«Тополівка», том 1, частина 9. Дмитро Мохорук
ОСІНЬ 1989 РОКУ
ПЛАЧ ПАРТОКРАТА
І
на північному заході села Топорівці розкинулося велике пасовище.
З одного боку, з північного сходу, його омиває потічок Вікнянка, а ближче до заходу пасовище розділяє потічок Тополівка. Мов вуж звивається по пасовищу. На цьому пасовищі колись була водна гладь. Коли почали стікати води, і пасовище, а може колись це була місцина просто проросша травою, потічок сам творив русло. Вже ближче до села, і в селі, потічок більше формували люди і спрямовували в заданому напрямку, хоча з часом великі води від раптового талення снігів чи після великих злив лупали береги, вгризалися зубами, і місцями він міняв своє русло.
У північно-східній частині села Вікнянка зливається з Тополівкою, і це вже становить ліву притоку річки Прут. При вході в село і аж до кінця села береги річечки покриті розкішними та високими вербами. По обидва боки стеляться городи, а в урочищі Осоки, по другий бік — левади і сінокоси. Майже вздовж попри потічок то з одного боку, то з іншого стелеться стежина. Пройдешся нею, чого тільки не побачиш — і старанно висапані городи, розкішні садки, забудови, опоряджені подвір’я. Межи вербами з берегів потічка в центрі села добре видніється на горбочку церква, з високою і широкою посередині великою банею, по краях дві невеликі, поряд — дзвіниця. Справа від церкви торговий двоповерховий комплекс, зліва — велика середня школа і чудовий Будинок культури.
Віють вітри, віють буйні! — так співається у народній пісні. Цьогорічну весну супроводжували не тільки буйні вітри, а й важливі бурхливі події. Почало таке творитися, таке… Якщо вчора про це можна було тільки думати, і то зачинивши вікна й двері, то сьогодні це стало наяву… Великі життєві переміни творилися в селі. Якраз почалося усе з Будинку культури.
Одного надвечір’я звідти лунало таке… таке…Стара Чеботариха лише ймилася за голову і помахала то в один бік, то в другий. Всяке бачила на своєму шляху, але таке… таке… А втім, ліпше все по порядку.
У Радянському Союзі вже кілька років тривала перебудова. Але крім лозунга, який кинув партійний вождь Михайло Горбачов, “Процес пішов!”, нічого не робилося. Життя людей не поліпшувалося, а з кожним днем погіршувалося. Почало різко падати виробництво, міліти економіка держави. У державі зробилася незрозуміла суматоха. Почалося безвладдя. Наступила революційна ситуація. Верхи не могли управляти по-старому, народ бажав жити по-новому. Почала масово зростати національна свідомість усіх радянських народів, у тому числі й України. Одним із заходів національного відродження постало питання відродити роботу такої наймасовішої організації, як “Просвіта”, яка успішно діяла на теренах Західної України до Другої світової війни. З приходом “визволителів” на наші терени ця організація, як і інші, була ліквідована.
З Городенки прибув хор Товариства української мови
ім. Т.Г. Шевченка. Перед початком роботи хор заспівав “Ще не вмерла Україна”. Усі присутні в залі Будинку культури встали, і хоча не всі знали слова, підтримали цей чудесний спів. Стара Чеботариха ніколи не встрявала у політику. Вона не співала, лише роззиралася довкола і весь час глипала на двері, чи не вбігають міліціонери. Страх поволі закрадався в душу від почутого. Вона знала напам’ять слова і музику національного українського гімну. Часто любила співати, але потихо, сапаючи на городі, і то, коли поблизу нікого не бачила. Дуже любила співати і “Гей, там на горі “Січ” іде!”… Це були найкращі роки в її житті, коли була в луговиках. Розуміла, що часи міняються на ліпше, але щоб її зрозуміли, треба було прожити за часів радянської влади.
Старші люди плакали з радості. Вони колись співали цей гімн. Поляки не забороняли. Якщо були присутніми польські служиві при виконанні українського гімну, то вставали, знімали кашкети, ставили на ліву зігнуту руку, а два пальці правої — прикладали до скроні. Вони не боялися українського національного гімну. Боялися лише “Гей, там на горі “Січ” іде!”…
А така величезна країна, як Радянський Союз, боявся цих слів і цієї музики. Хотіли закрити її у вічний льох і холоднечу. Але нема нічого вічного. Настала пора, і знову залунав цей спів. Спочатку несміливо, потім сильніше, сильніше і “процес пішов”.
— Товариші! — почав свій виступ представник з Городенки, після того, як відкрили збори в сільському Будинку культури і представили його, — я дуже радий, що сьогодні зібралося чи не все село з такої нагоди. Ми хочемо відновити у вашому селі довоєнну клітину наймасовішої організації в той час — “Просвіти”. Серед вас багато молоді і, може, не всі з них знають, можна сказати і про старших, яку роль відігравало у вашому селі це товариство. Ваше село було одним із найпрогресивніших сіл тодішнього повіту. І все це робилося під керівництвом “Просвіти”. У нашому районі створено оргкомітет з числа інтелігенції — вчителів, медиків, спеціалістів промисловості і сільського господарства, який займається відновленням довоєнних “Просвіт”. Тільки тепер ця організація буде називатися Товариство української мови
ім. Т.Г. Шевченка “Просвіта”. Звичайно ця робота, між нами кажучи, не йде так просто. Багато хто боїться вступати в це товариство. Та й відповідні органи не сплять. Хочу вас запевнити: нема чого боятися.
Наш Статут затверджений згідно з радянським законодавством. Мета нашої роботи — відродження давніх традицій та звичаїв, збереження й очищення української мови від засмічення.
Хто бажає висловитися?
До трибуни підходить старший уже, Іван Ватаманович:
— Друзі! — і заплакав. — Як довго я чекав цієї миті. Я знав! Я вірив! Що зійде сонце і на нашій вулиці. Так не може бути, щоб правду закопали, закували в смердючих льохах навічно. Рано чи пізно вона вийде наверх.
І сталося чудо! Боже! Якби повставали мої побратими по збройній боротьбі за свою самостійну, соборну Україну, якби вони тішилися. Їх нема серед живих. Я дочекався! Я дочекався! Скоро зустрінуся з ними і все це, що бачив і чув порадую їх. Скажу, що їхня справа не загинула. Вони наблизили цей час своєю боротьбою, своєю смертю. Слава Україні!
Із залу пролунали окремі заклики: “Героям слава!”. Ще не всі знали смислу цих закликів
Із почутого людям мовби відкрився другий світ. Від захвату в них блистіли очі, посилено билися серця.
Слово взяла старша жінка Марія Станич:
— Я добре пам’ятаю ті часи, та й мої ровесники, які ще живуть, і багато інших пам’ятаємо, як у нашому селі були засновані товариства — “Український Народний Дім”, коператива “Будучність” товариство “Луг”, “Кружок “Сільський Господар” товариство “Кружок Українського Протиалкогольного товариства “Відродження”, “Союз Українок”, товариство “Каменярі”, товариство “Рідна Школа”, навіть було засновано товариство добровільної пожарної охорони. І всім цим керувала і спрямовувала їхню роботу “Просвіта”. Вона була їхнім батьком і матір’ю. Ніколи не могла навіть подумати, що ми до цього повернемося. Здавалося, що Радянський Союз побудований на гранітній скелі і ніхто його не розхитає. Це навічно. Але виявляється, що це була будова на піску, тому і розсувається. Така велика армія з міцною зброєю, такі міцні, здавалося, правоохоронні та каральні органи. Вони нищили наших патріотів, вивозили до Сибіру. Навіть думати про те забороняли. Але знищити той дух, ідею українського націоналізму, патріотизму не змогли. Я вірю в нашу Україну!
У залі всі повставали і довго із захопленням аплодували. Тут народжувалося щось нове, досі затаєне, здавалося, десь далеко і глибоко. Але то не так! Воно лежало на поверхні і чекало свого часу. Варто було його розгребти руками, і воно засвітило, кинулося у життєвий вир і закрутило, закрутило…
Потім по одному, по двоє, по троє підходили до сцени і писали заяви про вступ до новоствореного товариства. А хор співав пісні Шевченка: “Реве та стогне Дніпр широкий”, стрілецькі, а в кінці “Заповіт”. Тут же провели організаційні збори і обрали головою топорівського осередку Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка “Просвіта” — Параску Станич, дочку Михайла Марковського, батько, якої був у січових стрільцях, а дід, теж Михайло — перебував у сільському товаристві “Січ”. Обрали ревізійну комісію, делегатів на районну конференцію.
Коли проводжали гостей, один із них запитав: “Як називається потічок, що тече через село?”.
Топорівчани хором відповіли: — Тополівка!!!
— І куди впадає?
— Це ліва притока Пруту!
ІІ
Як тільки загасло світло у Будинку культури, у темряві мигнуло кілька постатей. Це залишилося кілька сільських парубків.
— Іване! Давай змонтуємо флагшток і почепимо синьо-жовтий прапор, — прошепотів Василь.
— Хіба в когось є синьо-жовтий прапор?
— Знайдеться! — загадково усміхаючись у нічній пітьмі, прошепотів Василь, синок Семена Ватамановича.
— Тоді в нас дома є кілька труб. Одну трубу дарую на цю священну справу.
Василь Ватаманович побіг додому по прапор, його тато у часи повстанської війни за дорученням станичного мав віднести до сусіднього села більше двох десятків синьо-жовтих прапорів. Кілька з них заховав дома. Недавно Василь робив на горищі порядки і знайшов. Коли показав татові, той закричав:
— Ти що, хочеш мати неприємності з кадебістами? Досить з мене, що за це відсидів майже п’ятнадцять років сибірських таборів. Мало що там не здох. Заховай їх, щоб уже ніхто і ніколи їх не знайшов. Ліпше спали в кухні. Давай сюди!
— Тату!
— Давай, давай! Я сам спалю. А то ще чого доброго, — і поозирався довкола. — Ти не розумієш, що це таке. Та й не треба! Хіба ти зможеш зрозуміти, чого твій прадід був у сільському товаристві “Січ”, воював у 1918 році в УГА, — присів Семен на лавку, схиливши голову. — Прагнув свободи. Вільної України. Своєї правди в своїй хаті.
— У-у-ум-м-м-м! — застогнав.
— А дід? “Просвіта”,”Каменярі,” кооператива. А я? Манила та ж Самостійна, Соборна… Завирувало навколо, як завирувало…
Подивився знизу на свого сина: “Вас виховали зовсім в іншому дусі. Ніколи не розказував правди. Щоб не проговорився. Навколо сексоти. Тепер наступає нова хвиля. Чи зможуть відчути молоді справжню волю, свободу, незалежність… А головне, чи зможуть захистити, чи візьмуть при потребі в руки зброю, як колись вони, чи розбіжуться при першій небезпеці?… Вони ж зовсім не ті… Пшеничні…”
Василь бачачи, що тато чогось задумався, таки один прапор укинув подалі на горище, відтак надійно заховав.
Два побігли по трубу, ще два — по роскалі. Невдовзі закипіла робота. Пройшло небагато часу і синьо-жовтий прапор майорів на флагштоці біля Будинку культури. Молоді чоловіки стояли і раділи, що їм так легко це далося. На радощах котрийсь тихенько заспівав “Ще не вмерла Україна”. Інші німо подивилися в темноті один на одного. Ніколи не чули такої пісні і не знали слів. Але помало-помало почали підтримувати.
Коли починали цю роботу, місяця не було видно. Сховався за хмари. Хмари оберігали обличчя смільчаків, щоб бува де не показався хтось із сільських сексотів. Напевно, сам Господь Бог благословив їх на таке святе діло. Коли роботу закінчили і прапор замайорів, хмари проступилися і яскраво засвітив місяць. Як приємно було, що вгорі повівав вітерець і тріпотів полотнищем, ще й освічував місяць. Чоловіки йшли додому до своїх молодих жінок, тішучись у душі, як завтра подивуються люди і будуть питати один в одного: “Хто це зробив? Хто?”
Вже до ранку новина облетіла усе село. Люди бігли подивитися на чудо. Особливо старше покоління. Як давно бачили вивішені українські прапори… Хто міг вгадати, що доживуть до такого дня?..
Як не прикро, але ця вістка долетіла і до Городенки, до районного відділу КДБ. Навіть були названі прізвища й імена… Зразу приїхали представники правоохоронних органів, і молодих чоловіків, можна сказати, героїв, викликали до сільської ради. Почалися допити, вимагали зізнань, робили очні ставки. За той час прапор зняли. Молоді газди трималися гідно. Усі звинувачення відкидали. Слідчі не захотіли робити очної ставки з сексотом, щоб його не засвітити. Так і поїхали ні з чим.
ІІІ
Зранку в кабінеті першого секретаря райкому партії йшло екстренне засідання бюро райкому з порядком денним: “Про політичну ситуацію в районі на сучасному етапі”. Присутні усі члени бюро — перший секретар Лунін, другий — Павчак, третій — Візник, голова райвиконкому Дебрик, начальник управління сільського господарства Довбешко, заворгвідділом райкому партії Малинін, перший секретар райкому комсомолу Бедзик, начальник райвідділу КДБ Снігур і робочий з цукрового заводу Шпачук. Запросили і прокурора району Шпака та начальника райвідділу міліції Козового.
— Товариші! — встав Лунін, — дозвольте наше засідання вважати відкритим. З порядком денним ви вже ознайомлені.
Я наперед не буду нічого говорити, давайте дамо слово доповідачу — третьому секретареві товаришу Візнику, який відповідає за ідеологічну роботу в районі. Прошу.
— Товариші комуністи! Питання поставлене на порядку денному, на сьогодні є архиважливим, і тому на моє прохання, ми сьогодні його розглянемо. Бажано, щоби всі виступили і висловилися стосовно даної ситуації, яку маємо. На мою думку, ситуація з елементами прояву українського буржуазного націоналізму виходить з-під нашого контролю при потуранні окремих керівників, присутніх тут на нашому засіданні.
— Перше: Як так сталося, що в районі зареєстрували “Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка “Просвіта”, яке має характер явного прояву українського буржуазного націоналізму? Як це розуміти? Члени цього оргкомітету організували якийсь хор “Просвіта”, куди входять учителі, лікарі, спеціалісти сільського господарства і промисловості, їздять по селах району, співають якийсь гімн “Ще не вмерла Україна” — і це все на очах працівників райвідділу КДБ, районної прокуратури та міліції. Досі ніхто з них не заарештований, ніхто не сидить в КПЗ, не проводиться індивідуальна робота з кожним із цих гастролерів. Це призвело до того, що позавчора ці гастролери, — я інакше це назвати не можу, — відвідали Топорівціі, в тому селі, де, як ми вважали до позавчора, найвища громадянська позиція щодо нашого ладу. Після їхніх агітаційних заходів у це вороже нам товариство вступило більше ста людей, причому, як стало відомо, багато молоді. Вступили наші ідеологічні працівники — директор будинку культури, працівники сільської бібліотеки, майже всі вчителі, на яких ми опиралися в нашій роботі. Ввечері у цьому селі закопали флагшток і повісили синьо-жовтий бандерівський прапор. Виходить, що в селі вийшли на поверхню замасковані наші ідейні вороги — бандерівці. Колишні члени ОУН і вояки УПА. Як це сталося? Звідки вони взялися? Куди ми йдемо? Невже у нашому краї працює закордонна ворожа нам агентура?
Минулої неділі мені довелося бути в Шкодівцях на сільському вічу. Це явно ворожі виступи відносно політики нашої партії та проти рішень ХХУ з’їзду славної Комуністичної партії Радянського Союзу. На цьому славнозвісному вічу я не почув жодного слова про те, як буде виконуватися завершальний рік поточної п’ятирічки, я не почув жодного виступу когось із комуністів, які б дали нещадну відсіч проявам українського буржуазного націоналізму.
Ось, зацитую один із виступів:
“Коли прийшли москалі у 1939 році, зразу заарештували мого старшого брата. Приїхали вночі воронком, як злодії, перевернули усе в хаті. Чого шукали, ніхто з нас не знає дотепер. Брат працював на полі, як усі в нашому селі. Ніколи політикою не займався, лише був членом “Просвіти”.
У “Просвіті” було майже пів нашого села. Поляки такого собі не дозволяли. Вони не боялися “Просвіти”, не боялися нашого українського гімну, коли той співали українці. Мій тато розказував, якщо були присутніми на якихось заходах польські жандарми, то при звучанні народного гімну вставали і прикладали до голови два пальці. А така велика країна боялася цього всього, бо заборонила. Так мій брат пропав. Скільки я розшукував його, так і не вдалося знайти.
Другий брат Василь у 1944 році зійшов у підпілля ОУН. Мусив. Якби не схоронився, то його ці другі москалі були би заарештували і зробили так, як зробили зі старшим братом. Пропав у їхніх лабетах. З підпілля подався в Карпати і вступив до УПА. За це нас усіх знову ж таки вночі вивезли до Сибіру. Як там було, розказувати не буду, бо це довго і страшно, але по дорозі тато не витримали тієї наруги над людьми і померли. В тайзі, знову ж таки вночі, всіх нас викинули на сніг у сорокаградусний мороз. Невдовзі померли і мама. Нам з сестрою чудом вдалося те все пережити і повернутися додому. А скільки років нас тут не хотіли приписувати?
У нашій хаті знаходилася сільська рада, і нам не хотіли віддати хату. А все, що було навколо хати, знищили…”
Далі, товариші, читати не буду. Це пряма антирадянщина.
Я би хотів сьогодні почути відповідь від товариша прокурора, чому цей чоловік ще не заарештований? Ми повинні такі прояви антирадянщини виривати в корені. Всіх колишніх націоналістів, бандерівців поставити на своє місце, заткати їм роти. Адже в нас сила! Ми влада!
— Плескати в долоні? Чудовий патріотичний виступ! Можна мені члени бюро? — піднявся прокурор району. — З вашим виступом, товаришу Візник, хіба що йти на барикади. Я не розумію вашого крику. Не розумію, чому в усіх трясуться руки. Хіба це сталося сьогодні? Хіба ви не дивитеся телевізорів? Не бачили, як виступали на кремлівській трибуні Андрій Сахаров, Борис Єльцин? Не чули, як наш Генеральний секретар ЦК КПРС, наш Президент, до речі, висловився що: “Процес пішов!..” Значить, він іде. Його ніхто не зупиняв. Не зупинив ніхто і з вас. Тепер пожинаємо плоди. Треба до цього ставитися спокійно. Часи міняються. Іде перебудова громадянського суспільства. Причому не в економічній сфері, а в політичній. Мені не зрозуміло, коли створювалося товариство української мови, де ви були товаришу Візник? Чому ви не там, окремі члени бюро, хоча би відповідальні працівники райкому партії? Та же в нас є багато вчителів пенсіонерів, відданих справі партії. Чому вони не в товаристві, щоб направляти і спрямовувати?
Все те слухав товариш Снігур. Давно вже в органах. Перед цим закінчив факультет філософії. Потім забрали на роботу в органи. Не відмовлявся, бо рідко кому випадала така кар’єра. Товариші заздрили. З іронією тепер слухав компартійців. Як вони заметушилися, відчувши страх перед народом, як ті павуки в банці. Готові один одного зжерти, щоб лише утриматися при владі, утримати в руках те що мали. Якби вони знали вчення Гегеля, Канта, Тена, Бергсона, то б самі розуміли, що таке суспільство існувати не може.
У партійних школах їм, та ще й заочно, напхали всяких лжетеорій про велику жовтневу соціалістичну революцію, якої не було, а був просто захват влади купкою євреїв-масонів. Масонську ложу, було засновано в 1880-х роках ХІХ століття, якраз на перше травня. Коли всі темні сили нашої землі святкують так звану Вальпургієву ніч. Шабаш усякої нечисті на чолі з Люцифером. Кожного року в ніч на перше травня — темні сили святкували свій шабаш, а в день продовжувалися святкування цього свята майже половиною людства. Хіба це не парадокс? Хіба ці таргани знають про це?
Отож! Коли попадався їм у руки хтось зі свідомої інтелігенції і вони відчували, що він знає щось більше від них, тут же змішували з болотом, витирали об нього ноги, били куди попало, і то боляче, щоб ніколи вже не піднявся на ноги. Часто порушували закони. Так їм було вигідно. Свої чорні справи прикривали лінією партії, яку мало хто розумів з робітників і селян.
Думки Снігура перервали члени бюро, які надали слово. На нього дивилися налякано. Усі вірили, що в цьому балагані ще своє слово не сказали органи КДБ.
— Товариші! — піднявся Снігур. — Виступ третього секретаря райкому Компартії України досить емоційний, він справді відобразив усю суть сьогоднішнього дня. Хіба про це я не доповідав товаришеві Луніну, своїм вищестоящим керівникам? Хіба ви не знали, що йде реабілітація колишніх членів ОУН, УПА, всіх тих, кого називали у свій час ворогами радянської влади? А те, що вони виступають, у нас тепер свобода слова. Причому, кажуть правду. Насправді, може, для вас це дикі речі, але так воно й було, як вони розказують. Чого гріха таїти? Натворили, наварили каші наші попередники, а ми тепер будемо їсти. Чого здіймати крик?
А що ви скажете на те, що демократичні сили порушують питання про те, щоб забрати шосту статтю із Конституції СРСР про керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії?
— Так що ж це виходить, що нас скоро почнуть виганяти? — перебив товариш Лунін.
— Виганяти чи не виганяти, але декому чемодани уже треба складати.
— Товариші! — піднявся Шпачук. — Я робітник. Працюю на цукровому заводі біля сорока років, причому майже на одній і тій самій роботі, весь час знаходжуся серед рядових людей і живу їхнім життям. Те, про що сьогодні йде мова, свідчить про те, що ви відірвалися від народу. І це не тепер.
А давно. Я собі так міркую, така була політика нашої партії. Хіба не ми скрізь писали, що партія і народ єдині? Які єдині? Народ хотів віри, хотів до церкви. А партія забрала в нього віру. Позакривала церкви. Чи не ви отут приймали такі рішення? Тут згадувалося про Топорівці. Недавно в них відкрили церкву. Ви б подивилися, з якою любов’ю її відновлюють. Без допомоги держави, без сільської ради. А де партія? Питання?
Або таке! Ходить помежи люди бесіда: навіщо було даром годувати темношкірих, жовтошкірих, чому не дбали про свій народ? Адже це була політика нашої партії, ми її схвалювали. Ми мовчали. Бо так треба було. Хіба ми не знали, що капіталовкладення у сільське господарство відбувалося по залишкових фондах бюджету країни? Роками грабували сільське господарство, просто насилували народ. То чого тепер кричати? Сіяли, сіяли, милувалися квіточками, тепер пожинаємо плоди. Та й про русифікацію суспільства не зовсім прихильно відгукується народ. Отаке! — і розвів руками.
— Або ще таке мало не забув. Недавно у парткомі поручили підготувати до вступу до лав КПРС мого товариша по роботі. Я й почав з ним працювати. Знайшли спільну мову майже по всіх питаннях, вивчили Статут і програму партії, ще деякі партійні документи, багато дечого йому пояснив і врешті він попросив, щоб я показав свій партквиток. Я розвернув обкладинки, а він зразу:
— Чому Комуністична партія Радянського Союзу, а де Комуністична партія України? — І я не зміг йому відповісти. Справді, наскільки пам’ятаю до обміну партійних квитків у 1972 році, у партквитку була і Комуністична партія України, а після обміну — щезла. Хто її зліквідував? Ніхто нам не пояснив. Якщо зліквідували, то як проводилися з’їзди Комуністичної партії України? Невже на ці з’їзди обирали делегатів від Комуністичної партії Радянського Союзу? Нічого не розумію. Хіба це рядові члени партії таке накрутили? Як говорять тепер рядові працівники на нашому цукрозаводі: — Партія говорить одне, робить інше, а думає — казна що.
— За такі думки, які витають у твоїй голові, дарма ми прийняли тебе у партію. Ще й обрали у члени бюро.
— Мене, товаришу Лунін, прийняли у партію тоді, коли тут ще вашого й духу не було, — скипів той. — І в партію я не просився. Викликали в партком, мов, так і так, треба вступати в ряди Компартії України. Як треба, то й треба. Я не рвався за посадами, не рвався за заочною освітою, як ви. Мені більше не платили… Скоро уже на пенсію…
— Товариші! — піднявся Лунін, — інтересне у нас сьогодні засідання бюро райкому партії, те, що ми почули, ще не чули ці стіни. Ще кілька років тому про таке ми не могли і подумати, не те що говорити вслух. Отакі-то діла! — руки у Луніна досить помітно тремтіли, голос ніби надірвався. — Обстановка у нас склалася досить серйозною. Можна показувати пальцем наверх, мов, там винні. Можна нарікати, що таке життя настало. Можна знайти багато причин тому, що сталося. А сталося досить серйозне. Я також це все розумію, але й руки піднімати ще зарано.
Щодо того, що говорив товариш прокурор, чому нікого з нас нема в цьому товаристві, а тому, товаришу прокурор, що нам звідти, — і Лунін показав пальцем уверх, — заборонили. Нам сказано: не заважати. Ясно? Ми направили туди вірних ленінців, їх прийняли в члени товариства, вони намагалися проводити лінію партії, але через кілька засідань їх позбавили членства.
Попри те все, на нас дивляться трудящі району. Перед нами велике виробництво і в сільському господарстві, і в промисловості. За нами велика соціальна сфера. Нам ніколи мітингувати, проводити віча, збори, нам потрібно працювати. Перед нами нелегкі соціалістичні зобов’язання, як тут уже згадувалося, треба успішно закінчити завершальний рік цієї п’ятирічки. Люди повинні мати хліб і до хліба. Над іншими питаннями, які тут виникали, будемо працювати. А куди нам діватися? Ми і є на те, щоб виконувати складні народногоподарські завдання. Така мета нашої партії… Так що, до роботи, товариші!
Залишившись на самоті, Лунін почав різко ходити з одного кутка в інший, пригадувати минуле. ”Таже він очолює цей район уже біля двох десятків років. Скільки прокурорів перейшло через його руки, начальників КДБ. Та ніхто не дозволяв собі так вільно, а можна сказати, так нахабно поводитися, як це мало місце сьогодні. Він мав таку силу, що міг будь-кого стерти в порошок. Законно це було чи незаконно. На цьому клаптику землі, на якому розміщався Городенківський район, він був основним законом. Як захотів, так і робив. Міг, кого хотів, піднести догори, а потім так опустити, так опустити, — далі не міг від хвилювання підібрати потрібного слова, — міг розтерти носком черевика, як зелену муху. Відчував себе повноправним господарем. Йому могло не сподобатися, як хто говорить, не так чхнув, не так подивився.
А сьогодні? Як виступав прокурор? Як виступав начальник районного відділу КДБ? Раніше за такі слова вони були б виключені з рядів партії. А що таке виключення з рядів партії? Це закінчувалося криміналом. Знаходили причину і судили. Сьогодні він безсилий. Він утрачає контроль над районом, над людьми. До кого волати? До кого? Ті, хто вчора дивився йому в рот, сьогодні дивляться в очі і сміються. І він нічого не може з ними зробити, — з очей почали текти сльози: як це мати таку силу, необмежену владу і раптом усе втратити? Як у них, на Запоріжжі, говорили, то не когут, якщо на нього скачуть кури…
Як усе було добре. Працювали, одержували платню. Почали будуватися, покрасивішали села. Скільки доріг заасфальтували, скільки молоді навчається… А їм подавай усе українською… Яка різниця? Російська чи українська, аби було, що їсти і в що одягатися… Все український народ, український… А радянський народ — не смакує? Все синьо-жовті…синьо-жовті… Ні одного державного прапора. Сучі сини…
Раптом почув з вулиці крики. Де це колись було, щоб біля цього будинку хтось підвищив голос. Навіть на тій вулиці, де мешкав, не можна було цього робити, не мала права проїхати чужа машина.
— Ганьба! Ганьба комуністам! Ганьба! Ганьба! Ганьба!— скандували люди, які йшли і йшли в колоні попри будинок райкому партії.
Ось показалася інша колона. Сотні літніх жінок і чоловіків ішли в синьо-темних пірваних, брудних спецкостюмах. На плечах, на грудях і справа нижче коліна нашиті номери. Це колишні так звані політичні. Репресовані радянською владою. Знав він це чи не знав, але то були номери їхніх особових тюремних справ. Серед них ішли з гордо піднятими головами — Ганна Ватаманович-Грешна, брати Семен і Василь Ватамановичі, Микола Щербатий.
І ця колона також скандувала:
— Ганьба! Ганьба комуністам! Ганьба!
Лунін хижо дивився через фіранки, як загнаний вовк. Крізь прижмурені очі дивився на вчорашніх своїх рабів. Так, так — рабів. Сьогодні вони перемагають, обіклали їх червоними прапорцями, як вовків на полюванні, по суті, беруть владу у свої руки. Без жодної каплі крові.
За колоною їхали кілька кранів, великі машини.
“Чого б це?” — подумав.
Раптом задзвонив телефон:
— Товаришу Лунін! Товаришу Лунін! Щойно відбулися сесія міської і районної рад, на якій прийнято рішення про демонтаж пам’ятника нашому геніальному вождю…
— Мерзота! — хижо мовив і з притиском кинув слухавку.
У темному кабінеті зробилося пусто. Тихо. Ніхто більше не телефонував. За столом сиділа темна постать. Від неї доносилося глухе ридання…
ЗИМА 1922 РОКУ
РІЗДВЯНІ СВЯТА
І
різдво Господа нашого Ісуса Христа починають святкувати зі Святого Вечора, який ми будемо святкувати завтра — розпочав пояснювати учням у школі отець Юліан Войнаровський на уроці релігії, — колись, ще в дохристиянських часах наші прапрапрадіди, в часі, в якому святкуємо Христове Різдво, святкували своє свято Корочуна — день привітання сонця. Свято Корочуна — цілком наше, хліборобське, було в ті далекі часи імпульсом натхнення людини, надією і вірою у щасливий рік урожаю, приплоду худоби, здоров’я, добробуту та радісного життя господаря. Свято Корочуна з різноманітними обрядами-ритуалами, відправами, молитвами, магічними актами-діями — виражається і сьогодні досить яскраво у святкуванні нашого Різдва. Корочун Руси-України, що покрився Святим Різдвом, — виняткове, багате, веселе, радісне й велике свято. Воно відрізняється від подібних свят інших народів своєю особливою обрядністю, багатством фольклору, взагалі оригінальністю етнографії, найглибшою захованістю в народних масах нашої стародавньої дійсності не лише вірувань, світогляду, але й наших культурних, політичних та економічних зв’язків і взаємин з усесвітом. Наша церква ті файні звичаї-рештки первісної культури врешті прийняла, але, як і мусить бути, вклала в усе це християнські ідеали, християнську мораль, нові ідеї — правди, любові, всепрощення, щедроти, удосконалення.
Але характерно, що в основі різдвяних звичаїв збереглося й досі все те, що пов’язано було в ті далекі часи з хліборобським господарством, з пастушеством. Яскраво виступають у звичаях і істотні риси українця — працьовитість, гостинність, чесність, доброта, співучість, єдність і святість родини, шанування пам’яті покійників.
Свято Різдва Христового належить до найбільших празників церковного року. То ж свята Церква, маючи на увазі велич і значення цього празника, рік-річно і традиційно готує своїх вірних до зустрічі нашого Спасителя молитвами і постом. Піст перед Різдвом Христовим розпочинається — хто скаже? — підняв угору руку отець. Що, ніхто не знає? Не може бути. Ану скажи ти, Івасю.
Той устав, склав ручки по боках:
— Передріздвяний піст називається пилипівським, бо він розпочинається на Пилипа, 28 листопада.
— Правильно! От розумний хлопчик. Оце ґаздівська дитина. В нього тато і мама теж розумні. Зразу видно, що там у родині панує велика релігійна обстановка. Так-от! Цей піст продовжується сорок днів і ще називається Великим постом. А коли він закінчується?
Усі відповіли хором:
— Перед Святим Вечором.
— Правильно! Значить, останній день перед Святим Вечором також є суворим цілоденним постом.
— А чи знаєте, дорогі діти, що святкування Святого Вечора або Надвечір’я перед празником Різдва Христового сягає перших віків християнства?
— Знаємо! Це все почалося з часів вигнання Адама та Єви з раю.
— Правильно.
Потім обговорили, про пророцтва щодо народження Сина Божого, як проводився перепис населення на землі іудейській і як народився Ісус Христос.
У Віфлеємі, за містом, у бідній печері. Діва Марія його сповила і поклала в ясла, куди клали сіно для годівлі овець. Було холодно, і віл нужденний, який там перебував, постійно дихав на маленького Ісусика і в такий спосіб його зігрівав.
У полі отари овець охороняли пастухи. Ангели Господні з’явилися біля них, і слава Господня осяяла їх. Вони перестрашилися великим страхом. Та Ангел промовив до них: — Сьогодні в Давидовім місті народився для Вас Спаситель, який є Христос Господь.
Коли Ангели відійшли на небо, пастухи захотіли піти до міста і подивитись на немовля. Згідно із тодішніми звичаями, вибрали гарне ягня, щоб не прийти до немовляти з порожніми руками. Тому-то на деяких образах зображено маленького Ісуса, а біля нього стоять віл і ягня.
Перед народженням Ісуса з’явилася на Сході від Віфлеєма Зірка Спасителя. Три мудреці зі Сходу прийшли до Єрусалиму та й спитали: «Де народжений Цар Іудейський? Бо ми бачили зірку Його на Сході і прийшли поклонитися Йому». Цар Ірод почув це і дуже стривожився. Він зібрав первосвящеників і книжників та й довідався від них, що Христос мав народитися у Віфлеємі, бо так говорили пророки.
Тоді Ірод покликав до себе трьох мудреців і сказав, щоб вони пішли до Віфлеєму, довідалися про Немовля, і, повернувшись, розповіли йому, бо й він хоче піти поклонитися Йому.
Зірка вказала шлях до місця, де було Немовля. Мудреці поклонилися Йому і дали свої дари: золото, ладан і миро. Вночі Ангел застеріг мудреців, щоб вони поверталися до свого краю іншою дорогою.
Ірод розсердився і наказав своїм воїнам піти до Віфлеєму і повбивати всіх дітей, яким ще не було двох років. Гадав, що серед убитих буде й Ісус. Але Ангел явився у сні Йосипові і сказав: «Уставай, візьми Немовля і Матір Його та біжи до Єгипту, будь там, доки не скажу тобі, бо Ірод хоче шукати Немовля, щоб погубити Його». Так було врятовано малого Ісуса Христа.
— Дорогі діти! Все те, що ви чули сьогодні, і раніше — ви повинні добре це запам’ятати, обдумати, і переказувати дома рідним своїм, хто цього не знає. Прийде час, ви повиростаєте, у вас уже будуть свої діти, онуки і ви повинні їм все це розказати, а вони своїм. І так ця наука, все те, що ви осмислете, будете бачити і ще чути в своєму житті, повинні передатися нашим нащадкам, щоб вони повсякденно відчували, чим ми жили, як ми жили. Щоб їхнім дороговказом завжди була зірка Спасителя.
ІІ
Прийшовши додому, малий Івась Марковський став перед образами, помолився і довго роззирав, що там було зображено.
— Йой, мамко. Як нам багато сьогодні розказував отець Юліан про народження Ісуса Христа, як цікаво! Анна Марковська готувала продукти для наступного дня, чистила, віяла, пересипала й уважно слухала свою дитину, і не могла нею налюбуватися.
Лише почало вечоріти, Івась, сидячи на печі, заснув. Цілу ніч йому снився маленький Ісусик. Як він простягнув руку до Івасика і попросив, щоб вони разом гуляли. Але Івасик вклонився і заявив: «Чи достойний я тримати тебе за руку, мій Господи, Наш Спасителю?» Той у відповідь засміявся. Івась дуже чудувався, що він бачить своїми очима Христа-Спасителя. І так цілу ніч.
Добре пам’ятав, що сьогодні останній день Великого посту і загадав собі у думках, будь-що витримати цей день без їди аж до Святої Вечері. Спостерігав із печі, де ще спали його молодші брати і сестри, як мама готувала дванадцять пісних страв. Це обов’язково мала бути варена пшениця із цукром і маком, вар із сушених яблук і грушок, смажені пончики, смажена риба, печериці, капуста, фасулі, оселедець з цибулею, цвітлі, пироги — з капустою, картоплею, маком, могли бути і з грибами на вибір і смак у кожній сім’ї. Головне, щоб на стіл було подано дванадцять страв.
Деколи мамі допомагав готувати найстарший у їхній сім’ї Михайло і молодша від нього сестра Марія. Менші сиділи на печі, щоб не заважати старшим. Навіть недавно випалий сніг не вабив надвір ховзатися дітлахів, так їм було цікаво те все спостерігати. Правда, якби й хотілося комусь вийти ховзатися, то не було в чім. На них усіх були лише одні чоботи. В них по черзі і ходили до школи.
Так у турботах пройшов цілий день. Коли день до вечора став хилитися, тато вніс до хати трохи сіна і постелив на стіл, а мама накрила скатеркою. Під скатерку, в чотирьох місцях поставила по зубочку часнику від злих духів. «Якби це не зробити, — подумав Іванко, — то ці щезлі не дадуть спокійно повечеряти».
Іванко вже добре знав, що сіно значить, малого Ісуса Мати Божа положила у ясла на сіно. Це сіно лежить під скатеркою на Новий рік, на Василія, на другий Святий Вечір, на Йордан.
На стіл почали складати холодні страви. Уже й поклали зайві ложки для померлих. У мисках мають залишити трохи страв, аби ввечері душі покійників мали що їсти. Посеред стола мама поклала три калачі. Один на один. Вони мають так стояти на всі свята, аж до Йордану.
До хати ввійшов тато і сказав, що зійшла вечірня зоря. Вона якраз сповістила усім людям світу про річницю великого чуда — народження Сина Божого. Святий Вечір розпочався. Мама налляла в миску трохи вареної пшениці, зверху поклали таріль, а на нього поклали усього по два: голубці, кавалки риби, оселедця, пироги, пончики — і все це завили в хустку. Всі страви накидають однією ложкою. Маріка зібралася нести вечерю до старшої на їхній вулиці баби, яка має свобідний час і за це молиться за душі покійників. У них недавно померла баба.
— Маріко! А що ти маєш сказати, як зайдеш до хати?
— Христос ся рождає. Прошу вас на Святу Вечерю.
— Е-е-е, ти пам’ятаєш. Це добре. Гай, іди. Ми на тебе чекаємо.
На стіл уже почали ставити гарячі страви. Діти позлазили з печі. Всі дивляться лише на стіл і ковтають слину. Одним дуже хочеться їсти, іншим іти колядувати. Нарешті прийшла Маріка, вхопила ту ложку, якою накидали страви в миски, і вибігла на вулицю. Кого першого зустріне із чоловіків, таке саме ім’я буде в її судженого. Маріка повернулася до хати і всі сіли до Святої Вечері.
Насамперед тато піднявся і попросив усіх помолитися Богу, що з його ласки і з Його допомогою всі дочекалися Святої Вечері, усі здорові й усі зійшлися. Після молитви згадали бабку, яка півроку тому померла. Потому тато всіх повіншував: «Віншую вас усіх зі щастям, здоров’ям, що дочекали цих Свят, щоби пан Біг допоміг вам якнайкраще, якнайвеселіше відсвяткувати ці свята і нарік дочекатися». Після ложкою кинув попід стелю трошки зерен вареної пшениці з миски. Усі старалися зловити ложками бодай одну зернину. Хто зловив, тому буде добре вестися господарка — телитися корови, котитися вівці, роїтися бджоли.
ІІІ
Аж тоді почали вечеряти. Перший раз усі скуштували пшениці. Зв’язано це з тим, що пшениця кожного року родить і це є символом вічного життя. Після їли, що кому смакувало, але обов’язково треба було покуштувати дванадцять страв. А вже пшеницю їли в кінці, хто скільки хотів.
Іванко позирав на всіх, нервувався, бо хотів уже йти колядувати. Але не можна вставати із-за стола під час Святої Вечері, поки усі не повечеряють, треба стерегтися щоб, не дай Боже, не впала з рук чи стола на землю ложка. Якщо таке станеться, навіть із необережності, це свідчить, що хтось упродовж року в родині помре. Не можна під час Святої Вечері пити багато води, бо в жнива буде мучити спрага. Коли всі повечеряли, Маріка взяла ложку, якою вечеряла, і пішла до воріт. Нею била по хвіртці.
З якого боку загавкає пес, у ту сторону вийде заміж. Для дівчат це було важливо. Вони це робили кілька років підряд. І вже наперед знали, в якому боці села будуть жити в заміжжі.
Аж після цього Іванко схопився із-за столу і почав збиратися колядувати.
— Дивися, Івасю, довго не ходи. Я теж хочу трохи поколядувати, — мовила із-за стола Маруся. — А чоботи одні ж…
— І я, — обізвалася Парася.
— І я хочу, і я, — застогнав Василько.
— Та ти ще маленький!
— Який маленький, я вже великий. Я вмію колядувати.
— Якщо вмієш, то ми хочемо почути, — сказав тато.
Василько виліз із-за стола, став посеред хати і почав колядувати дитячу колядку:
Ой на ставку на Йорданку
Святили воду три Ангели.
Йордан воду розливає,
Ворон — коні напуває.
— Файно, файно, — похвалив Василька тато. — А хто тебе навчив цю колядку?
— Самий. Там чув, там чув як колядували, та й переймив.
В цей час під вікном почали колядувати колядники:
Нова радість стала, яка не бувала —
Над вертепом звізда ясна світом засіяла.
Над вертепом звізда ясна світом засіяла.
— Марусю, ти сьогодні виносиш коляду.
З-під вікна ще було чути:
— Віншую вас із щастям, здоров’ям, що дочекали цих свят, аби їх відпровадили, якнайкраще, якнайвеселіще і нарік дочекали.
А під вікном знову колядують.
Як розпочалося масове колядування, це ознака, що сімейна вечеря на закінченні. Після цього починається родинна Свята Вечеря. До родичів приходять сини й дочки, з невістками і зятями, які живуть окремо від родичів. Приходять самі або з маленькими внучатами, що є великою радістю для діда і баби.
До Сливчуків прийшла донька Параска з чоловіком. Василя уже дома не було. Колядував. Прийшли із внуком Николкою. Дід з бабою не могли натішитися онуком.
— Ану-ко заколядуй бабі з дідом.
Той склав ручки докупки:
Ой на ставку, на Йорданку
Святили воду три Ангели,
Аж там Маруся біль білила,
До таточка говорила….
А далі почав сміятися. Дідові з бабою цього було досить, щоб тішитися онуком і на радощах дати цілого золотого. Поки дід забавлявся з онуком, Анна сіла з донькою обговорити останні сільські новини.
— Ви чули, мамко, що в Грищуків буде весілля? На свята будуть зговорини.
— Ти знаєш, Парасю, це якась дивина. Ще недавно Танасій Грищук кричав, що він ніколи на це не піде, а тут раз, — і вже зговорини. Боже, та най буде, а нам що. Аби все було добре.
— Ма, а наш Василь нічого не каже? Чую від людей, що ходить до Ганнусі Волошинової. Мене все питають, коли буде весілля, а я лише здвигую плечима. Та що буду казати.
— Ну вам обом лише дай привід почесати язиками, — обірвав жіночу бесіду Никола. — Сьогодні таке урочисте свято, вони би заколядували, а то лише плітки й плітки.
— Николо, ти чого мішаєшся до жіночої бесіди? — озлилася Анна. — Ми нічого не кажемо, ми лиш говоримо…
— Я би хотів вам уповісти, як ще мої дід розказували, що нібито опівночі на Святий Вечір худоба говорить людською мовою, але підслуховувати цю розмову є великим гріхом. Бог за це карає. Та знайшовси один чоловік, який давав худобі їсти і непомітно заховався під жолобом. Лежав тихо до опівночі — нічого не чути. Худоба собі лежить, ремиґає. Чоловік уже хотів вставати зі своєї схованки та й іти до хати. Коли це встає кінь і говорить людською мовою до корови: «Чому це наш ґазда годує нас не сіном, а самою осокою? Таже я привіз кілька возів доброго сіна! Такого, як барвінок. Тримає те сіно, тримає, воно спліснявіє, а потім буде нам давати їсти.» Ґазда, як це почув, то трохи, що не вмер з переляку. І хрестився кілька разів.
І молився.
ІV
На Святий Вечір хлопці ходили колядувати до дівчат. Отож Петро пішов шукати своїх товаришів. Коли вже зібралося їх невеличка компанія, Никола Ватаманович, як найстарший, запитав:
— До котрої йдемо колядувати?
Усі мовчали переглядаючись. Потім хтось кинув: «До Танасія Грищука!» — і всі подивилися на Петра Угринового. Вони вже знали, що Петро сказав про весілля. На третій день свят навіть уже будуть зговорини.
Підійшли під хату Танасія Грищука і, постававши плечима до вікон, голосно і весело затягнули:
Добрий вечір тобі, пане господарю.
Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Танасій сидів на лаві, опустивши голову. Кожне слово з колядки, це, мовби, цвях у голову. «Самі старці поприходили. А де багачі? Чому обминають його обійстя. Чому Бог такий несправедливий?»
Та кладіть калачі з ярої пшениці.
Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
«Колядували би вже трохи тихіше. А то так, аби чулося на всеньке село. Для них гонор, бо колядують у багача. А йому?»
А що перший празник — Рождество Христове.
Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
«Де колись колядували так довго? Кілька рядків і далі. А ці стараються. Аякже!»
А що третій прзник — Свята Водохреща.
Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Никола виголосив віншування: «Віншуємо вас зі щастям, здоров’ям, що дочекали цих свят, аби ви відсвяткували якнайкраще, якнайвеселіше, і нарік дочекали!
Вийшла Настуня і, як годиться, запросила всіх до хати. Увійшовши до хати, гості мали ще раз повіншувати. Віншувати, як уже трохи свій у цій хаті, почав Петро:
— Віншуємо вас усіх нині зі Святим Рождеством з Ісусом Христом, з щастям здоров’ям, що ви дочекали цих свят, аби їх відсвяткували якнайкраще, якнайвеселіше і нарік дочекали!
— Дякуємо! Дякуємо! — розпливалася у посмішці Параска. Танасій сидів на лаві біля ліжка і дивився спідлоба. — Сідайте за стіл, колядники, сідайте!
Настуня, почервоніла, а Параска забігала коло столу, замінювала деякі миски з їдами. Нарешті Танасій підвівся і поставив на стіл пляшку вишнику. Під вікнами старших колядників змінили малі. Настуня все виносила коляду.
Хлопці з поваги до господарів випили по келишку, дещо закусили. Ніхто не був голодним. І заколядували:
Небо і земля, небо і земля
Нині торжествують,
Ангели, люди, ангели, люди,
Весело празнують.
Нарешті останні слова колядки втихли.
Хлопці повставали із-за стола, подякували. Їм теж. При виході з хати знову повіншували. За ними вийшла Настуня. Всі пішли далі, а Петро призупинився у сінях, обійняв Настуню, поцілував. «Моя майбутня дружина» — подумав із задоволенням. Коляда продовжувалася. Хлопці і діти мали своє право.
Настуня повернулася до хати розчервоніла. Кров загупала у скронях. Перед очима все стояв її Петрусь. Хотілося з радості кричати: «Скоро віддамся! Скоро…!» Її погляд зупинився на куфрі. Вже кілька років тато спорядили для неї куфер, який був неодмінним атрибутом українського сільського весілля. Там знаходилися її новий кожух, вишита сорочка, горботка, дві окрійки, нові чоботи і мешти, виткані рушники, кілька сувоїв витканого конопляного і льняного полотен. Справа, в невеликій перегородці, типу як шухлядка, зберігалися різнокольорові намиста, стрічки. Та що там говорити. Від згадки про своє майно в грудях не раз робилося тепло, яке завжди перепліталося із дівочими мріями про заміжжя. Від вмістимого у куфрі свідчило про те, чи це багаті і працьовиті господарі. Тому, коли бояри забирали молоду, то гонорово несли на віз поперед неї куфер.
Настуня ковзнула поглядом по скрині, яка стояла рядом із куфром. На передній стінці виднілися вицяткувані різнокольоровими намистинами красиві орнаменти, які прикрашали скриню. В ній зберігали посуд, сувої домотканого полотна і інші речі. Віко скрині було накрите святковою різнокольоровою домотканою скатертю.
V
Удосвіта більшість віруючих пішли до церкви. Все-таки Різдвяна Служба Божа. І коли вже настав той момент, коли пролунало з уст отця «Христос ся рождає!», всі хором відповіли: «Славімо Його!», і тут же почалася коляда.
Перший раз, як правило, всі колядували «Бог предвічний народився». За цим колядувало церковне братство свою колядку — переважно старші чоловіки:
Новая рада,
Новая рада
Світом засіяла,
Де панна чистая,
Де панна чистая
Сина породила.
Хлопці і дівчата заколядували «Нова радість стала».
За ними церковний хор:
По всьому світу радість велика — Тебе ми молим і серцем просим,
Родився нині світу Владика, Побудь між нами, будь нашим Гостем,
По всьому світу й на Україні Спрямуй д нам свої святі дороги
Всі днесь радіють Божій Дитині. І загости раз в наші пороги.
А за цим пішли різні колядки:
По всьому світу сталася новина:
Пречиста Діва породила Сина.
Як породила, в пелени вповила,
На зелене сіно в яслах положила.
Тих свят колядували і багато інших колядок. Надворі почало розвиднятися, і всі стали розходитися по домівках. Треба годувати худібку.
VІ
Іван Ватаманович сів до сніданку разом з Николою. Готувалися до Різдвяних свят самотужки. Явно відчувалося, що це не чоловіча справа. Іван часто нагадував синові про одруження, той мовчав, жартував, а перед святами сказав:
— Тату! Не мордуйте вже мене скільки з тим весіллям. У мене буде весілля по Покрові.
На те старий Ватаманович відповів:
— Ну що ж, Николко. Я так довго без жінки не буду. Ти сам бачиш, це не життя двох хлопів. Доведеться приводити до хати молоду жінку, а тобі мачуху.
Никола промовчав. Далі снідали мовчки. Кожний думав про своє. Нарешті мовчанку порушив старий Ватаманович:
— Колись, ще мої тато, а твій дід, — дай їм Боже царство небесне, — оба перехрестилися, — так при сніданку на Різдво все вповідали: «Що на Різдво Христове небо відкривається. Це може побачити тільки вибрана душа і то лише на хвилинку. В той момент вона може випросити собі велику ласку у Господа нашого Бога, лише треба промовити «Спаси мене, мій Боже!» Так що дивися, Николко, може й тобі випасти таке щастя. Не знаю, чи ти вибрана душа у Господа Бога, чи ні?
Ватаманович хотів ще щось сказати, але тут під вікном появилися два хлопчики із козою і заколядували:
Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна світом засіяла.
Один із хлопчиків тримав у руках латину, до якої була прибита козяча голова з рухливою нижньою щелепою. До щелепи прив’язаний мотузок, який через горловину виходив з другого боку. Один хлопчик стояв з одного боку вікна і тримав в одній руці латину, а другою тягав за мотузок і щелепа то відвисала, то притягалася під мотив колядки. Другий стояв по другий бік вікна і разом колядували. Така коляда відбувалася на Різдво тільки до обіду.
Никола дивився через вікно і згадував, як і він колись отак ходив колядувати. Тоді жила мама і все було по-іншому. При згадці про маму на очах виступили сльози. Він і незчувся, як колядники закінчили колядувати і, віншуючи, пішли до дверей по коляду.
— Николко, чого не несеш коляду?
Той спохватився і побіг до сіней. У цей час під вікно підійшло більше хлопців, але із вертепом і собі заколядували:
Бачив Господь-Сотворитель, З краю персів, аж три царі
Що весь мир погибає Несуть Христу дари
Архангела Гавриїла Золото, ладан і миро
В Назарет посилає. Христу приносили.
Никола знову дивився через вікно згадуючи. Теж колись ходив із хлопцями з вертепом-шопкою. Можливо, це й та сама, а можливо, й інша. Шопки переходили із рук у руки. Це невеликі носилки, на яких невеличка хатка без передньої стінки. У глибині видніються ясельця із сіном, в яких лежить маленька статуетка Ісусика. По боках стоять Пречиста Діва Марія і Йосип-обручник.
VІІ
В обід зібралися перед церквою хлопці та дівчата окремо з кожного кута. Вибирали Березу і касира. Хлопці ходили колядувати під кожну хату, щоб сповістити вкотре, що народився Христос-Спас. З цією метою вибирали старшого, хто мав керувати колядою і касира, котрий збирав плату за коляду. Коляда йшла на церкву.
Довго не барилися. Відразу обрали Березою Николу Ватамановича.
— Я вам дякую за таку довіру, — кланявся Никола на всі боки, — але прошу добірне товариство обрати касиром Петра Угрина.
— Нехай буде! Нехай буде! — загукали звідусіль. Обрали і кількох міхоношів.
Після вечірньої відправи у церкві з великої поваги до отця весь люд повалив для першої масової коляди до плебанії, де жив отець Юліан. Всеньким селом заколядували кілька колядок. На порозі появився отець, вклонився і подякував за таку велику повагу до нього і до його родини.
Опісля всі розійшлися колядувати по хатах на церкву. На одному Куті окремо браття і молодь, і так само на другому Куті. Багато жителів села не мали грошей, то платили мискою зерна. Міхоноші зсипали це зерно у кілька мішків: з кукурудзою, з ячменем, з пшеницею і житом. Коли мішки були повними, їх залишали в кого-небудь із односельчан. Після закінчення коляди мішки звозили в одне місце. Зерно купляли місцеві євреї або везли до Городенки на ярмарок.
VІІІ
На третій день свят після обіду ввихалися по дорозі весільні старости. В кількох хатах відбувалися зговорини — приходили рідні майбутнього молодого сватати його обраницю. Засватавши, обговорювали подробиці майбутнього весілля.
У хаті Василя Угрина йшли останні приготування. Збиралися йти сватати Настуню Танасія Грищука. З Петром ішли тато з мамою, запросив сестру Олену з чоловіком і татового брата, свого вуйка Їлаша з вуйною Палагною. У тайстрі , яка лежала на лаві, чекав на своє калач. Нічого такого не говорили між собою, але кожний відчував у душі якусь тривогу. Їх Петруньо дуже високо скочив. Тато з мамою відговорювали його, пояснювали, що то з багачами не так просто, тим паче бідному. Ще не знають, як постане питання з життям після весілля. Чи Петро піде за зятя, чи Настуня у невістки? Як їх приймуть такі багачі?
— Але що буде, те буде, — мовив тато Петрів, ніби все обговорили, — давайте присядемо перед дорогою. Усі посідали.
— Парасю, ми йдемо, — наповідала Марія, мама Петрова. — Дивися, не лишай хату відкритою, нікого з чужих не впускай, дивися за цим бахуром Васильком, аби не грався з сірниками.
Готувалися до старостів і в Грищуків. Танасій ходив по надворку гейби кисле яблуко. Як йому було не до душі це сватання. Це весілля. Як не до душі… Як це зараз цілуватися зі старцями? Як це? Та як це?
А село ніби хто запалив. Сватань багато намічалося. Але ні одне не визивало такого зацікавлення, як це.
— Кумо, кумо, Маріє! Чи ви чули? — прибігла стара Сиродючка до хати Кривчуків. На Різдво не дуже годилося бігати хаткаря, але таке знати і нікому не вповісти, то є чистий гріх, — чи ви чули, що цей Петруньо Угринів хоче женитися з Настунею Танасія Грищука. Та чи він удурів, чи нема кому його нарозумити? Та як то? Бідному сунутися до багачів.
Її це пекло. Бо в неї уже була дівчина на віданню. Вона аж-аж пара для Петра.
— А я не такої думаю, кумо Палагно, — в неї також є дівчина на віданню, не раз і не два думала, якщо бідні пхаються до багачів, то хіба багачики підуть до бідних? — Та він просто не знає Танасія. Та то такий заклятий багач, такий скупий, та то він тепер трохи змінився, коли підросла Настуня, а колись не пам’ятаєте, виносив дітям за коляду голубець, клав у долоньку, тоді стискав дитині ручку так, що помежи пальчиками вискакували крупи, або спускав з ланца пса.
Танасієві невеселі думки перебив крик:
Уже йдуть, — вигукнув Василько, який стояв на воротах. Танасій зайшов до хати.
Свати довго обмітали чоботи від снігу, нарешті першим увійшов Василь, за ним усі решта.
— Христос рождається! Я так по-нашому по-сільському!
Вінчую всіх вас нині, добрі люди,
Зі Святим Рождеством і Ісусом Христом!
Нехай добро і щастя між вами буде,
Нехай цієї днини, кожної хвилини
Бог всіх вас благословляє. Христос ся рождає!
— Славімо Його! Славімо Його! Славімо Його! — тричі відповіли Танасій і Параска. Танасій подумав: «Ніколи би собі не подумав, шо серед старців є й розумні люди. Сопотики таке би не втнули». Танасій не раз придивлявся до рівних йому у господарці, а до бідних йому діла не було. Тепер мав нагоду порівняти.
— Ми йшли попри вас зі своїм соколом. Вгледіли у вікні вашу зозулю, красну дівицю, яка зранила серце нашого сокола. Ми повернули до вашого обійстя, до вашої хати і, якщо приймаєте цей хліб на рушнику, то ми вашу зозулю забираємо, якщо не приймаєте, то ми вертаємо і йдемо далі шукати іншу.
Запала мовчанка. Параска глипнула нервово на Танасія.
— Ну що ж, раз на те пішло, то ми рушник і хліб приймаємо, і просимо сідати за стіл. Свати почали цілуватися. Танасій, як поцілувався зі сватом Їлашем, то так скривився, гейби попала в рот зелена муха. На столі з цієї нагоди стояли пляшка горілки і пляшка вишнику. Танасій сам пішов до корчми і попросив у Ауторки доброї горілки.
Петро і Настуня сиділи під образами і лише червоніли. Їм було соромно від родичів, що вони отак сидять поруч, у всіх на виду. Коли випили по одному келишку, Параска почала бесіду:
— Поки ми ще тверезі, — пожартувала, — давайте обговоримо, коли робимо весілля і про дари.
— Та ми що, — зніяковіла Марія, — я думаю, що нема потреби тягнути, якщо ви згідні, то в кінці січня або на початку лютого.
— Ми з Танасієм радилися, — і Параска подивилася на Танасія, — ми теж такої думки. А як з дарами?
— Та що з дарами? Я за себе не кажу, що дасте, то й буде. Олені, — і подивилася на доньку, — дасте хустку, зятеви, Василеви, Їлашеви — по окрійці, Їлашисі теж хустку.
Параси дасте ґердан, Палагночці — силінку, а Василькови, я знаю, хіба ножик.
— Е-е-е-е! Свахо! — вмішався до бесіди Танасій. Його щось трохи заїло, — ви щось замалі дари просите. Це дуже по-бідному. Ви хочете аби з нас сміялоси всеньке село.
— Свату! Як ви кажете, що ми просимо, ми просимо таке, а решта ваша воля.
— Ну, тоді це інша справа.
— Я би ще хотів знати, — втрутився до бесіди Василь, який до цього мовчав, — де будуть жити молоді.
Знову запала мовчанка. Ніхто нічого не їв, хоча різдвяні страви своїми запахами дражнили ніздрі. Танасій щось почав цьмакати, цьмакати. Нарешті вродив:
— Ми Настуню в невістки не дамо.
Це було сказано таким тоном, що Василя трохи впекло:
— А ми не дамо Петра у зяті.
Знову на якийсь час усі замовкли.
— Свату! — скривився Танасій і подивився в очі Василеві, — наші діти ще малі, — і подивився на піч, де сиділи — Василько, Іванко, Маруся, Парася і Олька, — мені би здалася вже якась поміч по господарству. Тому я прошу вас, нехай Петро йде за зятя.
Це було таке щиросердечне зізнання і просьба, що, напевно, нічиє серце би не устояло. І Василь Угрин зм’як, як сало в теплі. Мав таку душу, що інколи, як упреться, то як кіт на льоду, а деколи, як-от, напричком, сьогодні, зразу зм’як.
— Домовилися.
— Але ще одне, — підняв угору палець Танасій, — як буде із дарами і грішми від витання.
— Ну, якщо, Петро йде до вас, то всі дари і гроші від витання будуть його. А як з Настуниними?
— Так само.
І тут почалося вгощення. Випили по келишку, по третьому. Зав’язалася весела і приємна бесіда про господарку. Нарешті Танасій схотів поцілуватися зі свахою. Цілувалися через стіл. Перевернули пляшку з вишником. Танасій махнув рукою. Ніколи не бачив сваху так зблизька і не знав, що вона така гарна і мила. Не зводив з неї свого погляду.
Василь Угрин захотів поцілуватися зі своєю свахою. Також не бачив такого файного і милого личка.
Петро і Настуня милувалися собою, дивилися одне на одного, тішилися. Як усе гарно, весело. Було все мило. Здавалося, що так буде завжди.
ІХ
— Вуйку Їлашу! — запитав через пліт сусід, — та як там відбувалося сватання?
— Ой, не питай, не питай. Що багачі, то багачі. Гонорові. Петро там буде, як пиріг у сметані. Як наклали на столі, йой, як наклали. Горілки, вишнику, — і провів по шиї долонею, — скільки хотів. Сир з солониною. Солонина в долоню, — і показав рукою. — Та що там говорити! Три рази докидали переді мною. Думав, що не наїмся. Багачі… Гонорові… А студенець! Зверху смальцю на палець. Півмиски — як не було. А як поклали дві миски шкварків, отакі, — і показав півдолоні. Та що там говорити! Я махом лиґнув коло п’ятнадцять. Тепер до Йордану буду лиш воду жльоґанити. Та що там говорити! Потім поклали перед нами миску цукру. Ти розумієш? Миску цукру! Та ми ложками їли. Та що там говорити! Багачі… Гонорові…
А пампушки, посиплені цукром. Розумієш? Та де там! А вар з сушеницями який — і помахав головою, — навіть було десь не десь по бруксвині. Ти розумієш? Та що там говорити! Багачі… Петро там буде, як пиріг у сметані. Де-де-де-е-е!
Х
Небо захмарилося. Морозило. Під обід пішов лапатий сніг, але недовго. Після перших Різдвяних свят наступили будні. У хаті Миколи Марковського було похмуро, холоднувато. Уже все переговорено, хто скільки заколядував, де колядував. На печі мовчки сиділи наймолодші — Маруся, Парася та Василько і вкотре оглядали все в хаті, що попадало в око. Аж такого нічого й не було цікавого. Та жмуритися ж не будеш. Маруся дивилася на замисник. Там висіло понад десяток декоративних тарелів. Посередині таріль, на якому зображено гарного молодця із дівчиною. Молодець у темній смушевій шапці, вишитій сорочці в синіх шароварах, чоботах. Правою рукою тримав дівчину за талію, а лівою її за руку. Дівчина у файному українському віночку, вишитій сорочці, у запасці і капцях. Маруся втупилася очима в той таріль, довго дивилася і їй здалося, що молодець із дівчиною почали до неї усміхатися, підморгувати. Марусі зробилося гаряче в грудях. Їй здалося, що знаходиться в читальні на якомусь представлінні.
Парася лежала на подушці і пальцем водила по витканому узорові, який складався з таких собі фасульок. Почала рахувати їх. Нарахувала вісімнадцять. А їх було чотири рядочки. Порахувала і ті три. Так само. Рахувати вміла лише до двадцяти, а додавати ще ні. Отож силувалася, силувалася, а додати не могла. Маруся уже ходила до школи і вміла додавати, її можна було запитати, але Парася хотіла сама справитися з нелегким для неї завданням.
Тихенько сидів і Василько, дивлячись з печі на образ Святого Николая. Ніяк не міг зрозуміти, як це святий перед Николаєм сходить зі стіни і їм усім кладе під подушку по кілька цукерків. Уже кілька разів Василько, коли нікого не було в хаті, обмацував образ з другого боку, де ж це Николай зберігає тоті маленькі подаруночки. Ніяк не міг уторопати, чому святий, якщо має таку велику силу, не кладе їм по кілька цукерок хоч раз у тиждень. «Ну що йому в цьому розходиться, такий добрий, такий добрий, усі говорять, — а Василько іншої думає, — скупий, а скупий цей дідуган». Його думки перебила Парася:
— Ну й наглий цей наш Іванко, уже давно мав бути дома. Напевно, ховзається і за нас забув.
Тато віддали свої старі чоботи Іванкови і Марусі ходити почергово до школи. Коли було тепло надворі, то ходили босими. А зимою почергово. Бо за пропуски уроків професор жалівся до ґміни, і війт подавав ці дані до повіту інспекторові, а той накладав кару на батьків. Хто ходив до школи через день, того не карали. Але діти між собою мали ще таку домовленість, окремо від родичів. Ідучи зі школи, Іванко мав кілька разів з’їхати на ховзанці, що недалеко була від їхньої хати. Верески дітей від захоплення на тій ховзанці було чути аж до хати. Потім, прийшовши додому, мав віддати чоботи Марусі, та мала піти з’їхати кілька разів, потім Парася і Василько. Всі чекали на чоботи. А їх усе не було. Чи то Іванко забувся та й ховзався й ховзався, чи щось інше. Але тут почало сіріти надворі. А як темнилося всі діти розходилися по домах. Так що сьогодні міг бути пропуск щодо ховзанки. І це для них була велика жура. Щоб збавити такий повільний час у чеканні, кожне і вибирало собі ціль, куди спрямувати думки.
— Це точно. Що це перший раз? Набити його не можемо. Татові не скажемо. Я, напевно, побіжу боса та й з’їду хоть два рази, аби зарахувати, що я таки була в цей день на ховзанці, — нетерпляче обізвалася Маруся.
— Я також, — твердо підтримала Парася.
— А я ні-і-і, — почав плакати Василько, — я боюся, бо змерзну дуже в ноги-и-и-и.
— Ну то ти сиди дома.
Маруся зсунулася з печі і в двері, Парася за нею, Василько зліз з печі, скочив на лаву і подивився заплаканими очима у вікно, як ті бігли босими по снігу.
— Ага! І я хочу, — закричав і собі надвір. Це йому було не вперше. Отож холоду спершу аж не відчув. Та, поки добіг до ховзанки, відчув, що почали заходити зашпорі у ноги. Але став на ховзанку, зажмурив очі і поїхав. Десь на середині впав і далі поїхав на голій задниці, бо був лише у сороччині. Добре бачив, як Маруся добігала на гору і ще раз поїхала. Поки він добіг на гору, його наздогнала Маруся, взяла за руку і побігли до хати. Ні Маруся, ні Василько не те що морозу, вже ніг під собою не чули. Їм здавалося ніби біжать по якісь ватній дорозі з голками, а ті поколюють у підошви.
Василько почав плакати.
— Я лише один раз з’їхав, а ви обидві по два рази.
— Ну ти малий такий наглий, — почала сваритися Маруся, — з’їхав на голій задниці, ноги, диви, які червоні, а сам аж посинів, як курячий пуп.
Усі, віддихуючись від такої прогулянки, повилазили на піч, почали терти ступні ніг, тулити ними до ледве теплої печі. Василько почав хникати, що йому залізли зашпорі у ноги і там сильно поколює.
— Тихо ти, шмарку, — Маруся в цей час підтягнула свої, які ледь не лізли до рота, — чого хничеш? Тебе хто просив босим бігти на ховзанку? Я ще татові це все розкажу.
Василько перестав плакати:
— Ага! Не забудь і про себе розказати.
А Маруся подумала: «Ніколи не скажу татові, бо ще буду бита».
Нарешті ступні почервоніли і почали горіти, мов жар. Усі загрілися і стали навперебій розказувати, як сильно вони поховзалися і без Іванкових чобіт.
ХІ
— Петре! — стогнав малий Василько, — та зроби мені бички. Завтра пополудню треба йти в село, а я не маю. Чуєш?
Петро щось стругав і мовчав.
— Петре! Видиш, який ти мені брат, не хочеш послухати.
— Васильку! Не мороч мені голови. Я, як був малим, то мені бички робили тато. Йди собі до тата. Я не можу.
— Ага, не можеш. Добре що женитися можеш, а бички зробити не можеш.
Петро розсміявся.
— Ну добре, добре, лиш не мороч голови. До завтра до полудня будуть.
— Ага! Ти дуриш мене. Ти брехуне.
Бички — символ життя, продовження роду людського. Коли започатковано цей звичай ніхто не знає. Але якщо в селі є церква, дзвіниця, гарної побудови, розмальовані — це багатство, тому всі жителі цього села також повинні прагнути цього. Це все і відображають дерев’яні фігурки, яких називають бичками. Виготовляють із грубих і тонких вербових прутів. З бичками ходили малі хлопчаки після обіду перед старим Новим Роком.
Церква — найголовніша фігурка. Це дерев’яний стержень складається із трьох рівномірних ступенів, висотою 16-17 см, внизу квадрат 3,5 на 3, 5 см. Нижній ступінь — це кантовий квадрат з уступом у верхній ступінь, тонший на 0,5 см і переходить з уступом у верхній, третій ступінь. Верхній ступінь закінчується шпилем. По всьому стержні вирубані карби і віконниці. Може бути розмальована.
Дзвіниця — за формою майже як церква, але тонша і менших розмірів.
Весілля, весільні гості — це низанка стержнів із вербового пруття довжиною 8-9 см. Внизу стержні затісують з двох боків, щоб був плескатий кінець. Зверху на півсантиметра розколюють і в цей розкол настромлюють кольорову нитку, через п’ять сантиметрів настромлюють наступний стержень, і так до 10-12 штук.
У деякі стержні в розкол устромлюють коротенькі кольорові смужки тканини або паперу, тобто прикрашають. Це і є весілля. Коли береш за котрийсь зі стержнів, то тягнеться ціла в’язанка.
Старости — з’єднані між собою два стержні, як і на весіллі, але мають інші кольори прикрас.
Парубок і дівка — знову з’єднані два стержні, лише один стержень у розколі має кілька чорних вовняних волосинок, тобто парубок має вуса, а другий стержень має кольорові ниточки — дівка.
Жид і жидівка — теж два з’єднані стержні, але мають свою прикрасу.
Циган і циганка — те саме, лише всі прикраси чорні.
Драбина, тачівка, маґлівка, пранник. Бочка — шматок товстого вербового прута. Обтесаний, діаметром 4 см, висотою 6 см.
Бджоли — це роїння, символізує розведення худоби, мед — здоров’я, що символізує оздоровлення: на щастя, на здоров’я, та на Новий рік! Бджоли — багато нарізаних тоненьких прутчиків, довжиною до 1,5-2 см. Бички носили у старих смушкових шапках.
На вулиці зустрілися Василько Угрин та Іванко Сливчук:
— Івасю, йдеш з бичками?
— Так! А ти?
— І я. А хто тобі зробив бички?
— Мені наш Василь. А тобі?
— Мені наш Петро.
Василько пішов із бичками насамперед до Танасія Грищука. Він уже чув із розмов у хаті, що то є великий багач і скоро має бути їхнім сватом.
— Христос ся рождає! Прошу на бички.
— А ти чий будеш?
— Як чий? Василя Угрина! — гонорово мовив Василько. «Що це вони мене ще не знають?» — крутнулося в голові.
— О-о-о-о! Сват прийшли, сват!
— Танасію! — зашепотіла Параска, перевернувши очі — стидайся!
— Та я що! Я нічо! Просто так!
Параска взяла з рук шапку і почала перебирати фігурками:
— Це що?
— Що ви не знаєте? Церква!
— А це що? — Василько роззираючись по хаті, шморгнув носом.
— Дзвіниця!
Параска перебирала фігурками і думала про себе, що треба вкрасти.
А вкрасти треба обов’язково, бо так годиться. «Церкву не вкрадеш, бо буде зразу замітно, дзвіницю теж. Старостів красти нема потреби, хіба кілька весільних гостей. Якби у них з Танасієм не було дітей, то вкрала би парубка і дівку. Ні! — подумала Параска, — вкраду пушку бджіл, їх є багато».
— А хто тобі зробив ці бички?
Василько розцвів задоволено, що його запитали про це, бо дуже хотів похвалитися хто йому зробив такі гарні бички:
— Наш Петро! — з гордістю мовив і подивився на Настуню. В цей час Параска сховала в пазуху пушку бджіл. Бджоли кидали на вулики, на худобу, на птицю, щоб цілий рік усе плодилося, роїлося.
Настуня дала Василькови кілька копійок, пригорщу горіхів і двоє яблук.
«Ого-го! — подумав Василько, виходячи з хати, — якби так заплатили в кожній хаті, то він би мав і мав». Так ходив з бичками до вечора. А коли прийшов додому, то в шапці залишилися лише основні фігурки. Побачивши трохи, що не плакав. На наступний рік знову треба буде виготовляти нові фігурки.
— Що це за люди? Лиш би крали й крали…
ХІІ
Колядування з Маланкою пов’язане з Новим старим роком і має дуже давний звичай. З Маланкою ходили ще до прийняття християнства. Стародавні люди ворожили: «Який перший день Нового року, таким буде цілий рік». То ж того дня справляли всякі забави, гульбища, пиятики та по різному маскувалися один від одного, щоб того, хто дуже нап’ється, ніхто не впізнав.
Святий Іван Златоуст дуже виступав проти цього й осуджував:
«Вони думають, що коли перший день цього року проведуть у задовіллі і радості, то й цілий рік буде такий…»
Тому-то й повелося так споконвіків, що на Новий рік люди переодягаються, гуляють. Це дійство проводять тільки молоді чоловіки і парубки. Організовують Маланку і молодші, як кажуть, підпарубки.
До маланкування готувалися зазделегідь у тих хатах, де проводилися вечорниці. Тому-то цим займалися і Никола Ватаманович, і Петро Угрин, Василь Сливчук і Михайло Марковський. Зазделегідь підбирали маски виконавців основних ролей. Особливо цим займався Петро. Бо вже як одружиться, хто знає, чи буде ще цим займатися. Про одруження в цьому році думали й Никола, і Василь, і Михайло. Тому-то вони так старалися. Бо рік — довгий чоловік. Хто знає, як там буде далі. «Життя — складна штука» — все казав вуйко Василь.
Перший раз розпочали із Василя Угрина. Никола, як Береза, прийшов на подвір’я і запитав вуйка Василя, чи приймає Маланку. Як міг відказати господар, коли в нього було ще дві дівчини: Парася і Палагночка.
Вся компанія щедрувальників підійшла під вікна:
Щедрий вечір, добрий вечір З Дністра воду, бай, носила,
Добрим людям на весь вечір! На камені ноги мила.
Наша Маланка Дністром брела, На камені ноги мила,
З Дністра воду, бай, носила. Тонкий фартух замочила.
Як лиш розпочали щедрувати, в хату першим увійшов Жид і підійшов до господині. А за Жида був перебраний Василь Сливчук. Часто бував тут у хаті і дуже переживав, аби мама Петрова не пізнала.
— Добрий вечір, вуйнинко, добрий вечір у вашій хаті, я вас вітаю, вітаю, радий бачити, я вас добре знаю.
— Звідки ти мене знаєш? — здивовано мовила Марія, дивлячись на свого чоловіка. За домовленістю, сіла біля плити, бо там варився холодець, голубці. На другий день Василія, і вони сподівалися, що прийдуть свати Грищуки путати свата. А оскільки Маланки все крали, то стерегла плиту. Біля стола стояв Василь. Перед цим Марія поклала на стіл три калачі. Бо так годиться. Перед приходом Маланки Василь переклав калачі на задню лаву і стеріг їх. Бо, як украдуть один калач, то що завтра буде стояти на столі? Біля шафи сиділа Парася. У шафі були: сир, солонина, пляшка горілки, пляшка вишнику, велика миска пончиків. І Парася теж усе це стерегла.
— Чуєте, вуйнинко, чуєте, — забігав коло Марії Жид, — я вас знаю не від нині, хоч і не пас з вами свині. Чуєте, чуєте?
— Уступися від мене, Жиде, бо через тебе нічого не бачу.
Надворі продовжували щедрувати:
Наша Маланка, як штири дошки,
Пустіть до хати гуляти трошки.
Наша Маланка, як штири дуби,
Пустіть до хати — гуляти буде!
Увійшов Новий рік і посіває, а це сам Петро:
Сію, сію, посіваю, з Новим роком і Василієм вас вітаю!
Сійся родися, жито-пшениця і всяка пашниця,
На щастя, на здоров’я, на Василія та на Новий рік,
Щоб уродило краще, як торік,
Колопні під стелю, а лен по коліна,
Щоби вас, хрещених, ніколи голова не боліла.
Тут же увійшла Маланка:
— Я Маланка-Українка! Сію, сію посіваю, всій Україні і вам, добрі господарі, щастя бажаю. Сію на вас жито, щоб довго вам жити, ще й пшеницю яру, щоб горя не знали, сію на вас просо, щоб добре жилося, сію ще й овес, щоб дружно жив увесь рід ваш.
Взяла в руки кінці фартуха, ухнула і пустилася в танець:
Я — Маланка йду з далеких країв
Через гори й доли,
Через Дністер брела,
Тонкий фартух замочила…
— Слухай, Жиде! А де я був, як ти пас з вуйнов свині, га?
— Чуєте, чуєте, я вас, ґаздуню, перепрошую, не сердіться на мене. Я вам розкажу, яким моє тато були файним ґаздою. Аякже! Аякже! Ч уєте, чуєте! На ціле село. Мали аж дві комори, а в них було скільки добра, що якби миша зернину знайшла, то би, напевно, з розуму зійшла.
Надворі щедрували:
Ой свідки, свідки, студено в литки,
Пустіть до хати будем плясати!
Надворі мороз плясати не мож,
Пустіть до хати будем плясати!
— Таже відійди, Жиде, з-перед мене, бо нічого не бачу!
За Маланкою зразу зайшла її Сестра:
Я сестра цієї Маланки,
Люблю вечори і ранки,
Люблю щиро Україну
І нашу милу Буковину.
А як музика заграє
То я весело гуляю.! Ух-х-х-х-х!
Маланка, її Сестра, Новий рік пішли в танець.
А під вікнами виводили:
Ой чильчику — Васильчику,
Посію тебе в городчику,
Буду тебе шанувати,
Три рази на день поливати.
А тут і Дід на поріг:
— А я Дід, старий рід, прийшов з вами попрощатися, бо за мною біжить смерть з косою. Час мені вмирати!
Вбігла Смерть:
— А я Смерть — замашна коса, навіть царів не минаю.
Мені байдуже, чи бідний, чи багатий, —
Все пожираю, як солому жар,
Я смерть з косою, заберу всіх з собою!
Взялася косити косою попід стелею. До хати зайшли всі щедрівники. Заграла музика. І молодь затанцювала по хаті:
Наша Маланка не робоча
На ній сорочка парубоча
Наша Маланка господиня
Їсти зварить ще й накриє
В неї горшки й миски попід лавицею
Позаростали муравицею…
Жид далі біля господині:
— Вай, вай,… вуйночко! Вуйночко! Подивіться лише, яка в мене курочка. — Витягає з кошика здохлу курку. — Вуйночко, ану подивіться, яка сита… Вай, вай!…
— Господи! Де ти взявся на мою голову? Відійди, Жиде, бо я нічого не бачу через тебе! — Марія рукою різко спробувала відштовхнути Жида. Та де там!
— Вуйночко! — той гне далі своєї, дує курці в зад. — А дивіться, яка жовта, та подивіться, вуйно, одне сало. Так годував, так годував, як для себе. Купіть, вуйночко, купіть, не пошкодуєте, дорого не візьму, лише цілого золотого.
— Агій! Іди, вступися з перед очей, бо я нічого не бачу!
Циган підійшов до плити і почав кленцати залізяччям. Що там тільки не було: поламаний напильник, стара сапа, шматок якогось гачка, уламок клямри, частина клямки, кілька ковальських цвяхів, стара підкова. Узяв кришку з каструлі, ніби хотів щось там заклепати, а вона гаряча, кинув її. Підійшов до господаря:
— Вуєчку! Та вуєчку! Наш веселий циганський рід зустрінете всюди. Циганський табір, ох, циганський табір. Вуєчку, купіть у мене сапу. Не хочете сапи — купіть молоток, пильники. Це все згодиться вам у господарці. Беріть, ніколи не пошкодуєте.
У цю мить почувся крик Маланки:
— Діду, мене б’ють! Мене дуже сіпають!…
Діда весь час б’ють кулаками в горб на плечах. Дід горбатий.
До господаря підійшла Циганка з картами:
— Вуєчку! Та вуйєчку! Я вам поворожу. Та дивіться, ади я кидаю картами.
А молодь невгаває та все виспівує
Ой, на горі цигани стояли. Дай, циганко, ключі золотії.
Стояла, думала циганочка молода. Стояла, думала циганочка молода.
Один циган не п’є, не гуляє. Хай відкрию коні воронії.
Стояла, думала циганочка молода. Стояла, думала циганочка молода.
Василь Угрин підійшов до танцюристів:
— А хто ви такі, звідки завітали до нашого краю?
— Я козак, що добре на коні скаче! — відповів один.
— Ми козаки із-за Дніпра, з великого Лугу, перемога наша йде за нами і славить нашу тугу, — відповів інший.
— А я гуцул з Жаб’єго, підпеньки міняю. Маю сухі печериці і сушениці. Міняю на кукурудзу, пшеницю, цукор.
Гуцулка танцює і співає:
Я гуцулка із Жєб’єго
З далекого плаю,
Зійшла ниньки з полонєни
До вашого краю! Ух-х-х-х!
Гуцул почав говорити співаючи:
— Ой музики-музиченьки, веселої заграйте. Та заграйте, мої милі, гуцулку, та най собі погуляю з свойов файнов любков.
— Я вже старий і не маю сили, — мовив Дід, — але зі своєю Маланкою я би ще станцював гуцулку. Почали співати і грати гуцулку:
Ой гуцули в краю були,
Зрубали ліщину
Тече річка невеличка
Через Буковину….
— Вуйночко! Вуйночко! Не хочете курочки, то в мене є муліне, чуєте? — провадив своєї Жид. — Муліне! (Курку запихає в кошик і витягає купку зіжмаканих різнокольорових ниток). — Муліне, вуйночко, муліне лиш привіз з Чернівців, новенькі ниточки.
— Яке це муліне, та ж вступися, Жиде, з-перед очей, бо через тебе нічого не бачу! — вже зі злості кричала Марія і відштовхувала напасника. — Шляхи би тебе трафили, — з розпачу почала клясти. — Через тебе нічого не бачу. Але де там!
— Вуйночко! Вуйночко! Не хочете муліне, то я маю матерію, ситець (витягає з кошика всяке ганчір’я, і так весь час до кінця дійства).
Михайло Марковський був перебраний на Чорта. Чорт уже побував на печі, на ліжку, під столом, вибіг надвір «для порядку», знову забіг до хати. По хаті далі бігає Дід. Його продовжують гупати по горбі кулаками. Маланка далі викрикує: — Діду, де ти? Діду! Мене дуже сіпають, мене б’ють!
Музику і танці перериває Береза:
Годі хлопці танцювати,
Пора і честь знати,
Нам ще цього вечора
Не в одну хату треба завітати.
Усі колядують:
Попова кобила, дякове лошє,
Скидайте господарі Маланці гроші.
Давайте, давайте, що маєте дати,
Якщо не даєте, то вигоніть з хати.
— Дякую, вам файно, хлопці, що загостили до нашої хати і вважили моїх доньок.
Тоді всі виходять з хати. Береза бере від господаря плату. Марія кинулася до горшків:
— Ой лишенько, половину голубців забрали, а з холодцю повитягали м’ясо. Боже! Завтра, що класти на стіл? То все через того Жида проклятого, шлях би його трафив! Не досить, що через нього нічого не бачила, ще й голубці і м’ясо втратила.
Василь за стіл:
— Ого! Одного калача нема. І коли це сталоси? Таже я стеріг, так стеріг! Але та клята Циганка не давала мені спокою.
— Василю! Бійся Бога, — заломила руки Марія, — я що завтра на стіл покладу? Боже! Треба буде йти до когось зичити.
Парася кинулася до шафи:
— Йой! Солонини і горілки нема.
Марія до неї:
— Парасю! Ти куди дивилася?
— Туди, мамко, куди й ви. Козаки потягнули мене до танцю…
Василь сплеснув у долоні:
— Та я ще й гроші дав. Ого! Вже я більше Маланку не пущу до хати. Ой, не пущу.
— Ага! Так само ти того року говорив. А тепер іди зич у когось солонини, і йди до Ауторки купи пляшку горілки.
Ранком на Новий рік Іванко Сливчук, Іванко Грищук і Василько Угрин ходили хата від хати з посіванням зерна. В кожного у торбинці була суміш зерна: жита, пшениці, вівса, ячменю. Посівання зерном по хатах символізує життя на землі, а також пов’язується зі Святом Василія Великого — покровителем землеробства. До того ж усі господарі дуже хочуть, щоб на старий Новий рік першим до хати увійшов сівачок, як такий, що приносить щастя на увесь рік. Дівчата посівати не ходять.
Василько Угрин перший раз побіг до свата Танасія Грищука. «Там добре йому платять»,— біжачи по дорозі весь час це думав. Таке саме думав і малий Іванко Грищук біжучи до своїх сватів Угринів.
Василько вбіг до хати і замітив, що ще нікого не було, значить, він перший. Перший раз сіяв по всій хаті, на землю, потім на столі біля калачів:
Сію, сію, посіваю, з Новим роком і Василієм вітаю!
Сійся, родися, жито, пшениця і всяка пашниця,
На щастя, на здоров’я та на Новий рік!
Щоб уродило ще краще, як торік, —
Коноплі до стелі, а льон по коліна,
Щоби вас, хрещених, ніколи голова не боліла.
Віншую вас із щастям, здоров’ям, що
Дочекали Нового року, Василія, щоб
Відсвяткували якнайкраще, якнайвеселіше
І нарік дочекали…
Після Василька ще приходили хлопчаки з посіванням. Коли вже закінчилося посівання, Настуня змела все зерно і понесла птиці, щоб поскоріше неслася та була здоровою.
В обід Танасій Грищук з Параскою, Настунею з вінком пішли путати свата Василя. Так ішли дорогою гонорово, так гонорово. Танасій задер голову догори, аби всі бачили, як цим весіллям задоволений. Хоча ніхто не знав, що творилося в його душі. Від злості, від безсилля ладен був, щоб щезлі тягнули з нього живцем жили. І так би не боліла душа. Як він був проти цього весілля, як був проти, але це Параска… Подивився зверху на жінку… Ох, ця Параска! Як вона п’є з нього живу кров. Також узяв її з бідного роду, думав, що переломить на своє. Та де! Скільки разів бив. Дістане, і тиждень, як шовкова, хоч до рани прикладай. А після знову своєї. Ти її кажеш, що то чорне, а вона — біле. Його сусід також придбав собі такого дідька. Все кричала, що він вошивий, вошивий та й вошивий. Запхав по коліна у воду, а вона — вошивий, вошивий. Запхав по пояс. Вошивий, вошивий! Запхав по шию. Вошивий, вошивий! Зі злості запхав усю. Так вона підняла руки з води і показує, що б’є воші. Все нігтями докупи, докупи. Але нагадав, що в хаті діти, — витягнув. Та й терпить заради дітей. А що робити? Так терпить і Танасій.
Але те, що потім сталося у сватів, думав, що здуріє. Параска з Настунею одягнули нові кожухи. Він у новому кожусі йшов лише до церкви, аби всім показати, який у нього файний кожух. А так у гості, по селі одягав старіщий. І до свата хотів одягнути цей кожух. Та де там! Як пристали до нього Параска з Настунею, та в крик, і мусив одягнути новий кожух. Його гонор на все село.
Але в свата, як і в більшості сільських господарів, комина не було. В сіни виходила кагла. Надворі настали Різдвяні морози, на солом’яних сніпках уверху від пари, яка виходила з хати, від тепла з кагли понамерзали бурульки. І з них капала зґура. А так, як на землі було холодніше, то каплі зі зґури замерзали в такі собі маленькі льодові горбочки.
У Танасія такого не було. В нього був комин, аж наверх, а в сінях стеля. Лиш Танасій зайшов до сіней, як поскознувси на тих клятих замерзлих горбочках, як ним тевкнуло до землі. Боже! Та в новім кожусі!… Та ще десь там на землі була курячка, а на кожух капнуло кілька капель зґури, які не відмивалися…
Не милим для Танасія був той Новий старий рік, свято Василія та й то путання. А вже щодо свата зі свахов, то най їх обох шлях трафить, де вони взялися на його голову. Солонину подали, — чути старою, сир несвіжий. Студенець недосолений. Шкварки. Улюблена страва Танасія. Навіть не пахло. Начінка-разівка несмачна. Узвар із сушениць не солодкий. Пампушки глевкі. Йой-йой! Ледве добув. А вже по дорозі додому, що малися Параска з Настунею, то малися… Де би це таке мало бути у Сопотиків чи Грищуків…
ХІІІ
На Йордан, після божественної літургії, всі повиходили з церкви з процесією і до потока, де був найширшим. Ще за кілька днів до цього Никола, як Береза, зібрав хлопців, прийшло чимало й ґаздів і на потоці вирубали кілька брил льоду і під берегом так склали, що вийшов непоганий хрест. Недалеко на березі закопали великий дерев’яний йорданський хрест. Його кожного року закопували там, де проводили освячення води. Після Йордану викопували і знову закопували біля церкви. Дівчата сплели із зеленого барвінку два вінки і перев’язали обидва хрести, прикрасивши паперовими квітками. Посередині потока хрестоподібно вирубали лід. Під льодяним хрестом поставили дві великі бочки. Ранком наносили з криниці води.
Хресний хід від церкви розпочався Різдвяними колядками. Колядували всі. Коли отець освятив воду у бочках, потім у хрестоподібній ополонці, всі заколядували Йорданські колядки:
Ой лелія, лелія, породила Діва Сина, Діва Марія
Ой лелія, лелія, та не мала, де скупати Діва Марія.
Йордан морозний і багато позмерзали, особливо жінки. Дехто притопував ногами щоб зігрітися, але додому ніхто не йшов. Всім захотілося щедрувати. Йордан лише раз на рік. Хто зна, чи кожний доживе до слідуючого. Отож і старалися:
Спи, Ісусе, спи, спатоньки ходи.
Я Тебе му колихати,
Пісеньками присипляти:
Спи, серденько, спи!
На Йордан Настуня ходила по селі одягнена у віночок на голові, по плечах розвіювалися довгі різнокольорові стрічки. Це свідчило, що скоро буде весілля. На другий день Йордану їздила в сусідні села просити на весілля.
ХІV
Уже і Йорданські свята минули, а Їлаш не міг нахвалитися, як проходило сватання у Танасія Грищука. Та як це всім не розказувати. Та то який сват, яка сваха, майбутня невістка. То одному сусідові, то іншому. Сьогодні теж щось уповідав, але тут вийшла зі стайні Палагна:
— Їлашу! — закричала, ніби Їлаш був дуже далеко, — ходи сюди! Щось льоха монтрожиться, чи не загадає тепер у такі йорданські морози пороситиси. Боже! Що будемо робити?! Що робити?!
— Чого заводиш, як та сука з курудзів? — мовив знервовано Їлаш підійшовши. Як це жінка перебила бесіду хлопам? — Я ще не чув, щоби від прибутку голова боліла.
— Який тут прибуток? Який прибуток? Коби хоч льоху врятувати, а за поросята вже нічого й не кажу. То-то ся відбігала, то-то ся відбігала, знала коли, — приповідала.
Таку надію покладали на льоху, таку надію, думали опороситься, буде мати файно поросят, щось трохи продадуть. Будут мати якусь копійчину, та й не будуть коштуватися на придбання поросят для себе. А тут таке починається, таке починається.
В стайні холодно. Надворі вдарили морози.
Їлаш подивився на льоху. Та носила у пащі солому. Носила, то в один кут, потім у інший, рохкала і все підіймала голову догори, дивлячись на своїх господарів, ніби просила допомоги. Льоха явно тривожилася за своє майбутнє потомство. Ґазда подивився на стіни, покриті памороззю, повернув голову на замерзлий гній біля дверцят і помахав головою:
— Давай, Палагно, неси до хати оберемок соломи, та й помало гонім льоху до хати.
— Як до хати? — здивовано мовила Їлашиха. — Ти при своєму розумі?
— При своєму чи не при своєму, — роздратовано гаркнув Їлаш, — може ти щось ліпшого порадиш?
До вечора льоха була у хаті. Господарі думали, що вона почне пороситися і ляже на постелену серед хати солому. Але свиня є свинею. Перш за все почала пхатися під ліжко, де зберігали, щоб надворі не замерзли — картоплю, буряк, моркву. А оскільки вона не влазила туди, то почала піднімати ліжко. Їлаш зі злості відтрутив. Але де там! Взялася лізти під стіл, який трохи не перевернула. Їлашиха внесла коритце і вляла трохи їди, думаючи, що та попоїсть і ляже. Але льоха перевернула коритце. Помиї потекли по землі. Зробилося мокро. Льоха по тім походила. Зробилося болото. Їлаш уже й банував, що спарував її. «Це ж клопіт» — думав.
Але помало, помало льоха якось заспокоїлася, трохи привикла до нової для неї обстановки і лягла на постелену солому. Зразу стало легше на серці й Їлашисі.
Їлаш і Палагна уже подружили своїх дітей. Біля них жив лише трохи недоумкуватий Штефко. Йому було більше тридцяти років. Нічого коло хати не робив. Єдине — літом випасав худобу.
Уже добре звечоріло, і Палагна хотіла аби Штефко ліг спати. Щоб не бачив, як буде пороситися льоха. Але той, вчувши про таке, аж горів бажанням побачити, як це проходить.
— Штефку, синку, лягай спати, рано треба вставати.
— Ні, ні! Я ще не хочу. Лягайте самі спати.
Але помало, помало та й Штефко заснув. Ніби по команді, льоха почала пороситися. Перше порося прийняв Їлаш, пообтирав його від слизі якимось ганчір’ям і передав жінці, а та підклала під льоху до першого соска ззаду. Ілашиха трохи знала, як це робити. Перші поросята, як правило, народжуються найкрупніші, а останні кволенькі, мілкіші. Тому то найперші підкладають під задні соски, а мілкіші під передні, де є більше молока. Льоха порохкувала, а народжені поросята, ссучи, попискували від задоволення. Чи від цього попискування, чи від чогось іншого, але пробудився Штефко і зразу приступив до огляду того, що там творилося. Бігав довкола і оглядав усе з великим інтересом. Такого ще не бачив.
— Лізе, тату, лізе, — заверещав несамовито, побачивши, як показалося наступне порося. Закусивши нижню губу, підскакував, то на одній нозі, то на іншій.
— Ой, лізе! Тату! Знов лізе! — вдруге сьогодні заверещав, аж льоха заворушилася, навіть хотіла підвестися, але Їлашиха почала чухати попід черево і та заспокоїлася.
— Ти сядеш тихо чи мені брати в руки палицю?
Від такого тону Штефко присів на лаву і вже лише спостерігав.
ЗИМА 1945 РОКУ
НЕ ПЛАЧ, МОЯ МАТУСЮ
І
ухолодному невеликому приміщенні затхле повітря. Біля ста дівчат лежать покотом на бетонній долівці. Одна в одну, рядами. Як оселедці в бочці.
— Повертаємось, — штуркнула котрась посередині. Одна за одною підіймаються і штуркають далі. Так пробуджується цілий ряд і всі разом повертаються в інший бік. Нарешті другий ряд так само. Потім ще і ще. Вгорі невеличке віконце, і те загратоване. За ним темінь. Спить Станіслав. Тільки де-не-де зпросоння гавкне пес і тут же скручується, притискаючи міцніше голову до задніх ніг. Так тепліше. Воно, те тепло у псячій буді, як у циганів.
Поставили шатро на снігу. Циганчата повибігали босими надвір і давай ганяти гріючись. Старий циган зі злості вхопив батіг і кричати:
— Ану до хати! До хати! Кому сказано, — і все траскає батогом, траскає…
На вулицях показалися перші перехожі. Всі спішать до роботи. Холодно надворі. Вечором падав холодний дощ.
— Підйом! Підйом! — залунало раптом. Засвітилося світло в коридорах. Забігали конвоїри, гупаючи по підлозі кованими чоботами.
Так хочеться спати. Дівчата почали пробуджуватися. Одні позіхають, інші натягаються, треті ще кутаються у щось тепле. Бетонна підлога хоч холодна, але ледь-ледь нагрілася від дитячих тіл. Дівчата. По шістнадцять-вісімнадцять літ. Їм ще спати у матерів під боком. А вже так мордуються. Політичні! Як гордо це звучить. Тільки не для них. Радянська влада за найменшу провину засаджувала людей до криміналу. Особливо молодь. Одне: забирала, щоб не йшла в партизанку, а друге: в Сибіру працювала гігантська індустрія — промисловість і сільське господарство. Сибір вимагав великої кількості робочої сили, ще й дармової. Особлива ставка робилася на українців. Ніхто так не працював важко, як українці. Ніхто не міг видержати сибірських морозів, лише українці.
Біля дверей камери стояла залізна бочка. Хто перший з дівчат схоплювався, підходив поближче. Природна справа. Одних — подруги прикривали, ставши довкола, інші так.
— Ти чого розсілася, як квочка на яйцях?
— Скоріше! Скоріше! А то я не можу тримати!, — дріботіла підскакуючи.
— Боже! Коби вже закінчилися ті суди!
— Господи, допоможи дочекатися того етапу.
Сморід , гамір, сміх, жарти…
— Раптом у коридорі закричали конвоїри:
— Чай! Чай! Гарячий чай!
Відчинилися дверцята. Простягнулося десять мисок. Налляли звичайного кип’ятку.
— Йой! Пече! Тримайте, бо пущу!
— Ану підходи! Підходи! Та не сьорбай, як свиня!
— По десять до однієї миски, по десять! А то всім не стане!
— Та не сьорбай так, бо попечешся!
— Та що ти запхала свої губи, як свиня рийку. А ніс, ніс чого в кип’ятку?
Раз — і кип’ятку не стало. Все стихло. Навіть води гарячої не можуть настачити. Дехто для переконання перевернув миску. Ні, нема нічого. Випили. Ні запаху, ні цукру. А такий смачний. Як іще хочеться.
— Решта, діти, паски, їжте хліб.
Отакий сніданок. Боже! Як хочеться їсти. Скільки дома їди, а тут приходиться голодувати. Господи! За віщо нас так мордують? Невже лише за те, що так хочеться жити у своїй Самостійній Соборній Україні?…
Раптом:
— Ура-а-а-а! Мені принесли передачу. Мені принесли…
Розв’язали шматок полотна, а там пражений біб.
— Ура-а-а-а! Всім порівно! Всім!
— Хто буде ділити?
— Я! Я! Я! Я!
Стало тихо. Всі пильно стежили, як рахувався біб.
— Ставайте всі в ряд з простягнутою рукою.
— І-і-і-і-й-й-й! Та що лише по чотири бобики? Чому так мало?
— Добре й так!
— Ліпше псови муха, ніж поза вуха.
У камері всі хрупали, розжовували, смоктали, як поросята… Боже! Яка смакота! Яке велике задоволення…
Одного дня не дали хліба. Не дали і на другий день. Тоді кмітливі арештанти почали стукати одне одному через стіни. Як і в минулому, існувала своя азбука Морзе. Може, не була аж така досконала, але прибиті горем люди розуміли один одного.
Як по команді, затупотіли ногами і закричали:
— Хліба! Хліба! Хліба! Хліба!
Забігали по коридорах конвоїри. Відкривали двері і кричали:
— Припинити! Припинити! Припинити!
Трохи замовкали, але як тільки двері зачинялися, знову те саме:
— Хліба! Хліба! Хліба! Хліба!
Хоч хліба давали небагато, неякісного, але все-таки трохи можна було вгамувати голод, який переслідував заарештованих.
Через кілька годин такого крику двері приміщень в черговий раз відчинилися і до камери вкидали лантух хліба. Це були, по суті справи, окрушки, тобто об’їдки. Їх, напевно, позбирали у їдальнях військових казарм, у ресторанах, міських їдальнях. Тут були кусні не тільки сірого добре випеченого хліба, а й білого, навіть окремі шматки білих-білесеньких булочок. Окремі окрушки пахли ковбасою.
Всі накинулися на лантух і почали хапати, що кому попало. Кому попадався шматок хліба, який пахнув ковбасою, довго нюхав, насолоджувався ковтаючи слинку. Для них, молодих, це було справжнім раєм.
ІІ
В одній із камер сидів юний Василь Ватаманович. І то вже довго. Били! Ой, як били. Гріх так збивати молоде тіло. Синяк на синяці. Обмороки. Відливали водою. Знову втрата свідомості.
Василь весь час думав, коли приходив до пам’яті:
«Один раз попікся на молоці, тепер буду дути і на холодну воду. Нехай убивають. Все одно нічого не виб’ють».
Не міг собі простити, що так легко розколовся.
«Як це так? Як це? Як це так легко піддатися?»
— Від нього вимагали: — Хто давав гроші, і хто забрав шапки?
Тримали одного. Весь час ходив із кутка в куток. Підселяли інших. Ті намагалися вступати до бесіди. Ватаманович нікому не довіряв. На всіх дивився з підозрою. Не міг догадатися і про те, що ось тут поряд, через дві камери сидить його старший брат. Їхню справу об’єднали в одну і вона дістала назву «Шапка».
Кілька днів катували й Семена за прапори. Але там була одна й та ж відповідь:
— Ішов до коханої. Знайшов згорток. Взяв під пахву.
У кабінеті Кришталя тривала нарада.
— Що будемо робити з братами Ватамановичами?
— Товаришу капітан! — піднявся Кошелєв. — У мене є ідея. Щоб закінчити цю справу з Ватамановичами, треба розвинути слідство у такому напрямку. Що ми маємо? Василь купував шапки.Так? У кого брав гроші і кому віддав, не знаємо. Так? У старшого Ватамановича на голові шапка нова. Чи нема тут чогось спільного?
— Це ідея! — У Кришталя загорілися очі.
«Ох, і подобається мені цей Кошелєв. Такий молодий, а вже спец. Недавно ознайомився із його особовою справою. Прийшов на фронт уже під кінець війни. Виявив героїзм і хоробрість. Зарекомендував себе позитивно…»
— Треба вибити дані у Семена, звідки у нього ця шапка.
І тоді…
— Правильно Кошелєв! Але щойно надійшла команда згори: далі цією справою буде займатися Коломия.
ІІІ
Поїзд їхав поволі, часто зупинявся. Надворі раптово спохмурніло, звіявся рвучкий холодний вітер, хапаючи з дерев пожовтіле листя. Настя Грешна з сумом дивилася у вікно. Уже два тижні, як забрали з дому її донечку. Троє дітей у них з Пилипом. Двоє давно одружені, живуть на боці. Ця найменшенька знайшлася на старості літ. Став накрапати дощ. Настя покрутила головою: — Це ж може постудити. Візьметься морозець. Сніжок. І може бути рання зима. Скільки ще біля господарки роботи, а вона вже два тижні коло хати нічого не робить.
Надворі потемніло через темно-сині хмари, що насувалися з північного заходу. Вітер посилився, гнучи то в один бік, то в інший крони дерев, зривав неопале ще зелене листя. Скільки разів була в Городенці. Ні разу не побачилася з донею. Ні разу не прийняли передачу. З того всього почала тихенько плакати. «Воно, ще ж дитина. Що воно ще розуміє. Чому на її долю випав такий льос? Але Бог є на світі. Розберуться у її невинності. Так, так! Розберуться. Виясниться, що її дівчинка не винна. Та й випустять. Так, так!»
Заспокоювала сама себе. Вірячи в надумане. Подивилася вкотре у вікно, а там дощ перестав падати, темні хмари перелетіли, почало прояснятися. Зменшився вітер. Настя вкотре притиснула до себе кошичок. Везла дитині хоч трохи щось попоїсти. Хтозна, як там годують. Її Ганнуся вередлива до їди. Пестячи на старості літ своє чадо, батьки не відходили від неї, все їй догоджали. Навіть дали до школи вчитися, щоб хоч трохи вивчилася і не робила так тяжко, як їм доводилося в житті. Стане до роботи десь у місті, а там і вони десь біля неї притуляться.
Оголосили, що потяг наближається до Станіслава. Всі почали збиратися. Заметушилася і Настя. На вулицях народу багато не було. Закутавшись міцніше у кожух, бо після дощу похолодало, стала розпитувати куди їй іти. Як лише справа доходила до криміналу, всі оглядаючись відходили від неї. Ніяк не могла зрозуміти, в чому річ. Нарешті знайшлася, напевно, така сама, як вона:
— Не переживайте жіночко. Я йду у тому напрямку.
Настя стала перед великим сірим будинком. На всіх поверхах вікна загратовані. Нікого у вікнах не видно, лише потихо і натужно долинала до неї сумна пісня:
У Станіславі під тюрмою
Чиясь матінка прийшла,
Вона, певно, своїй дочці
Передачу принесла.
У Насті від почутого бризнули самі собою сльози. Постояла ще трішки з надією, що десь там її улюблениця покажеться у вікні або помахає рукою.
Помало зайшла до приміщення. Невелика прийомна виглядала досить сумно. Всі стіни помальовані у темно-зелений колір. Сама обстановка, може, і пасувала до призначення цього будинку, але стало тривожно на душі. Постукала у невеличке віконечко.
— Чого тобі? — гаркнуло звідти після, як відкрилося. На неї дивилося якесь червоне одутловате обличчя, вуса стирчали у різні боки. «Прямо, як якийсь псюга з буди».
— Прошу пана, — з радістю і надією ледве вимовила — прийміть передачу до моєї доні.
З темно-зелених коридорів полилася ледь-ледь уловима тужлива пісня:
— Передайте передачу,
Десь тут моя доня є,
Може, завтра, після завтра
До Сибіру повезуть.
По плечах обдало морозом. Під грудьми ніби хтось засунув грудку льоду.Конвоїр, довго риючись у якихось паперах, зловтішно усміхнувся:
— Не числиться!
Усередині похололо. Присунулась ближче до віконечка, може недочула.
— Як то не числиться?
З довжелезних коридорів долинало:
А начальник усміхнувся:
— Не відвезуть на Сибір,
Її вчора ізвечора
Засудили на розстріл.
Насті стало моторошно всередині, потемніло в очах і почала зсуватися на підлогу. Кошичок випав з рук, по цементній підлозі покотилися яйця, яблука, груші. Покотився запашний хліб, перед нею лежали шматок солонини і вареного м’яса.
Стара мати, як це вчула,
Передача впала з рук,
А з грудей її зболілих
Відізвався слабий звук:
Якось прийшла до пам’яті. Піднялася. Ніхто не допоміг. Невже це чужина? А де людяність? Хіба в них нема Бога? Ага! До Насті стало доходити: «Це не та контора, не ті люди. А вона у 1939 році кидала їм під ноги квіти».
Кошичок лежав біля її ніг. Яєць, м’яса, і солонини не стало. Не побачила і хліба.
Згорьована помало пішла до виходу. Вийшла і стала перед ворітьми. Довго дивилася на загратовані вікна, ніби чогось шукаючи. Хіба могла щось побачити, коли очі затягнені сльозами?
ІV
Великий будинок у Коломиї дивився на перехожих своїми похмурими загратованими вікнами. Всі старалися обминати цей непривітний будинок. Звідти деколи лунали надлюдські крики, від яких холодилася кров у жилах. Єдине, що різнило його від інших таких будинків — паркетна підлога. В обід давали трохи супу, якщо його так можна було назвати. Кожному наливали в бляшану тарілку. Потім — дві ложки перлової каші. Трохи більше давали хліба, але глевкішого. Увечері тарілочку супу і шматок хліба. Вдень випускали надвір. У порівнянні зі Станіславською тюрмою тут, звісно, були кращі умови для арештантів.
Ганнуся це все порівнювала і весь час думала, що то за нові відкрилися обставини. Так їй сказав станіславський слідчий. Вона уже, як і багато інших, чекала на суд, а потім на етап.
А тут — тобі на! Нові обставини.
— Громадянко Грешна! Що ви можете сказати про шапки? — мовби блискавкою по голові, вдарив новий слідчий.
— Ага! Он які нові відкрилися обставини? Що вони знають?
На початку арешту весь час думала: «Якщо знають лише за юнацьку оунівську сітку, то це півбіди. Коби не дізналися про її теперішню діяльність у сільському підпіллі».
Дуже хвилювалася, аби через неї не вивезли стареньких до Сибіру, бо не витримають. За участь у юнацькій сітці їм нічого не загрожувало. А от за підпільну діяльність — інша справа.
Від почутого серце закалатало, як у горобця. Очі забігали. Слідчий з відповідним досвідом у таких справах зразу це замітив.
«Якщо відчуваєш, що вони про те, що питають, щось знають, тоді говори правду» — промайнуло в голові. Ганнуся уявила, як її родичів забирають до Сибіру, як вони плачуть. Особливо матуся… З очей покотилися сльози…
— Ну що? Будемо говорити?
Але тут же в уяві промайнуло: «А якщо ви попадетесь ворогові в руки: знущання, тортури, муки. Ви в силі це витерпіти?», а потім: «Ми нічого не боїмося. Якщо доведеться віддати своє життя за волю України, то ми його віддамо!»
Слідчий устав з-за стола, підійшов ближче.
— Ну?
«Нехай, що хочуть, те й роблять. Нехай уб’ють. Мовчатиму».
Розмахнувся і вдарив у лице. З носа потекла кров. Залляла бороду, бризнула на кожух.
— Ну? — розмахнувся — і по голові.
Відкинулася і впала на цементну підлогу. Підійшов і почав копати щосили чоботом. Від ударів немічне тіло невеличкої дівчини ледь-ледь здригалося. Розлютившись, що не в силі заставити говорити таке дівчисько, слідчий, може, би й копав далі, але замітив, що розкинувши руки, на підлозі лежало бездиханне тіло.
Сплюнувши, витер хусточкою руки, покликав конвоїра.
— Заберіть це стерво.
Той схопив за ногу і потягнув до виходу. Для нього це не вперше. Тут його хтось покликав. Вернувшись замітив, що очі відкриті.
— Ти диви! Жива!
Побіг до кабінету.
— Товаришу лейтенанте! Ця стерва жива.
— У камеру! — закричав, а через хвилю:
— Давайте сюди, як його, — і почав ритися в паперах, — ага, Семена Ватамановича!
Читав далі:
— Василь Ватаманович… Це що, брати? Зараз розберемося. І заглибився в супровідні документи, які прийшли з ними з Городенки.
«Жмоти! Хіба не могли самі розібратися?»
До кабінету ввели Семена. Конвоїр розв’язав руки.
— Сідай! — слідчий напустив на себе гримасу добренького, привітного, хоча в душі коти шкребли.
— Ким вам доводиться Василь Ватаманович?
У Семена від почутого у середині тенькнуло.
«Казати по правді, чи відмовитись від брата? Він тут. Це точно. Якщо Василь визнав уже, що брат… А чого маю відмовлятися? Блюзнірствувати?»
— У мене є такий молодший брат. Але, може, десь є і однофамілець.
— Як? Два в одному селі?
— У нашому селі багато однофамільців, з однаковими іменами, навіть по батькові. Але Василь Ватаманович є тільки один.
Слідчий витягнув з-під стола шапку і поставив на стіл.
— Ваша?
— Можна подивитися?
— Будь ласка!
У слідчого зажеврілася якась надія на успіх розкриття цієї заплутаної справи. «Навіщо її доручили мені?» — весь час переслідувала його думка.
Семен зразу упізнав свою шапку. Почав ніби оглядати. В мозку свердлилося: «Що їм ще потрібно? В чому справа?»
— Моя! — і пильно подивився в очі слідчому.
— Звідки вона у вас?
— Купив. — А щоб той не завдавав зайвих питань, продовжив: — у Чернівцях на базарі.
— Так, — задумався на хвильку слідчий. Потім крикнув конвоїрові.
— У камеру!
Слідчий викликав і Василя, але той мовби затявся. Що били, відливали, знову били. Був чорний, як свята земелька.
Слідчі довго радилися і прийшли до висновку, що ця справа безрезультатна.
— Найголовніше, — мовив начальник коломийської тюрми, — що вони у наших руках. Оформляйте документи і передавайте до станіславського військового трибуналу.
V
Ніч була тихою, зоряною. Земля вкрилася невеликим сніжком. Чи це пересторога зими, що поступово відбирає владу у вже пізньої осені, чи проба тієї ж зими: а що скаже народ на свіжий сніг, чи прийме його? На всі ці запитання хотіла знайти відповідь ще молода зима, яка заглядала то з півночі, то з полів, то з-поза окремих висотних станіславських будинків. Усе поглядала на молодий місяць, який показався зі своїми молодими ріжками: а що той скаже з такої високої висоти? А тому було не до зими, він увесь пройнявся жалібною піснею, яка то дужчала, то затихала із тюремних станіславських мурів?
Зелений гай, пахуче зілля
В тюрмі приснилося мені,
Що степ широкий, наче воля,
І тихий сум на чужині.
— Мовчати! Мовчати! — бігали по коридорах охоронці, гриманячи у двері.
І сниться мені у неволі,
Що Україна вже вільна,
А місто Київ уже столиця
І провалилася Москва.
— Мовчати! Мовчати! — скаженіла охорона. Відкривали двері і крайніх біля дверей копали ногами. — Мовчати! Ми позбавимо вас їжі!
Пісня лилася сотнями голосів, і ніхто не міг її зупинити. Лилася мов та вода у Тополівці. Хоч невеличка, але дзюркотить собі та й дзюркотить:
Навпроти сірого будинку росли дерева. Вони були невисокими, бо весь час їх підрізали. Сьогодні вони чепурилися, бо вбралися у білі покривала. Узявшись попід боки, намірилися хоч трохи поглядіти зверхньо не перехожих. Але, як на зло, їх не було. Тоді всі задерли голови догори, на загратовані вікна. Весь час звідтам лунали страшні крики, зойки, а сьогодні лилася сумна пісня. Що поробиш? Дивилися дерева одні на одних. Констатуймося тим, що є!
Ой світи, місяченьку, світи ясно
На цю проклятую тюрму,
Ми просим, місяцю, світи тепло,
Суши на тілі нашу кров.
Місяць, як теє почув, заусміхався, почав кивати своїми рогами на радощах, що про нього нагадали в пісні і надуватися, хотів дати більше світла, хотів уволити прохання просячих, але був ще заслабий. На поміч прибігли зіроньки, ймилися за руки і почали витанцьовувати, та так, що аж зима налякалася:
— Що вони там, подуріли? — і взялася дужче затягати поли свого кожуха.
— Мовчати! Мовчати! — але ніхто не в силі зупинити пісню. Вона, мов той вітер, дує і дує, так і пісня — пливе і пливе…
О Україно, Україно,
Нещасна ненько ти моя,
Ой, не страшна мені могила —
Страшна ненависна Москва.
VІ
Настали морозні ночі. Кілька днів падав сніг і все покрив довкола пухкою білою ковдрою. У камери чулося, як уже з досвітку на вулиці працювали двірники, прогортаючи глибокий сніг. Цілий день крізь прочинене вгорі віконечко вливалося до приміщення свіже морозне повітря. Хто спав унизу, під віконечком, з острахом позирав угору: «Як то буде вночі?»
— Завтра відбудеться судове засідання! — у причинені двері просунулася голова конвоїра і щезла. Крізь відкрите віконечко було видно, як він раптово закрив хусточкою рот і ніс.
— Воняєт как із свінарніка. Ну й жівучіє еті хохли!
Багато хто на радощах почав підскакувати, штурхаючи тих, хто стояв навколо них, інші плескали у долоні:
— Нарешті! Нарешті! Скоро закінчаться наші муки!
І тут тихенько полилася пісня. Ніхто не знав автора цих пісень, автора, який поклав музику на ці слова. Ці пісні передавалися від одних до інших, одні слова випадали, інші більш мелодійні і рифмовані додавалися. Все це було народним. Народ складав і співав про те, що його боліло.
Осінні квіти вже зів’яли, зморожені вітрами,
Як посіпаки нас вели, глузуючи над нами.
Наступна ніч була якоюсь темнішою, болісно тривожнішою. Чи то впала морозна мряка, чи що інше. Але ті, хто спав близько коло віконечка, коцюрбилися від холоду, намагалися підгинати ноги, але не було такої можливості, майже поприлипали одне до одного і так грілися уві сні. Декотра з дівчат від холоду спросоння гикала. Інша щось нерозбірливо говорила. Дехто не міг заснути. Думали про завтрашній суд. Може, випустять? Має же бути якась справедливість. Є Бог на світі. Він єдиний для всіх. Тому дехто теплів якоюсь надією, і десь там, глибоко-глибоко в душі, радів завтрашньому дню. Більшість знали від старших, що, як би там не було, їх усіх чекає Сибір. Державі потрібна дешева робоча сила. Без їжі, без одягу, без оплати…
У камері вчувалися якісь дивні звуки. Тривога за завтрашній суд, з одного боку, давала надію на зміну життя на ліпше, з іншого — породжувала страх, невловиме тремтіння. По камері нипали якісь привиди, породжені дрімотою і тривогою. Десь далеко заливався гавкотом собака. Він здійнявся над висотними будинками і раптово вмовк. Знову зробилося тихо. Раптом хтось уві сні почав тяжко дихати, в іншому кутку — застогнав. Ганнуся не могла стулити очей і втупилася в маленьке віконечко над стелею, їй увижалося, як крізь нього вповзали якісь світлі плями і вкривали сплячих, щоб зігріти. Нарешті зробилося тепліше і повіки зімкнулися.
VІІ
Ранком підсудних загнали у велике приміщення. Знову ж таки великі вікна загратовані, ніби чимось загрязнені і в приміщенні досить темнувато. Біля ста арештантів сиділи на лавках. Насторожено обдивлялися стелю, давно небілені стіни. В душі кожного відчувалася якась невпевненість у собі, у сьогоднішньому, та і в майбутньому. Знову ж таки, хотілося, щоб швидше відбувся цей суд. Аби вже той вирок. А там — на етап і в дорогу. Що буде далі, ніхто не задумувався. «Що буде те й буде». Лише де в кого інколи проскакувало: «За віщо? За віщо такі муки? Чому така несправедливість? Хто її породив і хто приніс на наші терени? Хто відповідатиме перед Богом, на Божому суді? Та чи й можна судити таких катів?» Дехто уповав: «Господи! Як Ти допустив до такого? Та ми всі ходимо до церкви, молимося. Невже Ти передав владу в руки антихристам?»
Несподівано справа відчинилися двері і звідти ввійшло п’ять чоловіків. Як виявилося пізніше, — троє суддів, прокурор і адвокат. Судді посідали за великий стіл обличчям до арештантів, прокурор — з лівого боку стола, адвокат — з правого. Перед столом — лавка, на якій поки що ніхто не сидів. Судді довго дивилися у папери, щось там читали, перемовлялися між собою, нарешті почали пофамільно викликати наперед. Кого назвали, треба було йти наперед і сідати на ту лавку. Якщо справа була одинока, то викликали лише одного, якщо групова, — викликали двох, трьох, навіть і десять. Якщо комусь не ставало місця на лавці, то ставав на коліна. У судовій залі було тихо. Всі на суді були вперше, то більшості було цікаво, про що йшлося.
Судді задавали питання. Піднімалися ті, хто відповідав. Задавали питання прокурор і адвокат. Останній задавав такі питання, збоку здавалося, ніби хотів порятувати нещасних в’язнів, чим викликав до себе деяку прихильність. В’язні відповідали йому з охотою, бо десь далеко в душі зажевріла надія, що він є їхнім єдиним порятунком від цих бід.
— Ви дійсно були звеневою в юнацькій сітці ОУН? — запитав Ганнусю суддя, який сидів посередині і весь час то здіймав окуляри, то зараз-таки надівав і прискіпливо дивився у папери.
«Значить, про підпільну діяльність у станиці їм не відомо» — подумала.
— Так! — гордо відповіла Ганнуся, дивлячись прямо в очі суддям, вершителям своєї долі.
— Ви счітаєтє сєбя ізмєнніком родіни? — запитав прокурор.
— Яку «родіну я ізмєніла». Польщу, яка нас окупувала? Радянський Союз, який теж нас окупував? Чи Німеччину? Де моя «родіна»? Я українка. Моя «родіна» Україна! Я її не зрадила!
— Але ви не виступали, не робили шкідливих дій проти нової влади? — запитав адвокат.
Ганнусі промайнуло щось у голові, заскреготало в грудях, зблиснули очі.
— Ще не встигла! За чим дуже жалію!
— Чєво нє успєла? — перепитав прокурор.
— Внести свою лепту у боротьбу з окупантами, за свою вільну неньку Україну!
Судді переглянулися.
VІІІ
Через кілька днів до камери зайшли судді, прокурор, і адвокат. Майже всі приклали до носів хусточки і дихали через них. Суддя в окулярах, видно короткозорий, бо прямо своїм м’ясистим носом тикав у папери і гугняво вичитував:
Іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки, військовий трибунал військ НКВД Станіславської області за участь у націоналістичному підпіллі ОУН, підривну роботу проти радянської влади, саботаж відповідним органам… Далі йшло ще багато звинувачень на адресу арештантів. Але їх уже ніхто не слухав. Усі хотіли, щоб це поскоріше закінчилося. Нарешті стали прислухатися, коли дійшла справа до вироків.
Перший раз зачитував тих, які йшли, як одинокі і засуджувалися за статтею 54-1а, — «ізмєннік родіни». Таким дали по — десять років позбавлення волі, декому ще 5 років позбавлення прав з конфіскацією майна.
Потім зачитував, тих, які йшли як групові — «ізмєннікі родіни» за статтею 54-11 КК УРСР. Їм переважно давали по п’ятнадцять років позбавлення волі, п’ять років позбавлення прав з конфіскацією майна.
— Ганнусю Грешну засудили на десять років позбавлення волі і п’ять років позбавлення прав.
— Семена і Василя Ватамановичів — на п’ятнадцять років позбавлення волі і п’ять років позбавлення прав.
Як тільки повиходили судді, прокурор і адвокат, усі кинулися обійматися, цілувалися, плакали. Одні з радості, що скоро підуть на етап, і їх більше не будуть викликати на допити, катувати. Інші не хотіли втрачати тих, з ким уже зійшлися близько, подружилися. З того всього тихенько заспівали:
Ой летіла зозуленька
Сивенька, сивенька…
Приїдь, приїдь, моя доню,
Бо я вже старенька.
Бо я вже старенька
Та й під хатою сиджу,
Приїдь, приїдь, моя доню,
Най тя ще увиджу.
У багатьох дівчат текли сльози. В кожної перед очима постала рідна матінка. Вони плакали тут, матері — дома: «Пуп’яночки наші, вам скоро лише розцвітатися, ви цвіт нашої нації, а вас, наші пуп’яночки, вороги заставляють брати до рук грізну зброю, потім зривають вас, кидають у багнюку, топчуть ногами…».
В той же день всіх засуджених розділили. Напевно, звільнилася камера, де формували на етап. Одних перевели на етап, інших залишили. Треба було вільних місць, для свіжих. Адже репресивна машина працювала на повну котушку. Сибір вимагав свіжої робочої сили. Розширювалися виробничі потужності, багато не витримували тяжкої виснажливої роботи, постійне недоїдання, недосипання, призводило до великої кількості смертей.
Йосип Сталін із Георгієм Жуковим саме тоді підписали Указ про вивезення всіх жителів Західної України «в столь отдальонниє мєста…». Виконати цей указ забракло залізничних ешелонів і такої великої території, тому вирішили це зробити в інший спосіб. Наприклад, піддати репресіям за найменшу провину перед радянською владою. Якщо такої не було, — придумати і заставити її визнати. Карально-репресивні органи НКВД і МДБ уміли це робити з особливою жорстокістю.
Через кілька днів зі Станіслава на Львів вирушив ешелон з товарними вагонами. Знову всі розмістилися на холодній підлозі. Надворі лютувала зима. Посередині зроблено жолобок з отвором, куди оправлялися. Часом там замерзало, тоді треба було пальцями продовбати отвір, бо не було чим іншим. Окремо у вагонах їхали чоловіки і хлопці, окремо — жінки та дівчата.
Було дуже холодно, але в багатьох випадках українців зігрівала пісня. З чоловічих вагонів неслося:
Ой звіявся буйний вітер,
З дерев листя позривав,
Щонайкращі свої літа
У неволі змарнував.
Україно, Україно,
Україно краю мій,
Я за тебе, Україно,
Муки тяжкії терпів.
За ешелоном тягнулася велика віхола зі снігом, хуртовина, крутило, вертіло, а з нею крутилися слова пісні і тяжкої сумної мелодії, від якої розтріскувалася голова. На дорогах, перехрестках, біля шлагбаумів стояли літні жінки, дівчата, хлопці і витирали щирі сльози, дивлячись услід ешелонові. Вітер розчинявся у просторах, сніг осідав, а пісня летіла й летіла по навколишніх селах, хтозна, може, долітала і до рідних місць.
Хто з них міг знати, що гуртом уже довго їм не прийдеться співати таких пісень. Хіба так, наодинці з собою, мовчки, в душі, якщо буде до співу. З ними у вагоні весь час біля дверей сидів сумний конвоїр, який ще кілька днів тому водив їх на допити до слідчих. Усі дивилися на нього: «А цей чим їм не вгодив?»
Львівський пересильний пункт. Надворі мороз. Усе покрито білизною. З вокзалу колону вели кілька десятків конвоїрів. Усі з гвинтівками, мовби вели страшних і небезпечних злочинців. Кожний другий тримав у руках повідок від собаки. Собаки великі, вгодовані як телята, весь час виривалися, натягаючи повідки, і гавкали на арештантів.
— Диви, як надресирували на людей.
— Напевно, їх не годують баландою, як нас.
— Еге! Якби їх годували баландою, вони б так не скакали і не гарчали на нас.
— Разгаворчікі! Разгаворчікі в калонє! Прєкратіть нємєдлєнно!
—Навіть слова мовити не можна.
— Це що ж виходить? Що за радянської влади собак ліпше годують, ніж людей?
— А хто нас має за людей? Он, подивись! Ззаду від нас у колоні йде вчорашній конвоїр. Щось не так зробив — і уже з нами.
Попереду показалися колишні польські казарми. Дванадцять сірих двоповерхових корпусів. Вікна загратовані. Навколо все обмотано колючим дротом.
— Здається, в цій країні все обмотане колючими дротами.
— Інтересно, де клепають цю продукцію?
— Такі, як ми. Де гарантія, що завтра ти не будеш клепати, чи я?
— Хто придумав таку систему?
— Яку?
— А таку! Йдемо смиренно, як євреї на розстріл. Хіба ми всі, ось такі, не могли піти в партизанку, в УПА? Кожний день звідси відправляють по одному, по два ешелони з людьми. Це тисячі, десятки тисяч, мільйони… Якби всі взяли в руки зброю. То що би було? Але в багатьох з нас Бог відібрав розум.
— Разгаворчікі! Разгаворчікі в калонє! Прєдупрєждаю! Крок влєво, крок вправо счітаєтца пабєгом. Стрєляєм бєз прєдупрєждєнія. Кто-то уж много балтаєт в калонє. Ми прімєнім оружіє!
У кожному корпусі по тисячі людей. Одні корпуси чоловічі, інші жіночі. У кожній камері — по сто осіб. Знову всі сплять, правда, тут паркет, як у бочці оселедці. Обіду не було, а на вечерю дали по тарілочці баланди. Ріденький супчик, зверху плавало картопляне лушпиння. Спланована система. Навіть шкірка з картоплі не йде марно. Відходи з ресторанів, їдалень. Лише розбавляють кип’ятком. Люди з’їдають усе.
Переночували кілька вечорів, і їх розселили по вагонах у різні ешелони. Боже! Кожний день кудись від’їздили такі ешелони і від’їздили. По два, п’ять, а то й десять осіб розселяли межи так званих «блатних», які жили за своїми правилами, що в деякій мірі допомагало конвоїрам. У вагонах ці блатні встановлювали свої порядки і дисципліну.
ІХ
— Калать!…Калать!…Калать!…Калать!… — стукотіли колеса по сніжних коліях. Надворі стугонів мороз. У верхнє віконечко вривався холодний вітер і студив усіх. Час від часу хтось підходив до жолобка і колупався пальцем. Нігті боліли, робилися задерекуші, а продовбати було неможливо. Доводилося нагинатися і хухати теплим повітрям…
Навіть блатні притихли. Цілу добу ніхто з-за дверей не відзивався. Дуже хотілося їсти. Хоча би одержати отих двісті грамів кип’ятку, який конвоїри називали чаєм, та ледь-ледь бодай зігрітися. Крізь дерев’яні стіни чули, як на окремих станціях колійники постукували молотками по букшах коліс, лунала гидка лайка охоронців… Про них просто забули. Всі лежали на підлозі, притулившись один до одного в кілька рядів. Якщо хтось хотів повернутися, штурхав сусіда, той свого — і так по команді поверталися. Той, хто вставав по нужді, повертаючись, уже не заставав свого місця.
«Все-таки, як їхали до Львова, було веселіше і тепліше. Інтересно, де опинився малий?»
Так у їхній сім’ї називали наймолодшого Василя, — раз попри раз згадував Семен. Згадував і як співали скільки хотіли, пісня додавала гумору і сили в такій складній ситуації, піднімала настрій, зігрівала серця і давала надію. А з ким тут співати? Зовсім чужі люди. І на вигляд, і по духові. До Львова їхали всього одну ніч, і голоду не було. А тут уже другу добу. Всі лежали спокійно, ніхто уже не повертався, ніхто не вставав по нужді. Кожний лежав із заплющеними очима, думав про що-небудь, щоб відволікти увагу від їжі. А вона насміхалася над в’язнями. То прийде на пам’ять, то увірветься у верхнє віконце зі станції своїми запахами, де добре працював станційний буфет.
Нарешті поїзд в черговий раз зупинився. Почулися крики конвоїрів, гавкіт вівчарок. В’язні заворушилися, окремі вставали. Як хотілося витягнутися, розім’ятися. Але куди? З усіх боків на тебе, або ти, тиснули один на одного. В багатьох обморозило руки, де в кого ноги.
З гуркотом відчинилися ворота. В обличчя вдарило морозне повітря, снігова білизна осліпила очі. Заливалися гавкотом люті вівчарки.
— Вихаді! Вихаді! Бистрєє! Бистрєє! Шаг влєво стрєляєм, шаг вправо — стрєляєм. Расценіваєм ето, как побєг!
В’яло зіскакували засуджені на платформу. Перехололі, зголоджені, знесилені, обморожені ставали в колону. Далеко на станції виднілася вивіска: «Ясіноватая». Гримнула команда «Бєгом!» і всі побігли.
— Бєгом! Бєгом! Давай! Давай!
Рвалися розлючені вівчарки з піною на ошкірених мордах, яка скапувала на сніг. Бігли з півгодини. Вдалині побачили сторожові вишки і високі загороди із колючого дроту. Через кілька хвилин опинилися на великій території, огородженій трьома рядами колючого дроту, на сторожових вишках стояли охоронці з автоматами. На кожній вишці виднілися змонтовані на спеціальних майданчиках кулемети.
У два ряди стояли прямо на снігу змонтовані великі намети. Відраховували по десять людей і поселяли в них. Посередині у буржуйках горіли дрова. Зразу всі поставали навколо пічки і попростягали руки. З долонь тепло передавалося по всьому тілу.
— Обєд! Обєд! — почулося знадвору.
Кожному в алюмінієву мисочку повар наливав невеличкий черпачок баланди. Зверху плавало кілька лушпинок з картоплі. Семен помішав ложкою і замітив на дні два шматочки картоплі. Потім кинули дві ложечки перлової каші. В’язні охрестили її кірзовою, чи від того, що їм видали кірзові чоботи, чи щось інше. Ні мащена, ні солена. «Скрізь однаково годують, — подумав Семен, — система».
— На работу! На работу! Бистро! Бистро! Бєгом!
Майже кожному видали наплечники, кому не стало, ті накидали на наплечники шлакоблоки. Недалеко майже у білій сумряці виднілися фундаменти, подекуди зведені на один метр, а де й два…. Як виявилося, зводили двоповерхові житлові будиночки. Тобто, будувалося військове містечко для офіцерів і їхніх сімей, які почали повертатися з фронту. Це було передмістя Донецька. Над містом виднілося безліч висотних коминів, з яких піднімалися вверх чорні дими. Вони клубочилися, піднімалися, то стояли на місці ніби перепочивали, але їх підганяли знизу, нехотя огризнувшись далі піднімалися, трималися такими собі стовпами. Але там високо-високо вривався вітер, хапав їх в оберемки і розносив по небосхилу. Там вони знову збиралися, але уже у вигляді хмаринок, і пливли собі, пливли, мов якісь міфічні птиці.
— Давай! Давай! — арештантів час від часу підганяли добре одягнені й нагодовані конвоїри.
Х
Десь у кінці лютого нарешті сформували ешелон в’язнів зі Станіслава. Ніхто не знав куди їдуть. Раз на день давали шматочок хліба з остюками і шматочок пересоленого оселедця, деколи кілька тюльок. Ранками і вечорами зупинялися на станціях і наливали кілька тарілочок кип’ятку. В жіночому вагоні їхала Ганнуся Грешна, у чоловічому — Василь Ватаманович.
У вагонах по боках були розміщені дерев’яні нари. З одного боку на них спало по десятеро людей і з іншого. Двадцять лежало покотом на дерев’яній долівці. Надворі холодно. У верхнє віконечко свистів холодний вітер. У щілини межи дошками завівало снігом. Коли ранком пробуджувалися, то у всіх, хто спав на підлозі, на одежі блистів сніг. Поїзд часто зупинявся. Інколи простоював. Але пропускали, бо везли важливий «вантаж».
На одній зі станцій дівчата відкололи з підлоги невелику тріску, і коли охоронники закривали ворота, підоклали тріску межи завіси. Зробилася невелика щілина. Хоч дуло вітром і від цього було досить неприємно, зате зазирали у щілину і бачили трохи світу Божого. Сільські дівчата. Усе їм цікаво. Зазирали почергово. Коли на наступній станції роздавали чай, один із охоронників заскочив до вагона і цю щілину побачив.
— Кто ето сдєлал? Кто?
Тут же прискочило ще кілька охоронців, один з вівчаркою. Всіх зігнали в один бік вагона і наказали роздягатися догола. По одній, по дві переходили на іншу половину вагона. Їх почергово обмацували. Безцеремонно пхали пальці спереду, ззаду, потім у рот, нібито чогось шукали. Перемацували весь одяг. І це при відкритих воротах, коли надворі мело снігом і потріскував мороз. Нічого не знайшовши:
— Зачєм вам ето?
— Ми хотіли видіти станцію.
— Ви хотєлі выйті на станцію?
— Та ні-і-і! Ми хотіли зазирати.
— Ви хотєлі удірать?
Ну що ти зробиш, як воно… Словом, москаль. Ти йому про образи, а він про гарбузи.
Скільки тоді страхів пережили молоді дівчата, один Бог свідок.
Настав час, і поїзд зупинився. Ті ж самі крики, гавкіт вівчарок. Невільники зрозуміли, що приїхали на місце. Декому вертілася думка: «Чи справді на місце?» Почали розсувати ворота:
— Вихаді! Вихаді! Строітца всєм у калону по пять чєловєк. Шаг вправо, стрєляєм, шаг влєво, счітаєтьса побєг. Стрєляєм бєз прєдупрєждєнія.
Знову гарчали вівчарки. Крики.
— Куда, мать твою?!
Що поробиш? Система. Скрізь одне й теж.
Усі звернули увагу на вивіску, на станції. Великими буквами красувалося: «Днєпропєтровск».
Ось куди нас завезли. Далеченько від дому. Ой, далеченько. Кожен скрушно махав головою. «Не скоро нам побачити рідну домівку. Ой не скоро».
Лише зрідка острівцями виднівся сніг. Скрізь було повно болота, калюжі наповнені водою. В’язні чалапали по грязюці, хто міг обминав, хто йшов прямо. Усі роззиралися довкола. Мало хто з них бачив багатоповерхові будинки, всім було дивним, що так багато високих димарів. І там, і там. І з кожного підіймалися чорні клуби диму, які досить високо в небі розсіювалися.
Через кілька хвилин уже були під воротами. Впадала у вічі огорожа з колючого дроту. Високі вишки, на яких стояли охоронці. Нарешті відкрилися ворота і ніби бездонна паща страшного чудовиська почала поглинати велику колону. І ось чудовисько клацнуло зубами і закрило свою пащеґу. Перед приїжджими відкрилася панорама з сірими двоповерховими будинками. Людей почали заганяти досередини і розселяли по великих камерах.
Та сама бетонна підлога, біля дверей уже знайома «параша». Знову набили люду, як оселедців у бочку. Ні повернутися, ні сісти.
Подали сніданок. Маленьку баночку консервів тюльки в томаті на 2-3-х дівчат, шматочок хліба і чай. Дівчата прочитали, що термін пригодності консервам давно минув, коли відкрили і покуштували, томат був дуже гірким. Але голод не тітка.
В обід дали тарілочку баланди і шматочок хліба. Зверху плавали шматочки лушпиння картоплі. Те саме, що й у Станіславі. Що поробиш? Система! Увечері ложку каші і чай.
Перебули тут кілька місяців. Напевно, туди, куди мали їх везти, ще не звільнилися місця.
На все свій час. Дійшла черга і до них. Знову вишикували в колону і повели на станцію. Надворі було тепло. Гарно світило сонечко. В’язні дивилися вгору на синє небо. Таке саме, як на Станіславщині. Кругом цвіли каштани. Звідкись доносилося всякими пахощами. Дорога була сухою. Тому всі роззиралися довкола. Все було інтересним. Хотілося все запам’ятати, щоб потім розказувати знайомим, дітям, а може, й онукам, який то такий Дніпропетровськ.
Знову посадка у товарні вагони по 40-50 дівчат. Знову на стінах нари і дерев’яна підлога. Те саме з харчами. Система діяла. На що здатне суспільство, те й придумали. Ліпшого не змогли.
У вагонах тепло, навіть деколи задушно. Всі пітніли, від усіх справді погано пахло. Як усім хотілося покупатися чи бодай помитися. Все ж таки дівчата і молоді жінки.
Нари бо боках зразу зайняли блатні. Що тільки не виговорювали. Які лише не лилися матюки. Дівчата переважно з сільських районів сиділи тихенько і тільки спостерігали за усім. Боже! Межи блатними навіть доходило до бійок. Одного дня старша по вагоні закричала:
— Хто вміє плести із ниток?
Дехто з блатних почав сміятися. Інші мовчали, глипаючи одне на одного.
— Що? Ніхто не вміє, мать вашу!..
Несміливо піднялася Ганнуся Грешна:
— Я вмію. Але не маю ні шпиць, ні ниток.
— Ходи сюди! Ану пропустіть. Пропустіть!
Ганнуся вилізла на нари і сіла поряд з бригадиршою. Вмить появилися звідкілясь шпиці, вовняні нитки.
— Виплети мені косинку.
Косинку то й косинку. Ганнуся знизала плечима і приступила до роботи. На другий день вийшла гарна косинка. Бригадирші так сподобалася, що з радості обійняла Ганнусю, і та стала мало не рідною сестрою. Під час поїздки Ганнуся познайомилася і подружилася з двома дівчатами з Вінницької області.
— У мене там, — і Ганнуся несміливо протягнула рукою, дивлячись на бригадиршу, — ще є дві подруги.
— Давай їх сюди. Ану пропустіть! — тут же струтила з нарів двох блатних, ті помахали на неї зі злості кулаком.
— Сідайте поряд.
З тих пір усі ходили коло Ганнусі та її подруг, гейби перед бригадиршою. Але добро, яке б воно не було, довго не триває.
Бо їхали, їхали і приїхали. А то вгораздило. Красноярський край. Навколо тайга і тайга. Місто Мар’їнськ. Станція Суслово.
Знову на пересильний пункт. Охорона, вівчарки. Попереду показалася колюча огорожа, вишки. «От життя настало, — подумала оглядаючись Ганна, — куди б не повезли, все закінчується колючими дротами і вишками» Поки це обдумувала, показалися бараки, мовби виросли з-під землі. Бараки, бараки, скільки око сягало. Зупинка перед воротами, через годину-другу поселення. Цілий тиждень валялися у бараці, ніякої роботи. Потім місяць, два, три…
За цей час наслухалася, як біля чотирнадцятого блатні вчинили страшну бійку. Билися злодії в законі і суки. В хід були пущені залізні прути, кастети, ножі. Охоронці спершу хотіли втрутитися, потім відступили. Думали, все вгамується само по собі. Але де там. Чимраз більше втягувалося туди людей. Чимраз більше появлялося закривавлених. Тоді підігнали пожежну машину і стали поливати водою. З часом побоїще затихло.
Якось одного дня до табору під’їхали студебеккери. З барака, в якому перебувала Грешна, вивели всіх людей і повели до воріт. Вівчарок уже не було, та і конвойних небагато. Навколо розливалася теплінь. Від побаченого якось повеселішало на душі. Їхали недовго. Привезли їх знову в табір. Правда, та ж огорожа з колючого дроту, вишки з охоронцями, бараки, наполовину вкопані у землю. Сільськогосподарське державне підприємство. Тисячі гектарів орної землі. До десяти тисяч засуджених. Ось де потрібні робочі руки.
ХІ
Було дуже холодно. Черевики, які мав з дому Семен, розпадалися. Спереду вилазили скоцюрблені посинілі пальці, в які заходили зашпори. Таке саме було з багатьма в’язнями. От і бігали, щоб хоч трохи зігрітися. Найгірше було тим, хто накидав. Вони стояли на місці, від холоду змушені були весь час підскакувати, бити ногу об ногу.
Увечері видали ватні штани, кірзові чоботи, куфайки і шапки. Семенові попалися штани пірвані, заяложені, в одному місці висохла пляма крові. «Чи в них хтось уже ходив з в’язнів, чи це ще з фронту з поранених солдат. А може, і вбитих». Але роздумувати не було коли, холод долягав до кісток. Так усі одягнені і попадали на дерев’яні нари, які були збиті на двох.
Одного разу перед ним підіймався по щиті з наплечниками, на перший погляд, солідний чоловік. В небі показалися військові літаки, він задер вгору голову:
— Мать твою! Соплякі лєтают, а дважди Гєрой Совєтского Союза носіт шлакоблокі, — поозирався на Семена, — ізвіні, дарагой, — і пішов далі.
Семенові від подиву аж забракло повітря. Відкрив рот.
«Якщо такі люди теж тут, то що мені казати? Я комарик проти нього». Пізніше познайомився і з двічі Героєм. Виявилося, вже на території Німеччини його збили німецькі зенітчики і попав до полону. Коли радянські війска звільнили концтабір, ніхто не став розбиратися, хто і як сюди попав. Підігнали товарний ешелон усіх загнали до вагонів, і, як зрадників Радянського Союзу відправили напряму до Сибіру в радянські концтабори. Це вразило Семена. Від почутого довго мовчав і лише дивився на двічі Героя…
Пізніше познайомився з литовцями, латишами, естонцями, татарами… Кого тільки тут не було.
Найгірше було з їжею. Ранком давали півлітра баланди, двісті грамів хліба і сто грамів чаю. В обід: півлітра баланди, дві ложки каші, двісті грамів хліба. Ввечері — півлітра баланди, двісті грамів хліба. Хліб давали лише тоді, коли виконував норму. Робота тяжка, виснажлива, їда неважна. Семен відчув, що з кожним днем втрачає силу. Почав худнути.
Через втрату сили перевели копати траншеї під фундаменти. Денна норма — три метри в довжину і глибиною півтора метра. Уже хворому Семенові та його побратимам це стало не під силу. За невиконання норми зменшили видачу хліба. Окремі так виснажилися, що почали вмирати.
Тоді приїхала медкомісія, яка мала визначити на придатність в’язнів до роботи. Хворі перший раз мали перейти комісію, так звану ОП. В той час у таборах існувало п’ять категорій в’язнів за станом здоров’я. З першою і другою категорією направляли на важкі роботи. З третьою — на легші. Переважно в таборі.
Потім засідала медкомісія ОК, яка визначала, що робити з іншими, які не пройшли комісію ОП. Їх завданням було посортувати в’язнів на четверту категорію, це тих, котрих мали відправити на лікування. В’язні сміялися, що на відгодівлю. І п’яту — приречених на смерть. Перед комісією треба було зняти штани. Коли на задньому місці можна було взяти за шкіру і відтягнути, це була четверта категорія, коли шкіра не відтягалася — п’ята. Такий висновок отримав і Семен. Важив усього тридцять кілограмів. Виснажений.
Вийшовши надвір, присів і заплакав. Ще молодий. Хотілося жити…
У цей час вийшла покурити старший лікар-жінка.
— Ей, парєнь? В чом дєло? Чєво плачєм?
— Як мені не плакати? П’ята категорія… А жити то хочеться…
— Падажді! Как фамілія?
— Ватаманович.
Через кілька хвилин хтось покликав:
— Кто здєсь Ватамановіч? Кто Ватамановіч?
— Я!…Я! — насилу піднявся Семен і заусміхався, скрививши рот.
— У вас чєтвьортая катєгорія.
Семенови відлягло від серця.
Через кілька днів повантажили їх у малий вагон-товарняк — і поїхали наші. На день видавали лише кусень сухаря і кварточку кип’ятку. Причому це давали на станціях. Була тільки одна кварточка. Мали пити швидко, бо чекав інший. Пили по черзі. Якщо попадався справді кип’яток, пити було неможливо, а відпочивати чи дути не було як, бо кричали:
— Давай, давай! Бистрєє! Другім хочєтца. Нє успєєм!
Дорогою почали вмирати. То одного, то другого викидали на станції прямо у сніг. Семен далі втрачав сили і, звісно, почав переживати, аби в дорозі не померти. Як тільки закриє очі, зразу перед очима то свіжовикопана глибока яма, то випав зуб і кровоточить ямка. Це додавало страху за життя.
Так доїхали до Пермі, а потім до Солікамська. Коли зійшли з вагона, там залишилося з десяток трупів. Кількох дужчих заставили постягати їх на землю. Тягнули за ноги і зсували прямо у сніг на рейки. Збоку з конем чекав сибіряк. За конем тягнувся ланцюг. Він мовчки підходив, умілими рухами зачіпляв ланцюгом за ноги кілька скелетів і тягнув за межі станції. Видно, це йому було не вперше.
І знову табір. Колючі дроти. Вишки. Зупинилися перед воротами. Семен байдуже дивився на навколишні гори, покриті сосною, кедром. На колючих гілках лежало багато снігу. Звичайно, такої краси ще не бачив. Але не до цього було тепер.
У думках снувало, коби скоріше щось попоїсти і хоч трохи спокійно полежати в теплі. І тут же хтось, там глибоко в душі, насміхався: «Хто? Хто нагодує? Це може зробити тільки рідненька ненька. Де вона? Де? Ти хочеш спокійно полежати? Де? Тут? Ти хочеш тепла? Ого! Забагато захотів».
«Так! Справді, ці всі блага можна мати тільки дома. Але чи дійсно можна це отримати дома, коли й там нема гараздів? Уже вісім років, як прийшли брати-визволителі. Навіщо прийшли? Хто їх просив? Це вони створили для нас пекло. Так, так! Пекло! Біда була під час польського поневолення, але такого пекла не було. Коли вели євреїв на розстріл, усякі були люди і по-всякому те сприймали. Приречені говорили: — Не тіштеся. Нами лише розчиняють, а вами будуть замішувати і пекти в печах. Ніхто тоді цього не розумів»
Враз відчинилися ворота, загавкали вовкодави:
— Прахаді, прахаді, — закричали конвоїри.
Їх ввели на територію табору. Семен нарахував вісімнадцять одних бараків. А господарських приміщень, усяких надвірних споруд…
Почали розселювати по бараках по 200-250 осіб. Зразу подали команду іти в баню. У передбаннику провели зважування. Боже! Страшно було дивитися на людей. Хіба це люди? Одні скелети.
— Мерці! Мерці! — хотілося кричати.
Шкіра натягнута на кістки. Якби зняв якимось чудом шкіру, то скелети тут би розсипалися. Знесилені, виснажені…
«Господи! За які гріхи ти нас так караєш?» — знову ж таки, вкотре, хотілося кричати на всі заставки. — Ніби нормальні люди, а таке витворяють з живими людьми. Невже на них не буде Божого суду? Невже за це ніхто не зазнає покарання? Невже так побудований світ? Невже… Невже…Запитань більше, ніж відповідей».
Після бані видали сорочки, нові спецівки. Поки дійшли до бараку, дуже позмерзали. Надворі лютував мороз. Сибірський. У бараках на нарах лежали матраци. Старенькі, зношені, але не тверді дошки. Для накриття видали коци. Дотепер такого не було. Посеред бараку тріскотіли дрова у буржуйці. Двісті людей з’юрмилися довкола. Більше зігріваючись від своїх тіл, ніж від тієї буржуйки. Але їх зігрівав вигляд одного полум’я, потріскування дров.
Триразове харчування. Давали по кілька ложок каші і по двісті п’ятдесят грамів хліба. Ранком і увечері чай. В обід щось подібне до борщу, але гарячий. На диво, на роботу не ходили. Це називалося «відгодівля». Ще одне сталося диво. Перестали вмирати. Кожного місяця зважували. За перший місяць Семен набрав три кілограми, відчув у собі силу, посвіжішав. Відпали думки про смерть. Але появилася інша біда. Було б добре тут, якби не блатні. Гра в карти. Грали на ватні штани, на чоботи, відбирали від людей. Винних саджали в карцер. Нічого не допомагало. Під кінець третього місяця почали програвати людей. Семен за цей час набрав у тілі дев’ять кілограмів. Набрали ваги й інші в’язні. Почали готувати їх на новий етап. Як потім дізналися, на — Колиму.
ХІІ
«Життя є життя. Яке? — Це вже інше питання, — сидів на присьбі біля хати Петро Тимчишин, колишній стрілець Української Галицької армії.
«То двигнувся в поход український народ, щоб здобути собі лучшую долю» — так співали вони на маршах у походах.
Народ ніби хтось спустив з ланцюга. В уярмленому тілі русинів заграла гаряча кров і вибухнув дух свободи. Заполонив мільйонами людей. Стрепенулася галицька земля. Дух свободи витав серед галичан, заволодів селами і містами, ширяв у небі, розправляючи могутні крила. Проте він не зумів уникнути, обминути смертельних ударів, яких завдавав раз по раз споконвічний ворог українського народу. Але не зміг і ворог загасити той дух свободи в тілі русинів. Він виривався, проявляв себе в тій чи іншій мірі у твореннях різного роду громадських формаціях, які противилися польському засиллю. Всю надію покладали на Велику Україну. Вона! Настане час і тільки вона захистить їх від польської сваволі.
І ось той час настав. Яке велике розчарування… О Боже! — помахав головою Петро і почав затягатися шлюґа. Думав, що в більшій порції нікотину зменшить той біль, який іржею поїдав душу.
— Тота німчура показала свої зуби, — і махнув рукою. І знову вкотре засвітило сонечко на долю українського народу. Вкотре здетонував народ. Знову потягнувся до волі, до самостійності. Чому? Чому народ, наділений Богом такими багатствами, природним таланом, не може бути свобідним?
Скільки над цим думав і не міг знайти розраду. «Сьогодні настав такий час, що з кожним про це і не поговориш. За такі роздуми можна угодити до Сибіру. О-о-х-х, часи… О-о-х-х часи настали! У 30-х роках сварилися біля церкви, в читальні, привселюдно по любій темі і нікого не боялися. А тепер? Попробуй щось висловити своє. Хтозна де завтра опинишся».
Помало-помало, і думки старого перейшли на іншу тему, яка теж сьогодні вийшла чи не на перше місце.
Хто посадив чи засіяв дуже ранньою весною, ще в холодну землю, в того дещо посходило, хто пізніше, чекав тепліших днів, той програв. Цілу весну і літо не було дощу. Сонце пекло немилосердно. Загоріли посіви, не вродили поля. Запахло голодом. Де в кого уже стало сутужно з їдою. А тут ці фінагенти ввихаються, ввихаються, вимітають усе до цурки. Хто має думати про народ? Повстанська війна затихає. Скільки вбито, вивезено до Сибіру. Невже і це в черговий раз умре: «Наша слава, наша воля не вмре не загине!» — згадалися відомі слова.
І знову думки повертали до погоди. Почалися осінні дощі. Де вони були весною, літом? Невже і Бог хоче в такий спосіб покарати невинний люд? Нічого не розумію», — здвигнув плечима.
ХІІІ
Пожовтіле листя поопадало з дерев. Лише де-не-де ще висіло на гілках, як катранчики, від частих дощів розмокло і не мало сили відірватися. Горобці зі здутим пір’ячком намагалися заховатися біля напівгнилих листочків, але то нічого недавало. Сирість, часті мряки, холодні осінні дощі долягали і маленьким пташкам.
На клубі висів мокрий лозунг: «Незабаром відбудуться найдемократичніші вибори у світі!». На школі: «Вибори до місцевих рад! Усі на вибори!»
У теперішньому клубі, в колишній читальні, йшла нарада. Присутні — завклубом, голова із секретарем сільської ради, директор школи з учителями, члени виборчої комісії, кілька сільських хлопців — учнів Городенківської середньої школи.
— Таваріщі! — відкрив нараду начальник райвідділу міліції товариш Мєшков. — Мєня утвєрділі упалнамочєнним і атвєтствєнним по правєдєнію вибаров на вашєм ізбіратєльном участкє. У вас, насколько мнє ізвєстно, прахаділі вибори в 39-ом гаду. Хто здєсь із прісутствующіх брал тогда участіє?
Всі сиділи тихо.
— Ая-я-я-я. Савсєм плохо. Ета нікуда нє гадітца. Мнє сказалі в райкомє партії, кагда там прахаділо савєщаніє, што у вас єсть люді, каториє бралі участіє в тагдашніх виборах. Да-а-а! Ета плохо. Ну што ж. Будєм учітца вмєстє. Кандідатов у дєпутати до мєстного сєльсовєта ви ужє намєтілі. Тожє до районново і областново. Канєчно в нас асталось мало врємєні. Нємєдлєнно нада строіть кабінкі, обтянуть іх красним матєріалом. Кабінок, думаю, нада шєсть, а то й восємь, штоби нє саздавать ачєрєдєй. Здєсь, под сцєной, нада паставіть стали, тожє накрить скатєрьтю із красного халста. На уліцє вивєсіть красниє флагі. Рєбята! — звернувся до учнів. — Ви — наші агітатори. Ви далжни абайті всє хазяйства і увєдаміть о кандідатах у депутати мєстних савєтов, што єта лучшіє люді нашєво общества, і всє далжни атдать сваі галаса только за ніх.
Учітєля будут вєсті учот галасаванія, атмєчать прагаласававшіх, видавать бюлєтєні, патом падсчітивать, составлять пратаколи… Уйма работы. Уйма…
Увечері агітаторів запросили до однієї хати. За столом сиділо кілька повстанців. Серед них станичний.
— Ну що, хлопці! Як ви збираєтеся агітувати нашу повстанчу станицю до голосування?
Хлопці перезирнулися: “Звідки вони вже усе знають?”
— Ніяк! — відповіли разом, ніби змовившись.
— Вони хочуть провести вибори і показати перед усім світом, що тут уже встановлена совіцька влада. Ми зірвемо ці вибори. Як зірвали референдум у 22-му році наші батьки, коли поляки перед усім світом хотіли показати, що вони повністю володіють краєм, і тут переважають поляки. Ми не будемо палити клуб, руйнувати їхні кабінки, зривати червоні прапори. Ми не варвари. Нехай не списують свої невдачі на нас повстанців. Ви повинні побувати у кожній хаті і дати знати, щоб ніхто не йшов на вибори.
Шоста година ранку. Відкрилася дільниця. Мєшков тільки що приїхав з двома міліціонерами і більше десятка енкаведистами. Обійшли довкола клубу. Прапори на місці.
— Что там мєлькаєт на самом вєрху криші? — надворі ще було темно, на землю опустилася густа мряка, лив холодний дощ, і неможливо було розібрати, що там розвівається. — Таварищ прєдсєдатєль! Ви что-то там вивєшівалі?
— Ні!
— Нєужєлі ето бандітскіє флагі? Что? У вас імеютца бандіти?
— Не знаю. Не чув. Не бачив.
— Да-а-а! Падаждьом рассвєта. На всякій случай прінєсітє лєстніци.
І почалися вибори. Першим проголосував уповноважений, за ним голова дільниці, завклубом, працівники сільської ради, вчителі, агітатори.
— Ви абашлі всє двари? — звернувся до агітаторів.
— Всі! Жодного не пропустили!
— Маладци! Ви прямо маладци! Рєбята! А, рєбята! — звернувся до міліціонерів і солдат, — ви пачєму нє галасуєтє?
— Нас здєсь нєту у спісках.
— Да ладно! Чєво там? Галасуйте!
Пройшло дві години.Ніхто не з’явився із сільських. За цей час уже здерли синьо-жовті прапори. Солдати насторожено ходили довкола клубу.
— Ребята! Ребята! Агітатори! Гдє люді? Ви всєх прасілі?
— Ну звісно!
— Пачєму нікаво нєту? Давайтє, ідітє по хатах. Ідітє! Ещьо раз просітє!
Надворі лляло як з відра. Хто хотів іти мокнути під таким холодним дощем. Хлопці повиходили надвір. Кожний стиснув плечима. Пішли поза клуб. Намастили чоботи болотом аж до верха. Постояли трохи і назад до клубу.
— Ну что? — той вискочив їм назустріч, як голий Пилип з конопель.
— Та дивіться, яке болото, — показували чоботи.
— М-да-а-а! Дєла нєважниє. Ну нічєво!
Коли це раптом задзвонив телефон.
Секретар дільниці підняла трубку:
— Алло! — почулося звідти. Голос було чути майже на весь клуб, — хто слухає?
— Секретар дільниці.
— Як там у вас?
— Та нормально.
— Скільки проголосувало?
— Та чоловік з двадцять.
— Що-о-о-о? Де уповноважений?
— Упалнамочєнний слушаєт.
— Скільки проголосувало?
— Чєловєк з двадцать.
— Та ви що, товаришу Мєшков! Знущаєтеся над нами? Захотіли на бюро райкому партії? Та в нас уже є дільниці, де проголосувало сорок процентів. Ви розумієте? За нашими підрахунками, до дванадцятої там усі проголосують. Чим ви там займаєтесь?
О дванадцятій доповісти, як ідуть вибори! Зрозуміли?
— Понял! — Мєшков увесь спітнілий, ще довго зазирав у трубку. Потім легенько зачепив за важіль.
Нервово заходив по залу, часто виходив надвір, визираючи виборців. Але ніхто не появлявся. Навіть не було тих, за кого голосували. Йому це було незрозумілим. Шість кабінок німо дивилися на тих, що сиділи за столом, на тих, що ходили взад-уперед і трохи що не плакали: «Невже за них забули?»
Так пройшло кілька годин. Чим ближче було до дванадцятої, уповноважений частіше зазирав на годинник. Що творилося на душі, один Господь знав.
Коли побачив на годиннику, що за п’ятнадцять дванадцята, підскочив, мов ошпарений:
— Закрой двєрь! — закричав до голови дільничної комісії.
— Як закрити? Таже вибори!
— Закрой двєрь, я тєбє сказал!
Почав хапати пачками бюлетені і запихати в урну. Так пішла одна пачка, друга, третя… Нарешті пообтрясав руками:
— Всьо галасование састоялось. Открой двєрь!
На годиннику якраз показало дванадцять. Підійшов до апарата і почав крутити ручкою:
— Алло! Докладиваєт Мєшков. На ввєрєнном мнє участкє вибори закончілісь. Прагаласовало сто працентов.
— Молодець! Ви просто молодець. Зразу зреагували на критику. Ми вас поставимо в приклад іншим.
— Рад старатца!
— Таваріщ прєдсєдатєль! Дєло сдєлано. Накривай стол. Рєбята хатят кушать. Чаво мньошся? Вєдь на вибори видєлілі какіє-то дєньгі?
— Та виділили, але не на обіди.
— Давай, давай, нє жмісь
Стіл, де лежали відомості, розвернули, червону скатерть склали і почали викладати, що хто мав. Той шматок солонини, той м’яса, варені яйця, хліб. Голова поставив на стіл бутель оковитої. Мєшков понюхав і скривився: «Сахарная свєкла?»
— На іншу нема грошей, — розвів руками.
— Єслі вкуслятіна, пущай!
Розсілися за столом. Мєшков насамперед вихилив стакан. Скривився.
— Ну і крєпкая! Что ето у вас спірт гонят із сахарной?
— Два рази гонена, — гордо мовив голова сільради.
Мєшков здивовано помахав головою:
— Такой єщьо нє піл.
Налляв ще один стакан і вихилив. Лише забулькотіло. Почав закусювати.
Коли це хтось крикнув: Якийсь чоловік іде голосувати!
Це Петро Тимчишин. Чи заїла совість про виконання свого громадянського обов’язку, чи що інше, але накинув на плечі зі стола церету і під проливним дощем почвалав по болоті до клубу.
— Пущай галасуєт, — махнув рукою посоловілий уповноважений.
— Бюлетенів-то нема.
Мєшков почав водити очима по членах виборчої комісії, щось у ньому почало прояснятися, нарешті схопився:
— Счас! Я счас! — і побіг до вхідних дверей.
Петро старанно обчищував чоботи. «Як це заходити до читальні— чи то тепер до клубу — в болоті?» Все чистив чоботи і позирав на уповноваженого, який стояв на дверях, гойдаючись узад-уперед.
Попрямував до дверей. Той не вступався.
— Прошу пана, я прийшов голосувати.
— Нє понял? Што, понравілось? Єщо раз?
— Я ще не голосував, — спокійно мовив той.
— Я счас тєбя! — і потягнувся до кобури.
Петро довго не чекав. Розвернувся і хода назад.
«Оце проголосував! Оце демократичні вибори. Найдемократичніші у світі! Оце мене вгораздило. Такого собі не дозволяли навіть поляки. Далеко зайдете, товариші! Ой далеко!»
Цілу ніч не спав один із найсвідоміших виборців Топорівців. Сварився сам із собою, а сварився. Проливний дощ усе лив і не переставав. Надворі хлюпотіло й хлюпотіло. Вода струмками дзюрчала з солом’яної стріхи.