Гуцулівія

МОЖЕ, ДЕСЬ ЗЕМЛЯ Є КРАЩА Й ВИЩА,
А НАД НЕЮ НЕБО – ЗОЛОТЕ.
ТА МЕНІ НАЙКРАЩА ТА, ДЕ ВИШНЯ,
ТА, ДЕ ВИШНЯ МАМИНА ЦВІТЕ.

ВИНО З ЦВІТУ ПАПОРОТІ

Повів журавлика
Небесною стежинкою:
Це – Україна.
Погладив кучері
Струмка гірського:
Це – Україна.
Обійняв на Великдень
Могилку мамину:
Це –Україна.
Поцілував у колисці
Пальчики внучки:
Це – Україна моя…

28 січня 2004 р.

ТРЕМБІТА

Гей, здається, немало
Мандрував я по світу,
Але краялось серце,
Як почую трембіту.
Як трембіта, бувало,
З рідних гір говорила,
Виростали додому
В мене сонячні крила.
Назбираю, бувало,
З пальми пишної цвіту –
І майструю із пальми
Я гуцульську трембіту.
Був прекрасним мій виріб,
Ще й з зірками корала,
Та коштовна трембіта,
Що із пальми, не грала.
Я тоді із мімози
Поназбирував цвіту.
З того білого цвіту
Майстрував я трембіту.
У красі її пишній
Повертав до начала,
Але горда трембіта,
Із мімози, мовчала.
Назбирав у Карпатах
Із берези пасемця,
Вклав маленьку сльозинку,
Що скотилася з серця.
Вклав смерекові зорі,
Тихе місячне світло –
І трембіта у мене
На долонях розквітла…
Ой, здається, немало
Мандрував я по світу,
Та як чув на чужині
Я гуцульську трембіту,
То з’являлася сила
В мене в краї чужому –
І на крилах трембіта
Мене несла додому…
3 лютого 2006 р.

Збудую хату
З бринзи і жентиці,
З гуцульського (що
з бульбою) коржа.
Лише б у ній
Жили мені жар-птиці
І мова в ній
Звучала нечужа.
Мені багато
В хаті цій не треба:
Лише щоб – ліжко,
Лавиця і стіл,
Лише щоб у вікні
Сміялось небо,
І рушники дивилися
Зі стін.
5 жовтня 2005 р.

Зійшовся клином світ мій в Чорногорі.
Най буде в щасті більше, як у горі!
Ой дай, Боже!
Най буде в щасті більше, як у горі!
А в серці більше стане, як в коморі!
Ой дай, Боже!
Світ не зійшовся у великій мисці.
Най не лиш в мисці буде, а й в колисці!
Ой дай, Боже!
Зійшовся клином світ мій на Говерлі.
Хто йде із лихом, хай назад поверне.
Ой дай, Боже!
Зимова пташка не та, що за морем,
А та, що з нами, що не лишить гори.
Ой дай, Боже!
Не злотні вина – то із зіль гербата,
Лише щоб друзів була повна хата.
Ой дай, Боже!
Як не в перинах, то в пахучім сіні!
Лише би вдома, щоби в Україні
Ой дай, Боже!
14 січня 2006 р.

Маєм, брате, зірку
На одвірку.
Маєм, сестро,
Родославну віть.
Маємо гуцульську
Поговірку.
А ви, ненько,
Казку розкажіть.
Про сопілку –
Яворову гілку,
Про ягнятко
Й сіно золоте,
Про царівну –
Пташку-перепілку,
Про лілею,
Що в снігу цвіте…
Маєм, тату,
Золоте віконце.
Спогадів в нім вузлик
Розв’яжіть!
А ви, ненько,
Прабабине сонце
Вийміть з скрині –
І нам покажіть…
26 жовтня 2005 р.

ГУЦУЛІВІЯ
Не приказка, не казка, не прислів’я,
Не королівство злого короля,
А серед снів легенда – Гуцулівія,
Під місяцем – вода, вогонь, земля.
Ба, навіть не земля – зелена келія,
Рай-пекло, де переважає рай,
Де зорі взимку – наче повні келихи,
Де йдеш – живеш, спинився – то вмирай.
Де соловейки, беркути й гадюки,
Все – вкупі, усе разом: спів і смерть.
Де чорні гори, наче чорні круки,
Довбуть підніжжям кам’янисту твердь.
І де з сопілкою топір – як брат з сестрою,
Добро і зло, троянда й гострий ніж.
І де бурштин і грім біжить корою,
І де життя не ціниться й на гріш…
Не приказка, не казка, не прислів’я –
Рай-пекло, де переважає рай.
Легенда й не легенда – Гуцулівія:
Ідеш – живеш, спинився – то вмирай…
14 грудня 2005 р.

Зацвітають в полі маки.
Нива колос важить.
Хто не любить рідну матір,
Той чужу зневажить.
Хто не любить свого поля,
Де росте тополя,
Не полюбить той ніколи
І чужого поля.
Сліпить очі даль лілова
З дому і додому.
Хто не любить свого слова,
Той чужий чужому.
Обійняв би даль чаїну –
Охопить незмога.
Хто не любить Україну,
Той не любить Бога.
30 липня 2005 р.

ІЗ ПОМАРАНЧІ НАРОДИЛАСЬ МИТЬ
Безодня
Світла дикого,
І – хрест
Зорі осінньої
У Рибниці
Закопаний…
Сную думки.
Обмотую чоло
Нитками довгими,
Щоб не заснула
Піч…
І спотикаюсь знов
Об власну тінь,
Вірніш – не тінь,
А все
Довкола неї…
Мій час іде
На Чорногорі…
Я
Не дожену його,
Я – надто вже
Повільний.
Надоганявсь!
Переганяв, казали…
За гріш-ціну…
Нарешті зрозумів,
Що час – не я,
І навіть – не вони.
Що час – для часу
І
Немає діла
Йому до нас,
До війн,
До катастроф,
До того,
Що я думаю
Про нього…
На столику –
Оранжевий портрет.
О Господи!..
Я теж був
Помаранчем!..
А хто відкрив Америку?
Хусейн?
Америка – у Косові?..
Злодії!..
Я – не суддя.
Я – кароокий суд
Над злиднями,
Нікчемністю,
Над лжею…
Живе
Під синім морем
Україна…
А де вона?
А де в цю ніч
Вона?
У Косові?
У Жаб’ю?
У Брюсселі?
Чи, може, у Торонто?
У донецькому
Кафе?..
Хай буде так…
Ні!
Хай так не буде!
Бо є ця ніч
І ця
Безодня світла,
І лист дощу,
І я – не сон-трава…
«Шукай себе», –
Наказує трава,
І карий терн
І дощ… –
Шукай себе!
І Україну…
Серед європ,
І азій,
І хрестів
Могил Стрілецьких…
Шукай себе!..
Із помаранчі
Народилась мить!
Не проїдай її,
Як пенсію підвищену!
Не проїдай себе!..»
А за вікном –
Чебрець
І кров калин…
Телеекран
Чужинами
Вдавився…
Де Україна?
В келихові «Бренді»?
В іглі дурману?
В їдлі і питті?..
Чи в бюлетені,
Що опустиш
В урну?..
Питаю: «Де?
Сховалась в помаранч?
У саркофаг
Чорнобиля
Сховалась?..
В очах
Сліпих дітей?..
В задумках Путіна?..»
А піч пряде
Нитки
Вогню живого…
А, може, й я
Так спрядений
Тоді,
Коли куделю
Пряла моя мати
У Рожневі
Вночі
При каганці?..
Але – телеекран
І – кров,
І – м’ясиво
Биків…
Биків й людей!
О, всеземна коридо!
А де Чурай Маруся?..
Де вона?..
Повією в Іспанії?!
Вкраїна…
О Господи!
Єрусалиме!
Святая земле!
Де моя
Україна?..

ІІ.
Коли мої
Великі руки
Шукають
На подушці місяця,
А гори заходять
До хати,
Щоб поспати,
До мене
Приходить мій вуйко,
Степан Радиш, –
Підпільна кличка
«Сизий» –
І просить мене
Показати йому
На пшеничній
Зернині
Україну…
І – червону калину…
І – його…
Під білим хрестом
У селі Спас,
На Коломийщині.
Бо він
З 1946 року
Не бачив
Калини,
І – своїх очей,
Бо в нього
Їх нема…
Є лише
Кароокі чорнобривці,
Що зацвітають щоосені…
…А на снігу
Євшан-зіллям –
Сліди повстанців…
«Повертаймось!..
Сніг…
Небезпечно!..
За слідами
Легко
Знайти Україну…
І – нас…»
Повернулись…
Але ніч не спала –
Ніч на снігу
Слідів шукала…
Пси енкаведистів
Винюхували,
Де б могла сховатись
Україна…
Але що тут
Нюхати,
Коли
Перед енкаведистами
Іде-совпає
Зрада…
А зраді відомо,
Де, в якій криївці…
Село ще не знає.
Хлопці ще не знають…
«Здавайтесь!..
І вам буде…
Прощено…
Здавайтесь!..»
Пси рвуть небо
Над Спасом…
Сніг молоденькими
Ніжками тупцює –
Сніг замерз
Від псів і
Наполоханої
Стодоли
В обійсті
Юрія Сорича…
Стіни криївки
Стиснулись.
Один крок до стіни,
І – один палець
До кулі…
Що застрягне
В горлі…
А Спас крізь очі
Проціджує темряву…
Єдина свічка…
Остання…
Горять папери,
Друкарська машинка,
Радіоприймач…
«Треба спалити
Сліди…
І відгородитися
Місяцем
Від собак…
Попрощаймось, хлопці…
Прощай, місяцю…»
Їх витягли з криївки…
Неживих – у ніч…
А зорі воскресали
У їх відкритих
Зіницях.
І на снігу –
Чотири хлопці,
Разом – 88 літ…
На всіх – 88…
Коли мої
Великі руки
Шукають
На подушці місяця,
А гори заходять
До хати,
Мій вуйко,
Степан Радиш, –
Підпільна кличка
«Сизий» –
Просить мене
Показати йому
На пшеничному
Зернятку
Україну…
А що я йому
Скажу?..
Безодня світла
Дикого і хрест
Зорі осінньої
У Рибницю застромлений…
Телеекран –
Чужинами вдавився…
Де Україна?..
В келихові «Бренді»?
Чи у зелених
Гаманцях нардепів,
Нацпровідників?..
Що я скажу
«Сизому»?..
Їх було чотири.
Їх було тисячі.
Їх було…
25 листопада 2005 р.

СИЛ
Із давніх давен
Ходить горами Сил.
Той Сил на ногах має
Семеро крил.
Той Сил має семеро
Крил-огняниць.
У кожнім крилі –
По сім синіх криниць.
З криниць вилітають
Багряні пташки, –
Вони перетворюють
Цвіт на зірки.
На тих сімох крилах
Стоять явори.
І хати, і люди
Летять догори:
Під хмари летучі,
Під грози і тучі,
Несучи на хмари
Прагори дрімучі,
Річки і смереки,
І папороть-цвіт,
Гуцульський такий
Загадковий ще світ.
Криниці палають
У Сила вогнем,
Допоки не зникнем,
Доки не заснем,
Квітки розсипаючи
З ластівок білих, –
На водах, на росах,
Купавах розцвілих.
Із давніх-давен
Ходить горами Сил,
Що на ногах має
Аж семеро крил.
І.
А що перше крило –
Золотеє перо.
На тому пері
Паленіє добро.
Добром тим вкриваються,
Й стелять добром.
Добро серцем черпають,
Наче відром…
Скажімо: ви – гість,
Заблуканець ночі,
У горах – самотні,
Без їжі й свічі, –
Вас приймуть, як брата,
Посадять за стіл,
І ліжко уступлять,
А самі – на діл…
Вгостять колядою –
Не лиш калачем,
І небо відчинять
Небесним ключем,
Жар-птиць вам накличуть, –
І синіх ялиць,
І коників з сиру
Із щедрих полиць.
Обсіють примовками,
Наче зерном,
За хлібом-кулешею,
Та ще й з вином,
Вином з цвіту папороті,
З вітру й дощів,
Що сонце засвітять
На вашій душі…
Та, якщо зневажите
Звичай горян,
Розлютиться вітер,
Здійметься буран,
І блискавки блиснуть,
І збуриться гнів, –
І викреше бартка
Сто тисяч вогнів…
У першім крилі –
Віковічне перо:
За зло – буде зло,
А добре – на добро…
ІІ.
А що друге крило –
Сиза стежка в міжгір’ях,
По тій стежці ходить
Гуцульське повір’я.
Воно – від Перуна,
Воно – від Даж-бога.
Барвиста пір’їна
Летить до порога.
А якщо поріг
Переступить повір’я,
У хаті зі стін
Осипається пір’я.
В той час, хто повірить,
Той може літати
Або в небі місячним колесом
Стати.
Чи стати мітлою,
Хрущем під лозою
Або серед ночі
Замекать козою.
Чи враз перевтілитись
В цапа чи в кота,
В трухляву черешню,
В дубові ворота,
У ящірку, в місяця,
Або – в старі сани,
В рогатого щезника
Та ще й з вусами…
Лиш варто повірити…
Може повір’я
Спиняти і град,
Якщо на подвір’я
Навхрест кочергу
Викидати з лопатою,
То град не впаде
На грядках перед хатою…
Вогонь – як вогонь –
Замороч – поговір’я…
У другім крилі
Того Сила – повір’я.
ІІІ.
А що третє крило –
То карпатська краса,
То сила, яка
Підпира небеса,
То ніч, коли вітер
Зірки небом котить,
При місяці синій
Льон в небі молотить,
Коли ходить місяць
Вночі по покосах,
Купаються ночі,
Як мавки, у росах.
Коли водоспади
Заграють іскристі,
А ріки – у райдугах,
Наче в намисті.
А сосни летять,
Мов зелені лелеки,
І дзьобають небо
Столітні смереки.
Фіалками сяє
Долина, як пава,
І перша травинка –
Така кучерява…
ІV.
А що четверте крило –
Яворова каплиця,
На ній, на вершечку,
Сидить зозулиця.
А та зозулиця
Кує – не кує –
Гуцулам таланти
Вона роздає:
Кому перепілку
Покликать в сопілку;
Кому дзьобом сонця
Довбати тарілку;
Кому силу вміння
Ловити проміння;
Кому народити
Лілею з каміння;
Кому силу вміння
Вогонь цілувати,
І глиняних глеків
Купати у ватрі;
Кому за іголкою
Бігти нитками
І зорі барвисті
Вкладати рядками;
Кому карбувати
Із золота айстру;
Кому – щоб завіяти
В танець чугайстра;
Кому ніжний пензель
Скупати у фарбах;
Кому грать на нитках,
Неначе на арфах, –
Щоби з рукава
Потім сипались райдуги,
І сипались сонячні
Жайвори радості…
V.
А що п’яте крило –
То там сила стихії,
Там хмари і води
Б’ють духи лихії,
Розламують землю,
Розколюють гори,
І стріли скидають
На плаї і звори, –
Аж зойкають ріки,
Аж сонце німіє.
А в небі вогнисті
Кусаються змії,
Хвости на смереки
Скидають гримучі,
Де Черемош води
Жбурляє із кручі…
Сила того крила
Чорні гори здійма.
Блискавиця гримить,
Наче мідна сурма…
VІ.
А що шосте крило –
Камінь землю клює,
А звідти вода,
Як вогонь, виграє, –
Іскриться, і креше
З глибин джерела,
Неначе стріля хтось
Із того крила.
Цілющі там сили
Підземних промінь
Клекочуть і грають
З-помежи камінь.
Як вип’єш ту силу,
То ти – невмирущ,
Гірського ведмедя
Тут зробишся дущ…
Гуцулка столітня
Тут якось напилась –
І дівкою, кажуть,
Відразу зробилась…
VІІ.
А що сьоме крило –
То крило відчайдух.
Там сила, що зветься:
Нескорений Дух,
І лицарства, й волі,
Й нескори горян,
Що в водах не тонуть,
В вогні не горять…
Із цього крила
Пили хлопці вогонь, –
Ставали міцніші
Тут в горах за бронь.
Горіли, мов зорі
В нічних небесах.
Орлами літали
У чорних лісах.
За волю, за долю
Спікалася кров, –
Аж Черемош Чорний
Робився багров…
Освячений Духом,
Святився Народ, –
Горіли сніги
Під ногами заброд…
Це з сьомого того
Стрімкого крила
Летіла в навалу
Священна стріла…
У сьомім крилі –
Стокриниці відваг,
Це знали опришки
І знав це ватаг.
Це знав бокораш,
Лісоруб і пастух,
Що в сьомім крилі
Заворожено Дух
Гуцульського племені
З сотнями крил…
Із давніх-давен
Ходить горами Сил…
Листопад-грудень 2005 р.

САГА ПРО ПЕРШОГО ГУЦУЛА
Помер якось старезний чоловік,
Що немалий прожив на світі вік.
Іде до неба сходами крутими,
Щоб в небесах зостатися навік…
Не прийняли його ні пекло, ані рай,
Хоч ляж і плач, і наново вмирай,
Чи вештайся між небом і землею, –
В рай-пекло не впускають хлопа – й край.
Та чоловік – мудрець, чи не мудрець,
Сказав під небом : «Най би йому грець!..»
Опущуся з-за хмар на сині гори,
На Піп-Івана, або – на Ігрець…»
Так і вчинив: з-поміж досвітніх зір
Спустився він на хмарі в хащі гір.
У диких горах став гуцулом першим, –
Як хочеш – вір, не хочеш – то не вір.
Став працювати в горах день при дні:
Каміння двигав, викорчував пні,
Посеред хащі вимайстрував хижу,
Скопав при ній і грядку навесні.
Прорив криничку, виклав з глини піч,
Впустив, як стражу, в хижу поторіч.
Із дичини напік м’ясного яства,
А з лою насукав для ночі свіч.
Знайшов якось калину біля яру,
З її галузи змайстрував флояру,
Від її звуку мавки завмирали,
І зацвітали пні від її чару…
Його сусідами були: стрімкий ручай,
Стара сосна, немов стара печаль,
Два ворони, а ще – стара сорока,
Та темні звори реву і мовчань.
А чоловік, той дивний чоловік,
Що загубив літам й століттям лік,
Давно живе у цих суворих горах,
І в них гуцулом сам себе нарік.
Не сприйнятий ні пеклом, ані раєм,
Живе й тепер він в горах – не вмирає –
То з’явиться мольфаром, то чугайстром,
А то, як лісовий, на дримбі грає.
Він пережив епохи і світи,
Не знав ніде й ніколи суєти.
А не помер він в горах і живе ще досі,
Бо смерть його тут не змогла знайти…
10 січня 2006 р.

КРИНИЦЯ ЛЕЛЕКОЮ В НЕБІ СТАЄ
Коли уночі розсуваються гори,
І кам’яні двері гримлять, то тоді
З камінь вилізають пташинії хори,
А ватра пливе по холодній воді.
Стають тоді сосни стрункими дівчатами,
Дуби в ту ніч хлопцями в лісі стають.
А коні летять небесами зірчатими,
І воду зозулі із каменя п’ють.
Тоді синій вітер стає синім колосом,
А ріки ізнизу біжать догори.
І крутиться небо розкрученим колесом.
А зорі так близько – хоч в руки бери.
Тоді Чорногора стає ведмедицею,
Криниця лелекою в небі стає.
А хата пливе серед неба зірницею,
Вікно в ній зозулею в небі кує…
9 січня 2006 р.

БІЖИТЬ НАД ЛІСОМ БІЛИЙ КІНЬ
(Купальське)
На дереві горить вечірній вітер.
Із місяця ще капле дикий мед.
А вже стають руками довгі віти,
Літають звірі задом наперед.

Дива вечірні, бо цвіте каміння,
Бо простягає довгі руки ліс,
Бо вже проміння – зовсім не проміння,
А темно-синій вогневій коліс.
Бо на воді спалахують лілеї,
А на траві з’являються свічки.
Бо в лісі щезник, мов овечка блеє,
А кладка п’є, як чорний кінь, з ріки.
Бо – дивен світ, і дивні в нього очі,
І глід цвіте, що вже давно усох.
Русалками зробились поторочі,
А на пеньку сухім сія Даж-бог.
Зелений жар і синій жар – жар-птиця.
Жар – на воді, у небі – синій жар.
А в папоротниках палає глиця.
Мед з місяця п’ють мавки, наче чар,
СПІВАЮЧИ.
СПІВАЄ МАВКА ПЕРША:
“А мій батько – вогонь, вогонь,
Вода – моя мати.
Як зустрінеш мене в горах
Біду будеш мати:
Зацілую, залоскочу –
У вогонь поверну.
Заведу у синю хмару
На саму Говерлу.
Будеш моє зілля рвати,
Будеш зілля пити.
Будеш мене, Купалоньку,
У травах топити.
Я на чорній Чорногнрі
Візьму тебе в танець.
Я стану зірницею,
Ти місяцем станеш.
За горою вітер ходить
У парі з росою.
А я тебе запережу
Русою косою.
Будеш в моїх косах спати
До самого рана.
Змішай вогонь із водою!
Шіді-ріді-дана…»
А В ЦЕЙ ЧАС
Далека полонина курить люльку.
А на «Кринчистім» – квітка лісова,
І чути : «Не займай мене, мій любку!..
Бо ти в цю ніч – коса, а я – трава…»
Купальське зілля. 3 нього вийшов лебідь…
Зловить його – ступити лише крок.
Але не ступиш, бо посеред неба
Зарухалися пальчики зірок…
СПІВАЄ МАВКА ДРУГА:
«На листкові трепети
Від Івана до Петра
Колисав мене місяць,
Щоби спала я міцно.
А я спати не спала, –
Виглядала Купала.
Ой Купале, Купале,
Йдуть по стежці дві пави,
А за ними – куниця –
Вечорова зірниця.
На смереці – загадка,
На трепеті – розгадка.
Яворовий листочок –
Через річку місточок…
Ой, Купале, Купале,
Гори в небо упали,
За гору Чорногору, –
Зацвіли серед бору.
Вмию личко туманом,
Руки зіллям – дурманом.
Віднайди мене босу, –
Розплети мені косу!
Вийди пташечко з раю, –
Побіжи до Дунаю!
Вмий в Дунаї крильцята –
Відкрий в небо дверцята!..»
А В ЦЕЙ ЧАС
Трава пасе росу. А над травою
Зелений птах обтрушує крило.
Там ходить лісовик вниз головою, –
В траві шукає золоте руно.
Земля сидить над річкою в зеленім,
Кільце в руках тримає огняне.
А ватра чеше кучері черлені.
У дима в горлі – птаство вороне.
СПІВАЄ МАВКА ТРЕТЯ:
«Скупай мене, Купалочку
У Дністрі!
При місяці, при сонечку
При зорі.
Забери мене в любисток,
У росу, –
А я тобі три райдуги
Принесу.
Скупай мою білу вроду
Молоду!
Спечу тобі два бублики
На меду…
Скупай мене молоденьку
У зорі,
Ув обіймах, у тумані
На горі!
Моє тіло молоденьке
Іскупай!
Заведи мене у роси,
Як у рай?..
А В ЦЕЙ ЧАС:
Летить над лісом білий кінь, –
Чи білий кінь, чи – біла тінь.
А з ним лошиця – вогневиця
Рве на смереках обрукінь.
А на Сокільськім – три вогні,
Чи три троянди огняні.
А в Старім Косові арідник
Колеса крутить у млині.
СПІВАЄ МАВКА ЧЕТВЕРТА:
«Ой з-за гори, дощику,
З-за гори,
Мене в срібні купелі
Забери!
Де купави світяться
Із води,
Ніжки мої білії
Заведи!
Руки мої ніжнії
Молоді
Стануть тобі крилами
На воді.
Стан мій дикий рутами
Впережи! –
І нікому про мене
Не кажи!
Вплети мені блискавки
У вінок!
Візьми мене, дощику,
У танок!
Буду тобі, дощику,
Парою, –
Над лісами стану я
Хмарою…»
А В ЦЕЙ ЧАС:
Травою ходить рибка золота,
Квітками сяють чорні її очі.
І стрімголов небесна висота
Паде у темно-синю ватру ночі.
Перебирає сонні зорі брід,
Аж лебедів сія черлена пара.
І Див стоїть край зоряних воріт.
А ніч сидить у пазусі в Купала.
СПІВАЄ МАВКА П’ЯТА:
Ой сон-трава, мій чугайстре,
Сон-трава.
Несуть мене три зозулі
І сова.
Несуть мене три зозулі
Й горобець.
Візьми мене, мій чугайстре,
У танець!
Візьми мене, вогневію,
В дикий тан!
Зацілуй гарячі стегна,
Білий стан!
Груди мої білії,
Білії,
Наче дві наповнені
Лілії.
Ой Сон-трава, мій чугайстре,
Зелен хміль
Заворожу серед хмелю –
Будеш мій…
Серпень-жовтень 2005 р.

* * *
За папоротнім цвітом
Світ – перлина.
А сніг – овечка біла,
Скеля – дим.
А дівчина – гуцулка –
То – калина.
А місяць на траві –
Зелений Див.
За папоротнім цвітом
Хата – квочка.
А руки – крила,
Кущ у лісі – звір.
А небо в зорях –
Вишита сорочка,
А дійсність – то
Зворотній бік повір.
Ріка – синичка,
А ручай – пір’їна.
А камені – то мертвих
Голоси.
Фіалка – то медвяна
Україна,
Що дивиться
Із крапельки роси.
17 жовтня 2005 р.

НА ГОРІ ЧОРТОГОРІ
Жив гуцул на горі Чортогорі,
Стерегла йому хату мітла.
З ним жило бісеня у коморі,
А бісиця у діжці жила.
Там злі духи хапали за плечі, –
Танцювали танок поторіч.
І скакали там щезники з печі,
Реготали померлі всю ніч.
Там сорокою станеш, як вийдеш
Серед ночі глухої надвір.
Там дрова скачуть в хаті, як видри,
А криниця в ніч виє, як звір.
На горі Чортогорі, в тій хаті,
Що на терлицю схожа була,
Жили все дві кози волохаті,
Кожна схожа на віник була.
Той гуцул мав в цебрі блискавиці,
Він спирав жовтим вусом вітри,
А із блискавок плів рукавиці
Для бісиці та баби – мари.
Він на місяця ліз по драбині,
А, залізши, сидів на ріжку,
Як під хатою в себе в грабині,
На зеленім, густім моріжку.
Той гуцул мав за поясом скрипку,
А в тій скрипці сидів соловій.
Він подібним був зовні на рибку,
Та під крильцем пісень мав сувій.
Як співав – розсувалися гори,
І ставалося диво нове.
Жив гуцул на горі Чортогорі, –
Кажуть, він там і нині живе.
29 липня 2005 р.

ТАНЕЦЬ ЛІСОВИХ ДУХІВ
Заховалися духи
В зозулинім «ку-ку».
Кудкудакає півень
На сухому пеньку.
Громовик у грабині,
Може, – гриб-боровик, –
На флоярі, що з неба
Впала, грати він звик.
Ходиш – духи. Став – духи.
А найменшенький дух
Поскакав у ліщину –
І сховавсь під лопух,
Під листок яворовий,
І звідтіль визира,
Чи не скаче до нього
Із-за хмари гора,
Чи струмок не горить
Між камінням і чи
Не промок він в траві,
Білий камінь п’ючи…
Вільха – дух, липа – дух,
І гора – також дух.
Соловейко – також,
Що на старість оглух.
Він тут є – і нема його,
Бо він – дух, тільки – дух.
Він тут – коник зелений,
Заодно – і пастух…
А ручай лиже зелень
Молодої трави.
Спробуй лише ручай той
У жменю злови –
Перелесник пташат
Натрясе на плече, –
І ручай той крізь пальці
Удолину втече.
І вже бачиш: танцюють
Духи, сплівшись у круг.
Від видовища цього
Перехоплює дух…
«А ми – духи, духи, духи,
Сосни – наші капелюхи.
Білі хмари – наші капці.
Ми живем не лише в казці!..
Гоп-гоп, духи – браття,
П’ємо роси, як багаття.
Смеречихо, дубовичко,
Берімось за руки!
Най нам півнями запіють
Пелехаті буки!
Ші-ді-да-на, ріді-дана,
Щоб вода не згасла,
Щоби вівцю – бербеницю
Вівчариха пасла!
Щоби вільховий на вуса
Намотав чуприну!
А модринник серед лісу
Лоскотав модрину!
Шіді-дана, ріді-дана!
Бери ніч на плечі!
Бабо-маро, надуй щоки
Та й злізай із печі!
Шіді-дана, ріді-дана, –
Ми – веселі духи.
Погубили у траві ми
Капці й капелюхи…»
Ліс іде. А – куди?
Ліс іде… Звідкілля?..
Розмахалось руками
Велетенське гілля…
Скрипнув дуб!
Може, – дух?..
– Хто тут в лісі!?
– Пу-г-г-у-у…
За плечима вже чути
Двоголову каргу…
Диха просто на тебе
Із котроїсь гори
Чи з дупла,
Чи з куща,
Чи з вузької нори…
Світить звідти, як лампа…
Вівцепас – капелюх?
Може, й так, бо у цім
Лісі він також – дух.
Генде вівці танцюють…
Придивився – нема!
Тільки чути: за ноги
Щось тебе вже трима…
Хочеш крока ступити,
А воно не пуска.
Лиш з землі виростає
Волохата рука…
І до танцю бере тебе
В круг цяткованих тайстр,
Може, дід – вільховик то,
Може, – сивий чугайстр:
«А ми – духи, духи, духи,
Сосни –наші капелюхи.
Чорні хмари – наші капці, –
Ми відпустим тебе вранці…»
Березень 2004 р.

ВИНО З ЦВІТУ ПАПОРОТІ
Вино зі цвіту папороті.
Креш.
А сім криниць тримають землю
Цупко.
«Якщо не вип’єш з кожної, –
Умреш!» –
Шептала над вогнем
Стара гуцулка.
Йшло сім зозуль, а восьма
Не ішла.
А восьма, як людина,
Говорила:
«Як вип’єш сім криниць
З мого крила,
То запала велика в тобі
Сила…»
15 жовтня 2005 р.

ДЕРЕВО
Спини на ковбку
Очі небайдужі:
В цім дереві ще сплять
Химерні ружі.
В цім дереві ще скрипка
Спить, можливо,
Котра заграє
Ніжно і тужливо.
А може, спить
В цім дереві сопілка,
Що у руках,
Як райська перепілка.
В цім дереві дріма
Могутня ватра, –
Її комусь лиш розбудити
Варто.
В цім дереві,
У цьому круглякові
Узори сплять,
Мов кучері шовкові.
Та прийде майстер,
Ту колоду зміря –
І витеше
Із кругляка повір’я.
І витеше, напруживши
Уяву,
Церковний хрест,
Чи чудернацьку паву.
В цім дереві, де блискавка
Ще блиска,
Ще спить дитині
Різьблена колиска.
У цьому круглякові
Деревини
Спить для гуцула й
Віко домовини…
11 березня 2005 р.

ВОДА
Ти – вода.
Я – вода.
Ми – вода.
Підем в хмари –
Не стане й сліда.
Тільки – хмара,
Туман – як обман,
Сине озеро,
Річка,
Лиман…
Ніч – вода.
День – вода.
Рік – вода.
Щастя,
Успіх,
І, навіть, –
Біда.
За водою вода –
І нема вороття.
За водою – слова,
Обіцянки,
Життя.
Світ – вода.
Дощ – вода.
Смерть – вода.
Зостається лиш
Пам’ять
І твоя коляда,
І ще – хрест.
І – свіча.
І каміння гряда.
Що так само – вода!
Що так само –
Вода…

КАМІНЬ
І.
Цей камінь був гуцулом,
Той – ведмедем,
Той – жабою,
Той – бараном чиїмсь.
А інший беркутом
Літав понад смереками,
Ще інший блискавкою
У грозу упав…
Цей камінь перший
Вміє говорити,
А той реве ночами
У скалі.
А той, рогатий,
Пре смереку в річку,
Ще інший
На горі вогнем
Горить.
Цей камінь
Був гуцулом,
Моїм предком.
Він і тепер на вигляд,
Як гуцул.
Прийду до нього,
А він мені скаже,
Що я теж стану
Каменем колись…
31 липня 2005 р.
ІІ.
Став каменем
Під папороттю дивною.
У Чорногорі
Каменем живу.
Хоча, напевно,
Стати міг людиною
Або росою
Впасти на траву.
Ніхто тут в Чорногорі
Не шука мене,
Бо – камінь я,
Й навіки лишусь ним…
Але вже краще
Бути в світі каменем,
Аніж людиною
Із серцем кам’яним…
26 грудня 2005 р.

ВОГОНЬ
Черленого змія
Загнала гуцулка у піч.
Він звідти язики
Черлені показує в ніч.
В печі він регоче,
Челюстя зміта, як мітла.
Він рветься у хату:
Йому уже ніч замала.
Шаленого змія
Годує гуцулка в печі
Сухими дровами,
Дзвінкими, немов дукачі.
Спалахує цегла, –
Влітає повітря навстріч.
Черленого змія
Заперла гуцулка у піч…
29 липня 2005 р.

ПОВІР’Я
Прийде повір’я
І розсипле пір’я.
Розсипле біле пір’я
На поріг.
І три загадки
Кине у міжгір’я,
Перетворившись
На туман і сніг.
Пір’їну зловиш –
Виросте криниця,
А зловиш другу,
То із ручая
Гуцулка вийде
Гарна, білолиця,
Як синій вітер в горах –
Нічия.
Пір’їну третю зловиш –
Станеш птахом.
Четверту зловиш –
Зробишся конем.
І над твоєю
Хатою, над дахом
Зелена хмара
Спалахне вогнем.
Пір’їна п’ята
Не дається в руки,
А дасться, то
Крізь пальці утече.
І, мов гуцули,
Заговорять буки,
А місяць скочить
З неба на плече,
Пір’їна шоста –
Сойка скочить з рота –
З каліки
Зробить хлопця-молодця.
В телятко
Перетворяться ворота.
А кінь заблеє в стайні,
Як вівця.
Прийде повір’я
І вже не відійде –
І виросте гуцулик
Із пенька.
А в грушки-дички
Виростуть
Два дійки –
І потечуть з них
Ріки молока…
17 січня 2004 р.

* * *
Біжить по хмарі чоловік, –
Не чоловік, а білий лебідь.
А може, то – мій брат у небі,
Що навесні помер торік…
Біжить по хмарі вдалину, –
У небі він спішить до мами…
А там, за сизими димами,
Колись його я дожену…
23 жовтня 2005 р.

ТО ХОДИТЬ ПІШКИ ПО РОСІ ТРАВА
Як на вогні роси
Горить трава,
То в горах починаються
Дива:
Скажи лиш
Заворожені слова –
Із каменя вилазить
Голова.
А явори
Стають тоді людьми…
Стають людьми
З зеленими крильми.
А промінь тут
Сопілкою стає,
І Черемош
Зозулею кує.
А як вечірня зірка
Пада вниз,
Тоді у лісі
Зацвітає хмиз.
А бербеницею
Стає тоді гора,
А з неї чорна
Виліта мара.
Черпне лиш місяць
Воду із криниць –
І зробляться гуцулки
Із синиць…
А скажеш заворожені
Слова,
То піде пішки
По росі трава.
14 лютого 2004 р.

ДОВГІ НОГИ ЛІСУ
У лісі, у котрого
Довгі ноги,
З-межи каміння
Виростають роги.
Уверх ногами
Тут стоять дощі,
А видра сушить капці
На кущі.
Тут тіні на людей
Наводять страх,
Бісиці курять люльки
По борах.
Ліс – зачарований
В цім місці.
А оце –
Людиновиде, куце
Деревце.
Воно недавно тут,
І вже давно.
Але уміє
Говорить воно.
Торкнетеся його –
Скажіть слова:
«Не раз! Не сім!
Не дев’ять! І не два…»
Або скажіть:
«Сімнадцять і одно.
Відкрийся в хмарі
Золоте вікно!..»
Як скажете, то стане
З деревця
Гуцулик, й мовить:
«Де моя вівця ?..»
А ви йому: «Вівцю
Взяли вовки…
Взяли вовки –
Поклали на боки…
А ти піди
В тринадцяте село!
Там зацвітає
Чорне помело…
Ти ним удар
Три рази по воді –
Твоя вівця
Повернеться тоді…»
Скажіть і сплюньте
Раз через плече –
І ворожба від вас
Сама втече…
Не скажете – опинитесь
В пітьмі –
І деревом тут
Станете самі…
18 січня 2004 р.

Я – ГУЦУЛ!
Я – гуцул!
Я – коса!
Я – коса і відразу
Я – камінь…
І – вогонь, і – вода,
Соловейко, й розлючений
Звір.
Я обшитий вітрами,
І обкладен
Важкими руками.
Я – гуцул!
Я – Черемош у повінь,
І замріяний бір.
Я – ватага цих
Хмар,
Я – Нездвиг-гора,
Бог у стихії,
Кольоровий
Лелека,
Що враз беркутом
Чорним
Стає…
Тнуть мене
Громовиці,
Чешуть мавки
І духи лихії…
Я – гуцул –
Кров від крові.
Я тут – пан!
Я таким є, як є.
Я – іскра небезпек,
Крик сльози,
Що на лезові
Бартки.
Скрипки ніжної-ніжної,
Наодинці,
Заплаканий
Звук…
Я – примхливий
Ручай,
Що лови – не лови,
З-межи рук
Утече,
І між гір
Перетвориться
На леза
Ватри…
9 червня 2005 р.

ВУС – НЕЧУЙ-ВІТЕР
МИХАЙЛОВІ ЮСИПЧУКОВІ (ДІДИШИНУ)
А вус – нечуй-вітер,
Нечуй-вітер – вус.
У ньому ховався
Задимлений джус.
Той джус крутив гірми,
Коли завірюха.
Коли завірюха,
Цвіли в джуса вуха.
Арістотеля з Космача
Водив він по клифах,
У зілля печерне
При місяці кликав.
Скотив якось каменя
З-під клифи під хату –
Роздмухував з нього
Під Довбушем ватру.
Співав соловейком,
Щебечачи з вуса,
Коли наніч спати клав
Дідишин джуса.
Там на обійсті
Довбуш в камінь проліз,
На хвіртці мольфар
Заладовує кріс.
А щезник метнув
Від мольфара у хмиз,
Де давня зимарка
Стоїть верхом
Вниз.
В ній – тисові двері,
Мара – на одвірку.
Тут Довбуша зрадила
Зрадниця Дзвінка.
Тут Штефан Дзвінчук
Стрілив Довбушу в груди.
Олексові в груди –
Не в груди облуди…
В цій давній зимарці –
Боги і божки,
Стрільці, добрі духи,
Повір’їв клубки,
Каміння, з якого
П’є райдуга воду,
Прибитого зверху
До самого споду.
А хата-світлиця –
Лелекою-птахом.
Там вариться зілля
У жменях під дахом:
Від лжі, від перелюбу,
І від наврочень.
На корбі криничній
Сидять три сороки,
А з ними сидять
При відрі три синиці,
Злих духів вони
Проганяють з криниці.
З коріння росте
Горбоконик на славу,
А ноги конячі
Підперли тут лаву.
Горинич давно вже
Тут висох під вікнами,
А куці стільці
Поробилися відьмами.
А вус – нечуй-вітер
Хова в собі вечір,
І хмари, як чорні
Війська половечі.
У вусах усмішка
Росу розпускає,
А в ній обнялися
І Авель, і Каїн…
9 грудня 2005 р.

ПОГОНЯ ЗА ЩЕЗНИКОМ
Рвуться віжки, крешуть коні,
Сиплеться гілля, –
Виліта на колісниці
З гір Святий Ілля.
Сині коні, білі коні
Вилітають з хмар.
Із гарячих кінських ніздрів –
Стріли Божих кар.
Рветься небо, як полотна,
А з-під колісниць
Вилітає в гори зграя
Грізних вогнептиць.
Батоги шмагають землю,
Аж чорніє зір:
То Святий Ілля вигонить
Щезника із гір…
8 грудня 2005 р.

СКАЧЕ СОНЦЯ ЖОВТИЙ КОТИК
Гуляй-вітер хмари котить,
Мов жене отару.
Скаче сонця жовтий котик
Із хмари на хмару.
А зелені птахи буків
Підіймають крила.
Блискавиці п’ють із гуків,
Як нечиста сила.
У воді сосна – лелека,
Ніжка і неї довга,
На горі стоїть смерека,
Небо дзьобом довбе…
16 липня 2004 р.

Котилася бербениця
Із гори.
В бербешці тій сиділи
Три мари.
Одна мара терла воду
У макітрі.
Друга мара
Воду віяла на вітрі.
Третя мара пряла пряжу
Із роси, –
Ткала з неї
Невидимки-пояси.
Котилася бербениця
Вогняна.
Не було у ній
Ні накривки, ні дна,
Лише пікся у ній
З бринзою млинець,
Що скакав, як кучерявий
Баранець.
Як скотилась бербениця
Уночі,
То злітали з бербениці
Обручі.
Один обруч скочив в небо
Місяцем.
Другий обруч став
Круг місяця кільцем.
Третій обруч
Покотився аж на став,
Синім лебедем
На золотім кружальці
Став…
7 грудня 2005 р.

ЧЕРЕМОША СТЕЛЮ ВАМ ПІД НОГИ
Черемоша стелю вам під ноги.
Чорногору вам кладу на стіл.
Привітають вас мої дажбоги.
Защебечуть рушники зі стін.
Ви – у мене, ви – в моїй гостині.
Хліб і камінь – поруч. Це – моє.
Я себе вам довіряю нині
І таким, як був, й таким, як є.
Ви мене судіте – не судіте:
Бартка – в ліжку, на столі – вино.
Смеречата, як маленькі діти,
Заглядають у моє вікно.
Ви – мій гість. А то – мої пороги.
Світ – один. І не ділім навпіл!..
Черемоша стелю вам під ноги.
Чорногору вам кладу на стіл.
6 березня 2003 р.

* * *
Той, хто в горах живе,
Той по небі пливе,
Той п’є блискавки
І громовиці.
Того звір не ляка
Ані куля швидка.
Той, хто в горах живе,
Ближче він
До зірниці.
Ближче навіть до смерті,
До біди й коляди,
До злих духів,
До каменю й вітру.
Той, хто в горах,
Топір
І вогонь береже,
Як віру.
2 січня 2004 р.

ТАМ, ПІД ЗЕМЛЕЮ…
Там, під землею пращури мої
Волами орють чорні перелоги,
Глевку ріллю намотують на ноги,
Взуваючись у мокрі пирії.
Там, під землею косять косарі
Жита, аж потом залива їм очі,
На чорних луках, що чорніші ночі,
При чорнім місяці, при небі без зорі.
Там, в чорних хатах чорні козаки
У ступах чорних товчуть чорне просо, –
На чолах в них повиступали роси,
Що разом з просом сипляться в горшки.
Там товчуть сміх і гречку, і журу,
А на їх плечах скреготять сороки.
А молодиці, взявши руки в боки,
З яруги кличуть на танок мару.
До них влітає відьма з казанка,
Сіда на лавку і доїть куделю, –
Аж горобці летять під чорну стелю,
Аж лавиця танцює гопака.
А на кругах гончарних – калачі,
На калачах сидить зозуля чорна.
Там козаки у корчмі крутять жорна,
А вчений ворон скаче по плечі.
Там під землею, там, де вічна ніч,
Там пращури мої дебелі й дужі
Вилазять з корчми, як чорти з калюжі,
Заводячи таку між себе річ:
– Ти – хто?
– А я – Лук’ян із конопель…
– А ти… Хто?..
– Я – баривка з-під жентиці.
А в їх очах танцюють чорні птиці.
І сипляться з чупрів мірьяди перл.
Там, під землею зупинився час, –
Ревуть воли, і стогне Шлях Чумацький.
Там оре перелоги рід козацький, –
І п’є наливку, згадуючи нас.
Там п’ють наливку із коріння груш,
Закушуючи чорним салом з сіллю,
І нас, нащадків, лають по похміллю,
І моляться в спасіння наших душ…
6 лютого 2004 р.

З ВЕЛИКОДНЬОГО КОШИКА

(Чекання)
Сидить собі кошик,
А в кошику – квітень,
А в квітні Великдень
Сидить коло паски:
Чекає, коли
Мудрий кошик розквітне –
І зійдуть ангелики
З доброї казки.
Сидить собі кошик, –
В нім масла горщечок,
І сиру кавальчик
В сіянні святому.
Барвінок листочком
Щось писанці шепче, –
Ти й сам біля паски
У кошику тому…
І затишно бути
На дзвонах досвітніх,
Летіти до неба
Із Божої ласки.
Сидить собі кошик,
А в кошику – квітень,
А в квітні – Великдень
Сидить коло паски.
22 квітня 2003 р.

* * *
Все небо в свічках:
Свіча при свічі.
Найбільше їх світить
У самому центрі.
Як в нас на Великдень
Бува уночі,
Як в нас на Великдень
Бува коло церкви…
Від світла свічок
Розгубилася ніч.
Квітками черемхи
Осипаний раєць.
Все небо в свічках,
А серед тих свіч –
Півмісяць –
Як пасочки
Білий окраєць…
17 січня 2004 р.

ІНКРУСТАЦІЯ ЗИМОВОГО ПЕЙЗАЖУ
На снігах кольорових
Білі крихти завмерли.
Із осяяних сосен
Осипаються перли.
Вітер сіє коралі,
Кольорові намиста.
Ген із неба йде жінка,
Наче Діва Пречиста.
В цьому білому сяйві,
Де смереки іскристі,
І маленька берізка –
Як дівчатко в намисті.
Може, холодно бідній,
Може, бідна замерзла,
Може, то моя доня,
Що маленькою вмерла ?..
12 січня 2003 р.

ЗАГРАЙ МЕНІ, ЛІСЕ ОСІННІЙ!
Заграй мені,
Осінній лісе, листом,
Прощально так
Печально, урочисто!
Заграй ще раз,
Високий лісе-брате,
Як грішникові,
Що ведуть до страти…
Я ж тут на сповіді
У тебе й на причасті.
Колись тут вмерти
Мав би я за щастя.
Колись – в цій музиці,
Що кличе думи чисті
В безумно-божевільнім
Падолисті…
Заграй останній раз
О лісе-брате,
Ніби за грішником,
Що повели до страти…
8 листопада 2003 р.

СОЛОВ’Ї З ТЕРНОВИМИ ВІНКАМИ
(Пам’яті поета Тараса Мельничука)
У Тараса в хаті –
Білий камінь.
На руках горить
Колючий дріт…
Світ – колючий дріт,
Тюремна камера…
Що таке без неї –
Білий світ…
Світ – не цвіт,
І навіть не метелик,
Не фіалка, –
А скоси – роса.
У Тараса в хаті
Впала стеля,
А під нею
Були небеса…
А під нею
Україну жайвір
Звив собі,
Щоб мати жайворят…
Бо, де жайвір,
Небеса не зайві,
Хоч кілька небес
І сонць підряд.
Солов’ї з терновими
Вінками…
Білу хату
Обсідає глід.
У Тараса в хаті –
Білий камінь.
На руках горить
Колючий дріт…
5 серпня 2005 р.

* * *
Ніч хоче спати,
Подорожник хоче спати.
Місяць на ріжку
Несе Карпати.
Місяць колише
Гуцульські хати:
«Спати! Спати…»
Відриваю від себе
Одну зірку, –
Кладу
На одвірку:
«Стережи оцю пору!
І – Черемоша!
Щоб він не поплив
Знизу вгору,
Щоб гуцулятка летіли
На крилах жар-птиць…
І – Карпати…
Спати! Спати…»
28 лютого 2004 р.

СЛАВА ТОБІ, БАРАБОЛЕ!
Слава тобі, бараболе, –
Вічно голодний мій боле!
Слава, кропиво зелена,
Що була хлібом для мене.
Слава, верето старенька,
Що нас любила, як ненька,
Що на ніч нас накривала, –
Змерзнути нам не давала.
І тобі слава, кислице, –
Дивонько зеленолице,
Що в голод нас годувала –
І вмерти нам не давала…
Слава й тобі, Куро-птичко,
Що ти нам знесла яєчко,
Щоб на колгоспному полі
Було воно до квасолі…
Слава вам, батьку і ненько,
Що нас будили раненько, –
Вчили сапати й косити,
І ласки в Бога просити.
3 березня 2005 р.

У БІЛІМ ВЕСІЛЬНІМ ВОГНІ
Зацвітуть яворові столи –
І на лаву злетяться орли.
І на лаву злетяться орли,
То від князя прибудуть посли.
За одним за найвищим столом
Деревце запалає крилом.
І у білім весільнім вогні
Прилетить князь на білім коні.
Він корону засвітить княжній –
І князівство збудує при ній.
Скрипка вип’є вогні зі смичка,
І злетять голуби з рушника.
Із цимбалів злетить сотня крил,
Під ногами здіймаючи пил,
І гуцулів зав’яже танок
В кольоровий весільний вінок.
Вікна крила розкриють надвір, –
І збіжаться всі очі з подвір.
А над хатою з’явиться Бог, –
Він калач розламає на двох.
І ніхто не засне. А вночі
Князь візьме у княгині ключі –
І відімкне таємні замки,
Аж під стелю злетять рушники…
26 січня 2004 р.

КРАЩЕ ВАС – ЛИШЕ РАЙ…
Рідні гори мої,
Рідні звори мої,
Це із ваших криниць
Воду п’ють солов’ї.
Це із ваших вершин
Краще бачу я світ.
Це із ваших висот
Набираю політ.
Рідні гори мої,
Ви – земля відчайдух.
Ви – сваволя стихій,
І нескорений дух.
Вище вас не злетить
Ні один в світі птах.
Вище вас не злетить
Швидкокрилий літак.
Рідні гори мої,
Смеречина і мох.
Краще вас – тільки рай!
Вище вас – лише Бог!
23 березня 2005 р.

ВИРОСТАЄ КАЛИНА
Зацвітає веселка –
Древа райського гілка.
І зализують лапки
На воротах коти.
Виростає калина,
Значить: буде сопілка,
Значить: буде в колисці
Україна рости.
Значить: буде прийдешнє,
Не пропаде минуле.
Значить, буде молитва,
Буде слово своє…
Не йди, сойко, до хати!
Гуцулятко заснуло.
І веселка на хаті
Дрібен дощик клює.
24 лютого 2004 р.

* * *
За місяцем біг
А він утікав.
А він заховався
Тобі у рукав.
Побіг за тобою –
Ти стояла на місці…
Доки спам’ятався,
Ти стала місяцем…
26 січня 2004 р.

ГОРИ В БЕСАГАХ
Ми – снігові люди взимку.
Ми взимку –
Люди – ведмеді.
Вбрані в білі
Шкіри овечі,
Виглядаєм, як хмари химерні.
Обгорнені білими горами,
Білими зозулями –
Сніговіями,
Стаємо снігом по снігові,
А під білим снігом
Соловейками сіємо.
Бо ми самі собі – сніг,
Ми самі собі
Яворові перепелиці,
Кумедні йди-сніги,
Струси-сніги
З зелених кучерів ялиці.
Ми тут собі
Снігові на снігах
Чоловіки,
Що ногами-коренями
Вросли
В нашу землю навіки.
Виганяючи зиму
Із наших печей,
З рукавів наших кожухів.
Ми кочергами й мітлами
Виганяємо
З хати злих духів.
А як стане узимку
В зимарках
Збиратися нечиста сила,
То ми знімаємо з подрі
Грабові
Пробиті громовицями вила,
І несемо – запалюєм
Свят-Іванське сіно
На тих вилах,
Бо від того вогню
У темні ліси
Втікає нечиста сила…
Ми – снігові художники,
Бо малюємо пальцями
Чорні хрестики з сажі.
А ті хрестики з сажі
У зимарках стоять,
Наче стражі.
На дверях нетесаних
(що, до речі, теж заворожені),
На сторонах надвірних,
Для того, щоби молока
Снігового
Не крали у наших коров відьми.
А ще ми знаємо,
Як робити крила
Для своїх снігових дружин.
І у святу неділю
Класти їх
Під різьблені образи,
За те, що вони в хаті
Тримають три кути на
Своїх худеньких плечах,
На плечах жіночих,
Неначе
На крилах лелечих…
Ми – і снігові музиканти,
Що на яворових скрипках
Несемо засніжені гори
Тоді, як зоря Вифлеємська
З небес
Із землею говорить.
Тоді, як ми кажемо,
Пов’язавши
Медвяний калач на одвірку:
«Впустіть, пане-ґаздо,
До хати Вифлеємську зірку!
Щедрий вечір – на гори!
На всю нашу родину!
На всю Україну!
Христос народився!..»
Ми – снігові люди…
22-23 листопада 2005 р.

ПАПОРОТЬ НА СНІГУ
Ой білая папороть на снігу,
Біла.
Ой тая папороть
На білім снігу розцвіла.
А на тій папороті
Пташечка дивна-предивна.
А тая пташечка
Біле яєчко вродила.
А на тому яєчку
Всесвіт по сніжині ходить.
На тому всесвіті
Тримаються крильцями сходи.
А по тих сходоньках
Вечоронько місяця носить.
А на тім місяці
Синії лебеді ночі…
Ой білая папороть
В горах, біла.
А на тую папороть
Ластівочка сніговая сіла.
А тая ластівочка
Прилетіла із-за Дунаю.
Вона загубила крилонько біле,
А де – не знає.
Шукає крильце
На червоних калинових гронцях.
І клює дзьобиком небо
До схід сонця…
Ой пташечко-клювашечко –
Дивна моя пташино,
Пташко малесенька –
Крилатая горошино,
А відімкни мені срібен ключиком
У сонечко віконце!..
Сріберна папороть в горах –
Сріберне сонце.
8 січня 2006 р.

* * *
На кришталевім дереві зими
Сидить коза із білими крильми.
А вітер їде білими саньми, –
Здіймає снігу сріберні дими.
В кози на шиї не дзвінок, а – око.
Відкрите око те вночі широко.
Ув оці тім ночує сніговиця –
Весела, біла, біла курявиця.
Під кришталевим сяйвом небозводу
Із келихів сніжин мороз п’є воду –
А срібна рибка ходить по крижині,
Та рибка в зорянистій одежині.
А в кришталевім дереві – три брами,
За ними три дороги в білі Храми.
На кожній тій дорозі по три місяці,
По три зозулі, що незрушні з місця.
Одна зозуля крильцем казку пише,
Зозуля інша зозулят колише,
Ще інша, як лиш в горах засвітає,
Крилечкам зорі з неба вимітає.
На кришталевім дереві зими
Сидить коза із білими крильми,
Візьмеш на руку – і вона розтане,
Водою на руках у тебе стане…
2 січня 2006 р.

РІЗДВЯНА ПАВА або ТРІЄ ЦАРІ
(вінок сонетів)
1.
Стоїть Різдвяна пава у вікні,
І неба розкривається криниця.
А із криниці вилітає птиця
Уся у кольоровому огні.
Різдвяні крила сяють на стіні, –
Таке лиш в сні малій дитині сниться.
Медові вуса розпуска пшениця,
А у печі сплять півні огняні.
У царстві снігу походжає гном.
А Тріє Царі входять до світлиці,
І сипле всесвіт голубим руном.
А сині перли сипляться з ялиці.
Три голуби палають над вікном,
І янголи злітають святолиці.
2.
І янголи злітають святолиці, –
Аж сонце виростає на столі.
А місяць у пахучому брилі
Пасе в снігах різдвяні зозулиці.
Із сиру коник скаче по полиці,
На нім – гуцул в цяткованім сідлі.
Порозцвіталась папороть на склі,
Народжена з духмяної росиці.
Хлюпоче срібна зірка у відрі
Із дідової казки-запашниці,
При світлі Вифлеємської зорі.
Калину чеше вітер при криниці.
Рожева мирта зацвіла вгорі,
Посеред мирти – Божі ластівниці.
3.
Посеред мирти – Божі ластівниці.
Біжить в снігу маленький колядник,
У нього в торбі скаче медівник,
Три ябка і дві з маком паляниці.
Зловімо крильце першої зірниці,
Бо синім світлом світить явірник.
А там живе у хаті чарівник,
Що має в скринях золоті суниці.
Злетіла біла скатерть на отаві, –
Аж виростають крила у рідні.
Летять смереки на Різдвяній паві,
Бо Вифлеєм вже видно вдалині.
На лаві – Див. Дива його яскраві, –
Аж пальчики блукають по струні.
4.
Аж пальчики блукають по струні,
Бо під вікно прийшли Котигорошки.
Сніги цвітуть дахами, як волошки,
Де відьма доїть колесо в млині.
Погладьте, смичку, скрипку при вині!
Вже й по вечері. Поцілунок ложки…
Мольфар розправить рукавами зморшки,
Ногами вдарить – затанцюють пні.
“Христос родився” – входить слово в хату
Засніжене. Пастирі голосні,
Неначе входять в зоряну загату
Аж бубнув місяць в бубон на ґруні.
Посіймо ж небо! В небі – руту-м’яту:
На сіні Бог у яслах в пелені.
5.
На сіні Бог у яслах в пелені.
Святкуймо! Соловейчині ми діти!
З-над триста літ не сміли ми радіти,
З-над триста снів – лелечано-сумні…
Та буйні наші коні вороні.
Ми в Горицвіту вчилися горіти.
В криївках сонце мрією зогріте,
Сивіло, мов косиці навесні.
Стріляв з розпуки відчайдушний бір,
Земля гула у небо, як дзвіниця,
Коли везли трембіту на Сибір…
Але зарвалась чорна зарваниця…
Тримаймо небо з китицями зір! –
Росте під стелю жито і пашниця.
6.
Росте під стелю жито і пашниця.
А в нашої ягнички – три ріжки:
В однім ріжку сидять три козаки,
І до кулішу товчуть печериці.
У другому ріжку сидять куниці
І продають зелені чобітки,
На котрих зачаровання шнурки,
Присолені бурштинами живиці.
У третьому ріжку гірке вино
П’є з горобцями молода синиця,
Ворона крутить золоте жорно.
Там котиться із горба бербениця,
В тій бербениці – зоряне пшоно,
Кружля на таці з сиром варениця.
7.
Кружля на таці з сиром варениця –
То викликання духів навмання
За сім розгадок біля вороння,
Де прожива циганка-чарівниця.
В очах циганки – синя зозулиця,
І теплий місяць, він, як пташеня,
Печери дзьобом в горах відчиня,
Де можна зорям плакать й веселиться.
Отам ідуть із неба в гори душі:
Одні вертають з раю, а одні
Із пекла на вечерю, ті що дужчі.
А ті, що слабші, сплять в старім млині,
Де мольфарівна світить свічку груші,
І розмітає привиди нічні.
8.
І розмітає привиди нічні
З рай-дерева пташина кольорова.
Там з неба їде хтось до Яворова,
То, може, Юра Шкрібляк на коні.
А, може, Довбуш їде вдалині,
Бо в Космачі жде Дзвінка чорноброва…
На хмарі ватра гугонить багрова,
Червоний кінь стоїть у стремені.
Червоний кінь із глини. Гончарі
Сидять довкруг вогню, ніби ван-гоги.
Овець пасуть на хмарі вівчарі.
Корпанюки ж спустили з неба ноги, –
І ловлять рибку золоту в Дністрі
Між горами, що наче носороги.
9.
Між горами, що наче носороги,
Очима світять білі птахи хат.
Під Різдвяними крилами Карпат
Стоять вогні високі, мов остроги.
Старі гуцули на печах, мов йоги,
Зірок зривають спілий виноград.
А по снігу бреде собі Сократ.
Баранячі по стежці скачуть роги.
Олекса Бахметюк сидить на хмарі, –
З шинкаркою жартує жартома.
А у шинкарки тої очі карі,
Обіймів палахтіюча тюрма.
Але Олекса радий тій покарі, –
Солодкий горщик, а в нім дна нема.
10.
Солодкий горщик, а в нім дна нема,
Бо замість дна три райдуги розцвіли,
А серед них сидить Полина Цвілик,
Галузку зачаровану трима.
Її й саму вже чар той обійма,
Той чар, щоб з ватри глечик скочив цілим,
Щоб з райдуги стрілець у колір вцілив
Єдиним оком й пальцями трьома.
З Різдвом вас, пані Цвілик! Як ви там,
Де вічність пише голубі прологи?..
Я, може, глини кину в небо вам, –
Крутім гончарний круг аж до знемоги,
Бо на землі поки що йде байрам, –
І очі повні смутку і вологи.
11.
І очі повні смутку і вологи.
В криницях кров горить… Сльоза…
Чиясь рука з бетону виліза,
Неначе цвях із мокрої підлоги.
Тут в Яблунові гори, наче стоги…
Ось мертві кола… І земля щеза…
Дівочий крик у губи замерза,
Бо плакати уже не має змоги.
Лиш плаче свічка, чорний камінь стогне,
Б’є пам’ять в скроні кулями стома,
І плаче хрест, ніби дитя бездомне.
Могилу хтось руками підійма…
На груди небо падає бетонне, –
А я кричу у небо: “Ма-м-м-о! М-м-а…”
12.
А я кричу у небо: “Ма-м-м-о! М-м-а…”
Хоч знаю, мама ген за полинами,
Вона не встане в Рожневі із ями,
За стіл не сяде з нами чотирма.
Сирітства відчуття – мені зима.
Лягли на очі зорі і тумани.
Кладу куті у мисочку для мами:
Мо’ прилетить душа… Вона сама…
Самотня сіла в небі до куті,
Не догукаюсь, ні! Нема спромоги…
Закрились двері і замки святі,
Мов Золоті ворота в час облоги…
Лиш зорі чисті, чисті і стрімкі
Вже без гріха і вже без остороги.
13.
Вже без гріха і вже без остороги
Йде коляда. Гуцульщина сія,
Така велична і свята моя,
Що зоремо укупці перелоги.
Свої ми в себе, горді, як дажбоги,
І свій звичай, і коляда своя.
І ця безмежна Різдвяна сім’я!
І янголята світять на пороги.
“Христос родивсь! Славім його” І крила
Вечірній янгол в небо підійма.
І ярий місяць – на крилі Ярила.
І стеле хмелем до куми кума…
На мачтах сосен голубі вітрила, –
Аж дух в гарячім горлі перейма…
14.
Аж дух в гарячім горлі перейма
Від кольорових звізд на підвіконні,
Котрі ще вчора були “незаконні”,
А днесь палають барвами всіма.
Нас не зжирає більше Колима.
Йдуть Тріє Царі ген на видноколі,
Не п’ють з калин уже чужинські коні,
І небо не облите, мов корчма.
Лиш Вифлеєм. Лиш нова радість Сходу,
Сія Вертеп Господній вдалині…
Черпнем з джерел своїх з самого споду!
Хай пастушки задзвонять колядні!
Перекажімо з роду і до роду:
“Стоїть Різдвяна пава у вікні…”
15.
Стоїть Різдвяна пава у вікні,
І янголи злітають святолиці.
Посеред мирти – Божі ластівниці, –
Аж пальчики блукають по струні.
На сіні Бог у яслах в пелені.
Росте під стелю жито і пашниця.
Кружля на таці з сиром варениця, –
І розмітає привиди нічні.
Між горами, що наче носороги, –
Солодкий горщик, а в нім дна нема.
І очі повні смутку і вологи…
А я кричу у небо: “Ма-м-м-о! М-м-а…”
Вже без гріха і вже без остороги, –
Аж дух в гарячім горлі перейма.

МАНДРІВКА МІСТОМ БІЛОГО МІСЯЦЯ

В МІСТІ БІЛОГО МІСЯЦЯ
В місті білого місяця
Сонце п’ють з рукава.
На горищах у місті цім
Проживають дива.
Тут на дахові ратуші
Біла кішка співа.
Тут, як люди, по вулицях
Йдуть вночі дерева.
Тут в будинках щовечора
В піч самі йдуть дрова.
На Купала тут росами
Пішки ходить трава.
Тут дощі – сині лебеді.
А ще в місті бува,
З-за гори місяць з’явиться,
Як людська голова.
В місті білого місяця
Птах на склі виграва,
І спалахують зорями
На папері слова.
24 лютого 2003 р.

* * *
Це місто – не з тіста,
Воно – не з проміння.
У спеку джмелі у нім
Лижуть каміння.
Соловейко на камені
Собі ніжку обпік,
І від болю співати
Ув Америку втік…
Люди – з білого тіста,
Люди – зліплені з бульб.
Горобці із калюжі п’ють
Помаранчевий бунт:
„А ми собі горобці, горобці,
А ми завжди – молодці, молодці
А ми собі раді, раді,
Бо ми завжди при владі…”
Це місто – не з тіста,
Тут не купиш роси.
Пси тут ходять, як люди,
Люди ходять, як пси:
„А ми собі люди, люди –
По виборах краще буде:
Будемо орати салом,
Сіять шоколадом…
Обираймо у місцеву
І Верховну раду!
Всі – на вибори!
Всі – на вимори!
Всі – на вимери!..”
А місто не з тіста
Перейшов чорний кіт…
Тут своє авеню вже є,
І є свій Уол-Стріт,
Магазини, вітрини,
Золоті вітражі…
Є свої олігархи,
І свої тут бомжі…
Лиш нема соловейка,
Бо він ніжку обпік –
Узяв торбу на плечі,
І в Америку втік…
17 листопада 2005 р.

ОЦЕЙ ЄВГЕН, ЦЕЙ ГОРДИЙ ЗАПОРОЖЕЦЬ
Світлій пам’яті вчителя мого, художника ЄВГЕНА САГАЙДАЧНОГО
Людина – місяць,
Не розрай-жура,
Цвіт-папороть,
Загадка, світ-повір’я.
Буй-вітер, постріл,
Небезпечна гра,
Зозулі око,
Віра – непокір’я.
Таким мені
Запам’ятався він –
Вогнистовусий,
Як мольфар – стоможець.
Він був жарким
І голосним, як дзвін
Оцей Євген,
Цей гордий Запорожець,
Цей Сагайдачний,
Що ставав, як бризк.
Цей Сагайдачний –
Голова – буй-вітер.
Цей Бойчукіст,
Цей впертий очеблиск,
Якого підозрінням
Вистриг Пітер…
І ось він в Косові,
У горах, у собі –
Художник знаний,
Проказний, як хлопець,
Дар-божого
Бунтуючий рубін,
Людина – гнів,
Людина – мрієловець…
Він вчив мене,
Він вчив нас йти в дива,
У райдуги,
У сонце,
В світлотіні.
Із глини – у коріння,
В дерева,
Блукаючи
В безумних їх
Сплетіннях…
Він малював.
Він гори ці ковтав.
Кольороглот
Із крильми за плечима,
Він був царем
Узлісь,
Шипшин,
Отав, –
Гуцульщину він
Випивав очима.
Він хліб міняв
На воду між людей,
Жив, як трава
На Йвана, на Купала.
Він ангела носив
Коло грудей,
Що цвів йому,
Як кольорова пава.
Гуцули його знали.
Він був свій.
Він малював їх,
Як богів з Еллади.
Людина-місяць,
Ватра, вогневій, –
Мав радощі роботи,
Як розради.
Цей Сагайдачний,
Цей шукач скарбів,
Людина – див
З очима Дон-Кіхота.
Калиноцвітий, гордий
Син степів,
Що в неосяжне
Одчиняв ворота.
10 квітня 2005 р.

ЦАР-ВОГОНЬ ПАВЛИНИ ЦВІЛИК
Танцює зозуля по печі гончарній,
А з нею і півні танцюють в печі.
То Цвілик Павлина роздмухує чари
На глеки червоні і на „калачі”.
На півнях палає розжарене пір’я.
На ватрі лілея червона цвіте.
А Цвілик в рукав насипає повір’я,
Аж сиплеться в стелю руно золоте.
А Цвіличка гладить руками жар-птицю –
І на сьоме небо із нею летить,
Щоб сон не завіяв її в павутицю,
Бо дуже вже жінці літати кортить.
І Цвілик розквітла, і Цвілик – у цвіті,
І цвітом робітня палає всю ніч.
Щебече пташинка на райському вітті –
Облизує полум’я зоряну піч…
17 березня 2005 р.

ЯК МАРКО МЕГЕДИНЮК КУПАВ СВОЇХ КОЛЬОРОВИХ КОНЕЙ
Коли місяць ссав лапку
У Мегединюка на підвіконні,
До нього із неба
Прилітали кольорові коні,
У яких було багато-багато
Різнобарвних сонць.
Тоді Марко Мегединюк
Вкладав коло себе на канапі сон,
А сам діставав зі скрині
Золоту тоненьку волосину
І перетворював світ
На кольорову глибоку росину,
На дні якої ходив усесвіт
З вітрами золотих зірок,
До яких варто було ступити
Лише один-єдиний крок,
І тоді можна було купати
Там своїх прилітунів крилатих.
Він так і робив з ними –
І ті коні ставали пацьорками.
Ставали пацьорками
І всю ніч довкола Мегединюкового
Столу цоркали,
Здіймаючи за собою таку
Високу куряву кольорову,
Що видно було її світло
Від Косова аж до Яворова.
Мегединюка та небесна курява
Забирала разом з його крилами в сонце, –
І він вже не відав: чи це – заворожіння,
Чи кольоровий сон це.
Коли робилися з тих коней зорі,
Мегединюк просівав їх крізь око,
І занурював себе на дні росини глибоко,
Розмітаючи і себе, і всесвіти кольорові
І крила небесних прилітунів,
І сіяв ними по яворовій скрині – паві,
Доки сонце ранкове
Не котилися, як бербеничка, по лаві…
5 грудня 2005 р.

ОДНА НІЧ ГАННИ ГЕРАСИМОВИЧ
Як очі позаплющувало місто,
Ховаючи у сон печаль й журу,
Сім лебедів несли на крилах місяця,
А восьмий лебідь в дзьобі ніс зорю.
А восьмий лебідь, може, і не птиця,
Не янгол Божий, що зійшов з небес.
У нього довгі кольорові крильця,
Обліплені пір’їнками чудес.
Сім лебедів – сім вгадок і загадок
Сім райдуг п’ють на білім полотні.
Герасимович музику органну
Веде по нитці, наче по струні.
А по руках пливе осіння північ,
Встає із пальців райдуга нічна.
Хвилини п’ють червоно-чорні півні.
Летить жар-птаха в хаті з полотна.
Ось хрестики довкола рук розмістяться,
Ніби метелики довкола ліхтаря…
Сім лебедів несли на крилах місяця,
А з восьмого – зробилася зоря.
25 грудня 2005 р.

Я ПОБАЧИВ СВІТ КРІЗЬ ВАШІ ОЧІ
(в майстерні художника Анатолія Калитки)
Коли з очей вам сипалися квіти,
А по стіні пливли гірські річки,
Я бачив, як народжувався вітер,
Як журавлі злітали вам з руки.
Я бачив, як народжувалось небо,
Земля і хмари, і русява ніч.
Як дихав світ збентежено й вогнево,
І цвіт черемх вам сипався із пліч.
Я бачив, як народжувалось поле,
І люди, і жоржини в куманці,
Як на хрестах горіли руки болем,
А пензель-смолоскип – у вас в руці.
Я бачив світ крізь ваші очі, майстре,
Я бачив, як народжувались ви.
Як несли землю на пелюстках айстри,
А сонце піднімалося з трави.
Тоді були ви, майстре, вище себе.
Тоді натхнення було вище вас.
Я розглядав крізь всесвіт ваше серце,
Я розглядав крізь ваші очі нас.
Ви ніжно пензлем цілували гори,
Дерева на розлогім полотні,
Коли з очей у вас летіли зорі,
А ріки плюскотіли по стіні.
11 грудня 2005 р.

СЛІПИЙ СКРИПАЛЬ
Коли вгорі був сніг,
А дощ – внизу,
І ночі – забагато,
Дня – замало,
Сліпий скрипаль
Відкрив смичком сльозу –
А звідти солов’їв
Повилітало…
А звідти – сонць
І ватр, і сніжних крил,
І розпачу самотності,
І крику…
Сліпий скрипаль
Сам світ собі творив,
І плакав вітер
В ніжнім тілі скрипки.
Він мацав ніч,
Навпомацки ловив
Свої літа незрячими очима.
І сипалися зорі з голови
На пальці і на ніч,
Й вікно прочинене.
А він все грав.
Ніс місто на сльозі
І вилітав з прочиненої
Шибки…
Стояла ніч
В печальній райдузі, –
Сліпий скрипаль
Згорав на струнах скрипки.
16 листопада 2005 р.

ЧОЛОВІК, ЩО З КРИЛЬМИ
Народному артистові України, композитору Остапові ГАВРИШУ
В місті білого місяця,
В домі з білим вікном,
В білім-білім роялі
Проживав білий гном.
Він по клавішах білих
Часто бігав ночами
І тонесеньку пісню
Заводив перед сном.
А у білім роялі
В того гнома була,
Наче скрипка, синиця,
У якої з крила
Висипалися зорі, наче
З білого кошика.
Висипалися зорі –
Занебесні світла.
В місті білого місяця
В домі тім за дверми
За роялем сидів
Чоловік, що з крильми.
Він скликав із гір духів
На рояль білий-білий,
На пісні, що розходились
Вранці поміж людьми…
20 січня 2006 р.

ЯК БАХМЕТЮК ЛОВИВ НА ПАЛЬЦЯХ ВАТРУ
Червона грань на пальцях –
Як герань.
Герань і грань,
Між них – забута грань.
Червоний лебідь
Зорі крильми косить,
І розкида по стінах
Абрикоси.
А Бахметюк тримає
Ватру в жмені.
Біжать з його очей
У піч олені,
Жовніри, коні,
Люльки і цигарки,
Австрійський цісар,
Корчмарі й циганки…
А Бахметюк
На пальцях ловить ватру,
Опорожнивши ватри
Повну кварту.
І світ – жар-лебідь
В нього під бровою.
А ватра сипле рай
Над головою.
27 листопада 2005 р.

В КАВ’ЯРНІ
Світ цей пропах парфумами.
Світ тут утратив Дух.
Де він тепер, останній,
Мій найдорожчий друг?..
Диха кав’ярня пізня
Дівами і вином.
Все в голові змішалося,
Все стало догори дном.
Часу не скоротати
За столиком пустим.
Друзям усе простив я –
Кожен мені простив.
На скронях – білий місяць.
Стрілки хвилини рвуть.
Друзі давно у небі,
А вороги живуть…
20 січня 2004 р.

СНІГОВА ФАНТАЗІЯ
Криниця виростала
Сніговим деревом,
На якому сиділи
Снігові пташенята.
А з-під снігу
Виростала снігова хата,
Що світилася
Сімома кольорами райдуги
І – кольорами
Радості.
Сніг перетворювався
На золотих метеликів,
Що несли на своїх
Крихітних крильцях
Землю,
Як снігову жар-птицю,
І снігове
Дерево – криницю.
А та жар-птиця
Сніговиця
Довбала своїм
Кришталевим дзьобиком
Кришталевого місяця,
Що висів,
Як замерзле яблучко,
Над містом.
І сипалися з криниці
Дерева.
Вода – не вода –
А музика золота.
26 листопадам 2005 р.

ЗУСТРІЧ ЗІ СНІГОВИКОМ
У місті цьому я себе шукав,
Але зустрів у відбитках дзеркал
Сніговика, що приязно зорів
На мене з-під густих і сивих брів.
„Ти – хто?” – він запитав мене. В одвіт
Йому сказав я, що багато літ
Тому у місті цьому я навчавсь, любив,
Що я себе ось тут десь загубив…
Що я вернувсь в це місто із мети,
Щоби себе у ньому віднайти…
Я довго в місті цім себе шукав,
Але зустрів у відбитках дзеркал
Сніговика, що приязно зорів
На мене з-під густих і сивих брів…
26 грудня 2005 р.

* * *
Чухається
Хмара об хмару,
А грім
Боїться лоскоту
І відганяє
Від себе
Блискавку…

Я ДАЮ ВАМ ПОВЕН КОШИК РОСИ
Купіть мені не ринок,
І навіть не півринку,
А купіть мені
Золоту рибку!
Не для того, щоб вона
З вечора до рання
Виконувала
Мої бажання:
Щоб став я
Царем – повелителем
У палацах
Золотих та великих…
А для того, щоб
При моїх розбитих ночвах
Плюскотіла вона
Мені щоночі,
І ставала місяцем
У кінвах-відерцях,
І щоб колисала мені
Мої гори коло серця
І говорила зі мною,
Коли я самотній,
У цьому не риб’ячому, а людському
Морі…
Купіть мені
Не підвищену пенсію,
І не Верховну Раду!
І навіть
Не Помаранчеву владу!..
Я даю Вам повен кошик роси,
А ви на ринку
Купіть мені за то
Золоту рибку!..
12 грудня 2005 р.

НАПИШЕ ДОЩ…
Напише дощ
Останнього листа
Про те, що завтра
Він покине Косів,
Про те, що він
Грозі обріже коси,
Від’їде в інші
Села і міста,
Що він – останній,
Що сльоза на склі
Віконному замерзне
На прощання,
Що наша зустріч
В місті цім – остання,
Що нас у вирій
Кличуть журавлі…
18 серпня 2005 р.

СТАРІСТЬ
Човгає
У подертім
Халаті
Старість
По хаті…
Човгає старість,
Як далека
Відсталість,
Як річ
Нікому не потрібна,
Як сорочка
Поношена зрібна,
Як зужите
Знаряддя,
Як безпораддя…
Човгає старість
По горбатій підлозі,
Неначе
Ступає
По Хресній
Дорозі…
29 січня 2004 р.

ДОРОГОЮ НА ЧУЖИНУ
Йдуть за мною гори,
Як воли горбаті,
Тягнуть за собою
На чумацькім возі
Місяця на вербах,
Журавля на хаті,
Чорну сіль розлуки
І прощальні сльози.
Йде за мною край мій,
Де лишив родину.
Йдуть за мною діти –
Серце мені крають…
Журавель курличе
В небі Україну…
Я сльозу курличу
За батьківським краєм…
26 листопада 2005 р.

* * *
Печаль моя тендітна, мов пір’їна,
Подібна на жоржин обмерзлий цвіт.
Несе, несе журавка Україну,
Несе, відносить у далекий світ.
Несе літа, і гори, і долини,
Щоб весну повернуть мені звідтіль.
Лиша мені холодний кущ калини,
І снігу білу, білу заметіль…
20 листопада 2005 р.

* * *
Могила Стрілецька – в квітках
І біля хреста, й по боках.
Шматочок землі відщипнув (щоб на пам’ять) –
І кров, як сльоза, потекла по руках…

* * *
Ранок цвіте, як бузок.
Поцілувати іще б хоч разок
Сонце в голівку на шибці віконній,
Як в церкві святий образок…

* * *
Упав-пропав місяць,
І я в темноті
Розгорнув кущичок
Папороті, –
А із куща того
Повилітали
В небо глибоке
Зірки золоті.

ПРОБУДЖЕННЯ
Розломилась зима
На кавальчики.
Вже підсніжник
Не мерзне у пальчики.
А на яблунях бруньки
Пручаються.
Білі кішки з котами
Вінчаються.
Знову сонце зацвіло
Ромашкою,
А мурашка біжить
За мурашкою.
Гріють кості на лавці
Дід з бабкою.
Пташка пташку
Піддражнює
Лапкою.
Лебідь йде до ріки
За лебідкою,
До сусідки сусідка –
За пліткою.
У верби почались
Роди котиків.
А дівчатка вмлівають
Від дотиків.
Розломилась зима
На кавальчики –
Полюбити б,
Бо терпнуть аж пальчики.
1 березня 2004 р.

ЖИЛА-БУЛА БАЙКА

ПІВТІНЬ НА ПАПЕРТІ
Життя круговерті.
Півтінь на паперті.
Півгривни в конверті,
І думи уперті.
Прокльони відверті.
Шкарпетки подерті.
Коліна обдерті.
Підошви протерті.
Бульби у десерті.
Горілки півчверті.
Півгривни в конверті.
Півкроку до смерті…
13 лютого 2004 р.

МИ – КОНІ
Ми – коні!
Ми – коні в законі.
Ми премо роботу
До сьомого поту.
Ми любимо віжки.
І Вітчизну – трішки,
Хоч оремо голодні…
Ми – Коні.
6 серпня 2004 р.

ДУША – РІЧ НЕ ПРИБУТКОВА!
Переконую вас, що душа –
Не прибуткова.
Хай знає про це
І податкова,
Що душа – не трактор,
Що душа – не річ,
І навіть не цегла,
З якої можна змурувати піч,
Чи, скажімо, – буджарню
На кілька тисяч шинок…
Душа навіть не метал,
З якої можна скласти
Сяку-таку машину,
Чи виготовити для дачі
Огорожу,
Навіть – рожу…..
З ковбаси та шинки –
Прибуток,
А звісно, де прибуток,
Там і набуток…
А – душа ? А що – душа ?..
Душа не варта і гроша!
Вона, хібащо для вірша…
Переконую вас, панове,
Що душа – річ не рентабельна!
А не вірите – спитайте
У Йосифа Сталіна…
29 січня 2004 р.

ЯК ЗЕЛЕНЬ З ГРЯДКИ
Новий король –
Нові порядки.
А ми жили
Й живемо з грядки,
З „гуманітарок”
І кропиви,
Із пляшок, зібраних
Від пива.
А ми живем
І не вмираєм,
До церкви йдем
В надії раю,
В надії
Нового Месії…
І на грядках
Петрушку сієм.
І запасаємось
Бульбами.
Мов з крильми,
Ходимо з торбами,
Що в нас хрещених
За плечима…
Які ми всі –
Така й Вітчизна,
І королі,
І їх порядки,
Що нас скубуть,
Як зелень з грядки…
27 грудня 2003 р.

ДУХ І ЛАНТУХ
„Дух на лантух
Міняють на ринку…
Що маєм – не маєм
На ринок несім!
Усе одно дідько
Бачив того зарібку… –
Переконує мене
Сусід. –
Дух – на лантух!
Бо, що нам із Духа:
Ні свита, ні сало,
Ні хміль – отой Дух…
Ніхто із нього
Не пошив ще кожуха…
А тут, бачиш, є,
Хоч який, а
Лантух…”
20 січня 2004 р.

ЖИЛА-БУЛА БАЙКА
Жила-була байка,
На байці – куфайка.
На пальцях – бляшанка,
І шапка-вушанка.
В мізку гуляй-вітер.
В кишені – півлітер.
В галошах –дірки,
Під очима – мішки…
Єдина відрада –
„Комсомольская правда”.
І – мрія про Марса
Із томиком Маркса…
Жила-була байка –
Подерта куфайка.
Куфайка – горбата,
А зверху – лопата…
У мисці – «кирза»,
У ложці – сльоза…
Із носа – димок.
На роті – замок…
17 серпня 2005 р.

* * *
Кажуть,
Чесний люд тепер
Не в моді.
Кажуть, є
Остання новина:
Дядько нині –
Знову на городі…
В Києві теперки –
Бузина…
19 серпня 2005 р.

ДАВАЙТЕ МРІЯТЬ ЗНОВ ПРО КОМУНІЗМ!
Давайте мріять знов про комунізм!
Про стяг червоний і червоний ніс!
Про щонайчервоніше в світі гасло,
Що заміня пролетаріату масло…
Давайте мріять знов про комунізм!
Давайте мріять про горох й ситро,
На „ктябрські” двигать все політбюро, –
Із транспарантами і криками „УРА”,
Як це – у Симоненка у Петра…
Давайте мріять про горох й ситро!
І – про колготи… Й дефіцитну клізму,
І про колгосп „ВПЕРЕД ДО КОМУНІЗМУ”,
І про ікру зелену кабачкову,
Про племінну доярку і зразкову…
І про колготи, й дефіцитну клізму.
Давайте „ворогів народу” знов в розхід!
І скажем, що вмертвив нещасних СНІД…
А ті, котрі служить згодяться нам,
В тайзі геройськи хай будують БАМ!..
Давайте „ворогів народу” знов в розхід!
Давайте мріять про новий Союз,
Куди входити добровільно – мус,
З якого помилково вийшли вчора
З-за „зрадника” Михайла Горбачова…
Давайте мріять про новий Союз!
Давайте мріять, як-то жити далі нам!
Давайте відкопаєм з гробу Сталіна!
За Сталіном відкопуймо і Берію!
Без Берії нам не зібрать імперії…
Давайте мріять знов про комунізм!..
23 липня 2005 р.

ЛИСТ ДО ПАНІ УДАЧІ
Пишу цього листа вам,
Пані Удачо,
Про те, що від гордині
Я не плачу,
Що, маючи підозру
Не одную,
До вас я вже нікого
Не ревную.
А просто іноді
Пишу листи ночами,
Коли снігами,
А коли дощами
Про те, що жив-здоров я,
Слава Богу,
На вашу не надіючись
Підмогу…
Я все труджусь. Я
Не лежу ледачо.
Я сам собі надія
І удача…
Я сам орав кремнисті
Перелоги, –
Від ласки вашої
Я не чекав підмоги…
Я мозолями пік
Моє сумління
Розкинувши в ніч
Руки, як поління,
Що на траві горіли
Вечоровій, –
Думки мої палили
Яворові…
Але я вижив! Витерпів!
Не здався
Меланхолії,
Смерті, пані Удачо!..
Тож цим листом я вам прощаю,
Люба…
Не помогли мені,
То поможіть хоч людям!..
8 квітня 2005 р.

* * *
Як я не з’їм тебе,
Ти з’їж мене…
Ця прикра гра
Обох нас не мине.
Людина – ти,
Людина – я,
Та вір,
Що в кожному із нас
Сидить ще звір…
В тобі є звір,
В мені також є звір.
Не випустім лиш
Звірів тих
Надвір!
Бо – небезпека,
Що у слушний час
Вони обох
Зіжерти
Можуть нас.
2 квітня 2005 р.
* * *
Біжить ручай до мене:
„Захисти!..”
Біжить фіалка,
Просить:
„Захисти!..”
Біжать могили,
А на них – хрести…
Невже біда
Усіх нас не мине!..
Прошу фіалок:
„Захистіть мене!..”
13 лютого 2004 р.

* * *
Не все одно мені,
Не все одно,
Куди мені
Прорубують вікно.
Не все одно,
Чиї у нас вітри,
По кому плачуть
В горах явори…
Не все одно мені –
Чий маю хліб,
І що мені будують:
Храм чи хлів.
Чи кров мою п’ють,
Чи – чуже вино…
Не все одно мені,
Не все одно!
Не все одно –
Хто я, і хто мій внук,
Хто мою душу
Прибира до рук.
І з ким мій друг
І недруг – заодно.
Не вве одно мені!
Не все одно…
12 лютого 2004 р.

ЧОРНА ГОРА
Чорна гора…
Чорна гора – як мара.
Хлопці, вставайте!
Спати давно не пора!
Хлопці, в якому це
Царстві ми всі живемо ? –
Шия тоненька,
А на ній грубе ярмо.
Хлопці, вставайте!
Згинь, розступися, маро!
Чиї це зорі
Носить у море Дніпро?!
Де це ми, хлопці? –
Ви запитайте мене.
Чи заблудився я
Чи заблудили мене?..
Чию це мову
Тлумить закутий ефір?
Чию це віру
Кличуть у Храми зневір?..
Хлопці, вставайте!
Бо гине наша зоря!
Наче з барила,
П’ють зі сльози
Кобзаря…
Чорна гора!
Чорна гора – як мара…
22 січня 2004 р.

* * *
Чи не бачите, хлопці,
Як від нас утіка Україна?!.
Чи то ми утікаєм…
Вже, здається,
І зовсім втечем
По чужих землеріддях,
По бараках чужих,
По країнах,
Український наш розум
Посадивши в мішки
За плече.
Утікає Вітчизна!
Як вода крізь пісок
Утікає.
І добро утікає…
Так крізь пальці
Втече і Дніпро!..
А на київських кручах
Сперечаються
Авель і Каїн, –
І не знати, кому ще
Хто запустить
Ножа під ребро.
25 січня 2004 р.

ПСЯЧИЙ МОТИВ
Все в мене вкрадено:
Любов,
Надію,
Честь…
І навіть – землю
На мою могилу…
І я, як пес,
В якого здулась
Шерсть…
Але – живу!
Живу й чогось
Не гину…
Чекаю раю,
Кличу небеса
(Лежать мої книжки,
Як діти мертві…)
«Купіть й мене,
Як дворового
Пса!
І попоїсти
Дайте
Перед смертю!..»
20 листопада 2003 р.

* * *
Все сієм та сієм,
А що – не второпим:
То сходять росії,
То сходять європи,
То сходять америки,
А то сходять азії
Довкола Жмеринки…
Ах ця оказія,
Довкола Харкова.
Ах ця оказія…
Пахнем Європою,
А пре з нас Азія…
2 вересня 2004 р.

* * *
У Чорнобилі
Чорні малини
Сивий ворон
Наосліп клює,
Наче спечені крові
Вуглини,
Наче тіло схололе своє…
Чорні мальви в снігу,
Чорні квіти…
І кричать
На чотири світи
Ненароджені,
Звуглені діти,
Ухопившись
За чорні
Хрести…
3 грудня 2003 р.

ЯВОРИ, ЯВОРИ…
Явори, явори, явори,
Настає нам хвилина прощальна,
Бо жене мене доля
У далекі, незнані краї…
Не дивіться на мене,
Явори, із докором печальним,
Не дивіться з докором
Вслід мені, явороньки мої!..
Я, можливо, ще вернусь.
(Я люблю ваше світло зелене…)
О, як важко, повірте,
Явори, вас сьогодні лишать…
Та, якщо не повернусь,
Поклоніться могилам від мене!
Тут під вашим корінням
Мої батько і мати лежать…
3 березня 2005 р.

ПОВЕРТАЙСЯ, ЖУРАВЛИКУ, ДО КАЛИН!
Ой де ж твоя, журавлику,
Земля, де ж?..
Ой не знаєш, журавлику,
Де впадеш:
Чи за синім, за Дунаєм,
Чи – Дністром.
Чи крилом проореш земле,
Чи пером…
А калинонька заплаче,
Може, вслід.
Затуманиться в дорозі
Білий світ.
„Ах чужина – домовина…” –
Плаче клин.
Повертайся, журавлику,
До калин!..

НА ПОХОРОНИ ПОЕТІВ
Ах на похорони поетів приходьте!
Приходьте, цікаві, коли
Лежать вони в квітах,
Лежать вони в тернах, –
Обранці образ і хвали!
Приходьте, вразливі, приходьте, жалобні,
Із-за співчуття – не за мус,
Переконатися, що вони –
Мертві,
Побачити плач їхніх Муз…
Побачити зблизька убоге їх ложе,
Їх меблі – з одного стільця,
І книги розумні,
І лаври забуті,
Розкидані терни вінця.
І сліз не соромтесь, і слів не шкодуйте,
В останню збираючи путь!
Несіть їх до раю
На стомлених плечах –
Вони і так в пекло підуть…
Візьміть їхній хрест, і кадило, і мирро!
Їм квіти знайдіть польові!
Ах на похорони
Поетів приходьте,
Доки ще поети живі!..
30 березня 2004 р.

* * *
День, як розпарений кінь,
Рве на собі обрукінь.
Так, наче шаблею стятий,
Пада в вечірнюю тінь.
Був – і нема! Одлетів.
Тільки вогонь із підків.
Рвуться багряні стремена
Бистрих секунд і віків.
Кінь одлетів, як стріла –
Вершник упав із сідла…
В світі ніщо не є вічне,
Вічна лиш тінь і зола…
9 березня 2005 р.

* * *
Живу, як в театрі,
Де кожна хвилина, то – сценка.
А доля зі мною
Все грає у лихо-біду.
Та, де б не ішов я,
Прийду до Тараса Шевченка.
Та, де б не ішов я,
А до України прийду.
3 березня 2005 р.

КРИВИЙ ГАДАЄ, ЩО ВІН РІВНО ЙДЕ
Сліпі шукають воду на піску.
Дурні коня шукають в курнику.
З рудого насміхається руде.
Кривий гадає, що він рівно йде.
Розумного дурний навчає жить.
А волею невільник дорожить.
Кат демонструє добрості печать.
Кричать бездари, генії – мовчать.
Святі колін жіночих люблять блиск.
Із чесного пройдисвіт має зиск.
А грішник в рай спішить поперед всіх.
Хто відпуска гріхи, сам має гріх.
Злітає не усе те, що з крильми.
Злодії правлять чесними людьми.
Гуляка з себе видає ченця.
Скупий дасть менше, ніж він обіця.
9 січня 2004 р.

НЕ ПОЧИНАЙ, НЕ БАЧАЧИ КІНЦЯ!
Не засуди, доки ти не суддя!
І кирп не корч, доки не попадя!
Не йди, якщо не маєш з ким іти!
Не клич в пітьму, якщо не світло ти!
Не починай, не бачачи кінця!
Не кудкудакай, як не зніс яйця!
І необачно не ставай на бій,
Доки не знаєш: де – чужий, де – свій!
Не закликай собі на поміч там,
Де знаєш, що упораєшся сам!
І друзів клич, коли ідеш у путь!
А вороги самі тебе знайдуть…
5 березня 2005 р.

* * *
Світе похмурий!
Світочку ясний!
І той, майбутній,
І цей, сучасний!
Храм в тобі тешу
Світлий, прекрасний.
Не заслони його,
Фарше ковбасний!..
6 серпня 2005 р.

БОЇШСЯ УТРАТИТИ – НЕ ЗНАХОДИ!
Тепло поціновуєш у холоди.
Боїшся утратити – не знаходи!
Не плуг винен, що не так йде борозна.
Хто знає усе, той нічого не зна.
Дурному завжди зрозуміло усе.
Осел пана, а не осла пан несе.
Один – проріка, а інший – ричить.
І дурень – розумний, допоки мовчить.
Що не народилось, ніколи не вмре.
Не було б нового, якби не старе.
В понятті однім не бува ста понять.
Щоб комусь додать, треба в когось однять…
4 липня 2004 р.

ЯКЩО – ЖАРТОМА
Якщо серйозно,
Якщо жартома,
То осінь – не літо,
Але й не зима.
Життя – не хрестини,
А смерть – не кума,
Якщо серйозно,
Якщо жартома.
Якщо серйозно,
Якщо жартома,
То кволі воли
Не зламають ярма.
Ти, брате, – ні з ким,
Якщо ти – з усіма,
Якщо серйозно,
Якщо жартома.
Якщо серйозно,
Якщо жартома,
Кишеня є, але
В ній грошей нема.
Хто дасть на копійку,
На сто одніма.
Якщо серйозно,
Якщо жартома.
Якщо серйозно,
Якщо жартома,
То є всіх багато –
Й нікого нема.
І всі не пускають,
Й ніхто не трима…
Якщо серйозно,
Якщо жартома.
17 березня 2004 р.

* * *
Що знаєте ви
Про кохання,
Про воду на піску,
Про утопленицю
У вінку,
Про Бога – у сльозі,
Про ніж у райдузі,
Про квітку – на камені,
Про гріх і покаяння…
Що знаєте ви?..
Про кохання…
Про соловейка –
На вогні,
Про наречених
У труні,
Про голубку – голуба,
Про стяту голову?..
Що знаєте –
Не знаєте,
Не знаєте –
Знаєте ви
Про кохання ?!.
28 лютого 2005 р.

І Я В ТАКІМ ВОГНІ ГОРІВ КОЛИСЬ
Запалило сонце небеса.
Загорілась на траві роса,
Запалало в дівчини намисто,
Засіяла золота коса.
Я в такім вогні горів колись,
Та літа, мов коси, розплелись.
Порозсипались роки, мов намиста,
І печальним клином вкрили вись…
Запалило сонце небеса,
Загорілась на траві роса.
Та не для мене золоте намисто,
Та не для мене золота коса…
28 лютого 2005 р.

* * *
Посію за тобою
Три тополі,
А ти за мною
Три дощі посій!
Бо ти без мене –
Наче хліб без солі,
А я без тебе –
Як без хліба сіль…
20 листопада 2005 р.

ХТО З ВАС ГОТОВИЙ – РУКУ ПІДНІМІТЬ!
Хтось Україну віднайшов на Кіпрі.
Комусь вона в Торонто зацвіла.
Хтось її вдома любить у макітрі, –
Щоб з сиром та сметаною була…
Кладе хтось за Вкраїну головою,
Вогнем стікає, мов сталевий прут.
А хтось Вкраїну любить булавою
Від Дону до Дінця – аж поза Прут.
Такі ми є,– не перші й не останні.
Всі – рідні! Українці – по крові,
Що любим Україну у сметані
Та в повних діжах сала у хліві.
Хтось ладен Україною орати,
І по-синівськи кісточки їй мить…
А хто за Україну умирати
Готовий хоч сьогодні, хоч в цю мить?..
Хто з вас готовий? Руку підійміть!
17 лютого 2004 р.

* * *
На вершечку явора –
Горщечок,
В тім горщечку
Золота діра.
В тім горщечку
На самім вершечку
П’є веселка
Воду із Дніпра.
П’є веселка воду –
Зоряницю.
І нема нам в райдугах
Кінця.
Заплітаєм землю
В колядницю
Аж від Черемоша
До Дінця.
Заплітаєм райдугами
Поле, –
Засіваєм спільними
Крильми,
Бо одна земля у нас
І доля,
Бо всі разом –
Україна ми.

26 жовтня 2005 р.