Висока зоря Ярослава Матійчака
З великою приємністю беру до рук цю щойно отриману книгу. Вона гарно видана, має добротну поліграфічну якість, естетичну обкладинку. Для книжки — це важливо. Але в нашому випадку не в цьому річ. Найважливіше — що це книжка про добре знаного й шанованого педагога, суспільно-громадського діяча, заслуженого працівника освіти України Ярослава Васильовича Матійчака, який своєю багаторічною працею, безсумнівним педагогічним і людським талантом, щоденним ентузіазмом і невтомністю в кожній справі, високими результатами діяльності засвітив свою яскраву зірку на освітньому небосхилі над Україною.
Цінність таких видань важлива тому, що вони подають знання про час і епохи через долі сучасників. Це не знеособлена історія, яку можна писати й переписувати залежно від ідеології чи забаганок партійних бонз. Людські долі є такими, якими вони є; тому реальними мазками вписуються в загальну картину буття своєї нації. Як і правдива розповідь про життя Ярослава Матійчака, що стала невід’ємною сюжетною лінією нашої новітньої історії та, зокрема, яскравою сторінкою творення національної освіти в Україні.
Автор і упорядник Юрій Кушнір назвав видання «Слово про народного вчителя Ярослава Матійчака» й вклав у нього розповіді буковинців і прикарпатців, а також тих, кого доля закинула в далекі заокеанські чи трохи ближчі європейські й азійські землі.
Однак ні час, ні відстані не вистуджують у їх серцях поваги й любові до свого колишнього вчителя, колеги, друга, а пам’ять зберігає яскраві епізоди спілкування з ним, добрі поради, спогади про його надійне плече і міцну товариську руку, на які завжди можна було покластися.
Тридцять нарисів, що ввійшли в книжку, читаються на одному подихові і наснажують серце навдивовижу світлим відчуттям радості від того, що поруч живуть такі люди — віддані своєму покликанню, майстри педагогічної справи, щирі й безкорисливі у стосунках, готові працювати з повною віддачею, не ставлячи перед тим запитання «А що я з того буду мати?». Звісно, в першу чергу це стосується людини, про яку написана книжка — Ярослава Васильовича Матійчака. Але не меншою мірою сказане можна віднести на адресу авторів, його вихованців і колег, Які реалізували себе як фахівці й у своєму професійному зростанні цінують роль свого наставника, з яким дотепер підтримують постійні приязні стосунки.
У книжці багато фактів, які могли б просто залишитися епізодами чиєїсь буденної дійсності. Але для вдумливого читача вони стають виразними штрихами портрета Ярослава Матійчака, сердечної людини, відповідального керівника, гарного приятеля і вірного товариша. Майже всі автори цього видання наголошують на тому, що Ярослав Васильович дуже відрізнявся від багатьох тодішніх керівників, які пишалися величчю своїх владних функцій і «наче індики напускали на себе бундючний, надмірний вигляд» (с.133) і дуже зверхньо ставилися до підлеглих та й узагалі до людей. Життєвим кредо Я.В.Матійчака було і залишилося: «Стався до людей так, як хочеш, щоб люди ставилися до тебе». І він дотримується цього правила все життя.
Ось один з цікавих прикладів його стосунків з колективом: кінець навчального року було заплановано відсвяткувати на Дністрі, бо якось директор — Я.В.Матійчак — обмовився, що вміє готувати дуже смачну юшку. Готувати, звісна річ, уміючи не важко. Але де взяти рибу? Що робить директор? А ось що: у суботу під вечір із Юрієм Кушнірем сідають на моторолер і ідуть до Мосорівки, де в 1957 році Ярослав Васильович розпочинав учителювати в початковій школі. На вудки ловилося погано, тому один із місцевих приніс невід. До недільного ранку натягали десь зо два відра риби, і колектив, приїхавши із Заставни на пресмачню щу юшку, навіть не здогадувався, що їхній директор цілу ніч мокнув у воді, щоб зробити їх відпочинок на природі приємним і незабутнім.
Працюючи на Буковині, спочатку в Мосорівці, а потім в Заставні, Вікні, знову в Заставні — інспектором райвно, заступником директора школи, директором Вікнянської (6 років), Заставнівської СШ №1 (10 років), Ярослав Васильович освітній процес будував через самовиявлення особистостей, тому докладав чимало зусиль для того, щоб не тільки забезпечити школу необхідними засобами навчання, але, в першу чергу, створити умови для професійного зростання педагога. Він щиро ділився власним досвідом, допомагав, підтримував, робив докладний аналіз відвіданих уроків, проводив цікаві семінари, організовував поїздки з обміном досвіду, які назавжди запам’яталися педагогічному колективу. «Інколи, згадують учителі, урок не вдавався, але Ярослав Васильович завжди знаходив щось таке, за що можна було по хвалити, при цьому висловлюючи сподівання, що його зауваження і пропозиції будуть враховані в подальшій роботі. І ми старалися не підвести, цінуючи його довіру». зазначають автори спогадів.
Ярослав Васильович дбав про побутові умови колективу, домагався для вчителів помешкань чи, принаймні, сімейних кімнат у гуртожитку, а позаяк був членом Заставнівського міськвиконкому, то до його голосу прислухалися й ці нелегкі проблеми для молодих сімей вирішувалися позитивно.
Ще один із епізодів цієї книж ки справив на мене незабутнє враження: у час тотальної антирелігійної ідеології Ярослав Васильович, не боячись наслідків у випадку оприлюднення, домовляється з Косівським деканом світлої пам’яті о. Дмитром Близнюком про церковний шлюб для свого колеги — керівника військової підготовки Заставнівської школи. Таїнство вінчання було здійснено в Косові, у храмі Різдва Святого Івана Хрестителя. І це стало підтвердженням як істини, що «всі шлюби здійснюються на небесах», так і того, що святобливе ставлення до християнських цінностей, закладене в серце батьками, залишилося в Ярослава Васильовича на все життя.
У книжці немало спогадів і колишніх учнів Ярослава Васильовича, які все життя ставили собі його за взірець справедливості, доброти, людяності, фаховості. Немало з них вибрали професію за його порадою, а дехто, якби не підтримка й допомога Ярослава Васильовича, напевно в ті важкі роки не здобув би і середньої освіти. «Я мріяв навчатися, бо він вірив у мої здібності», — зазначив у своїй статті Іван Бурдейний, уродженець о Мосорівки, матір якого, хвора самотня жінка, не могла відпусти ти сина на навчання, хоч як просив її про це Я.В.Матійчак, будучи тоді вже директором Вікнянської школи і спеціально приїхавши для цього до Бурдейних. Але бажання вчитися, засіяне в душу підлітка улюбленим учителем, було таким сильним, що, як говорить він сам, «саме в той день я поклявся собі, що навіть постійно працюючи, я здобуду і середню, і вищу освіту. Я й справді закінчив вечірню серед ню школу, здобув аж чотири вищі освіти без відриву від виробництва, захистив кандидатську дисертацію, чимало років віддав, як і Ви, Ярославе Васильовичу, і службам державного будівництва, і навчанню молоді. Часто, наслідуючи Ваш приклад, даю шанс молодим людям повірити в себе, у свій талант і здібності» (о 19).
Хіба ці слова, що прозвучали з перших уст, не є визнанням високого й благородного таланту людяності і доброчинності, яким Ярослав Матійчак щедро ділився з усіма?
І таких прикладів визначальної ролі учителя Матійчака в долі його учнів чимало.
Яскраве світло його душі, яким горів сам і яким безнастанно ділився з цілими поколіннями тих, кого навчав і з ким працював, манить до нього й зараз. Тому до Матійчака часто приїжджають колишні колеги й учні, відвідують друзі, телефонують не лише у свята, але й просто, щоб поговорити чи порадитися про щось.
Ярослав Васильович завжди в курсі освітніх новин, шкільного життя Косівщини. А хіба може бути інакше? Адже тут він працював з 1978 до 1997 року — інспектором райвно, директором СШ №2, одинадцять років — завідувачем від ділу освіти, а потім ще чотири — у 1994–1997 — першим заступником голови Косівської РДА. Про цей період його життя розповідають Василь Курищук, Наталія Кіщук, Стефанія Гнатків, які всі ці роки були його колегами та однодумцями.
Коли мені довелося працю вати над матеріалами до книжки «Косівщина. Освіта», я була вра жена тим, як Ярослав Матійчак, не покладаючись на кошти держбюджету, яких не було, зумів переконати керівників району та домовитися з головами колективних господарств про добудову розпочатих та спорудження нових шкіл у селах Косівщини. За 11 років його роботи на посаді завідувача райвно одержали вагомі результати: зведено 8 і добудовано 7 шкіл, відкрито 7 дитячих садочків. Шко ли перейшли на кабінетну систему навчання, щороку поповнювалися всім необхідним для роботи — від карт і схем до складної техніки. За домовленістю Я.Матійчака з генеральним директором «Моселектронкомплексу» 3. Баранюком (нашим краянином) районові було виділено комп’ютерне устаткування для використання в навчальному процесі. А таке об ладнання тоді мала рідко яка друкарня.
Таких і подібних прикладів можна навести ще чимало, і всі вони засвідчують високу професійність, відданість обраній справі, авторитетність, моральну цілісність цієї людини.
Тож книжка Юрія Кушніра «Слово про народного вчителя Ярослава Матійчака» дає можливість ще більше дізнатися про життя цієї багатогранної й непересічної особистості, талановитого трудівника на освітньому полі, щедрим урожаєм з якого він може з повним правом пишатися.
Аделя Григорук,
заслужений працівник освіти України.
«Гуцульський край», №4, 25.01.2019 року