«Тополівка», том 1, частина 12. Дмитро Мохорук

ОСІНЬ 1945 РОКУ

СІЛЬСЬКІ БУДНІ

І
над селом висів ясний місяць. Здавалося, що зупинився, якраз над Топорівцями. Окремі промені світили у вікна і освячували не одну піч з кухнею, рядом припічок, за ним ліжко. Таке все було одманітне у всьому селі.
Понад потічком стояли в тіні верби, ніби якась сторожа, вмовкли цвіркуни, жаби. Тільки де-не-де посвистували одинокі солов’ї, і то зразу засинали. Подивишся з недалекого горба і здається, що то розляглося перед тобою якесь зачароване царство. Ні тобі звуку, ні тобі мови.
Але піти помежи хати, то всього наслухаєшся уві сні. На освітленій печі в одній із сільських хат спала стара жінка. Спала? Напевно, ні! На ліжку спала пара — чоловік і дружина Маркозиків. Але знову ж таки чи спали? Якщо стати під вікном, там чулося могутнє хропіння. На столі, куди спрямував місяць свої промені, аж підскакувала скляночка.
— Хр-р-р-р-р-р-р! Хр-р-р-р-р-р-р!
Василина не витримує. Піднімається і трясе чоловіка за плече.
— Іване! Іване! Мой, таже трохи вгамуйся, чи чуєш? Іване! — трясе щосили.
— Га? Що є? Що є? Совіти прийшли? — спохватився.
— Які совіти? Господочку Святий! — хреститься, — Боже! Ти, Іване, так хропиш, як той пацюк, що був у нас тогідного року і мав солонину на цілу долоню. Таже вгамуйся, небоже, вже недалеко до ранку, а ти не даєш ока зажмурити.
Іван уже давно не писарює. Відколи прийшли перший раз совіти, зробили вибори, обрали депутатів сільської ради, вибрали голову, заступника і секретаря сільської ради. А таких придатних до роботи, як війта, писаря, які так старалися для села, так старалися, аби усім догодити, нагнали, обізвавши польськими посіпаками. Та воно вже і роки не ті. Іван постарів, а тота карга на печі, нераз думав Іван, стогне та й стогне, а вік її не бере. Так на личку виглядає, гейби сусідська коза. Відколи запам’ятав ту козу, скільки дерев, корчів пооб’їдала довкола, вже задніми ногами ледве перебирає від старості, а на морду така сама, як тому двадцять років. Правда, стара, стара, але як приходить осінь, той день, то так скаче по плоті, якби її випустив без шнурка, то видай би доброго хлопа розтолочила.
— Отакої! — зі злості закричав, — та я вже не молоденький. Нагаруєшся цілий день та й хочеш хоч на хвильку око прижмурити. А ці обидві нічого не роблять, бо слабі, і не дають тобі цього зробити. Вдень повисипляються, а вночі дивляться в стелю та й булькають очима, як худобина на нові ворота.
— Іванку! Іванку! — обізвалася з печі стара Катря. — Це тобі щось пороблено, та то мус піти та й зілляти оловом. Таже нічку пережити в цій хаті, то легше, видай, у пеклі перебути.
— А ти вже і в пеклі була? — Іван зі злості перейшов на ти, — мой, мой! Ще й тобі жаба тета, озиваєшся з тієї печі, ти стара горбуле! Лежи собі там, як лежиться. Ще й її там недогода, — Іван скочив з ліжка. — Я з тобою женився чи з твоєю донькою? Вічно має засунути свого носа до чужого проса!
— Гайда, маєш! — заголосила стара Чеботариха, — Вже й стара горбуля, вже й не маю права обізватися. Та я тобі, що кажу, Іване? Я тобі нічого не кажу. Я лише говорю, що не хропи так. Боже святий! — хреститься, склала долоні докупи і піднесла до губ, — Господи Боже, бо як не дай Господь, то най Бог боронить! Скільки картопельки цієї осені повизбирувала, тоді не була горбулею. А скільки кукурудзиків перелупила, то не була горбулею. А всі фасульки оцима ручками перетеребила, то не була горбулею. Йой-йой-йой! Йой-йой-йой! Коби я вже скоріше вмерла, аби так не мучитися. Аби я так не мучилася!
Вже й місяць, щось зачувши, почав опускатися. Весь час прислухався. Здавалося на перших порах, що все навколо спить, всі додивляються казкові сни. Десь гавкнув спросоння пес і замовк, чи його хтось розбудив, чи щось приснилося. Ніби тихо навколо, коли це раптом з дому Маркозиків почулася сварка на всю вулицю.
— Так, так страшно мучитеся! Ви думаєте, що вам буде ліпше під землею, як під сонцем?
— Та то таке, Іване, хоч гнівайся, хоч кричи, — перервала сварку Василина, — за ніч як наслухаєшся твого храпу, то цілий день тру картоплю і прикладаю до голови, бо голова від цього тріскає.
— Ой, ой, ой! — схопився, — тобі голова тріскає відколи з тобою одружився. Вже 25 років треш картоплю і прикладаєш до тої дурної голови. Що одна слаба, а що друга. Мой! Я так бачу, якби прийшлося до вмирання, то треба когось наймати. Бо ці слабі не до вмирання, ой, не до вмирання. Шлях би вас трафив, а трафив. Таже дайте ока прижмурити. Скоро почне світати. Вам однаково цілими днями лежати та ще й слабувати, — повернувся набік і накрився з головою.
У хаті все затихло. Затихло і надворі. Місяць, усміхаючись, почав поволі підійматися догори. Йому теж скоро доведеться уступити місце більшому і яскравішому небесному світилу. Почали бліднути і згасати зірки. Світлішали сумерки. Десь далеко-далеко загорявся новий день.
У хаті, здавалося, наступив довгожданий спокій. Василина добротно вмощувалася на подушці. Сон справді став її розбирати. Смачно позіхнула. Коли це знову на всю хату:
— Х-х-р-р-р-р-р! Х-х-р-р-р-р!
— Ой Господи! — ймилася за голову обома руками. — Це що за кара?
Взяла подушку і притиснула зверху до голови. У цю мить хтось настирливо постукав у вікно:
— Акєц! Акєц!
Василина відкинула подушку і взялася сіпати Івана за плече:
— Іване! Іване! Вставай! Таже вставай! Ади, хтось нашу худобу зі стайні виганяє. Вже й ворота відкрили. Боже! — і заголосила.
Тут як з печі заверещить:
— ґвавт! ґвавт! Грабують! Рабівники! Люди рятуй-й-йт-т-е-е-е!
— Іване! Таже борше вбирайся! Борше! Бо зараз за худобою буде лише дим та й нитка.
— Ти також можеш посунутися з ліжка. Чи тебе прив’язали?
— Акєц! Акєц! Открой дверь! Акєц!
— Божечку! Вже гримають у вікна. Та в нас нічого більше нема, в нас нічого більше нема-а-а-а! — заголосила Василина, розводячи руками.
— Худоба! Худоба! В нас нічого нема, в нас нічого нема, — перекривив Іван дружину. — Таже це наш Їлашко, напевно, вернувся з фронту. Що, вже не пізнаєте по голосу?
Відчинив двері. До хати увійшов здоровезний солдат у військовій формі, з нагородами, в руках великий чемодан.
— Йой, Їлашку! Їлашку мій дорогий! Дитино моя! Прийшов! Прийшов! Живий! Живий!
Катря схопилася на печі, хотіла стати на весь зріст. Але на радощах забулася, що стеля над піччю низька, і вдарилася головою. Добре, мабуть, ударилася, бо дуже скривилася, водячи головою, як конина на сонце. На щастя це довго не тривало. Тут же стала на коліна, плещучи в долоні:
— Прийшов! Прийшов! Їлашко! Їлашко! Живий! Живий!
Іван став посеред хати і поглипував, то на одну то на другу:
— Ну це артисти! Справжні артисти! Жаль, що їхній театр не добудували, і він так і згорів.
— Здрастуй, акєц! Здрастуйтє мамаша! Здрастє бабушка! Я вєрнулся дамой навсєгда. Акєц! Ти што, нє рад моєму возвращєнію?
— Чому не радий?
Їлаш кладе чемодан і підходить до тата. Обнялися. Стиснули руками по-чоловічому шиї, тричі поцілувалися.
— Ще й як радий такому богатирю. Диви, який вріс, нівроку.
— Йой! Їлашку! Підійди до мене, бо я не можу піднятися. Така слаба, така слаба! — почала плакати Василина. — Дитинко моя!
— Ага! Не годна! Лише недавно вставала по нужді. Мой, мой! Хоч зараз не грай кіна!
З печі на припічок зсунулася стара Катря. Чоло перев’язане тонкою хустиною, а зверху голова замотана великою грубою хусткою. Шия теж перев’язана товстою хусткою, так, що добре виднілися лише очі, ніс і рот. У талії перев’язана шматком старого кожуха. Перев’язані суглоби в зап’ястях, у ліктях, одне й друге плече, коліна, котики. Ноги засунуті у рукави старої куфайки і перев’язані шнурками, кінці яких десь були ще на печі.
Іван дивився збоку і усміхався:
— Опудало! Бігме Боже! Якби таке зустрів серед ночі десь на вулиці, то, видай, би ранку не дочекав, або з переляку, гикав би усе життя.
Їлашку! Їлашку!, — звела руки догори, ніби хотіла злетіти. — Внучку мій дорогий! — заголосила з радості. — Та я думала, що тебе вже не побачу! Йой! Я ще дочекалася, йой, я ще дочекалася. Це все від Господа Бога, це все від нього, — і перехрестилася. — Йой, Їлашку, скільки я отченашів за цей час переговорила.
А Богородице Діво, аби тебе ще побачити. Бог учув мої молитви. Бог учув! Не раз цілу ніч молюся та й молюся. По двадцять отченашів і Богородице Діво. Аякже!
— Могли би-сте й більше. Ніч така довга, а то булькаєте весь час очима в стелю. Звісно, ліпше молитися, а то нечисте може вселитися в душу.
Катря вчепилася руками за шию онука:
— Йой! Їлашку! Внучку мій! Як учора тебе колисала, на руках носила, а тепер, диви, який ти вріс!
— Бабушка! А когда ви спітє, єслі всьо врємя молітєсь?
— А вони обидві, Їлашку, як діти маленькі, взяли собі ніч за день. Цілий день сплять, аж слина снується їм з рота, спухають від сну, а цілу ніч йойкають, охкають і кашляють. Ти, Їлашку, зверни увагу на це опудало. Якби серед ночі де зустрів отаке на роздоріжжі, то, видай, би загикувався до самої смерті. Слова людського, як слід би не вимовив. Нічого би не помогло і зливання оловом.
— Што ето, мать, у вас такой раздор?
— Що ти сказав? — і Василина підняла голову, щоб ліпше почути.
— Ну! — Їлаш помотав головою, шукаючи потрібного слова, — ну ссорітєсь!
— Та то, Їлашку, тато так цілу ніч хропить, гейби, непричком, австріяцькі канони перелітали через нашу хату. Та то не можна ока стулити, та то в нашій хаті пекло, справжнісіньке пекло! Того й сваримось.
— Да ладно, потом будєм разбіратца, — Їлаш почав відкривати чемодан, — я привьоз вам гастінци. Ето вам, мамаша, шерстяной платок.
— Йой! Це мені? Їлашку! Синочку мій! Ти що, мав коли думати про свою мамку? Боже! Яка файна хустка. А яка квітчаста. Чисто, як з Канади.
Василина миттєво схопилася з ліжка, закутала голову подарованою хустиною і зразу помолоділа. Почала біля дзеркала крутитися, то в один бік, то в інший, усміхатися сама до себе.
Знадвору зайшов до хати Іван. Побачивши:
— О цієї, паночку, цієї! Їсти три дні не дай, лише купи щось файне! І хворобу, як вітром здуло, і голова перестала боліти, і крижі не печуть. Ти би, Їлашку, ще щось дав тій, що на печі, аби й та хоч трохи виздоровіла, може, менше буде спокою від охання та ахання.
— А ето вам, бабуля! Тожє шєрстяной платок! Прінімайтє!
— Їлашку! Та яка я тобі барабуля? Бійся Бога! Що з тобою?
— Да ладно вам!
— Йой! Яка файна хустина! А яка теж з квітами. Лише в тебе, Василинко, квітки червоні, а в мене темніші. Йой! Як я хотіла такої хустини. Ще давно. Мій, як ішов на війну в чотирнадцятому, то обіцяв, що обов’язково привезе велику квітчасту хустку. Та й, сараку, не вернувся. Через скільки років це зробив його внук. Боже! Як це мило! Як це дорого! Це за те, Їлашку, що я тебе вибавила? Йой! Дай тобі, Боже, дай тобі, Боже, бо як, не дай Господь, то най пан Біг боронить! Дякувать тобі, дякувать!
— Да чєво там!
— Їлашку! Що це ти не говориш по-нашому, а все по-совіцьки?
— Да ладно вам! Я хочу нємного отдохнуть з дороги. Всьо-такі болєє двєнадцать кіломєтров отгрохал. Шол пєшком із Городенкі. Мєня там уговарівалі нє ідті ночью домой, а только утром. Вродє би у нас здєсь много какіх-то бандітов. А, папа, што ето такоє? Когда прізивался в армію в 1940 году, вроде такіх у нас нє било. Ви нікогда об етом нє пісалі. Что жє ето такоє?
— Т-с-с-с! Т-с-с-с! — Василина приклала руки до уст і поозиралася довкола. — Те, що ти тільки що сказав, більше нікому не говори. Боронь тебе Боже! Нічого нікому про це не говори.
А коли заходить яка бесіда за це, ти мовчи. Це є дуже серйозна річ. Ніколи не говори бандерівці. Це є наші боївкарі, які борються за Самостійну Соборну Українську Державу без совітів. Ти все це узнаєш сам, але згодом. А тепер лягай спати. Скоро буде розвиднятися. І ще одне, синку, розмовляй по-нашому. Бо з тебе будуть сміятися.
— Да что, мать, пачєму смєяцца. Я так просто нє могу говоріть по-нашєнскі. Вєдь пять лєт нє слихал українской рєчі. Ну і малость прізабил. Потіхоньку і прівикну, научусь…
Почав роздягатися і ліг спати.
Крізь сон почув, що прийшла якась дівчина, усміхнулася до нього. Стало гаряче в грудях. Звідкись полинула пісня, чудова, чудова, мелодія якась так близько знайома. Йому здалося, що він лежить під їхньою грушею в саді, яка так часто снилася у перервах між боями. Листя якесь світле-світле, і через нього бачить синє небо, бачить ясне сонце, яке своїми променями б’є в обличя. Прижмурив очі. А тут почало шелестіти листя і показалася велика груша. Їлаш нібито простягнув руку і дотягнувся до неї, така велика, така жовта, на вигляд соковита, і мабуть, солодка-пресолодка. Хотів зірвати, а груша почала підійматися. Він став на коліна, та піднялася вище. Став на весь зріст, а вона скочила на самий вершечок. Тут знову звідкись полинула пісня, все голосніше й голосніше. Почав розглядатися, звідки лине, а тут раптом груша обірвалася. Гілки розступилися, листя теж, і вона падає вниз, уже-вже наближається до Їлашевого обличчя. Підняв руку, щоб закрити лице, і пробудився.
Відкрив очі, подивися на піч і зразу зажмурився. О Господи! Звідти на нього дивилося, справді, як казав тато, якесь опудало. Знову відкрив очі, струснув головою, а опудало усміхнулося. «Фу, чьорт!» — і подумки заматюкався.
Йому спало на думку, що якби таке опудало у свій час спрямував на німецькі окопи, тікали би фріци зі страху, чи стріляли б?
— Йой! Їлашку! Ти вже виспався? Так скоро?
Їлаш потягнувся:
— Мамаша! Подай брюки!
Василина спершу перехрестилася, а потім заголосила примовляючи:
—Їлашку! Їлашку! Дитино моя! Та що з тобою, таже біля тебе твої руки… біля те-е-е-е-бе…
— Єщо раз пофтаряю русскім язиком. Подай брюкі!
Тут увійшов Іван знадвору з відрами.
— Ти чого, стара, вже голосиш? Що сталося?
— Йой! Іване! Їлашко каже, аби я подала йому руки. Таже дивися, біля нього його руки. Що з ним, Іване? Може він того? — і Василина покрутила пальцем біля голови, — котра за нього піде? Йой! Йой! Йой!
Їлаш бачачи, що в даному випадку не порозуміється ні з «мамашою», ні з «папашою», сам припіднявся, натягнувся до стільця і взяв галіфе, гімнастерку і почав натягати на себе.

ІІ
Раптово відкрилися двері. До хати ввійшла сусідська дівчина Ганна Грешна.
— Слава Ісусу Христу!
— Навіки слава Богу! — Василина усміхнулася і повернула до неї голову, — ти чого, Ганнусю, так зранку?
— Йой, вуйно? Вам стало легше?
— Та так трохи, — Василина почервоніла.
— Я прийшла до Їлаша, щоб віддав свою військову форму.
— Їлашку! — прошепотіла «мамаша», — склади шинелю, галіфе, гімнастерку, чоботи, шапку і віддай Ганнусі.
— Как ето отдать? А я в чом буду хадіть?
— Ми щось придумаємо. Віддай! Я тебе прошу!
— Нікагда в жізні. Ганнуся, а кому ета адєжда?
— Нашим хлопцям.
— Пєрєдай ім, что я пока сам похаджу в своєй адєждє.
— Добре! Бувайте здорові!
— Іди здорова! — відповіла Василина і заплакала.
— Что случілось, мать? Пачєму плачєшь?
— Їлашку! Це не спроста. Ти недобре зробив, — обізвалася з печі Катря.
— А ти що? Прокурор, що вже судиш? — визвірився знизу Іван.
— Но откуда оні узналі, что я уже дома? Вєдь, когда шол дамой било тємно. Нікто мєня нє відєл. Что ето такоє?
Відчинилися двері. Потихо увійшли сусіди Петро, Іван з дружинами, вуйки Василь і Грицко.
— Овва! Їлашу! Ти вже прийшов? Ой, дай Боже, тобі здоров’я! Живий? — вуйко обмацував, обдивлявся. — Ти диви, який зробився хлоп, нівроку. А йшов до війська таким собі маленьким, миршавеньким. Учора сорока на яблінці скрегоче та й скрегоче, аж мені надоїла. Все думаю, що це за новина буде? А то диви, яка новина. Їлашко прийшов з фронту. Живий? Не ранений? — і став обіймати й цілувати свого племінника.
— Ти нашого Василя десь не зустрічав? — підійшов тричі розцілувавшись і обійнявши за шию вуйко Григорій.
— Нєт! Нєт! Нігдє нє встрєчал, нє пріхаділось. Да ви што в самом дєлє? Вєдь около дєсяті фронтов. Как ето возможно?
Вуйко трохи відсахнувся від такої вимови.
— А нашого Івана ти не зустрічав? — приступив ближче сусід Петро, теж обіймаючи за шию Їлаша.
— А нашого Петруня? Останній лист був з Оренбурзького шпиталю. Вже три місяці ні слуху ні духу!
Василина почала накривати стіл для гостей. Поклала миску домашнього сиру, розведеного зі сметаною, повний таріль накришеної солонини, порізала півхліба, поставила пляшку самогонки.
— Ану, гості, сідайте за стіл та випийте трохи за повернення нашого Їлашка, — подивилася довкола і не замітила Івана. Відкрила двері надвір і крикнула, — ану, старий, ходи й ти, як хочеш.
— Ну, любі сусіди, і ви, куме Грицю, і ви, куме Василю, випиймо за щасливе повернення нашого сина і, дай Боже, щоб і ваші вернулися додому. Яке щастя нам обом з Василиною бачити свого сина живим і здоровим. Гай, Їлашку, за твоє здоров’я!
— Папаша пєйтє на здаровьє! — Їлаш налляв собі і до хресного батька, — батька, за твоьо здаровьє!
— Пий, Їлашу, на здоров’я!
І пішов гуляти стаканчик по колу.
— Їлашку! А ти чому не закушуєш? Щось несмачне подано? Може, ти хочеш чогось іншого?
— Нєт, мамаша! Я просто послє пєрвой нє закусиваю.
— Ну то наливай вдруге!
Їлаш налив.
— Ну, будьтє всє здарови! — і випив за одним ковтком, — вот тєпєрь можна нємножко попотчєвать.
— Їлашку! Ти би говорив по-нашому, по-українськи, — мовив хресний батько.
— Ти понімаєшь, батька, вот нікак не могу. Пять лєт жіл среди русскіх, — і розвів руками.
Поступово хміль робив свою справу.
— А де ти, Їлашку, воював? На якому фронті? У яких військах? — розпитував вуйко Василь.
— Я служіл прі артілєрійскіх гаубіцах. Ето такіє большущіє гармати. Снаряди к нім такіє, — і показав руками, — большущіє. І всьо по аднаму в ящікє. Два чєловєка надо, штоб пєрєнєсті адін такой ящік із снарядом. Двє нєдєли, — ввійшов у азарт підпилий Їлаш, — панімаєтє, ми долбілі етот Кєнігсбєрг. У-у-у-х-х! Ми там далі жару етім фріцам. Кто остался із ніх жівьйом, будєт долго помніть наші гаубіци. Бєрьом, панімаєтє, із ящіка етот снаряд, падайом у затвор, к-а-а-а-к долбаньом! — При цьому Їлаш підняв догори кулак, як гримнув по столі, а миска із недоїденим сиром і сметаною як підскочила, та так, що в повітрі перевернулася і оббризкала гостей. Ніж на столі попав кінцем під кулак і полетів, крутячись під стелю. Жінки, дивлячись на політ ножа, попригиналися і запхали голови під стіл. Чоловіки закрили обличчя руками, ще дужче розмазуючи себе сиром зі сметаною. Стара Катря від несподіванки аж підскочила на печі. З того всього про всяк випадок перехрестилася:
— Їлашку! Та побійся Бога! В хаті образи! Що виробляєш?
— Вот панімаєтє, ету гільзу оттуда викідиваєт, ми опять вставляєм другой снаряд і опять к-а-а-а-а-к долбаньом! — Їлаш знову підняв кулак. Жінки слідкували за ним і думали «Що зараз буде?». Одна з них відразу запхала голову під стіл і наслухала. Тут як гримне по столі, а Катря знову аж підскочила на печі і знову хреститися.
— Давайтє єщо па адной! — Їлаш залпом випив, потім, не закушуючи ще одну, знову підняв угору свій здоровенний кулак. Жінки з того всього затулили долонями вуха.
— Їлашку! Їлашку! Бійся Бога Святого, що робиш? Таже ти поломиш стіл, — ймила за руку Василина.
— Мамаша атайді! Нє мєшай мнє рассказивать. Вєдь ім, — показує на гостей, — жє інтєрєсно.
— Та що тут інтересного? — перебив його вуйко Григорій. — Ми, Їлашку, теж усі були на фронті. Але вже більше місяця, як прийшли. Багато наших не повернулися.
Їлаш витріщився на вуйка Гриця, гикнув, аж з горла, напевно, щось вискочило, бо язиком впіймав і почав назад відправляти за призначенням.
— І ти, папаша, бил на фронтє? — втупився очима в Івана.
— Аякже!
— Давайте єщо па адной! — Їлаш подивився помутнілими очима на порожню пляшку. — Мамаша! Прінєсі єщо адну!
Але гості почали вставати із-за стола і прощатися.
— Да ви куда? Давайтє єщо посідім чуть-чуть!
— Ні, Їлашку! Сьогодні буденна днина. Є багато роботи. Скільки можна гостюватися?
— Ти, Їлашу, тепер думай про одруження, — мовила одна із сусідок. — Знайди собі файну дівчину, одружись і ґаздуй. Одне тепер не добре, що заборонили грати музикантам на весіллях. Трохи сумні весілля.
— О-о-о! Ці дві, що з перев’язаними головами, тото тепер будуть увихатися з його женячкою, — зловтішно блиснувши очима, мовив Іван. — Аякже! Хоч слабі, але так будуть увихатися, ніби вони на віданню.
— Іване! Встидайся гостей, таке говориш, що купи не тримається.
— А що то я говорю? То горілка! Навіщо наливала ще й припрошувала. Але, зрештою, коби не вийшло на моє!
Їлаш сидів за столом, угнувши голову, щось цьмакав, цьмакав у роті, потім повернув голову:
— А, папаша! Папаша! Пачєму запрєтілі іграть на свадьбах, і кто запрєтіл?
— Це, Їлашку, заборонили наші боївкарі СБ. Підпільники! Ми з ними згідні. Вони не проти весіль, бо то справа молодих людей. Але як можна так буйно веселитися на весіллях, коли гинуть наші герої, кожний день ллється невинна кров…

ІІІ
Сонце піднялося височенько, небо було чистим, але в цей день чомусь не парило. Повітря було суховате, але свіже. Від Сливкової виднілися сині-сині Карпати. Гірські краєвиди звеселяли душу, від них віддавало прохолодою. Так і хотілося дихати на повні груди. Вгорі по небу пливла одна-однісінька хмаринка. Між небом і землею, мов човен у відкритому морі. З північного заходу синіло голубим мереживом, за яким ховалася Торговиця. Мереживо весь час мерехтіло, ніби хтось досі невідомий то привідкривав завісу, то закривав. Село то появлялося, то ховалося.
У цей час над сільською радою коливався на легкому вітрі синьо-жовтий прапор. У кабінеті голови сільради сиділи за столиком сільські оунівці — колишній голова сільської ради Скала і кущовий фінансово-господарського куща повстанської станиці Городенківської фінансово-господарської референтури Калістрат. У кабінеті було душновато, і Скала відчинив вікно. Але це мало що допомагало.
Над ними на стіні висів великий тризуб. Посеред кабінету на лавці сидів Їлаш Маркозик.
— То ти, Їлашу, розповідаєш, що служив при гаубицях? — почав розмову Калістрат. Від роду був високий, широкий у плечах. Сірі пронизливі очі свердлили кожного, на кого звертав свій погляд. Про таких говорили, що вони бачать людину наскрізь. Рідко усміхався. Не тому, що був серйозним, а таким зробило його життя.
— Да, да!
Збоку сидів Скала, перший голова сільської ради депутатів трудящих обраний громадою в 1939 році. Під час німецької окупації більше переховувався від окупантів, з часом вступив до ОУН.
Скала махнув рукою. Ззаду Їлаша показався боївкар з удавкою в руках.
— То ти кажеш, що говорити по-українськи не можеш?
— Нєт! Нє магу! Самі понімаєтє, пять лєт нє слихал украінской рєчі і нємножко подзабил.
— Їлашу! А скільки тобі років було, як тебе призвали до армії?
— Дєвятнадцать!
— То дев’ятнадцять років говорив рідною мовою, а за не цілих п’ять років забув?
— Да так виходіт. Ну што я подєлаю. Может бить, чєрєз годік-два опять научусь…
—Ну добре.
Калістрат кивнув боївкареві. Той ззаду накинув на шию Їлашеві удавку. Парубок сіпнувся, але удавка затягнулася ще дужче. Ілаш почав сіпатися, як пташка, яка попалася в сільце. Очі підлізли на лоба.
Калістрат знову кивнув. Удавку попустили. Їлаш закашлявся. Коли трохи відійшов, удавку знову почали затягати.
— Вуйку! Та, вуйку! Та бійтеся Бога! Та як, перебув таку страшну війну, ніде не зачепила жодна куля, а тут удома хочете позбавити мене життя? Таже ми свої люди. Та що ви? Я вже буду говорити по-українськи. Віддам свою одежу. Простіть мені, я вас прошу, — і впав на коліна.
Такий здоровий чолов’яга, не боявся сліпої кулі, ходив під смертельним вогнем, а тут враз обм’як, опустив голову, як той шкідливий кіт, що весь час лазить по каструлях і все що найліпше вилизує.
Від такого видовища усі засміялися.
— Хто б міг подумати, що така невеличка удавка має такий лік? Відразу заговорив по-українськи. А так був би, сараку, мучився ще один рік або й два. А тут за дві хвилини згадав — що його народила мати-українка. Навчився ходити по нашій землі. Дев’ятнадцять років їв наш український хліб. Пив топорівську воду. Дихав топорівським повітрям. І за не цілих п’ять років про все це забув, хто він є. Якого роду-племені? Ти пам’ятаєш, як писав наш пророк?
Їлаш далі стояв на колінах з опущеною головою.
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає…
А тепер роздягайся, залишай одяг і бігом додому.
— Вуйку! Та, вуйку! Я дома переодягнусь і принесу.
— Ні, ні! Отут роздягайся і в одних портіницях і босий бігом додому. Най усі люди бачать тебе такого.
Їлаш швиденько, мовби це робив щодня по кілька разів, роздягнувся. Акуратно по військовому склав одяг на лавку, чоботи під лавку і під загальний регіт побіг додому.

ІV
Два боївкарі ввели попід руки сільського хлопця, років шістнадцяти. Босий. У пірваних сорочці і портіницях, підперезаний старенькою окрійчиною.
— Друже Калістрате! Надходять скарги від багатьох людей, що він ходить від нашого імені по подвір’ях і вимагає — борошна, яєць, солонини, навіть забирає хустки, де в кого кожухи і всім розповідає, що заготовляє для повстанців. Цим паплюжить нас. Чорнить в очах сільських жителів. І, звісно, люди в таких випадках нарікають на нас. А ми в цьому нічого не винні.
— Чий ти? Як тебе звати?
— Василь, — і почав плакати.
— То все правда, що хлопці кажуть?
Василь мовчить і далі плаче.
— Я розумію, що тут багато прибріхують. Бо якби він аж так багато збирав, то це було би видно по ньому і його родині. Я розумію, що у вас, хлопчику, можливо, й біда. Але так, Васильку, поступати не личить. Чому ти не говориш? Може, тобі розв’язати язика? Сьогодні, осьдечки, ми вже одного навчили говорити рідною мовою, і то всього за дві хвилини.
— Я більше не буду. Простіть. Я більше не буду.
— Ну добре! На перший раз повіримо. Відпустіть його, — втрутився Скала.
Тут не ввійшов, а прямо забіг Танасій Грищук. Відразу було зрозуміло, що щось скоїлося серйозне. Губи тряслися, вуса посіпувалися, руки тремтіли. Це був один із найбагатших газдів у селі. Прямо-таки з порога.
— Друже Калістрате! Що це твориться? Прийшли твої хлопці і забрали в мене найфайнішу телицю. Ну як це так? Я чогось не розумію!
— Постараюсь роз’яснити, — спокійно мовив той. — По-перше: Вони не мої, а твої! Може, не так?
— Та чого ти чіпляєшся до слів? Ти за телицю говори!
— Скажу і за телицю, — спокійно. — А що тут говорити? Все правильно. А ти як думав? Ми до тебе хоч раз приводили боївку на ніч? Ні! Хоч раз приводили на обід? Ніколи! Я вже не кажу, скільки разів ти годував енкаведистів. Ти повинен розуміти, що ти живеш у центрі села, і ми не можемо не дорожити повстанцями. А м’ясо заготовляємо для УПА в Карпатах. До речі, там воюють і наші сільські. Вони теж хочуть їсти. Це м’ясо ще треба відправити в гори. Ми що, візьмемо м’ясо в тієї Маланки, Василихи, яким під дев’яносто років. Чи приведемо до них на нічліг повстанців? Чи на обід? А зрештою, ми платимо біфонами. Після закінчення війни, таким як ти, відповідно до біфонів усе буде повернено державними грішми або товарами.
— Навіщо мені ваші біфони! Я що, буду клеїти ними одне місце?
— Ах, так? То слухай, що тобі скажу, дорогий багачику. Совіти вже газдують на нашій землі. Не сьогодні-завтра почнуть в’язати колгоспи. Усе заберуть у таких, як ти, а всіх вас відправлять на Сибір. Кому ти тоді будеш скаржитися? Поки що з колгоспами сюди не потикаються, бо ми ще тут господарі. Не стане нас, згадаєш мої слова…
Танасій схопився і махнув рукою. За ним появився Запорожець.
— Друже Запорожець? Ти недавно призвався до лав УПА. Як ти тут опинився? Де твої побратими, з якими ти разом призивався? Ти що, втік?
— Як утік? Таке скажете. Ось я маю документ, що мене відправили з армії додому. Там такі суворі лікарі. Знайшли в мене короткозорість. Ану подивіться! Щось замічаєте? Таже я добре бачу. Доказував і їм. Та де! Виписали, що негоден до несення військової служби.
— Не хвилюйся, друже! Ти пригодишся нам і тут. Стоп! Стоп! Згідно з повідомленням по нашому повстанчому зв’язку, ти мав прибути ще вчора.
— Я й прибув учора. Але пізно ввечері.

V
— Друже Калістрате! — вбігла дівчина, — в селі появився військовий гарнізон. Облава!
Усі спокійно попіднімалися. Калістрат зняв зі стіни тризуб, вийшли надвір, зняв синьо-жовтий прапор і всі пішли у найближчу криївку.
Біля сільської ради появився теперішній голова сільської ради Никола Сметанюк. Коли відбулися перші вибори депутатів до сільської ради, на організаційній сесії його обрали заступником голови сільської ради. Перебув німецьку окупацію. Коли прийшли вдруге совіти, теж приступив до своїх обов’язків заступника. Але сталося так, що разом з головою поїхали нібито на нараду до Городенки. На Збродах підводу відіслали назад додому, а фірманові наказали говорити, що їх забрали з собою боївкарі. Самі зійшли у підпілля. У такий спосіб хотіли обдурити працівників районної влади. Але з цього нічого не вийшло. Цю затію зразу розкусили органи МДБ.
Дружина Скали з трьома дітьми переховувалася в родичів. Але недовго. Їх вистежили сексоти. Енкаведисти заарештували і відправили на спецпоселення до Сибіру. Дружину Сметанюка теж вивезли до Сибіру. Перебуваючи у схронах, яких у станиці було до двадцяти, він весь час закликав до збору всіх боївкарів СБ і членів ОУН усього району, оточити Городенку і взяти владу у свої руки.
— Та що ти, Николо, говориш такі дурниці? — заперечували йому керівники підпілля. — Совіти зженуть усі військові гарнізони з кількох районів і переб’ють нас як куріпок.
— Та хоч на день! Хоч на два — втримаємося! Але докажемо всім, що ми володіємо владою на своїй землі. Як ото гнити в цих смердючих схронах із дня в день?
— Ти, Николо, не розумієш політики ОУН. Перед нами завдання, по-перше: підтримувати порядок на наших теренах від знущання над людьми енкаведистами, якби не ми, то вже давно тут були б зав’язані колгоспи. Цього якраз ми не допускаємо. По-друге: за всяку ціну зберегти кадри. Совіцькі війська вже підходять до Берліна. Звідти йдуть американці й англійці. Нашу справедливу боротьбу за Самостійну і Соборну підтримують, як американці, так і англійці. В їхніх руках знаходиться більше мільйона полонених українців. Вони планують поперти з-під Берліна совітів назад. Скоро тут будуть американці. Якщо всіх нас переб’ють, хто тоді буде керувати державою, областями, районами і селами?
Ми мали щось подібне у 1918 році. Коли дві держави, наші основні вороги впали на коліна, стікаючи кров’ю, тоді постала наша держава. То що вийшло? Не було кому керувати — і все пропало. Сьогодні ми не хочемо повторити ті помилки. Зрозумів?
Сметанюк не погодився із переконливими фактами і, згідно з амністією, з погодженням оунівського осередку, здався органам радянської влади. Оскільки не було кому керувати сільською радою, відразу призначили головою. Проте поставив вимогу: не приступить до виконання своїх обов’язків, поки не повернуть із Сибіру його дружину.
Голова сільської ради депутатів трудящих повісив на сільській раді червоний прапор, а в кабінеті на стіні, де щойно висів тризуб, — портрет Сталіна. На столі розстелив червону скатерть. Поставив чорнильницю, ручку і папку. Тільки сів, коли це заходять — капітан МДБ товариш Кришталь і два фінагенти.
— Товаришу, голова! Як ваші справи?
— Як справа, так і зліва. А взагалі так, як скрізь.
— Бандити в селі є?
— Не бачив, не чув!
— Ну й прекрасно. Ми скоро з ними покінчимо раз і назавжди!
— Вашими устами, товаришу капітан, тільки мед пити.
— Нехай не заважають нам будувати Радянську владу і гоїти рани, завдані страшною війною. Ну я пішов до своїх хлопців.
— Дозвольте вам доповісти, товаришу голова, що ваше село дуже відстає по здачі державі м’яса, молока, яєць, вовни, картоплі, зерна. Дуже повільно проходить страховка. А купівля облігацій трьохпроцентної позики… Та взагалі ваша сільська рада по всьому майже на останньому місці. Це справжній саботаж Радянської влади. Якщо справи так і далі підуть, то ваша справа пахне керосином. Ви чуєте, товаришу голова? Діло пахне керосином, — нервово доповідав один із фінагентів.
— А мені, товаришу представник району, пахне кольонською водою, — і приклавши три пальці докупи, кілька разів понюхав.
— Як то так?
— А так! Коли мене призначали насильно головою сільради, я казав, що не потягну, я не справлюся з цими обов’язками. Там були і ви, дорогий товаришу. Ви всі били себе в груди, що будете мені допомагати. Де та поміч? Ви приїдете на кілька годин у день і все. Що можна допомогти отакими наїздами. Ви би, дорогий товаришу, фінагенте, залишилися в селі бодай на кілька днів і ми вдвох, трохи вдень, трохи вночі, та й щось би зробили.
— Як залишитися? Та ви що смієтеся наді мною? Та ще й на вечір? Ніколи! Між іншим, я вже кілька разів був у вашому селі, а зрушень нема. Як накажете це розуміти?
— Що я вам на це скажу? Ви кілька разів лише були в селі. А я кожний день ходжу попід хати. Ну й що? Той каже здам трохи пізніше, той — не маю, а в того, я сам знаю, що нема. Та й таке, товаришу фінагенте, — і голова здвигнув плечима.
— То що ви, товаришу голово, хочете сказати, що у вашому селі найгірше становище з продуктами? Ось подивіться, я вам покажу звіт по інших селах. Є села землі в яких набагато гірші від ваших.
— Але ж ми не на останньому місці. Самі кажете. Є ще гірші села від нашого.
— Та що ви говорите! Після вас іде село Торговиця. Там бандити повісили голову сільської ради. В Пирогові — вбили, в Пічному — закатували. Бандити… бандити… бандити… не дають нам можливості господарювати.
— Гм…Гм… Одні бандити не дають вам господарювати.
А що, з бандерівцями вже покінчено?… Раніше говорили, що “…покончім с бандеровцамі”. Їх уже нема?
— Товаришу Сметанюк! Обережно зі словами.
— Та ні! Я розумію. А що і спитати не можна? Ви, товаришу фінагенте, не турбуйтеся. Ми всі плани перед державою виконаємо. Ось побачите.
До кабінету голови зайшла старша жінка в подертому киптарі, з-під старої горботки виднілася проношена сорочка, боса. Голова замотана теж у досить стару вицвілу хустину.
— Жіночко! Як ваше прізвище? — повернувся до неї фінагент.
— А вам навіщо?
— Як то навіщо? Хочу знати, як ви виконуєте ваш план по здачі продуктів сільського господарства перед державою. Як платите податок. Чи застрахували своє майно. Скільки купили облігацій трьохпроцентної позики.
— А вам що мене питати? Ви мені приходите татом чи як? Що, я сюди прийшла аби мене запитували про податок? Агій на вас!
— Я представник радянської влади! — схопився з лавки і прискочив до жінки, — і маю право запитати! Ти розумієш, що є закон? Усі жителі села зобов’язані здавати державі молоко, м’ясо, яйця, вовну, картоплю, зерно. Страхувати своє майно. Купувати облігації трьохпроцентної позики. Ану, скільки ти здала молока?
— Якого молока? Я кого маю доїти? Хіба сама вам здоюся.
— Ти мені зуби не заговорюй. Раз доведений план молока, то ти маєш корову.
— Була, але, сарака, здохла.
— Якщо здохла, де шкіра? Чому шкіру не здала. Ти знаєш, що армію треба взувати? Твій чоловік, напевно, теж воював на фронті?
— Аякже! Воював з німцями. А ви з бабами такими, як я.
— Ти мені тут очі не запорошуй! Де шкіра?
— Де? Де? Щури дуже погризли, то я й закопала.
— Мене це не обходить! Кажи, коли буде шкіра, нехай я ось тут запишу!
Жінка ймилася за рот.
— Та завтра. Десь позичу та й здам.
У цей час заходить помічник фінагента, уважно дивиться на жінку і заперечливо махає головою. Жінка подумала, що він махає головою аби не здавати шкіри, якщо нема.
— Але ні! Не здам!
— Як не здаш? — і фінагент почав наступати на жінку, — я вже тут записав, ти мусиш здати.
— Ні не здам. Я передумала.
— Як то передумала? Я поки що говорю лише про шкіру. А зараз ще буду говорити про м’ясо, молоко, яйця. Думаю, що кури не поздихали. А поставка зерна? Чому зерно не здаєш?
Я піду до тебе, відкрию твій куфер. Подивлюся на твій кожух. Ти тоді інакше заговориш.
— Агій! Щезни з-перед мене, бідо! — і хреститься. — Все, все! Завтра здам тобі шкіру, маю кілька яєць і дам мішок пшениці.
Той старанно все записує. Але жінка подивилася на другого гостя, а той махає головою, мов, не давай, не давай.
— Але ні! Нічого не дам!
— Ти що мене за дурня маєш? То здаєш, то не здаєш.
Жінка знову подивилася на іншого гостя: не давай, не давай, не давай… — холітав головою.
— А шлях би вас трафив! — повернулася до голови сільської ради. — Вуйку Сметанюк! Або я сходжу з розуму, або знаходжуся в будинку придурків. Звідки ви привели цих дурних? Ану дивіться! Один кричить здавай, здавай! Інший махає головою: не здавай, не здавай! Що за цирки тут у вас?
Усі повернули голови в бік помічника фінагента. Той від такої уваги до себе ще дужче почав махати головою: то вліво, то вправо.
— А ти чому махаєш головою, як конина на сонце? — запитав сердито фінагент. — Ти мені так допомагаєш?
— Я одержав контузію на фронті. То в мене голова сама так холітається.
— Сама холітається? Я тебе, мать твою, зараз не так захолітаю!
— Ви, товаришу фінагенте, не кричіть на мене, бо голова зараз буде ще дужче холітатися.
— Помічничок! Контужений! Я так зроблю, що ти взагалі не будеш махати головою. Ану марш звідси.
За цей час сонечко досить опустилося до обрію. Знизу від ставка повіяло прохолодою. Карпатські гори щезли за сизим серпанком. Десь на Осоках прозвучав вистріл. Фінагент насторожився. Але вистрілів більше не було. Тут зі сторони Красноставців під’їхала машина, в якій сиділо біля десятка чорвонопогонників.
Фінагент схопився, почав збирати свої папери.
— Отак! Укотре наскоком. І питаєте мене за виконання планів. Мушу звернутися з проханням до райвиконкому, аби вас таки, товаришу фінагенте, закріпили за нашим селом хоча би на кілька днів безвиїзно.
— Ви що, товаришу голова, — покрутив пальцем біля виска, — зовсім чи лиш трохи?
І зірвався бігом до автомашини. Коли всілася курява, на дорозі показався Калістрат з синьо-жовтим прапором і тризубом під пахвою.

ВЕСНА 1944 РОКУ

БІЙ У ТРИЛІСКАХ

І
Звечора з північного сходу почулася громовиця. Дехто позирав у ту сторону і дивувався, ще ніколи з того боку не гриміло, ще й у кінці березня. Розкати грому чулися все голосніше й голосніше. А тут паде такий сніг, що й серед зими такого не було. Вночі добре було видно спалахи, які то затухали, то розгоралися. До опівночі прояснилося. Це б’є канонада. Наближається фронт. От-от у село повернуться совіти. Здавалося б, на перший погляд, мали би всі радіти. Повернеться колишня влада. Але такої радості не було. Кожний, повертаючись у ліжку то в один бік, то в інший, ніяк не міг заснути.
Іван Ватаманович ранком прибув додому. Ледве дібрався. Це аж з Городенки брести таким глибоким снігом. Від думки, що зараз зустрінеться зі своєю коханою, ноги самі ступали. Радості не було меж. Хіба бачив, як дерева, які росли попри дорогу, вмить убралися в снігову ковдру. Їх мовби хтось накрив білим покривалом і ті стояли, мов наречені. До вибору і до кольору. Весь час оглядався на вибухи і спалахи. В голові роїлося безліч думок. “Хоч вертайся назад. Але вже видно рідне село. Якщо завтра прийдуть совіти, а це справді буде так, що робити? Як бути?” Вже почав жаліти, що так невдачно вибрався додому. “Ліпше, аби той німець не відпускав його. Ні-ні! Це не так, — заперечував собі. — Німець добрий. Дай йому Боже здоров’я”
— Іванку! — кинулася на шию кохана Парася. — Та я тебе визираю день і ніч. Подушка не висихає від сліз. Усі газди дома біля своїх жінок, лише я, як та вдовиця. Всі питають “Де твій Іван? Та де твій Іван?” Чому нам випав такий льос? Га? Іванку!
— Йой, синочку мій, синочку, — заголосила з іншого боку Василина, — де це ти пропадаєш, та й де пропадаєш. Та ми з Парасею вже всі сльози виплакали, та й виплакали.
— Ану відчепіться від нього. Причепилися, як ті піявки. Де був та де був? Де був, там уже нема, — прикрикнув Никола.
Жінки притихли. Але, що не кажіть, кожна набрала так багато жалю, що так зразу і не виплачеш. Хіба це так просто? Тому продовжували тихенько плакати. Іван, не попоївши з дороги, побіг до станичного.

ІІ
Зранку вже чулися вибухи за Снятином, у районі Косова, Коломиї. Так тривало два дні, потім усе стихло. Фронт пішов аж до Станіслава. Але не надовго. За рахунок раптового і вдалого наступу, радянські війська погналися за окупантами, оголивши свої тили. За Станіславом німці підтягнули резерви і вдарили, потіснивши наступаючих. За цей час налагодилася переправа через Дністер, і регулярні частини радянської армії попрямували на підтримку. Наступ німців удалося зупинити на лінії Кути-Коломия-Тлумач. На фронті настало затишшя. Одні і другі віддихувалися від частих боїв. Одні й другі підтягали свої резерви. Німці, щоб далі не пустити, інші — прорвати фронт і наступати далі. Розпочиналася чергова військова літня кампанія.
Якщо на фронті наступило затишшя, то в селах почався рух. Свою справу робила військова контррозвідка “СМЕРШ”.
Як тільки почулася далека канонада, Городенківський районний провід ОУН посилив свою діяльність. Приводив до порядку референтури, уточнював облік членів ОУН і УПА. Проводив матеріальне забезпечення своїх рядів нелегальної боротьби з частинами НКВД після просування передових частин Червоної Армії на Захід. Зі складів терміново відправляв у Карпатські ліси на головні бази Української Повстанської Армії Карпатського відтинку продукти, одежу, зброю.
Внаслідок зупинки фронту Городенківський і Снятинський районні проводи ОУН були відрізані від надрайонного й окружного проводів ОУН і від УПА Карпатського відтинку. Створилася складна, непередбачувана для ОУН, ситуація. Виникла загроза членам ОУН-УПА, симпатикам і їхнім родинам.
З перших днів звільнення краю від фашистських окупантів Городенківський і Снятинський райвоєнкомати розпочали кампанію по підготовці до мобілізації на фронт усіх осіб чоловічої статі 1894-1926 років народження.
До Снятина почали прибувати Станіславські обласні партійні та радянські органи, які вже не один день товклися в обозі передових частин фронту.
Станичні зразу взялися складати списки, кому треба негайно покинути рідні місця.
У селі Белелуя Снятинського району відбулося спільне засідання Городенківського і Снятинського проводів ОУН. На засідання проводу було запрошено зв’язкову вже діючого на той час Буковинського бандерівського проводу ОУН від Коломийського окружного проводу ОУН, за дорученням якого у Буковинських Карпатах діяла сотня УПА, як одна із гілок Карпатського відтинку.
На засіданні прийняли рішення: зі всіх, хто був під підозрою у радянської влади до початку війни, з членів ОУН та їх симпатиків створити курінь УПА і відправити в Буковинські Карпати, попередньо погодивши це питання із Буковинським проводом ОУН. Тут же було затверджено курінним новоствореного куреня — уродженця Городенківщини Теодора Кубійовича, псевдо Магістр. Затверджено двох сотенних — першої сотні вчителя з Топорівців Забіяку і другої — заступника коменданта української поліції в Городенці Махна.
Збір майбутніх вояків був призначений у станицях— Красноставці, Белелуя, Тулова Снятинського району. Затверджено маршрут для обидвох сотень. Сотні вирушають з Тулови, переходять убрід Прут, зупиняються на перепочинок у станиці Попельники, потім переходять убрід Черемош і вже на Буковинській стороні.
На місце збору мали збиратися, коли почнеться мобілізація чоловіків до лав Червоної Армії.. Домовленість така: як тільки з села виходять мобілізовані, з ними виходили і майбутні вояки УПА. В селі мали знати, ніби всі з села вибули до лав Червоної Армії.

ІІІ
Настав час збору майбутніх вояків УПА. У Красноставцях прибулими опікувався сотенний Забіяка, в Белелуї — командир СБ куреня Остряниця, а в Тулові — сам курінний Магістр.
Яка була чудова травнева ніч. Небо очистилось від хмар. Кілька днів перед цим падали теплі дощі. Надворі стало дуже тепло. Тягнуло першими запахами від раннього бузку і черемхи. Літали хрущі. Вони так бриніли, що деколи доводилося відгинати голову, а то в темноті вдаряли в обличчя. Якраз розпочали свої концерти на воді жаби і на межах — цвіркуни. Здавалося, що на землі панують мир і Божа благодать. Так усе виглядало хороше. Як не хотілося думати, що десь там іде війна, гинуть люди, енкаведисти заарештовують мирних людей. Залишили дома коханих, дітей, стареньких родичів. Кожний дивився один на одного і хотів запитати: “Чому так сталося, що народ наділений Богом такою потужною силою, талантом, виявився безталанним? Чому вкотре мусять ступати на таку тяжку тернисту дорогу? Допоки підошви будуть у крові?”
І в кожного світилися відповіддю очі: “Ми станемо борцями за вільну, Самостійну, Соборну… Не пожаліємо крові… Життя віддамо… Але не станемо на коліна!”
Всяка влада — насильницька. Тим паче, коли вона сильніша, могутніша. Всі ці хлопці вірили тільки в перемогу. Прагнули волі. Більшість з них не могла зрозуміти, чому волю неможливо здобути мирним шляхом, так, як бажає цього народ. Не раз і не два запитували себе:
— Чи обов’язково класти голови молодих хлопців і дівчат? Чи потрібно проливати море крові, сліз?”
І всі навколишні станиці, як і тисячі інших, стали на тернистий шлях… Причому, не за своєю волею… І вкотрий уже…
— Господи! — підняв вгору руки сотник Забіяка, — чи будуть знати наші нащадки тих, котрі стали на цю криваву стезю, жорстоку боротьбу за своє визволення?
Вони ще не відали, що розпочинається кровопролитна громадянська війна на Західній Україні. Дехто знав, більшість здогадувалися, що це буде кривава бойня. Але ніщо не змогло зупинити національного здвигу за своє визволення…

Десь опівночі надійшла команда всім переходити до Тулови. Коли всі зібралися, виявилося, що назбиралося більше двісті людей. Лише з Топорівців було біля десятка.
Того ж вечора новобранці переправилися через Прут, пройшли між сусідніми селами. Розквартирувалися і доночовували в станиці Попельники. Через кілька днів переправилися через Черемош і опинилися в Буковинських лісах. Там їх зустріла зв’язкова на псевдо Артеземія, дочка одного зі священиків Буковини. Висока, вузька талія. Обличчя округле, високе чоло. Зверху звисало кілька локонів темно-русих кучерів. Очі карі, примружені. Здавалося, що весь час усміхаються. Ніс видовжений, але красивий, гарно вписувався до обличчя. Червоні, виповнені губи.
Забіяка глянувши на таку красуню, відразу закохався. Та й як можна не влюбитися. Хто б сказав зі сторони, що ця дівчина вихована у священичій сім’ї, вибрала тернисту дорогу і весь час ходить по лезу гострої сокири.

ІV
Через кілька днів продовжився набір новобранців. З Городенківського району в Красноставцях приймав сотник, на псевдо Махно. У станиці Устя збиралися зі Снятинського району. До Красноставців прибув Іван Ватаманович. Коли прибіг до станичного з переляканими очима, той з одного боку зрадів, що бачить живим свого побратима, а з іншого:
— Ти як тут опинився? Втік?
І той усе розказав по порядку:
— Що мені робити? Туди, ясно, не вернуся. Нема як! І в армію до совітів якось лячно йти.
— Не хвилюйся, — мовив спокійно Полевий, — у нас є багато таких, як ти. Іди поки що до сім’ї. Через кілька днів підеш у Буковинські Карпати в УПА.
Іван ходив помежи новобранців і розшукував знайомих. Перед очима постійно появлялася заплакана Парася, родичі…
— Хіба я винен, що такі часи настали? — усе повторював, дивлячись на заплаканих.
Чи міг знайти якесь оправдання за такі часті небезпечні відрядження?
— А ті, що йдуть на фронт, у чому їхня вина? А тих, що відправили до Німеччини?
А ті, що зійшли в підпілля? А ті, що в Карпатах? Вони вже воюють! Хто скаже, що буде завтра?
Ніхто з них ще не знав про Сибір. Скільки буде вивезено і виселено людей. Пішло село, як говорили в селі, на Ицкову суку. Хіба це тільки в Топорівцях? Так по всій Західній Україні.
Сотник Махно дав команду збиратися. Ніхто не знав із новобранців, що раніше затверджений маршрут за розпорядженням провідника Снятинського проводу ОУН змінено. Замість іти на Тулову, колоною пішли на Устя. Поки дійшли, поки там зустрілися із другою групою, почало світати.
Небо за ніч не змінилося. Тільки зірки поблідли. Місяць сумними очима позирав на великий рух, який панував у станиці. Зі Сходу світліло небо. З кожною хвилиною все більше висувалося із-за горизонту з усміхненим личком сонечко. Іван дивився і милувався. Ще ніколи не бачив, як сходить сонце. Усміхався до нього, думав, що в такий спосіб забуде свої домашні негаразди, які залишив учора зранку. Пішов з сусідами. Щоб усі бачили, що йде до Городенки до військкомату. Уже на Збродах повернув направо. Трохи посидів у лугах, дочекався ночі.
Здавалося, Устя спало. Спали не всі. Хтось дав знати до Снятина про перехід на Буковину великої кількості людей. Там заворушилися.
Начальник районного відділення МДБ, капітан Врубльов почав обдзвонювати райвідділ міліції, енкаведистів, які розташувалися на околиці Снятина. Вся незадоволена рать, що не дають відпочити, почала підійматися на ноги. Підігнали стубеккери. Вирушили з наміром захопити новобранців у момент переправи. У воді. Але припізнилися. Ті вже обійшли село Княже і наближалися до невеликого урочища Триліски.
Розлючений Врубльов не знаходив собі місця. Як це так?! Хто винен?! Напевно, невчасно повідомив інформатор. Зі злості закричав їхати їм напереріз.
За цей час Махно післав розвідку до Черемоша, чи чекають там представники з першої сотні. Так було домовлено. Старшим призначив Івана Ватамановича. Можливо, там уже чекають і скоро порозуміються. Десять чоловік у сутінках відділилися від Трилісок. Знаючи набагато більше від побратимів, які невміло снували за ним, Іван усе-таки майже пройшов у німців вишкіл.
На ходу розказував, як мають іти, щоб не видати, не викликати підозріння у тих, хто вже зранку ходив біля худоби. Так у повчаннях наблизилися недалеко Черемоша.
Раптом зупинилися, мов вкопані. Прямо на їхньому шляху розмістилася якась військова частина. Уздовж берега виднілися палатки. Попри них то в один бік, то в інший, стараючись маскуватися, походжали вартові.
Іван повернув голову в один бік, потім у інший. Хотів побачити тих, до кого так спішно йшли. Але ні там, ні там нікого не видно. Почав придивлятися до іншого берега. І там глухо. “Де ж вони? Якщо наткнулися на військових, то повинні обійти і приблизно десь тут уже чекати на них. Так діє розвідка. Так учили німецькі інструктори”. Але тут же знітився. “Тих, про кого так подумав, не вчили так, як його”.
Ще трохи посидівши, повернулися назад.
За цей час Триліски почали оточувати. Врубльов, як бувалий фронтовик, правильно розрахував: “Вони, напевно, відправили розвідку. Треба дочекатися”. Справді виставлені пости доповіли, що розвідка повертається. Їх пропустили. Як потім розкаювався, що не захопив. Як тільки розвідники повернулися, кільце оточення замкнулося.
Врубльов, керуючи операцією по захвату, раптом закричав, щоб усі здавалися, в противному випадку будуть усі знищені. Іванові всередині похололо. Подивився довкола, вже розвиднилося і добре було видно зовсім поряд великий, як потім з’ясувалося, джурівський ліс. “Таже там можна розбігтися помежи дерева і — шукай вітра в полі. А це всього-на-всього невеличкий лісок, зброї нема. Як це сотник допустився такої помилки?”
— Дайте нам годину на роздуми. Нам треба порадитися! — закричав з цього боку Махно.
Звідти дали добро. А що їм? Що їм година? Від задоволення сміялися і потирали руки. Все йде якнайліпше. Зранку були сердиті, зате тепер повеселіли.
— Хлопці! — легенько без паніки кашлянув Махно. — Десь тут має бути тайник зі зброєю. І показав місце. Хто палицею, хто якимось патиком почали розгрібати землю з торішнім напівгнилим листям. Зараз-таки палиці почали стукати по дошках. Відкрили дверцята і ахнули. Там зберігалася зброя і набої.
“Все ясно! — подумав Ватаманович, — їх привів сюди сотник, змінивши маршрут, бо тут є зброя”.
Сотник почав розставляти усіх по напівзасипаних окопах, які збереглися ще з часів першої світовой війни, призначив старших і наказав відбивати атаки енкаведистів тільки на близькій відстані, щоб не губити даром набоїв, яких могло не вистачити.

V
Година проминула, як не було. З цього боку ніхто не збирався давати відповідь. Надворі вже стало видно. З боку недалекого Пруту звіявся легенький вітерець, ніби щойно проснувся. Сонце цілком виринуло із-за обрію. Ранок був чудовий. Пахло різнотрав’ям. Усі лежали в окопах, напружившись, стискаючи міцно гвинтівки. Одні знали, як стріляти, іншим показували. Треті хвилювалися, чи зуміють уперше вистрілити, та ще й у живу мішень.
“Зі страху, — подумав Іван, — усі будуть стріляти. Лише куди?”.
— Громадяни! — почав викрикувати Врубльов, перебивши Іванові думки. Зразу надіявся на відповідь. Причому позитивну. Куди їм діватися? Ненавчені, необстріляні.
Але урвався терпець.
— Ви обмануті головарями бандитів і наражаєте себе на неповинну смерть. Хто здасться, піде додому до своїх сімей та родин, хто не здасться, через 30 хвилин відкриємо нищівний вогонь і всі будете знищені!
Пообзирав ріденький ряд своїх бійців: “Звідки нищівний вогонь? Замало сил. Удача може бути тільки, якщо натиснути на психіку. Треба так робити, щоб не витримали нерви. Все-таки, сільська мужва.
“Давай, давай! Попробуй, — глузливо думав Махно, — побачимо який ти герой?”
Відповіді далі не було. Вгору звилася ракета, залишаючи за собою ледь-ледь помітну нитку диму. Всі новобранці поглядом повели за нею. Але тут з усіх сторін міліціонери і енкаведисти пішли в наступ. З ліска ні звуку.
“Це не добре, — зразу подумав Врубльов, — це засвідчує, що там хтось має в цих питаннях відповідний досвід. Ех-х-х, якби почалася безладна стрілянина, то звісно, що молода наша. А так!”
Нападаючі йшли у повний зріст, стріляючи в лісок на пораження. Але це нікому поки що не шкодило, бо всі сиділи в окопах. Уже добре було видно обличчя енкаведистів. Команди не було. Дехто почав нервувати. Але тут різонуло в повітрі:
— Вогонь! Вогонь!
Почали гарчати гвинтівки, заскреготали два кулемети. Атакуючі попадали і стали поспішно відповзати назад. Кулі вищали над ними, не даючи підвестися. За той час з окопів повибігали повстанці і позбирали у вбитих автомати. Радість завирувала в Триліску. Всі раділи з перемоги, жваво обговорюючи гарячу атаку, як хто стріляв, хто скільки вбив совітів. Якби хтось підрахував, скільки вбито на словах новачками совітів, то вже не було б жодного.
Сотник поводив по окопах очима: “Чистісінько, як діти. Чи знають вони, що таких атак сьогодні буде безліч? Чи видержимо?”
Не пройшло й півгодини, як енкаведисти знову пішли в атаку. Безуспішно. Потім третя. Четверта. П’ята…
Сонце піднялося досить високо і пекло немилосердно. Усі спітніли. Піт виїдав очі. Кожний витирався чим міг. Убитих поки що не було, лише кілька легко поранених. Їх так-сяк перев’язали. Дуже хотілося пити. Вода закінчилася. Їсти ніхто не хотів. Усім хотілося вижити. Стали кінчатися набої. Атаки почали слабнути. Сотник зауважив, що до атакуючих прибула підмога, і це дуже його занепокоїло.
— Хто вміє користуватися німецькими кулеметами? Негайно до мене! — передав команду сотник. У тайнику ще був німецький кулемет і до нього багато набоїв. Кулемет запакований у ящику.
— Хто? Хто? — почали передавати один одному повстанці. Команда дійшла до Ватамановича. Той зігнувшись побіг до сотника:
— Я вмію! — твердо мовив, пильно дивлячись у вічі сотнику.
— Скільки тобі, друже, треба часу і якої допомоги, щоб ця зброя заговорила?
— Дайте півгодини і трьох помічників, — відкарбував Іскра.
Через півгодини попросив сотенного створити в ліску три відповідні доріжки в різних точках оборони. Його наука даром не пройшла. От що таке досвід.
Одержавши допомогу з Чернівців, яка прибула поїздом, Врубльов перегрупував свої сили, і атаки відновилися. Проте і в ліску не спали. Звідти заскреготало кілька німецьких кулеметів. Фактично був один. Коли стріляли з однієї точки, помічники тут же переносили в іншу точку, звідти знову стріляли, потім — у третю. Склалося враження, що у повстанців є кілька німецьких кулеметів.
Врубльов спохмурнів.
До вечора успішно було відбито ще дві атаки. Повстанці  з напругою чекали вечора. Коби стемніло, а там побачимо…
Проте під вечір ініціатива бою перейшла до енкаведистів. Доставили дві легкі гармати. Почався гарматний обстріл.
Ситуація ускладнилася. Всі з надією поглядали на сонце. Кожний молився і просив Бога щоб пошвидше воно зайшло і почало темніти. Проте сонце ніби знущалося над повстанцями. Так повільно опускалося за небокрай, так повільно, що дехто був на грані зриву. Хоч то би нічого не дало. В лугах понад Прутом почав лягати невеликий туман. Дуже повільно насувалася ніч. Появилися вбиті.
Махно провів нараду:
— Ситуація склалася не в нашу користь. Та й більше сидіти тут не можемо. Хто має меншу загрозу життю від радянської влади і бажає повернутися, нехай зразу йде до Червоної Армії. Може, фронт його спасе. Хто має більшу загрозу і бажає далі ризикувати, будемо пробиватися на Буковину, — в голосі сотника відчувалася твердість і впевненість. Йому йшов лише двадцять четвертий рік, а відчувалося, що в нього за плечима великий бойовий досвід.
— Отже, ті хто йде на Буковину, будемо проривати кільце оточення, відповідно, всі енкаведисти кинуться туди на допомогу. З боку Пруту кільце розірветься. І ті, хто намірений повертатися, повинні цим скористатися.
Почали ділитися. Перші — зібралися в окопи з південного боку, інші, ті, що наважилися повернутися, це здебільшого були сімейні, зібралися в окопах з північного боку. Махно дав команду, і всі відкрили вогонь з усіх видів зброї, зробили блискавичний ривок у бік Черемошу. Енкаведисти кинулися за ними. Інші безперешкодно подалися в бік Пруту. Багато де в чому допоміг густий травневий туман, який заліг понад річкою і навколишніми лугами.
Іван забрів до однієї хати, на правому боці річки. Весь тремтячи від великого душевного перенапруження, попросив господаря перевезти човном на лівий берег. Невдовзі досягнув Белелуї, потім Красноставців і вдосвіта постукав у вікно рідної хати.

ЗИМА 1949 РОКУ

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ І ПОВСТАННЯ

І
У1945 році в Городенці відбулися перші післявоєнні партійні збори. На збори, з’явилося 56 комуністів. Це ті люди, яких направила сюди партія, переважно із сім’ями. Вони мали відновити і закріпити радянську владу в районі і в кожному селі, покінчити з бандитизмом. Що характерно, з них 22 особи мали початкову освіту. На зборах обрали бюро райкому КП (б) України в складі семи чоловік. На цих же зборах розглянули питання: “Про провокаційне вбивство громадян в Снятинському районі та факти грубого порушення революційної законності”, “Про рішення ЦК КП (б) України від 21.03.1945 року “Про факти грубого порушення Радянської законності в Західних областях УРСР”
Більшість з тих, що виступали, стурбовано говорили:
— …Працівники НКВС, НКДБ та червоноармійці приїжджають в села і перше, що роблять, — шукають самогонки, напиваються, а після займаються мародерством, чим дискредитують наших доблесних бійців Червоної Армії, навіть грабують фінагентів. Через такі грубі факти порушення радянського законодавства змушені були піти із посад начальник райвідділу НКВС тов. Черевко та старший уповноважений товариш Котов. Останній — за співучасть у грабунках і присвоєнні награбованого майна.
— …Наші уповноважені по приїзді в село в першу чергу займаються пиятикою, а потім, як нап’ються до безтями, приступають до виконання своїх обов’язків… Проте більшість з них безпідставно проводять обшуки у мирних громадян. Забирають майно, яке їм подобається, а потім ділять між собою.
— …Взяти, наприклад, справу уповнаркомзага та його заступника, які займаються явним грабунком. Забрали шинелю в громадянки, син якої знаходиться в армії, а велосипедів понастягували додому півдесятка.
Кількома днями раніше в районному Будинку культури місцеві аматори поставили оперу Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. На сцену вийшли молоді козаки — учні десятих класів — у вишиваних сорочках, шароварах, червоних чоботах. На головах шапки зі шликами. Приїжджі вчителі з музичної школи теж старалися показати свою майстерність. Запросили і своїх музикантів. У масових сценах взяли участь учителі кількох шкіл.
Заграли музики, заспівав хор, хлопці вдарили гопака, дівчата закружляли довкола них. За сценою заспівали. В залі всі захоплено здивувалися від побаченого. Проте не всім це сподобалося. Один із глядачів, уродженець Московської області, якраз на партійних зборах захотів висловити свої зауваження щодо цього дійства.
— Што ето тварітца. В сёлах полно бандєровцєв, а в Городєнкє — пєтлюровцев. Понімаєтє, нєсколько днєй назад побивал в Домє культури. Как началі вискаківать на сцену пєтлюровци, адін ужас. І ето срєді бєла дня. Я просто ужаснулся. Їхній прєдводітєль, какой-то Гулак Артємовскій, оказиваєтца гдє-то окалачиваєтца. Нє понімаю, почєму нє сидит здєсь, у нас. Што єто тварітца? Разрєшитє спросіть вас, таваріщі емгебісти, міліціонєри, і вас, таваріщ прокурор. Куда ви смотрітє? Чєм занімаєтєсь?

ІІ
На початку літа 1948 року в Топорівцях розклеїли біля церкви листівки, на яких роздрукували наказ міністра внутрішніх справ Української РСР:
“У 1945 році в своїх зверненнях до населення Західних областей Радянської України Президія Верховної Ради УРСР, Рада Народних Комісарів УРСР і ЦК КП (б) України надали можливість залишкам українсько-німецьких націоналістичних банд порвати зі своєю злочинною діяльністю, з’явитися з повинною до органів Радянської влади, зайнятися чесною працею і цим самим спокутувати свою провину і злочини перед радянським народом.
У зв’язку з тим, що за останній час збільшились групові і одинокі явки бандитів з повинною
НАКАЗУЮ:
Начальникам обласних управлінь і районних відділів Міністерства внутрішніх справ Української РСР, командирам внутрішніх, прикордонних та залізничних військ МВС всіх, що добровільно з’явилися з повинною до органів Радянської влади, учасників банд українських націоналістів, як рядових, так і верховодів, учасників ОУН, в тому числі провідників — до відповідальності не притягати. Вважати їх амністованими і направляти до місця постійного проживання, а осіб, які з’явилися з повинною, що ухилялися від призову до Радянської Армії, — направляти у військомати.
Всіх учасників банд українських націоналістів, які будуть продовжувати залишатися на нелегальному становищі або займатися бандитизмом, розглядати як ворогів радянського народу, зрадників Батьківщини.
Начальникам обласних управлінь і районних відділів МВС, командирам внутрішніх, прикордонних і залізничних військ, бійцям винищувальних батальйонів до осіб, які продов­жують залишатися в бандах або підпільних органах, застосовувати найрішучіші заходи до їх затримання, арешту, віддачі до суду, а в разі збройного опору при затриманні — фізично знищу­вати.
Громадян з числа місцевого населення, які переховують бандитів, надають їм матеріальну підтримку і тим самим сприяють здійсненню бандитських злочинів, — арештовувати і притягати до карної відповідальності.
За останній час в обласні управління і районні відділення МВС від бандитів, що ховаються, надходять листи і усні запитання через рідних про те, чи буде їм гарантована воля після приходу з повинною, чи будуть вони піддані арешту, як запевняють їх деякі бандитські верховоди і провідники, — роз’яснюю: жоден з тих, що з’явилися з повинною, учасників оунівських і бандитських груп, в тому числі і верховоди, не піддавались і не будуть піддаватися арешту, якщо вони порвали зв’язки з бандитизмом і надалі не будуть займатися злочинною діяльністю проти Радянської влади.
Навіть таким бувшим бандитським верховодам, членам так званого Центрального проводу ОУН: Сергію, Дорошу, Вировому, працівникам цього проводу — Арсену, Довбні, членам так званого УПА — Рудому, Бистрому, Очерету, Зміюці (синові Дмитра Вітовського) і багатьом іншим, які засудили зрадницьку, антирадянську діяльність українсько-німецьких націоналістів і свою бандитську справу, — збережено життя і надана можливість повернутися до праці.

Міністр, генерал-лейтенант:          Т. Строкач
Біля однієї листіки поставали Михайло Марковський, Петро Угрин, Петро Тимчишин, Матвій Кривчук і читали вголос.
— Цікаво! Чого появилися ці листівки ще з 1946 року?
— Щось затівають супроти нас. Це неспроста.
— Українсько-німецькі націоналістичні банди. Диви, як охрестили.
— Це щоб збити з толку усю світову громадськість. Мовляв, які ми добренькі.
— Хто появиться з повинною — нічого їм не загрожує. А де ті поділися, котрі впіймалися на цей гачок і з’явилися з повинною?
— Казав ще в сороковому Павло Сиродюк, що всяких бачив брехунів і крутарів, але таких, як ці совіти, ще не зустрічав.
— Цікаво, цікаво! А що буде далі?
— Поживемо, побачимо.

ІІІ
У середині червня в районці була опублікована стаття “Що таке земгромада?”, в якій, зокрема роз’яснювалося:
“Земельна громада — перший ступінь на шляху до колективного господарювання. Її завдання — допомагати в господарському і культурно-політичному зростанні селян.
Тут вперше зливаються інтереси окремих селян в загальний, громадський інтелект. Створення супряг, допомога безкінним, спільна молотьба на громадських токах. Ведення земельних книг. Є статут земгромади, де вказується, що земельні громади встановлюють порядок використання угідь, які не розподілені між окремими дворами, вирішує питання землекористування, утворює парувальні пункти, хати-лабораторії, організовує дослідні ділянки і т. ін.
Земельними громадами керує землевпорядна служба району. В Топорівцях, наприклад уже створені земельні громади: ім Шевченка (гол. Михайло Марковський), “Червона Зірка” (голова Петро Угрин) та ім. Сталіна (голова Петро Тимчишин).”
У неділю після Літургії багато чоловіків почали збиратися біля церкви. Під церковною огорожею стояли лавки. Поряд із церквою розміщувалася сільська рада. Навпроти церкви — школа. Це було таке місце, куди після обіду любили зійтися сільські газди і поговорити:
— Здоровимо, вас вуйку Петре, із новою посадою, — всі підходили і тиснули руку Тимчишину.
— Якою? — зробивши великі очі поглядав то на одного, то на іншого, — що ви над старшим чоловіком надумали насміхатися?
— Тихоня, тихоня. А диви, як преться в начальство!
— Чого не признаєтеся?
— Тьху! — плюнув зпересердя Петро. Нічого не розумію.
— Як нічого не розумієте? Беріть ось, читайте районку. Вас обрали головою земельної громади ім Сталіна.
— А що я вам розповідав за Павла Сиродюка. Куди не поткнуться — лише брешуть і брешуть оці москалі. Крутарі прокляті. Що воно за народ такий! Брехуни, крутарі, а які наглі. Визволи-и-и-телі. Мають нас за ніщо. Казали наші євреї, коли їх вивозили з села: “Нами розчиняють, а вами будуть замішувати”. Мабуть мали рацію. А зрештою, я й вас здоровлю, товариші, — спохватився і в’їдливо вимовив Петро, простягаючи руку Марковському і Угринові. — Ми тепер одним шнурочком пов’язані.
Всі почали реготати. І то так, що з сільської ради повибігали енкаведисти, які останнім часом днювали і ночували в селі. Нічого без них не мололося.
— І що ви на це скажете, вуйку Петре?
— А що казати? Ми, як той парубок. Ходив до дівки, ходив. Але не помічав, що майбутня теща постелила під ноги мішок.
І він став у нього. Парубок приходив далі, а мішок піднімався, піднімався, спершу до колін, потім до пояса. Парубок поозирався: мой, та то є кращі дівки. Але тут мішок піднявся вгору, зав’язали зверху. Все! Ти наш! Женися! А ти як думав? Такої файної і розумної ніде не знайдеш. Опісля всім розказують, як молоді любляться: спершу Маруся не дуже, але Василь так хотів, так хотів. Називається добровільно-примусово. Отак і з нами роблять. Спершу брехнею путають, путають, а опісля поставлять перед фактом: ви вже у колгоспі. Примусово-добровільно. Самі захотіли. Ще й будуть писати в такій газетці: “Так хотіли, так хотіли, от ми й зглянулися над ними бідними”. Підготовляють нас психологічно до усуспільнення праці. Земельні громади ніби провісники колективізації села.

IV
Цілком секретно:
Секретарю Станіславського ОК КП (б) У
Особлива папка
Спецдонесення
Про політико-моральний стан
і політичний настрій населення
в Городенківському районі
Політико-моральний стан населення здоровий, основна частина населення нашого району — вся без винятку біднота, зрозуміла, що радянський лад для бідняцького населення — це лад, який захищає інтереси бідного населення і веде боротьбу проти куркулів.
Основна маса трудящого населення району перестала вірити в проводиму оунівським підпіллям агітацію щодо створення націоналістичної самостійної держави на Україні, навпаки, висловлюються про те, що оунівське підпілля в недалекому майбутньому перестане існувати, бо населення не хоче їх підтримувати одягом, продуктами, а також переховувати.
Оунівське підпілля посилено проводить агітацію в усній формі, а також шляхом розповсюдження листівок, що невдовзі буде війна між СРСР з одного боку, Англією і Америкою — з іншого. Цю оунівську агітацію підтримують куркулі і проводять антирадянську агітацію з негативними наслідками серед населення.
Говорять про те що скоро буде війна і СРСР зазнає поразки. Розповідають, англійці і американці не дозволять радянській владі зібрати нинішній урожай.
Підпілля і куркулі на початку року розповсюджували чутки серед місцевого населення про те, що нова війна почнеться під час збирання врожаю.
Під час проведення державної позики оунівське підпілля і куркулі також проводили антирадянську пропаганду на тему: “СРСР збирає гроші лише тому, що скоро буде війна СРСР з Англією і Америкою”.
Найактивніше цю роботу проводять у Топорівцях, де переважно говорять, що в Палестині зараз іде війна, як тільки знищать євреєв, зразу знищать і радянську владу.”
— Ну що, хлопці! Чули, як емгебісти про нас висловлюються?
— Не розумію? Як так можна брехати і писати в такий орган як обком партії.
— Невже там сидять дурні, і їх вводять в оману?
— Приписують нам Англію, Америку, навіть Палестину. Що ми маємо до євреїв, як і вони до нас?
— Цікаво! Невже на карті не побачили інших країн, де зараз точаться війни — Індії, Кореї, Китаю. Може, ми також до того причетні?
— Люди! В який час живемо і в яку державу попали?

V
Невдовзі районка написала: “В Топорівцях створено ініціативну групу з організації колгоспу. Бідняки і середняки масово стають на шлях колективного господарювання. Вже подано понад тридцять заяв. Активно працюють сільські активісти. Вони розвінчують ворожі наклепи, спрямовані на зрив колективізації. Селяни сміливо йдуть до кращого життя. Вже скоро буде організовано колгосп.
За останні десять днів швидко зросла ініціативна група зі створення колгоспу в Топорівцях. Вже подано понад сто заяв.
З кожним днем кількість поданих заяв збільшується. Днями буде відновлено довоєнний колгосп”.
В селі тільки й мови було. Дехто сміявся, більшість журилися. Така брехня завжди вилазить боком. Стояло питання: “Кому на цей раз?”
В кінці грудня до сільської ради із групою підтримки прибув голова райвиконкому товариш Павло Голуб. В сільській раді на нього чекав голова Микола Сметанюк.
— Як справи, товаришу Сметанюк?
— Як справа, так і зліва.
— Це ми вже від вас чули. Скоро на цю тему появляться анекдоти. А якщо серйозно?
— Якщо серйозно, то так, як і всюди. Хіба ми є винятком?
Голуб сів за стіл навпроти, закурив.
— Товаришу голова! Ви слідкуєте за районною пресою?
— Аякже! Читаю від листочка до листочка.
— Ви вловили, що ми від себе усе зробили, щоб провести у вашому селі колективізацію.
— Я то вловив. Але…
— З чим ви не згідні?
— В нас побутує така притча. Я її чув ще від свого діда. Якось післав цісар одного чиновника збирати податки від галицького населення. Через якийсь час той повернувся, цісар кличе до себе на аудієнцію:
— Як там народ?
— Плаче. Каже, що забагато.
— Додай ще по одному ґрейцару.
Так добавляли, ще один, ще один… Коли в останній раз приїхав чиновник і зайшов до цісаря, цісар питає:
— Як там народ?
— Сміється. Аж за животи береться.
— Зменши на один ґрейцар.
Так повертаємось до заданого вами питання. Люди сміються. Ніхто заяви не писав. Ніхто з людьми не говорив.
Голуб сидів і лише димів цигаркою.
— А ви? Яку ви роботу ведете щодо колективізації?
— Ніяку! Ви що хочете, щоб мене боївкарі повісили? В такому випадку, за що купив, за те можу й продати.
— Не гарячкуй, не гарячкуй. Згідно з графіком райвиконкому, затвердженим на бюро райкому партії, у вас завтра, 25 грудня, мають відбутися збори, на яких вирішуватиметься питання заснування, правильніше — відновлення, довоєнного колгоспу. Це можливо? Ви, розумієте, що мене поставили відповідальним за проведення цих зборів. Якщо збори зірвуться, я можу піти з роботи.
— Павле Івановичу! Я то тут при чому? Коли складали графік, хтось зі мною погоджував? Коли писали в районці, скільки подано заяв до колгоспу, мене хтось питав?
— Товаришу Сметанюк! Ну ви ж розумний чоловік. Як вийти з даної ситуації?
— Звісно, завтра збори не відбудуться. Не відбудуться і надалі.. Хіба десь навесні. Тепер це все можна зробити на папері.
— Як то?
— А так! Як у вас говорять: “Ловкость рук — і нікаково мошенічєства”
— Ось бачите? Значить, є вихід із даного становища. Ви продумайте, як це має виглядати. Тут я привіз проекти установчих документів. Завтра приїду. Домовились!
До вечора голова не йшов додому. Чекав. Добре знав, що мають покликати. Вже темніло, як прийшла зв’язкова.
— Вуйку Николо? Вас кличе станичний.
Сметанюк вийшов надвір. Повсюди розстелився густий туман. Де-не-де мутно світилися каганці. Вітру ніякого. Із-за туману місяця не видно. Десь гавкали пси. На вулиці ні душі.
Помалу рушив на аудієнцію, як любив жартувати. В животі бурчало. Напевно, шлунок нарікав на рот: чи той повісився, чи щось інше. Справді, від ранку нічого не їв. З боку церкви виднілася одна темна пляма. Там ніби щось рухалося. Навколо бігали якісь привиди. Наздоганяли один одного, переверталися. Сметанюк відвернув голову в інший бік, щоб не бачити, а то від побаченого, ставало якось лячно на душі.
Навпроти йшла якась жива душа. Помалу йшла, придивлялася довкола, ніби чогось шукала. Порівнявшись, зразу впізнав. Стара Лісничиха, сільська відьма, звідкись шаргала старечими ногами:
— Це ти, Николко? Той пішов прямо не озиваючись. Ще йому відьми сьогодні бракувало. Ото день! Цілий букет!
— Що там нового, пане Николо? — як тільки переступив поріг, запитав недавно призначений новий станичний Гандра.
— Що нового? Що нового? Завтра мають відбутися збори із заснування колгоспу.
— Ваша думка?
— Думаю, що не відбудуться.
— Правильно! Нам колгоспу не потрібно.
Ранком на кількох парканах висіли листівки: “Нікому не приходити на збори. Всім сидіти вдома”.
Перед обідом приїхав голова райвиконкому товариш Голуб Павло Іванович.
— Ну, що там у вас?
— Попередньо написав протокол загальних зборів. Присутніх 288 чоловік. Розглянуто кілька питань: “Затвердження статуту сільськогосподарської артілі”, “Вибори правління колгоспу і ревізійної комісії”.
Обрали склад правління в кількості семи чоловік, ревізійну комісію в кількості трьох чоловік. Обрали голову колгоспу, голову ревізійної комісії. Підписи є.
— Кого обрали головою колгоспу.
— Та тут, одного чоловіка.
— Що собою являє?
— Працює сторожем біля церкви. День і ніч виграє на сопілці. Веселить людей.
— Клоун?
— Чого так? Просто його ніхто не повісить.
Голуб пильно подивився на голову сільради: мабуть той мав рацію.

VІ
В кінці грудня рішенням Городенківського райвиконкому було зареєстровано статут сільськогосподарської артілі в Топорівцях, затвердили голову колгоспу і голову ревізійної комісії. Так би мовити, правління колгоспу запрацювало. Як працювало, знав лише голова райвиконкому. Напевно, така ситуація була і в інших селах. Бо як міг голова райвиконкому взяти на себе таку відповідальність, адже то пахло виключенням із членів партії і заодно звільненням з роботи.
Пройшов Новий рік, відсвяткували Різдвяні свята, життя йшло своїм порядком. Згідно із планом заходів, складених бюро Городенківського РК КП (б) У, почалася підготовка до весняно-польових робіт у новостворених колгоспах. Найголовніше, що треба було зробити, — заготувати насіння для сівби. Звідки брати насіння? Забрати у членів новостворених колгоспів.
15 березня 1949 року до Топорівців направили групу радянсько-партійного активу із заввіділом сільського господарства райвиконкому, товаришем Дорошенком Миколою і заввіділом колгоспного і сільського будівництва апарату райкому партії товаришем Прокопівим Іваном.
Цілу ніч по полю гуляли снігові заметілі. Дороги позамітало. Дерева покрилися ще одним шаром свіжого снігу. Зима надворі. Але що робити? Леда день пригріє сонце і треба починати веснувати.
До групи входили й інші працівники райкому партії, райкому комсомолу, райвиконкому, група солдатів із військової частини внутрішніх військ, дислокованої у Городенці.
Їхали саньми. Пронизливий вітер пробирав до кісток. Всі тулилися один до одного в санях, шукаючи прихистку від холоду. На дорозі прокладена лише одна санна дорога. Посередині дороги виднілося кілька пар слідів. Люди йшли на базар, а можливо, — на роботу.
Всі виїхали з Городенки через село Пишне. По дорозі забрали із собою пишнівського голову колгоспу і “ястребків”. В цілому група налічувала до сорока чоловік. Ще далеко було до полудня, як прибули до села і сільської ради.
Почали вискакувати з саней, підскакувати, то на одній нозі, то на іншій, щоб хоч трішки зігрітися. Особливо померзли солдатики. Що то шинеля на такому пронизливому вітрі! Там, у казармі, тепло, гарячі сніданок, обід, вечеря. Ніякої тобі роботи. Кожний в думках проклинав старших групи: “Хіба не можна було почекати хоча б кілька днів. Невже їм горить?”
Але тим нетерпеливилося поскоріше потрапити в село. Кабінетна робота теж надокучає, а ще коли її нема, то хоч вовком вий у кабінеті. А тут воля і роздолля. Самогонка, солонина, жарені яйця, сир зі сметаною. Чим не райське життя? Відчуваєш себе трохи що не повелителем. Можеш наказувати що заманеться, кожного в баранячий ріг зігнути тільки за те, що не так подивився на тебе.
Никола Сметанюк дивився на цю ораву і не міг зрозуміти, чого їм треба? Адже колгоспу ще нема. Міг би все розказати, що до чого, але не хотів підводити голову райвиконкому. Хоча не один раз опісля жалкував. Сорок чоловік ввалиться в яку-небудь хату, і що робити тому газді? Хочуть надурняк напитися, нажертися. Та ще й останнім часом почали грабувати, красти.
Надворі почало гудіти, тріщати, ревів вітер, набираючи в оберемки багато снігу і носився з ним попід небеса, натішившись своїм витвором кидав приїжджим в обличчя, намагався залізти їм попід комір у пазуху: “Ха-ха-ха-ха-ха!” — регочучи зі своєї витівки летів далі.
— Ми хочемо бачити голову колгоспу.
— Лежить дуже хворий. Простудився.
— Заступник?
— Поїхав до Городенки.
— Чого? — в один голос трохи що не закричали районні лапайдухи.
— Вони мені не доповідають, чим займаються, — спокійно мовив голова.
Думав цього достатньо, щоб ця бражка поїхала назад.
Але ті не здавалися. Привикли домагатися свого. Як це бути в Римі і не бачити папу римського!
— Ну що ж, розпочнемо роботу без них. Недарма ж їхали.
— Не розумію цілі вашого приїзду.
— Ми приїхали заготовляти насіння у членів колгоспу для весняної посівної кампанії, — дуже по вченому роз’яснили мету.
Голова вертів думками в голові, як перешкодити цим лиходіям творити беззаконня. Нічого путнього придумати не зміг.
— Може пообідаєте? — думав, поки приготують для такого товариства обід, поки поїдять, нап’ються і до вечора заберуться.
— Ми не проти, — і зразу повеселішали.
Вийшовши на вулицю, зразу помітив, що саней нема.
— А де сани?
— Відіслали! — дружно відповіло кілька  пишнівських “ястребків”.
“Значить, це надовго”.

VІІ
Ситно пообідавши, добре випивши, заявили, що приступають до своєї роботи. Перед цим почали вимагати надати їм кінні сани. Для насіння. Ватагою побрели дорогою. Намітили жертву, оточили обійстя. Там жила вдова-фронтовичка. На печі сиділо кілька маленьких діточок. Вдова не пустила до школи через холод.
Зразу без дозволу, бо їм було усе дозволено, залізли до комори і почали тягнути мішок із пшеницею. Вдова почала кричати, виривати з рук:
— В мене чоловік пропав на фронті! Чим догодую діточок? Йдіть до газдів. Ви з бідної вдови починаєте?
Але ті робили своє діло. Мішок вкинули на сани.
— ґвавт! ґвавт! Грабують! Рятуйте!
Котрийсь з “ястребків”, добре не володіючи собою, набравши лишнього, вдарив жінку по голові. Та впала у сніг.
— Та що ви робите? Та то жінка, — не втерпів візник-фронтовик.
Накинулися на їздового і добряче побили, розкривавили ніс. Той хотів утекти — впіймали, ще раз побили.
Солдатики дивилися збоку і в думках засуджували такі дії партійного начальства: “Як це бити фронтовичку?”.
За той час кілька з них увійшли до хати і почали ритися в куфрі. Витягли нову хустку, чи не єдину в хаті. Діти зі страху прилягли на печі і спостерігали за всім. Потім перевернули подушки. З-під подушки випало кілька грошових купюр. Нечиста рука простягнулася і замела. Вдова одержувала воєнну пенсію за свого чоловіка, убієнного на фронті.
Довкола хати спорожніли. Всі повтікали на бічні вулиці до родичів і знайомих. Гавкали пси, високо в небо здійнялося вороння і каркало, як не на гаразд. Вітер трохи ущух. Влягався сніг. Небо почало випогоджуватися. Супроти ночі починав газдувати морозенко.
Приступили до нового обійстя. Господарів дома не було, почали виламувати двері і самовільно грабувати. Насамперед забрали солонину, м’ясо, цукор, пшеничне борошно. “Ястребки” з Пишного залізли до хати, рилися в куфрі, і все, що подобалося, ховали за пазухою. Відрізи ситцю ховали за поясом. Побачивши таке, люди почали вертатися додому і боронити своє добро.
Дорошенко і Прокопів, розлючені тим, що селяни чинять опір, повитягали з плотів кілки і давай бити всіх підряд. Так тягнулося до вечора. Всі думали, що надвечір гості заберуться. Але ті майже цілу ніч пиячили, вранці повставали і знову за своє.

VІІІ
Поки гості веселилися, господарі не спали. Зібрались голова сільради, станичний і ще кілька поважних газдів.
— Люди! Та це наша біда! Давайте радьмося, як далі діяти? Це кара небесна впала на нас, — приповідав Сметанюк.
— Тут таке, — мовив станичний, — силою не подужаємо. Ми маємо всього кілька повстанців. Та й то з кількох сіл.
— Давайте доручимо цю справу нашим жінкам. В них стріляти, думаю, не будуть. Чоловікам нічого втручатися в це діло.
— Ідея непогана, — підтримав Гандра, — я ще доручу хлопцям перервати  за селом телефонні дроти, щоб не було зв’язку.
До ранку Катерина Марковська і Ганна Сливчук обійшли всі обійстя. Зранку на тій вулиці, де минулого дня газдували гості, почали збиратися жінки з кочергами, лопатами (тими, що засувають у піч хліб), з пательнями і колотачами. Як тільки надійшла вся орава і приготувалася до роботи, жінки зчинили ґвавти: одні махали кочергами, інші лопатами, треті били колотачами в пательні. Зробився такий рейвах, що на перших порах “гості” отетеріли. Такого зухвальства з боку топорівчан не сподівалися. Ті почали підходити все ближче і ближче.
Дорошенко з Прокопівим наказали солдатам дати вгору попереджувальні вистріли. Але ті відмовилися. Своєю позицією продемонстрували підтримку жінкам. “Ястребки” теж відмовилися стріляти.
— Це організоване повстання проти радянської влади, — закричав Дорошенко. Його підтримав Прокопів.
Але натиск жінок на перших порах був таким активним, що останнім прийшлося податися назад. Підбадьорені успіхом, ті перейшли до активніших дій. Почали штурхати “ястребків” під боки. Вздовж по дорозі вже організувався живий коридор, який тягнувся аж до сільської ради.
Помалу, помалу — і городенківські “розбійники” почали задкувати, потім, обернувшись, пішли по живому коридору. Поскільки шлях до сільської ради скорочувався, жінки перебігали і по обидва боки їх все більшало і більшало. Крики були несамовиті.
З непроханих гостей, які виявились безпомічними в такій ситуації враз зійшла пихатість, махом кудись вилетів з голів хміль. Йшли як мокрі кури, похнюплені. Ніколи не сподівалися на таке зухвальство і сміливість з боку тих, над якими відчували свою явну зверхність.
Дійшовши до сільської ради, побачили і там навколо масу жінок. Їм залишалося лише зайти до приміщення. Жінки поставили в сіни два відра і знадвору закрутили двері дротом. Ті сподівалися, що подзвонять ло райвідділу міліції чи райвідділу МДБ і все стане на свої місця, винні в організації цього повстання проти радянської влади будуть покарані. Яким великим було їхнє здивування, коли виявилося, що телефон не працює.
Чекали, що тим, надворі, надокучить, (та ще й трохи морозило), то ж скоро розійдуться. Але жінки одні одним на зміну бігали додому щоб завершити домашні клопоти і зразу поверталися назад. Розклали на дорозі багаття і грілися. З якою заздрістю непрохані гості заглядали у вікна, бачили, як горять багаття, жінки жартують, щось розповідають, а вони голодні, в сільській раді не топлено, пічка холодна.
Аж удосвіта в Городенці спам’яталися, що від учорашнього ранку з Топорівців нема сигналу. Секретар райкому партії з ідеології товариш Держицький, якому сповістив про це черговий по райвідділу міліції, оторопів. Запахло смаленим. По тілу забігали мурашки від першої думки: “Невже всі загинули?”
Тут же схопив коня і верхи погнав у Топорівці. Мокрим від галопу був не тільки кінь, а й його вершник. Прискакавши до сільської ради, нічого не зрозумів. Навколо повно жінок. І це в таку рань. Тут же жінки оточили його й почали несамовито кричати. Не зрозумівши нічого, побачив ззаду голову сільради. Покликав, і той почав усе докладно розповідати.
— Де уповноважені?! Де?! — закричав, починаючи кумекати.
Перед нього стала жінка, закровавлена, з перев’язаною головою:
— У мене не вернувся з війни чоловік. Розбили комору, забрали мішки із зерном. Я не давала, боронилася, дивіться, як мене побили палицею, — голосила вдова. — Діти поховалися на печі і бачили, як “ястребки” рилися в куфрі, забрали дві хустки, перевернули подушки і знайшли гроші. Держава дає як пенсію на діти. Хіба це не розбійники? Як так грабувати в білий день! Господи, покарай їх! — і перехрестилася.
Наперед вийшов чоловік з розбитим обличчям, на якому добре виднілася засохла кров:
— Мене голова сільради післав з кіньми до них на допомогу. Коли побачив, що відбувається грабіж, хотів залишити. Так отой старший вихопив з плота колик і почав бити. За віщо? Що я такого зробив?
Підійшла ще одна жінка:
— Один з “ястребків”, можу вам його показати, забіг до хати і з куфра витягнув велику квітчасту хустку, в якій ходила лише до церкви.
Держицькому від почутого перехопило подих. Адже лунали серйозні звинувачення. Хоча на перших порах не хотів цьому вірити. Вважав, що це шантаж. Зараз таки приїхало кілька міліціонерів на чолі з начальником райвідділу міліції.
Тут же відкрили двері сільської ради. Жінка показала, хто в неї вкрав хустку. Начальник міліції засунув руку тому за пазуху і витягнув. Жінка повеселіла. Пропажа знайшлася.
— Так, це ж голова колгоспу, — вигукнув начальник міліції.
Той почервонів аж до вух. Тоді почали робити обшук у всіх. На стіл почали складати хустки, окрійки, силянки, гердани, шматки солонини. В Івана Прокопіва знайшли гроші.
Держицький стояв мов облитий крижаною водою. Це є надзвичайна ситуація (ЧП).
“Що натворили? Що натворили?” — хотілося кричати.
Лише недавно відбулися районні партійні збори, де обговорювали рішення ЦК КП (б) У від 21.03.1945 року “Про факти грубого порушення Радянського законодавства в Західних областях УРСР”.
Наперед виступила Катерина Марковська:
— Скажіть, товаришу секретар, австрійці, поляки, німці собі такого не дозволяли: красти особисті речі з хати. Це робили румуни у 1919 році, під час німецької окупації мадяри і тепер представники радянської влади, наші визволителі. Ви говорите, що Велика Україна — багатий край. Ми бідні. Ви прийшли нам дати, чи забрати, пограбувати?

ІХ
Через кілька днів у село приїхали майже всі члени бюро райкому партії, прокурор району, начальники райвідділів НКВС і МДБ, один із секретарів Станіславського обкому партії. Групи військових, енкаведистів і міліціонерів. Зізвали жителів до клубу. В першу чергу прийшли постраждалі та їхні сім’ї і, звісно, ті, що усім цікавляться. Одні дивилися на гостей спідлоба, інші — з острахом, треті — з цікавості, мовляв, якої такої честі удостоїлося село.
Особливо допитувався прокурор:
— Я не думаю, що це було повстання проти радянської влади?
Всі сиділи тихо і добре не знали, що говорити. Час такий був, не так сказав — і можна було опинитися у “віддалених місцях”.
За столом на сцені розмістилися майже усі приїжджі. Хотіли викликати селян на відверту розмову. Напевно, через різне соціальне становище одних і других з того нічого не виходило. Підняли з місця вдову, яка ще ходила з перев’язаною головою.
— Як ви вважаєте, це були навмисні дії проти вас особисто, чи випадковість?
— Ви, пане, говорите якось по вченому, говоріть по нашому, сільському, та, не зовсім розуміючи, чого від неї хотять, почала голосити за чоловіком, що пропав на фронті — Іванку, Іване! Чого ти пішов на ту війну? Чого залишив мене саму з діточками? Прийди й подивися, яка я ходжу закривавлена?
У залі стало дуже тихо. Чулося лише схлипування. Така ситуація, що й партійці на сцені не знали, як з неї вийти. Дехто з них жалкував, що приїхали сюди.
Ситуацію у свої руки взяв секретар обкому партії товариш Солан:
— Товариші колгоспники!
В залі почалось перешіптування, що поволі переростало в шум:
— Які ми колгоспники? В нас колгоспу ще нема!
— Нічого, нічого! Як нема, то скоро буде. Нам лише треба розібратися із вашими куркулями, які пролізли до колгоспу і підривають зсередини.
Присутні почали переглядатися між собою, в залі наступила тишина.
— Я вважаю, що ви не піднімали повстання проти радянської влади, проти створення в вашому селі колгоспу. Правду я говорю?
Усі мовчали.
— Ось бачите, усі мовчите. Мовчання — знак вашої згоди зі мною. Все правильно! Мені все ясно. Я вважаю, що ви просто виступили проти тих безпорядків, які вчинили районні працівники. Правда? Бачу, ви знову зі мною згідні. Молодці! Оце я і хотів з’ясувати..

Х
Надворі ще було холодно, дув північно-західний різкий пронизливий вітер, ще лежав пилипівський сніг, але він леда день мав перетворитися на воду, бо весна зазирала то звідти, то звідти, бралася в барки зі старою зимою, хоча поряд із зимою твердо стояв морозенко і зима ще мала силу.
— Боже, Боже! Як уже ця зима набридла!
— Не раз у кінці березня вже світить ясне сонечко, стає тепло.
— А день уже став, який довший, та набагато.
— Надоїло сидіти в хаті, вже так хочеться робити щось надворі.
— Ага! Надворі. В таку холоднечу приходиться цілий день сидіти на печі. Торфу ще на кілька днів. Голова починає сохнути.
Так говорили межи собою Катерина Марковська і Ганна Сливчук. Дві давні подруги.
— Та й як ти, Катрусю, гадаєш? Чим то все скінчиться? Йой, так переживаю, так переживаю.
— А нічим! Хіба ворон воронові виклює очі? Всі вони одним миром мазані. Хіба для них діють якісь закони! Одне слово — окупанти. Що хотять те й творять. Сьогодні їхнє зверху. Ти не пам’ятаєш, як було у першу? Та ми були дівчиськами. Скільки було вбитих. Ні за Австрії такого не було, навіть за поляків, румунів, мадярів, німців. За німців, правда, багато вивезли. Але, слава Богу, майже всі повернулися.
— За цих кілька років, скільки людей вбито, вивезено до Сибіру. Скільки померло по дорозі і вже там у Сибіру. Ой є Бог на світі. Ой є!
В цей час вирували пристрасті у районному будинку культури, де зібралися комуністи району на партійні збори. Їх уже на той час було більше двохсот осіб. Місцевих поки що не було. Ніхто не мав бажання поповнювати ряди ВКП (б). В залі проходив жвавий обмін думками щодо порядку денного: “Розгляд персональних справ членів ВКП (б) У Миколи Дорошенка та Івана Прокопіва.
— Як вони допустилися до такого стану?
— Та то все брехня. Надумано. Хіба могли таке сотворити?
Я ж Миколу добре знаю.
— Говорять, сам начальник міліції познаходив у них крадені речі.
— Ти особисто це бачив? Вигадки! Сволота! Підняли повстання проти радянської влади. Мало їх вибили і вивезли до Сибіру!
— Вивезти б їх усіх до ноги, було б наукою для інших!
— Дивіться, як панькаються з ними. Секретар обкому приїхав.
— Напевно не має іншої роботи, більш важливої.
— Мені розказував сам головний лікар. Був присутнім, коли здіймали побої з постраждалих. Жінка з перебитим носом, інші з синцями на тілі.
— Може десь упала? Та й списують усе на безневинних. Нічого, захистимо. Ще не таке траплялося із нашими комуністами та й обходилося. Обійдеться і тепер. Пострахають, пострахають…
— Товариші комуністи! Сьогодні розглядаються окремі факти порушення революційної законності в селі Топорівці, групою радянсько-партійного активу, — розпочав свою доповідь секретар райкому партії товариш Держицький, невисокого росту, з кругленьким черевцем, обличчя округле, трохи одутловате, товсті губи, коротенький ніс, гарні округлі чорні брови, гарно зачесана назад патлата шевелюра, в сірому костюмі, темний галстук. Весь час заглядав до списаних аркушів, то позирав у зал, ніби когось шукав поглядом, — все те, що сталося в Топорівцях, це факт втрати більшовицької пильності і класового почуття зі сторони колишніх комуністів Миколи Дорошенка та Івана Прокопіва.
Група на чолі з відповідальними комуністами, замість проведення глибокої партійно-політичної роботи серед населення, стала на шлях адміністрування, що привело до антидержавних провокаційних дій.
Наприклад, мало того, що забирали все зерно у бідняків, інвалідів Вітчизняної війни і вдів, але й у зачинених будинках виламували замки. Самовільно розпоряджалися майном. Почали бити невинних. Люди змушені були вийти на вулицю і висловити протест в такий спосіб. Їхні дії відкрили шлях куркульсько- бандитським елементам для розкладу новоствореного колгоспу. Слід закинути і органам МДБ, МВС, суду, прокуратурі, які вчасно не вжили рішучих заходів щодо притягнення куркульсько-бандитських елементів до відповідальності за ряд контрреволюційних і антирадянських дій в період після організації колгоспу. Особливо щодо куркулів, які весь час не виконували зобов’язання перед державою. В них не вилучено майно. Та не лише у них, а й у засуджених бандитів.
Кілька днів тому відбулося засідання бюро райкому партії, на якому з’ясувалося, що група радянсько-партійного активу, відряджена в село Топорівці для організаційно-господарського зміцнення новоствореного колгоспу, а також для підготовки до весняної сівби, не справилася зі своїми завданнями. Замість проведення засідання правління колгоспу або загальних зборів колгоспників, дані товариші зі своїми підлеглими стали на шлях голого адміністрування.
Почали забирати все зерно, не тільки у колгоспників, а й у осібняків. Причому в першу чергу почали це з бідняків, інвалідів Вітчизняної війни, вдів, чоловіки яких загинули на фронтах. В однієї вдови украли шістдесят п’ять карбованців. Будучи в нетверезому стані, побили багатьох людей. Бюро райкому партії не змогло з цим змиритися і товариша Дорошенка, заввідділом сільського господарства райвиконкому, уродженця Московської області, члена ВКП (б) з 1943 року виключило з рядів партії, а Івану Прокопіву оголосило догану із занесенням до облікової картки.
Вчора на черговому засіданні бюро райкому, після детальнішого вивчення фактів порушення соцзаконності в селі Топорівці, було виключено з рядів ВКП (б) і товариша Івана Прокопіва, уродженця Ворошиловградської області, члена ВКП (б) з 1939 року.
Згідно з рішенням бюро райкому дане питання винесено для обговорення на районних партійних зборах.
Зразу слово взяв прокурор району:
— Більшість груп зі створення колгоспів, після проведення зборів, як правило, залишали село напризволяще. Так сталося і в Топорівцях. Правління колгоспу не працювало, бо його залякало оунівське підпілля. З цією метою і була направлена група радянсько-партійного активу їм на допомогу.
Але товариші Дорошенко і Прокопів не врахували директив райкому партії і діяли свавільно. Забирали не тільки насіння, а підряд усе зерно, не гребували і продуктами харчування — салом, цукром, борошном, особистими речами. У вдови, яка отримувала пенсію на дітей по вбитому на фронті чоловікові, украли гроші. На пенсійній книжці написали, що видана помилково. Обидва районні керівники займалися рукоприкладством, причому били жінок палицями по голові, на що підтверджують медичні довідки.
Вищеназвані товариші доводять, що їхні дії були спричинені повстанням селян проти колгоспу і радянської влади. Це неправда! Селяни обурились вашою шахрайською поведінкою. Нам відомо, що факти, подібні факти товариш Прокопів допускав і в інших селах.
Тепер щодо Сливчука Василя. Нам доповідали, що він сам був бандитом і бандити повісили його за те, що він більше не хотів з ними співпрацювати. Тепер, розібравшись докладніше, я прийшов до висновку, що його повісили за те, що він вступив до колгоспу.
Окремі фінагенти займаються вилученням речей за неоплату податків та інших доведених планів, порушуючи правила вилучення особистих речей, все це не актують, а потім привласнюють.
Згідно з рішенням Військового трибуналу про вилучення конфіскованих речей, в одного селянина з Топорівців, не розібравшись, що в нього на квартирі живе учитель, конфіскували і його особисті речі. Ми всі повинні працювати над зміцненням колгоспів, але водночас і боротися з порушниками радянського законодавства.
Наступним виступив парторг військової частини військ МДБ (раніше секретар райкому партії), розповідав, що в Топорівці були направлені кращі керівники району, а сьогодні їх називають пройдисвітами, шахраями. І, зокрема, додав:
— Райком партії не тримає з нашою військовою частиною тісних зв’язків. Ми б їм надали відповідну допомогу. А щодо Василя Сливчука, то в нас є інша інформація: бандити його повісили не за те, що він вступив до колгоспу, а за те, що не хотів збирати для них продукти. Як нам виховувати молодих солдатів, коли ті, що повертаються із сіл, розказують, як комуністи чинять із селянами. Справжні мародери. Хіба цим не займаються й інші? Тільки цього чогось не хочуть бачити члени бюро райкому партії. Це наслідки низького політичного рівня, освіченості, невихованості окремих комуністів. Не забуваймо, що окремі комуністи, котрі приїхали зі Сходу України, в більшості приховали своє темне минуле, а їм, не перевіривши, довіряють відповідальні посади.
Далі виступив начальник райвідділу міліції товариш Таран:
— На зборах ведеться мова про порушення революційної законності окремими комуністами. Але таких фактів викрито дуже мало. Допускається набагато більше помилок у нашій роботі. І ми повинні зі всією рішучістю дати їм аналіз, щоб подібних більше не було. Ми всі винні, що направили товариша Дорошенка в село для зміцненню колгоспу. З одного боку, він є політично грамотним, з іншого — його дії були провокаційними. Я б хотів підняти питання з харчуванням наших уповноважених на селі. Деякі товариші їдять в день по п’ять разів. Хто із селян може таке витримати?! Кожний отримує зарплату і відряджувальні. Чому не купувати у селян продукти? Або ще таке питання. Мало того що їдять і їдять, але ще й вимагають випивок. В кожній групі присутні комуністи. Дозвольте запитати, як вони собі таке дозволяють?
— В тому що сталося в Топорівцях, велика вина лежить особисто на мені, — взяв слово голова райвиконкому. — Про це сьогодні не будемо, але дуже жалкую, що ми туди післали цих негідників. Вони нас зганьбили. Звичайно, в Топорівцях не останню роль відіграли два куркулі, які пролізли до колгоспу. Я думаю, що на днях ми з ними наведемо порядок. Внаслідок відсутності постійного контролю з боку окремих комуністів куркульсько-оунівські елементи встигли не тільки паралізувати роботу правління колгоспу, але й підірвати всю раніше проведену організаційну діяльність щодо створення колгоспу. Тепер доведеться робити все наново.
Обидва Микола Дорошенко і Іван Прокопів сиділи спереду понуривши голови. Їхня справа набрала скандального характеру. Тільки тепер на партійних зборах усвідомили, що їм пахне виключення з рядів ВКП (б). А це ще означало, що на них чекає суд. До останку надіялися, що все якось владнається, все буде добре. А то не так!
В голові Івана Прпокопіва весь час крутилося: “Це так співпало, чи така доля?” Пригадав, що працював на заводі заввідділом кадрів. Робота не бий лежачого. Прекрасний будинок на дві квартири. Садок біля хати. Жінка працювала завідуючою  престижного дитсадка. Діти ходили в школу.
Одного разу визвали в міський райком ВКП (б) і запропонували поїхати з сім’єю на керівну роботу в Західні області України. Зразу відмовився. Перед очима пронісся похорон на їхній вулиці. Хоронили молоду вчительку, яка вчителювала в одній із західних областей України. Вбили бандерівці. Війна давно закінчилася, а тут ховають убієнних молодих людей. Страх ходив помежи людьми. В душі боявся цього і він. Особливо жінка. Тому й відмовився. Йому дали на роздуми три дні.
Ввечері дізнався від сусіда, що і його визивали по такому самому питанню в міськом партії. Той навідріз відмовився.
Вночі сон не брав Івана Прокопіва. Весь час під будинком гуділа якась машина. Придивившись у вікно, побачив «воронка». Від одного вигляду цієї машини люди жахалися. Вранці побачив, як у сусідській квартирі вітер гойдав дверима, а по подвір’ю ганяв зім’ятими паперами. «Значить вивезли у віддалені місця», — майнула думка. Невже таке чекає і мене? Зразу побіг до міському партії і написав заяву, що бажає працювати у західних областях України.
Не попав тоді до Сибіру, попаду тепер. Невже така доля? Що написано на роду, того не обминеш?
В цей час слово взяв секретар Станіславського обкому партії:
“Ось цей і все заколотив” — зі злобою ще дужче опустив голову Іван Прокопів.
— Факт порушення соціалістичної законності накладає велику пляму на роботу районної партійної організації. Багато вини лягає на дії бюро райкому, яке, не провіривши своїх людей, направило їх у село для зміцнення колгоспу. Наступною помилкою слід вважати те, що бюро райкому і райвиконком при організації колгоспу допустили вступ до нього куркулів. Ми і раніше вказували на подібні помилки, але ці рекомендації не були враховані. Колишні комуністи-керівники, припускаючись великих помилок, заявляли, що виступають як представники радянської влади. Таким чином підривали авторитет цієї влади. Я ще раніше пропонував бюро райкому звільнити із займаної посади товариша Дорошенка. Він і перед цим допускав подібні порушення в інших селах. Але бюро райкому до моїх всказівок не прислухалося. При спілкуванні з колгоспниками в Топорівцях, з’ясувалось, що селяни не повставали проти організації колгоспу і проти радянської влади. Вони просто виступили проти людей, які явно порушили наші радянські закони. Після цих і інших виступів виступили товариші Дорошенко і Прокопів, визнаючи допущені помилки, каялися в тому, що сталося, запевняли, що ніколи подібного не допустять, попереджували присутніх щоб врахували їхні помилки.
Але районні партійні збори виключили обох із рядів ВКП (б).

ХІ
В Топорівцях наступило затишшя. Вивезли двох заможних селян, обізвавши їх куркулями, серед них і Танасія Грищука. Все майно конфіскували. Районна прокуратура вела слідство, щодо заарештованих Дорошенка і Прокопіва. Час від часу до району викликали потерпілих.
Так тягнулося до Великодніх свят. На Великдень була гарна сонячна погода. Стало дуже тепло. Люди прийшли до церкви з кошиками, роздягнуті. Весело було усім. Те, що сталося місяць тому, вже призабулося, як кажуть, нанесені рани пригоїлися. Свої дари посилало зверху сонечко. Всі поглядали вгору, бо таке воно було миле людям, таке миле…
Коли це загуділо кілька стубеккерів наповнених людьми.
А тут якраз вийшов із церкви священик і розпочався хресний хід. Дивлячись на вулицю, дехто спохмурнів, але мусили поглядати й на кошики, аби отець добре покропив свяченою водою.
З машин почали зіскакувати міліціонери, енкаведисти і багато цивільних. До них зразу підійшов Сметанюк.
— Що сталося?
— А нічого! Ми приїхали до вас святкувати паску. Не приймаєте?
— Говоріть по правді.
— Ми приїхали організовувати колгосп. Сьогодні всі люди, якраз будуть дома, їсти свячене. Після сніданку кожний напише заяву про вступ до колгоспу. Хто відмовиться, того будемо запрошувати до сільської ради.
Сметанюк такого не сподівався. В розмові зі станичним по всякому передбачали подальші події районних властей, але такого не чекали. В душах людей засіявся страх. Кожний думав:
“Аж тепер ніхто не вивернеться”.
Так із жителями зі свяченим порозходилися по хатах уповноважені з району. Ніхто від сніданку, звичайно, не відмовився.
А після почалося. Кого просьбами, кому все-таки погрожували, декого провадили до сільської ради. Ой невеселим і немилим був той Великдень. Николу Сливчука привели до школи. Спершу вмовляли, переконували. Почали застосовувати фізичну силу. Втиснули в руку ручку. Тримаючи за одну руку, другою виводили разом з ним заяву. Сливчук якось сіпнувся, і йому ненароком зламали руку. Від болю закричав. Хтось під партою чхнув. Підбігли, а там лежав Петро Тимчишин. Поки витягали, заява Николина була майже готова. Замість нього підписали.
Тоді взялися за старого Петра. З переляку великі Петрові вуса обвисли. То звідти, то звідти почали сіпати за вуса. Звичайно, це було знущання над старим чоловіком.
На другий день Никола поїхав кіньми до Городенки і зайшов до прокурора, який на сільських зборах у присутності секретаря обкому партії так гарно говорив про недопущення порушень радянського законодавства. Тепер, почувши про ціль приїзду Николи Сливчука, схопився із-за стола:
— Ти дурню! Чому не ставав у чергу, але пхався, як свиня?
Никола вибіг, скочив на фіру і однією рукою тримаючи за віжки подався додому:
Цілу дорогу думав:“Німці забрали його з мамою до Німеччини, тата повісили боївкарі, представники радянської влади зламали руку… Ну що воно твориться на цьому світі?..”

ХІІ
— Встати! Суд іде!
До зали обласного суду ввійшли голова суду і два помічники. Збоку сиділи прокурор і адвокати. Схопилися з місць усі в залі. Стало так тихо, ніби в могилі. Ті, що стояли за столом, обводили всіх довкола поглядами, ніби бачили їх уперше. Вже кілька годин проходило судове засідання. З Топорівців привезли кілька потерпілих, свідків. Звичайно, жаль стало Миколу Дорошенка, Івана Прокопіва і голову колгоспу із Пишного Дем’яна Вишневого. Вони стояли зігнувши голови, як мокрі кури. А які були герої, яких із себе вдавали начальників… Забули, що всьому буває початок, і всьому — кінець…
Правда, все те переболіло. Призабулося. Жаль стало підсудних. Адже в них теж є діточки. Колгосп таки організували.
— Ім’ям Української Радянської Соціалістичної Республіки… Ім’ям… Ім’ям… — вилетіло надвір через прочинені вікна…

Кінець першого тому.

Також читайте:

«Тополівка», том 1, частина 1. Дмитро Мохорук «Тополівка», том 1, частина 5. Дмитро Мохорук «Тополівка», том 1, частина 3. Дмитро Мохорук