Чому журилися флояри
Спогади про письменника Василя Атаманюка — одного з представників трагічної доби українського «Розстріляного відродження», жертву сталінських репресій 20–30-х років.
Майбутній поет, публіцист, перекладач, редактор і видавець Василь Атаманюк народився 14 березня 1897 року у с-щі Яблунові, в родині землеробів. У сім’ї було п’ятеро дітей. Василько, так його пестливо кликала мама Катерина, був наймолодшим і, можливо, найулюбленішим. Саме їй, дорогій і ніжній матусі, присвятить він згодом автобіографічне оповідання «Святий вечір», написане у голодних 20-х роках у Радянській Україні.
Він рано залишився без батька, а тому здібним і допитливим хлопчиком опікувалися старші брати — Михайло, Петро і Юрій. Вишивала для наймолодшого брата білі сорочки сестра Марія. Михайло Атаманюк здобув добру освіту і працював учителем на Буковині. Там одружився, виховував двох синів. Брав участь в Гуцульському театрі Гната Хоткевича, писав для нього п’єси і грав на сцені. В українську літературу він увійшов під псевдонімом Ярема Гірниченко, але творча спадщина його дотепер залишається майже недослідженою. Саме старший брат Михайло прищепив маленькому Василькові любов до книги.
Брат Петро був офіційним опікуном юного Василя, коли той виявив бажання вступити до Львівського університету на юридичний факультет, і підтримував його матеріально.
Брат Юрій, залишившись доглядати батьків і вести немале господарство, у 30-х роках сталінського терору писав на прохання Василя листи до австрійського посольства у Москві, добиваючись звільнення з-під арешту письменника Василя Атаманюка як підданого Австро-Угорської держави. Не судилося…
Як часто думками повертався поет до щасливого дитинства у мальовничому рідному, до сліз дорогому містечку Яблунові! Це була «казка» його життя. І хоч маленькому хлопчикові й доводилось пасти корів на розлогих зелених левадах чи в сусідньому лісі, що розпочинався майже одразу за Лючкою, він не втрачав даремно часу: у чистій полотняній торбинці, куди мама клала Василькові обід, завжди лежала книжка. Пізніше він згадуватиме:
Містечко мале,
і брудне й неохайне,
А я пастушок — в торбі
коржик і Гейне.
Так вабить той світ —
невідомий, великий.
І тільки, як дуже
присядеться муха,
Корови помчаться
в чужі кукурудзи,
Сердитий сусіда потягне
за вуха,
Мене відриває від милої музи.
Як сонце ховалось
за темну дубину,
Зі смутком нерадо
я плівся в голину
Зі смутком, бо з останніми променями сонця закривалась недочитана романтична збірка улюбленого німецького поета Генріха Гейне.
У 1909 році Василь Атаманюк вступає до Коломийської гімназії. Йому виповнилось лише 12 років, але хлопчик уже володів польською, єврейською і німецькою мовами. Тут він зустрів свого улюбленого вчителя Леонтія Кузьму, професора української, старогрецької мов і латині. Тут вперше почув про міжнародну мову есперанто. У будинку професора часто збиралася гімназійна молодь, їх радо приймала гостинна родина, де росло власних троє синів і донька. Василь особливо любив спілкуватися з одним із них — Орестом, котрий згодом стане відомим діячем есперантського руху в Україні 20-х років, талановитим педагогом, літературознавцем і видавцем.
Швидко опанувавши мову міжнародного спілкування, захопившись її милозвучністю і невибагливою конструкцією речень (граматика містила тільки 16 правил і жодного винятку), Василь Атаманюк збереже цю любов на все життя. У 1913 році в Коломиї вийшов перший український журнал «Зоря України». Мовою есперанто. На його сторінках були надруковані переклади, коломийки, українські народні пісні, які підготував до друку юний майбутній поет.
У 1914 р. гімназію зачинили. Почалась Перша світова війна. Сімнадцятирічний Василь одягає сіру солдатську шинель і вступає до цісарського війська.
В армію забрали багато його друзів. Пізніше у збірці «Зажурені флояри» він з болем згадає:
Забрав мене цісар
і Зейда одвіз,
Вкрили молодість роки, мов скиби —
Багато я виніс, а що я доніс?
І скільки розтратив, розкидав!..
Зворушливий образ старого єврейського воза, який, нібито, віщував, що це прощання з рідним краєм і родиною. Так, він уже ніколи не верне до милої чистої Лючки, що поряд омивала його білу хату й зелений сад. Цей біль за втраченою казкою дитинства ще не раз відгукнеться в щирих поетичних рядках.
У свої 40 років Василь Атаманюк досягне багато на літературній ниві, та ця щемлива ностальгія за Карпатами, рідним Пастівником, Лебедином та Рокитою, за матір’ю і братами, за звуками флояри на пасовиськах накладуть сумний відбиток на його творчість.
А, може, серце передчувало, що доля відведе йому так мало часу? Бо в страшному 1937-му куля капітана НКВС Матвєєва обірве його життя. На злеті. У далекому урочищі Сандармох російської Карелії, куди він потрапить як політичний в’язень першого соловецького етапу.
Літературна спадщина Василя Атаманюка немала, цікава, різна за стилем пера. Щоправда, десятиліттями на неї накладали «табу», а ім’я поета було відоме лише вузькому колу фахівців-літераторів. Однак у першому томі УРЕС все-таки надрукували 7 рядків, хоча й зі сфальсифікованою датою смерті: «…народився 1897 р., місто Яблунів, тепер — Івано-Франківська обл., помер 1940 р. З 1925 р. — член літературної організації «Західна Україна». Автор збірок поезій «Жовтень» (1924), «Галичина» (1925), оповідань «Думи про Степана Мельничука» та ін.».
Лаконічно. Скупо. У стилі радянської енциклопедії. І жодного слова про великий терор сталінського режиму, бо тема «Розстріляного відродження» була за сімома замками. І лише на початку 90-х, коли Україна була проголошена незалежною державою, у рідному Яблунові його вдячні земляки відкрили меморіальну дошку, провели ряд урочистих заходів, а в Коломиї, де проходили гімназійні роки Василя Атаманюка, його іменем назвали одну з вулиць.
Так почала підніматися пелена забуття.
Серйозні дослідження цікавої і неповторної літературної спадщини письменника зробив колишній директор Яблунівської середньої школи, краєзнавець, член Національної спілки краєзнавців України Василь Курищук. Вивчав архівні документи, сидів у бібліотеках Києва та Львова і разом зі спонсорами-земляками видали чудову збірку поезій Василя Атаманюка «Хвилі життя», яка вийшла у видавництві «Писаний Камінь» м.Косова у 1997 році. Ця праця стала першим виданням творів поета після 1932 року і була присвячена 100-літньому ювілею від дня народження Василя Атаманюка.
Багато цінних матеріалів про творчість письменника зібрав племінник поета, доктор медичних наук, професор Іван Солоненко. І не лише в Україні. Перебуваючи у службових відрядженнях за кордоном, він багато працював в університетських бібліотеках, зокрема — в Канаді, у місті Торонто. Там знайшов першу збірочку Василя Атаманюка — «Як сурми заграли до бою», видану у Відні 1916 року, збірки «Чари кохання», «Над Дністром», «Галичина», його прозові твори «Василько й інші оповідання», п’єси «Дві казки», «Матерня сльоза», статті та рецензії про творчість Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Остапа Вишні, переклад мовою есперанто поезії відомого історика, славіста-сходознавця Агатангела Кримського «Стінний календар».
Ученого-поліглота, котрий на запитання, скільки мов він знає, жартома відповідав: «Легше сказати, скільки я не знаю». За походженням кримський татарин, він знав 60 мов, працював професором Київського університету, був закоханий в Лесю Українку. Переслідуваний органами НКВС за свою проукраїнську позицію Агатангел Кримський був арештований і помер у 1942 році в одному з тюремних лазаретів у Казахстані.
Так сталінська репресивна машина нищила і ламала талановитих митців. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Кого не поставимо — перестріляємо», — сказав один з прокурорів під час політичного процесу проти еліти нашої нації в 30-х роках. Свого часу драматург Микола Куліш, представник «Розстріляного відродження», писав, що «соціалізм — це хвора мрія потомленого людства».
Хто знає, чи стояли вони разом проти дула пістолета капітана держбезпеки Матвєєва у той холодний осінній день 3 листопада 1937 року в дикому безлюдному урочищі Сандармох Карельської АРСР? Василь Атаманюк, Микола Куліш (за п’єсу «97» його називали українським Шекспіром), поет Марко Вороний, режисер і актор Лесь Курбас, лідер групи поетів-неокласиків, майстер сонету Микола Зеров, прозаїк Валер’ян Підмогильний, професор, міністр освіти УНР Антін Крушельницький, родина котрого стала символом «Розстріляного відродження», бо за сфабрикованими звинуваченнями загинули, окрім батька, п’ятеро його дорослих дітей.
І ще… І ще… В усякому разі їхні дата і місце смерті однакові: 3 листопада 1937 року, урочище Сандармох. Це був подарунок енкаведистів до 7 листопада — 20-ї річниці Жовтневої революції.
Дані Вікіпедії свідчать, що ця далека соловецька земля стала місцем масового розстрілу понад 1100 в’язнів. Це були видатні майстри культури, військові, вчені, священнослужителі, державні діячі з багатьох республік СРСР. Згодом усі вони були реабілітовані і визнані жертвами сталінського терору.
На місці розстрілів стоїть сьогодні козацький хрест, де написано: «Убієнним синам України». Втрачений пласт генокоду нашого народу, інтелект і висока культура. їх у розквіті сил «поглинула» чужа земля, мимоволі ставши українським Пантеоном.
Та чи втрачений? Бо воскресають там, де є могили. Бо ще звучать у горах ніжні флояри. Ще жива людська пам’ять.
Марія Чорненька,
член Національної спілки журналістів України.
«Гуцульський край», №23, 5.06.2020 року