідку на Буківці. Акурат у цей час з’явився задиханий дяк В. Мойсейчук і завідомив, аби люди після Служби не розходилися, бо отець Дзьоба має їм щось казати.

Небавом горяни почали виходити з храму. Всі збиралися купками під церквою і обговорювали останні новини. Аж тут вийшов священик Лука Дзьоба, став на церковному ґанку і схвильовано почав розповідати, що щойно вислухав по радіо новини з Києва і дізнався, що то не німці йдуть на Гуцульщину з Коломиї. Це доблесна «Красная Армія» за наказом Й. Сталіна ввійшла на західні землі України, аби визволити єдинокровних братів від буржуазного польського гніту… З натовпу нараз почулися радісні вигуки: «Най жиє Сталін!», «Слава доблесній Червоній Армії!». За іронією долі, нарід несвідомо прославляв ката на церковному подвір’ї!..

Але тоді це не було випадково, бо зморені багатовіковим польським гнітом гуцули тепер сподівалися на краще, вільніше життя у своїй державі. Хтось зненацька подав пропозицію, аби на головному гостинці у Варітині, що на межі Криворівні з Ясеновом Горішнім, поставити привітальну браму. Пропозицію підтримали всі. Люди раділи, тішився і я. А вже наступного дня не бракувало майстрів на спорудженні привітальної брами братам-визволителям зі Сходу.

До вечора було ще далеко, а роботу вже закінчили. Зробили темнозелену браму в такий спосіб: натикали хвою на сточених драбинах. Бракувало лише прапора. Але й цю проблему вирішили швидко. Я згадав, що на шандарському постерунку, можливо, ще зберігся той прапор, який відібрали в мене поляки і який накоїв мені та моєму татові стільки лиха. І дійсно, мої припущення справдилися. Я прибіг на постерунок і одразу заглянув до стаєнки, в якій поляки тримали свої ровери. Роверів уже там не було, бо, мабуть, хтось швидше за мене їх віднайшов, адже двері були навстіж відчиненими. Проте, на мої радість і здивування, прапор стояв, припертий у кутику, цілий і неушкоджений.

Коли я прибіг із українським жовто-блакитним знаменом, то всі дуже зраділи. Вже за хвилю над вітальною брамою, посередині, майорів наш національний стяг. Горяни ще довго не розходилися, а це було на користь кооперативі, яку кілька років тому збудували на роздоріжжі. Та на превеликикй жаль, оте радіння довго не тривало, бо як почало вечоріти, прибув на розкішне синарьо товариш Букатчук. Про нього годилося б сказати кілька слів окремо.

Під час польської окупації Галичини, вже опісля Першої світової війни, поляки переслідували Букатчука за його комуністичну аґітацію. Після приходу визволителів зі Сходу ці переслідування перетворилися на воду, що почала литися на його млин.
С. Букатчук закричав, аби негайно зняли жовто-блакитний прапор, а на його місце почепили комуністичний, червоний. Мене охопив страх, бо він сказав, що за виставляння жовто-блакитного знамена можна потрапити під розстріл.

Червоного прапора під руками ми не мали, і навіть ніхто не квапився знайти шматок кривавого полотна. Та завсігди буває так, що у біді щастить. Пощастило й мені: я відчув, що то саме я завів сільську громаду у біду. Акурат у цей момент нагодилася місцева красуня – дочка-одиначка І. Горданюка, яка була завше гарно зібрана. Цим разом вона була обперезана файним оксамитовим черленим фартухом. Не так було легко її впросити, проте мені все-таки поталанило переконати дівочку, що в нас відбувається історична подія, і є конечна потреба в червоній тканині. Марійка Горданюк зняла фартуха, і ми швиденько повісили його над нашою брамою. Але визволителів зі Сходу не було.

Криворівняни та ясенівняни помалу почали розходитися додому. Лиш над вітальною брамою на Варітині маячів Марійки Горданюк оксамитовий кумачевий фартух. Повертався додому і я, схвильований денними успіхами і невдачами, несучи знятий з древка жовто-блакитний прапор. Зате був переконаний, що розстріл мені вже не загрожує.

Минав час. Оксамитовий червоний «прапор» хтось собі привласнив таки наступної ночі, зате місцеві жиди Срулюки, які ще не роздали кращий свій крам місцевим ґаздам на збереження, з переляку, що Польщу цілком займуть німці, швиденько знайшли залишки бордової тканини, яка вповні задовольнила потребу.

Минуло ще кілька днів без помітних змін. Наступила неділя, і знову горяни поквапилися до церкви. Навіть Богослужіння в церкві розпочалося на годину раніше, бо священик знав, що можуть наспіти визволителі, бо вже селом рознеслася така чутка, і люди підуть на зустріч з ними до привітальної брами, а не до храму Господнього. Навіть Боже слово панотець скоротив, а вже опісля відправи весь люд висипав на Цісарську дорогу і попрямував до Варітина стрічати визволителів зі Сходу. Цей похід виглядав комічно, бо не було там Мойсея. Тільки-но передні горяни наблизилися до мети, звідусіль почулися вигуки: «Вже їдут, вже їдут… Аді, з гори, з Буківця…». З Буківця на Варітин і справді з’їжджали дві машини, здіймаючи куряву за собою. На передній, на стрінчачому патику, був причеплений червоний прапор. Як тільки-но машини наблизились до людей, з натовпу посипались вигуки: «Слава доблесній Червоній Армії!», «Слава Сталінові!». Навіть хтось на повну горлянку закричав: «Слава Україні!». У головній машині сиділи два старшини та два солдати з насадженими на крісах багнетами, а в другій були (без військових звань) два комісари, С. Букатчук та один солдат, також із наложеним на крісі багнетом. Визволителі приїхали на німецькому опелі та італійськомі фіяті. Мабуть, вони відібрали авта у польських вельмож.

На підвищенні, яке зробили з чотирьох столів, винесених з двору графині Балваровської, «визволителі» по черзі жаліли нас, західняків, за тяжке наше життя під буржуазним гнітом, обіцяли нам щасливе трудове життя у Країні Рад. Запевняли, що розгромлять куркулів, а все, що око спіймає, те буде «родіною трудящего класса». А старшини зверталися до гуцульської молоді і намагалися нас переконати, що якби вони жили тут, то їм буржуазна Польща ніколи не дала б науки і змоги бути офіцерами, танкістами, летунами. Казали, що доблесна Червона Армія зараз хоче дати таку нагоду «рєбятам-западнякам». Вони пропонували нам записуватись до доблесної Червоної Армії… Почувши про це, мені закортіло літати, однак я не був винятком, бо ця ідея припала до душі численним моїм верствакам і з того виходило, що всі гуцули хочуть бути летунами.

Миттєво посеред каштанової алеї, котрою лише три з половиною тижні тому на фіякрі, який тягли дві пари баских коней, а в ньому сиділа графійова Балваровська, за панськими воротами був поставлений столик. Біля нього сидів старшина і записував молодих гуцулів до летунства при Червоній Армії. Я не був першим, бо мусив вистояти чималу чергу, але все-таки записався у летунський вишкіл, бо міркував, що така служба в доблесних збройних силах для мене стане престижною.

А що ж робили ті, хто був або застарий, або замолодий до військової служби? Почувши від визволителів, що тепер усе наше, вони мерщій кинулись до чудового саду графині Балваровської і там трясли яблука, груші, сливи, ламали дерева, як саранча нищили прекрасний виноград. Інші випустили воду зі ставу, з якою попливли великі коропи в Черемош, а котрі не встигли, то їх разхапали розгарячілі від несподіваної свободи люди.

Я не звертав на це уваги, бо тішився, що буду летуном і з радістю на серці повертався додому. Назустріч мені вийшли тато і мама. Батько мав гнівний вигляд, а мати витирала сльози з очей. Я здивовано запитав, що трапилось. Першою озвалась мама, кажучи, що я знеславив родину, бо записав свою душу чортови. Я нічого не розумів і намагася з’ясувати, що лучилося, адже я не був першим, майже усі парубки – мої приятелі – радо записувались до летунства. «Порядні не вписувались!» – з гіркотою повторювала мама. Мені бракувало слів переконати батьків, і вся розмова закінчилась тим, що я знечестив свою родину. На жаль, ця звістка швидко розлетілася по хатах кращих заможних ґаздів у Криворівні. Навіть у церкві дехто дошкуляв мені, що я записався іти на службу до антихристів, наче й забули, що кілька днів тому вони самі тут-таки, на цьому церковному подвір’ї, славили Сталіна і його доблесну армію.

Найбільше непокоїла моя поведінка декотрих ґаздиньок, котрі давно вже хотіли мати мене за зятя, а тут несподівано перестали бачити в моїй особі майбутнього порядного ґазду. Ще мені пішло на шкоду те, що я любив човгатися на лещатах, а таке робили лише сільські волоцюги. Моє становище погіршилося ще й тим, що я почав їздити ровером, а в уяві гуцулів ровер призначався лише для польських шандарів та коминярів. А тут ще й записався до якихось вороплянів. «А це вже нечиста диявольська справа, — подейкували в Криворівні. – Шкода, що син такого файного ґазди піддався служити дияволу».

Упродовж двох-трьох тижнів шкільництво в нашому селі не діяло, бо учитель-поляк покинув Криворівню. Сільського війта скинули, бо був надто нахилений до поляків, а ще до того ж неписьменним, заледве міг нашкрябати свій підпис. Звали його Штифоранів Юрко. Згодом криворівняни обрали біднішого, але чесного чоловіка. Цим разом не війтом, а солтисом, бо цього вимагав тодішній закон. Ним став Бойкуник Миколай, який чесно заробляв на хліб насущний керманичем сплавів на Черемоші, а взимку трудився у бутині. Новообраний староста переймався проблемами сільської школи і звернувся до мого тата, аби він дозволив мені учителювати доти, поки новий комісаріат у Жаб’ю надасть Криворівнянській школі кваліфікованого вчителя. Для мене це було гейби перо з павича за кресанею. Я з радістю погодився на цю пропозицію, та й батьки не заперечували. Вони тішилися, що їхній нескорений син, заки почне літати, приступить учителювати в школі.

Покликані до школи діти належали до першої і другої кляси. Для мене це була престижна праця, однак тривала вона недовго — тільки три тижні, бо з Києва прибули дві учительки — Марія і Вєра. Обидві були справжніми красунями. Марія викладала українською мовою, а Вєра – «на общепонятном человеческом языке». Зрозуміло, що після прибуття фахових педагогів до школи почали набирати й інші класи, а моє учителювання на цьому завершилося. Отримав я за це першу у своєму житті зарплатню – два червінці, що рівнялося двадцяти рублям, а це для мене було великою радістю. Більше моєї учительської праці вже ніхто не потребував, хоча вона дала поштовх до інших пропозицій, зокрема, бути секретарем сільради. Але мати на це не погоджувалася, бо в нашій господарці бракувало робочої сили.

В 1940 році радянська влада взялася добряче голити Гуцульщину від наших пралісів, які в більшості випадків були загарбаними в гуцулів польськими вельможами. Поляки вважали, що ці ліси повсякчас будуть належати їм, тому намагалися будь-якою ціною зберегти їх. На тих ділянках, де проводились рубки, негайно садили молодий ліс. Акурат такий стан і застали в нашій Криворівні і на Гуцульщині в цілому “визволителі”.

Я вірив, що отримаю наказ прибути на летунський вишкіл, але мої сподівання були марними. Так що, рад чи не рад, а мусив іти у так званий “трудгуш повинности”. На цей “трудгуш” совітська влада виганяла також людей з Поділля, Покуття, Опілля, Бойківщини. Більшість з них не мали досвіду лісорубства у горах, тому час від часу з ними траплялися смертельні випадки та каліцтво. Робота таких лісорубів не задовольняла “визволителів” і небавом їх забрали з цієї праці.

Я мав замір бути лісорубом у Рафайлові, бо туди достарчали бутинарям кращі харчі. Влітку 1941 року саме в Рафайлові застала мене німецько-совітська війна.

Ділянка лісу для вирубування знаходилась під кордоном із Закарпаттям, неподалік нашої колиби, яку я з Іваном Марусяком збудував, як тільки ми прибули в бутин. Якщо не брати до уваги денної тяжкої праці, життя у колибі було веселим, усі ми були добре знайомими. Між нами були музики, які чудово грали на скрипках та сопілках, були й гумористи, тому вечорами музики грали, а ми співали. Позаяк колиба знаходилась близько до прикордонної застави, то до нас вечорами приходили совітські прикордонники, яких ми навчали співати гуцульських пісень, а вони вчили нас горланити “Катюшу”. У такій атмосфері я почав призабувати, що не маю і, мабуть, вже не отримаю виклику до школи доблесного летунства.

Застава, на якій розташувалися совітські прикордонники, під час моцартської Польщі слугувала пансіонатом, у якому поправляли своє здоров’я лише багаті люди. Тепер тут несли службу вірні ленінці – провідники Комуністичної партії. Хоч ми і дружили з ними, та все-таки остерігались їх, особливо при ріжних розмовах уникали політичних тем. Їх же найбільше турбувала війна “с Германией”, бо передчувалось щось недобре.

Неділя. 21 червня. Світало. В колибі усі ще міцно спали, коли зненацька зайшов до нас старший лейтенант із застави, розбудив і наказав: “Срочно собирайтесь с вещами, это военная боевая полоса. Германия напала на Советский Союз!».

Він сказав це з таким переляком, що нам здалось, наче німці вже десь тут, у лісі, лише ховаються за смереками. Лейтенант навіть не дозволив нам приготувати собі сніданок. Ми змушені були швидко спакувати свої торби і вирушили поспіхом до селища Рафайлів. Долаючи чотирикілометрову відстань, стільки всього передумали. Особливо замислювалися над тим, яка доля чекає кожного з нас. А найбільше помисли наші сходились на тому, аби ця нова війна пройшла без жертв і страждань для українського народу і закінчилася утворенням незалежної Української держави, про що усі ми так довго мріяли.

В Рафайлові ми вже застали натовп людей. Там забезпечили себе харчами в спеціальному магазині, де обслуговували лише бутинарів. Щастя мали, що зробили це негайно, бо живо продукти закінчилися. З’явилася інша проблема — як звідси добратися додому? На вулицях було повно комісарів, які намагалися нас використати при фронтовій лінії у своїх цілях. З Рафайлова до Надвірної акурат вертався вузькоторівкою потяг, з якого в Рафайлові вийшла майже сотня озброєних червоноармійців. Користаючи з нагоди, що зробився натовп військових, а ще було багато жінок, які з плачем відправляли своїх рідних у лави Червоної Армії, кілька бутинарів заскочили непоміченими до вагона і тішилися, коли поїзд свиснув і рушив. Та просвіт наш був недовгим, бо вже на наступній зупинці, в Зеленій, поїзд затримали і наказали усім виходити. Як тільки-но ми вийшли з вагонів, їх мерщій заповнили військові, і поїзд рушив назад до Рафайлова. У нас знову виникла проблема – як продовжити шлях і дістатися додому? Раптом нас запримітив якийсь червоноармієць старшого віку у військовому однострої з численними начепленими медалями. Він підійшов до нас і запитав, звідки ми і куди їдемо. Ми розповіли, що рубали в Рафайлові ліс, і нас звідти відправили додому. Тепер шукаємо транспорту, аби повернутися у рідні місця. “Домой нельзя!” – заявив нам новонабутий опікун. Тут і я втрутився у розмову. Сказав, що записався до летунства доблесної армії, на що офіцер мені відповів: “Пилотов нам и без тебя хватает! Нам сейчас солдаты с винтовками нужны!”. На наше щастя, з сусіднього будинку, над дверима якого майорів червоний прапор, нашого “куратора” покликали. Він наказав нам стояти і чекати на нього. Та ми дали ногам знати. Миттю опинилися у придорожніх кущах, а небавом – у лісі.

Щоб не блукати манівцями, вибрали напрям назустріч сонцю, сподіваючись, що прямуємо на Микуличин. Та відчувши голод, зупинилися на відпочинок і перекуску, маючи вдосталь з собою ріжних харчів. Заспокоїли себе, що як закінчиться хліб, будемо варити кулешу. Згадували минулий четвер у колибі, коли ми виспівували гуцульських співанок, а маючи гостя Мішу з застави, загарликали ще й “Катюшу”. Чи могли ми тоді подумати, що вже наступну ніч будемо заночовувати десь у лісі між Зеленою та Микуличиним?!

Тріумфуючи, що вже двічі впродовж одного дня нам вдалося уникнути військових тенет, ми знову вирушили в дорогу. Ніч застала нас у буковому лісі. Сухе листя шелестіло у нас під ногами, лякаючи диких голубів, які зривалися зі страху з дерев і летіли в нічну темряву. Всі зійшлися на тому, що заночуємо-таки в цьому лісі, а рано-раненько уточнимо напрям нашої подорожі.

У червні ніч коротка. Проспавши, здавалося, лише кілька хвилин, ми зненацька почули шум сухого листя. До нас хтось неквапно наближався. Це могли бути вовки або ведмідь, проте більше непокоїла думка, що то червоноармійці нас переслідують. Отож, лежимо, затамувавши подих, і чекаємо несподіваного. Аж тут надійшов олень з розлогими рогами у товаристві кількох сарн. Та їх стріча з нами була нетривалою. Дикі звірі, переполошені не менш ніж ми, неждано-негадано зникли в гущавині букового лісу. А ми досипали теплу ніч до білого дня. Згодом, рушивши у Божу путь і далеку дорогу, натрапили на струмок, зробили перекуску і несподівано почули звук машин. Це упевнило нас, що ми вже недалеко від Пруту. Нараз ми натрапили на добре сходжену стежку, якою попрямували в долину, маючи на думці у непомітному місці перебрести ріку, а там – що Бог дасть!

— Здравствуйте, молодцы! – знагла пролунав з-за куща голос. Там, у засідці, стояли на конях два озброєні солдати Червоної Армії. Заступили нам дорогу. Почали випитувати, хто ми, звідки і куди мандруємо. Ми розповіли їм, що могли, а дещо й нафантазували.
— Ну, мы сейчас с вами пойдем! – заявили совіти.

Ми сходили поволі в долину, ніби злочинці, ніби якась здобич у супроводі двох озброєних москалів на конях. Стежка, якою ми йшли, спускалася вниз. Обабіч росли більші й менші кущі. Однак думати про втечу було неможливо, бо нас супроводжував не старий дядько у Зеленій, від якого ми вчора втекли, а молоді, добре озброєні солдати. А кущі куль не стримують.

У такому небажаному для нас товаристві ми зійшли в долину до головного гостинця і опинилися серед сотні озброєних солдатів, які відпочивали. Тут нас долучили до двох десятків чоловіків, які стояли під наглядом доблесного лейтенанта, до якого я підійшов, поздоровкався і сказав, що ми маємо наказ іти додому і там зголоситися на міліцію.

— О-о! – сказав лейтенант. – Такого приказа я желаю и для себя, но это сейчас нельзя, нам нужно защишать нашу родину!..

Тут прибула вантажна машина і, хоч-не-хоч, а сідати мусиш, бо іншої ради немає. Я здогадався, що нас везуть до Надвірної. Не доїжджаючи до міста, нас висадили серед відкритого поля, де вже було повно назбирано такого партацтва як ми. На головному гостинці, під деревами, стояло ще кілька вантажних машин, а в Божих хмарах гуркотіли літаки. Але невідомо чиї: радянські чи ворожі. Неподалік, під стіною убогої хатини, стояв столик, за яким сидів офіцер Червоної Армії і ретельно записував леґінів, які підходили з черги. Реєстрація відбувалася надзвичайно швидко. Врешті-решт черга дійшла й до мене. Але коли я прийшов на цю збірну площу, то постановив собі кульгати на ногу і якраз так, кульгаючи, підійшов до реєстратора.

— Что с тобой, товарищ? – запитав він мене.
— Та то мене в бутині побило, — кажу йому.
— Что такое бутин? – спитав червоноармієць.
— Лісорубка. Там, де рубають ліс, — пояснив я. – Скотився на мене великий ковбок, притиснув до скелі і пошкодив мені спину та ногу.
— А что такоє кубок? Ты победитель  соцсоревнования?..
— Не кубок, а ковбок – колода така, — пояснював я ґестійов і брехав, як лиш міг. Чи він зрозумів мене, не знаю, але ще перепитав: “Сколько тебе лет?”. “Сімнадцять”, — відповів я. “А барышню имеешь?” – знову запитав. “Та де там мені до баришні, коли я ледве живий лишився?!” – переконував я його.
— Ну, чорт с тобой! Пошел, пацан, домой! – сказав реєстратор і махнув рукою.

Я кульгав і далі, добре пам’ятаючи, що вже втретє вирвався з ворожих тенет. Куди тепер мені йти? Кам’янкою не піду, бо там весь час рухаються військові, а я залишився один-однісінький і до Криворівні ще, ой, як далеко. Вирішив шкутильгати ще й далі, поки не зобачу зручну для мене бічну стежину. Міркував дістатися до Делятина, а звідти йти на полудень і поступово добиратися до місцевостей, які мені вже знайомі.

День був гарячий, я йшов швидко і, де треба було, не забував сповільнювати ходу і кульгати. Згодом, з придорожнього знаку дізнався, що до Делятина залишилось тільки п’ять кілометрів і дуже зрадів, що вже не так далеко. Від стрічних горян довідався, що в Делятині повно совітського війська. “Ага! – подумав я. – Це вже не для мене!”. Тож вирішив оминути Делятин і пішов навпростець, попри селянські ниви, сіножаті та якесь пасовисько.

Трохи згодом прибув я до річки Прут. Слава Тобі, Боже! У цій місцевості Прут ще можна було перебрести, що я і зробив. А перебрівши, заманулось мені скупатися, змити з себе кількатижневий піт і бруд. Вибрав безлюдне місце, почуваючи себе вільним птахом. Ще й зараз пригадується мені це купання. Я часто плавав у Черемоші, але в Пруті – вперше. І, очевидно, востаннє.

Сонце вже було сполудня. Я радів, що оминув Делятин. У бесагах мав кукурудзяне борошно, спіжовий кітлик для варіння кулеші, бринзю, смолою пропахлу сокиру, а в кишені – п’ять рублів. Продовжуючи повну пригод мандрівку, вийшов на околицю, де стояло кілька хаток. Тут довідався, що це горішня частина Верхнього Березова. Проходячи між хатами, я налякав гусей та качок і розбудив псів. З однієї хатини вийшла старша жінка. Я чемно привітався і запитав, чи не можна в неї купити хлібину. В руці тримав 5 рублів – останні свої зароблені гроші, бо за тритижневу працю в Рафайлові нам не заплатили.

— Тут, синку, пекарні нема, — мовила березунка. – А ти звідки? Бачу, що не тутешній.
Я сказав, що йду з Рафайлова, мандрую пішки, уникаючи зустрічі з військом, бо не хочу, аби мене спіймали і забрали до армії.
— Аді, вчера забрали мого зєтя Онуфрія, — вимовила жінка. – Мусив, сарака, іти .
— Дай Боже, щоби прожив і здоровим вернувсі борзо д´хаті, — сказав я.
— А ци то щє делічко тобі, леґіню, іти д´хаті? – перепитала жінка.
— Та ще добрий кавалок. Я з Криворівні, — сказав у відповідь.
— Ой-йо-йо-йо-йой! То щє делічко, аж гет у горах, — поспівчувала мені березунка. – Ану-ко, зачекай тут…

Жінка пішла до хати і винесла мені щирий кавалок разового хліба. Я хотів платити, але господиня не взяла в мене грошей. Тільки сказала напутні слова: “Йди, синку, з Богом, най там твоя мама сі не журит”.

Проходячи Верхнім Березовом, я запримітив вказівник до села Текучі, котре вже добре знав. Під час моцартської Польщі ходив туди зі своїми верстваками з Криворівні по сіль. Отак, ступаючи крок за кроком і не залишаючи в спокої шматок хліба, я проминув Верхній Березів і поволі дійшов до Текучі. А позаяк мені ще спати не хотілося, хоч надворі вже стемніло, я таки приволочився до славного гуцульського села Космача і запримітив там наполовину скиданий стіжок сіна. “Ах! – подумав я. – Це акурат для мене”. А вже за хвилину-дві опинився на маківці свіжого пахучого сіна.

Здавалося, я тільки-но заплющив очі, аж раптом почув поблизу, як косарі клепали коси. Сонячні промені лоскотали мені лице, сушили роси на квітучих царинках арніки та старівника. Літня ніч коротка, як людське життя. Я не квапився вставати. Високо в небі гуркотіли літаки, і мені було приємно прислухатися до цього гуркоту, бо я ще не був військовим і думав, що наразі мені не загрожували якісь там воєнні пригоди. Я радів, як і всі галичани, котрі натерпілися тортур і страхіть від червоних “визволителів”, що нарешті їх громлять німці, які відплатять совітам за заподіяні нам кривди.

Я залишив космацький стіжок сіна, маючи на гадці поснідати десь у лісі, біля потічка, бо хліб у мене вже закінчився і треба було варити кулешу. З поживи у мене залишилися тільки кукурудзяне борошно і бринза.

День був лагідно теплий, перестиглі трави на космацьких, а відтак і брустурських ґрунях були заквітчані розмаїтими косицями, які так благодатно прикрашають царинки, луки, сіножаті лише тут, в наших рідних Карпатських горах. Село Брустури на той час не було засмічене небажаними зайдами, можливо, через те, що до нього було важко добиратися. А час на місці не стоїть. Ідучи космацькими обочами, якими, напевно, колись давно ходив до Дзвінки в Космач Олекса Довбуш, я уявляв себе сміливим опришком з його ватаги. Але чи міг я тоді подумати або приснити, що через 62 роки, коли писатиму цей спомин у туманній країні, яка стане для мене рідною, мені здасться, що усе це трапилося зі мною не більше ніж рік чи два тому. Я знову відчую і свій тодішній настрій, і запах перестиглих трав, коли йшов Космачем з присілка Багна униз, до чистого, як сльоза, потічка, над яким шуміло листя розлогих крислатих буків. Акурат тут я вирішив розпалити ватру із сухих букових гілок і зварити собі кулешу. Той космацький закуток нараз видався мені раєм, навіть не вірилось, що почалась страшна війна, яка перекреслить усе моє життя, яка понівечить долі сотень тисяч гуцулів, бойків, покутян, опілян, подолян, поліщуків, слобожанців… Концтабори Московської держави будуть переповнені українцями, німецькі та австрійські землі – українськими остарбайтерами, а кров наших невинних людей литиметься рікою. Не відав, що в Космачі Українська Повстанська Армія у 1944 році проголосить Космацьку Самостійну Республіку, яка боронитиме незалежність України. Скрізь карпатськими теренами хазяйнуватимуть московські прибульці. Розпочнеться страшний суд над українським народом. Письменниця Марія Матіос згодом напише про ці часи:

…І попід гай зелененький
Не довбуші молоденькі,
Лиш темнії воріженьки
День при дні брели…

Моя пам’ять знову повертається у буремну юність, коли шкільний учитель Михайло Ломацький перед Другою світовою війною учителював у селі Голови. По війні він поневірявся у Німеччині і вже там писав спомини про Гуцульщину, яку дуже любив. Один такий спомин мав заголовок “Бескид зелененький у три ряди саджений”.  Якось я запитав його про ці три ряди: що він мав на гадці? Він пояснив, що це були три хребти, три вершини: Ігреця, Скупової та Чорногори. Отож, із Брустурів до Криворівні для гуцула не є далеко. Акурат між Брустурами та Криворівнею підноситься у небо перший ряд зеленого Бескида. А щоби з долини догори цю висоту подолати, то не радять мандрівникові робити це тоді, коли кишки “марша грають”, мається на увазі, – голодному. Я голодним не був, бо зварена у Космачі кулеша з бринзою підкріпили мої ноги. У моєму житті це були гейби спартанські, але приємні переходові моменти.

Добре знаною мені доріжкою я вийшов на гору Ігрець. Сонце було вже пополудні. Я не квапився долати цей останній проміжок моєї мандрівки, сповненої пригод. До того ж, я не був голодним. Сонячний теплий день та легенький подих вітру лагідно пестили полонинську псєнку на просторому верху першого ряду зеленого Бескиду. Я вирішив дочекатися вечора, а тоді непоміченим потрапити до моєї ґражди. Тому зійшов убік з вибитої вівцями стежки і, як кажуть гуцули, пупцем до сонця приліг на зігрітій Господньою милістю землі. У моїй голові снувало безліч думок про всі ці дивні події, що трапились останнім часом зі мною. Здавалось, лише тиждень чи два тому будували вітальну браму, раділи, що їдуть однокровні брати визволяти нас з предвічного гніту та від усякої ненажерливої саранчі, котра приходила у наш край, аби тільки гарбати. А ці, нібито наші брати виявились ще гіршими за попередніх загарбників.

І тут пригадалася мені Великодня відправа у Криворівні, де споконвіку існує така традиція: коли священик читає Євангелію із дванадцятьма перервами, на кожну перерву дзвонять дзвони у дзвіниці, і стріляють ґазди з мозґерів чи хто там з чого має. І чим стрілять голосніше, тим краще, бо цим прославляють себе леґіні. 1940-го року ця традиція завдала нам чимало клопоту, бо “спугались” її прикордонники, які були приміщені у дворі графині Балваровської. А це було за неповний кілометр від церкви у Криворівні. “Товариші”, почувши стрілянину, подумали, що то повстали проти них селяни, і озброєні кинулись перевіряти село. У хаті Білакових моя родина акурат споживала свячену паску, аж тут зненацька почувся грюкіт у двері, і до кімнати заскочили два озброєні солдати з криком: “Руки вверх!”. Ми підняли руки і почули нову команду: “Давайте свои ружья!”. “Які оружія? – перепитав батько. – Будь ласка, сідайте з нами до свяченого. Ми щойно прийшли з церкви, нам оружія не потрібні”, — продовжував він. Заледве ми переконали совітів у добрих намірах стосовно них, і лише тоді вони трохи пом’якли і вийшли з хати. За ними вийшов і я, зауваживши, що наша ґражда зусібіч була оточена озброєними “товаришами”.

Хата родини Білакових стояла на ґруні. Це було видне місце, з якого можна було бачити три сторони світу, включно із заставою, де на місцевості, що пролягла між Галичиною та Буковиною, перебувала головна команда прикордонників. Таке розташування хати було гарним і зручним у добрий спокійний час. Але у воєнний наша оселя була надто відкритою. В роки Першої світової війни на Осіцькому ґруні була лише одна хата — родини Білакових. І отримала тоді наша оселя “подарунок” під самісіньким порогом. Після прибуття царської армії у 1914-му році з місцевості уже згадуваного мною Варітина було зроблено два гарматних постріли у наш бік. У Варітині тоді ще не було вітальної брами для австрійців, зате їхні “вітальні” гарматні набої висадили нам вікна, передні двері, завалили комин, а в хоромах розвалили каглу і перевернули “догори ногами” жорна. Тут хочу зауважити, що ці жорна у 2000-му році я доставив до музею Івана Франка у Криворівні і подарував на збереження — для прийдешніх поколінь. А цю історію з гарматами дуже любила оповідати мені мама. На той час їй було лише дванадцять років.

При таких думках я заснув, міркуючи, що ненадовго. Розбудила мене, коли вже сонце сховалося за Білу Кобилу, отара овець, калатаючи своїми дзвінками та колокалами на шиях. Між криворівнянськими верхами вже починало сутеніти. Я поволі сходив у долину, до хати, будучи впевненим, що мене ніхто не помітив. Тата застав на подвір’ї. Він саме докінчував свої господарські роботи і дуже зрадів моїй появі. За хвилю з’явилась і мама зі сльозами на очах, бо селом рознеслися чутки, що нас, криворівнянських бутинарів, у Рафайлові схопили совіти і відправили на фронт.

…Минуло ще декілька непевних днів. Непевних тому, що головним гостинцем нашого села ще снували червоноармійці і не було достеменно відомо: чи вони відходять, чи повертаються… А тому на випадок армійської облави мені треба було надійно заховатись. Вночі ще було чути гуркіт військових машин, а вдосвіта наступали мертва тиша і святий спокій. “Визволителі” зі Сходу якомога швидше покидали наші гори, а з ними відходили у небуття мої сподівання бути летуном червоної доблесної армії.