В краю дитинства я стежок шукаю…

Яке ж це слово приязне: Карпати!
Його з дитинства серцем я злюбив,
У нім і грому майського розкати,
І сиза далечінь гірських шпилів,
І співанка русявого дівчати,
І голосні трембіти пастухів.
І сум утрат, і мідний поклик слави…
Максим Рильський.

Час змінюється. Оце сиджу я біля столу, сягаю думками у минуле, намагаюся поставити, наскільки це можливо, на лінійки паперових аркушів наше з дружиною Марьон сімейне життя. Нині на календарі 15 квітня 2004 року. Акурат чотири роки тому моя дорога дружина, терплячи тяжкі муки від невиліковної хвороби (раку шлунка), відійшла у вічність, покинувши мене як човен без весел у морі. Залишила смуток і жаль у моїй родині. Неможливо повернути час назад. Тож нехай моя лебідонька спочиває з Богом. А я, з ласки Всевишнього, крокую далі, залишаючи за собою 81 рік життя. Нарікати на нього було б гріхом. Кінець моєї дороги в руках і ласці Всевишнього. А коли на його поклик залишу мою живу присутність на цій Божій землі в скромних душевних набутках, в українській громаді і церкві, яким допомагав як міг і чим міг, то душа моя здійметься високо в небо і звідти орлиним позіром буде споглядати неозорі простори моєї України, моєї рідної Гуцульщини. Споглядатиме простори вільної Української Держави, задля самостійності якої я жив. З думкою в серці про Україну відійду у засвіти.

А тим часом не можу не згадати останні хвилини, які провів із своїми рідними, як прощався з матір’ю Гафією та батьком Дмитром. Мати заливалася слізьми, просила мене повсякчас молитися Матері Божій і просити її ласки та покрову наді мною. Батько мій, солоденький дєдик, дисциплінований і загартований підстаршина Австро-Угорської Армії – учасник грізної Першої світової війни — добре знав, що його син Василько на порозі відходу в страшні обійми Другої світової війни. На прощання він лише сказав мені: «За Господнім провидінням наступив час, коли нам не можна сидіти в спокою. Іди, синку, і вчися воєнного ремесла від кращого майстра, будь слухняним вояком і завжди та всюди пам’ятай, що наша мета – вільна Україна!..».

Відтоді минуло шістдесят літ. Мої батьки ще в сімдесятих роках відійшли у вічність: мати померла в 70 років, батько – мав 75. Дай їм, Боже, царство небесне! На цій землі вони не жили безтурботно, перебули дві жахливі війни. У вічність відходили їхні родичі, донечка, а моя сестричка Марійка – шестилітнє дитя. Усе це тяжко відбивалося на здоров’ї моєї матері, як і те, що її сина, у розквіті юних літ, спіймав розмир. Тоді лише щирими молитвами до Святого престолу мої батьки намагалися допомогти вирватися мені з грізних обіймів війни, а як довідались, що я зостався між живими, раділи безмежно. Та, на превеликий жаль, тоталітарний режим Москви не дозволив нам після війни вже більше зустрітись. Не дочекались вони й незалежної Української Держави, якої так прагнули. Це судилось мені…

І знову я, через десятки літ, сиджу на Осіцькому плаї у Криворівні, де вмиваються росами трави, де шумлять гіллям смереки, де ріжні птахи дають надзвичайної краси концерти, а в долині, як і сто, як і тисячу літ, квапиться у далекі світи швидкоплинний Черемош. Хатинки горян, як пташині гнізда, притулилися по обидва боки розлогих гір, приласкані променями сонця, що сходить.

Десь отут, на початку минулого століття, знаходився маєток моїх прадідів та родичів. Тут, 28 грудня 1922 року в родині Білакових засвітилася і моя зоря.

Хата, в якій я народився, була велика ґаздівська ґражда з чудовою ґалереєю спереду, збудована вікнами до полудня і тому влітку чи взимку сприймала дані Богом сонячні благодаті. Із цього закутка добре видно усі околиці та центр Криворівні, приплив та відплив ріки Чорний Черемош і головний гостинець – так звану Цісарську дорогу, обабіч якої знаходилось декілька гуцульських та жидівських забудов. Звідси добре було видно усі рухи на гостинці та численні дараби, яких несла вдалину бистра ґаба Черемошу.

Як став я підростати, то вже в чотирилітньому віці міркував, що світ закінчується на отих верхах шпилястих гір довкола Криворівні. Та чи міг я тоді збагнути, що за тими шпилястими верхами живуть люди в далеких і близьких світах і що моя доля закине мене в чужі краї за моря-океани? А коли повернусь звідти до рідного села, то застану на місці батьківської хати, де скрипіла яворова колисочка, де мати випікала смачні буришіникі та готувала чудову гуслянку, де в кошарах біля хати блеяли вівці, іржали коні, мукали корови, лиш купу каміння. І смуток сяде на моїм серці одним із найтяжчих каменів. Сяде через п’ятдесят літ після мого повернення до отчого краю.

Отож, присівши на шовковій траві поблизу отого каміння, я згадав своє дитинство, свого діда Івана, який завше боронив мене від неминучого покарання моїм татом за якийсь скоєний необачний вчинок. Однак я любив свого діда не лише тому, що він заступався за мною, а насамперед тому, що був добрим оповідачем. Мені подобались його розповіді про Кошуцьку війну, про його подорожі до Відня до цісаря Франца Йосифа зі скаргами від місцевих ґаздів. Дід Іван був мудрим і чесним, сильним і справедливим. Саме ці риси характеру в ньому мені подобались, і я старався брати приклад з діда, бути таким як він. Але живучи серед таких вільних людей як гуцули, я також намагався бути вільним і робити часом, що мені заманеться, особливо, коли вдома не було батька. За це отримував від родичів ляпасів. Ще й досі пригадую випадок, як мій тато, запримітивши в мені здібності столяра, вирішив перевірити їх на практиці.

— Васильку, тобі вже минуло п’ять рочків, — мовив одного разу тато, — то акурат пора, аби ти зробив уже щось корисного для нашої господарки. Дивися, ми живемо в гарній ґражді, а наш песик Тарко – в старенькій буді. Може б ти змайстрував для нього нову?..

Така пропозиція принесла мені велику хвилю радости, я аж сплеснув у долоні: “Добре, дєдику любі та солодкі, зроблю! Аякже, неодмінно зроблю!”. Я прагнув якомога швидше взятися до будівництва цієї “споруди”. Тато дав мені пилку, молоток, заржавілі старі цвяхи, олуфко та метр, наказав поміряти песика, аби буда не була для нього замалою, і братися розумно до роботи. Сам поїхав з місцевим жидом Шайком до Косова на ярмарок. Ярмарки відбувалися в місті кожної середи. Батько там бував часто. Опісля ярмарку ночував у Косові, в родині Козаків, які частенько гостювали у нас, у Криворівні.

Мені тільки того  й треба було, бо я мав можливість взятися до побудови псячої буди таки за моїм власним стилем, без перешкод та втручань батька. Праця у моїх руках горіла: я поміряв Тарка, зробив на дощечці креслення буди, так би мовити проект, і взявся пилити. Тут наспіла мама із запитанням, що я роблю, але я попросив її не заважати мені, запевнивши, що знаю, що роблю. На жаль, тато повернувся з Косова таки того дня і застав замість готової буди лише купу закоротко порізаних дошок. Провів пильним поглядом по них, поміркував, що вони вже не придатні для буди, зняв свого ременя і відшмагав майстра по задкові за зіпсовані дошки. Могло мені перепасти і більше, але, на щастя, нагодився дід Іван, і його присутність врятувала мене від подальшої кари. Але ту хвилину отримання від батька “диплому будівельного майстра” я запам’ятав на все життя.

Тато мій був простим селянином у Криворівні. Він був заможним і шанованим. Ще перед Першою світовою війною, будучи вояком австрійської армії, ніс почесну вартову службу при цісарській палаті Шанброн. З вибухом Першої світової тато, будучи уже у військовому званні “фельдфебель”, опинився на східному фронті, отримав там поранення у ногу під час однієї з битв з російськими царськими військами в місцевості Кирлибаба. Це дало змогу батькові згодом повернутися додому та отримувати австрійську пенсію.

Восени 1927 року помер мій любий дід Іван. Похорон у нього був багатолюдний. Я ще добре пам’ятаю, як замість дяка, псалтир приходив читати тодішній священик Криворівні Іван Гунчак і читав так: в одній руці тримав пляшку з горілкою, а другою, час від часу, перегортав сторінки книги. Читав повільно, ніби вивчаючи кожне слово. Читав довго, а як пляшка вже була порожньою, тоді два ґазди брали його під пахви і відводили до резиденції. Там на отця Гунчака чекав солодкий сон. Та ще гірше було в день похорону, бо священик Іван таки відразу почав причащатися пляшкою оковитої, а, супроводжуючи тіло діда Івана до місця вічного спочинку, через кожних кілька кроків, на багакання отця Гунчака, чотири кремезні ґазди, що несли трунву, змушені були знижувати її на землю для опровідного моління. Піднімати трунву знову і знову було нелегко, бо дід Іван був надзвичайно тяжкий, міцної статури. Носії полегшено зітхнули аж тоді, як отець Іван похоронив діда. До слова, священик Іван Гунчак забажав за похорон мого діда плату в 150 польських злотих, тоді як косар за свою денну працю одержував лише один злотий. Ганьба йому – отцеві Іванові Гунчаку, бо, аби розрахуватися з ним, мій тато мусив продати жидам великого бика, а це для селянина були великі гроші.

Після смерти діда захворіла моя сестричка Марічка, на рік старша за мене. Захворіла на черевінку. За нею вчепилась ця слабість і до мене. Мама з татом, за намовою знахарок, не давали нам ні пити, ні їсти. Хоч нас мучила спрага, однак не могли ублагати родичів дати нам напитись. Вони переконували нас, що від пиття хвороба може нам ще більше зашкодити. Якось, коли батьки вибралися з хати, я зібрав останні сили, зліз із постелі і ледве доплентався до кута біля дверей, де, як звикло, тримали у відрі воду. Проте воно було порожнє. Тоді я відшукав під лавою ринку, в якій у воді відмокали пригарі. В кутку на полиці вгледів ополоник, зачерпнув ним води з пригарями і випив з такою жадобою, якби це було в пустелі. Згодом зачерпнув ще один ополоник тої води і поніс до сестрички Марійки, але вона вже була мертвою. Раптом до кімнати зайшли батьки… Почалися плачі, ридання, але було вже пізно.

Не треба було прислухатися до забобонів старих бабок, а дати спраглим дітям хоч горнятко перевареної води і це, напевно, врятувало б їхню донечку, а мою сестричку. Я і досі вірю, що врятував своє життя якраз тими помиями з ринки.

Довго тужив я за своєю сестричкою, час від часу дивився в долину плаю, яким віднесли її тіло на цвинтар, бо вірив, що у відповідь на мої печаль і смуток вона повернеться до мене, і я буду стрічати її знов і знов. Через сім років знайшла мама в капусті братика Іванка, та коли над нашою ґраждою пролітали бузьки, я вибігав з хати і кричав до них: «Бузьку, бузьку, принеси ще нам Маруську!», бо дуже вже тужив за сестричкою.

Мої батьки ніколи не марнували час. До ґражди Білаків на Осіцькому плаю навідувалися знайомі і незнайомі люди, а вечорами, особливо зимовими, приходили до тата погутарити ґазди-радикали, обговорити свої невідкладні справи.

Світлиця родини Білаків (або, як кажуть у Криворівні, Білакових) складалася з великих хоромів, комори, галереї. Ззаду до хати було прибудовано дах (хлів), у який на зиму заганяли овець. Центральні стіни (навпроти дверей) у двох сусідніх кімнатах, у яких ми мешкали, були прикрашені іконами святих, а посередині між ними висіли портрети Франца Йосифа. За образами тато тримав фузію на дві цівки.

Батьки мої мали велику господарку, і тато з мамою завше пильнували, аби я не сидів без праці. В оселі знаного різьбяра Василя Якіб’юка, в Криворівні, польська влада винаймала приміщення для п’ятикласної «повшехної» школи, до першої кляси якої я вступив 1929 року. Навчала мене учителька Марія Куба. Але небавом вона померла при народженні дитини. Її заступив запеклий мазур з Польщі Едвард Екерт. Уже з першого дня свого вчителювання у Криворівні він старався якомога сильніше польщити дітей гуцулів. Українська мова, якою вони розмовляли, для нього була ворожою. Він називав її «єнзик рускі», і в нас була тільки одна година рідної мови на тиждень. Решту предметів Едвард Екерт викладав тільки польською. Аби дітям швидше нав’язати польську мову, учитель старався навчати нас польських народних пісень, і то якомога більше. Їх я пам’ятаю й донині.

Якщо Криворівні не пощастило на доброго вчителя, то поталанило на доброго священика. Ним був Олекса Волянський, який залишив по собі добрий слід. Але згодом отця призначили парохом Соколівки, а на його місце прибув уже згадуваний мною отець Іван Гунчак. Позаяк він знеславив себе великим алкогольним апетитом, то церковне братство, до якого належав і мій тато Дмитро, написало подання до владики Хомишина у Станіславів з проханням замінити Гунчака на іншого. Владика виконав побажання криворівнянських гуцулів і скерував до нашого села нового священика Івана Амброзяка. Він був невисокого зросту, зате цей недолік надолужував вагою тіла. Мав велику чорну бороду.

Швидко рознеслася новина, що село має нового попа. До церкви посунули люди з самої Криворівні й околиць, з Бережниці і Ясенова, Слупейки і навіть Буківця. Церква була заповнена від кута до кута. На той час священика оцінювали за його проповідями, тож усі з нетерпінням очікували на промову нового отця. Нарешті він з’явився перед іконостасом, і всі його могли побачити. Хоч він перед цим спіткнувся і мало не впав, але ґальопом набрав поважного вигляду і прочитав слово Боже. Починаючи проповідь, заявив приблизно таке: «Чесні ґазди, ґаздиньки і ґаздівські діти! Я учера прибув до вашої Криворівні з опізненням, ни мав часу приготовити проповідь, тому нині буду говорити до вас так, як мені Бог диктує, а до наступної неділі підготуюся краще…». На такі слова хтось стиха посміхнувся, а хтось-таки вибухнув сміхом, але всі нараз стримались, бо в церкві не можна сміятись. Та замість того, аби готувати проповіді, отець Іван запізнався з жидом Шайком, що був власником криворівнянської корчми, і небавом виявилося, що владика поміняв «Івана на Івана». Жид щедро пригощав отця горілкою, а той приглядався до червонолицих криворівнянських молодиць, прижартовував до них, а часом і підспівував коломийку, яку сам, напевно, і придумав:

А я п’яний, п’янесенький —
Додому не зайду.
Загубив у коршмі ризи, —
Певно, їх не найду.
А як ризи дівки найдут,
То вже ми не вернут…
А вни мої світі ризи
На біду обернут…

По якомусь часі з п’яним отцем сталася страшна причка, яка відтак негативно позначилася і на репутації Криворівні. Коли він повертався з жидівської корчми занадто п’яним, то здибав на гостинці леґіня, який відходив на службу до польського війська. Парубок, побачивши, що піп заледве ноги волочить, не привітався з ним. Тоді отець Іван Амброзяк (хоч і п’яний був, але зрозумів, що леґінь його зневажив, не привітавшись), обізвав юнака лайливими словами. Той, боронячи свою честь, тут-таки і відлупцював отця Івана так, що прямо з дороги забрали попа до Жаб’я у лічницю. У Криворівню він уже не повернувся.

Про побиття священика криворівнянським рекрутом гомоніла вся Гуцульщина. Тодішні часописи назвали Криворівню диким селом, селом, що не гідне мати священика. На щастя, цього не сталося. До нас прибув згодом новий священик. Був він молодим чоловіком, сином доброго господаря, справжнім патріотом. Умів тримати в руках не лише хрест чи кадило, а й косу, сокиру. Це не було зайвим, бо церква тоді мала свій город, сінокоси, пасовисько, ліс… За ініціативою нового отця, негайно заснували при церкві читальню та гарний церковний хор. До читальні почали надходити українські часописи «Неділя» та «Народна справа». Церковне життя у Криворівні врешті-решт увійшло в належне русло.

Як почали колоситися трави по гірських царинках, замаєних червоною конюшиною та білими ромашками, влітку 1936 року я закінчив у Криворівні шкільну науку і, за порадою новоприбулого священика Луки Дзьоби, тато записав мене до рільничої школи в Жаб’ю. Ця наука мені подобалася, лише біда була в тому, що мусив ходити щоднини з Криворівні до Жаб’я пішки, а це було вісім кілометрів тільки в один бік. Батько співчував мені і якось у Косові на ярмарку купив для мене старого ровера. Але якась наволоч «позичила» його на вічне віддавання, і я знову мусив ходити пішки.

Влітку 1938 року, де це було можливо, український нарід відзначав 950-ліття хрещення України-Руси. До цього ювілею, під проводом о. Луки Дзьоби, готувалися і миряни села Криворівні. Я теж не стояв осторонь — ми завжди знаходили з молодим священиком спільну мову. Якось на горищі церковної читальні я випадково відшукав жовто-блакитний український стяг і надумав собі у день ювілейних врочистостей стати з ним на початку церковної процесії і провідним ходом іти до річки Черемош на ювілейне хрещення. Мій тато, а ще більше о. Лука Дзьоба, відмовляли мене від цього задуму, бо такого не дозволяв робити уряд Польщі.

Застерігали, що за такий вчинок мене можуть покарати, однак я вперся на тому, що малолітній, і мене не покарають. І таки очолив церковну процесію із жовто-блакитним знаменом у руках.

Аби дійти до ріки, треба було перейти центральний гостинець, де вже чекав нас польський шандар у службовому мундирі і з наложеним кашкетом. Пасок кашкета був під бородою, а на плечах звисав кріс з наложеним багнетом. У руках, впоперек нашого ходу, поліціянт тримав ровер…

Як тільки наша процесія зі мною на чолі наблизилась до шандаря, він підняв руку і вигукнув: «Проше стаць!». Колона слухняно зупинилась, а поліціянт підійшов до мене і запитав: «Цо то за шмата?». Я гордо йому відповів, що то не шмата, а український національний прапор, який нині є частиною нашої процесії. Сказав, що ми не робимо жодної революції, а лише йдемо до ріки, аби святочно відзначити 950-ліття хрещення Руси-України. Шандар несподівано став безпорадним, а перевівши подих, сказав: «Но то іцце!». Після чого наголосив, щоб я з моїм «ойцем і тєв хоруґвєв» прийшли на шандарський постерунок відразу після святкувань на ріці. (Постерунок на той час був у Криворівні).

Ґазди, ґаздині, леґіні, дівочки та хлопенєта намагалися забрести у воду, яка була на диво теплою. Отець Лука забрів першим якнайдалі і так відправляв святу літургію. Згодом виголосив промову про початки християнства на наших землях. Люди окроплювалися водою, тішилися, а згодом поверталися щасливі до церкви. Лише ми з татом і завитим на древкові стягом, трішки стурбовані, йшли зголоситися до польського постерунку.

Вигравши першу битву з поліціянтом, я просив тата, аби усю вину зіпхав на мене, бо я неповнолітній, і мене не покарають. Черговий завів нас прямо до салі коменданта, з яким ми чемно, по-нашому, по-християнськи, привіталися: «Слава Ісусу Христу!». На це комендант щось булькнув, підійшов до тата і запитав, чи він знає, що його син ніс цю хоругву. Я тоді тримав у руці прапор, ніби стояв у почесній варті з українським знаменом. Тато відповів, що він є інвалідом, йшов ззаду урочистої процесії і не бачив, що діється спереду. Комендант докоряв татові, мовляв, який з нього батько, коли він не бачить і не знає, що робить його син. Тут втрутився у розмову я: «Прошу пана коменданта, то тільки при такій великій історичній християнській даті цей прапор є частиною церковної процесії». «Я вєм», – відповів уже спокійніше комендант і зауважив, що треба було спитати дозволу у польської поліції. «Даруйте, пане-коменданте, але я дійсно не знав!» – продовжував я. Комендант ще раз наголосив татові, щоб він слідкував за тим, що робить його син, аби уникнути в майбутньому серйозного покарання. Ще він запитав у батька, чим я тепер займаюся, на що тато відповів, що син навчається у рільничій школі в Жаб’ю. На щастя, на цьому наша розмова закінчилася.

Не отримавши вказівки віддати прапор, я спокійно попрямував з ним до виходу.

— Твоя хоруґєв зостаєсє тута! – крикнув комендант.

Він умисне зневажив український національний прапор, назвавши його моєю власною хоругвою.

Минуло два тижні. Мене, без будь-яких причин, відрахували з рільничої школи в Жаб’ю. Невдовзі учитель Криворівнянської школи Едварт Екерт, який був офіцером якогось там рангу в польському війську, почав організовувати з місцевих поляків військову організацію «Шчєльци Заґродовє», до якої, на жаль, задля легкого шматка хліба, почали записуватись деякі гуцули, яких у нас в Криворівні називали сільськими волоцюгами. Вони були не лише в Криворівні, а й у Ясенові, Горішньому, Річці, Жаб’ю… і ще, можливо, в Космачі, куди цього ж таки 1938 року Едварт Екерт перейшов учителювати.

До Космача і Текучої в товаристві кількох моїх ровесників ми часто ходили за сіллю. Але треба було бути надзвичайно обережними, аби не потрапити до рук шандарів. Ми носили сіль нелегально і цим самим руйнували польську монополію. Це були часи, коли люди ділили начетверо стебло сірника, не можна було мати при собі кремінь-губку і кресало, суворо заборонялося переносити листя тютюну з Поділля у гори. Селяни-господарі були вкрай обтяжені ріжними податками, до яких належали хатній, земельний, доходовий, дороговий, а також податок від кількості худоби у ґазди. Ще був податок коминярський, який залежав від кількості коминів у ґражді. І хоч сажотрус не приходив вимітати сажу, податок належало сплачувати вчасно.

Суворо заборонялось ловити рибу в Черемоші, бо вона була «під юрисдикцією» польського генерала Капшицького і пильно охоронялася польськими фінагентами.

Особливий відгомін на Гуцульщині мало проголошення у січні 1939 року Карпатської України як незалежної держави. Ця подія піднесла дух галичан і, звичайно, боляче вколола польський уряд та, чомусь, місцевих жидів. Але Карпатську Україну не визнали інші держави, вона не мала війська і будь-якої іншої допомоги, тому, коли озброєна Угорщина (за погодженням з Гітлером) пішла в наступ на Закарпатську Україну, боротьба була нерівною, і добровільні частини Січового Стрілецтва не в силі були вистояти перед мадярами. На підтримку закарпатцям квапилися добровольці з галицької та буковинської Гуцульщини. Зрозуміло, що робилося це таємно, аби через це не постраждали їхні родини.

1939 рік не був спокійним і для мого тата, бо його викликали на постерунок аж три рази і звинувачували в участі в Організації українських націоналістів, проте довести цього не могли.

Найбільше турбувала поляків моя відсутність у Криворівні, бо це був той час, коли на Карпатській Україні, по ріжних закутках, велися партизанські запеклі бої проти мадярів, що наступали. Поляки закидали батькові, що вони нібито знають, що я разом з деякими «бандитами-русинами» був учасником бойових дій. Тато все боронив мене, стверджуючи, що мене неправильно звільнили з рільничої школи в Жаб’ю, і тепер я змушений шукати такої школи деінде, аби продовжити навчання…

Звісно, польська поліція, мабуть, відчувала, що в світі коїться щось недобре для їхньої держави. Була відверта недовіра до «хлопув-русінув». Батькові погрожували якоюсь «Березою Картузькою», і Пан-Бог свідок, що були б таки вивезли, але в цей час на саму Польщу почали насуватись грізні чорні хмари.

Пригадую собі, гейби це діялось нині: у день Здвиження Чесного Хреста у Ясенові Горішньому щороку відбувався багатолюдний храм. Як закінчилось Богослужіння і назбиралось у селі багато гуцулів, надійшли два польські шандарі. Одного з них я упізнав. То був сам комендант поліції. Він виліз на пліт, аби його всі бачили, свистом привернув до себе увагу і проголосив: «Паньство поляци і хлопі-русіни! Дзісяй на Жеч Посполіту Польску нападлі нємци, но моцартсво єст сільне і внєт п’єрунєм часнє нємцуф…». Опісля комендант наголосив, аби люди не панікували і тримали порядок, а «хлопі», котрі мають білі мобілізаційні картки, повинні негайно зголоситися до місцевого постерунку. Закінчилося все це сміхом, бо вориння, на якому стояв комендант, не витримало його ваги і поломилося, а комендант перевернувся догори ногами.

Під час польсько-німецької війни декілька днів, за порадою батька, ми прагнули вдень бути вдома непомітними, а ночами спали в оборозі далеко від нашої ґражди — про всяк випадок. Батько передбачав, що сільська польська голота, якої було немало в Криворівні, може вночі накоїти лиха, бо наша родина боролась за все українське, а не польське. Підозри тата справдились, коли одного ранку ми прийшли до хати і застали виламані двері. Все було на місці, отже, це не були злодії — то поляки шукали нас.

Наступними днями і ночами ми все частіше бачили, як центральним гостинцем – Цісарською дорогою – рухалися польські вельможі, покидаючи останній клаптик своєї моцартської держави на Гуцульщині.