«Тополівка», том 1, частина 11. Дмитро Мохорук

ЗИМА 1386 РОКУ

ЯДВІГА — ПОЛЬСЬКА КОРОЛЕВА

І
Старий садівник старанно обстригав живопліт, який ріс двома стінами від палацу в центр саду. Там впирався у великий круг такого же живоплоту. Посередині круга росла велика клумба. Навколо попід живоплотом виднілися вишукано змайстровані лавки. Спинки вигнуті, сидіння напівкруглої форми. Сидіти в них — одне задоволення. На клумбі чого лише не росло, які тільки квіти. Різні сорти дозволяли милуватися красотою від весни аж до зими.
У вікні третього поверху багатого замку стояла красиво одягнена у все дороге красива дівчина. Садівник усе піднімав голову і піднімав. У красуні з очей текли крупні сльозинки. Вона їх не витирала. Спостерігала, як садівник, одне око якого було перев’язане чорною стрічкою, дуже майстерно великими ножицями підстригав уже вкотре живопліт.
У двері гримали, щоб юна княжна відчинила. Але вона добре засунула засув.
— Ядвісю! Ядвісю! — вмовляв лагідно її духівник ксьондз Язловецький.
Надворі припікало сонце. Садівник пан Майзлік зняв безрукавку і повісив на щойно обстрижений живопліт. У такт рухам ножиць приспівував якусь пісеньку. Йому було весело, а великій княжні ні. Вона трохи привідкрила вікно. Добре чула, як той щось мугикав собі під ніс. Десь у глибині саду кукувала зозуля, тьохкали соловейки. Високо в небі співали жайворонки. Радіти би такому життю. А тут таке сталося. Таке…
Ще будучи малою, маючи від роду сім років, її тато, угорський король Людовик, що був одружений із рідною сестрою Казимира Великого, польського короля — Єлизаветою, дуже хотів поріднитися з Австрійським цісарем, і малу донечку звінчали з австрійським принцом Вільгельмом. Принц і княжна не часто зустрічалися, але мала Ядвіся весь час подумки радилася з ним, думала про нього. Він часто приходив до неї у її солодких-пресолодких снах. Як наслідок, дуже полюбила і чекала того часу, коли вони поєднають свої серця.

ІІ
Найстаршим серед Гедимінів — литовських князів вважався Кейстут. Але, зважаючи на волю свого покійного брата, визнав великим литовським князем свого племінника Ягайла. Кейстут продовжував воювати з німцями, які погрожували завоювати Литву. Часто приїжджав до Вільна і допомагав молодому Ягайлу постигати науки правління великою державою. Навіть син Кейстута Вітовт подружився з Ягайлом.
Але молодий князь мав хижу вдачу і страшно зненавидів свого вуйка за його повчання. Отож, домовившись із Лівонськими лицарями, заманив того до свого табору, наказав схопити і закувати у кайдани. Через кілька днів Кейстута задушили, а жінку втопили, попередньо знищивши її родичів.
В гості до Ягайла приїхав Вітовт і почав докоряти тому за вчинені злодіяння. Ягайло наказав і Вітовта закувати у кайдани і засадити у тюрму, щоб після також задушити. До Вітовта у тюрму мала доступ дружина Ганна, князівна зі Смоленська.
У черговий раз прийшла зі служницею навідати чоловіка. Вітовт переодягнувся і разом з дружиною покинув тюрму, і зараз-таки опинився у Пруссії. За допомогою тамтешніх лицарів вернув свою дідівщину від проклятого Ягайла, який намагався знищити всю рідню. Ягайло опинився без спадщини.
У польського короля Казимира Великого не було дітей. Оскільки угорський король тримав його сестру, то між ними була укладена домовленість, що після смерті Казимира Польща переходить у володіння Людовика. Коли Казимир помер, Людовик зразу приєднав Галичину до Угорщини. Через дванадцять років Людовик помер. Польські можновладці обрали своєю королевою юну Ядвігу, наймолодшу дочку Людовика. Ядвіга чекала на той час, коли повінчається із любимим їй австрійським принцом. Уявляла, як то буде, і раділа з того. Не знала ще тоді, що думками радіють тільки дурні. Весь час її смутило. Чи Вільгельмик, її коханий, зверне на її зріст. Була невеликого росту.

ІІІ
Аж тут розпочав свою брудну роботу її духівник ксьондз Язловецький, чим перекреслив усі її сподівання щодо свого щастя.
— Ядвісю! Що маю тобі сказати. Тільки не роби поспішних висновків. Треба добре все обдумати. До тебе хоче прислати старостів…
Ядвізі голова пішла обертом від радості. «Нарешті! Нарешті!» Хоча через хвилю стрепенулася: «Але мені лише п’ятнадцять років. У мене ще нема років».
І широковідкритими очима подивилася на духівника.
— Що це Ви, ксьондзе, так жартуєте зі мною. Негоже так себе поводити. Хочете, щоб я розпорядилася закрити вас у підвалі?
— Ядвісю! Ну чому так? Невже я хочу тобі зробити зле?
Духівник ще не здогадався, про що думає королева, а та — так само. Той мав на увазі Ягайла, а юна королева — Вільгельма.
Справа в тому, що Ягайло, опинившись на роздоріжжі, побіг до польських вельмож, ксьондзів і розказав про свої плани. Якщо він одружиться з Ядвігою, то залишить їм усі економічні та політичні привілегії, поверне землі Західної України, бо поляки не уявляли Великої Польщі без земель Західної України, якщо допоможуть повернути Литву, то він її повністю окатоличить, що й потрібно було польським католикам. Так була укладена славнозвісна Кревська унія. Тільки була одна невеличка проблема, щоб цю унію доконати. Треба було згоди юної королеви на одруження. Що й було доручено владнати духівникові Язловецькому.
Коли обоє порозумілися, Ядвіга на радощах, що їй дозволять одружитися, дала згоду. Тут-то духівник і розкрив усі карти. Ядвіга впала в істерику. На допомогу духівникові прийшов єписком Спитків і пригрозив королеві:
— Я би порадив ясновельможній королеві думати не тільки про себе, а й про Велику Польщу. Держава понад усе! — він змовчав, про які саме державні інтереси йдеться.
Хіба юній ясновельможній королеві потрібно усе знати? Крім політики, існує економіка, ще й особисті інтереси багатьох відомих людей Польщі.
— Ти, душечко, може, всього ще не знаєш. Заради державних інтересів інколи державним верховодам доводиться йти і на такі не зовсім приємлимі речі. Я тобі можу навести безліч таких фактів. Ось лише послухай:
Наприклад, у давні часи Київська Русь була могутньою державою, завдяки її мудрому правителю князю Ярославу Мудрому. В ті часи ця держава досягла найбільшої могутності і великого авторитету серед держав світу. А знаєш чому?
Я тобі розкажу, лише, серденько, витри свої слізки. Дивитися не можу, коли плачуть жінки, а особливо княжні, принцеси, королеви…
Так-от, сам Ярослав Мудрий задля блага своєї держави одружився з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою. Брат норвезького короля Гаральд Сміливий одружився з дочкою Ярослава Єлизаветою. Після смерті Гаральда Сміливого та навіть була королевою Норвегії.
При дворі Ярослава Мудрого виховувався брат Інгігерди, який пізніше став королем Норвегії. Король Норвегії Олаф Трюггласен у дитинстві жив і виховувався при дворі Володимира Великого.
Ядвіга сиділа, прибита горем, низько схиливши голову, і ніби не слухала. З очей усе капали сльози. Вона не витирала. Думала:
— Навіщо мені оця королівська корона, коли все життя маю прожити з нелюбим чоловіком? Навіщо мені про те все знати, що розказує його святість? Яке то має відношення до мене?
Потім подивилася на велику родинну шафу, де виставлено багато всяких кришталевих ваз, стаканів. Як вона любила зупинятися ось на цьому місці і милуватися тими коштовними речами. Сьогодні це все було їй немилим. Чогось вази підскакували, налазили одна на іншу, ніби співчували її горю…
Слова єпископа монотонно звучали, ніби дзюркотіла вода в невеликому фонтанчику перед парадним в’їздом їхнього замку.
— Дочка Ярослава Мудрого Анастасія вийшла за угорського короля Андрія. Інша дочка Анна одружилася з французьким королем Генріхом І. Після його смерті навіть декілька років управляла Францією як регент. Син Ярослава Мудрого Всеволод одружився з дочкою грецького імператора Константина Мономаха. Сестра Предслава одружилася з нашим королем Казиміром. Два інші сини Вячеслав і Святослав одружилися з німецькими княжними.
Вже внучка, сестра Володимира Мономаха, Євпраксія вийшла за німецького імператора Генріха ІУ. Після його смерті була імператрицею Німеччини. Внук Володимир Мономах одружився з дочкою англійського короля. Сестра князя Ярослава — з візантійським цісаревичем. Цей перелік можна продовжувати і продовжувати.
Ядвіга махнула рукою, мовляв, навіщо це все їй.
— Що? — здвигнув бровами єпископ. — Ти думаєш, що для цих князів, княжних, цісаревичів, королів і королев не було на місці пари? Але в усіх випадках виходили з інтересів своїх держав.
Ядвіга далі мовчала:
— Згода! Але я хочу подивитися на свого нареченого.
— Завтра буде тут.
І прибув. Коли оголосили, що її ясновельможність запрошує до великої королівської зали, Ягайло не ввійшов, а таки ввалився.
Ядвіга від несподіванки закрила очі:
«Боже Праведний! О Єзус Марія!» — не розплющуючи очей, тричі перехрестилася. Вся королівська свита, духовенство і гості завмерли від несподіванки. Всі подивилися на єпископа Спитківа, який запевняв, що все погодженою. А тут…
Ядвіга завмерла з переляку. Як вона зрозуміла, перед нею стояв її наречений, здоровенний дилда. Як потім вияснилося, мав зріст 215 см.
А вона? Вона виросла всього-на-всього до 135 см.
«Як він буде зі мною цілуватися? Буде ставати на коліна, чи я змушена буду носити з собою стільчик?» — Про інше не думала. Її оповив якийсь страх.
«Її ясновельможність королева Польщі зі стільчиком» — якесь таке промелькнуло у її голові, і вона зареготала.
Всі стояли, мов зацепенілі. Немогли зрозуміти.
А та реготала й реготала. По-перше, їй було смішно із вдалого, як на неї порівняння. А по-друге: ну яка це пара? Що ото той дурний Спитків їй нагилив?
Дивлячись один на одного і перемигуючи плечима, почали сміятися усі присутні. Не до сміху було лише Ягайлу. Йому здалося, що польські вельможі навмисне все влаштували аби над ним посміятися. Зі злості йому почали скорочуватися вилиці.
У грудях наростала лють. Чим би це скінчилося, один Господь Бог знав. Але наперед вийшов єпископ Спитків і почав поздоровляти Ягайла з тим, що заручини пройшли чудово.
— Вся Польща біля Ваших ніг, дорогий королю! — і впав на коліна.
— Віват! Віват! Нєх жиє! Нєх жиє Велика Польща!!! — всі у залі попадали на коліна і зааплодували.
А сьогодні. Сьогодні вона стояла біля вікна і плакала від образи. Як це? У неї буде такий високий чоловік, а вона така маленька? З часом плакати перестала. Очі витерла і серйозно сама до себе мовила:
—Державні інтереси Великої Польщі — понад усе!

ІV
Через кілька місяців Ягайло прийняв католицизм, у Кракові звінчався з Ядвігою і став величатися: Володислав ІІ-й, король Польщі, Литви й України. Восени наступного року Галичину зайняли польсько-шляхетські війська. За ними прибули адміністративні органи і перебрали всю повноту влади. Галичину приєднали до Польщі.
Угорських чиновників вигнали. Польські вельможі свого домоглися. Всі землі були оголошені королівськими. Для управління королівськими землями королева Ядвіга, як дружина короля Ягайла, видала указ про створення королівських маєтків по всій території Галичини.

V
Типову політику Королівської Польщі щодо населення завойованих територій продовжив Ягайло. Він вдався в поляків і передався. Польські історики без заперечень визнали його родоначальником нової династії, видатним державним діячем, дипломатом і провідником, бо саме він домігся найбільшого, чого прагнула Польща. Досить згадати лише виграну перемогу під Грюнвальдом, де він розбив німецькі війська, які весь час ходили війнами супроти Польщі. Набагато збільшив територію Польщі.
Для литовців він став зрадником, не кажучи вже про Україну. За молоду королеву і монарший жезл продав батьківську віру і розпочав окатоличення та приєднання до Польщі рідного литовського народу. Це був найбільший злочин, гірший, ніж державна зрада, за яку, як правило, карають шибеницею. Українці, втративши державність за короля Казимира Великого — поляка з крові й кості, не відчували такого приниження, як за короля Ягайла, який відверто знущався над православною вірою. Масово переселяв на галицькі землі польську шляхту, роздавав величезні території польським вельможам, виділяв землі під будівництво католицьких монастирів і костелів.

ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ

БОРОТЬБА ЗА КОРДОН

І
По небу пливли тягучі хмари, ніби волокуші. Де-не-де пливли і невеликі темнуваті. Вони то закривали сонце, то сонце знову посилало пекучі промені на землю. Після обіду так нагрілася земля, що сонячні промені мерехтіли в очах, мерехтіла і гарячість, яка йшла від землі. Земля уже не сприймала стільки тепла.
На обійсті Николи Маркозика вкотре зібралися ґазди, посідали під плотом, рятуючись від спеки. Попід плотом — на лавках, розсілися прямо на траві. Всі у білих портіницях, сорочках підперезаних святошними окрійками, переважно босі, з розкуйовдженими головами, здалека виглядало, ніби-то сіло декілька десятків куріпок, від спеки розпростерлися на зеленій травичці і відпочивали від далекого польоту.
— Вуйку Николо, що там чувати нового?
— А що чувати? Німці якимось чудом забивають ефір радіо німецькими маршами, якимось піснями, вигуками, напевно, того біснуватого Гітлера.
— Чого біснуватого?
— Та якось прозвучало кілька фраз по-українськи, не знаю звідки те, але там прозвучало кілька разів: біснуватий фюрер, біснуватий Гітлер, я так думаю, що це про німецького канцлера, чи як там його величають.
— А з боку Польщі нічого? — увесь напружився, мовби готувався до стрибка Матвій Кривчук.
— Т-с-с-с! — приклав палець до рота Маркозик. — Що ви, вуйку, так голосно?
— Та в селі німців нема. Мадяри раз появилися на початках, закопали на Глинищу шибеницю, та й дим і нитка за ними. Німці прийшли, щонайперше закульчикували всіх коней, худобу, свиней. Лише вас, вас, вас, вас… Так на вигляд їх більше нічого не інтересує, лише продукти, напевно, для їхньої армії. Думаю нема чого боятися.
— Береженого Бог береже! Недавно чув, як хтось виступав з поляків, як зрозумів, їхній уряд знайшов пристанище в Англії. Звідти й виступають.
— Та й що там доброго?
— А я знаю, що добре, що ні? Хіба я політик?
— Е-е-е! Куме! Та ви не прибіднюйтеся. Таже в селі ніхто не має такої катеринки, якби її не скрутив губи, то вона би говорила й говорила. Та й ви любитель слухати її, недарма придбали.
— Розповідав, що Сікорський надіслав листа до Москви, що Польща згідна відновити дипломатичні відносини з Росією.
— Як? То недавно відказував, кричав на Москву, а тепер уже почав пхати хвостик під себе?
— Та тихо будьте, вуйку! То все є політика! Слухайте!
Петро Тимчишин з розчаруванням підняв голову догори. «Що цей молодник розуміє? Перебиває бесіду старшого, де це колись було. Поки старина не виговориться, молоді лише слухали і сопіли в ніс. Ой, близиться Петрова тисяча, ой близиться». Витер рукою чоло, з якого скрапував піт, ще раз подивився навколо: «Ой, здався б дощ. Ще й як! Але, слава Богу, почали тягнутися волокуші по небу, це признак, що бути невдовзі дощеві».
— У тому листі написав, що Польща повністю може встановити дипломатичні відносини з Росією. — Вуйко Петро натягнув шию, гейби гусак перед гусинями. На шиї показалися дві аж сині жили. — Якщо та признає кордони Польщі, які існували до вересня 1939 року.
— Ти диви! — не втерпів вуйко, — от заклятий поляк. То нічого, що німець забрав Польщу, йому давай Галичину!
— Росія повинна, — притишив голос Никола, — випустити з тюрем і таборів усіх поляків — і офіцерів і солдатів. Сказав, що за їх даними, таких мається в Росії до триста тисяч.
— В-ю-ю-ю-ю-т-ть-ь! — присвиснув від здивування сільський дяк. — Це щось не може бути. Це багато. Поляки, як вічно брехали, так і тепер. Інтересно, де наші хлопці з села: чи у москалів, чи у німців?
— Ще розповідали, що Польща хоче з числа цих військовополонених створити в Росії свою армію, яка буде керуватися з Англії, але буде воювати разом з москалями проти німців.
— Ну це, може, й добре, чого даром хліб їсти? Даром годують лише щурів, але трілом.
— Ще розказував цей поляк, що вони мають велику підтримку з боку Англії, особливо Америки. Я добре не розчув, бо там зчинився якийсь крик, ніби Москва відповіла, що такої кількості військовополонених у неї нема, а всього-на-всього двадцять тисяч.
— Це може бути, це може бути, хоча… — у дяка пройшла миленька гримаса по обличчю, що його думки щодо кількості ніби збігалися, — але… але…
Він не доказав своєї думки, бо високо вгорі летіло кілька літаків. Гул від них долітав аж сюди і то так, що кури почали кричати і бити крильми, ніби там показалися половики. ґазди понатягали шиї, задерли голови догори, приклавши до чола долоні:
— Інтересно, чиї це?
— Думаю, що німецькі. Хто крім них може літати вже тепер над їхньою територією?

ІІ
Проте з часом Сікорський таки змінив свою думку щодо кількості їхніх військовополонених у Росії. Зупинився на цифрі, яку називали московські засоби масової інформації в кінці завершальної кампанії — 190 тисяч солдатів і 10 тисяч офіцерів. Крім того, твердо стояв на позиціях:
— Радянський Союз повинен визнати недійсними німецько-радянські територіальні угоди серпня-вересня 1939 року.
— Повертає будинок польського посольства у Москві та визнає представника, що польський уряд призначить тимчасовим уповноваженим, і він має заопікуватися польськими громадянами в СРСР.
— Звільняє усіх військополонених та ув’язнених з політичних мотивів.
— З усіх придатних до військової служби польських громадян створюється суверенне польське військо, підпорядковане своєму командуванню у Лондоні.
За зміну кордонів навіть слухати не хотів, особливо, коли радянський посол пан Майський у Англії заявив, що Радянський уряд вважає, що утворення незалежної Польщі може бути лише у кордонах національної Польщі, за винятком деяких міст.
Це була стратегічна помилка польського прем’єра, він почав відставати від тогочасних реалій, як і більшість поляків був ще засліплений ідеєю Великої Польщі, не враховуючи інтересів тієї частини українських і білоруських поневолених народів, які цього не бажали. Він ще не знав, що його шовіністичні замашки невдовзі зазнають краху.
Пан Сікорський поводився так гонорово тому, що дістав великі запевнення від президента США Рузвелта про підтримку в цьому питанні. В Америці проживала кількамільйонна діаспора поляків. І про це кожний кандидат у президенти добре пам’ятав, скільки це для нього голосів. Підтримував польський уряд і англійський прем’єр Черчіл. Але на словах, бо не хотів погіршувати відносини з Росією, яка сама несла великий тягар війни. Особливо, коли над Англією завивали фаусти, руйнуючи не тільки англійську промисловість, а й житлові квартали, убивали мирних жителів туманного Альбіону. Черчіль уже відчув великий тягар війни для своєї країни. Тому з наївністю слухав вимоги щодо Росії польським прем’єром.
Війна ще не дісталася берегів Америки, тому ті також не все розуміли. Вони зрозуміють усе значно пізніше, коли японські повітряні сили рознесуть у пух і прах їхній Тихоокеанський флот на мисі Пір Харборл.
Головний мотив підтримки польської позиції мав чисто політичний, при тому більш внутрішньополітичний характер, породжений загальною симпатією англо-американської громадськості до Польщі, першої жертви двох тоталітарних агресорів. Як американському, так і британському урядам було абсолютно однаково, хто володітиме якимсь клаптем української чи білоруської землі у найглухішому кутку Східної Європи — Польща чи більшовицька Росія. Україна для Заходу була провінцією Росії, суто географічним поняттям, про неї, крім сусідів, узагалі у світі ніхто не чув. Зате, крім жменьки комуністів, уся громадськість демократичних країн Заходу відчувала гостру відразу, навіть огиду до Радянського Союзу після його зрадницького пакту з Гітлером, поділу Польщі, розбійницького нападу на Фінляндію, окупації та анексії прибалтійських республік і Бессарабії.
Пізніше, після нападу Німеччини на Росію, багато людей на Заході оцінили це, як заслужену кару більшовикам за їхню цинічну підступність. Вони ще й тому не визнавали цієї анексії, бо вважали, що то був подарунок Гітлера, свого роду нагорода Радянському Союзу за зраду Заходу.

ІІІ
Генерал Сікорський летів у літаку, який виділив сам Черчіл. Через кілька годин буде розмовляти з московським диктаром Йосипом Сталіним. Поки розглядав довкола густі хмари під ними, робив оцінку останнім подіям у світі, з думки не виходили крупні заголовки англійських газет, у яких навперебій велася дискусія щодо польських питань, на які навіть з досвідом журналісти не могли дати вичерпнутої відповіді. Пан прем’єр-міністр і летить з цією місією, щоб з’ясувати багато питань. Чи вдасться?
В одній із газет писалося:
— Посольство польської республіки звернулося до наркомату закордонних справ СРСР з нотою, в якій указувалося на незаконність призову до Червоної армії польських громадян — українців, білорусів та євреїв зі Східної Польщі, зайнятої Червоною армією у вересні 1939 року. Це суперечить принципам радянсько-польської угоди 30 липня та радянсько-польської військової угоди 14 серпня 1941 року.
В інших газетах надруковано відповідь:
— Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 29 листопада 1939 року усі громадяни західних областей Української та Білоруської РСР, які перебували на території вказаних областей на 1-2 листопада 1939 року, згідно із законом «Про громадянство Союзу Радянських Соціалістичних Республік» від
19 серпня 1938 року набули громадянство СРСР. Готовність Радянського уряду визнати польськими громадянами осіб польської національності, які проживали до 1-2 листопада 1939 року на вказаній вище території, свідчить про добру волю й поступливість Радянського уряду, але зовсім не може служити підставою для аналогічного визнання польськими громадянами й осіб
інших національностей, зокрема української, білоруської та
єврейської, оскільки питання про кордони між СРСР та Польщею ще не розв’язане й підлягає розглядові в майбутньому.
Сікорський єхидно усміхнувся подумавши: «Зміна державної належності тієї чи іншої території зовсім не має означати автоматичного переходу усіх її людей в інше громадянство за рабовласницьким принципом — ми вас захопили, тепер ви — наші».
Панові Сікорському тепер і на думку не спадало, що так само його попередники поступили у свій час у 1920 році, зайнявши безпідставно Західно-Українські та Західні Білоруські землі. Коли, згідно з Ризьким договором Рада Амбасадорів віддавала ці землі під протекторат Польщі, то тільки з однією умовою, що на цих землях буде встановлена автономія, про що поляки забули на другий день.
І тепер, коли Сікорському так боляче на душі від цих згадок, як прем’єр-міністрові Польщі, про несправедливість з боку Росії, йому ні на мить не спало на думку про несправедливість у свій час з боку Польщі до Західно-Українських земель. І тепер він добивається справедливості. Якої?
Та враз йому в голову почали звідкілясь ударяти слова:
— Карма! Карма! Карма!

ІV
— Пане Сталіне! — говорив Сікорський таким тоном, що дуже не подобався кремлівському керівнику. Але Сталін мусив це приниження від якогось там поляка перебути, бо за ним стоять Англія і Америка, без яких він, відчуває, війну може не виграти. — За тих умов, у яких перебувають наші співвітчизники у вашій країні, доброго війська з них не вийде. Становище докорінно потрібно змінити, усіх полонених випустити з таборів і створити для них нормальні людські умови проживання. Сформовані частини негайно треба вивести до Ірану для доведення їх до кращих кондицій. Тільки аж після того вони повернуться і будуть воювати на будь-якому фронті Червоної Армії.
Рядом сидів польський генерал Андерс, котрий двадцять місяців відбув у радянській тюрмі, в даний момент об’їхав багато таборів, тюрем і бачив, у яких умовах живуть полонені поляки.
— Більше половини відібраних поляків не мають навіть взуття, живуть у літніх наметах, без опалення, дуже багато хворих. А здорових і міцних табірне керівництво не відпускає, бо для них є багато роботи, яку нема кому виконувати. Уже сформовані польські частини недоїдають, їм ще не видали усім зброю.
Сталін, грізно блиснувши очима, подивився на Андерса:
— Цього не може бути. Амністія стосувалася усіх, і всіх поляків звільнено!
Сталін лукавив.
— Це відповідає дійсності, — стояв на своєму Андерс, — з таборів першими випустили євреїв, потім українців, а під кінець — фізично слабших поляків. Міцніших затримано, їх звільнено лише частину. Вони розповідають, що там залишилося по кілька сотень, а то й тисяч наших співвітчизників.
Сталін невдоволено засопів у ніс, на обличчі зобразив великий гнів, вуса почали сіпатися, мало хто знав, що він міг бути великим артистом. На адресу адміністрації таборів кинув:
— Таких людей треба притягати до відповідальності! — хоча кілька тижнів тому кричав у трубку:
— Випускати тільки тих, котрі для нас не мають великої цінності. Хай не переводять дармовий хліб.
Це були дуже хворі, з незагоєними ранами, які не могли виконувати важкі роботи в тайзі на лісоповалах.
— У мене є при собі список, котрий містить імена приблизно 4-х тисяч офіцерів, силоміць депортованих, які тепер ще перебувають у в’язницях і трудових таборах. Список цей неповний, — продовжував прем’єр-міністр, — його складено за результатами опитувань поляків, випущених з ув’язнення. Вони називали тільки тих, кого в різні часи бачили у камерах чи в таборах. Цих людей через польське підпілля ми шукали у Польщі. Їх там нема. Значить, вони всі тут.
— Та ви що? — заперечив Сталін, — Вони всі кудись повтікали.
— Куди ж вони могли втекти? — не витерпів генерал Андерс.
— Напевно, в Маньчжурію!
Сталін добре пам’ятав, як півтора року тому звернувся Берія, що непогано було б усіх польських офіцерів ліквідувати. Читаючи якісь папери, він стверднув головою. Цього вистачило щоб у квітні-травні 1940 року було розстріляно в Катині біля Харкова кілька десятків тисяч польських офіцерів.
— Я знаю дуже добре, мене інформували офіцери, — почав Андерсон, — котрі вже повернулися навіть з Колими, що там ще є велика кількість офіцерів, багато кого з них названо на ім’я. Я знаю, що групи поляків уже були підготовлені для звільнення та від’їзду, але в останній момент їх затримали. Я маю інформацію, що наші люди перебувають навіть на Новій Землі. Мені відомі назви багатьох таборів, у яких надзвичайно багато поляків затримано, щоб вони працювали і надалі.
— Поляки, котрі опинилися у в’язницях, — вмішався в розмову досі мовчавший Молотов, рятуючи Сталіна, якого обидва генерали заганяли в глухий кут, — і трудових таборах, злочинці, бо вони виступали проти радянської влади.
Правдоподібно, що саме це врятувало їх від страшної смерті, котрі залишилися у таборах військовополонених були розстріляні. Польські генерали ще нічого про це не знали і готові були сьогодні врятувати всіх офіцерів. Андерс навіть, узнавши дещо з радянського способу життя, досі не збагнув, на що здатна комуністична тоталітарна влада.
— Ми не маємо наміру затримувати польських офіцерів, — мовив Сталін, якому вже починала набридати ця зустріч.
— Я не можу зрозуміти, чого уже звільнені з ув’язнення поляки перебувають у таких жахливих умовах бездомності й голодування, в холоді, де багато їх хворіє і навіть умирають. Чи не можна перевести їх подалі на південь, де, можливо, м’якший клімат? Ми просимо надати нам для цих цілей стомільйонну позику.
— На ваше польське військо вже витрачено 65 мільйонів карбованців, — різко відрізав Молотов.

V
Наступного дня на честь пана Сікорського в Кремлі було дано обід. Але й тут не обійшлося без різких питань і відповідей, хоча Сталін хотів показатися дуже лояльним до пана прем’єр-міністра Польщі і розпочав з ним гру в котика й мишку.
— Товаришу Сталін, — коли було проголошено кілька тостів на честь гостя, — чому з числа довоєнних польських громадян, тобто жителів східної частини Польщі, відпускають із Червоної армії та «трудбатальйонів» до польської армії лише поляків, а українців, білорусів та євреїв утримують. Хіба вони не були польськими громадянами? Адже ваші угоди з німцями на сьогодні скасовані, — бундючно вимовив Сікорський, зверху дивлячись на такого грізного для всього світу Сталіна, щоб показати перед Андерсом, як він може зігнути в баранячий ріг навіть такого громовержця.
— Навіщо вам потрібні білоруси, українці та євреї? Це поляки вам потрібні, вони найкращі солдати.
— Я не маю на увазі окремих людей, їх можна буде обмінювати на поляків, які були радянськими громадянами. Проте я не можу в принципі прийнятися будь-якої думки про те, що польські довоєнні державні кордони можуть бути змінені. Всі польські громадяни в межах передвоєнних кордонів Польщі не перестали бути нашими громадянами.
— Вони брали участь у голосуванні й стали радянськими громадянами, — різко відповів Сталін.
— Вони не робили цього зі своєї волі, — теж різко відповів Андерс.
— Вчора ви сказали, що світ сміятиметься, якщо польська армія піде з Росії. Я мушу відповісти, що світ вибухнув би реготом, якби я погодився дискутувати, — Сікорський підняв вказівний палець угору, пильно дивлячись у вічі Сталіну, — про кордони 1939 року, про визнання фактів, доконаних вами під час війни. Фактично ми добре знаємо, на що були схожі оці вибори на землях нашої Східної Польщі.
— Ми не станемо сваритися з-за кордонів, — поблажливо усміхнувся Сталін, хоча в душі весь час переконувався, зокрема з цього часу, що ніколи не віддасть Польщі землі Західних України та Білорусії. Таке рішення прийняв тепер особисто через наївність цього польського панка, який мало що розуміється в політичних питаннях. Так нахабно говорить з ним, Сталіним, який такого нахабства нікому ще не прощав.
— Хіба ви вчора самі не сказали, що Львів — польське місто?
— Так, але за нього вам доведеться сперечатися не з нами, а з українцями.
— Багато українців були і є германофілами, нинішня війна це довела, а тому спершу ми, а потім ви мали з ними багато клопоту, — Сікорський натиснув на болючий мозоль Сталіна, щодо українців, — навіть з тими з-поміж них, що прикидалися комуністами, але під час відступу радянських військ були серед перших, хто стріляв їм у спину.
— Так, але то були не наші, а ваші українці. Разом з вами ми їх знищимо. Ми покінчимо з ними раз і назавжди, — з українцями зі Східної України він уже навів порядок. А проти тих, що залишилися на Волині і в Галичині, був радий вступити у спілку про їх знищення навіть з Сікорським. Але сьогодні мова про інше.
— Для нас, поляків, важливі не українці, а їхня територія, на якій панує польський елемент, що його ви ослабили депортацією двох мільйонів поляків до Росії.
— Нам належить самим установити спільний кордон ще до мирної конференції, щойно польська армія вступить у бій. Не турбуйтеся, ми вас не скривдимо.
Але в душі Сталін уже виробив план, як має покарати цього гоноровитого панка, і не те, що кордони залишаться тими, що їх йому подарував Гітлер, але ще й забере під себе саму Польщу без цього пихатого Сікорського.
На другий день були підписані ніби важливі для Польщі державні документи, а для Радянського Союзу вони нічого не вирішували. Новий план, щодо нової Польщі в голові московських правителів, уже був готовий.

ЛІТО 1944 РОКУ

РЕКРУТИ

І
Сонце стало собі наполудне і ніби завмерло. Чи задивилось на якусь річ на землі, чи що інде, але стояло на одному і тому ж місці, пекло немилосердно і пекло. Треба було добре придивитися, як навколо нього горів великий вінок, то збільшуючись, то зменшуючись, ніби хтось весь час підкидав у той вогонь дров. Над зеленими акаціями та вербами ніби тремтіло гаряче повітря. Світлі промені шукали темних тіней на землі, але ті наче кудись повтікали. Єдине, що сонячні промені відшукали, це темні, ніби викувані із бронзи парубочі обличчя, їхні долоні. Вони стояли на майдані перед читальнею чи не вперше в такій урочистій шерензі. Всі у вишитих сорочках, нових штанах, черевиках. Так повелося з їхніх дідів і прадідів. Коли наставала смута в рідному краю, одягали чисті полотняні сорочки і портяниці, міцно підперізувалися окрійками, брали в руки широкі з великими топорищами сокири і ставали в чистому полі на прю зі своїми воріженьками.
— Дорогі майбутні вояки Української Повстанської армії!
Вони стояли з гордо піднятими головами. Так урочисто до них ще ніхто не звертався. Вчора одержали повістки, в яких чорним по білому було написано, що призиваються до Українського війська. З’явилося дев’ятнадцять хлопців, як соколів.
І сьогодні ось тут стоять, вишикувані в шеренгу. Перед їхніми очима оживає сива давнина, минуле і теперішнє. Відгомін історії: життя і боротьби наших пращурів. Знані і незнані давні події, які зберегли село і рідний край від поневолювачів, зберегли красу рідної землі. Дорогі і святкові слова повернули їх у реальність сьогодення.
Ось перед ними станична Галина, яка до цього працювала міжрайонним спецкур’єром служби безпеки окружного проводу ОУН. Коли станичний Полевий за дорученням ОУН пішов до лав Червоної Армії, її призначили станичною. Поряд з нею стояли керівник оунівського осередку Яблуня і сотник УПА Палій.
Сотня Палія входила до куреня Скуби Карпатського відтинку Української Повстанської армії. Коли в жорстоких і підступних боях з енкаведистами зазнала великих втрат, курінний розформував останки сотні і наказав Палієві йти в низи і набрати нову сотню з числа допризивників.
— Сьогодні ви виявили бажання служити в Українській Повстанській армії! Служити нашій Україні! Це добре! Ви просто, молодці. Я бачу, у вас високий патріотизм служити своєму народові.
Але ви повинні знати, що УПА — це збройна сила українського народу, побудована на засадах всеукраїнства, понадпартійності й обов’язку військової служби для оборони свого народу перед російським наїзником.
Українська Повстанська армія бореться:
— За Українську Самостійну Соборну Державу, за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. За повне визволення українського народу з-під московсько-большевицького ярма без капіталістів і поміщиків, без большевицьких комісарів та енкаведистів.
— За землю для селян без викупу, за вільне господарство, вільне користування продуктами праці.
УПА проти колгоспів, але:
— За велику промисловість, яка була б національно-державною власністю, а дрібна — кооперативно-господарською.
— Участь робітників у керівництві фабриками
— Пошану до праці інтелігенції
— Свободу друку, слова, думки, віри і світогляду
— Рівність усіх громадян України незалежно від національності і віросповідання. Ось за що ми воюємо. І якщо у вас котрогось є якийсь сумнів у цьому або ви йдете служити не за велінням своєї совісті а підкоряєтесь чиємусь примусу, добре подумайте перед тим, як іти служити своєму народові. Сьогодні ідіть прощайтеся зі своїми рідними, товаришами, сусідами. Завтра вдосвіта відходимо.
Палій повернувся до сонця, зняв шапку і до схід сонця тричі перехрестився. За ним перехрестилися всі допризивники.

ІІ
Увечері всі рекрути зібралися на подвір’ї у Ватамановичів. Поприходили самі матері, бо батьки вже були мобілізовані на фронт, а також сусіди, дівчата, сестри і молодші брати.
Тільки що почало сутеніти і набувала своїх рис чудова ніч. Крізь крони великих акацій проникали срібні промені повного місяця і падали посеред подвір’я, де стояли накриті столи з наїдками. Від місячного срібла зробилося світло, і рекрути мовби пірнули у те світло, повсідавшись на лавки довкруг столів. Тихо вгорі затремтіли зорі, перемигуючись між собою, особливо, коли побачили, як до них підійшла Василина Ватаманович, мама Ярослава, і поклала руки на голови свого Славка і Василя Угрина, Петрового наймолодшого брата, які сиділи поряд посередині столу:
— Рідненькі мої, синочки! — від таких слів рекрути схилили голови. А довкола, уже дрімавши, проснулися високі акації, крислаті яблуні, груші, вишні та черешні.
— Наші славні орли неньки України. Сьогодні, в цей теплий літній вечір з нашого села, з цього подвір’я, ми виряджаємо вас до бою за волю, за нашу свободу, за вільну Україну.
Але нічна тиша не могла вгамуватися у такий священний час. Ніби відчувши щось особливе в житті села, в Тополівці розпочався жаб’ячий концерт, десь далеко посеред села брехали пси, а в полі не давали спокою цвіркуни. Так думали матері. А вони вітали наступну погожу днину, а до того, що відбувалося на подвір’ї Ватамановичів, куди були звернені погляди усіх жителів села, їм було байдуже.
— Кожна мати змила своєму синочку голівоньку, розчесала кучерики, на знак призову вас до Української Повстанської армії, —
продовжувала Василина не звертаючи уваги на те все, що відбувалося довкруг. Її голова була схилена набік, перед очима весь час показувалися, то Іван, який десь воював на фронті, то Семен з Василем, яких совіти давно тримають десь у тюрмі, а тепер благословляє Славка… Вона не плаче, ні! Вона горда, що відправляє рідного сина на праву борню.
— Я дарую кожному із вас образок Матері Божої, щоб вона опікувалася вами, охороняла від ворожої кулі, оберігала і в стужу, і в холод, і коли над вашими головами буде витати лиха година.
Василина замовкла, ніби поринула у глибокий сон від одноманітної бесіди. Але то не так! Після невеликої мовчанки продовжила. Їй багато хотілося сказати, про все, що накипіло на душі за цих кілька років. Як хотілося. У грудях аж пекло від тих думок:
— Ви мали б орати нашу святу земельку, сіяти, хлібчик збирати. А ви мусите воювати. Ви мали б поливати нашу святу земельку своїм потом, а йдете поливати її своєю кровцею.
Раптом звіявся прохолоднуватий вітерець, і чи то з жалю, чи через що інше, але почав крутитися довкола кожного призивника, ніби прощався з ними, студив їхні розпашілі тіла від денної спеки. Зверху непокоївся місяць, то піднімався, то зупинявся, пильно роздивляючись, що там коїться на землі.
— Ви йдете, синочки наші, у завзятий лютий бій захищати нашу рідну Україну, боронити нарід свій від лютого ворога-супостата. Щорання буде сходити ясне сонечко, щоночі — славний місяченько.
Місяць почув, що про нього йде мова, вкотре зупинився і глянувши на землю, усміхнувся. Хто не любить, коли про нього мовлять гарне слово. Зірки, зібравшись побіля місяця, ймилися за рученьки і почали довкола танцювати.
— Кожної весни буде кувати біля нас зозулька, а ми будемо її усе питати, чи не бачила вас де, не зустрічала, чи ви ще живі і здорові? Не забувайте, що ваші плуги, ваші сапи, коси чекають на вас. Ми будемо чекати від вас будь-якої вісточки. Лише кілька словечок, що ви живі-здорові.
Рекрути сиділи, понуривши голови. З одного боку, були раді, що йдуть на війну із совітами, захищати рідну землю. Якщо не вони, то хто? Батьків забрали на війну воювати з німцями. Ті, що забрали, самі окупували їхню землю. Ще й ходять по селі, стріляючи у їхніх матерів, братів і сестер, грабують від ранку й до вечора, з іншого — жаль матерів, коханих…
— Ми вас будемо щоденно визирати, з кожного горба високого, з кожної долини глибокої, з кожного лугу, з кожного беріжка нашої Тополівки. Пам’ятайте! Що кожного з вас дома чекає родина, кохана дівчина. Не забувайте, що ми вам усім маємо класти весільні віночки на голови, благословляти вас, ми хочемо дочекатися онуків від вас, бавити продовжувачів нашого роду людського.
Материнське серце завжди неспокійне. Віримо, що приїдете на білих конях і принесете до кожної хати сонце волі золоте.
Дівчата, які теж прийшли провести своїх коханих, затягнули сумної, аж на небі перестали танцювати зірки і всі подивилися вниз:
Уже настав цей вечір розлуки,
Мій милий іде до УПА,
Палкі поцілунки і він подасть руку,
Я трохи весела й сумна.
Місяць теж сумно дивився на це подвір’я.
Весела тому, що до рідного війська
Мій милий іде до УПА,
Не буде вже більше гуляти німота,
Пропаде червона Москва.
Матері посхиляли голови. А на очах… а на очах заблистіли сльози…
Сумна я тому, що не вернеться милий —
В могилі він спочива,
Зате я плакать й тужити не буду,
Бо буде Вкраїна вільна.
У відповідь заспівали хлопці:
Завтра в далеку дорогу
Свого коня осідлаю,
Кріса закину на плечі,
Милу свою попрощаю.
Підняли голови, виправили плечі:
Батькові, неньці вклонюся,
Рідних сестер попрощаю,
Шаблю припну я до боку,
Вороного я свого замаю.
Піднялися з місця, ймилися руками за шиї, стали колихатися, то вправо, то вліво:
Вихром помчу я у поле,
Зелене море сколишу,
І незабудку на спогад
Своїй дівчині лишу…
Рекрути почали прощатися. Ніхто не ридав. Лише на устах блистіли сльози. Їх ніхто не бачив, бо місяць накрився темними хмарами, може і він тужив, та не хотів щоб хтось побачив його сльози. Хлопці пірнули у пітьму, матері впали на коліна і довго молилися, дивлячись, як із-за хмар знову показався місяць, лише побляклий, ніби засмучений. Опустили голови і зіроньки ясні, тільки дівчата намагалися триматися в дусі і навздогін заспівали хлопцям:
Там кінь стоїть, гризе уздечку,
Йди, мила, спитай його сама,
Чому на його сіделечку
Повстанця юного нема…
В унісон пісні повернули голови в садки:
А твій повстанець в Чорнім лісі
Лежить в терновому вінку,
Згадай його хоч раз у пісні
І тихий вечір у садку…
Ярослав забіг на хвильку в сад, де на нього чекала його мила Євгенка. Узяв її руки в свої і поцілував.
— Ну що, моя мила, як тобі, моя лебідко? Ось і настав час нашого прощання. Я йду до УПА.
Євгенка заплакала:
— Я все розумію. Я за те, щоб ти йшов здобувати нашій Україні волю. Але мені дуже важко з цим зжитися, прийняти це до свого серця, як подумаю про тебе. А тепер так зблизька дивлюся… Мені дуже важко на душі. В мене таке передчуття, що я більше тебе не побачу. Весь час крутиться на умі пісенька, яку тільки що я співала з дівчатами:
Там кінь стоїть, гризе вуздечку,
Йди, мила, спитай його сама,
Чому на його сіделечку
Повстанця юного нема…
Мила Євгенка почала плакати і впала Славкові на груди. Він ніжно гладив по голові.
— Ну чого ти, моя люба, зразу вдаєшся в крайнощі? В мене все буде добре. Я повернусь додому живим і ми відгуляємо весілля! Чуєш? Весілля! В нашій Самостійній, Соборній… Це значить, що ми переможці! А втім?… І задумався…
— Єдине тебе прошу, якщо не вернуся, не залишай самотніми моїх батьків. Допомагай їм, чим зможеш… І знай: я тебе люблю… Чекай на мене… Прощай…

ІІІ
Від села до села, лугами, які стелилися долинами, тернистими шляхами пробиралися рекрути в Карпати. А їх було немало, біля двох сотень. По дорозі приєднувалися групи і приєднувалися. Попереду йшла досвідчена стежа, яка прибула із сотником. Ночами непомітно йшли і йшли, а днями відпочивали. Через кілька днів прибули на місце розташування основного штабу курінного Скуби. Насамперед постали перед медкомісією на придатність до несення військової служби. Три лікарі у білих халатах прискіпливо придивлялися до молодих юнаків. Усе йшло добре. Нараз Никола Кульчик неправильно назвав малу букву. Йому показали на більшу. Те саме. Тоді — великі букви.
— Дорогий юначе! У вас не все в порядку із зором. Прийдеться вертатися додому і лікувати очі, — мовив уже в літах сивочолий лікар.
— Та я здоровий! Подивіться уважніше. Я можу бігти скільки треба, подивіться на мої руки. Ось, дивіться, які в мене кулачища.
— Ні! Ні! І ще раз ні!
Якраз неподалік проходив сотник Палій, з яким у дорозі уже всі познайомилися.
— Пане, сотнику! Пане, сотнику! — підбіг Никола, — в мене признали короткозорість і відправляють додому. Пане сотнику, заступіться за мене. Я хочу залишитися, я хочу воювати.
— З лікарями ми не вступаємо в суперечку. Якщо так сталося, вертайся додому, дорогий Николо. Вертайся! В тебе ще все попереду.
Той сів на пеньок. В очах закрутилися сльози. Підійшли друзі і співчутливо дивилися на нього.
Від одного зв’язку до іншого провадили Николу кур’єри.
В кишені мав документ станичному, який засвідчував, що він не втік, просто не пройшов медогляд.
Наступного дня всіх зарахували до сотні Білого, в якій проводився вишкіл новобранців. Хлопців розділили по четах — одні вчили зразки німецької, інші радянської зброї, треті розбирали і складали навчальні гранати, четверті бігали, стрибали в довжину та висоту, вчили прийоми боротьби. Хлопці так вмигувалися, що вечером ледве доповзали до своїх ліжок прямо на землі, застелених гілками смерек, і грабовим листям.
Свіже карпатське повітря, непогане харчування, фізичні вправи зробили своє. Через кілька тижнів підтяглися, змужніли, в них була замітна відповідна виправка. Самі собі присвоїли псевда. З того дня заборонено було звертатися на прізвище чи на ім’я. Тільки на псевдо.
Недалеко чулася стрілянина. З’єднання вели важкі кровопролитні бої з енкаведистами. Це був один із родів регулярної Червоної Армії. Для придушення  народного руху опору були кинуті добірні війська, і то у великій кількості.
Настав той день, коли сотник Білий оголосив новобранцям, що вишкіл закінчено, але у зв’язку з рішенням курінного Скуби, залишають у повстанській армії лише кількох людей, решта нехай самотужки, обминаючи місця, де можуть бути засідки енкаведистів, повертаються додому до особливого розпорядження. Коли знадобляться, їх знайдуть.
Серед тих, кого залишили, був Ярослав Ватаманович, псевдо Богун, і Василя Угрина, псевдо Чумак. Їх направили до сотні Орлика. Тут було трохи інакше, як під час проходження вишколу. Вранці повстанці робили руханку-зарядку. Після руханки прибирали лежанки, вмивалися, потім молилися. Крім «Отченашу» і «Богородице Діво», ще промовляли молитву Мащака:
«Україно, свята Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказьких та шумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника батька Хмеля, тріюмфом і гуком гармат революції, радісним гомоном Софійських дзвонів, нехай душа моя в Тобі відродиться, славою Твоєю опроміниться, бо Ти, Пресвята, — все життя моє, бо Ти — все щастя моє. Задзвони мені брязкотом кайданів, скрипінням шибениць. У понурі ранки принеси мені зойки катованих у льохах, і тюрмах і на засланнях. Щоб віра моя була гранітом, щоб зросла завзяттям міць, щоб сміло йшов я в бій, так, як ішли герої за Тебе, Свята, за Твою славу, за Твої святі ідеї, щоб пімстити ганьбу неволі, стоптану честь, глум катів Твоїх, невин­ну кров помордованих під Базаром, Крутами, геройську смерть Вождя Української Нації, Української Національної Революції —
Полковника Євгена Коновальця, Бесарабової, Головінського, Голояда, славну смерть Данилишина і Біласа та тисячі незнаних нам, що їх кості порозкидані або тайком погребані. Спали вогнем животворним в серці моєму кволість, нехай не знаю я, що то вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, в серці замешкай моєму.
В тюрмах і в тяжких хвилинах нелегального життя зрости мене до ясних чинів. Для Тебе в чинах тих хай знайду смерть, солодку смерть у муках за Тебе, і хай розплинуся в Тобі та вічно житиму в Тобі, Відвічна Україно, Свята, Могутня і Соборна».
Через кілька днів рекрути прийняли присягу. Всіх вишикували в шеренгу. Недалеко перед ними стояв стіл. На столі лежало Євангеліє. Збоку стола стояв священик. В УПА були свої священики. З другого — сотник Орлик тримав синьо-жовтий прапор.
Усі вклякли і почали «Отче Наш…», потім «Богородице Діво…» Після цього один із хорунжих читав присягу. Всі за ним повторювали:
— Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед великим Народом Українським, перед Святою землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Десь далеко внизу заскреготали кулемети, чулися вибухи гранат. А тут повільно шуміли високі смереки та ялиці. Їхній шум ніби відтворював шум Дніпрових порогів. У кожного від захвату гупало серце. Ярославом аж почало трясти, так міцно тримав у руках автомат. На хвильку здалося, що він біжить за червонопогонниками, як звір, і гонить їх звідси, з рідної землі: «Чого ви тут? Ми в себе дома! Не заважайте нам творити Українську Соборну…», і тут Василь Угрин штовхнув його в бік. Він ніби пробудився і голосно повторював слова, почуті від хорунжого:
— Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху й остаточної перемоги над усіма ворогами України.
Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників.
Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.
Буду гідним побратимом у бою та в бойовому житті всім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то нехай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага українського народу!
Клянемось! Клянемось! Клянемось!.., котилося верхами й полонинами.
Після цього кожний вояк підходив до отця, який тримав у руках хрест, цілував його тричі хрестячись, потім вклякав перед столом, клав руку на Євангелію і промовляв: «Здобуду Українську Державу або згину в боротьбі за неї!». Підходив до сотника, який стояв приспустивши синьо-жовтий прапор, знову вклякав на одне коліно, і цілував державну святиню. Потім ставав на місце.
Довго стояв сотник Орлик і міряв усіх вояків своїм орлиним поглядом:
— Дорогі воїни Української Повстанської Армії! Щиро здоровлю вас із прийняттям присяги. Вона буде вас кріпити, гартувати, додавати сили в боях. Від сьогодні ви взяли великий і почесний обов’язок перед Українським народом, перед Революційною Організацією Українських Націоналістів.
Слава Україні!
Героям Слава!
— Слава, слава, слава!.. — ще довго відлунювало в горах, потім попливло все вище і вище, аж до полонин.

ЗИМА 1922 РОКУ

СІЛЬСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ

І
Після свят у першу п’ятницю Петро з Настунею понесли на заповіди і заявити про своє весілля до отця додому. З собою мали курку і калач.Три рази до весілля отець по неділях чи святах оголошував оповіди, що такі то і такі молоді люди виявили бажання одружитися. Шлюб буде тоді-то і тоді. Якщо хтось із парохіян мав якісь зауваги до молодих, то повинен їх об’явити у церкві.
— Та які там зауваги, кумо? — Йшла повільно із церкви стара Семковичка, яка була старшою сестрицею у церкві. Тож ішла поволі зі стиснутими вустами, говорила поштиво, як і належиться багачці. Танасій Грищук приходився їй племінником.
Поряд ступала її, так би сказати подруга ще з дитинства. Вже не молода, але ще й не стара Євдокія Станичиха. Вони жили з чоловіком удвох. Бог не дав дітей. Довго про це мріяли, але потім змирилися.
Третьою, можна сказати пристала, Катря Чеботарка. Її трохи поважали в селі, бо зять уже роками працював писарем у ґміні. По-скільки його вважали освіченим на всеньке село, та й трохи розумним, то і все сімейство Чеботарів вважали таким. Сама Катря трохи недочувала і до церкви ходила зрідка. Все слабувала. Мала роматуз, тому все сиділа скраю на печі, на опецку, де було найгарячіше. І літом і зимою. Перев’язувала собі всі суглоби. Перший раз перев’язувала ганчір’ям пальці в ногах, потім котики, далі коліна… пальці в руках, зап’ястя, лікті, плече одне, потім друге, шию і наостанок голову. Все це робила акуратно, поволі з великою насолодою. Як починала зранку, так майже до полудня. Трохи відпочивала, потім починала наново, аби не було застою крові, розтирала замотані місця. Це була її основна робота. При цьому інколи дуже охала, йойкала, особливо коли мінялася погода.
— Таже ви кумо мали би знати, бо живете не на полі, що село мовби запалив. Як це, та як це. Як ці Угрини, вибачте старці, дозволили собі таке? Свататися до багачів?
Коли говорила Семковичка, то з її боку пристала Катря напружуючи слух, а коли заговорила Доця, то Катря вже забігла з її боку. І так весь час перебігала то з одного боку, то з другого.
— Га? Доцю! Що ви сказали?
Та скривилася і промовчала.
— Я говорила з Танасієм про це. Кумко! — і стара Семковичка поозиралася довкруг, — Танасій увесь горить зі злості, він цього не хоче, але Настуню дуже любить і не хоче їй заперечувати. А взагалі то, Петруньо дуже файний хлопець. Танасій при зговоринах настояв на своєму, аби прийняти зятя до себе, хоче його переробити на своє. Якщо Петро розумний і податливий, то тут я не бачу великої біди. А люди? Людям що? Аби помахати язиками.
— Ви знаєте і я цієї, ви файно сказали! — трохи що не вигукнула Катря Чеботарка
Семковичка і Станичиха зупинилися і пильно подивилися на Катрю подумавши в один голос — «говорить що недочуває, ади як усе вчула».
— То на людей нема чого дивитися. Люди є собі люди. Як буде недобре будуть носити в роті, а як добре, то будуть мовчати і завидувати.

ІІ
У середу після Йордану на подвір’ї Танасія Грищука почалася підготовка до весілля. Зранку прийшли різники. Вибрали найбільшу свиню, зарізали. Потім розділили окремо — на солонину, солонину з очеревиною, м’ясо і кістки з м’ясом.. Зарізали ще кілька курей і когутів.
Жінки готувалися до випічки весільних калачів. Розчинили у воді, дріжджі, борошно, трохи додали молока. Все це до ранку підкисало. Ранком замісили, додали ще масла, кілька яєць, цукру до смаку, солі, кориці, олії і вже замішували борошном, поки тісто не стало густуватим. Ще трохи підкисло, виробили у форми. Зверху виробили всякі кучері, помастили яйцями. Потім у піч — і калачі готові.
У Василя Угрина теж на подвір’ї ішов здвиг. Тільки у Василя не було великої свині. Перед самими святами свиня захворіла. Василь з Марією забігали біля неї, забігали, і молока давали пити, і свяченою водою кропили, шутку палили, але свиня здохла. Марія аж голосила, як за покійником. Уже йшлося до весілля, і на тобі. Довелося різати маленького бичка. Його обсмалили, помили, як свиню, теж розділили на м’ясо і кістки.
Зранку у четвер прийшла кухарка і з Параскою, та ще з кількома сусідськими жінками наклали м’яса з кістками в горшки, додали солі до смаку, спеції, розпалили у печі і засунули горшки в піч, замастивши притулу. Це називалося, що замастили піч.

ІІІ
Після обіду весілля почалося з вінка. Те, до чого так довго йшло, стало збуватися. Ще кілька днів — і появиться нова молода сім’я. І Петро, і Настуня вже не могли дочекатися того дня. Тому настанню цього дня дуже раділи і збиралися йти просити до сусідів та рідні до вінка.
Вже до обіду Настуня одягнула вишивану сорочку, горботку, підперезалася окрійкою. Спереду кінці горботки загнула і засунула під окрійку. Ззаду горботку підігнула. Так, що довкола було видно сорочку, низом вишиту вузеньким візерунком. На голову поклала віночок з квітів. Оскільки надворі була зимова пора, то одягнулася у кожух. По плечах були розкинуті довгі, аж нижче спини, різнокольорові стрічки. На ногах сап’янові червоні чобітки.
Збирався і Петро. Одягнувся у вишивану сорочку, портіниці, чоботи. Сорочка звисала майже до колін. У поясі підперезався новою окрійкою, кінці якої звисали аж до колін. Зверху кожух. На голові шапка-баранячка.
Дорогою зі всіма молоді віталися: «Славайсу Христу!». Заходячи в хату, теж віталися, а потім просили: «Просили тато, мама і я прошу, як ваша ласка, до мене до вінка».
Надвечір там і там поставили на стіл по два великі весільні калачі, збоку менший. Петро вніс до хати невелику ялинку, яку звали деревцем, зверху перев’язану малиновою стрічкою, внизу загострену, і заткав у менший калач.
Петрова мама дала йому калач, зав’язаний у хустину. Дружбами Петро собі взяв своїх близьких товаришів — Николу Ватамановича, Василя Сливчука і Михайла Марковського. Никола, як найстарший серед них, був за старшого дружбу.
Никола взяв друге деревце, вверху теж перев’язане малиновою стрічкою, а Василь узяв уже заготовлену велику гіллю акації, зверху перев’язану ганчіркою, і пішли до молодої, дорогою співаючи.
До вінка почали сходитися сусіди, близькі, родичі, яких удень просили молоді. З собою несли хто що: курку, або миску білого чи кукурудзяного борошна, чи миску домашнього сиру. Все це віддавали мамі примовляючи: «Добрий вечір, Танасійхо, у вашій хатині, щастя, доброї долі бажаємо вам і вашій дитині. Бажаєм щасливо весілля відгуляти і онуків дочекати, файне здоров’ячко мати, аби ще у правнуків на весіллі погуляти!»
Невдовзі почули на воротах спів:
— Йой! Жінки! Молодий прийшов із деревцем. Молодий прийшов!… — заметушилися в хаті.
До хати увійшов дружба з акаційовим деревцем, перев’язаним ганчіркою.
— Куди преш, як німий до суду, ану зупинись, куди? — підняла руку, щоб вхопити галузку сусіда Доця Тофанова.
— Де молода? Де молода? Нехай вручу їй деревце, — на повному серйозі мовив Никола, як старший дружба.
— Яке деревце? — кинулися жінки.
— Хіба це деревце? Як тобі не стидно?
— Настуню! Це що за молодий? Де ти його знайшла?
— Та він навіть не знайшов порядного деревця.
— Напевно, Настуню, молодий тебе не любить!
— Йой, людоньки! Та як він не стидається йти з таким деревцем?
Зайшла сіпанина. Жінки старалися вихопити акаційову галузку, але Никола не піддавався.
За столом сиділа Настуня зі своїми дружками, близькими подругами — Катериною Сливчук, Ганною Волошин, Марусею Сиродюковою. Вони дивилися на це все і реготали від душі.
Нарешті жінкам вдалося вирвати з Николиної руки акаційову галузку. Поламали її, ганчірку пірвали на шматки. Все.
— Ходімо жінки, — скомандувала Доця Тофанова, — шукати для нашої молодої кращого деревця!
Але тут до хати увійшов Петро з деревцем у руках, перев’язаним малиновою стрічкою. Молодий поцілувався з Настуниним татом, мамою і вручив їм калач. Потім поцілувався з Настунею і вручив їй деревце. Настуня передала деревце старшому дружбі, той заткав його у менший калач на столі, який стояв поряд із двома великими весільними калачами. Настуня, як молода, запросила молодого і дружбів сідати поруч неї за столом під деревцем. Танасій з Параскою почали їх пригощати. Поставили на стіл кілька тарелів із домашнім сиром. Зверху було посипано дрібно покришеною соломкою солонину. Рядом поставили нарізаний хліб і кілька шматків калача, пляшку вишнику. Дружки почіпляли дружбам до кожухів весільні букети. Молода почепила букет молодому. Віддала дружбам виготовлені зазделегідь квітки, кетяги червоної калини для заквітчання деревця у молодого. В окрему хустину мама молодої дала червоні нитки, листя зеленого барвінку, розмітку, пучок повісма, зґарди, п’ять малесеньких зубочків часнику і випровадили додому.
Жінки розмастили піч, повитягали горшки, вилляли у невеликі цебрики для страв, і відділили кістки від м’яса, м’ясо подрібнили, розклали по тарелях і залляли юшкою. Вже є холодець. Поскладали у навмисне підготовленому приміщенні на полиці, щоб застиг. Таке приміщення завжди підготовляли на весілля, і звалося воно коморою. Там складали хліб, калачі, домашній сир, солонину, м’ясо та інші продукти. З декотрих там-таки готували страви. Тримали вишник і горілку. Навіть на час весілля призначався хтось з рідних чи близьких — комірником. Видавав продукти.
Після того, як молодий із дружбами пішли, мама молодої поставила на лаву за столом подушку під деревцем, на яку сіла весільна матка. Танасій з Параскою взяли за весільну матку доньку Парасчиної сестри — Ганну.
Ганна запросила до помочі кількох молодих жіночок:
Усі почали співати готовлячи весільний вінок молодій:
Ой, співали горобчики,
Ой, співали пташки, —
Весілля ся зачинає,
Дай вам, Боже, щастя!
Матка взяла пучок конопляного повісма, скрутила його, одночасно другі жінки обірвали з гілок барвінку зелененькі листочки:
Трійця по церкві ходить,
Спаса за ручку водить.
Пречиста Діво, Мати,
Просимо тя до хати
Віночок завивати починати.
Ганна дала вуйкови Танасієві три листочки хрещатого барвінку, він поставив їх на пучок повісма і три рази обмотав червоною ниткою.
Жінки заспівали іншої:
Дайте, таточку, голку
Ще й ниточку шовку
Хрещатий барвіночок
Зачинати віночок.

Дайте, мамочко, голку
Ще й ниточку шовку
Хрещатий барвіночок
Зачинати віночок.
Мама теж перев’язала три листочки хрещатого барвінку до пучка повісма червоною ниткою. Далі вінок увивала матка. Вінок з барвінку мав бути довкола голови.
Тут треба пояснити, що в нашому народному весіллі вінок відіграє ту ж роль, яку в інших народів відіграє біле покривало: фата у росіян, вельон у поляків. Це покривало повинно було охороняти молоду від «поганого ока», а також символізувало чистоту і невинність молодої. В нас цю роль виконував вінок з хрещатим барвінком.
Молода сиділа весь час за столом, бо матка час від часу приміряла вінок до голови. Жінки вили ще чотири квітки з барвінку. Три ставили на голову молодої, а четверту — за образ Матері Божої. Поки матка увивала вінок, тато зняв із деревця малинову стрічку і нею весільна матка обмотала вінок і поставила на гарно вбраний таріль. Три квітки теж поставили на таріль рядом із вінком. Таріль поставили на калачі. Жінки заспівали:
У моїм ставочку        Як будеш Настуню
Пливуть каченята,        До шлюбу ставати,
Файний той віночок        Буде із барвіночка
Що плетуть дівчата.        Листя опадати.
Поки увивали вінок, Параска роздала паперові квітки рідним і близьким. У Танасія і Параски найбільші і найкращі квітки однакового кольору.
А жінки невгавають:
У щасливу годиночку    Ой випало із горішка зеренце,
В’яже тато, бай, квіточку,    Зачинайте, тату, увивати деревце.
У щасливу годиночку    Ой випало із горішка зеренце,
В’яже мама, бай, квіточку.    Зачинайте, мамо, увивати деревце.
Тато з мамою прив’язали квіти рядом на одній із верхніх гілок. Так приспівують усій рідні. Як трохи прикрасили деревце, посідали вечеряти. Після розійшлися.
Як тільки прийшов молодий із дружбами від молодої, жінки взялися увивати вінок, який на другий день причіплюють збоку до шапки. Жінки заспівали:
Сідай, молоденький, сідай на стілець
Та й розчеши голівоньку під вінець.

Ой, перший раз, молоденький, перший раз
Поклонися татови й мамці хоч цей раз.
Петро тричі вклонявся своїм татові і мамі. Закінчивши, жінки посідали за весільний стіл. Їм теж поставили на стіл кілька тарелів з домашнім сиром, зверху покришена соломкою солонина. Нарізаний хліб і кілька шматків калача, пляшку вишнику. Жінки повечеряли й порозходилися.

ІV
На другий день, у п’ятницю перед обідом, знову зійшлися ті ж жінки і принесли з собою по курці. Все це віддавали мамі молодої. Потім одягали молоду. Таке саме відбувалося і в молодого.
Молода одяглася у вишиту сорочку з червоними вишитими рукавами, горботку, вперезалася в окрійку. Сорочка була біла-біла, низом із вибитими цирками. Настуня сиділа на лавці. Головне було убрати голову. Для цього жінки зі стрічок різних кольорів виготовили беріг (форму невеликої каблуки). Використовували стрічки — прості, рисовані і кривульки. Щоб беріг був міцним, його обмотували кількома шарами стрічок. Усе з’єднувалося приколками. Коли беріг був готовий, спеціально уклали на голові коси. Її то шарпали за коси, то укріплювали приколками. Настуня сиділа тихо і все терпіла.
Жіночки затягли весільних пісень:
Вийди, вийди, моя мамко, з комори
Та постели веріточку під ноги
Сідай, сідай, молоденька, на стілець
Та розчеши русу косу під вінець…
Беріг поклали на голову, вище чола і зав’язали кінці на потилиці. Ззаду беріга закріпили так само ґердан. Тато з мамою узяли калач, на якому ще звечора лежав виготовлений позолочений вінок, три рази доторкнулися молодій до голови, узяли на руки білу хустину і через неї взяли вінок і знову тричі торкнулися до голови молодої. За третім разом поклали вінок на голову. Матка приколками прикріпила вінок до волосся, щоб він не падав. Настуня із хусткою на руці поцілувалася із татом, мамою, всією родиною та з жінками, які прийшли до вінка.
За народним звичаєм до вінка прикріпили в чотирьох місцях зґардочки, із зображенням Матері Божої (символізувало покровительство Матері Божої), червоні китички (непорочність, любов), і невеликі зубки часнику (оберігали від злих духів). Дві квітки виготовлені звечора із барвінку, прикріпили спереду біля вух, третю ззаду в місці з’єднання беріга і ґердана. До них теж прикріпили по зґардочці, китичці і по зубкові часнику.
А жіночки вже виводили іншої:
Поза воротами тече бистрая вода          Ой, куди ти, молоденька ходила,
З крутими кладочками,          Що так твоя голівонька зацвила?
Ой, ішла туди молоденька          — Ой, ходила я у вишневий сад,
Зі своїми дружечками.              Та й на мою голівоньку цвіт упав.
Потім нарізали різнокольорових стрічок довжиною, щоб сягали від голови аж до спини. Ці стрічки пришили в рядок до ширшої стрічки. Ширшу стрічку прикріпили навколо голови і зав’язали вверху за задньою частиною беріга. Це кріплення теж прикривалося барвінковим вінком. Стрічки розсипалися по плечах. Наостанку ззаду до косів прикріпили три стоячі квітки із білих штучних вусів.
На шию Настуни почали класти багато різнокольорових намистин — білі під шию, за ними червоні, багрові, зелені. По білих намистинах зверху кріпився ґердан.
Надворі за цей час набрали бочку води. Молода вийшла надвір і до бочки. Подивитися, як виглядає, колись дзеркал не було. За народним звичаєм, як тільки молода піднялася з лавки, на її місце почергово сідали сестри, брати, дружки, щоб швидше одружитися.
На неї з бочки дивилася вродлива молода, вбрана по-весільному. Настуня радісно засміялася, нарешті одружується. Тут же побігла до стайні і до корівок:
— Мої милі ласунки! Чи пізнаєте мене? Чи файна я?
За цей час у хаті біля стола поставили сніп жита. Настуня вклякнула на сніп, схилилася руками на стіл, поклала голову на руки. За народним звичаєм в такий спосіб прощалася з дівоцтвом. Жінки завели тужливо. Молода заплакала:
Ой перший раз, молоденька, перший раз
Поклонися своїй мамці іще раз,
Ой, як довго твоя мамка чекала,
Нім ся твого поклоночку діждала.
Настуня піднялася з колін і тричі всім вклонилася. Жінки продовжували співати:
Ой дай, Боже, в добрий час,
Як у людей, так і в нас.
У щасливу годину
Виряджаєм молоду.
Молода з дружками пішла в село просити на весілля.

Майже так само проходило покладання вінка у молодого. Лише, як виряджали із хати, жіночки співали, плещучи в долоні:
Ой на горі, на горі дощик паде,
А тато з мамою вінок кладе.
Найстарша сестричка поправляє
І в село виряджає.
Після того, як вирядили молодих у село, жінок запросили за стіл пообідати. Знову на столи подали домашній сир із дрібно накришеною соломкою солониною. Нарізаний хліб, кілька шматків калача, і склянку вишнику. Після обіду жінки готовили весільні страви.
Перший раз Настуня і Петро пішли просити на весілля отця. Так годилося. По дорозі ні з ким не віталися. Дружби нікого не вгощали калачем. До отця з молодими ще йшли сестри чи невістки. Несли отцеви калачі, курку. У отця тільки просить на весілля молода чи молодий: « Прошу вас, отче, на Боже благословіння і до мене на весілля…».
Йдучи від отця, уже з усіма віталися, дружби вгощали шматочком калача. На весілля просили старша дружка чи старший дружба: «Просили тато, мама, і я прошу, як ваша ласка, до мене на весілля». Настуня несла у лівій руці конопляне повісмо, загорнуте в хустку, у правій — білу хустину, через яку з усіма цілувалася. Не можна було в цей день торкатися її руки, хіба лише через хустку. При зустрічі на вулиці чи в хаті з кожним бралася за руку, разом дві затиснуті руки підносилися до рівня голови, обоє нахилялися одне до одного, молода цілувала в руку, а той теж цілував її в руку, потім обоє в губи і знову в руку. Так само молодий.
Никола і Катерина, як старші дружба і дружка несли, під пахвою калач і кожному зустрічному, чи в хаті, відкраювали шматочок. Оскільки білий хліб був ласощами, його їли по крихті. Для запасу, калачі несли й інші дружби та дружки.
Настуні наказали дома так просити на весілля, щоб не зустрітися з Петром. А якщо таке станеться, то треба помінятися хустками, що на руках.
За звичаєм, молода мала просити на весілля родину молодого, а молодий — родину молодої. Оскільки така церемонія непроста, намагалися це робити уже під кінець.
Все ж таки довелося молодому просити на весілля у молодої. Молодий із дружбами зайшов на подвір’я до молодої, але до хати зайти не змогли. На порозі сиділа перебрана «молода», бавлячи на руках дитину. «Молода» не пускала до хати, сварилася, як це Петро посмів одружуватися, коли в неї від нього на руках дитина. Дружби захищали молодого, доводячи, що це неправда. З хати лунали сором’язливі жарти жіночок. Усе супроводжувалося сміхом. Але настав час і це все припинилося.
Молодий з дружбами зайшов до хати. Никола просив: «Просили тато, мама, молодий і я вас прошу, як ваша ласка, до нас на весілля». Петро вручив Танасієві калач, поцілувалися. Потім поцілувався з усіма присутніми.
Молодого з дружбами запросили за весільний стіл. Як тільки сіли, до молодого підбігла кухарка і принесла кварту води. Адже молодий находився селом, втомився і хоче напитися свіжої води. Кварта накрита тарілочкою ще й перевернута догори дном, та й до того в решеті. Треба було взяти кварту з решета так, щоб не виллялося жодної краплі води. Це мало засвідчити, чи молодий проворний. Петро узяв за тарілку, підніс і раптово перевернув, притримуючи тарілочку. Напився води. За це кухарці заплатив грішми.
Жарти і сміх продовжувалися. Гостям замісь вилок дали курячі ноги, тістечка були вирізані зі столового буряка і картоплі. У пляшку замість горілки налляли борщу. Все це супроводжувалося жартами і сміхом. Поки гості вгощалися, жіночки-жартівниці викрали калач молодого, натомість поклали чорний хліб. За звичаєм, після гостин старший дружба вгощає всіх присутніх калачем. Старший дружба розвив хустину, а там чорний хліб. Почали сміятися, що молодий навіть не має білого калача. Бачачи глузливі насмішки жартівниць, старший дружба взяв калач у іншого дружби і всіх угостив. Нарешті молодий попрощався і пішов далі просити на весілля. Таке ж відбувалося із молодою у родині молодого.
Весілля продовжується заводинами, які розпочинаються надвечір. Це танці для молоді — забава. Тому надвечір прийшли музиканти і заграли на воротах. До них вийшли Танасій і Параска, вручили кілька монет і запросили до хати. У хаті музиканти перший раз заграли танець для тата і мами. За тим для братів, сестер, близьких родичів. Після цього музикантам дали вечеряти. Домашній сир з накришеною солониною, нарізаний хліб і кілька шматків калача. Танасій поставив на стіл пляшку з горілкою.
Заводини розпочала молода з дружками. Після кількох танців запросила дівчат до хати увити деревце. Жінки прив’язали лише кілька квіток, а деревце мало потопати у квітах.
Першою зайшла до хати молода з дружками і сіла під деревце на подушку. Навколо дружки і дівчата. Параска виклала на стіл виготовлені зазделегідь квіти, кетяги червоної калини, різнокольорове пір’я. Дівчата розправляли деякі квіти, чіпали до них кетяги червоної калини і пір’я співаючи:
Ой летіли білі гуси по горі,
Погубили біле пір’я по столі.
А ви, дівчаточка, збирайте
Файно деревце ввивайте.
Дівчата прив’язували квітки до деревця і далі співали. Потім встали, взялися руками за гілочки деревця:
Ой таточку-серце, відкупи деревце,
А ми його увивали та й золотом покривали.
Ой мамочко-серце, відкупи деревце,
А ми його увивали та й золотом покривали.
Після цього дівчат пригостили, знову ж таки домашнім сиром із накришеною солониною, хлібом, кількома шматками калача і пляшкою вишнику. Але дівчата не пили. Довго за столом не сиділи, бо їм усім хотілося танцювати.
Так само проходили заводини у молодого.
Невдовзі Настуня почала запрошувати хлопців, щоб понесли сорочку до молодого, в якій він на другий день мав іти до шлюбу і там присягати перед нею. Настуня запрошувала не всіх хлопців, а тільки тих, котрі протягом дівоцтва брали її танцювати, віддавали їй честь у той чи інший спосіб. Запросила своїх братів: рідних, двоюрідних, троюрідних, сусідів з таким розрахунком, щоб частина хлопців залишилася танцювати з дівчатами, адже заводини продовжувалися.
Сорочку Настуня вишивала зазделегідь разом із мамою. У хаті мама вже кладе сорочку у тайстру, кидає кілька колосків і кілька монет. Запрошених хлопців посадили за стіл і тато пригощав. Знову подали ті самі страви і пляшку вишнику. Після гостин молодший брат Настуні Василь узяв тайстру на плечі, вийшов надвір, а за ним хлопці, співаючи:
Ой вишивана сорочка,        Молода князя кохала,
Вишивана сорочка, богацькая дочка,    Сорочку йому вишивала
Шовчиком вишивала,            Червоними ниточками,
Князиви передала.            Дрібненькими квіточками.
Хлопцям підігрували музиканти. По дорозі співали українських народних пісень сивої давнини. Прийшли до молодого і стали перед порогом, співаючи:
Ой стояла молода    Ой на тобі, мій миленький
На білім пісочку    Сорочечку білу,
Та й просила молодого    Що би-с її шанував
На білу сорочку.    Лишень про неділю.
Молодий запросив гостей до хати. Брат молодої — Василь передав йому тайстру. Петро розв’язав, витягнув сорочку і показав усім. Від нього все забрала мама. В цей час жіночки-жартівниці з помежи себе витягнули стару сорочку з дірками, вимащену у болоті, китиці зроблені з моркви. З цією сорочкою почали танцювати і сміятися: «Яка це бідна молода, що передала своєму князиви таку брудну і полатану сорочку. Як це їхній князь має іти до шлюбу в такій сорочці?» Хлопці кинулися відібрати ту сорочку. Ті не давали. Почалася сіпанина. Все це супроводжувалося жартами і сміхом. Після цього гості стали у коло і вдарили гопака. Тато Петрів і мама запросили хлопців за стіл. Насамперед під деревце сів брат молодої, за ним близькі родичі, старші хлопці і молодий з дружбами. Їм також поставили на стіл кілька тарелів із домашнім сиром. Зверху було покришено солонину. Подали нарізаний хліб, кілька шматків калача і пляшку горілки. Довго за столом не сиділи. Мама Петрова повернула тайстру, і гості повиходили з хати співаючи:
Ой чук, баранчук, шабля на клиночку,
Дістали ми сто червоних за одну сорочку.
Ой най би то за сорочку, а то за дурницю,
Дістали ми сто червоних, півтора дійниці.
Молодь забавлялася до вечора.

V
Вранці, це вже на третій день весілля, дружки з дружбами ходили по селі і просили хлопців прийти і провести молоду і молодого до шлюбу. Мама молодої приготувала все необхідне до церкви. В першу чергу полотно для перев’язування молодої. Настуня цілу ніч спала навсидячки. Вінок не можна здіймати з голови. Із-за того дружкам прийшлося поправляли на ній прикраси.
Коли зійшлися хлопці, почали формувати колону, яка мала йти до шлюбу. Насамперед стала Настуня з дружками. За нею музиканти, за ними хлопці, ймившись руками за шиї, за ними гості, родичі, сусіди. Хлопці заспівали:
Перший раз молоденька, перший раз
Поклонися своїй мамі хоч сто раз,
Бо вони вже довгі літа чекали,
Нім си твого поклону діждали.
Настуня вже вкотре за ці дні поклонилася у пояс батькам. За давнім звичаєм молода чи молодий в такий спосіб виражають свою подяку батькам, за те що їх народили виховали і до одруження призвели.
Ой ми до церкви йдемо,    Ой ми до церкви йдемо,
Молоду ведемо,        Молоду ведемо
Червона, як калина,        З файними дружечками,
Солодка, як малина.        З чорнобривими парубками.
Молоді жили на одному куті. Тож і зійшлися на перехресті. Петро взяв за руку Настуню, поцілувалися, дружби взяли дружок за руки і далі пішли разом до церкви. У церкві молодята, дивлячись одне на одного, поставили руки на Святе Євангеліє і склали присягу одне одному, що будуть виконувати послух подружній і випросили в Бога в цьому допомогу аж до смерті. Отець Юліан перев’язав Настуню білим полотном, що було символом чистоти і невинності молодого подружжя.
Ще у п’ятницю, коли вирядили в село молоду із дружками, жінки почали готувати весільні страви. Всіма справами завідувала наймлена кухарка. Їй за це платили. Одні жінки різали курей. Потім їх потрошили, тушки мили у кількох водах, розрізували і складали у горшки. Кухарка залляла водою. Додала спеції: кілька ложок солі до смаку, кілька цибулин, кілька зерен перцю.
Інші готували начінку, майже головну страву на весіллі. На кожний 10-літровий горшок кухарка засмажила двісті грамів цибулі, додала стакан цукру, 0,5 чайної ложечки соди, кінчик чайної ложки меленого перцю, літр олії, дві столові ложки солі, дві-три ложки смальцю зі шкварками. Жінки усе це перетирали руками з кукурудзяним борошном дрібного помолу. Кухарка залляла вмістиме шістьма літрами кип’яченого молока і вимішувала до рідкуватої маси. Густоту регулювала борошном. Мірилом готовності була поставлена по середині ложка, не повинна падати. Тоді горшки засували в піч.
Треті чистили і кришили соломкою цукрові та столові буряки. Поки кришили буряки, кухарка у великий горшок вкинула дві столові ложки солі. Горшки всі були майже десятилітровими. Жінки соломку із цукрового буряка теж перетерли із сіллю і вкинули в горшок. Залляли водою. Куштували, чи не треба ще кидати солі. Туди ж вкинули свинячу кістку, шматок солонини. Окремо нарізали соломкою столовий буряк. Просмажили і додали 2 ложки оцту. Все скидали в другий горшок. Додали трохи води. Окремо у невеликий горшок насипали перебраних фасуль. Теж залляли водою.
Для тих, хто завивав голубці, кухарка до кукурудзяного борошна додала кілька зажарених цибулин і кілька стаканів смальцю. Усе це перетерла. Ледь-ледь додала окропу. І вже тоді жінки завивали суміш у листки із квашеної капусти. Завивані голубці укладали в горшки. Все це стояло напоготові до після обіду.

VІ
Після обіду почали сходитися гості. Весілля відбувалося, як завжди. Перед тим, як мали сходитися гості, кухарка із жінками порозкладали на столах домашній сир, зверху прикритий порізаною солониною, і студенець. Порізаний на шматки хліб. Де-не-де по пляшці вишнику та горілки.
Перекусивши, гості веселилися, співали. А як заграли музики, майже всі пішли танцювати. І так аж до опівночі. Коли ще гості сиділи за столами, кухарка із жінками напалила в печі і засунули туди всі приготовлені зі стравами горшки.
Опівночі гості почали частувати молоду. Насамперед частували тато з мамою, сестри і брати. До молодого підійшли його товариші-дружби і майже разом до кинутих грошей мовили:
Дорогий наш товаришу і вірний друже, бажаємо тобі, щоб до тебе завжди була прихильною фортуна. Якщо тобі у всьому буде фортунити, то й нам біля тебе буде добре.
В цей час кухарка розмастила піч. Повитягали горшки. Цукрові бурячки висипали у цебер, додали фасуль. Те м’ясо, що було біля кісток, відділили, солонину розтерли, і разом зі столовими бурячками розмішали у цебрі.
Коли гості після частування розсілися за столами, почали роздавати миски із начінкою, зверху із курячим м’ясом і поллятим курячим бульйоном. Поряд ставили миски із борщем. Під кінець роздали голубці. Після вечері хто пішов додому, а решта танцювали.
Удосвіта приїхали бояри від молодого, забрали молоду. З приданого не брали нічого, бо Петро йшов у зяті. З ними поїхали і свашки, які мали розібрати молоду. Там запросили свашок за столи.
— Ти чого, Доцю, не їсиш студенець? Такий добрий, ану покуштуй, — припрошувала свою сусіду Василиха Марковська.
— Я уже пробувала.
— Та й що?
— Не люблю яловичий. Узяла ложку, а то попала шкірка з теляти, як поповзло по язиці, то трохи що не вернула. Агій! — і сплюнула під стіл.
— Е-е-е, я люблю яловичий. Це здорово на шлунок.
— Ну то й їж, як любиш, чого ти до мене причепилася?
— О-о-о-о! Нема права й слова сказати…
Свашки розібрали молоду, посиділи, трохи підвипили і, дорогою йдучи, співали:
Ой, у свата нова хата,
За хатов береза,
Ми до свата прийшли п’яні,
Від свата тверезі.
Може, би ще щось співали, коли це на роздоріжжі стали, як укопані. Посеред дороги ходив великий щезлий. Морда була, як у свині. Вуха великі. Межи вухами стирчали ріжки. Покритий рудуватою шерстю. Ззаду звисав великий хвіст. Рукою, тримаючи десь наполовині хвоста, крутив собі ним, ніби віничком. Замість пальців на руках були невеликі ратички. На ногах — більші.
— Диви, диви! Це ще й самець, — випулила очі Євдокія Угринова.
— Тихо будь, — ледве ворушила зі страху язиком Василиха Марковська, — ти що не бачила голого хлопа?
— Де мала бачити. Спочатку заважали родичі, потім підросли діти.
Тут щезлий, як тупнув ногами, аж іскри посипалися з-під копит. Жінки випрямилися, гейби на постерунку. Щезлий повернувся і пішов у горб до трьох доріг у бік урочища Тополівки. Николиха Угринова за ним. Усі жінки, ніби по команді, тихенько шнурочком попрямували слідом. Ніхто нічого не говорив. Усі були як загіпнотизовані. Дійшовши до трьох доріг, побачили, як хрест, який стояв біля середньої дороги, танцював. Так, так! Під собою мав ніби якісь ноги. Так підскакував, так підскакував з ноги на ногу. А коли почав робити присюди, від побаченого усім похололо в грудях. Щезлий пішов середньою дорогою. Весільні свашки за ним. Боже! Дерева попри дорогу теж танцювали.
І так вигиналися, так витинали, то в один бік, то інший, що своїм віттям аж хльостали жінок по обличчю. Де ділася тота горілка, що пили у свата?… Всі позадихувалися, плечі у кожної стали мокрими. Ого! Від горілки не лишилося і сліду. Чогось навколо зробилося так багато снігу. Декотра набрала снігу аж за халяви. Від тепла за халявами топився. Онучі стали мокрими. Але нікотра цього не відчувала. Махом опинилися на горі. А тут чудо! По небу пливли такі собі невеликі хмаринки, ясно світило сонце.
З північного заходу повівав легенький гарячий вітерець. Листя на деревах ледь-ледь тріпотіло Навколо зеленіла трава. А поміж неї все квіти, квіти.
Недалеко щезлиха плела з квіточок віночок і приміряла собі на голову. Все поправляла, поправляла, бо їй заважали ріжки. Навколо неї підскакували малі щезлики. Від побаченого жінки позатуляли руками роти, щоб не закричати зі страху. Такого вони не те що не бачили, але й не чули. І щезлі, і зелень серед зими, квітки. На рівному полі мов на долоні. Николиха хотіла перехреститися, але не могла підняти руку. Зробилася якась дерев’яна. «Боже! — подумала, — невже кожна втратила розум і не може перехреститися». Хотіла подивитися на жінок, але не змогла навіть голови повернути.
Коли це звіявся сильний і холодний вітер. І то такий, що почав рвати поли кожухів. Жінки зловилися руками за поли. Збилися докупи і зігнули голови всередину. Вітер далі мотав ззаду горботками, сорочками. Скільки би вони так стояли, ніхто не знав, але тут хтось крикнув:
— Ви що збилися докупи, як вівці в жнива. Що з вами?! — це Никола Угрин чекав на жінку, чекав, уже мала би прийти. А то все нема і нема. І пішов назустріч.
Жінки підняли голови, стали озиратися, хреститися. Впали на коліна і голосно заговорили отченаш. Никола стояв збоку і нічого не міг зрозуміти. Нарешті почав сміятися:
— Треба було менше пити або ліпше закушувати. Понапивалиси та й показуєте коники.
Жінки почали підніматися з колін. Білі як смерть. Жодна не могла вимовити ні слова.
— Що з вами? — стривожився.
До жінок повернулася мова, і навперебій заговорили про свої пригоди. Никола слухав, слухав і собі почав хреститися, але не зі страху, а з того, що ці дурні баби посходили з розуму. Скільки було бесіди про це потім. Але ніхто їм не вірив.

VІІ
Проте вдосвіта, хоч це була неділя, Николиха набрала у пляшку свіжої води з криниці і бігом до Бубички зілляти оловом. Мала такий страх, що майже цілу ніч не стулила ока. Нею трясло. Та вилляла воду у миску, розтопила у ложці віск, миску поклала Николисі на голову і віск вилляла у воду. Тут же промовила молитву: «Іване Хреститилю! Христив-єсь Ісуса Христа у воді, очищав-єсь Ісуса Христа в йорданській водиці, я так очищаю цю жінку від страху, може, це раніше, може, це полудніше, може, вечірне, може, це північне, може, західне, може, східне, а може, полуденне. Я це очищаю, я це заклинаю, злий дух відгоню, а добрий пригоню. Я прошу Ісуса Христа, Матір Божу і всіх святих, аби мені помогли це відогнати від цієї жінки». Бубичка взала в руки той віск, що виплиснувси на воду, та й побіліла.
— Николихо! Николихо! — і лиш присіла — такого страху я ще не бачила. — Ану подивіться: оце серце, оце реберця, а навколо одна маса. Це все страх. Де це було, що було?
— Йой! Вуйно, не питайте, йой, не питайте. Що я пережила, ні вповісти, ні показати. Правда, мені вже гейби полегшало. Дай вам Боже здоров’я.
Так ішла додому, так ішла, аби ніхто не бачив. Коли це, де не візь­мись, назустріч суне Василиха Марковська. Від цієї Василихи ніколи нічого не приховаєш. Все має знати, чути і всьому порадити.
— Де була уже так зранку?
— Ой, як я налякалася, ой, як я налякалася. Ходила зливати оловом.
— Ги-ги-ги-ги! — зашкірилася Василиха, — треба було менше дивитися на самця. Ги-ги-ги-ги!
— Тьфу на тебе, яка ти дурна! І коли тебе вже Бог наверне до розуму?…

У неділю, після обіду знову в Угринів почали сходитися гості. Сідати за столи вже запрошували молоді ґазди: Петро з Настунею. Страви гостям подавали в такому порядку, як і першої днини. Гості частувалися, забавлялися.
У цей час у молодої знову зібралися свашки йти до молодого завивати молоду, і несли так званий перший сніданок для молодої. З цієї нагоди кухарка наліпила пирогів із домашнім сиром. Пирогів була повна макітра. До цього взяли пляшку вишнику і пляшку горілки. Дорогою співали народних пісень. Тільки цей раз свашки були з числа молодих господинь. Учорашніх на весіллі майже не було. Вдома відходили від пережитого страху. І в молодого, і в молодої про це тільки й бесіди. Правда, говорили з острахом, озираючись, адже всі знали, що щезлі перебувають усюди. Всі переконані були, що й на весіллю ними скрізь кишіло. Дуже багато їх скрізь розвелося.
Приблизно у цей же час частина молодих гостей у молодого відійшла на другу вулицю, і там одну із жінок перебрали на молоду. Для неї зазделегідь виготовили велику ляльку, замотали у пеленки і на тачках повезли до молодого, теж співаючи. Прийшовши на подвір’я, «нова» молода заплакала:
— Обдурив! Обдурив мене! Обіцяв, що візьме, а взяв другу. Нехай забирає собі цю дитину. Родичі молодого намагалися відібрати дитину, бо ось-ось мали прийти свашки від молодої. Зав’язалася тяганина, яка супроводжувалася жартами, сміхом.
Аж ось появилися під воротами свашки і весело заспівали:
Панове, сватове, ми до вас —    Наше гуся білокриле, значене
Залетіло наше гуся межи вас    Воно мало на голівці злочене.
Наше гуся білокриле зі знаком,    Ой, ходила молода ґаздиня по ґанку,
Та не само залетіло, з гусаком.    Визирала від мамочки сніданку.
Але свашок до хати ще не запрошували. Тому вони продовжували:
Ой у свата нова хата            Ой у свата нова хата
Та й нові пороги,            Та й нові полиці,
Ми до свата загостили —        Ой до свата загостили
Не знали дороги.            Самі молодиці.
Батьки молодого запросили свашок до хати. Ті поставили на стіл макітру з пирогами. Господарі поставили і своє угощення. Свашки заспівали:
Ой свату, свату, та й добра горілка,    Ми любимо свого свата
Будемо пити, аж до понеділка,    І сватові діти,
Від понеділка, аж до вівтірка,    Та й любимо в свого свата
Ой свату, свату, добра горілка.    За столом сидіти.
Ще трохи посидівши, свашки повставали, попрощалися з молодими, сватами і вийшли з хати співаючи жартівливих пісень:
Була мамка на пропою        Була мамка на пропою
Та й пропила доньку свою,        В неділю раненько
Та й за келишок горілки        Та й пропила рідну доньку,
Позбулася з хати дівки.        Файну й молоденьку.
Навздогін дехто з гостей кидав жартами:
— Вважайте, свашки! Бо вчора також такі були, що так голосно співали, а сьогодні ні одної нема на весіллю!
З іншого боку кричали:
— Не задивляйтеся на самців!
Усе подвір’я здригнулося реготом.
Від почутого свашки стали співати тихіше і вже без запалу:
Ой кувала зозуленька    Ой у свата нова хата,
На хаті на розі,        За хатов береза,
А сват сваху обіймає    Я до свата прийшла п’яна,
В сінях на порозі.    Від свата — твереза.
Весілля продовжувалося. Увечері від родини молодої відправили до родини молодого двох послів з калачами — Николу Сливчука та Николу Марковського. На воротах молодого їх зустріли музиканти весільним маршем. Посли вручили калачі батькам молодого і запросили молодих та близьких родичів у гості до родини молодої, тобто сміїнів. Угрини запросили послів за стіл. Тим часом узялися запрошувати у сміїни близьких родичів, але тільки у парах: чоловік з жінкою. Допоки посли вгощалися, господиня підготувала по два калачі для кожної пари. Запросили десять пар.
З хати першими вийшли посли, за ними молоді, потім запрошені. Весільним маршем їх випровадили за ворота. Настуня втішилася. Вперше у своєму житті йшла в гості до своїх тата і мами зі своїм чоловіком і його родичами.
Сміїни, будучи під гумором, жартівливо виводили:
Ой дала мене моя мамка,    Ой дала ня моя мамка
За кого я важу,            Та й дала, та й дала,
Як буде ня мій муж бити,    Та, як тую конопельку,
Я тобі не скажу.        У болото впхала.
Як дійшли до того місця на роздоріжжі, де вчора відбулися чуда, то трохи вмовкли озираючись. Нарешті звіявся сильний вихор і то серед зими. Всі присіли, зігнувшись головами докупи. При вихорі так годиться, аби не підвіяло. Але тут, як щось зарегочеться, аж усім похололо в грудях. Настуня зі страху притулилася до Петра. Вихор ущух. Усі піднялися, поозиралися і пішли далі. Жінки тулилися до чоловіків. Та наближаючись до подвір’я Танасія Грищука, соромно було йти тихо. І якось поволі, спершу потихо, а там усе голосніше й голосніше, але вже без гумору, знову заспівали:
Ой дала мене моя мамка,    Та, як тій конопельці
За кого хотіла,            При березі мілко,
Зашуміла нагаєчка        Та так мені молоденькій
Коло мого тіла.            На цім світі гірко.
На подвір’ї молодої сміїнів зустріли усі гості з музикою. Під весільний марш посли та молодята завели сміїнів до отчої хати. Сміїни віддали господареві калачі і разом з молодятами сіли за гостинний стіл. Частувалися, частувалися та й пішли танцювати. Після кількох танців молодята і сміїни повернулися до молодого. Танасій віддав їм їхні калачі. Усі гості з музикою провели їх аж на дорогу. Після цього гості на обох весіллях танцювали до упаду приспівуючи собі:
Кучерявий баран,        Кучерявий баран,
Кучеряві вівці,            Кучеряві вівці,
Кучерява Настуня        Сміялися із Настуні
На всі Топорівці!        Усі Топорівці!

Ой кухарка руда була
Та й начінка сира була.
Де староста, де староста,
Де староста дівся?
А староста з кухаркою
Та й зачервонівся.

Цимбалістий, цимбалістий    Цимбалістий, цимбалістий,
Як ти файно граєш,        Де ти забарився?
Бодай тобі покривило    В Городенці на ярмарку,
Як перебираєш?        За дівчину бився!

В Городенці на ярмарку    А я бабу хап за лабу,
Там дари давали,        Присилив до дуба,
Усім дали по дівчині,        Цигани ся придивили,
Мені бабу дали.        Що баба беззуба!
І так до досвітку.Старших гостей добре підвипивших ледве відпровадили додому.

ЗИМА 1772 РОКУ

ДРУГА ВЕЛИКА ПОМИЛКА

І
відіб’ю з ляської неволі весь руський нарід! Дотепер я боровся через власну кривду і шкоду, тепер буду боротись за нашу православну віру, — карбував кожне слово великий гетьман України Богдан Хмельницький, сидячи на своєму козацькому троні у Переяславі перед королівськими посланцями. У великому залі було напалено, надворі панував мороз з сильною хуртовиною. У польських вельмож навіть не встиг розтанути сніг на шикарних шубах. Знервовано переступали з ноги на ногу, тиснули скулами зі злості.
— Як це так? — Їм тепер стояти перед їхнім учорашнім підлеглим?
— Поможе мені в цьому вся чернь по Люблін і по Краків.
І не відступлю її, бо то наша права рука. А щоб ви після перемоги над селянами не вдарили на козаків, буду їх мати 200-300 тисяч, при цьому й орду. За кордон воювати не піду, на турків і татар шаблі не підніму… Не стане мені на Україну нога жодного князя чи шляхтича, а якщо хтось захоче з нами хліб їсти — нехай буде Війську Запорізькому слухняним».
Але Польща не могла змиритися з таким становищем. Як це без України? Польські можновладці не уявляли себе без неї. Вони вважали, що це їхня вотчина. Через насильство над українським народом, приниженням, часто потерпали від різних повстань. Летіли голови одних і других. Одні воювали за свою державу на чужій землі, інші захищали свою свободу і честь на своїй землі. Війни, повстання, війни…
І Богдан Хмельницький шукав виходу. Його до цього штовхали ті ж польські можновладці, з великої ненависті до всього українського, не розуміючи, що можуть нашкодити і собі. Не розуміли, що самі собі рубають гілку на якій сидять.
Згідно з Люблінською унією, поляки дипломатичним шляхом зуміли здобути багато української території, але не зуміли вдержати її. Часті повстання на завойованих територіях приводили до загибелі рядових поляків, а тих, які керували ними і державою, — не зачіпало. Це було другою великою помилкою політиків польської держави.
Здобувши протекторат від Росії від захисту поляків, цар Олексій допоміг військами. Разом з козаками почалося очищення України від поляків. Проте поляки не змогли цього стерпіти і з ордою почали грабувати та нищити українське населення з другого боку. Такі війни виснажили Польщу, чим скористалися шведи, і пішли війною на Польщу. З одного боку, російські та козацькі війська, з другого — шведські. Здавалось би, що сам Господь Бог уже не витерпів тієї наруги, яку здійснювали поляки на українських територіях. Богдан Хмельницький побачив ясне сонце над Україною. Радості не було меж.
Але, як сонце засвітило, так раптово і захмарилося. Росіяни зрадили українців, уклавши за їх спиною з Польщею мирний договір і почали війну зі Швецією. Переяславський договір закінчився для України ще трагічніше. Крім поляків, добавився ще жорстокіший окупант — Росія.
Коли Росія була втягнута у війну зі Швецією, Польща відновила гноблення України. З нею воювали козаки. То поляки брали в поміч татарські орди, то — козаки. Україна далі спливала кров’ю. Часто виникали гайдамацькі повстання проти польського насилля: одне, друге, третє. Третє, найстрашніше, мало назву Коліївщина. Його приборкати змушені були на прохання Польщі, російські війська.
Пройшло чотири роки і російська цариця Катерина ІІ сказала: — Досить!

ІІ
У 1772 році відбувся перший поділ Польщі. Потім ще були поділи (1793 і 1795рр.). Була Польща і не стало. Це був фініш другої помилки поляків. Як той казав: «Догралися!». Галичина попала під владу Австрійської імперії. Зміна влади нічого аж так не змінила польсько-австрійські відносини. Почалася колонізація західно-українських земель австрійською імперією. Проте владні посади залишилися майже за поляками.
Інша картина відбувалася на тій частині України, яка попала під окупацію Росії. Поляки не відали, що Росія має великі сибірські простори. З крижаною і холодною тайгою. Їм зразу прийшлося з нею познайомитися. І учасникам Барської конфедерації, багатьом військовим, шляхтичам, середнім і малим чиновникам, яких було так багато на шиї українців, як вошей на струпі. А скільки поляків розчинилося з часом в українській людській масі позбавлених підтримки своєї держави.

У середині серпня зі Станіславова перші австрійські чиновники прибули до Городенки, звідти із польськими урядниками роз’їхалися по селах. Прибули і в Топорівці, де перед церквою австрійський чиновник по-німецьки, бо в Австрії німецька мова була державною, прилюдно зачитував цісарський патент:
— Ми, найясніша австрійська цісарева і пані Марія Терезія доводимо до вашого відома, що віднині і повік ви переходите до складу Австрійської імперії
Поляк, який трохи знав німецьку мову, намагався те все перекласти по-українськи. Одне знав, друге не знав і калічив по-німецькому.
— Що він сказав? — штовхнула Параска Маркозичка свою подругу Марію Заєчович.
— Тихо будь! Потім поясню.
— Три держави, — Австрія, Пруссія і Росія провели поділ Польщі.
Від сказаного поляку затремтіли губи, потім руки. Спочатку зам’явся. Він уже про все знав, але соромився таке виговорювати вслух перед учорашніми їхніми рабами. Австріяк пильно подивився на перекладача і щось йому прошварскотів по-німецькому. Той спохватився і зразу переклав:
— …Австрія, Пруссія і Росія, — заплакавши ледве виговорив, — провели поділ Польщі… Бідна моя Ойчизна… Матка Боска…Матка Боска Ізнаховска, — хрестився плачучи.
З натовпу залунало:
— Так їм треба!
— Давно би були це зробили!
— Вони з нас живу кров пили!
— Кровопивці! Більше 420 років гнобили нас!
Австріяк все поглипав на поляка, той щось шварскотів, але що перекладав відомо лише одному Господу Богу.
Сонце пекло немилосердно. Австріяк зняв капелюх на якому стирчало заткане когутяче пір’я. Потім скинув і піджак. Дуже мружився на сонце. За кожним його порухом стежили сотні очей. Топорівчанам усе було дуже цікаво. Вони надіялися, що зі зміною влади їм стане легше жити. Декотрі так мило дивилися на австріяцького чинушу, що ладні були зігнутися перед ним і цілувати чоботи. Інші, багачики, вже подумували, як би це його пригостити, і показати, як зразу полюбили нову владу. Тверезіші подумували, що хрін ніколи не солодший від редьки, а ворон ніколи не виклює око ворону. Останні мовби, у воду дивилися. Австріяк читав далі:
— Віднині вся повітова польська влада, орендар королівського маєтку пан Копаковські і сільський війт будуть керувати і надалі.
Усім опустилися руки. Як усміхалися, так і посуворішали. Дехто в думках проклинав уже не тільки поляків, але й австріяків.
— Ого! — махнув рукою Гнат Ватаманович, — яке йшло, таке і здибало!
Люди почали шуміти. Напереді стояв орендар королівської землі пан Станіслав Копаковскі і уважно подивився назад. Нараз усі затихли.

ІІІ
— Завтра зранку усі до ґміни! Завтра зранку усі до ґміни! — вже від обіду ходив по вулицях і вуличках посильний від ґміни, вигукуючи до хрипоти завчені слова.
— Їлашу! Їлашу! — заверещала з-за плота Марія Заєчович, аж посильний від несподіванки скочив на протилежний беріг.
— Агій на тебе, ти дідьку в горботці, — сплюнув Їлаш Кульчик, таже від такого вереску ціле життя можна загикуватися…
— Ги-ги-ги-ги, — засміялася вдоволено Марія. — То чого кличуть, чого?
— Моє діло маленьке, чого кличуть. Мені сказано повідомити усіх, я і повідомляю. Скажуть привести тебе до постерунку, я й приведу. Не скажуть, я й сюди не прийду.
Зранку усі до ґміни! — понеслося далі по вулиці.
— Маріє! — прибігла навмання через городи Параска Маркозичка. — Що сказав тобі Їлаш?
— Ет, казав! Ет, говорив! Ет, нічого не казав! Ет, нічого не говорив!
— Та як, та ти з ним вступала до бесіди. Я хоть недочуваю, але добре чула.
— Ет, приходи рано до ґміни.
— Ох, і дурна ти, Маріє, — і Параска сплюнула.
Цієї ночі ніхто не стулив ока. Всі були у глибокій задумі: «Що принесе завтрашній день?»
— Уже ці командувачі надоїли. О-о-о-х-х-х і надоїли! — ніяк не міг заснути Гнат Ватаманович. Перевертався з боку на бік. Один раз таки придрімав і зразу поринув у сон, буцімто приїхали посланці від галицького князя Данила Галицького. Теж, як і вони усі в селі, в білих портіницях, вишитих сорочках, сорочки випущені поверх портіниць, підперезані в окрійках. Скочили з коней, з усіма вітаються за руку, говорять по-українськи. Він, Гнат, з великої поваги до них, адже свої люди, нагнувся щоб поцілувати в руку в того, що привітався з ним, але той вихопив:
— Та що ви, паночку. Не знаю, як вас величати, не треба! Ми всі рівні, руські люди. Маємо любитися.
Тут підбіг війт.
— А чи є у вас, у когось претензії до війта, по його роботі?
Як тут знялося, гаптах би не сів на сьому хату:
— Я живу з ним у сусідстві, так він уже прибрав половину мого города…— закричала стара Параска Семеніва, — а кури й качки не виходять з тієї другої половини…
— Він змарнував мені дитину…
— Бреше! Бреше! — відмахувався війт.
— Забрав чотири півмітки.
— У мене забрав новий кожух і десять метрів полотна
— Я йому виткала дві верені, не дав ні копійки!
Один із тих, що приїхали, почав витягати з-під сідла нагайку.
— Брешуть! Брешуть! — кричав на всі заставки війт. А як побачив у руках нагайку, впав на коліна: — Люди, простіть, більше не буду. Що винен, усе віддам. Віддам!
Той замахнувся нагайкою…
— Оце справедлива українська влада, ось вона наша — стояв ззаду й усміхався Гнат. Війт як заверещав від болю, аж тут Ватаманович пробудився. Кинувся від крику до вікна, але там було тихо. Потім сплюнув спересердя: «Лізе в голову всяка всячина…»
За вікном бовваніла темінь. У Гната на душі стало болісно і тривожно. Що воно буде завтра? Чого їм іще треба? Надворі було тихо. Гнат ще раз зазирнув у вікно. Йому причулися якісь дивні звуки. Тоді прислонив голову до скла. За плотом нипали якісь привиди. Показалися щезлі. Зі страху по спині почали лазити мурашки. Гнат відсахнувся від вікна і подріботів до ліжка. Але сну уже не було, як корова язиком злизала. Його Настуня мирно спала, посапуючи уві сні. П’ятеро дітей теж спали: старші на печі, менші на припічку. Гнат повернувся до вікна. — Господи! — Устав і перехрестився. Вп’яв очі у світлу пляму, яка вповзала через вікно знадвору. Йому здалося, що хтось ходить попід вікнами.
Ранком обійшов худобу і направився до ґміни. Звідусіль, з кожної вулиці чи вулички тягнувся народ. Одні щось жваво обговорювали, інші йшли мовчки.
Знову наперед громади вийшов якийсь панок і той самий поляк, що був минулого разу. Панок розгорнув якийсь великий папір і почав читати, а поляк перекладати:
— Ми зачитуємо універсал цісаревої Марії Терезії, виданий від 1 вересня 1772 року:
«Усім і кожному, зокрема, кому про це треба знати або належало довідатися, ми з імператрицею Російською і королем Прусського двору з’єдналися, вчинили раду, зокрема про те, що до деяких королівських провінцій, які здавна належали по праву нам, які ми повинні повернути собі, і саме їх ми відібрали. Ми цей край, як частину нашого права, наказали нашому війську обняти. Наш край тепер має такі межі: правий берег Вісли від Сілезького князівства, вище Сандомира. Звідти кордон проходитиме через Франполе до Замостя і Рубешова, аж до ріки Буг, а потім поза Бугом біля властивих границь Червоної Русі, в напрямі на Волинь і Поділля — аж до кордону Збаража. Звідти кордон буде пролягати до Збруча, звідти — до Дністра з частиною Поділля до потоку Побоча, що впадає в Дністер і наостанок до кордону Покуття, яке відділяє цей край від Молдови».
Перекладач поки це все переклав, то, сараку, аж спітнів. Ніби вимолотив десять снопів жита. А вже як скінчив, то так вертів головою, так вертів то вправо, то вліво, так усміхався, гейби витягнув завантажений віз на горб.
Громада на цей раз стояла і мовчала, спідлоба дивлячись то на австріяка, то на поляка. Ніхто нічого з цього не зрозумів. Кмітливіші в тому числі Гнат Ватаманович, думали: «Навіщо це все нам?»

ІV
У кінці грудня, а це було в неділю, віруючі після відправлення в церкві літургії виходили з церкви.
— Диви, диви, Маріє! — почала штовхати в бік Параска Маркозичка, — знову якісь пани стоять перед церквою.
Марія звернула погляд. Стояло знову два панки, одягнені у кожухи, на головах шапки. Від морозу під ногами поскрипував свіжий сніг. Кілька дерев побіля церкви стояли нерухомо. Гілля посхилялося під тягарем снігу і дрімало. Марія повернула голову в бік панського цвинтаря, він був увесь покритий снігом. Потягнуло з північного заходу холодним вітром. Марія з Параскою зіщулились і, притиснувши руки до себе, заховали їх у рукави кожухів. Там склали докупи і намагалися хоч трохи їх зігріти.
— Сьогодні! — голосно мовив перекладач, — ви всі приймете присягу на вірність нашій імператорській княжні Марії Терезії.
Для Австрії не існувало поняття єдина держава, єдина нація, а Австрія — це володіння Габсбургів.
— Для цього ви всі повинні стати на коліна і повторювати за мною:
Жителі стали поглядати один на одного: «Як це ставати на коліна прямо на снігу». Але напереді впали на коліна пан Копаковскі зі своєю панею, за ним усі його придворні, халупники, війт з жінкою. Почала падати на коліна і вся громада, повторяюючи за перекладачем:
— Слюбуємо і складаємо тілесну присягу Всемогучому Богові, найяснішій імператорській княжні і пані Марії Терезії, з ласки Божої цісарській Римській, як тепер найласкавішій королеві, а також слюбуємо, що кожного часу будемо вірними і послушними підданими!
Марія подивилася збоку на Параску, а та мовби води в рот набрала.
— Парасю! А ти чого так запишнилася, як яшний пиріг?
— Бо мені так хочеться!
— Ти не промовила жодного слова.
— І не подумаю!
— Ти що? Не присяглася?
— Подумаєш! Потрібна мені ця Австрія, і ця Марія Терезія, — гонорово промовила Параска. — Я без Марії Терезії проживу, а тепер най вона без мене проживе, коли я не приймила присяги. Подумаєш, поміняли лише шандарів. Замість польських появилися австріяцькі. Решта все, як було.
Марія пильно подивилася на свою куму:
— Агій на тебе! — і перехрестилася. Хто б міг подумати, що в ній сидить такий дідько.

V
На прийнятті присяги заходи нової влади не припинилися. В зв’язку зі зміною нової влади права на королівські і церковні маєтки перейшли до відання австрійського уряду. Зараз-таки оголосили імператорський універсал про передачу орендарями у власність держави королівських маєтків. У першу чергу, у власність держави перейшли маєтки, які були у володінні високих сановників, посади яких ліквідовано (воєводи, старости і кастеляни), а також економії, в маєтках яких знаходилися солеварні.
Крім того, конфіскації підлягали королівські маєтки у випадках смерті орендаря, або у випадку несплати орендної плати. Конфісковувались також маєтки ліквідованих монастирів і костелів. Цей універсал поклав початок конфіскації всіх королівських маєтків. Деякі конфісковані маєтки час від часу продавались орендарям. Така робота продовжувалася довго, бо на місці польські орендарі прямо-таки нехтували цим універсалом.
З цією метою було видано повторний імператорський указ (патент), на підставі якого королівські і церковні маєтки, які з різних причин ще не були конфісковані на той час, остаточно конфісковувалися з метою їх продажі.

VІ
Пополудню сонце почало опускатися додолу. Кругом було тихо й тепло, як ото буває в період жнив. Коли падають згуста дощі, надоїдає, так само, і літній сонячний день. Здається, що то велике-велике море, і нема тому кінця й краю. Як хочеться, щоб приблизилась вечірня пора. Від спеки, від тепла все потомилося, ніби відпочиває. І те ж сонце також хилиться до горизонту, мабуть, хоче відпочити. Дерева стояли непорушно, дивлячись одне на одного. Помежи їхніми гілками і листям поховалося птаство, розклавши крила, відкривши дзьоби часто дихали, мовби звідкись прилетіли з далекої дороги. На полях поввисало додолу виповнене колосся, яке також чекало нічної прохолоди, одночасно тут же просилося, аби його скосили. Несила вже було держати переспіле зерно. Навколо панувала якась мертва тишина.
Коли це мов грім серед чистого неба:
— Парасю! Ти чула новину? — закричала з-за плота Марія Заєчович. — Забирають ґрунт у наших панів Копаковських!
— Як? Чисто забирають? — голосно мовила з-під своєї хати Параска Маркозик.
— Ніхто нічого не забирає, — мовив спокійно йдучи по дорозі посильний ґміни Їлаш Кульчик. — Пан, як орендар, згідно австрійського закону має повне право викупити королівський маєток.
— Та й викупить? Таже це коштує великі гроші. Невже має стільки грошей?
— Дурна бабо. Чого рахуєш чужі гроші? Краще порахуй свої воші.
— Боже, Боже, ще й йому жаба тета.
— Ет! Дурному вічная пам’ять.
— Так, так! Прийми, Господи, й моє до гурту, най не рує.
— Мой, мой, Їлашу! Дай, Боже, той розум хлопови наперед, що жидови назад.
— Маріко! Ну чого, ти каркаєш, як та ворона-каркарона?
— Їлашу, йди куди справився. Дурному вічная пам’ять.
— Тьфу на тебе! Яка ти дурна. Видно, що чоловіка не маєш. Нема кому добре вибити. Жінка не бита, як коса не клепана.
— Ой! Ой! Тримайте бо впаду! Ліпше з мудрим загубити, ніж з дурнем найти.
— Ну й чого ти, Маріє, підскакуєш, як риба на вітер. Чого ти мене вчепилася, а вчепися плота, дай Боже!
— Гей люди! Подивіться. Я тебе вчепилася? Я говорила з Параскою. Ти йшов собі по дорозі, то йди далі. Чого вмішався до бабської бесіди та й плещеш язиком, як пранником на потоці. Агій на тебе!
Через кілька років маєток Копаковських перейшов до нових панів — Комарів.

Також читайте:

«Тополівка», том 1, частина 1. Дмитро Мохорук «Тополівка», том 1, частина 5. Дмитро Мохорук «Тополівка», том 1, частина 3. Дмитро Мохорук