«Тополівка», том 1, частина 10. Дмитро Мохорук
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Заплакала стара ненька, діти ся питають:
— Нени, нени, де наш дєдик, чом з нами не вечеряє?— А наш, дєдик, діти, в далекім Сибіру,
Лише споминає Святий Вечір в нашій славній Україні.З народної колядки
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ
ОСІНЬ 1943 РОКУ
МОЛОДЕЧИЙ ПОРИВ
І
Два роки минуло від початку війни. Як то кажуть, багато води протекло по Тополівці, пройшло безліч дощів, випало кілька метрів снігу, сотні разів сходило і заходило сонце, скільки передуло вітрів. Але ще й сьогодні перед очима мешканців села виринають картини початку війни, коли відступаюча Червона Армія все нищила на своєму шляху, грабувала державне і людське майно.
Ще з часів полонізації в Городенці був створений повітовий провід ОУН. І коли стався розкол у Проводі Українських Націоналістів, зі складу Проводу вийшла Галицька крайова організація ОУН на чолі зі Степаном Бандерою, куди в основному ввійшли енергійні з гарячими головами молоді люди. Майже вся галицька молодь підтримала революційні ідеї Степана Бандери. Але на той час уже багато шкільної та гімназійної молоді підтримували практичнішого, поміркованішого Андрія Мельника.
Городенківський провід ОУН, звичайно, підтримав бандерівську лінію. Отож при відступі Червоної Армії організував відділи самооборони. Насамперед стало відомо, що замінований цукрозавод. Кілька вагонів цукру, бувше керівництво району готувало до відправки.
Хлопці одного із відділів негайно прибули на місце події, знайшли підведені детонаторні шнури, вибухівку і завод урятували. Тут же розібрали кілька рейок і не дали відправити вагони з цукром. Інші відділи самооборони роззброювали окремих червоноармійців, які при відступі відстали від своїх частин.
ІІ
Спершу район зайняли угорські війська. Через кілька днів до Топорівців прискакали з Городенки на конях — офіцер з трьома солдатами. Насамперед знайшли своїх прихильників. Хто то на кого мав зуб, хто то не любив своїх сусідів і загадав при такій нагоді розквитатися чужими руками. Поки одні посеред села установлювали шибеницю, інші кинулися по подвір’ях шукати лідерів села, — голів сільської ради і колгоспу, інших поважних людей, які співчували на той час уже колишній владі. Очолив це дійство Василь Сливчук. З приходом визволителів у 1939 році його звільнили з тяжкої тюрми Берези-Картузької, де поряд із політичними в’язнями поляки ще в окремому відділенні тримали небезпечних злочинців, які скоїли вбивства. Прийшов на дерев’яшці. За його розповідями, кожного дня стояв по пояс у ропі в тісній камері і на голову весь час капала вода. Почалося загнивання ноги з пальців, потім у тюремному шпиталі ногу нижче коліна відрізали. Отож бігав на дерев’яшці. Від своїх друзів, вірних побратимів відійшов. З приходом додому до них не признавався.
Забігли на одне подвір’я — нема нікого дома, на інше — те саме, на третє — є! Кинулися, мов шуліки, на беззахисного Миколу Кривчука, повалили на землю, почали бити ногами аж до крові.
По небу низько пливли темні хмари. Їх гнав поперед себе холоднуватий вітер, який звіявся звідкись. Почав мжичити дощик, але це лиходіїв не зупинило. Ні прохолодний вітерець, ні холоднувата мжичка не змогли остудити розгарячілі голови.
“Бий! Бий совіта!”, — долітало хтозна куди.
Від здійнятих криків у кутку подвір’я рвався на ланцюгу з лютим гавкотом пес, за ним піднявся гавкіт у сусідніх дворах. Зчинився рейвах на всю округу. То звідти, то звідти почали бігти на допомогу сусіди, родичі. Новоспеченим поліцаям треба було показати, що в селі появилася нова сила, яка здатна не тільки навести порядок, а й привести до порядку будь-якого мешканця села. Тут же зв’язали Кривчукови назад руки і потягли до воріт з криками ”На шибеницю! На шибеницю!”
Ті, що позбігалися, закричали: “Ви що собі дозволяєте?”. Баба Сиродюкова прибігла з вилами. Нічого не кажучи підбігла до одного з поліцаїв і штрикнула ззаду. Той зловився за зад і кинувся тікати. За ним — другий. Жінки виламували колики з плота. Миттю непрохані гості розбіглися. Чоловіки давай за ними свистати в пальці. Звелася уся справа на сміх.
Проте не до сміху було за селом, де з одного боку потічка Тополівки стояло біля двох десятків школярів, а з другого — теж. Між ними вже більше години велася жвава перепалка.
— Гей ви, бандерівці! Це правда, що у вашому проводі зібралися такі самі шмаркачі, як ви, і хочете здобути Українську Самостійну Соборну Державу? Як ви це будете робити?
— Ми знаємо, як це робити! Обійдемося без тугодума і боягуза вашого Мельника, який удає великого героя, а не може сісти голою с——ю на їжака. Ги-ги-ги-ги-ги! — зареготала малеча.
— Що-о-о, наш Мельник, боягуз? — Ми вам зараз покажемо, хто боягуз.
І з розгону почали зсуватися по глибокому берегу і перескакувати потічок. Від невеликого дощу трава на березі стала мокрою, то дехто босими ногами просто з’їхав з берега і шубовсталися у воду. Ті, що стояли на іншому березі, напружилися. Хто добігав до них, ногами штовхали в груди. Ті падали і скочувалися назад у воду.
— Ну що, Мельниківці! Ловите рибу чи раків?
Але ті теж не ликом шиті. Знову пішли в атаку. Тільки на цей раз були кмітливішими. Коли ті, що на березі відкидали ногою, їх тут же ловили за ногу, і обидва супротивники скочувались у воду. Незабаром усі чалапалися в воді. Мокрі, в намулі, але одні одним давали штурханів. З часом в одного потекла кров з носа, потім у іншого.
— Мельниківці, не здавайтеся! — Бандерівці, тримайтеся! — ще довго лунало над берегами Тополівки.
З цього дня призначений угорцями солтис зі своїми поліцаями сиділи лише в гмінній управі, на стіні якої висіло оголошення:
— негайно здати зброю, хто не здасть — розстріл
— додержуватися спокою і громадського порядку.
— за порушення цих заходів — розстріл.
Незабаром у районі появилася німецька адміністрація, яка замінила угорську.
ІІІ
— Николо! Ти чув? Григорій Кутейко більше не буде солтисом.
— А ти звідки знаєш?
— Звідки, звідки. Та же це мій вуйко. Вчора ввечері я був у нього.
— То й що? — Никола недовірливо подивився.
— Ну й тугодум ти, Николо. Я бачу, що ліпше з розумним щось загубити, як з дурним знайти.
— Якщо я дурний, то залиши мене в спокої.
— Слухай! У Городенці створюють військово-старшинську школу. Вуйка, як хорунжого УГА, призначили четарем четвертої чети. І повідомив, якщо я хочу, то прийме до своєї чети. Сказав, якщо хтось ще бажає, най приходить. Ідем до цієї школи?
— Вона мельниківська, ця твоя школа, чи бандерівська?
— Я йому про образи, а він мені про гарбузи. Іди, Николо, геть!
— Ну та чого ти зразу! Я теж хочу до тої школи.
На подвір’ї перед великою кам’яницею стояли вишикувані в кілька шеренг юнаки. Боже! Цвіт нації. Один в один. Недалеко перед ними стояв накритий скатеркою стіл, на ньому три калачі, невеликий хрест, принесений з церкви, а по боках столу майоріли синьо-жовті прапори. За столом стояв сотник Української Галицької Армії, начальний командант школи Петро Васкул і позирав на першу чету, яку очолив його заступник, начальник штабу хорунжий Гонтар. Усі стояли з гордо піднятими головами. До цієї чети відібрали юнаків тільки з середньою освітою. Від вітру полотнища тріпотіли, надаючи цьому святу якоїсь особливої поваги і радості. Ці старшини будуть служити Україні.
Трохи далі стоять зі своїми четами — поручник Никола Чайківський, поручник Бялий і хорунжий Кутейко.
Ще свіжими в голові сотника витали події, які сталися у Львові 30 червня 1941 року. Оголошення акту про відновлення державності України. Обрано Національну Раду, Український уряд. У приватній розмові з головою уряду Ярославом Стецьком Петро Васкул з великим душевним хвилюванням слухав:
— Пане Петре! Я знаю, що ви є визначний спеціаліст у військових питаннях. Я знаю також, що таких, як ви, в нас є більше сотні — сотників УГА. Отож, я вам поручаю організовувати військово-старшинські школи і готувати офіцерів української армії.
Від такої згадки по тілу розливалося тепло. Приємно стояти перед такою кількістю майбутніх українських офіцерів, але це ще буде. А сьогодні, як мило гріє сонце, мовби благословляючи цих юнаків на велику справу. Навіть горобці та шпаки вмовкли, ніби хотіли чути і бачити, що тут діється:
— Панове! — кашлянув командант і подивився вкотре довкола, хоча це йому не вперше, але все-таки в душі хвилювався, — Україна за свою соборність і свободу надто дорого заплатила, бо до волі ми йдемо віками, десятки мільйонів героїв устелили рідну землю своїми кістками, полляли гарячою кров’ю, по всій Україні встелені ними могили. Але ми свого ще не добилися.
Сьогодні зійшлися в жорстокій борні два кровожерні дияволи. Вони гризуть один одному горлянки. Поки перегризуться, ми, враховуючи помилки минулого, повинні підготуватися і постати на могилах цих шакалів. Побудувати свою Українську Самостійну Соборну Державу. Сьогодні ви присягнете на вірність нашій неньці-Україні.
З нагоди такого свята у гості до майбутніх старшин приїхав брат Степана Бандери — Василь, член обласного проводу ОУН. Вище середнього зросту, худорлявий. Волосся на голові з правої частини розділене. Зліва — зачесане вниз, справа — назад. Голова до підборіддя звужена, міцно стулені губи. Теж недавно приїхав зі Львова.
Але німці раптово змінили свою тактику щодо політичного проводу ОУН (б). Після проголошення Акту відновлення Української державності почалися масові арешти провідних діячів Крайового проводу. До концентраційних таборів попали Степан Бандера, Ярослав Стецько та багато інших. За дорученням Проводу ОУН (б) його очолив Никола Лебідь.
Ще ніхто тут не знав, що Василь Бандера разом із Богданом Рибачуком, уродженцем Городенківщини, намітили 12 липня проголосити Акт відновлення Державності України в Станіславі. Ще не міг знати, що від цього заходу німці заарештують і його, запроторять до німецького концтабору і там закатують. А сьогодні дивився на молодиків радісними очима, з великою надією на них. Вони не набагато молодші за нього. Майбутнє нації!
— Друзі! У вас сьогодні велике свято. Ви станете першими захисниками нашої Самостійної і Соборної…Ви поведете за собою маси народу за боротьбу, за Україну!
Хлопці в шерензі стояли, мов приковані до землі. Вчорашні сапальники, косарі, пастухи завтра сядуть за парти здобувати ази військової науки. Ніби десь здалека до них донеслося:
— Я пропоную назвати вашу школу іменем полковника Михайла Колодзінського.
— Хто такий? Хто він? Хто?.. Хто?.. — пронеслося шеренгами.
Іван Ватаманович перезирнувся з Николою Сливчуком і обидва здвигнули плечима. Це зауважив Василь Бандера.
— Я зрозумів! Михайло Колодзінський народився 26 липня 1902 року в селі Поточище вашого повіту в родині заможних селян-поляків. Але в домі панувала українська мова і український дух. Після закінчення сільської школи управитель школи-поляк наполіг, щоби малий Михайло вступав до Коломийської польської гімназії. Через незнання достеменно польської мови його не прийняли. Тоді він вступив до української гімназії “Рідна Школа” у Городенці, потім продовжив навчання в українській державній гімназії в Коломиї.
Тут вступив до Української Військової Організації. За активну діяльність у цій організації невдовзі був заарештований і сидів у Коломийській в’язниці. У 1924 році Михайла Колодзінського покликали до війська. Служив у Варшаві. Пройшовши рекрутський вишкіл, був відібраний до старшинської школи, яку закінчив у ранзі підхорунжого.
Після служби в армії вступив до Львівського університету на правничі студії. Вчився довго, бо за час навчання був п’ять разів заарештований за політичну діяльність і більший час провів у львівській тюрмі Бригідки.
1 листопада 1928 року при великому зібранні у катедрі св. Юра відправляли панахиду по десятій річниці Листопадового зриву. Після панахиди Михайло Колодзінський вийшов на балкон церкви і розгорнув український національний прапор з написом великими буквами УВО. Це дало привід тисячам людей присутніх на площі перед церквою почати співати українських національних пісень. Закінчилося це святкування стріляниною між бойовиками УВО і польською поліцією.
Через рік Михайла Колодзінського заарештували в Городниці, у домі сільського пароха Василя Поповича за учась на початку вересня в замаху на “Східні торги” у Львові. Як після виявилося, усе це було спровоковано польською поліцією. Але судовий процес проходив майже місяць. Було обвинувачених 17 осіб. Одного із бойовиків УВО засудили на кару смерті. Михайлові пощастило вийти на волю.
Хлопці так захопилися розповіддю про легендарного земляка, що не звертали ніякої уваги на те, що немилосердно почало пекти сонце. Не чули, як розцвірінькалися, мабуть, на ясну погоду горобці, шпаки. Десь у високих кронах дерев принишкло вороння. Звіявся легенький вітерець і холодив їхні тіла. Білі шеренги стояли так рівнесенько, мовби під шнурочок. Хлопці всі були у білих вишитих сорочках, білих портіницях, перев’язані в поясі окрійками. На ногах у кого чоботи, в кого черевики, а дехто вже був у капцях. Захопленню від почутого не було меж. Український патріотизм за свою землю зразу заволодів їхніми душами і серцями. Потім почав проникатися кожною складовою їхнього організму. Іван з Николою стояли мов заворожені. У Николи від захоплення аж відвисла нижня губа. Іван зиркнув збоку і непомітно для інших прошепотів:
— Николо, закрий свою дровітню, бо, бігме Боже, залетить горобець!
Той нишком штовхнув Івана під бік.
— Через рік Михайло брав участь у з’їзді бойовиків УВО в Данцігу. Повернувшись до Львова, продовжив студії в університеті. Але через півроку знову попав до тюрми. На судовому процесі його звинуватили за належність до Організації Українських Націоналістів, тобто за державну зраду. Крім того, нагадали за статтю про важливість військового виховання підростаючого покоління українців, яку надрукував у органі ОУН “Розбудова Нації”.
Товариші пророчили вищу міру кари, але Михайло одержав лише рік тюремного ув’язнення. Після тюрми Крайова Екзекутива ОУН прийняла рішення щодо Михайла Колодзінського вислати за кордон для зв’язку й інформації з діючим там Проводом Українських Націоналістів, бо у відносинах поміж краєм і ПУН-ом витворилися деякі розбіжності.
Це наш земляк, наш Мишко, наш — шептали поточищенські хлопці, які стояли позаду Николи Сливчука та Івана Ватамановича.
Василь Бандера так захопився своєю розповіддю, що навіть не зауважив, як вітер розбив його зачіску й оголив спереду лисину. Дотепер він усе поправляв рукою зачіску, щоб не так блистіло. Хотів виглядати молодим. Але роки брали своє.
— Там, за кордоном, за рекомендацією зверхника ОУН полковника Андрія Мельника, Михайло почав студіювати твори військових теоретиків, вивчав чужі мови. Налагодив тісні зв’язки з хорватськими націоналістами, які звалися “Усташі” і також боролися за незалежність своєї Хорватії, поневоленої сербськими окупантами. Разом на території Італії організували навчання для усташистів і українських націоналістів. Військову справу і методи партизанської боротьби викладав Михайло Колодзінський, який перед тим вивчив і хорватську мову.
На Закарпатті творилася Карпатська Україна, і в січні 1939 року Михайло прибув до Хуста і радів, як іде відновлення державності. Сотні синьо-жовтих прапорів під час величавої маніфестації при великому здвигові народу відзначали 20-річчя свята злуки з Великою Україною. Це був вияв бажання українського народу жити вільним і незалежним життям.
Від 1919 року Карпатська Україна була складовою Чехо-Словацької республіки. Тиск з боку гітлерівської Німеччини розвинув патріотичні почуття словаків і українців до самостійного життя. У результаті чеський уряд погодився надати Карпатській Україні свій сейм і уряд. Тут же організувалася Народна Самоборона “Карпатська Січ”. Спершу Михайла призначили начальником штабу. Коли проголосили самостійність і незалежність Карпатської України, зразу на молоду державу напали добірно вишколені угорські війська. Президент Августин Волошин викликав до себе Михайла Колодзінського і новостворений уряд присвоїв йому звання полковника, призначивши начальним командантом збройних сил молодої держави. Угорські війська планували одним махом зайняти усе Закарпаття. Але шалений опір невеликої кількості січовиків, які дістали підтримку з поневоленої Польщею Галицької землі, зірвали усі плани завойовників. Проте січовикам довелося відступати і залишати рідні землі.
Відступало і військове керівництво Карпатської Січі. Були то досить тяжкі умови відступу, особливо, коли вони опинилися високо в горах. При цьому Колодзінський від перевтоми і простуди важко захворів. З кількома січовиками направився до однієї із залізничних станцій у горах. По дорозі потрапили в руки угорській розвідці, а через кілька годин усі були розстріляні. Таке геройське життя прожив ваш, славної пам’яті, земляк Михайло Колодзінський. Тому я прошу назвати вашу школу його іменем.
Усі стояли приголомшені таким закінченням легендарного життя їхнього земляка.
— То як? Старшини і курсанти військово-старшинської школи! — Карбуючи кожне слово з хвилюванням у голосі, звернувся начальний командант.
Над Городенкою несподівано прозвучало: “Віват! Віват! Віват!”. Аж птахи позлітали з дерев і підняли великий галас.
ІV
Курсанти на перших заняттях дізналися про проголошення у Львові Акту відновлення незалежності Української держави. Бачили, як лютували угорці і влаштовували провокації проти роботи військово-старшинської школи.
Особливо загострилися відносини, коли в Чернелиці невеликій групі тамтешніх поляків вдалося вчинити переворот у місцевій гміні і призначити керівництво з числа своїх людей. Але тут же втрутилися чернелицькі курсанти Городенківської військово-старшинської школи і прогнали поляків. Оскільки в угорському штабі були офіцери польського походження, таке зухвальство курсантів не могло пройти повз їхню увагу. Тут же, а це діялося в кінці липня, викликали до штабу сотника Петра Васкула, якому польські офіцери висунули кілька звинувачень і вимог власних інтересів. Усе зводилося до того, щоб негайно розпустити військово-старшинську школу, залишивши лише одну чету, яку перейменувати на українську поліцію, і створити з числа поляків свою паралельну поліцію, буцімто для захисту польського населення від нападу українців. Сотник відмовився. Тут же йому оголосили, що він заарештований. Одночасно угорці оточили військово-старшинську школу, де один із поручників оголосив курсантам наказ здати зброю і розійтись по домівках. Військово-старшинська школа була роззброєна і закрита. Сотника Петра Васкула вивезено в один із лісів району і розстріляно.
V
Сонце піднялося високо і здавалося, що зверху усміхається. Навколо нього виднівся віночок, сплетений із польових квітів. Сонечко тішилося, що його хтось зранку прикрасив, і час від часу стрясало голівкою, а з голівки падали великі вогняні пасма та все на косарів, на косарів, які косили траву на сіно:
— Ой, квапмося Николо, спішім бо це сонце ненадовго. Кажуть, що як тільки починається сінокіс, то обов’язково почнуться дощі. Треба якось упоратися з цими роботами. Сьогодні ти мені помагаєш, завтра піду тобі.
Сонечко так мило дивилося на молодців, що враз засміялося, з відкритого рота шугонуло полум’я та все на землю, та на землю. А той клятий вітер! Де він сьогодні? Ну бодай би війнув кілька разів. Так ні! Коли треба захистити від спеки і підсушувати скошену траву, то нема, а коли скидаєш сіно в копиці чи накладаєш на вози, то мусить, аби там що, хапати з вил сіно, не даючи скидати на вози. Або коли вже їдеш з повним возом, то такий звівається, що мало не перекидає сіно на землю.
Никола поозирався. Покосами чалапали бузьки, шукаючи поживу. Здавалося, яка тут пожива в таку спеку, коли все попідсихало. Так ні! Один бузьок підняв голову догори, а жаба лише мигнула ногами і нестало. Он другий так само.
— Десь їх находять — подумав і підняв голову. Ці чайки літають, літають і цілий день лише: “Скігли! Скігли! Скігли!” Чого літають, чого кричать? Кажуть, що вони живуть там, де багато води, але ж тут води нема!
— Николо! Николо! — кричав уже Іван, — ти що вдавився, що задер голову догори, я кричу, кричу а він не чує. Так ідемо сьогодні?
— Куди?
— Куди, куди! Поза городи.. Боже, Боже! Таже нас просили ще ранком прийти ввечері до Івана Угрина. Там у його великій стодолі буде якесь зібрання. Мають прибути якісь сторонські пани. Я вже чув, що буде дуже інтересно.
— Підемо!
Коли ввечері Никола з Іваном підійшли до стодоли, там уже було повно народу. Обидва зупинилися біля дверей і стали роздивлятися. Були тут і сільський солтис, писар, директор школи, вчителі, багато ґаздів. І жодної сільської жінки. На протилежній стіні, що від дверей, висіла вовняна вереня, внизу зроблено з дошок невелике підвищення, гейби така собі сцена. На ній маленький столик, а від стіни — лавка.
Зараз-таки приїхала бричка, і з неї зійшло два чоловіки, одягнені по-інтелігентному. Коли зайшли до стодоли, стало тихо. Так було накурено, хоч вішай сокиру. Дехто з курців почав плювати на пальці і гасити цигарки. Гості зійшли на підвищення. Один сів за стіл, другий поозирав людей, кашлянув і розпочав:
— Шановні панове! Національний український дух і патріотизм наших українців сягає далеких віків. Споконвіку нащі пращури мріяли про свою Українську Самостійну Соборну державу. Під час Листопадового зриву у 1918 році Галичина, разом з Буковиною і Закарпаттям, утворили свою республіку. Велика Україна теж не дрімала. Оголосила кілька Універсалів, які призвели до утворення Української Народної Республіки. У 1919 році проведено злуку всіх частин Української землі в єдину неподільну Українську Державу. Але наші вороги налякалися, що це може постати велика, сильна держава і кинулися її шматувати по частинах. Найбільшу частину України відірвала більшовицька Росія, частину — Польща, Румунія і Чехо-Словаччина. Отже наші вороги думали, що з Україною покінчено раз і назавжди.
Передові прогресивні українці у 1925 році створили “Легію Українських Націоналістів”, створилися інші організації, які поставили собі за мету, щоби показати всьому світові, що Україна жила , живе і буде жити. Створилися вони для того, щоб продовжувати боротьбу за Соборну і неподільну.
У 1927 році у Берліні відбулася І-ша конференція українських націоналістів з питань об’єднання всіх цих груп, але цього не відбулося через розбіжність організаційних принципів. У деякі групи проникли наші вороги і всіляко старалися не допустити до такого об’єднання. Ви самі розумієте, коли взяти в руки віник, то ним можна і позамітати, і навіть відігнати худобину, чи вдарити. А візьміть і розберіть по прутику. Що тоді буде?
— Та нічого не буде, бо самі прутики нічого не варті, — залунало звідусіль.
Слухачі так прониклися почутим, що всі перестали курити і від захоплення аж роти пороззявляли. Ніколи чоловіки й хлопці не сиділи так непорушно. Збоку здалося би, що то сидять якісь мумії. У стодолі так було тихо, що чути було, як по сусідству часто гавкав пес. Не втерпівши, один із ґаздів вийшов:
— Параско! Таже заведи кудись цього волохатого, бо через нього ми не все чуємо, що там говориться. Пішла би до нас та й послухала, що тут говориться.
— Ади-ди-ди! Позбиралася голота та й, ади, їм мій пес шкодить. Що ми за ґазди. Ану, тут є хоч один багач?
Той спересердя сплюнув та й пішов до стодоли. Але Параска таки пса завела до стайні, подумавши “Може, й є, що там щось людського говорять”.
— Аж через рік відбулося об’єднання усіх українських націоналістичних організацій у “Союз українських націоналістів”, — продовжував оратор.
Потім у Празі пройшла ІІ конференція українських націоналістів, на якій прийнято рішення про скликання Конгресу українських націоналістів. Через рік у Відні зібрався І-ий конгрес українських націоналістів. На Конгресі обраний Провід Українських Націоналістів на чолі з Євгеном Коновальцем, — продовжував виступаючий аж задихався. — Вам не надоїло слухати?
— Нам про таке ніхто і ніколи не розповідав.
— Ми навіть про таке не чули. Це вперше!
— Як це все було складно.
— А чому це так довго варилося?
— Головне, що зварилося.
— Розкажіть ще щось таке цікаве.
— Певно, що ви не для цього приїхали до нас, щоб нам про це розказати, — лунали голоси звідусіль.
— Ви правду сказали. Ми приїхали зовсім з іншою метою, але мусимо трохи вдатися до історії. Ви питали, чому усе так складно? Складно, бо багато є сил і в нас, і за кордоном, які не хочуть щоб Україна існувала як держава.
— А що їм так розходиться?
— Що розходиться? Першою проти того, щоб Україна була державою, виступає Росія. Вона держить під своєю шинелею Україну майже триста років. І хоче, щоб це було навічно. Перше: через Україну має доступ майже до усіх Європейських країн.
А так доведеться мати справу з цими ж країнами через нашу державу. Друге: Росії не дають спокою наші багатства і наші чорноземи. Україна є для Росії житницею. Хоче, щоб Україна її годувала. Третє: зважаючи, що Україна має Чорне море, Росія має можливість закрити доступ до нього іншим державам.
Інші держави, які розшматували нашу неньку, це просто захланність і зажерливість.
— Так допоки це так буде?! — хтось вигукнув аж із-заду стодоли.
— Скільки вже можна пити з нас кров?!
— Хіба ми не можемо за себе постояти? — мовив уже старший Петро Тимчишин. Від такого запитання усі перезирнулися і звернули свої погляди на нього. — Хто ми є? Та ми у першу били москалів. Били італійців. Потім били поляків. Більшовиків. Кого ми тільки не били. Лише єдності нам бракувало і розуму. Споконвіків нас роз’єднувала незгода. Важко судити, чому ми є такі, українці? Ось, подивіться, як держаться купки євреї, вірмени,чехи, угорці. А поляки? Якщо ви, паниченьку, до нас приїхали, може, здалеку, то дозвольте запитати: А що, тепер уже є єдність і побільшало розуму в українців?
Знову зробилося тихо, і тепер уже всі свої погляди звернули на виступаючого.
— Складне питання ви мені задали. Я цілком з вами погоджуюся. Не можу сказати, що ми стали розумнішими. Не можу сказати, що наступила у нас єдність. Допоки наші вороги будуть існувати, допоки в нас цього не буде. Я наголошував. Іде велика боротьба за долю України. Ось два роки тому стався розкол в Організації Українських Націоналістів. Перед тим агенти Москви вбили нашого провідника Євгена Коновальця. Провід обрав нового провідника полковника Андрія Мельника. Головний Провід перебуває в Німеччині. Тут, у Галичині, на Волині Організацією Українських Націоналістів керувала Крайова Екзекутива. Коли нас завоювала Москва, для оперативнішого керівництва на місці був створений Революційний Провід на чолі зі Степаном Бандерою. Коли стало відомо про очевидну війну між Німеччиною і Радянським Союзом Революційний Провід подав головному Проводу ОУН конкретний план боротьби з німцями і большевиками. Провід Українських Націоналістів цей план відхилив, мотивуючи, що з німцями треба жити лояльно, що в них є багато знайомих офіцерів у самому вермахті і з ними не треба рвати зв’язків. Висувалися й інші переконання, які керівництво Революційного Проводу не переконали. За такий спротив Степана Бандеру та Ярослава Стецька Андрій Мельник зі своїми наближеними поставив перед Революційним трибуналом.
Революційний Провід підтримала Крайова Екзекутива ОУН, населення Галичини і Волині, лише не підтримала Буковина. Тоді Революційний Провід почав готувати ІІ Великий Збір ОУН. Збір цей відбувся в квітні 1940 року у Кракові при глибокій конспірації. Були присутніми близько 80-ти делегатів. Тоді головою проводу був обраний Степан Бандера, першим заступником — Ярослав Стецько, другим — Никола Лебедь. Отож, до єдності нам ще дуже далеко. На цьому я би хотів закінчити. Далі буде говорити Корній. Моє псевдо Рубін.
Піднявся другий пан, який до цього лише сидів, усе слухав і мовчав:
— Почалася велика підготовча робота для боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Коли в період першої світової війни у вир війни кинулися такі великі і могутні держави, як Австро-Угорщина, Німеччина, Росія, хто міг сподіватися, що такі могутні вовкодави перегризуть самі собі горлянки, стечуть кров’ю і впадуть обессилені на коліна. Тоді-то і стався історичний Листопадовий зрив у Галичині, а на Великій Україні постала — Українська Народна Республіка. Чим то скінчилося, нам відомо. Сьогодні знову зійшлися в борні не на життя, а на смерть два звірі. Нам би хотілося, щоб вони знову ж таки перегризли собі горлянки і обессилені впали теж на коліна. Тоді ми візьмемо владу у свої руки і побудуємо свою Українську Самостійну Соборну Державу. Звичайно, до цього ще далеко. Практика показала, що для такої перемоги потрібна сильна і міцна революційна сила, яка повинна спрямовувати і керувати, а також сильна національна армія, міцні та з досвідом військовики. З чим ми до вас і прибули. Нині постало питання в кожному селі створити по кілька звен членів ОУН, які будуть творити великий і міцний революційний рух ОУН. У лісах Волині ми вже творимо Українську Повстанчу Армію. Скоро у наших Карпатах буде створено її відтинок. Усі села від сьогодні називаються повстанчими станицями. В кожній станиці має бути станичний з допоміжними службами. На кілька станиць для підтримки порядку будуть працювати боївки СБ. Наш побратим Никола Лебедь створив службу Безпеки. Спочатку складалася з двох відділів: розвідчий і контррозвідчий. Сьогодні СБ виконує і суддівські функції.
Усе це має працювати в глибокій конспірації. Кожний член ОУН, вояки УПА, інші члени допоміжних служб мають мати псевда. Імен і прізвищ на час військової ситуації ніхто не повинен вживати. Ми розвинули цілу мережу навчальних центрів, де будуть проходити вишкіл майбутні старшини. Ви також у своїй станиці повинні організувати вишкіл молоді, майбутніх вояків УПА. Німці поки що нам у цьому не перешкоджають. Їх інтересують лише продукти для їхнього війська, здорова молодь для служби в “Бавдінсті” і відправка остербайтерів. Поки що і ми їм не заважаємо. Це буде допоки, поки сформуємо усі свої служби. Сьогодні уже виясняється, що совіти можуть перемогти. Тоді ми залишимось один на один з таким могутнім ворогом. Але це потім. На сьогодні все. Хто з вас нам симпатизує і хоче здобути Українську Самостійну Соборну, просимо залишитися.
VІ
Надворі світало. Гаснули поодинокі зірки, блідо світив місяць. Він висів ще високо в небі склавши свої крила, з сумом дивився на землю і мовби не хотів відходити. Може, би так і довго було, але зі сходу появилася невелика багряниця, небо стало світліти і хтось невидимий почав штовхати місяць у спину:
— Ти що, місяцю ясний! Заспав? Ой, він заспався. Бідненький! — шепотіла стара Чеботариха, дивлячись з печі у вікно. Глянула на постіль, а зятя вже не було. Куди в таку рань подався? Взялася обмацувати свої суглоби, які весь час обв’язувала катранами. Її мучив, як весь час говорила, роматуз.
А зять у прибудові зсередини поливав водою солом’яні сніпки. Так уже поливав, так поливав, що з них капало довкола, здававалося, що на долівці нема сухого місця. Василина приготувала трішки помиїв і прикладала до свинячої морди. Свиня, мабуть, ще не хотіла їсти, невдоволено рохкала, але піднялася з місця, і нехотя попленталася за відром. Напевно, дуже вже пахла ота їда, що потяглася за нею. Посеред подвір’я стала, як укопана. І ні сюди і ні туди. Що Василина прицмокувала, що рукою бовтала помиї, а тій хоч би що. Жінка мало не плакала. Іван Маркозик підійшов до воріт і подивився в один бік, потім у інший. Нікого не побачивши, підійшов і собі почав цмокати:
— Цьонь, цьонь, цьонь, цьонь… аби-с здохла, дай Боже, — з гіркотою в голосі мовив.
— Це ж треба таке, аби настали часи, коли ти не можеш зробити зі своєю свинею, що хочеш. Прийшов якийсь німець і вас… вас… вас… та й ударив кульчик на вухо. А перекладач говорить йому, писареві гміни:
— Усе, пане писарю! Свиня належить великому райхові. Як виросте до півтора центнера, здасте на поставку для доблесної армії вермахту.
— А нам що? А дітям? А завіщо годуємо?
— Не виконаєте поставку, бачили, що там, на Глинищі, висить?
— А що там бачити. Там висить шибениця. — Та й почухався в потилицю. — Але Бог — добрий чоловік. Якось воно та й буде.
Уночі порадилися з жінкою та й надумали зарізати свиню. Скоро не буде що їсти. А тут діти, вже й онуки підпирають. Це ж треба, щоб ніхо не бачив, не чув. Кульчик віднесе до солтиса і скаже, що здохла. А що робити?
Свиня сіла на задні ноги і хоч би тобі що. Чи хотіла ще лежати, чи щось відчувала.
Василь подумав “Якби це інші часи, то так би дюхнув ззаді, що махом би опинилася там, де треба. Але сьогодні…”
— Цьоня, цьоня, цьонечко, — кипів у душі, проте гладив по спині, гладив, чухав попід черево, — цьонечко, цьонечко… І та встала. По Василининому обличчі поповзла усмішка. Помало-помало і її величність цьоню запровадили до прибудови. Дверей не було. Щоб не було чути крику, приготував мішок. Посеред прибудови ще вчора забив глибоко залізний штир. Прив’язав за ногу до штиря. Свиня почала скигліти.
— Цьонечко, цьонечко… не зли мене… будь чемною і раптом накинув на голову мішок, міцно стиснув, зв’язавши шнурком. Свиня почала скиглити, бо не могла дужче відкрити щелепу. Іван повалив і під лопатку заткнув ніж. Приготовлену солому розіклав по туші.
— Ліз на дах і поливай водою. Отак, хлюпай, хлюпай, щоб сніпки були мокрими і не загорілися. А ти, внучку, бери оцю гілляку і гляди за сніпками зсередини. Якщо десь буде ловитися вогнем сніпок, збивай гіллякою.
Пан писар заніс кілька снопів житніх околотів і почав смалити свиню.
VІІ
Вдосвіта, один за одним, мовби бузьки в небі, шнурком ішли до повіту молоді хлопці. Зранку ймило невеликим морозцем, сніг проломлювався і шурхотів. Де-не-де виднілися дерева, покриті інеєм. Стояли мовби сторожа. У кожного сумно було на душі. “Чого це треба німцям від них. У гміні теж нічого не сказали, лише вручили на руки повістки, в яких було написано: такий-то й такий має з’явитися на призивну комісію на таку-то годину. Яка призивна комісія? Невже їх заберуть до німецького війська? Якби в окремий полк чи дивізію під українськими синьо-жовтими стягами, то чого? Пішли би! А чого ні? Повоювати проти совітів за неньку-Україну.
— Вас, вас, вас, — гелготіли німці у військовій формі і в білих халатах. Перевірили по списку, чи всі з’явилися. Потім завели до вузького і довгого коридору, наказали усім роздягнутися. Хлопці один від одного червоніли. Ще ніколи не були в такій кількості нагими один перед одним. Потім їх завели до великої зали, де попід стінами стояли столики, а за ними сиділи німці у білих халатах. Стало зрозумілим, що це лікарі. Хлопці по черзі ставали перед кожним. Той дивився в рот, той стукав молотком по коліні, той слухав слухавкою груди, плечі. Наостанку дивилися на долоні, на руки, чи вони м’язисті.
Під кінець зачитали прізвища, кому на завтра з’явитися сюди ж з необхідними речами: мати при собі ще одну білизну, запасні онучі. В кінці перекладач пояснив українською мовою, що призиваються до німецької будівельної служби “Бавдінст”.
По небу тягнулися важкі темні хмари. То одна пливла вище, інша нижче. Починалося усе із північного заходу. Клубочилися одна навперед одної ніби, хтось там їх витручував. Здалека виглядало, що товчуться на одному і тому ж місці великі снігові кучугури. Коли припливали ближче, темнішали. Та незалежно від цього, вже два тижні дріботів дощик. Тьоп-тьоп! Тьоп-тьоп! Такий собі. Тьоп-тьоп! Дрібусенький, дрібусенький. Тьоп-тьоп! Треба добре придивитися. Тьоп-тьоп! Його не видно, а він тьоп-тьоп! На хлопцях кожухи уже поробилися, ніби мокрі катрани. Спершу перевертали догори вовною.
Копали траншеї глибиною сто двадцять сантиметрів, шириною шістдесят. Траншеї призначалися для прокладки кабелю. Пізніше стало відомо, що кабель мав зв’язати Берлін зі ставкою Гітлера в районі Вінниці.
Збоку виглядало, ніби то вівці скачуть у траншеї, то вискакують, крутяться навколо викопаної ще й мокрої глини і шукають зеленої трави. Потім уже не перевертали кожухи. Ті так намокали, що за ніч не просихали. Керував роботами старий німець-наглядач оберверкмайстер.
Уставали о 5-й ранку. Шикувалися, і німець робив перекличку. Потім молилися і снідали. На сніданок мали, як правило, півкварти чорної гіркої кави і кусень хліба. На роботу йдучи заставляли співати українських народних пісень. Увечері давали півкварти напівсирої капусти або замість капусти столових буряків і знову кусник хліба. Хлопці молоді хотіли їсти, але кому про це скажеш.
За два тижні дощів земля так намокла, так розверзлася, що траншеї почали обсипатися. Німець невдоволений дощами, бо зривався графік, зі злості знущався над молодими хлопцями. Хоча вони були не винні в цьому. Щоб не обсипалися мокрі траншеї, наказав вверху приладнувати дошки. Якось дошка викрутилася з рук Николи Сливчука і впала. Шмат траншеї обвалився. Оберверкмайстер з презирством вихопив в Івана лопату і ручкою почав наносити удари по Николиних плечах. І то так бив, не перестаючи, що збоку здалося, що вб’є хлопця. Іванові спершу із жалю за товариша текли сльози. Потім відвернувся, думав, той перестане. Та коли побачив, що німець зі злості на погоду може забити, втрутився, почав просити. Німець розвернувся і взявся бити по голові, по плечах Івана. Той мовчки приймав удари. Скільки би той бив, мов німий, ніхто не відав, але тут підійшли два есесівці. Німець щось прошварскотів і перестав бити. Никола до вечора не те що не міг працювати, а й ледве дійшов до того приміщення, де вони в соломі спали, як поросята. В тій соломі було так багато бліх, що солома, здавалося, від них копошиться.
Хлопці навіть склали пісню:
А в бавдінсті всього много,
Є сто блох на одного,
На бавдінста молодого…
Після вечері Іван домовився з Николою про втечу. Про наслідки не йшло. Від почутого Николі повернулися сили. Що то молоде! Вдосвіта уже були дома. Іванова мама віддавна хворіла і лежала на ліжку. Побачивши свого синочка, заплакала.
— Боже! Як ти похудав, одні очі стирчать. Йой! Іванку, іди надвір та хоть трохи повитрясай з себе тотих бліх. Боже! Який ти вошивий. Николо! А, Николо! Нагрій води та налий у цебер, най хлопець хоч трохи помиється та й змиє з себе тоту нендзу.
Зараз-таки після обіду з повіту приїхали на конях поліцаї і разом із солтисом перший раз завітали до обійстя Сливчуків.
— Де твій син?
— Не знаю! Десь служить у Бавдінсті.
— Не знаєш? — тут же скочив з коня і попрямував до хати. Відкрив куфер, вийняв обидва кожухи.
— Завтра щоб хлопець був на місці служби. На перший раз забираємо кожухи, якщо не з’явиться, кожухи пропадуть. Тоді ми знову приїдемо, а з’явиться, на другий день прийдеш, ми кожухи віддамо. Так само вчинили із Ватамановичами.
VІІІ
— По номєрам расчітайсь! — пролунала команда:
— Пєрвий… второй …трєтій… дєсятий… двадцатий… сємдєсятий… дєвяностий… сто второй. — Расчот окончєн.
— Слушай мою команду! Лєвоє плєчо впєрьод, раз, два! Колона шагом марш! Запєвать!
У Топорівцях організували вишкіл молоді. Станичний запропонував назвати це напіввійськове формування “Січ”. Саме слово “Січ” у селі мало великий вплив на національно-патріотичний розвиток мешканців села. Ще багато жило січовиків і січовичок, які безпосередньо брали участь у тих патріотичних починаннях, коли ходили селами і допомагали засновувати січові товариства. Багато з них брали участь у Січових святах у Коломиї, Станиславові, Снятині, і Львові. Добре пам’ятали своїх кошових. А чи не єдина кошова-жінка на всю Галичину Марія Угрин ще жила і ділилася своїми враженнями від побаченого і пережитого. Хто з колишніх січовиків не пам’ятав славної пам’яті кошового Батька Кирила Трильовського. Майже в кожній оселі витав дух січового стрілецтва. Поляки ліквідували січові товариства, навіть заборонили згадувати або говорити про них. Так боялися січового українського національного духу. У кінці 1920-х років у селі організували товариство “Луг”, щось на зразок бувших “Січей”. Коли поляки почули спів луговиків “Гей, там на горі “Січ” іде!”… то зразу заборонили діяльність цього товариства.
Хлопці і дівчата напіввійськового формування “Січ” на знак пам’яті про січовиків і січове стрілецтво загадали насипати символічну стрілецьку могилу на Толічці.
І закипіла робота. Возами, тачками, хлопці капелюхами, дівчата в придолках носили глину. Помагали їм і чоловіки з жінками. Росла не по днях, а по годинах. Могила була двоярусна.
Щоб вийти на самий верх, протоптали стежку, яка звивалася довкола спіраллю. На самому верху закопали великий березовий хрест, убраний у вінок з барвінку, прикрашений квітами. Наперед могили посадили із барвінку великий тризуб.
Відкриття могили провели в день святого Петра. Після відправи службової літургії в церкві всі жителі пішли на Толічку. Весь час дзвонив церковний дзвін, що надавало цьому святу особливої урочистості. Були делегації із сусідніх сіл, які прийшли теж із церковними процесіями.
На самому верху могили по чотирьох кутах стояла почесна варта із січовиків у стрілецькому однострої. Серед них можна було побачити й Івана Ватамановича та Николу Сливчука.
— Николо!.. Николо!.. — зашепотів Іван, не повертаючи голови, щоб не звернути на себе увагу людей, які свердлили їх знизу очима, особливо дівчата. — Ти знову вдавився? Чого задер голову догори? Опусти трохи, бо там, внизу, уже сміються з нас.
— Може, з тебе й сміються, а з мене не мають чого, — буркнув той.
Наперед вийшов Полевий і відкрив зібрання. Коротко розказав, що ОУН поставила собі за мету побудувати стрілецькі могили у кожному селі, бо нема такого села, де б не було у свій час січового товариства і січового стрілецтва.
— Завтра починаємо насипати ще одну могилу, в якій поховаємо раз і назавжди радянську владу. — Всі заплескали в долоні з радісними вигуками.
Після урочистої частини отець Олексій відправив панахиду по загиблих січовиках і освятив могилу. Діти й дорослі поставили концерт. Іван Ватаманович прочитав твір Тараса Шевченка “Розрита могила…”. Через деякий час на роздоріжжі біля церкви і школи освятили могилу, в якій похоронили радянську владу. Никола Сливчук півдня дзвонив з цієї нагоди.
Під час освячення однієї і другої могил марширували військовики “Січі”.
— Лєвой! Лєвой!
Як ця команда російською мовою разила вуха сельчан. Але нічого не могли вдіяти. Справа в тому, що Дмитро Станич був призваний до лав Червоної Армії ще в 1940 році. Тоді, згідно зі статутом молодого бійця, пройшов вишкіл. Коли почалася війна, разом зі своєю частиною відступав аж до Києва.
— Який там відступ, — любив часто розповідати Станич. — То так усі тікали, як посолені зайці. Зупинилися аж під Києвом. Там попав в оточення. Через те, що не було де помістити таку велику кількість військовополонених, німецьке командування багатьох відпустило додому. Особливо галичан. Треба ж було комусь вирощувати хліб для військ вермахту. Так Дмитро Станич опинився дома.
Коли створили напіввійськове формування “Січ”, то з’ясувалося, що нема кому проводити вишкіл. Ті, що воювали в першу світову, і ті, що воювали проти поляків, більшовиків, уже були старшого віку, та й призабулося те все. Тоді-то і звернувся станичний до Дмитра Станича. Той спершу опирався, мов, дещо знає, але запам’ятав команди тільки російською мовою. Скривившись, Полевий дав згоду.
— Запєвать! — пролунала чергова команда.
Хлопців просити довго не треба. Серед них були прекрасні співаки: це і Іван Маркозик, Михайло Стецьків, Василь Сиродюк:
Гей! Там на горі “Січ” іде!
Гей! Малиновий стяг несе.
Гей! Малиновий, наше славне товариство
Гей! Машерує — раз, два, три!..
У неділю чи інші святкові дні після відправи усі йшли додому на обід. Опісля хлопці та дівчата сходилися на вишкіл, але з палицями, ніби колишні січовики.
Правда, ті сходилися на вправи з топірцями. Сходилися і батьки. Сідали на лавки під церковною огорожею, крутили цигарки, хто набивав люльку, курили і спостерігали, як їхні діти навчалися. Спочатку робилася, як завжди, перекличка. Потім у колоні машерували і співали. За тим розходилися і робили вправи палицями під пильним прицілом батьків.
— Василю! — зірвався з лавки тато Василя Чеботара, підійшов і того в писок. — Ти чого сюди ходиш? Ти що махаєш тією палицею як батогом? А якби в тебе в руках був гвер, ти би ним також так махав? Ти чому не слухаєшся вуйка Митра? Ти не бачив, як він показував? Ти куди дивився? За дівками? Це є серйозна справа. А як прийдеться тобі зустрітися на полі бою з совітом? Ти також будеш махати отак гвером? Я з тобою дома поговорю.
Той стояв ні живий ні мертвий зі встиду від усього села. Бо хоча когось тут і не було, то назавтра усі будуть знати, як Матвій Чеботар провчав свого неслухняного сина. Йому здавалося, що в нього зі встиду земля під ногами провалюється. Ще й через кілька осіб стояла та, на яку він поглипав. Та також стояла червона, як столовий буряк. Їй здавалося, що люди дивляться з осудом не тільки на її Василя, але й на неї.
То з цього можна судити, як серйозно усі в селі ставилися до військового вишколу. Як усі готувалися захищати свою неньку Україну від окупантів. Невдовзі кількох хлопців і дівчат з сільського вишколу направили на вишкіл у Карпати до Космацької школи бандерівських старшин. Після повернення зі школи навчання з хлопцями проводили четарі Борис,Тихий, а з дівчатами окремо — четар Біла. Вишкіл уже проводився відповідно до вимог, які висувалися до майбутніх членів ОУН і вояків УПА.
ІХ
Іван Ватаманович і Никола Сливчук вступили до ОУН. Іван прибрав псевдо Іскра, Микола — Ясень. Одного разу до Івана Ватамановича прийшла зв’язкова, щоб з’явився увечері до станичного. Коли прибув, там уже було з чоловік п’ять. Два з них, були незнайомі.
— Хлопці! Сьогодні до сусіднього села треба відвезти вантаж, — мовив Полевий.
Іван глянувши у вікно звернув увагу на коней, які стояли на подвір’ї і їли обрік з опалки. Ковзнув поглядом на повні сани, які були чимось накриті.
— Хтось із вас сільських має поїхати з цими хлопцями. Хто вони, вам не конче знати. Так хто поїде? — Сільських було три. Всі переглянулися між собою. Звичайно, ніхто супроти ночі не хотів їхати в сусіднє село. — Давайте так, — продовжив розмову Полевий. — Ось витягаю три сірнички, один надломлюю, хто його витягне, той і поїде.
Надломлений витягнув Іскра. Питань не було.
— Іскра має повернутися з кіньми.
Що везли, хто ці незнайомці, куди до кого, — це не прийнято знати. Все це підкреслювалося одним словом: конспірація.
Коні йшли повільно. Посторонки добре натягнені. Санки ковзали по слизькому відталому снігові. Поки доїхали до сусіднього села, стемніло. Зимової пори люди лягали швидко. Десь спросоння гавкнув пес і замовк. Іскра окинув поглядом довкола і йому здалося, що довкруг зачароване царство, де все поснуло й ніби скам’яніло: і хати, і надвірні споруди, і дерева. Підняв голову: і місяць, мабуть заснув, якийсь виглядав скам’янілий і захололий. Навколо виднілася одна білизна, а в тій білизні мовби намальовані хати, ті ж надвірні споруди, дерева — високі і стрункі, інші менші, але якісь розкарячені, кущі. Все це якось возносилося в його очах. Аж неприємно стало серед такого спокою, здавалося, що він тут зайвий і один милується усім цим. Іскра почав поринати в сон. Саньми якось струсонуло, і він відкрив очі. Спохватився, сіпнув віжками, махнув батогом. Хоча такої потреби не було. Вантаж, як виявилося, був важким. І коні продовжували бігти підтюпцем.
— Напевно зброя — подумав.
— А якщо зустрінемо німців, що буде? — раптом запитав незнайомців, хоча одного з них знав. Це був Могила, з цього села, куди їхали.
— Не переймайся. Ми з ними поговоримо ось цим, — відкинув вереню і показав дві гвинтівки.
Коли завернули у відкриті ворота, то виявилося, що не всі сплять. Їх чекали. Іскру запросили до хати, дали вечеряти. Як тільки повечеряв, сказали, що може їхати. Вийшовши надвір, замітив: сани порожні. На зворотній дорозі коні були веселіші, завжди коли їдеш до стайні, коні біжать дужче. Санки від швидкості заносило. Іван Ватаманович недавно одружився. Мав файну молоду жінку. Та оскільки був щирим українцем, великим патріотом, учувши про створення осередку в селі, зразу дав згоду і став членом ОУН. Він здогадувався, куди привіз зброю. Це був прийомний пункт, куди звозилася не тільки зброя, а й продукти, одежа. Все це перевозилося у Карпати, де закладалися бази для майбутнього відтинку УПА. Цей прийомний пункт знаходився під самим носом німців. Адже від села до Городенки було два кілометри. Хто би з німців здогадався, що таке робиться у них під боком…
На другий день уже Ясень їхав саньми, навантаженими мішками з зерном. Збирав мішки у багатих господарів. Один давав два мішки, інший три, а був такий, наприклад, Танасій Грищук, — дав чотири. Хотів дати ще, але в сани вже не поміщалося. Були дуже завантажені. Ніхто цьому не суперечив. Кожний розумів: якщо не будуть годувати свою армію, то доведеться годувати чужу.
Ясень повіз зерно аж на третє село сусіднього району. Коли приїхав, побачив біля десяти саней, наповнених мішками. Став у чергу, яка, як виявилося, посувалася дуже швидко. Мішки скидали у великій стодолі. Кілька дужих хлопців махом забирали мішки із саней. Ясень замітив у відкриті ворота, що мішків стояло кілька стосів. Його запитали лише звідки приїхав. І все. Тихо, спокійно.
Никола розвернувся і гайда додому. В такий спосіб він теж виявився активним членом ОУН.
Х
На прийом до Адольфа Гітлера прийшли райхсміністр Розенберг і райхскомісар Кох.
— Дорогий мій фюрере, — почав Розенберг, — чи відомо вам, що в Галичині створено галицьку українську дивізію СС?
Фюрер промовчав, звернувши погляд на Коха. Той від його погляду й забув чого сюди прийшов:
— Мій фюрере, я хочу довести до вашого відома, що на Поділлі діють банди, які прийшли з Рутенії. Треба відзначити, що італійці та інші товариші-союзники багаторазово продають їм зброю. Ці банди, звичайно, не більшовицькі, а націонал-українські банди, і вони приходять не зі Сходу, а із Заходу…
Гітлер нетерпеливо слухав свого вірного товариша по партії, але інколи той говорив такі нісенітниці, що не зміг дослухати до кінця, тому перебив:
— Політичну згоду українців у певний спосіб буде отримано — подібно до Генеральної губернії! Не зважаючи на суворі умови. — І замовк, підійшовши до відкритого вікна. Обидва відвідувачі стояли і мовчки подивилися один на одного. Може, хотіли щось уставити, але добре знали, що їхнього біснуватого фюрера перебивати, це всеодно, що підставляти голову під сокиру.
Фюрер відійшов від вікна, подивився на спантеличиних райхсміністра і райхскомісара і почав думати, про що він щойно говорив. Ага!
— Російську Україну не треба порівнювати з австрійською Галичиною. Українці, які живуть у Галичині, дуже довго перебували під австрійським пануванням. Ці австрійсько-галицькі рутени тісно пов’язані з австрійською державою. Там, у Галичині, отже, інстанціям СС можна дозволити створювати українську дивізію. — Гітлер нервово заходив по кабінету. — На противагу цьому, армія не може створювати таких дивізій. Спроби цього не вдалися. Було створено один грузинський і один вірменський батальйони. Усі вони спокійно перейшли до росіян. Досвід зі створеними армією батальйонами — виявився негативним.
Кох з Розенбергом стояли на витяжку і поглядами водили за швидкими кроками фюрера, який майже бігав із одного кутка великого кабінету в інший. Це надовго.
Тут фюрер заліз до історичних джерел, в яких інколи так запутувався, що не міг самостійно вибратися.
— З історичного досвіду мені відомо, що поневолені народи ніколи не були союзниками. Надрозумні люди повинні пам’ятати про римлян, які намагалися зробити це з галлами. На противагу цьому правильною є будь-яка політика, котра гарантує нам принаймі хоча би харчі. Райхсміністр Розенберг, — і Гітлер впритул наблизився до Розенберга, ткнувши в груди пальцем, — також мусить прислухатись до місцевих інстанцій та їх практичного досвіду.
Розенберг запитально подивився на Коха, мов, що той гутарить? З якої опери?
— Українці вбили великого друга українців з минулої світової війни, фельдмаршала Айхгорна. — Ті знову подивилися один на одного. І тут же вкотре переконалися, що це надовго, отож їм доведеться набратися терпіння все вислухати до кінця. Той, як завжди, починав з одного, а закінчував, як правило зовсім на іншому. Починали зі створення української дивізії, а хтозна на чому закінчать.
— Проте ми маємо досвід, як Німеччина мусила поводити себе з польською державою. Надрозумні люди тоді також вважали, що поляки будуть вдячні, коли ми їм дамо якомога більше волі, коли ми їх озброємо, коли буде гарантовано польську державу і понеслося… Було створено польський батальйон, який став основою національної польської армії.
Тут пригадав про якийсь меморандум, який він читав задовго до цього:
— Його автором є українець, який живе у Німеччині. З цього приводу я вимушений наголосити, що українці та великороси не є в жодному протиставленні одні до одних, а навпаки. Україна є матінкою Росії, й українці є найсильнішими представниками великоросійської світової держави. Ми підлягаємо суворому законові війни. Цей закон вимагає того, що ми повинні брати з України харчі та робочу силу. Лише слабодухі генерали можуть думати, що ми можемо отримати робочу силу будь-якого роду гарними промовами.
Лише слабодухі генерали можуть думати, що ми схилимо українців на наш бік, якщо ми їх озброємо. Вони не бачать іншого кроку, який може настати після такого озброєння. Український кінь мусить підпорядковуватися суворому закону війни. Думка про те, що товарами можна схилити на свій бік, є помилковою. Оскільки ми потребуємо харчів, ми мусимо застосовувати примус, ми мусимо забирати робочу силу! Зважаючи на всі ці вимоги, ми не можемо очікувати на те, що українці ще й захочуть умерти за нас!
Коли ми добиваємося силою постачання і вилучаємо робочу силу, то тим менше ми можемо вимагати від українців умирати у боротьбі проти росіян… Ми не можемо трактувати українців ліпше, ніж наш власний народ!
Тут Гітлер, задоволений своєю, так би мовити, блискавичною промовою, склав на грудях руки і знову підійшов до відкритого вікна, давши зрозуміти своїм відвідувачам, що аудієнція закінчена. Він і так багато вділив їм уваги.
Але вони зрозуміли. Фюрер дав згоду на створення галицької дивізії СС “Галичина”.
ХІ
— Ми володіємо даними, що в 1937 році спецслужби Німеччини встановили відповідні контакти з групою Євгена Коновальця, — розпочав свою доповідь провідник Коломийського окружного проводу ОУН Роберт, — З цією метою шеф контррозвідки німецького вермахту Канаріс через своїх підлеглих навіть пообіцяв фінансову підтримку проводові ОУН, якщо він буде співпрацювати з ними.
На перших порах планувалося створення відповідної української військової частини.
Після окупації в березні 1939 року угорськими військами Карпатської України, вояки Карпатської Січі в основній масі перейшли кордон Румунії, а після були інтерновані в табір на території Угорщини.
Після прийняття Гітлером 11 квітня 1939 року рішення про напад на Польщу (план “Вайс”) виник план щодо використання інтернованих українців у війні з Польщею. Крім того, в період підготовки війни проти Польщі німецьке командування задумало використати невдоволення західних українців політикою Польщі і спровокувати повстання українців проти поляків, що дало би можливість ввести німецькі війська на територію Польщі. Почалася підготовка до повстання на Західно-Українських землях. Організацією цього повстання взяла на себе ОУН.
Але тут зав’язалися серйозні контакти Німеччини і СРСР.
У результаті відбувся поділ Польщі. Тоді питання повстання відійшло на задній план, тим паче, що німецьке командування все-таки побоювалося реакції Радянського Союзу.
Проте все-таки вівся вишкіл двох куренів українців (600 осіб), які мали вступити на територію Польщі в других лавах і створювати німецькі адміністрації на українських територіях, раніше прилучених до Польщі. Ці перші військові формування носили назву (Військові Відділи Націоналістів) — ВВН, — продовжував Роберт, знайомлячи присутніх з історією створення військових формувань з числа українців. Усе це ви маєте знати і в разі потреби вести роз’яснювальну роботу серед нашого населення.
— Пізніше ВВН під Краковом охороняли табір українців, які втекли від радянського поневолення. Окремих вояків ВВН, які добре себе проявили в польській кампанії, взяли на службу до вермахту, де вони опинилися в загонах збройної охорони промислових об’єктів — Веркшуц.
У період підготовки вторгнення на територію СРСР німецькі військові запланували створити військові частини з числа біженців-українців зі Сходу, призначені для протипартизанських дій та диверсій в тилу Червоної Армії. Ми покладали великі надії на ці формації в питаннях відновлення Української держави і присвоїли їм назву Легіон Дружин українських націоналістів — (ДУН). Склавши присягу на вірність Українській державі, ДУН стали би ядром регулярної української армії.
Уже трохи пізніше легіон ДУН планувався нами бути збірним пунктом для українських солдатів з Червоної Армії, які мали би після відповідної нами роботи переходити на німецький бік, або в результаті потрапляння в полон до німців.
У зв’язку з цим у виданій у травні 1941 року програмі ОУН-б “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” обласним референтам пропаганди й організації рекомендувалося проводити агітацію за “…включення усіх боєздатних українців до складу Української Народної армії”, і “…вести весь час широку акцію за творення української збройної сили…”.
У разі прогнозованого негативного розвитку подій досконало вишколені вояки легіону при першій нагоді мали б перейти на нелегальне становище й поповнити військові сили нашого підпілля ОУН-б, — продовжував свою доповідь провідник Роберт.
Пізніше, як нам відомо з цієї формації, німці створили два курені: “Нахтігаль” і “Роланд”.
Звідки нам про це могло бути відомо? — сидів і добре мізкував Полевий.
В одному із сіл Городенківського проводу ОУН зібрали усіх станичних. Були тут присутні представники підрайонних, районних і окружного проводів ОУН (б). Вони уважно слухали досить цікаву для них інформацію провідника Коломийського окружного проводу ОУН.
Хочу ще довести до вашого відома, перед самою війною з СРСР, було створено ще один курінь з числа українців у Румунії із членів ОУН-м. Від прізвищ організаторів Пулюя і Макасевича, цей курінь дістав назву “Пума”.
Німецькі верховоди, засліплені першими перемогами на Східному фронті, у серпні розпустили підрозділи “Нахтігаль”, Роланд” і “Пума”. Вермахт прийняв рішення, що він проведе “бліцкріг” без допомоги етнічних груп.
З початком війни українці-солдати Червоної Армії масово переходили на бік вермахту не так через позитивне ставлення до нацистської Німеччини, як через негативне сприйняття Радянського Союзу.
До кінця листопада 1941 року на Східному фронті загинуло більше 23 відсотків тогочасної чисельності вояків сухопутних військ Німеччини. На весну ця цифра сягала вже 35 відсотків. У зв’язку з цим німецьке командування змінило свої погляди щодо східних військових підрозділів і вже восени 1942 року розпочало створювати окремі підрозділи з українців для використання їх при охороні майна, в боротьбі з червоними партизанами і навіть у деяких місцевостях на фронті..
Спочатку ці підрозділи називалися “допоміжними добровольцями”, скорочено “гіві”. Крім цього, були створені військові курені в Луцьку, Рівному. До військових німецьких формувань на перших порах можна причислитити і “Поліську Січ” під керівництвом Бульби-Боровця.
У кінці першого року початку війни в газеті “Визволення” м. Конотопа Сумської області вийшла стаття “Створимо Народну Національну Армію!”, яка закликала хлопців і чоловіків вступати в її ряди. В результаті було створено кілька батальйонів з числа східних українців, пізніше кількома днями в Маріуполі на Донеччині у складі І-ї танкової армії генерала Е. Кляйста було сформовано два батальйони із тамтешнього населення. Весною, луцька газета “Український голос” надрукувала статтю “Українські добровольці у боротьбі проти совєтських банд”, а в “Голосі Полтавщини” була поміщена стаття “Українські добровольці борються проти большевиків”.
— Хоч Німеччина уже явно програє війну, це очевидно, на Східному фронті загинуло уже зверх сорок відсотків від загальної чисельності військовослужбовців німецьких військ, — продовжував Роберт, — але німецький фюрер, засліплений почуттям свої вищості над іншими, все-таки продовжує вірити в чудо своїх військ і у велику перемогу.
Та іншої думки його підлеглі, які ліпше знають ситуацію на фронтах і реально дивляться на життя. Нам стало відомо, що, маючи великі втрати, особливо на Східному фронті, вони, всупереч логіці їхнього біснуватого фюрера, сформували військові підрозділи з латишів, естонців, литовців, поляків, українців, росіян та інших для використання їх при охороні майна, та у боротьбі з червоними партизанами.
За нашими даними, ще в минулому році у сухопутних військах чисельність сформованих військових частин зросла настільки, що в діловій документації Східного німецького командування для їх загального визначення запровадили термін “Східні війська”. Для координації їх дій навіть створили спеціальний штаб і запровадили посаду інспектора Східних військ.
Особливо інтенсивно останнім часом формуються ці підрозділи на Східній Україні під назвою Українські Визвольні війська. Нам стало відомо, що “Маріупольська газета” від 13 квітня 1943 року з цього приводу написала:
“На фронт! На останній бій з загонами Сталіна! За волю України! За честь, за славу, за народ!… Сталін не жаліє крови, політруки нещадно кидають совєтське гарматне м’ясо на смерть: комісарам треба “перемог”, бо інакше чекає їх куля…! Вставай Україно!… Під переможним прапором німецької армії створюється Українське Визвольне Військо. В його рядах стоїть найкраща молодь України — кожен, хто ненавидить Сталіна і хоче помсти, чести, слави й волі. Доброволець — це найкращий син України, вояк, що йде на фронт за велику ідею… Українці! Або тепер, або ніколи! Голосімся масово в ряди добровольців! Хто любить неньку Україну, в нього в грудях українське серце — не зволікай! Срібна сурма скликає…!”
Хотілося б довести до вашого відома, що кмітливі українці навіть придумали слова гімну й поклали на музику:
Гнуться віти край дороги, Пал душі, сердець горіння
Кланяються низько, В нас не погасити,
Йде на бій до перемоги В нас майбутні покоління
Українське військо. Вчитимуться жити.
Сонце гріє, вітер віє, Мають крилами свободи
В небо б’ють гармати — Стяги жовто-сині…
Тільки той не раб, хто вміє Слава нашому народу,
У бою вмирати. Слава Україні!
Усі посміхнулися.
В результаті було створено понад 170 батальйонів, у тому числі сімдесят з числа українців.
Не пройшло багато часу, як у квітні цього року Гіммлер дав команду створити в складі “Ваффен-СС” однієї дивізії, але лише вихідців із Галичини, оскільки цей край свого часу перебував у складі приєднаної до райху в 1938 році Австрії. Цим, на його думку, цей край заслуговував на більшу довіру, ніж решта земель України, історично підпорядкованих політичним і культурним впливам Росії. До формування цієї військової структури приклався активно провідник Українського Центрального Комітету в Кракові професор Володимир Кубійович та його заступник у Львові доктор Кость Паньківський.
З цього приводу у Львові офіційно проголосили про створення галицької дивізії. Звичайно, на цьому настоювали мельниківці. З цією метою створили Вищу Управу, яка прийняла ухвалу залучити до служби в цій дивізії колишніх українських офіцерів, які служили в австрійській армії і в УГА. Наші опоненти, мельниківці, підтримавши цю ідею, кинули клич молодим хлопцям-мельниківцям вступати на службу до дивізії. Наша Краєва екзекутива ОУН бандерівська не підтримала цієї ідеї, а засудила. Як нам стало відомо, сам Гіммлер заборонив приймати до майбутньої дивізії членів ОУН-б.
— Але! — підняв угору палець Роберт. — Але, — ще раз наголосив, — добре було б, якби кожна станиця направила одного, скажем так, активного і перевіреного оунівця на службу до дивізії. Все це має бути законспіровано. Офіційно ніхто про це не повинен знати. Нам потрібно мати там своїх людей, причому вони там пройдуть непоганий вишкіл.
Через кілька днів зв’язкова попросила Івана Ватамановича прийти до станичного.
— Іване! Скажи мені, що тобі на сьогодні снилося? — усміхався Полевий
— Я сплю, як убитий. Нагаруюся цілий день, увечері молода жінка під боком, де мені до снів.
— Тоді слухай! Ти ідеш служити в дивізію “Галичина”. Це тобі таке поручення. Про це ніхто не повинен знати. Навіть удома. Ідеш служити сам від себе, скажеш, за покликом серця. Там будуть ще такі як ти. Пароль для вас: “Слава Україні!”. Відповідь: “Героям слава!”
— Усі кажуть, що туди ідуть служити тільки мельниківці.
— Правильно кажуть. Ти ідеш сам від себе. Зрозумів?
На другий день Іван Ватаманович почимчикував до Городенки на збірний пункт. Там зустрів топорівчан Ярослава Семковича, Федора Кульчика і Николу Щербатого, які до цього навчалися у Коломийській гімназії і там вступили до ОУН-мельниківців.
— Іване! Ти як тут опинився? Ти ж бандерівець!
— Ніколи в світі! — заперечив той. — Наміри такі були, але це не значить, що я став бандерівцем.
— Тоді вступай до нас, мельниківців!
— Ні в яку організацію не вступаю, — категорично заявив Іван. — Іду служити в дивізію, як українець, як патріот своєї неньки України.
Через кілька днів у Коломиї відбулася маніфестація з нагоди закінчення набору до Галицької дивізії в Коломийській окрузі, куди входило кілька навколишніх районів — Коломийський, Снятинський, Городенківський, Косівський і Жаб’євський. Зголосилося служити більше десяти тисяч рекрутів, а відібрали лише біля чотирьох тисяч. Серед відібраних були і топорівчани.
Усі зібралися над Прутом, як колись збиралися січовики Кирила Трильовського. Рівно о 8-й годині розпочалася служба Божа. Для цього було побудовано польовий вівтар. На маніфестацію прибули високі гості зі Львова: сам губернатор Галичини Вехтер, доктор Бавер і полковник Альфред Бізанц, колишній офіцер Австро-Угорської армії, потім УГА.
Луги понад Прутом давно убралися в листя. Вітер гойдав високими лозами. Як то гарно, як то хороше. Прут дзюркотить, вода перескакує з одного каменя на інший, а подекуди пливе тихо і водяна гладь, здається, на хвилину на дві завмерла. По один бік і другий біліє гравій, неначе весь час заглядає у воду. То там, то тут Прут розлився на кілька більших і менших рукавів, які покриті великими піщаними кругляками, вода їх омиває, дзюркотить, переливається, мов у пір’їний пух у піну.
Зі сходу почало підніматися сонце. Здавалося, що воно то піднімається, то зупиняється. Може, й справді так було. Як це не зупинитися, коли над річкою, яка звивалася вужем, стояли в колонах такі молоді, такі файні хлопці. А яке велике маєво синьо-жовтих прапорів…
Після відправи служби Божої відбувся похід новобранців у бік міста. Проходили відділ за відділом. Майже всі з синьо-жовтими прапорами. Все це так було величаво, так святково, що з такої нагоди побачити майбутнє українське військо висипало на тротуари майже вся Коломия. Та що там говорити — вся Коломийщина. А ще чимало народу з інших районів. Адже з часів Кирила Трильовського Коломия не бачила такого здвигу народу.
Ще зовсім недавно, в кінці квітня, ось на цьому місці, відбулося урочисте проголошення формування СС стрілецької дивізій “Галичина” за участю великого здвигу народу. Звичайно, не такої, як сьогодні, але було багато. Було багато представників із громадських організацій, представників німецької влади.
Площа майоріла німецькими й українськими прапорами. Здавалося, що німці заповажали українців — усміхалися, жартували, ніби побраталися. А які лунали закликаючі виступи, побажання…
Сьогодні було зовсім по-іншому. Ще більш величаво. Народ юрмився довкола і всі щось помежи себе говорили:
— Їм би всім іти в Карпати. Туди, в УПА! Там дали б більше користі.
— Ні! Ні! Партизанка — це ніщо! Треба мати регулярне військо. А не партизанів та отаманів.
— Чи будуть мати окрему українську уніформу?
— Напевно, ні! Будуть у німецькій.
— Еге! Це ні до чого. От якби були в українській…
— Ви знаєте, колего — втрутився до розмови один панок із клиноподібною борідкою. — Я з вами не згідний! Скажіть, будьте добрі. Що робить військову частину національно свідомою — уніформа чи дух її вояків?
— Це правда! Оце чистісінська правда! — підкинув інший панок. — Справді. Якби німці одягнулися у вишивані сорочки, то стали б українцями?
— До речі! — додав панок з клиноподібною борідкою, — наш провідник Українського Центрального Комітету (УЦК) пан Кубійович на першому засіданні Військової Управи висунув політичні вимоги: щоб майбутня дивізія трактувалася, як національне з’єднання, мала власні національні командний склад і відзнаки, — всі, хто стояв навколо панка, повернули до нього голови. — капеланів і ніколи не скеровувалася на Західний фронт, — закінчив панок.
— Ну й що з того вийшло?
— Та! — махнув рукою. — Німаки ніколи не розуміли нас українців. Залишили в силі лише кілька останніх домагань.
— А хто ввійшов до цієї, ну як її, Військової Управи?
— Дванадцять українців і два німці. Лише ці два німці мають більшу силу, як ті дванадцять.
— Що ви маєте на увазі? — знову усі повернули голови до панка з клиноподібною борідкою, бо зрозуміли, що той знає набагато більше, ніж вони, про створення дивізії.
— Бо головою управи німці призначили “свою людину” — німця полковника Альфреда Бізанца, а його заступником теж німця, нашого галицького, — Северина Байгерта.
— Чекайте! Цей Бізанц…
— Так, так, колего, — панок з клиноподібною борідкою перебив свого співрозмовника, — теж уродженець Галичини, колишній підполковник УГА й армії УНР, — трохи підвищив голос, бо на площі почали викрикувати привітання, плескати в долоні. — Один із організаторів Чортківської офензиви, брав участь у наступі на Київ…
— Тихо! Тихо! Починають…
Першим виступив губернатор Галичини Вехтер. Виступав по-німецьки. Хтось перекладав. Але ні одного, ні іншого не було чути. Задні почали гомоніти:
— Нічого не чути! Голосніше!
— Українська дивізія “Галичина”, — повіяв свіжий вітер і доніс окремі слова зі сцени, — створена для боротьби з большевизмом, тобто з московським імперіалізмом…
Передні почали плескали в долоні і знову посилився шум.
Усі сміялися, веселилися. Нарешті новобранці повернулися, і колонами рушили до двірця. Грала оркестра, лунали українські маршові пісні. За колонами ступало море людей. Вони теж підтримували маршируючих співом. Навколо площі біля двірця стояли прапороносці із синьо-жовтими стягами. За двірцем — вагони. Боже! Які розмальовані, із політичними гаслами. Українською, німецькою…
А коли потяг дав довгий пронизливий гудок, що то творилося! Радісні вигуки, крики, чоловіки махали капелюхами, жінки й дівчата хусточками, деякі плакали…
Витягнувши хустинку, витирав просльозені очі і панок з клиноподібною борідкою.
— ґрація! ґрація! — поспіхом повторював. — Це чудово! Просто чудово!
До нього підійшли попередні співрозмовники:
— Ми щось не збагнули щодо відзнак майбутніх вояків дивізії.
— А що тут знати? Той німчура Гіммлер дозволив тільки регіональну відзнаку в наших національних барвах. Насамперед герб, що символізує нашу самобутність краю і водночас його пов’язаність із Заходом. Тобто поєднання на синьому тлі наявного на гербі ЗУНР жовтого галицького лева з трьома золотими коронами, що фігурували на гербі, наданому Галичині австрійською цісаревою Марією-Терезією.
Тут посипалися питання:
— Чому дивізія підпорядковуватиметься «Ваффен-СС»?
— Чому називається «Галичина», а не «Українська дивізія»?
— Чому вояки носитимуть не власні українські, а німецькі уніформи без національних відзнак?
— Панове! Панове! Не так багато питань. Ви мене замучите. Бачите, ми вже перше трохи говорили на цю тематику. Але, якби це було каменем спотикання, то хіба би зголосилося десятки тисяч бажаючих стати її вояками? Недавно одна із газет писала: «Український народ зрозумів, що не в назві справа, не в кольорі одностроїв, а в тому змісті, що його ми вкладаємо в діло».
А ось «Краківські вісті» — український народ «…зрозумів, що зброя рішає долю народів, зрозумів, що в цій війні важиться і доля України, зрозумів, що лише той має голос, і право при закінченні війни, хто тримає зброю в руках, хто б’ється за кращу долю свого народу». Ото-то! — і панок обвів усіх поглядом., — Не забувайте, що молоді люди справді щиро захопилися ідеєю творення української дивізії й тому зголосилися з надією на зміни в нашому житті. — Тут є ще й інша сторона медалі, — і панок, поозиравшись довкола, мовив тихіше, — німці одним пострілом хочуть убити двох зайців. З одного боку, хочуть мати додаткову армію у боротьбі з большевиками, а з іншого — не допустити молодь до вступу в УПА, збройної формації національного опору. Ви не зрозуміли, чому найбільше призвано з тих районів, що прилягають до Карпат і Покуття? А зрештою! Керівництво ОУН-б спочатку було проти творення дивізії, але, зрозумівши ситуацію, винесло рішення, половина молоді нехай іде в ліси, а інша — в дивізію, щоб отримати повноцінний військовий вишкіл, навчитися володіти сучасною зброєю і в такий спосіб скласти основу майбутньої української армії.
Запала довга мовчанка. Кожний мовчав і думав про почуте: «Це якийсь добре підкований панок. Так мудро сказав, що треба буде довго мізкувати над почутим, аби все те зрозуміти».
За поїздом лише дим та й нитка. Багато проводжаючих порозходилися. Постоявши мовчки, почали один по одному відходити і від панка з клиноподібною борідкою.
ЛІТО 1944 РОКУ
ТАМ! ПІД БРОДАМИ!
І
Переночувавши у Львові, потяг із рекрутами взяв курс на захід. Хлопці — Ярослав, Федір і Микола весь час сиділи біля вікна і розглядали незнайомі поля. Ще у Львові замітили, що Івана Ватамановича з ними нема. Не побачили і ще багатьох знайомих з Городенки, з якими познайомилися, їдучи у вагоні до Коломиї.
Минули Перемишль, Ярослав…
— Все це княжі городи старої Руси-України, — мовив Ярослав. Хлопці були веселими, із захоплення обговорювали побачене. А коли потяг почав долати під себе польські землі, трохи спохмурніли. Щогодини, щохвилини віддалялися від рідних місць. Так далеко від дому ще не були.
— Станція Ряшів, — глухо мовив Микола. Ще трохи проїхали і потяг зупинився у Дембіці. Хтось вигукнув, що вже недалеко.
І справді, звернули на бічну колію, ще трохи проїхали і зупинилися на невеликій станції. Хтось голосно прочитав:
— Коханівка!
Всі почали сміятися.
— О цієї, цієї! Нам цього треба!
Знову прокотився сміх, жарти…
Вишикувалися в колони і маршем вирушили до вишкільного табору «Гайделягер», переклад з польської назви «Пусткув» плюс лягер.
Почало сходити сонце. У Топорівцях коли сходило сонце, то все грало довкола веселкою, а тут якось було сумно. Ніде не видно хоч якоїсь людини, якихось сіл.
— Хоч би тобі де гавкнув собака, — сумно мовив Славко. — Що, це якась необжита польська територія?
Небо стало затягатися синіми хмарами, звідки не візьмись виринали наче із туману каркаючи ворони.
— Так! Непривітно зустрічає нас братня слов’янська земля.
— Сумно довкола. Ріденькі ліси. Ніде ні худобини.
Сумне каркання навівало такий же сум і стелилося навколо.
— Ех-х-х-х! Як там наші дома?
— Коли виїжджали з дому, яка гарна була сонячна погода, — Федір підняв догори голову. — Це вороння кудись летить і летить, гейби хоче закрити усе небо.
Так у роздумах, у бесідах не зчулися, як удалині показалися якісь будівлі. Виглядала сувора забудова. При наближенні одні і другі придивлялися.
Перед воротами зупинилися і хлопці почали оглядати адміністративні будинки, які виднілися попереду. За ними виднілися військові магазини, кінотеатр, лазня. Від цих будинків пролягали бетоновані дороги, які утворювали великі кола. Було їх чотири. За колами бараки для вояків. Всередині цих кіл бараки для офіцерів і старшин, невеликий шпиталик, інші необхідні будівлі. За бараками тягнулися лісисті поля, на яких вояки виконували вправи. Земля тут була пісковата, хлопці брали її в руки, розминали і кривилися. Як потім дізналися, поблизу ніхто не жив. Німці повиселювали звідси подалі цілі села.
ІІ
З перших днів старшини наказали навести довкола бараків і адміністративних будівель порядок. Усе свідчило, що тут давно ніхто не проживав. Мили бараки, стіни, вікна, підлоги. Хлопці поопускали носи, згадуючи, як їх проводжали, які були заклики, настанови. Хіба це виглядало, що вони військові? Одні ходили з лопатами, інші — з відрами і водою. Все робили, як дома. Але все-таки вважали себе військовими. Потім помало усе почало ставати на свої місця, лише сутужно було з їдою. Зразу було добре, бо багато хто мав домашні запаси. Але всьому приходить кінець. Сказати, що тільки їх так годували, це було б неправдою, бо коли розкладали з дому солонину, то до них завжди підсідали німецькі старшини. Але з часом дозволили приїжджати родичам. Ті, йдучи пішки зі станції, тріскали під бесагами, несучи провізію своїм чадам. Так що з їжею скоро все налагодилося.
Почалися навчання. Хоч проходили важко, але вояки повеселіли. Все-таки це їхній майбутній хліб. Одного разу ніяк не могли засвоїти нові вправи. Довелося повторювати кілька разів. Здавалося, що з кожним разом мало би бути краще, а то навпаки. Німець так розсердився, що спересердя назвав їх «бледес фольк», що по-нашому означає «дурний нарід». Для українських вояків це було приниженням, і вони після вправ вислали делегацію до команданта сотні. Там роз’яснили, що підстаршина-інструктор не мав на думці український народ, так само говорять і про німців. Конфлікт полагодили. Зате вже надалі ніхто з них не грубив воякам.
Повівав свіжий вітерець. Сонце своїм промінням застлало усе довкола. Тільки під вербами можна було сховатися від сонячного тепла. Що й зробили — Ярослав Семкович, Федір Кульчик і Никола Щербатий. Хлопці вже носили німецьку уніформу, але без жодних відзнак, вона була підігнана до них і виглядала досить чудово. Уже більше двох тижнів минуло, як їх привезли до вишкільного табору близько станції Коханівка. О десятій годині усі лягали спати, о шостій уставали. Приводили себе в порядок, молилися і йшли на сніданок. Після проходили заняття, вишкіл. Після обіду відпочивали — бігали, боролися, качалися по траві, деколи дивилися кінофільми, де переважно показували німецьку хроніку часів початку війни.
— Інтересно, вони й тепер ходять такими маршовими порядками, як колись?
— Відколи їх погнали з-під Сталінграда, не думаю, скоріше біжать, як посолені зайці.
— Це може бути. А то чого б формували на Великій Україні Українські визвольні війська, в Галичині — дивізію СС?
— З російських військовополонених створили армію під командуванням генерала Власова. Називається «Русская освободітєльная армія». Ви думаєте, що німці мають з цієї армії велику користь?
— А навіщо було її створювати?
— Хіба не ясно? Щоб уколоти Сталіна. Думаєте, створення військ з числа українців на Великій Україні і в Галичині — це не те саме? Це все велика політика. А ми в ній граємо роль пішаків.
— Розказують, — і Никола пригнувшись почав тихо говорити, — що німці хочуть розпустити Українське визвольне військо, бо ті поставили собі за мету стати зародком майбутньої військової сили України. А ще розказують, що німці створенням цієї військової формації хотіли побільше залучити в свої ряди молодь, щоб припинити велику партизанку на Волині і Поліссі. Там доброго чосу дає їм Українська Повстанська Армія.
— А ви, хлопці, думаєте, в нас у Галичині не те саме? Нас зібрали більше восьми тисяч хлопців, причому моцних, як дубів. Це також, щоб ми не поповнили УПА в наших Карпатах. Знову ж таки політика!
— Ще й велика політика!
— Ану чекайте, чекайте, — перебив хлопців Ярослав. — Ось тут про нас пишуть. Він витягнув шматок газети «Краківські вісті» і почав читати уголос:
«…український народ зрозумів, що зброя рішає долю народів, зрозумів, що в цій війні важиться і доля України, зрозумів, що лише той має голос і право при закінченні війни, хто тримає зброю в руках, хто б’ється за кращу долю свого народу».
— Про нас світ починає писати, а ви тут лиш про політику та й про політику.
— Хто пише? Поляки? Та пішли вони до…
— А де, цікаво, запропастився наш Іван Ватаманович?
— Я ще чув, що невелика група наших знаходиться поблизу Торуні
— Так-так!
— Він думає, ми не знаємо, що він бандерівець. Невже їх там усіх зібрали докупки?
— Але бандерівці не підтримали створення дивізій СС «Галичина».
— Нічого не розумію!
— А що тут розуміти? Це знову ж таки велика політика!
Хлопці зовсім засмутилися, коли через кілька днів Никола знайшов під подушкою листівку. Після чергового заняття знову зібралися окремо від усіх і почали читати, що там написано:
— Що повинен знати українець у німецькій армії?
— Це цікаво.
— Сучасна імперіалістична війна вступила у критичну фазу. Наші дотеперішні гнобителі, надломивши свої сили, наближаються до неминучого упадку. Недалекий уже час, коли український народ завершить свої змагання і побудує свою Самостійну Державу, — прочитав Ярослав Семкович і підняв голову. — Николо, ти слухай але дивися довкола, щоб нас ніхто не застав раптово із політвиховників.
— Розтративши свої власні сили, німецькі окупанти силою і терором заставляють тисячі українців іти в німецьку армію. Без резервів, виснажені, розбиті і зламані невдачами, хочуть нашою кров’ю рятувати своє безнадійне становище, заставляють нас гинути за свої імперіалістичні інтереси.
Що ж, отже, повинен знати кожний силою змобілізований українець у німецькій армії, про що не повинен він ніколи забувати.
— Та це бандерівська листівка. З одного змісту можна здогадатися! — вигукнув Никола Щербатий.
— Та ти не квапся з висновком.
— Ану, Славку, читай далі. Хоч би й бандерівська, хіба ми не повинні знати, чим промишляють наші недруги?
— Так-от:
Не забувай, що німецька армія — це ворог політичних і державних стремлінь українського народу. Тому свій примусовий побут у німецькій армії використай для того, щоб навчитися військової справи і приготуйся до служби своєму власному народові в лавах Української армії.
Знай, що німецька армія сьогодні б’ється за те, щоб німецькі імперіалісти на чолі з Гітлером могли поневолювати, грабувати і винищувати всі європейські та позаєвропейські народи.
Будь свідомий того, що подібно, як ми, кожний народ хоче жити вільним життям у власній самостійній державі і боротись за свою волю. Тому не дай себе вжити до поборювання повстанчих відділів поневолених народів.
— Та це яра бандерівщина!
— Та помовч! Читай далі.
Коли кинуть тебе німці до боротьби з національними повстанчими відділами поневолених народів, ти не бийся з ними, покидай лави німецької армії і переходь на сторону повстанців. Розкажи їм про боротьбу українського народу за свою самостійну державу. Борись разом за їхню волю. Коли кров там проллєш, чи положиш голову, то за святе діло визволення поневоленого народу.
Коли попадеш в англо-американський полон, то розкажи, що тебе мобілізували силою. Розкажи про знущання німецьких окупантів над українським народом та про героїчну боротьбу українського народу за свою державну самостійність.
Коли б по англо-американській стороні хотіли тебе включити в польський легіон або віддати більшовикам, протестуй проти цього. Шукай зв’язку з українськими організаціями і товариствами, які хочуть так, як і ти, Самостійної України.
Коли німці кинуть тебе на більшовицький фронт, не забувай, що проти тебе в окопах можуть стояти твої рідні брати-українці або сини інших поневолених Москвою народів, так само насильно змобілізовані в Червону Армію, як тебе в німецьку. Старайся пізнати їх і порозумітися з ними, щоб ви не вбивали себе взаїмно за чужі інтереси більшовиків або німців.
Коли б тебе мали перекинути на чужину далеко від Батьківщини, бери якнайбільше зброї та амуніції і переходь до українських повстанчих відділів, щоб боротися за визволення українського народу. Перекажи твоєму братові червоноармійцеві-українцеві, щоб робив те саме.
Більшовикам у руки не попадай, бо знай, що в них ти не знайдеш ні пощади, ні спасіння. Після упадку Німеччини більшовики будуть одиноким ворогом українського народу і з ними доведеться нам звести важкий бій.
У відношенні до чужинців поступай так, як личить членові українського лицарського народу. Будь до них чемний і ввічливий, шануй їхню культуру і політичні почування, будь гордий за твою національну приналежність.
Поширюй наші політичні ідеї, думки і гасла. Роз’яснюй потребу спільного фронту всіх поневолених народів в боротьбі проти імперіалістів. Поборюй ворожу пропаганду імперіалістів, зокрема більшовиків, які тепер намагаються поневолити народи середньої Європи.
Коли біля тебе є українці, то впливай на них, щоб думали так, як ти, щоб всі ви створили одну спільну групу, свідому свого важкого становища і своїх великих завдань.
Не піднімай ніколи партійних дискусій, сварок, намагайся приєднати до одного гурта всіх українців, засліплених партійною вузькістю і нетерпеливістю.
Живи дружно — по приятельському — та помагай кожному українцеві без уваги на його освіту, професію, релігійні переконання, мову та місце народження. Будь готовий за свого брата віддати кожночасно все — навіть життя.
Будь постійно діяльний, але обережний. Бережись зрадників, ворожих агентів і провокаторів. Завжди і всюди пам’ятай, що твоє життя належить Україні. На рідних землях залишились тисячі борців, що в найтяжчих умовах ведуть криваву боротьбу за волю народу. Вони обороняють твоїх рідних, близьких і знайомих перед ворожим терором, насильством і знущанням. Прислухайся постійно до голосу, що йде з України.
А коли прийде вирішальна хвилина і народ покличе тебе до дій — не барись! Одинцем чи гуртами продирайтеся крізь ворожі фронти і кордони та зі зброєю в руках ставайте в лави рідної армії.
Слава Україні! Героям слава!
— Ну що, не бандерівщина?
— Може, й бандерівщина. А де наша мельниківщина? Чого мовчать?
Хлопці затихли і поринули кожен у свої думи. Навколо стелилися ліси і пісковаті поля. Ліси є ліси. Які б вони не були, але завжди виглядали красиво, особливо літом, коли навколо повно зелені. Ясне небо далі посилало на землю гарячі промені.
Славко подивився навколо, зупинив свій погляд на синьому небі і прикрив очі, бо дуже вилискувало сонце. Зараз-таки перед ним постав тато з непокритою головою. «Як він там? Може вийшов на їхнє поле й оглядає половіючі хліба? Кутом, мов гадюка, звивалася їхня невеличка річечка Тополівка, а за нею вже половів лан пшениці. Далі ячмінь, овес. А там, ще далі, щось біліло. Ага, то вже гречка».
Від побаченого якось затріпотіло серце. У грудях йому стало тіснувато, душа заболіла за домом. Підняв голову. Подивився в далечінь. Там, далеко в долині, теж текла невелика річечка. Інтересно, як вона називається? Там, де прилягає до лісу, зависла синя мла, а високо в небі тріпотить-тріпотить крильцями, здавалося би, маленький-маленький жайвороночок, а яка пісня лине звідти. Яка пісня… Від задоволення зажмурився, підняв вище голову і втягнув у себе пахощі польових квітів, які линули звідусіль.
— Взагалі-то правильно написано, — порушив довгу мовчанку Славко. — Над цим варто подумати. А цю листівку, Николо, нікому не показуй. Ліпше спали.
ІІ
Іван Ватаманович попав до невеликої групи, яка дислокувалася на навчальній базі близько Торуні. Це було недалеко від українсько-польського кордону. Зранку і до вечора майбутніх вояків муштрували, і то так, що ввечері після вечері падали на ліжка мов мертві. Годували добре. Після обіду кілька годин відводилося на теоретичні заняття. Їм читали лекції і показували фільми про непереможну німецьку армію. Хоча курсанти все це слухали і дивилися з іронічною посмішкою на обличчях. Всім і так було зрозуміло, що німецька військова машина тріскає по швах. Багато часу німецькі інструктори вділяли вивченню німецької та радянської зброї, особливо нових зразків
У цій групі переважно служили вояки з Городенківського району. Тож Іван невдовзі завів широкі знайомства, особливо з четовим, який був родом з Городенки. Крім того, як виявилося у розмові між ними, Василь Корбут теж був бандерівцем і попав у дивізію також зі спеціальним завданням.
— Василю! — одного разу звернувся до четового. — Я недавно одружився, залишив дома молоду дружину. Чи не можливо якось попасти додому у якусь відпустку чи як?
— Я буду мати це на увазі. Поки що сиди тихо і нікому про це ні півслова.
Як Ватаманович чекав цього слушного часу. Він так цим пройнявся, що ночами стало снитися сільське обійстя, тато з мамо, особливо його кохана дружина. Інколи це просто його вимучувало. Опинившись на заняттях чи на муштрі, не зводив погляду зі свого четового.
Чи від тих настирливих поглядів, чи через що інше, але одного разу Корбут повідомив про досить для Івана приємну новину.
— Через кілька днів до Військової Управи у Львові має їхати зі звітом німецький офіцер Штірлінг. Я так зробив, що будеш його супроводжувати. Крім того, ти маєш виконати кілька доручень до Краєвої Екзекутиви ОУН. Поки пан Штірлінг буде звітуватися, попросиш його чемненько, то, може, і відпустить на тих кілька днів.
Іван від радості трохи що не кинувся танцювати гопака. Цих кілька днів не ходив по навчальному пляцу, а прямо-таки літав, мов на крилах.
І ось цей день настав. Іван ішов слідом за німецьким офіцером і ніс за ним його чемодан та дуже важку сумку. Але це все дурниці для нього та ще й з таким піднесеним настроєм. Старався догоджувати німцеві, щоб увійти в довір’я і так зблизитися. Німцеві це імпонувало, і навіть дозволив Іванові їхати разом з ним в одному купе.
За вікнами миготіли поля, прикриті сніжним покривалом. Дерева стояли в білому убранстві. Зі сходу почало світати. Від багряності зачервонілися сніги на полях, особливо сніг на деревах. Німець задер угору голову і довго за чимось спостерігав. Іван і собі задер голову. Вершечки сірих хмар теж зачервонилися і виглядали ніби червоні коралі на жіночих шиях. Якісь приємні думки заколихали в його серці. На обличчі засвітилася усмішка.
Штірлінг це замітив і собі почав усміхатися, напевно, щось приємне і йому спливло на думку. Від такого настрою витягнув з нагрудної кишені фотографію і показав Іванові. З одного боку сиділа його дружина, двоє маленьких дітей, а з другого він — Курт. Іван дуже щиро почав хвалити дружину, яка красива, які в них гарні діти. Куртове обличчя заполонило велике задоволення.
— А ти, Іване, одружений, чи маєш фройлян? — німець путав українські слова з німецькими.
— Йой, пане! Я недавно одружився, маю молоду красиву жінку. Я вмираю за нею, так хочу побачити її. Зі Львова це зовсім недалеко. Їхати одну ніч. День там побуду, а через ніч я би повернувся. Але… але! Сам не можу це зробити, — і Іван розвів руками.
Німцеві стало жаль молодого чоловіка.
— Іване! Як приїдемо до Львова, я тебе відпущу додому. Одна ніч туди, дома побудеш добу, а за другу ніч приїдеш до Львова. Зрозумів?
Іванові ясніше засвітило сонце за вікном. У душі таке розгорілося, такий вогонь… Боже! Як хотілося попасти додому. Хоч на ту одну ніч.
У Львові Іван допровадив німця до губернаторства, чемно з ним попрощався, майнув помежи висотні будинки, розніс по явочних квартирах штафети і гайда до двірця.
У перших днях березня почався наступ Червоної Армії, а саме військ 1-го Українського фронту під командуванням Георгія Жукова, які прорвали німецьку оборону на лінії Шумське-Любар. В утворений прорив було введено 3-ю гвардійську та 4-у танкові армії, які з поперемінним успіхом наблизилися до лінії Тернопіль-Проскурів. Ще кращих успіхів домоглася 1-ша танкова армія генерала Михайла Катукова, яка вже 24 березня захопила Чортків, а 8-й гвардійський корпус армії під командуванням генерала Івана Дрьоміна вранці того самого дня вийшов до Дністра.
Іван цілу дорогу майже не спав, так уже хотілося додому. Дуже здивувався, коли в Коломиї побачив масу народу, яка просто штурмувала пасажирські і товарні ешелони. Всі намагалися сісти у вагони. До Городенки потяг їхав майже порожнім. А вже у Городенці побачив Содому і Гоморру. Почав розпитувати в чому справа. Чому така суматоха? Але конкретно ніхто з ним не вступав до бесіди. Тут побачив різні військові обмундирування, всі з німецькими нашивками. Вже за Глушковом, ідучи пішки, почув ззаду, десь за Дністром глуху артилерійську канонаду, яка з наближенням до Топорівців чулася все голосніше і виразніше. Нарешті почув, як бомбили городенківські об’єкти.
Як відбулася зустріч з рідними, не описати і не розказати. Скільки то було радості. Лише ранком радість заслонилася тривогою. У селі заговорили, що в Городенці, у Чернівцях уже радянські війська. Тоді випало дуже багато снігу. Танки не могли проїхати в таких умовах. Тисячі мирних людей мобілізували для розчищення доріг. Німців погнали аж до Станіслава.
Іван метався з кутка в куток. Його радість від сімейної зутрічі як рукою зняло. «Що робити? Що робити?» Це називалося тепер його дезертирством. Він тепер ніяк не попаде до Львова. А договір з німецьким офіцером? Що той подумає про нього? Скаже, що він обдурив.
З того всього побіг до станичного і все розказав. Але і той щось конкретного сказати не зміг. Коли німці відбили наступ під Станіславом і почали наступати, Іван трохи повеселів. Але фронт зупинився на лінії Кути-Коломия-Тлумач, і то на кілька місяців.
На правому березі Тополівки, притоки річки Прут в урочищі Осоки радянське командування створило навчальний полігон для мобілізованих Кам’янець-Подільської області. У великих військових палатках, які стояли в кілька рядів, проходило навчання близько десяти тисяч мобілізованих. Усе це охоронялося. Ніхто з гостей не мав права пройти до села поспілкуватися з селянами, так само, ніхто з сільських жителів не міг пройти на територію навчального полігону.
У Городенці розмістився штаб командувача 1-м Українським фронтом Георгія Жукова. Німецька розвідка не дрімала. Вулицю, на якій розміщувався штаб, майже щодня бомбили. Перед німецькими пілотами, напевно, стояло завдання за всяку ціну ліквідувати Жукова.
В той самий час, коли на навчальному полігоні в Нойгаммері приймали присягу дивізійники, на топорівському військовому полігоні приймали присягу молоді солдати Червоної Армії.
Коли біля кожної хати цвіли яблуні, груші, вишні і черешні, коли все довкола повнилося запахами бузку, півоній та розмаю, в село в’їхало дев’ять легкових авта. В одному із легковиків їхав Георгій Жуков зі своїми штабними працівниками для прийняття присяги для свіжого гарматного м’яса. Ще не прийнявши присяги, не обстрілявшись на бойовому полі, вони уже увійшли до ударної групи військ, яка невдовзі мала здійснити наступ на львівському та рава-руському напрямках.
ІІІ
Йшов до закінчення вишкіл вояків дивізії. Тоді то було прийнято рішення прийняти присягу. Відбувалося це дійство в неділю. Синє травневе небо зранку вже дихало теплом. Навколо зеленіли трави, розпускалися верби, тополі, ясени… А сади! Що тільки творилося в садах. Яблуні, груші, вишні, черешні, сливи, та що там говорити. Всі виглядали, як молоді наречені перед шлюбом. Помежи колишніми обійстями недалекого села вилискувала на сонці біла пелена. Легенько повівав вітерець.
А на рівне зелене поле йшли і йшли полки галицької дивізії. Всі карбували крок за кроком. Здавалося, що двигтить матінка-земля. Потім усі вишикувалися в колони перед великим столом, перед яким стояв вояк, їхній побратим і тримав високо синьо-жовтий прапор, на якому був зображений лев із трьома золотими коронами.
Тихо стало довкола. Всі вслухалися у веселий спів жайворонка, що тріпотів високо-високо вгорі. З іншого боку подули пахощі розквітлих плодових дерев, бузку, півоній, від яких паморочилося в голові і п’янило серця молодим хлопцям.
Позаду стола стояли командир дивізії Фріц Фрайтаг і головний капелан о. Василь Лаба. Обидва у своїх святкових доспіхах. Десь дуже далеко, то в одному селі, то в іншому дзвонили до службової літургії. Звуки дзвонів, які почергово доносилися, надавали цьому дійству визначної святковості.
Враз на білому коні показався о. Йосип Сліпий і його супроводжуючі. Отець сидів рівно, мов та статуя, ніби ніколи і не злазив з коня. Відчувалося на віддалі, що був неабияким наїздником. Під’їхав до побудованого недалеко від стола польового вівтаря. Підбігло кілька вояків і взяли за повіддя коня. Отець Йосип підійшов до вівтаря і почалася святкова літургія. Йому допомагали о. Василь Лаба і ще кілька священиків. Голос! Який голос лунав попід небеса з уст о. Йосипа. Від одного того співу вояки наповнялися незламним високим духом українського патріотизму. А як було мило слухати проповідь отця, чому вони тут опинилися, які цілі і завдання стоять перед ними. Нагадав і про Великого Князя греко-католицької церкви, який стояв біля витоків формування дивізії СС «Галичина».
— Який був би радий бути сьогодні, ось тут, перед вами, дорогі! Але через хворобу не зміг! Не зміг! Він передав вам своє батьківське благословення…
Після проповіді о. Йосипа Сліпого до столу підійшли три вояки із папками. Два стали по боках стола, а третій ззаду стола перед о.Йосипом і Фріцом Фрайтагом.
Всі три вояки водночас відкрили папки і стали читати текст присяги, а за ними громогласно повторювали усі дивізійники:
— Я присягаю святочно перед Богом, що в боротьбі проти большевизму, для визволення мойого Українського народу, моєї Української Батьківщини, виявлятиму безумовний послух Найвищому командувачеві Німецьких Збройних Сил і командувачеві усіх молодих європейських народів у боротьбі проти большевизму Адольфові Гітлеру і не вагатимуся кожної хвилини віддати за це життя.
Після з напутним словом виступили о. Йосип Сліпий і Фріц Фрайтаг. Опісля відбувся святочний обід з випивкою.
ІV
Українські визвольні війська представляли інтереси східного регіону України, дивізія СС «Галичина» — західного регіону. Німці все робили, щоб між ними не було ніякого зв’язку. Проте в кінці травня у Львівському оперному театрі відбулася товариська зустріч галицьких і наддніпрянських українців. Зустріч пройшла на високому рівні і дуже тепло.
На цьому зібранні були і три товариші — Ярослав, Федір і Никола. Опісля хлопці блукали Львовом, милуючись визначними історичними пам’ятними місцями. Декотрих їхніх товаришів відпустили на кілька днів додому. Приїхавши звідти, ті розповіли про важкі умови життя їхніх родичів у Галичині. Перед їхньою демобілізацією всім майбутнім воякам обіцяли, що поки вони будуть воювати, їхнім родинам буде надаватися відповідна матеріальна допомога. Проте, як виявилося, це все була неправда. Їх просто обманули. Тоді-то і почалося дезертирство. Ті, що втікали з дивізії, обов’язково забирали з собою спорядження, зброю і зразу появлялися в рядах Української Повстанської армії, а та все посилювала свої бойові дії проти німецьких військ. Виходило, що німці провели вишкіл вояків для поповнення рядів УПА.
Тоді-то й виникла ідея в німецького командування про перевід дивізії подалі від України на полігон до Нойгаммера. Там продовжувався вишкіл аж до травня 1944 року.
І ось настав той день до якого так довго ішли вояки. Вишкіл закінчено. Всі раділи, що скоро будуть на фронті. Велика жага переповнювала їхні серця і кликала до помсти, до перемоги над більшовиками. Їм здавалося, що для них випала велика честь вплинути на хід подій у страшній війні. І коли в красивій уніформі, з валізами в руках вийшли колоною з центральної площі табору, біля воріт на мить зупинилися. Кожний подумки висловив побажання: «Ніколи сюди не повертатися». Хоч ніхто її не висловив уголос, вона була одностайною.
V
У кінці червня німецьке командування вирішило перекинути дивізію на фронт в районі Богородчан Станіславської області з метою замінити на цьому відрізку фронту угорські частини. Проте в останній момент змінило своє рішення з огляду на те, що на цих теренах добре діяла група «УПА-Захід» і багато вояків могли перейти на їх бік. Десять тисяч вояків було висаджено на станції Ожидова недалеко від м. Броди. Як резервістів, дивізію розмістили на лінії фронту довжиною 36 км.
Бойові частини перейшли на визначені їм місця другої фронтової лінії, віддаленій приблизно на 20 км від першої. Цю другу лінію мали завдання розбудувати. Полковий штаб примістився недалеко в селі. Більшість обозів також розмістилися по довколишніх селах. Пройшло кілька днів і все стабілізувалося. Що характерно, так це те, що місцеве населення дізнавшись, що це дивізійники, навперебій приносили продукти харчування, навіть гарячі обіди, свіже молоко.
Поки що все було спокійно. Єдине, що проявляли своє уміння зенітники. Вони час від часу стріляли по одиноких радянських літаках і деколи домагалися успіхів. Збили кілька літаків.
У цей час радянські війська готувалися до наступальної літньої кампанії. В їхніх планах на цьому відтинку фронту передбачався наступ двома ударними групами 1-го Українського фронту, яким уже керував маршал Іван Конєв, у взаємодії з лівим крилом 1-го Білоруського фронту. Перед цими військами стояло завдання спершу оточити і ліквідувати бродівське, а потім — львівське угруповання німців. Радянське командування добре знало, що під Бродами німці розмістили дивізію СС «Галичина» переважно з числа галицьких українців, хоча там було і багато вояків зі Східної України. Цей план обговорювався у Ставці Верховного Головнокомандувача.
— А чому два удари? — запалюючи трубку, спитав Йосип Сталін.
— Один удар, товаришу Сталін, нехай навіть дуже сильний, виштовхуватиме противника, але не знищуватиме його, і німецько-фашистське командування одержить більше можливостей для маневру резервами, щоб відбити наш удар. А два досить могутніх удари обіцяють нам більше оперативних вигод.
Це справді планувалися два могутні удари. Тут було зосереджено 80 дивізій, 10 танкових і механізованих корпусів, 4 окремі танкові й самохідно-артилерійські бригади, 16100 гармат і мінометів, 2050 танків і самохідних гармат та 3250 літаків. Загальна кількість людей досягла одного мільйона сто десять тисяч осіб..
Це значило, що на цих двох ділянках діяли в п’ять разів більші сили, ніж на німецькому боці, а в гарматах і мінометах перевага становила в шість разів, у танках і моторизованій артилерії — у п’ять разів. Найголовніше завдання, яке отримало командування 1-м Українським фронтом, це оточити війська дивізії СС «Галичина» і при нагоді взяти всіх у полон.
13 липня 1944 року одне зі з’єднань правого крила 1-го Українського фронту розпочало наступ у напрямку Рави-Руської. Ліве крило з боку Тернополя-Збаража почало наступ на Львівському напрямку.
13 липня війська 1-го Українського фронту, крім двох основних ударів, виступили по всьому фронту і таки того ж дня, де тримали оборону німці, прорвали лінію оборони. 15-й стрілецький корпус 60-ї армії зумів прорвати праве крило 13-го армійського німецького корпусу і вузьким клином просунувся на 18 км уперед, прорвавши другу лінію оборони, яку зайняли дивізійники, досягнувши села Колтів на північний схід від Золочева. В результаті утворився так званий Колтівський коридор. Дивізія своїми силами закрила цей прорив і продовжувала вести тяжкі оборонні бої три дні і три ночі, зазнавши великих втрат у живій силі. Проте зупинити наступ Червоної Армії не змогла. 16 липня в утворений коридор було введено в бій 3-ю гаврдійську танкову армію генерала Петра Рибалка.
Війська 3-ї гвардійської і 13-ї армій, використовуючи успіх танкових з’єднань, 18 липня просунулись на 20-30 кілометрів і повністю охопили бродське угруповання з півночі, північного заходу й заходу.
Незабаром надійшла панічна звістка, що вони опинилися в котлі, і всім треба вириватися з оточення. 20 липня почався масовий відступ, але велика кількість вояків-дивізійників попала в полон.
Ярославу Семковичу і його розбитій сотні якось вдалося, так здавалося на перший раз, вирватися з оточення. Вони відступали селом, яке палало у вогнях від бомбардувальників, які раз у раз бомбили навколишні порожні села. Люди порозбігалися по лісах і долинах. Горіли хати й стодоли, стайні й обори, голосно тріскали охоплені вогнем сволоки і балки. З гуркотом падали на землю здіймаючи вверх мільйони іскор, які, підхоплені вітром, летіли на інші будівлі, і ті горіли також. Ніхто не гасив, бо не було кому. Дивізійникам було не до цього…
Всі відступали. Хлинув рясний дощ, який перейшов у зливу. З часом почала розкисати земля. Їхали польовими дорогами. Возів було так багато, що мусили їхати в кілька рядів. Окремі вози застрягали і зупиняли весь обоз. Ніхто не подавав ніяких команд.
Уже сутеніло, десь лунали вибухи, стрілянина, справа від колони щось ніби біліло.
— Я піду подивлюся, що то біліє. Може то якась дорога. — мовив до побратимів, які, понуривши голови, чалапали свіжим болотом.
Ярослав, так йому здавалося, щосили попрямував до тієї білої смуги. Підійшовши замітив, що біліє якась непогана дорога. З радості повернув назад, але вже стемніло і чи пішов у інший бік, чи обоз опинився вже далеко попереду, проте нікого не знайшов. Кричав, кликав побратимів на поміч, але все безрезультатно
VІ
Никола Щербатий попав до полону. Їх ловили по селах, по лісах і зводили в одне місце. Всі безпорадно сиділи на зеленій траві і чекали своєї участі. Ніхто не знав, що з ними буде, ніхто з ними не говорив. Про їжу не було й мови.
Нарешті поступила команда всім шикуватися в колони, але галицькі українці по один бік, а українці зі Східної України — в інший.
— Товариші галичани! — звернувся до них майор з пістолетом у руці, — оскільки ніхто з вас не приймав присяги Союзові Радянських Соціалістичних Республік, ви всі підете під суд, а оці, — і майор показав рукою на іншу половину колони, — приймали присягу, тобто вони зрадили своїй Батьківщині. Зрадникам у всі часи нашої історії було одне — смерть.
Галичанам дозволили присісти. На їхніх очах творилося неймовірне. Колону військовополонених східняків розбили на кілька шеренг. Кожна шеренга одна від одної становила до шести метрів. Одні енкаведисти з одного боку, інші з другого, йдучи назустріч один одному, підходили до кожного ззаду і стріляли в потилицю. Тисячі людей без суду і слідства падали один за одним, як підстрелені птахи. На таке видовище спокійно дивитися було неможливо. Мовби в лісі під ногами хрускала товста гілка. І так раз попри раз. А за цим хрускотом щомиті відлітала на небо безневинна душечка. Вбивці ввихалися помежи шеренги, як різники. У крові — на обличчях, на руках, на гімнастерках.
Біля кількох тисяч здорових хлопів стояли, мовби прив’язана худоба до стійла. А всього кілька десятків катів творили свою чорну справу. Та повернись один з другим, та вколошкай катів і до недалекого лісу… Але то не так! Смерть показалася настільки несподівано, що руки оніміли, розум заскочив у п’яти. Нехай діється Божа воля…
Не одній матері, не одній коханій у той час йойкнуло під грудьми. Зеленіла поллята українською кров’ю рідна земля, в лісах сумовито прощалися з ними віти, десь далеко виспівували свої жалібні трелі солов’ї, жайворонки…
— Які страшні часи настали, — думав Щербатий, — як страшно жити… Не знаєш, що тебе чекає завтра… Став свідком великої бойні. Внутрішній страх за своє життя пройшов, натомість в душі панувала якась пустка. З часом почав мовчки шукати якесь оправдання свого існування, весь час запитуючи, в ім’я чого став свідком кривавої бойні? «Щоб вижити і розказати… Так, так! Правду люди повинні знати…». Але тут же опустив голову. Нікому не розповість…Не вимовить і слова…Влада не дозволить. Приречений… Він приречений! Бог покарав! Бог! Що отак сидить і нічого не робить. За те, що залишився живим, все життя буде носити в собі, в грудях…
Федір Кульчик, побачивши таку страшну картину, коли навколо лежали вбиті дивізійники і більшовики, переступаючи помежи трупи, кинувся разом з іншими втікати. Найперше побігли до лісу. В голові витало лише одне:
«Не попасти до більшовиків… Не попасти…».
Страх гнав уперед і вперед…. Надвечір далеко попереду побачив великі церковні хрести. Кинувся туди. Чим ближче підбігав, тим виразніше вимальовувалися обриси монастиря. З великою надією на порятунок загримав кулаком у ковані ворота. Чекати довелося недовго. Хвіртку у воротах, яку не замітив, відкрила черниця. Побачивши дивізійника в такому жалюгідному стані, зразу впустила досередини.