Невід’ємна від нашого серця
21 лютого — Міжнародний день рідної мови
Українська мова в Україні. Чому ці слова так неоднаково сприймаються? Чому в одних викликають злобу, ненависть, бажання поглумитися з неї, а інших змушують діяти, думати, сперечатися? У якій ще країні державна мова, утверджена в Конституції та мовному законі, потребує постійного і активного захисту? Чому на державному рівні не вщухають дискусії про двомовність, частина депутатів новообраного українського парламенту вимагає перегляду закону «Про мову», прийнятого попереднім складом депутатів Верховної Ради і підписаного п’ятим Президентом?
Як нам жити далі з незатихаючою боротьбою за національне, рідне, українське, державне?
Перелік цих і подібних болючих питань, на жаль, не скорочується, а навпаки — день у день подовжується. Прикро, що фундаментальна проблема української мови як державної й досі не розв’язана в Українській державі, хоча вже майже 30 років нашої незалежності вона постійно дебетується. Й увесь цей час антиукраїнські сили, взявши на озброєння ідеологію «русского міра», намагаються потопити цей материк, який називається Україною, передовсім забравши в нас основну ознаку нації — мову.
Що це саме так, свідчать слова путінського ідеолога Олександра Кавєріна, який першочерговими бачить саме мовні завдання (цитуємо мовою оригіналу): «необходимо отстаивать права русского язьїка в Украине не как язьїка русского меньшинства, а как язьїка национального большинства».
Як вам така стратегія? Але ж вона безперешкодно здійснюється в Україні, а цитовану книжку Кавєріна «Малоизвестная история Малой Руси. Очерки межрусских отношений» друкують і поширюють у нашій державі сотнями тисяч примірників. Москва мовне питання постійно ставить на перший план, тим часом звинувачуючи Україну в утисках російськомовного населення. Це як у приказці: найголосніше «Ловіть злодія!» кричить сам злодій. Кремль ніколи не згадує про те, що за його панування в Україні наша мова зазнала нечуваного нищення: спеціальними указами заборонялася майже пів тисячі разів (480!) від приснопам’ятного возз’єднання 1654 року, а особливо — починаючи від царя Івана Лютого, якого в Кремлі іменують Грозний, дещо зм’якшуючи цим прізвиськом схильність свого правителя до божевільних нападів садизму.
Ці драконівські акти, циркуляри та укази були ефективним інструментом убивства української національної мови, справжнім лінгвоцидом, який у поєднанні з геноцидом ленінсько-сталінських часів позбавив нас своєї мови на величезній території в серединній Європі. Разом із цим українська нація як окремішня етнічна одиниця була позбавлена природної форми живомовлення у своїй історичній батьківщині — Україні.
Це не парадокс. Це величезна трагедія народу, який відчайдушно борсався у тенетах неволі.
Але сьогодні ми вже стоїмо на порозі 30-ліття Незалежності України і, маючи державну суверенність, повинні би перепинити шлях русифікації. На жаль, найвище керівництво разом з Верховною Радою чи то до кінця не розуміють, чи ігнорують значення української мови як фундаментальної основи єдності українського народу, гарантування безпеки, територіальної цілісності і самого існування Української національної держави.
Віленський губернатор Муравйов, після придушення другого польського повстання сказав: «Те, що не доробив російський багнет, доробить російська шкопа і російська мова». Поляки зуміли врятуватися від російської мови і школи. Ми ж зараз маємо не багнети — а сучасні російські «Гради», численне професійне військо під виглядом шахтарів, що вбиває синів України. І втрачені території. А починалося — з мови.
Чи виявлять державницьке мислення і необхідну волю нинішні керівники, щоб урешті зупинити ганебну русифікацію, яку цивілізовані держави світу сприймають як свідчення української «неадекватності»???
Хотілося б у це вірити, але…
«Російська мова, — сказав Іван Нечуй-Левицький, — найпотужніше знаряддя нищення українства». Ці слова треба вивести на табло у Верховній Раді, в кабінетах президента і прем’єр-міністра, в усіх наших урядових установах. І нехай вони не граються з мовою, як з м’ячиком для розваги. Наші політики повинні нарешті усвідомити, що мова не має політичного забарвлення, вона — найважливіша засада існування народу. Пам’ятаймо слова Лесі Українки: вмирає мова — вмирає нація.
Аделя Григорук,
письменниця, заслужений працівник освіти України.
«Гуцульський край», №8, 21.02.2020 року