Історичний нарис про Вижньоберезівські духовні святині «Храми Духовності». Микола Грепиняк

ББК 84.4(Укр6)

Г 79

Микола Грепиняк

Г 79 Храми Духовності. Історичний нарис про Вижньоберезівські духовні святині/Грепиняк – Косів: Писаний Камінь, 2016 – 74 с.

Історичний нарис про Вижньоберезівські духовні святині «Храми Духовності». Микола Грепиняк 5,47 МБ | .pdf | Завантажень: 227

Чому нам конче потрібна саме Українська Греко-Католицька Церква?

Український етнос пережив страшні історичні часи. За умов тоталітаризму панувала загалом тенденція поглинання націй, сім’ї, релігії. Реальний соціалізм всіляко намагався анулювати суб’єктивність української нації, її духовність, право вважати Ісуса Христа ідеалом істинної людяності. І якщо всупереч цьому український народ ще існує як нація, то це справжнє диво.

Через цілу низку обставин свого підневільного національного буття український народ загалом був і є одним із найрелігійніших народів світу. Віра слугувала йому і продовжує слугувати засобом самовираження і виявлення своїх найкращих ідеалів. У ставленні до Бога українець виражав і виражає своє ставлення до світу, до людей і до самого себе. Ми є християнський народ і хочемо своєї рідної Української Церкви.

Єпископ УГКЦ Павло Василик подає нам роз’яснення, чому саме для нас, українців, рідною є Греко-Католицька Церква: «Греко-Католицька Церква – це невід’ємна частина Вселенської Церкви під владою святійшого папи Римського. Це – Церква князя Володимира Великого. Адже він прийняв християнську віру в 988 році з Візантії. А остання тоді була під Римом. Розколу між Церквами ще не було, він стався в 1054 році. А з цього виходить, що український народ прийняв віру не православну, а католицьку.

Отже, УГКЦ має свій першопочаток. Перша Унія 1596 року – не початок нашої Церкви, як часто пишуть історики. Берестейська Унія – це поновлена єдність Української Церкви з апостольським престолом. Нинішня наша Церква – продовження тієї, що існувала на Західній Україні до 1946 року, вона має ті ж самі обряди. Але не уніатська (так вона звалася лише за одного покоління після Унії), а Греко-Католицька. А що нас в Римі називають українці греко-католиками східного обряду, то так воно і є. Ми – католики, бо так були охрещені, але маємо дещо відмінні від західних східні обряди» (П. Я. Василик. «Люди, любіть один одного…». «Прикарпатська правда», 2 лютого 1990 року).

Йосип Тереля дає нам наступне пояснення, чому саме ми є католиками: «Ми є традиційна Вселенська Церква ще з часів св. Кирила та Методія. Ми були і є католиками, але не західного, а східного обряду. Знову ж московіти, вороже наставлені до Берестейської Унії, говорять, що до Унії спричинилися поляки, що Українська Церква відпала від «прадідівської віри» і, що правдиве православіє ніколи не може бути у злуці з Апостольською столицею…

Наші єпископи відокремилися релігійно і обрядово від своїх злих сусідів росіян і поляків, що в однаковій мірі по-хижацькому нищили нашу націю, вживаючи релігію як засіб для поневолення» (Й. Тереля. «2001». Ужгород-Торонто, 1991 рік).

«Чому нам, галичанам, – корінному населенню західноукраїнських земель, – йдеться конче про Греко-Католицьку Церкву?» – запитує Орест Смицнюк, член Комітету сприяння УГКЦ, і на це риторичне запитання дає обширну відповідь: «Тому, що ми, наші прадіди і діди з цією Церквою прожили уже біля 400 років і вважаємо, що за цей час вона зарекомендувала себе на наших землях духовною спорудою, гідною її Творця. Вона була нашим вчителем, вихователем і наставником на стезі добра, гуманності і людяності.

У часи бездержав’я саме вона стала забралом проти всяких асиміляцій і яничарства. Завдяки Греко-Католицькій Церкві ми збереглися як нація, вона своїм могутнім впливом і авторитетом зберегла наш народ від можливої полонізації і русифікації. У часи воєнних лихоліть її сини, священики греко-католицької віри, розділили долю свого народу, пішли разом з народом етапами в Сибір, були закатовані в тюрмах і таборах, чим довели, як повинні жити і вмирати християни, пастирі свого народу й українці.

Крім того, ми її хочемо ще й тому, що першоієрархом цієї Церкви став сам Верховний Апостол Петро, якому, згідно з Євангелієм від Івана (гл. 21), Христос сказав: «Паси вівці мої!» і цим Він виділив Петра з-поміж інших Апостолів…

Будучи однією із складових частин Вселенської Церкви, Українська Греко-Католицька Церква стоїть проти всяких розколів за національними чи соціальними ознаками і, будучи східною за обрядом, зберігає церковну догматичну єдність з Вселенським Апостольським Престолом, підтверджуючи на ділі Символ Віри, який промовляють як молитву і православні, і католики: вірую в Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву.

Ми її хочемо ще й тому, що у єдності з цією Церквою наші предки починали своє життя на Київській Русі як християни. І не наша вина, що вороги хотіли нас від неї відлучити…» (Орест Смицнюк. «Тернистий шлях». «Галичина», 6 листопада 1990 року).

Українська Греко-Католицька Церква з самого початку її заснування зазнавала тиску і гоніння зі сторони владних структур та церковних громад РПЦ. Найбільшого тиску УГКЦ зазнала за Петра І, який хотів підпорядкувати її інтересам держави. Він завів церковну реформу – синодальну адміністратору, коли в особі імператора зосереджувалася і духовна, і світська влада, тобто нею мав управляти імператор. До Української Греко-Католицької Церкви Петро І вживав особливих заходів приборкання.

Великого переслідування УГКЦ зазнала і за царювання Катерини ІІ. Вона ліквідувала Київську Католицьку Митрополію, а це було дев’ять тисяч парафій і 145 монастирів з вісьмома мільйонами вірних УГКЦ. Царським указом 1795 року Українські Католицькі Храми силою були передані РПЦ, а священиків просто ганебно виганяли із храмів.

Станіславську єпархію УГКЦ з 1899 по 1901 роки очолював Андрей Шептицький. Він підтримував діяльність таких світських культурно-просвітницьких товариств, як «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар», відвідав багато парафій у гірській місцевості, на велелюдних зустрічах з парафіянами спілкувався народною мовою. Андрей Шептицький залучав кошти на відбудову Церков, що погоріли внаслідок стихії тощо. Народу імпонувала його пасторська і благодійна діяльність, тому його поважали і захищали від всяких негараздів та нападок недоброзичливих людей.

У житті села Вижній Березів великою подією в 1900 році був приїзд до Храму Христа Царя архиєрея і майбутнього митрополита Андрея Шептицького. Він відправив тут Службу Божу, а після неї ще довго розмовляв з мирянами, цікавився як живеться українству при неукраїнській владі, адже, починаючи з 1349 року і аж до 1939 року, польське панування на нашій землі фактично не припинялося.

Хоча після поділу Польщі у 1772 році Галичина увійшла до складу Австрійської імперії, але поляки все одно продовжували панувати в краї.

Візит великого церковного чину до Вижнього Березова був спричинений по-ширенням москвофільства на березівському терені, яке запровадив священик-москвофіл Григорій Тим’як. Москвофільство, підтримуване Москвою, широко розповзлося по Галичині і мало метою запровадити російське православ’я та прилучити Галичину до Росії. Після візиту єпископа Шептицького вогнище москвофільства в Березовах почало затухати, а парафіяни Греко-Католицької Церкви стали більш патріотично настроєними.

Граф Андрей Шептицький народився в українській княжій родині 1865 року. Після смерті у 1898 році митрополита і кардинала Сильвестра Сембратовича у Ватикані стали підбирати кандидатуру на Голову Української Католицької Церкви. Вибір зупинився на кандидатурі Андрея Шептицького і його було іменовано у 1899 році на єпископство. Йому прийшлося керувати Українською Церквою у надзвичайно несприятливих для українців життєвих умовах. В 1914 році вибухнула Перша світова війна, яка переросла в Російську революцію і закінчилася 1917 року військовим переворотом комуністів на чолі з Леніним та Троцьким.

У Першу світову війну Галичина була окупована російською царською армією. Царська Росія переслідувала вірних УГКЦ, а митрополита Андрея Шептицького 1914 року заарештувала і вивезла в Сибір. Звільнено митрополита аж в 1917 році.

У період повстань та підпільної боротьби за суверенну самостійну Українську Державу та Українську Греко-Католицьку Церкву, у період третьої окупації Галичини комуністичною Москвою у 1939 році, у період Другої світової війни довелося жити і працювати великому митрополитові Андрею Шептицькому. Помер він у Львові 1944 року.

Остаточно з Українською Греко-Католицькою Церквою розправився у 1946 році «великий вождь» Йосип Сталін. УГКЦ перейшла у підпілля. Зразу після війни власті звинуватили Греко-Католицьку уніатську Церкву у ворожості щодо Радянської влади і радянського народу. До відкритого судового процесу не дійшло, але Церкву знищили. Львівський псевдособор у 1946 році Українську Греко-Католицьку Церкву приєднав до Російської Православної Церкви. Був заарештований митрополит Йосип Сліпий, заарештовані були також всі єпископи та всі греко-католицькі священики, котрі відмовилися переходити на російське православ’я. Але вірні УГКЦ священики і миряни протягом 44 років щиросердно оберігали свою Українську Греко-Католицьку Церкву, продовжували молитись вночі при затулених вікнах на рідній землі, по тюрмах, катакомбах та ГУЛАГах холодного та голодного Сибіру, Казахстану, Колими, Комі та Уралу.

В січні 1990 року Львіський Церковний Собор скасував рішення Собору 1946 року і УГКЦ свою діяльність повністю відновила. В даний час до її структури в Україні входить сім митрополій, вона налічує 30 єпархій і об’єднана 3 646 громадами.

Однією з найбільш дражливих і болісних проблем сьогодення стала необхідність нормалізації релігійного життя на Україні, зокрема тут, у Галичині. Боротьба за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви, на щастя, успішно завершилася, кількість греко-католицьких парафій множиться з кожним днем. Почався масовий перехід віруючих і цілих парафій до цієї Церкви, особливо там, де є вища національна свідомість населення. Відновлення, вихід з підпілля національної Церкви – УГКЦ – на заході сприймається не просто як акт історичної справедливості, а передусім як важливий крок до національно-духовного відродження народу, його національної свідомості, яка витримала репресії та підпілля, але не припинила своєї діяльності в краю, не скорилася всесильній тоталітарній владі.

Все минає. Минулася й імперія зла. Україна стала незалежною державою і березуни, нарешті, діждалися, що їх бажання сповнилось. Люди полегшено зітхнули і взялися за відновлення Храму Духовності. На місці старої Церкви Христа Царя, якої не стало в грізні роки воєнного лихоліття, власними силами і щирими пожертвами березуни побудували Божий Дім і тепер йдуть люди до Церкви, Всевишньому поклін віддають, щиро молячись за Його ласку, що поблагословив Україну бути незалежною Державою. Хто знає, чи Церква будувалась би, коли б не відбулось проголошення незалежності в Україні?

Величною окрасою села Вижній Березів стала новозбудована Церква Вознесіння Христового, що височить на пагорбі кутка Згарище. Це – найкраща, найвеличніша споруда Вижнього Березова. Радіють березуни новозбудованому Божому Храмові. Люди йдуть до Бога стежкою, що пролягає через Церкву, збираються тут, щоб у молитвах славити Бога, вдосконалюватися Христовою наукою. Нова Церква – то вимріяна, вистраждана завітна мрія березунів.

 

Березуни – за Українську Греко-Католицьку Церкву

Старші віком селяни пам’ятають, якою впертою була боротьба за відновлення Церкви у Вижньому Березові. Про людське око, комуністична влада була нібито не проти її, але із занадто впертими мирянами, хто оббивав пороги кабінетів можновладців, говорили в застінках КДБ по-своєму, доводили до божевілля, аби була причина відправити бідолах до психлікарні, щоб зробити із здорової людини інваліда. Хіба не така доля спіткала Василя Геника (Базюка), жителя села Вижній Березів?

1939 рік – початок комуністичного терору на західноукраїнських землях: закрито всі українські часописи, заборонено усі українські партії та громадські організації, зокрема, «Просвіту» та наукове товариство імені Тараса Шевченка. Українці із західних областей поступово «звільнялись» від рідної мови, культури, звичаїв, Церкви, від яких до цього вже майже остаточно «визволили» їхніх східних братів-українців. Після «визволення» Західної України чимало українських шкіл було закрито і замість них відкривалися російські школи.

Взагалі стару більшовицьку владу краю непокоїло найбільше: не допустити відродження Церкви, та ще й уніатської, як в ті часи говорили й писали про Українську Греко-Католицьку Церкву. Але ж така Церква в Україні, в нашім краю була, і березуни, за винятком окремої горстки православних, сповідували її в душі, у мислях підпільно. А як настав благонадійний час, вони переважною більшістю проголосували за Українську Греко-Католицьку Церкву. Це був високий вияв патріотизму, національної свідомості та вірності справі й вірі батьків своїх.

Боротьба проти Греко-Католицької Церкви за більшовицько-комуністичних часів була надто посиленою. Мало того, що Греко-Католицькі Церкви позакривали, а вірних священиків в Сибір повивозили, на місцях робилося все, щоб повністю викоренити, назавжди поховати греко-католицьку релігію, заманюючи всіх українців до російської православії. Палили Церкви, розвалювали каплиці, придорожні хрести. До того ж, у пресі, на радіо активно велась антирелігійна пропаганда радянських атеїстів.

В переддень відзначення в Україні тисячоліття прийняття Христової віри, у нашому районі велася посилена антирелігійна пропаганда замість, як годилось би, гідно зустріти знаменну дату. На Косівщині були роздані сільським парторганізаціям під грифом «секретно» «Першочергові заходи по посиленню протидії уніатству», які були завірені печаткою Косівського райкому КП України. Тут у першому пункті документа (а їх було аж вісім) закликалося: «Зробити глибокий аналіз стану роботи партійних організацій, рад народних депутатів в населених пунктах, де мають місце прояви уніатства (с. Верхній Березів, с. Космач, с. Стопчатів)». Цей секретний документ був «розсекречений» 1988 року після Служби Божої у Церкві Вознесіння Господнього Вижнього Березова.

Проти Української Греко-Католицької Церкви (по-їхньому – уніатської) боролися не тільки райкоми партії, але й служителі Православної Церкви, під впливом котрих опинилося чимало наших мирян. Останні глумилися, прозивали вірних Українській Греко-Католицькій Церкві «бомбейликами», а то й таке було чути з уст православних попів: «Ви хочете греко-католиків? Та то кати. Навіщо вам того», або: «Хочете, щоб знов до Польщі вас затягнули?». Звідси й виникали всілякі неприємності та міжконфесійні конфлікти на початку нашого національного відродження.

Боротьба за УГКЦ нині продовжується. У цілому на Україні зараз йде боротьба проти засилля Русійської Православної Церкви. Найгостріших форм це явище засилля РПЦ набрало посилених обертів в західноукраїнських областях України, де є спротив проти неї від населення. Очолює боротьбу проти засилля російського православ’я Українська Греко-Католицька Церква – Церква національна, з досвідом і багатющими традиціями національно-творчої діяльності. Все минає і віриться в мудрість народу та Божу допомогу в цій боротьбі.

 

Християнство в історії Березовів

Історія Церкви є частиною історії України. Вона захоплююча й варто її знати та й пам’ятати. «Бо не знати себе, не знати своєї історії – се великий злочин супроти себе самого, супроти своєї Церкви і своєї народності», – так гласять стародруки (книга «Садочок українських католицьких святих»).

Русини-українці були прямими нащадками хорватських племен. Цими племенами інтенсивно заселялася багата на сіль Березівська кітловина уже з кінця ХІ століття. Заселенню її також сприяла і монголо-татарська навала 1240 року. Вона мало зачепила гірські поселення, тому жителі придунайських рівнинних міст і сіл знайшли прихисток у нашій гірській місцевості.

Про походження березунів з придунайських земель є багато доказів. Березуни в своєму репертуарі мали багато тужливих пісень, в яких постійно згадувався і згадують донині тихий Дунай. У цих піснях звучить туга березівських реемігрантів за рідним Причорномор’ям. Їм пощастило врятуватися, втікаючи від печенігів, коли вся родина не змогла втекти від загарбників і залишилася у неволі. Є ріки, які знаходяться багато ближче до Березовів. Це – Дністер, Прут, Черемош, Лючка, Сян, Бог та інші. Проте в жодних із пісень Березовів вони не згадуються, а оспівується в них тільки Дунай.

Малковичі, Фіцичі, Симчичі. Перцовичі, Негричі, Лазаровичі та інші роди, можливо, також прийшли в Березови з-над Дунаю. А рід Веселовських із Баня-Березова й донині носить прізвисько Дунайчуки та Дунаєві.

З далекої римської імперії приблукав у Березови жіночий головний убір – ка-птур. Наші предки навчилися носити його від балканських народів, що в той час перебували під Римом. Згодом цей головний убір прижився в нашому краю. Його одягали на голову молодій в кінці весілля, коли їй відрізали косу. З ним уже вона не розлучалася усе своє життя.

Примандрували в Березови з далекого Дунаю і довгі кожухи та довгі спідниці без запасок, великі квітчасті хустки.

В Березови із Причорномор’я занесені великодні гагілки, весільна «Барвінкова» та «Березунка» – спрощений та змінений хорватський танець. Цей танець танцюють сьогодні також на Балканах і хорвати, і серби. Хорвати навчили цього танцю і сербів, і наших предків-березунів. Мелодії березівських пісень та танцю дуже подібні до грецьких та південно-слов’янських.

Страшна татарська епоха на нашій землі тривала п’ять століть. Здобувши Київ у 1240 році, монголо-татарська орда швидко просувається на захід. Кінцевою метою татар був перехід через Карпати і підкорення мадярів. Через рік вони підійшли до Карпат і увірвалися в Березу.

Князь Володимир на березівських горах поставив оборонну сторожу. Угорський шлях став мадярсько-галицьким пограниччям і тут стояла княжа варта. Ця варта в той час звалася Березою. Завданням Берези було не ставлення збройного опору мадярській армії, а бути головною розвідчою службою, яка мала б стежити за рухом мадярських військ та здержувати наступ ворогів. З появою ворога по всіх верхах навколишніх з Рокитою гір загорялися чуги, в Березі били в дзвін на тривогу і княжі кінні війська були готові до оборони своїх кордонів. Коли починалися збройні сутички, то на допомогу кінній армії прибували піші помічні війська з Рунгурів, Печеніжина та Коломиї. До них приєднувалися й березуни і йшли в бій з ними разом. Ці бої були успішними, бо лише кілька разів на протязі історії Галицько-Волинської держави мадяри переходили Угорський шлях. Звідси, можливо, й пішла назва поселення Березів. Напевно, ця версія найбільш достовірна. У 90-их роках ХХ століття Березови відсвяткували своє тисячоліття. Очевидно, історія Березовів починається із часів Київської Русі.

Цікавим є й те, що з тих давніх часів і донині в Березовах ватажок групи хлопців чи молодих чоловіків під час колядування чи меланкування в часі Різдва Христового носить ім’я Береза, що, можливо, має якесь пряме відношення до назви села Березів.

Татари підійшли взимку 1241 року, по Йордані, в Березів, ближче до Рокити, де отаборилася княжа Береза. Березуни вирішили не здаватися татарам, а стояти на смерть. Відбивався кожний чим міг: сокирами, дерев’яними довбнями, камінням, луками і стрілами. Татари воювали вдень, а вночі поверталися в свій табір, в північно-західну частину теперішнього Середнього Березова, яку й донині називають Татарівкою.

З розповідей старожилів-березунів Івана Перцовича (Гажбора) (1913–2012) та Михайла Лазаровича (Руб’юка) (1919–2010), з історії Івана Кузича-Березовського «Березівське боярство на тлі історії України» (Детройт. 1962) відомо, що на околиці Березова (Олексієво) був монастир. Татари окружили монастир, позлізали з коней і почали розбивати брами, за якими рятувалися від татарських набігів березуни. Хлопці та монахи героїчно оборонялися, стріляючи в татар, і багатьох знищили. Проте сили були нерівними та й їдкий і густий дим, що йшов від підпалених татарами дерев’яних будівель, не давав змоги молодим хлопцям боронити монастирські брами. Татари ті брами розбили, хлопців та монахів половили, сікли шаблями та кололи списами. Найсильніших брали на шнурки, прив’язували до дерев і від них через перекладача вони вимагали показати їм найкоротший шлях на Веньгри (Угорщину), наказували вести їх до мадярів через Карпати, минаючи Березу. Вони показали велику мошонку червоних монет і через перекладача пообіцяли волю ще недобитим хлопцям та монахам за послугу повести їх до мадярів.

Старого священика з роду Фіцичів, що в той час служив в монастирі, не пов’язали. Пов’язані хлопці глянули на священика, а той покрутив головою, тобто дав знак, щоб вони не здавалися. Один з полонених відповів, що березун за червоні не продається і попросив священика поблагословити їх перед смертю та молитися за них. Жодного зрадника не знайшлося і татари жорстоко розправилися з полоненими: повбивали людей стрілами з луків та зарубали сокирами. Священика зарубали шаблею.

У відповідь за непокору березунів вогнем палало все село разом з монастирем. Село та Царинка горіли три дні. Кому з людей не вдалося втекти в ліси, того мордували і вбивали на місці, нікого не жаліли і в полон не брали.

Татари ніколи не чіпали і не нищили Церков. А хто виступав проти них із зброєю, то на їх шляху горіло все, навіть і Церкви. Коли татари в Березовах палили Церкви та вбивали священиків, то з цього виходить, що березуни їм добре «насолили».

Татари силою здобули Рокиту, зруйнували Березу і перейшли в Микуличин. В окраїні Микуличина ще цілий тиждень тривали бої оборонної сторожі за участю березунів з татарами. На місці тих боїв пізніше виросло поселення з назвою Татарів. Назва збереглася і донині. В лютому 1241 року перейшли татари через Карпати і від того часу Угорський шлях став називатися Татарським. Після нападу татар монастир у Березові не відновлювався.

У травні 1241 року татари зайняли Угорщину і дійшли до Австрії й до Андрійського моря, перетворивши Балкани в руїну. З перемогою вони повернулися в своє Надволжя і заснували там так звану Золоту Орду. Московити пішли на службу до неї.

Напад татаро-монголів на Україну привів її до занепаду. Київ продовжував бути столичним містом, матір’ю міст Руси-України, але політичний та економічний центр України перенісся в Галицько-Волинську землю. Королі Галича приймали на себе оборону українських земель. З метою забезпечення успіху у боротьбі з ворогом вони входили у близькі стосунки із західними королівствами, в тому числі і з Римом.

В 1253 році король Галича Данило в місті Дорогочині отримав корону від Папи Римського. Він надіявся, що Рим допоможе йому у боротьбі з монголо-татарською ордою. В ті давні часи король Галича Данило був володарем-героєм. На відміну від провінційних удільних князьків, котрі втікали, як зайці, на вістку про навалу татар, король в небезпеці ніколи не втрачав рівноваги духа. Для спільної боротьби з татарами він налагоджував зв’язки з польськими князями, задумав створити протитатарську коаліцію з поляків, чехів і мадяр, укріплював цілий ряд українських міст, планував остаточно знищити знесиленого в Карпатах монгольського хана Батия. Чехи й поляки йшли на коаліцію з українцями, а от мадяри «крутили». Король Данило зрозумів, що сили в боротьбі з татарами будуть нерівними. Щоб не допустити великого кровопролиття серед своїх військ, дав наказ своїм військам не задержувати більше татар в Карпатах.

В Україні почав назрівати потяг до церковної християнської єдності. В 1414 році митрополит з міста Вільно Цамблак поїхав з наміром започаткувати місію єднання християнських Церков на Собор до Костанци. Йому не вдалося досягнути належних результатів.

В 1439 році з ініціативи Києва на Соборі в Флоренції відбувається заключення Унії. На Собор в Флоренцію прибуває Київський митрополит Ізидор. Флорентійська Унія протривала рівно 80 років. Москва відкрито виступила проти неї і не погоджувалася з об’єднанням християн.

Москва в 1448 році проголошує «московську автокефалію». Константино-польський патріарх, підкуплений Москвою, розділяє Київську митрополію на дві частини. Константинополь за гроші Івана Грозного заклав основи псевдо-руської митрополії. Право називатися і діяти від імені Руської Католицької Церкви мала тільки Українська Церква з центром у Києві. Але завдяки московським та константинопольським впливам Українська Церква стала жертвою релігійного занепаду.

Настала анархія в церковному житті. Кожний єпископ виконував свій уряд, як сам хотів, не звертаючи уваги на загальноприйняті зобов’язуючі церковні канони.

Флорентійська Унія впала, і Рим, нарешті, побачив справжнє обличчя московського православ’я. Флорентійська Унія також відкрила очі українцям на нещирість польського католицизму. Польща не прагнула церковного об’єднання, а хотіла цілковитого підкорення своїй волі та своїм впливам Української Церкви. Християнський світ зрозумів, що об’єднання Сходу і Заходу під одним пастирем може відбутися тільки через Київ і з Києва, а не з Москви.

8 жовтня 1596 року в Бересті над Бугом відбувся Собор церковної єдності. Українська Церква, як католицька, залишалася в обряді східному, українському. Як стверджує Василь Курищук, «…проголошено Унію з Римом. Унія поширювалась на всі українські землі. Першими прийняло Унію духовенство Східної України. На Лівобережній Україні Унія проіснувала до другої половини ХVІІ століття, допоки ця частина не стала «югом России». Тут Унію ліквідували без всяких соборів чи інших теологічно-канонічних підстав. На Правобережжі Греко-Католицька Церква проіснувала 243 роки і була насильно ліквідована аж 1839 році, як перешкода на шляху русифікації українського народу» (Василь Курищук. «Духовні святині Яблунівщини». Косів, 2013).

В 1709 році відбулася битва між шведами та їх союзниками українцями, з однієї сторони, та московськими військами, з другої сторони. Боротьбу проти московської окупації України очолив гетьман Іван Мазепа – один з найбільших фундаторів та будівничих українських церков та монастирів. За гетьмана Мазепи почалося велике відродження України без Москви та Польщі. Але битва з Москвою була програна. За наказом Петра І нищилися козацькі родини, полонених козаків жорстоко катували і вбивали.

За царювання сина Катерини ІІ, великого прихильника католицизму Павла І (1796-1801), Українська Католицька Церква трохи ожила від гоніння Петра І та Катерини ІІ. Але Павло І за лояльне ставлення до Української Католицької Церкви був отруєний московитами. Після Павла царем Росії став Олександр І. Українська Католицька Церква за його царювання розрослася. вона належала до двох митрополій: російської та австрійської.

В 1808 році Папою Римським була утворена Галицька митрополія на чолі з митрополитом Ангеловичем. Галичина в той час уже перебувала під владою Австрії. До Галицької митрополії входили також і березівські парафії.

В Березові були боярська (шляхетська) та селянська (мужицька) Церкви. Населення було поділено на два ворогуючі табори, хоч віра в них була однією, Христовою. Бояри не відвідували селянську Церкву і, навпаки, селянам бояри забороняли відвідувати боярську Церкву. Це тривало аж до австрійського завоювання Галичини в 1772 році. Австрійський уряд змусив селян і бояр-шляхту примиритися і утворити одну громаду. Усі березуни почали відвідувати одну Церкву – селянську, але стояли у ній окремо, по різні сторони.

Мабуть, в той час відпала необхідність утримувати в селі дві Церкви, тому одну з них, боярську, березуни подарували у село Космач. Боярська Церква знаходилася у Вижньому Березові, на Заріці, в центрі села, недалеко від збудованої в 2004 році сільської школи.

Бояри відрізнялися від селян одежею. Носили вони сорочки з викладним комірцем, які застібали червоною шовковою стрічкою, наче краваткою. А також носили вони сиві смушкові шапки, чого не дозволялося носити селянам (мужикам). В селян-мужиків сорочки були без комірців і застібалися простими шнурками. Боярин при зустрічі з мужиком, який був у сорочці з викладним коміром, мав право безкарно цей комір зірвати та ще й можна було мужика побити. Мабуть, звідси походить приповідка: «Хочеш йти на Заріку – висповідайся у Церкві».

Згодом король Данило надав право і селянам-мужикам Березова носити боярський стрій. Це право одержали також Слобода Ославська, Слобода Рунгурська, Текуча та небоярська частина Бані-Березівської. Ці права утвердив потім і польський король Казимир. Акрешора та інші довколишні села таких прав не мали і аж до Першої світової війни мужики носили сорочки без комірців (Михайло Томащук. «Березови на тлі історії Гуцульщини». Коломия, 1997).

Небоярські люди всередині Березова створили окрему громаду, яка мала свою власну самоуправу і Церкву, що існувала аж до 1784 року. Очолював громаду ватажок, який керував нею поки був найсильнішим серед інших. Коли ватажок старів або помирав, селяни сходилися увечері на свято Юрія посеред села, розпалювали вогонь і кликали молодих та найсильніших чоловіків на змагання. Той, хто перемагав, ставав ватажком села на необмежений час. Мабуть, з тих часів і дотепер у Березовах існує традиція ввечері перед святом або під час свята Юрія запалювати вогнища у різних кінцях села і розважатися молоді всього села навколо них.

Данилові люди були багатими, вільними, добре озброєними і освіченими, уміли читати й писати. Ще перед Першою світовою війною, як пише Михайло Томащук, у Бані-Березівській було багато псалтирів, виданих Печерською Лаврою 1620 року. Без сумніву, такі книги могли бути і у Вижньому Березові. Можливо, вони згоріли разом з книгами дяка Івана Симчича у 1945 році. Як свідчить Параска Симчич (Дячиха), її тесть заховав збірку книжок у саду під купою хворосту, про що хтось доніс совітам, а ті спалили схованку разом з книгами.

Щодо християнського життя в Березові, то є чимало версій, достовірність яких не викликає жодних сумнівів. Цікавим є те, що в Березові свого часу були проповідники Христової віри, першовчителі слов’ян, солунські брати Кирило (827-869) і Мефодій (815-885).

З історичних релігійних джерел відомо, що «ученики св. слов’янських апостолів Кирила й Мефодія заходили в наші землі, особливо на Лемківщину, та й успішно проповідували Христову віру» (книга «Садочок українських католицьких святих»).

Йосип Тереля у своїх дослідницьких працях згадує ще й таке: «Мукачівська греко-католицька єпархія, одна з перших християнських єпархій України, бере свій офіційний початок від Кирила та Мефодія, солунських братів. Але з літописів довідуємося, що св. Кирило та Мефодій прийшли на Закарпаття відновити духовну семінарію та оживити священне життя в краю» (Й. Тереля. «2001». Ужгород-Торонто, 1991).

То чи не в той час були в Березові проповідники Христової віри, про що згадує в листі до художника з Нижнього Березова Романа Геника Іван Прашко, єпископ з Австралії: «…св. Константин і Мефодій, що пішли на Морави, тобто сьогоднішні Чехи, а звідти через Карпати приходили священики до Перемишля та й до інших чернецьких городів, а навіть і до Березова».

До 1470 року Березів був один. Перша письмова згадка про Березів датується 1412 роком. Як частини Галицької землі Руського воєводства за адміністративним поділом ХV-ХVІІ століття були утворені в 1470 році Березів Горішній та Березів Долішній. Вони ввійшли до Коломийського повіту. До речі, назви Долішній Березів та Горішній Березів інколи старожили вживають і донині. Згодом, десь на початку ХVІ століття, і присілок Вижнього Березова, Баньки, багатий на соляні джерела, так звана баня (так називали в ті часи солеварню), дістав назву Баня-Березівська, пізніше став адміністративною одиницею з назвою Баня-Березів. Перша письмова згадка про Баню-Березівську припадає на 1633 рік. Цікавим є й те, що донині навколишні села краю називають село Баня-Березів Баньками.

У Баня-Березові сіль у великій кількості варили до 1799 року. Березівська шляхта торгувала сіллю, яку вивозила на Україну, аж до Бердичева. «Збираємося, як у Бердичів» (тобто повільно), — таке прислів’я можна було почути в Березовах донедавна.

З переказів старших людей, дізнаємося, що на території Березова були березові ліси, які перші поселенці викорчовували і спалювали, а землю виробляли для посіву. Тут є місцевість з назвою Березівки та Згарище.

Інші перекази розповідають, що з Коломиї через Печеніжин, Рунгури та Слободу, а далі через Стирі – одну з найдовших гір Березовів протяжністю в два з половиною кілометри, що знаходиться в теперішньому Середньому Березові, — до гори Рокити і дальше пролягав Угорський шлях. Цей шлях був найближчим із сходу в середню Європу. Ним перекочували гуни, авари, мадяри, а пізніше й татари. Це була також найкоротша дорога з Угорщини в серце Галицької держави, в її столицю Галич. На протязі цілої історії мадяри ніколи не були нашими приятелями і часто робили набіги на Галицько-Волинську Державу цим шляхом.

У Коломийському музею народного мистецтва та Львівському історичному музею експонуються речі домашнього вжитку з тих часів, подаровані Іваном Симчичем та Марією Голинською з Вижнього Березова. Це – дерев’яний чумацький віз з ХVІІ століття та «бекешка», шляхетська жіноча ноша із синього сукна, подібна до козацького жупана. з коміром кримського сивого смушка та полами, облямованими довкола цим же смушком.

В Березові було кілька млинів, криниць, з яких черпали сировицю – сиру, у рідкому стані, сіль. Була сукновальня, так звана ступа. І це все було власністю українських шляхтичів Івана Тимші та Сенька Баламути.

Млини стояли віками, весь час оновлювалися аж до приходу «визволителів» Західної України 1939 року. Без млинів березуни не уявляли собі життя. Радянській владі вони чомусь заважали, власників вона вважала куркулями, тому розбивала їх і використовувала дерев’яні уламки для випалювання цегли в Яблунові. Така доля спіткала і Михалків млин, що стояв коло Церкви Христа Царя Вижнього Березова, на Згарищі, до 50-их років ХХ століття.

Чудом уцілів Янчіків млин, що знаходиться на Заріці й дотепер. Правда, він уже занепав, його ніхто не ремонтує, бо відпала потреба користуватися ним. Та й річка Лунга дуже глибоко врізалася в землю, що неможливо підняти воду на висоту до п’яти метрів для запуску млина. Немає також охочих влаштувати там музей, щоб прийдешні покоління могли вивчати побут березівської минувшини.

Криниці із сировицею існують на теренах Березовів і тепер. З них березуни черпають сировицю і використовують її для соління м’ясних продуктів, її підливають у корм худобі, а також в домашніх умовах варять сіль.

В Березові уже в ІХ столітті існувало організоване християнське життя. Це – більше тисячі літ тому. Про процес християнізації нашого краю описує і Василь Курищук: «Процес християнізації західної частини Галичини розпочався з 875 року, з тих пір, як моравський князь Святополк приєднав до своїх володінь Білу (точніше Карпатську) Хорватію. Чеський літописець Козьма Празький у своїй «Хроніці» обнародував унікальний документ, датований 972 роком, з якого випливає, що русини сучасної Галичини і Закарпаття сповідували християнство в слов’янському обряді ще задовго до офіційного хрещення Руси-України. Приєднання Галичини і Закарпаття до Русі в 981 році прискорило рішення князя Володимира в 988 році охрестити всю свою державу і таким чином включити її у спільноту європейських християнських народів» (Василь Курищук. «Духовні святині Яблунівщини». Косів, 2013).

 

Слово про автора

Ярослав Дрогомирецький

Життєвий і творчий шлях Миколи Грепиняка довжиною у 80 років

Для мистецтва лиш той часу не знаходить,
хто мистецтво не любить.
Микола Грепиняк

Будучи працівником Косівських художньо-виробничих майстерень, які були при Спілці художників України, Миколу Грепиняка запрошують до Брустурівської середньої школи на роботу вчителем трудового навчання. Там і мені довелося працювати у 1975-1977 роках поруч із талановитим умільцем, педагогом із високим професіоналізмом, із глибокими знаннями у сфері мистецтвознавства, публіцистики і краєзнавства, із палким пропагандистом народного декоративно-ужиткового та декоративно-прикладного мистецтва Гуцульщини Миколо Івановичем Грепиняком. Від нього йшло якесь випромінювання доброї енергетики: з ним було легко спілкуватися нам, молодим педагогам; у наших невдачах він умів розрадити, старався якось чимось допомогти, бо вражав нас своєю обізнаністю з питань на різну тематику, адже був дуже начитаним. Незважаючи на різницю у віці, у нас були з ним досить теплі та дружні відносини. Він був справжнім інтелігентом, філософом, вражав своєю ерудованістю та, крім усього, патріотизмом, бо був від природи різносторонньо обдарованим. Про нього можна сказати словами Аделі Григорук, старшого наукового співробітника науково-дослідної лабораторії «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство» Національної академії педагогічних наук України, заслуженого працівника освіти України: «… Є митці, творчість яких не вичерпується лише кількістю виконаних ними робіт. Навколо себе вони мовби створюють певне «силове поле», що притягує як тих, хто фахово займається мистецтвом, так і далеких від творчих професій людей. Такі митці формують не тільки власне естетичну, але й етичну атмосферу, стають для інших мірою і нормою високої вимогливості до себе, своєї творчості. Вони визначають культурний простір епохи, свого краю». Таким для нас був і є Микола Грепиняк, котрий, як пише Аделя Григорук, «як митець органічно поєднав у собі минуле та сучасне і проклав дорогу в майбутнє».

Миколу Грепиняка любили і поважали учні, горнулися до нього. Багато випускників Брустурської школи, котрих навчав Микола Іванович і був для них прикладом для наслідування, закінчило Косівський технікум народних художніх промислів та Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв і нині є вчителями трудового навчання, знаними різьбярами на Прикарпатті.

З переїздом у 1989 році Миколиної родини до мого рідного Вижнього Березова, колиски дитинства і юності його дружини Марії, мені знову пощастило жити поруч творчого педагога. Він навчав дітей різьбленню і інкрустації у власній майстерні, організувавши гурток різьби на дереві для моїх учнів із Вижньоберезівської школи, в якій я працював з 1978 року. Великий майстер із Брустур і не думав тоді, що у цьому краї, де різьбярство не було поширеним, стане зачинателем великого мистецтва. Я часто бував у його власній майстерні, спостерігав за його мистецькою роботою, милувався його витворами мистецтва і дивувався, коли він встигає і різьбити, і малювати, і матеріал збирати та писати нариси про митців-земляків, і навчати талановиту мистецьку молодь, яка залюбки освоювала предмет із різьблення і на заняття гуртка йшла, немов на свято, і чудовий квітник на подвір’ї доглядати, і по господарству поратися, і навіть вірші писати.

Коли підріс мій син і навчався у 6 класі, я привів його до свого друга Миколи Івановича з проханням подивитися, чи може він чогось у нього навчитися. І яким було моє здивування, коли мій син-семикласник через рік навчання у самобутнього майстра і художника під його керівництвом виготовив сюрприз для мене — приніс мені в подарунок на ювілейну дату народження великий різьблений та інкрустований таріль. Такі знання і в такій мірі може передати дітям тільки педагог з високим професійним, культурним і освітнім рівнем. Цими прикметами наділений Микола Грепиняк у достатній мірі. В його душі горить бажання не ховатись, не таїтись набутком, знаннями, досвідом, а передати їх допитливій підростаючій зміні, прилучити юних до світу прекрасного.

Народився Микола Грепиняк в селі Брустури, що на Косівщині, 1933 року в родині простих гуцулів. Дитинство його було наповнене дідусевими казками та маминими співанками. Мамині чудові писанки, батькові різьблені узори прививали любов до прекрасного. А ще чарувало його оточення краси мальовничих гір, якими можна було насолоджуватися в будь-яку пору року. Виростав він наче в різьбленій колисці серед вічнозелених смерекових лісів. В середовищі талановитих художніх умільців росло і засвоювало вміння творити красу своїми руками п’ятеро дітей із родини Грепиняків: Микола та молодші брати Василь, Юрко, Михайло і сестра Ганна. Позитивно впливало на їхні вподобання та подальшу творчу діяльність мальовничість гуцульського краю, побут жителів гір, збережені самобутні традиції, звичаї та обряди.

Батько Миколи Грепиняка, Іван Семенович, столярував і різьбив, знав будівельну та слюсарну справи, вмів мурувати печі, грати на скрипці та флоярі, сам собі змайстрував скрипку, а мати вишивала та писала писанки. Сім’я була чималенька, а ще більші нестатки, тому батько приймав обдарованих юнаків на навчання до своєї різьбярської майстерні, щоб заробити якусь копійку та вийти із скрутного становища.

Майструвати і різьбити на дереві Микола почав з дев’яти років. Тоді ж став захоплюватися і малюванням. Пас корову та й малював красиві брустурські краєвиди. Ще Микола багато читав. За те, що любив читати, в другому класі вчителька Марія Томич подарувала йому кілька дитячих книжок з малюнками Олени Кульчицької. Зимовими вечорами при каганці перечитував вголос Біблійні історії із Старого і Нового Завітів, «Молитовник», статті із «Гуцульського календаря» та «Сільського господаря», «Кобзар» Тараса Шевченка і радів, що його охоче слухають батьки. Миколині батьки до читання ставилися особливо, з повагою. А за роботою батьки були і вдень і ввечері, а тому читати було їм ніколи. Вечорами працювали теж, щоб покрити хоч трохи нестатки, які не давали їм спокою. Тоді й просили малого Миколу щось їм почитати, що й охоче він робив.

Війна, окупація, злидні, важкі повоєнні роки змусили юнака і працювати та заробляти на хліб для багатодітної родини, і разом з тим навчатися в Брустурівській середній школі. Радянські «визволителі» пильно стежили за сімєю Грепиняків, намагаючись загнати її в колгосп. Батько в той час був хворий тяжко, тому матері якось вдалося не записатися в колгосп. Вона говорила активістам, що мусить доглядати хворого чоловіка та за малечею глядіти треба, а хто в колгоспі робитиме.

У шостому класі Микола був викреслений із списку учнів та виключений зі школи за малювання образів святих завідувачем районного відділу освіти О. Цепкалом. Семирічну освіту Микола Грепиняк здобуває уже в зрілому віці 1968 року в Косівській вечірній змінній середній школі. Туди вступити і здобути семирічну освіту порадив йому вчитель П. Гуцуляк, єдиний із вчителів, котрий поспівчував його біді.

Після закінчення семи класів здібний юнак вступає до Косівського училища прикладного мистецтва, про яке мріяв з дитинства. Студентів залучали до осінніх робіт на колгоспних полях.

На збиранні картоплі в колгоспі Микола отримав запалення легень, довго хворів, а після одужання в училище уже не повертався. Через складні умови проживання та проблеми у здоров’ї не було змоги йому закінчити училище, тому він покидає його уже на першому курсі. Але творча праця людину звеличує, робить її щасливою, життєрадісною. Микола багато читає, малює, наполегливо займається самоосвітою.

А ще доля звела Миколу Грепиняка з художником, професором живопису Євгеном Сагайдачним. Грепиняк часто бував у майстерні місцевого різьбяра Петра Ткачука, цікавився його роботами, учився у нього секретів різьблення та інкрустації. Побачивши творчі доробки Миколи, Петро порадив Грепинякові звернутися за консультацією до відомого художника, мистецтвознавця-колекціонера з Косова Євгена Сагайдачного. За порадою Сагайдачного Микола Грепиняк скоро опанував акварельний та олійний живопис, графіку, скульптуру малих форм, захоплювувався екслібрисами, підтримував ділові зв’язки із науковими працівниками Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття.

Микола Грепиняк з Сагайдачним подружився і під впливом строгого і прискіпливого вчителя, котрий не терпів абиякого виконання творчих завдань, Микола навчався малярським технікам, анатомії, скульптурі, рисунку.

Умілий молодий Грепиняк охоче піддавався науці талановитого художника і вже скоро його роботи попадають до Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського.

Мистецтво художньої обробки дерева, живопис, гравюру на дереві та ліногравюру Микола Іванович освоїв самотужки. Від прославленого майстра художньої обробки металу Івана Дручківа перейняв досвід та секретні технології виготовлення та оздоблення виробів. Майстер на всі руки захоплювався і мосяжництвом. Крім того, записував цікаві факти з життя і побуту гуцульських умільців-мосяжників. Ще він вивчав творчість майстринь виробів із сиру, писав про них нариси, але Миколу найбільш вабило дерево. Різьба та інкрустація були для нього вподобанням і мали визначальне значення для подальшої творчої діяльності.

А дальше – професійне зростання, формування особистості Грепиняка-художника: праця над собою, тяга до прекрасного, вивчення творчості самобутніх місцевих майстрів, товаришування з науковим працівником Коломийського музею Іриною Матасяк та художником Маря’ном Гловою. Ірина Матасяк стежила за творчою працею молодого Грепиняка, бо бачила в ньому іскру дарованого Богом таланту, тому давала поради та консультації художникові декоративного мистецтва, запрошувала на виставки, замовляла для музею вирози з різьби по дереву та інкрустації, щоб роздмухати в ньому ту іскру таланту, чого і добилася..

Мар’ян Глоба рекомендував Грепинякові книги з образотворчого мистецтва, підтримував хлопця у захопленнях графікою та живописом, аналізував його малюнки. Все це зіграло неабияку роль у розширенні професійних

знань для Миколи Грепиняка. Завдяки їм, про нього, як талановитого митця, в 50-их роках минулого століття заговорили преса і радіо, що окрилило юнака і він шукає все нові й нові сюжети та образи для свого творчого доробку.

Але чаклування над мистецькими творами не давали Миколі прибутків та засобів для нормального життя. У пошуках виходу із трудного становища та з метою одержати паспорт громадянина СРСР Микола завербувався на великі будови: спочатку в Одесу, а згодом і на Донбас, у місто Сталіно. Був землекопом та теслярем. У вільний від роботи час ходив на виставки, відвідував музеї, бібліотеки та книжкові магазини, фотографував донецькі краєвиди, скульптурні зображення на старовинних будинках, малював пейзажі з териконами.
В цей час приїхали до Миколи Грепиняка в Брустури працівники з Коломийського музею і не застали його вдома. Вони дивувалися, що такий великий майстер полишив свою творчу діяльність і поїхав далеко на заробітки. Про цей випадок Миколі на Донбас написали рідні. А згодом йому написала зворушливого листа науковий працівник музею Ірина Матасяк. Це і заставило Грепиняка повернутися в рідні Брустури і серйозно взятися за мистецьку роботу. Він входить в контакти з видатними косівськими різьбярами І. Балагуроком, М. Тимківим, В. Гузом, І. Пантелюком , спрагло й натхненно береться за різець і дерево. Від твору до твору зростала майстерність Миколи Івановича і успіх не забарився: він стає учасником районних, обласних, республіканських та всесоюзних виставок. З виставок твори Миколи Грепиняка рікою текли в різні музеї світу.

Твори Миколи Грепиняка зберігаються в державних музеях Косова, Коломиї, Івано-Франківська, Львова, Києва, Канева, в музеях Росії, Румунії, Болгарії, Чехії та Словаччини. А також вони є у приватних колекціях США та Канади. Його роботи побували також на виставках у Москві, Прибалтиці, Білорусі, Польщі та інших країнах світу. Неодноразово митець Микола Грепиняк нагороджувався за гармонійні, декоративні та сучасні мистецькі твори грамотами, дипломами, медалями виставок, преміями тощо. Отакий він, Микола Іванович, котрий понад сімдесят років віддав художній творчості та, не зважаючи на роки, повністю віддається творчій роботі й сьогодні, багато і плідно працює.

В домашньому музеї Сагайдачного Микола Грепиняк познайомився з яворівським різьбярем Юрієм Корпанюком, твори якого відзначалися технічною досконалістю виконання. Спостерігаючи за роботою прославлених талановитих умільців, він продовжував їх кращі мистецькі традиції, творчо переосмислював їх і в результаті створив власні високохудожні мистецькі твори, які швидко стали відомими в Косівському районі на Івано-Франківщині, а згодом і за його межами.

Твори митця отримують високу оцінку фахівців і мистецтвознавців. Його виробами з дерева милувалися жителі і гості Івано-Франківська, Коломиї, Косова, Чернівців, Сторожинця та рідного села Брустури. Згодом вони відбиралися на виставки декоративного і прикладного мистецтва столиці України. Різьблені та інкрустовані тарелі, шкатулки, рахви Миколи Грепиняка експонувалися на 55-ти художніх виставках в Україні та за її межами – в Румунії, Болгарії, Чехословаччині, Австрії, Канаді і Росії. Його твори, художні вироби із дерева, знаходяться в багатьох музеях України та зарубіжжя: у Київській Лаврі, в Косівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва, в Косівському музеї народного мистецтва і побуту, в Коломийському державному музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Й. Кобринського, в Літературно-меморіальному музеї Марка Черемшини в Снятині, в Івано-Франківському художньому та Івано-Франківському краєзнавчому музеях, в Музеї народної архітектури та побуту у Львові, у Львівському музею народного мистецтва, в Чернівецькому літературно-меморіальному музею Юрія Федьковича, в Літературно-меморіальному музеї Тараса Шевченка у Каневі, у Музеї Тараса Шевченка у місті Палермо, що в Канаді.

Не любив фальшувати у мистецтві різьблення Микола Іванович. Маючи міцну народну основу, Божу іскру, щедре серце, надзвичайно велику силу волі, відчував, щ  ніколи не покине улюбленого заняття різьблення, бо то була потреба його життя, як повітря і вода, як хліб насущний. За створення нових зразків художніх виробів, дивотвори в техніці плоскої різьби та інкрустації, привабливі й довершені в формі й композиції, своєрідні мелодійні пісні дерева, різця, рук і серця, акварельні картини – краєвиди мальовничої брустурської природи, за любов до рідного краю, до України Микола Грепиняк прийнятий до Спілки художників України.

Його творча спадщина є цінним надбанням багатьох музеїв нашої країни та зарубіжжя, чарує зір відвідувачів виставок та музеїв, є школою для молодого покоління народних митців, бо він мав великий хист творення краси і в кожному його виробі є щось нове, неповторне та невід’ємне від традиційного гуцульського.

Микола Грепиняк – духовно багата людина: має свою власну бібліотеку, де зібрано сотні книг про народне мистецтво краю та всієї України; любить малювати, в своїй колекції має понад 200 екслібрисів, сотні малюнків та різьблених інкрустованих виробів із дерева; пише вірші та багато іншого вміє робити народний умілець.

Свого часу Микола Іванович закінчив однорічну заочну школу громадських кореспондентів при Косівській районній газеті, тому-то писати нариси, дослідницькі статті є для нього професійною справою. Він – автор майже двохсот мистецтвознавчих статей та нарисів про народних самобутніх умільців гуцульського краю, про таких визначних митців Косівщини, як Дмитро Дутчак, Іван Дручків, Іван Петращук, Іван Пантелюк, Петро Ткачук, Василь Петрів, Іван Тинкалюк, Олекса Ванджурак, Микола Кіщук, Іван Грималюк, Микола Габорак, Федір Боринський, Г. Матійчук, Марія Матійчук, Марія Чулак, М. Александрук, П. Корпанюк та багато інших.

Завдяки публікаціям Миколи Грепиняка гуцульські майстри стають відомими людьми і навіть членами творчих спілок.

Микола Грепиняк – постійний дописувач до районних газет «Гуцульський край» та «Освітянський вісник», до березівського часопису «Голос краю» і не тільки до них. Він друкувався і в «Літературній газеті», і в журналах «Жовтень», «Україна», «Народна творчість та етнографія» тощо. Відомий педагог і дослідник Косівщини Ігор Пелипейко про нариси Миколи Грепиняка писав: «Перед читачем постають написані в теплих кольорах образи людей, до яких автор відчуває щиру симпатію і творчим успіхам яких серце радіє. А це між митцями не дуже часто спостерігається…».

Він відзначав значні творчі здобутки Миколи Івановича і підкреслював, що Грепинякові нариси вимальовують дивовижний розмах народного мистецтва Гуцульщини, показують справжню картину унікальної обдарованості горян.

Творчістю Миколи Грепиняка цікавилися мистецтвознавці Ірина Матасяк (журнал «Україна», 1958 рік), Олексій Соломченко (газета «Прикарпатська правда», 1958 рік, 4 жовтня; журнал «Народна творчість та етнографія», 1961 рік, січень-березень; книга-альбом «Народні таланти Прикарпаття», 1969 рік» газета «Гуцульський край», 1999 рік, 14 березня), Василь Стефюк ( журнал «Народна творчість та етнографія», 1961 рік, січень-березень), Віктор Бабій (газета «Життя і слово», 1966 рік, 14 лютого, Канада), Микола Петренко (журнал «Жовтень», 1970 рік, № 10, збірник нарисів «Ходо п’ятирічки», 1972 рік), Микола Яновський (Розповіді про народних митців «Срібна пряжка», 1980 рік), Катерина Каркадим ( каталог «Виставка творів Миколи Грепиняка», 1984 рік), Роман Дреботюк (каталог «Виставка творів М. Грепиняка – графіка, художня обробка дерева», 1984 рік), Василь Глібчук (альманах «Гуцульщина», 1991 рік, № 3), Ярослав Дацюк («Профспілкова газета», 1997 рік, 17 грудня), Іван Мисюк (книга «Гірська веселка», 2000 рік), Петро Арсенич (довідник «Дослідники

та краєзнавці Гуцульщини», 2002 рік), Ігор Пелипейко (газета «Рідне слово», 2003 рік, 6 березня).

Може, колись невтомні руки Миколи Івановича й відпочивали, а от очі – ні. В перервах між малюванням та різьбленням він постійно читав, бо, як пише про нього Аделя Григорук, «ще з юних літ Микола Грепииняк усвідомив, що всі знання світу заховані в книгах». Нині руки митцю ще добре служать, а от очі – ні. Його понижений зір не дозволяє різьбити і малювати, проте він і сьогодні постійно в русі: продовжує пошуки старовинних зразків гуцульського народного мистецтва, невтомно збирає і записує важливі відомості із життя і творчості народних умільців Косівщини.

Вижній Березів, як і вся Гуцульщина, гордиться, що має справжнього митця, в роботах якого зашифрована вся краса мальовничих Карпат. «Моє кредо, – пише Микола Грепиняк. – як мистець і краєзнавець, прагну і стараюсь пропагувати різцем і пером справжню гуцульську самобутність, щоб мистецтво наше розвивалось в кращих традиціях національної української духовності та культури, ніяких чужих стилів, асиміляції не сприймаю».

В перші роки проживання у Вижньому Березові Миколи Грепиняка розпочалося оздоблення Церкви Вознесіння Христового, до якого він долучився та доклав немало старань у різьбленні та інкрустації: виготовив семисвічник, тетрапод, свічники, патериці, процесійні хрести, трійці; разом зі столяром Михайлом Васкулом змайстрував та оздобив накладними елементами з різнокольорових порід дерева крилос; подарував Церкві ручний хрест для священика. «Микола Іванович, — пише про нього Аделя Григорук, – щасливий з того, що дар, отриманий від Бога, щиро віддав Господові на його прославу… Вважає, що традиційна народна естетика, в якій змалечку виховуються люди, що народилися в Карпатах, своєю високою красою має служити їх духовному зростанню і разом з Божим словом проникати в їх душі».

«Життя прожито не марно», – так висловився про Миколу Грепиняка мистецтвознавець Олексій Соломченко. Життя прожито не марно, адже Микола Іванович протягом усього свідомого життя служив та продовжує сумлінно служити й сьогодні мистецтву, людям і Україні. Його праця є корисною для всіх шанувальників яскравого мистецтва, натхненного красою Карпатських гір.

«Справжній мистецький твір, – пише поціновувач таланту Миколи Грепиняка Аделя Григорук, – народжується з любові – до людей, своєї землі, Вітчизни. Тільки тоді він, у свою чергу, також народить любов. Усе своє довге життя Микола Грепиняк керувався цими істинами. Творив красу з любові, штрих за штрихом вирізьблював її на теплій поверхні чи то карпатської груші, чи горіха, чи явора, мережив пером на біленьких аркушах паперу. Це – його життєпис, вкарбований в історію українського мистецтва. Його духовний скарб, призбираний в рідних горах і відданий людям. На добро і пожиток».

А закінчити свою розповідь про Миколу Грепиняка, відомого майстра, вихователя і вчителя, хочу коломийками, складеними на зустрічі Грепиняка зі школярами та учителями Вижнього Березова педагогом Калиною Томич:

Засміялись на тарелях веселі узори –

То Миколи Грепиняка ці чудові твори.

Славний різьбяр свої знання ніде не ховає –

Він нас, хлопців-березунів, всьому научає.

І нехай ми не славетні й знань всіх не здобули,

А за те, що ми вже вмієм, то майстра заслуга.

Ваша праця, ваша слава — не лише на нині,

Збереже ці ваші труди наше покоління.

Щоб ще много літ ви жили в здоров’ї та щасті

І тішили свойов працев цілий світ прекрасний.

 

Використана література:

1. Роман Сушко, Мирослав Левицький. Хроніка нищення української мови. — К., 2012.
2. Микола Ільницький. Спомин про села Березови. — Філядельфія, 1988.
3. Микола Грепиняк. Храм духовності. Історичний нарис про Вижньо-березівську церкву Вознесіння Христового // «Голос краю». — 2001 (число 4,5), 2002 (число 1, 2), 2003 (число 1, 2).
4. Орест Смицнюк. Тернистий шлях // «Галичина», 6 листопада 1990 р.
5. П. Василик, Б. Вівчар. Люди, любіть один одного // «Прикарпатська правда», 2 лютого 1990.
6. Д-р Михайло Кушнір. Перспективи українського християнського націоналізму. — «Америка», Філядельфія, 1973.
7. В. П. Іванишин. Українська церква і процес національного відродження. Матеріали до вивчення дисциплін гуманітарного циклу (Дрогобицький державний педагогічний інститут ім. І. Я. Франка). — Дрогобич, 1990.
8. Василь Ігнатюк. Осип Курилас в Березові // «Голос краю». — 31 січня 2000 (число 1).
9. Михайло Томащук. «Березови в історії Гуцульщини». — «Вік», Коломия, 1997.
10. Іван Кузич-Березовський. Березівське боярство на тлі історії України. — Детройт, 1962.
11. Павло Василик. Шематизм Коломийсько-Чернівецької єпархії Української Греко-Католицької Церкви на 2001 рік Божий. — Коломия, 2001.
12. Й. Тереля. 2001. — Ужгород-Торонто, 1991.
13. Василь Курищук. Духовні святині Яблунівщини. — «Писаний камінь», Косів, 2013.
14. Д. Блажейовський. Українські церковні унії: Константинопольська, Римська і Московська. — Нью-Йорк, 1987.
15. Л. Вардзарук. Памятаймо! — Івано-Франківськ, 2008.
16. Ярослав Дрогомирецький. У ньому воєдино сплетена невтомна праця, талант і глибока духовність // «Поліття». — 1997 (число 4).
17. Василь Гнатюк. Отець Михайло Сулятицький// «Нова Зоря»-1996 число 30-31 (207-208).