«Тополівка», том 1, частина 7. Дмитро Мохорук
ЧАСТИНА Друга
Як на небі зірка почала сіяти,
Почав нарід до Святої Вечері сідати.Сіли до вечері ненька з діточками,
Замість мали вечеряти, вмилися сльозами.З народної колядки
УКРАЇНО, УКРАЇНО! НЕНЕ МОЯ!
ЛІТО 1989 РОКУ
РУЇНА ЄДНОСТІ
І
поїзд «Івано-Франківськ — Москва» вважався швидкісним рейсом. Але тим, хто сидів у вагонах, здавалося, що повзе як вуж. Хоча вікна напіввідчинені, проте у вагонах панувала страшенна спека. Лише де-не-де на поворотах вривався легенький вітерець і трохи холодив перегріті тіла пасажирів. Розпечене сонце акурат висіло над самісінькою головою. По один і другий боки від залізничної колії виднілися безкрайні українські степи. В розпалі збирання хлібів. То тут, то там виднілися комбайни, які пливли степом, як у морі кораблі. Щось подібне вторило на небі. То там хмарка, то там пливли по чистому небу. Хтось далеко із-за небокраю випускав їх чи що? Машини ледь устигали возити зерно. За комбайнами виднілася одна біля одної бункерна солома. Її ніхто не стягував.
У кількох купе їхали дванадцять інвалідів Великої Вітчизняної. Один без ноги на милицях, в іншого нога на кулі, в третього замість ноги протез, той без правої руки, той без лівої… Куди? Куди прямує стара гвардія? Їй сидіти на призьбі і чекати того часу, коли наблизяться до того порога, за яким уже потойбічний світ. Яка нужда присіла їхні білі і лисі голови? Навіщо їм паритися в таких душних вагонах, в яких вентиляція не працює, бо, як пояснила провідниця, її ще не поремонтували.
— Мой! — почав бесіду один з інвалідів, Василь Чеботар. — Якось довелося бувати на фермі в одному з корівників. Надворі така сама спека, як ото тепер. У корівнику можна зваритися від спеки. Доярки якраз доїли корів. Тут звідти не звідти заходить один із секретарів райкому з головою колгоспу. За ними весь час підбігав завідуючий фермою.
— Чому така духота в приміщенні? — крикнув секретар з району, — як це витримують бідні тварини, люди, які тут працюють? — Голова колгоспу впритул подивився на заві-дуючого.
— Та ми все робимо, щоб у приміщенні провівало. Ворота відкриті, приточна вентиляція в стінах межи вікнами відкрита, — всі ковзнули поглядом по вікнах, — витяжна теж уся відкрита, — всі три задерли голови догори.
— Значить, мало робите. Недостатньо цих отворів, треба щоб було побільше. Ви просто не дбаєте про корів. А це впливає на продуктивність. Тому ви не добираєте молока. У вас нікому розібратися з цим…
— Невже вони цими поїздами не їдуть? То про корови дбають хоча в якійсь мірі, а про людей? От тобі й єдність партії й народу. Яка тут єдність, коли партія не в усьому дбає про народ.
— Уся справа в тому, що вони не їдуть у таких вагонах, а тільки в купейних. Там, даю гарантію, в купе вентиляція справна. Тепер появилися спальні вагони, двомісні, а ще якби там якась дівка… Оцього їм треба. А плацкарта? Для таких, як ми. А що твориться в загальних? Содом і Гоморра…
— Мой! Василю! Ти би легше їхав на поворотах. Де гарантія, що ці лавки, перегородки не мають вух. Дивися, бо замість Москви опинишся в Конотопі.
— Та я що, щось не так сказав?
— Ти все добре сказав. Але ліпше подивися у вікно скільки соломи пропадає.
— Чому пропадає?
— Мені розказували, що їм скільки соломи не потрібно, її просто спалюють.
— А в нас це основний корм для худоби. Але її, як завсігди, не стає. Минулої зими пішов до голови колгоспу, щоби виписав кілька центнерів соломи корівці. Той розвів руками. Кажу: «Що мені робити? Мав би більше солонини, то годував би солониною»
— Продайте корівку.
— Я хочу молочка, жінка, діти, внуки. Таже я інвалід Великої Вітчизняної… За це проливав кров. — Він втупив погляд у якісь папери на столі. — Я сидів, сидів та й пішов додому.
Усі дивилися у вікна і чудувалися степами.
ІІ
— Готуйтеся, готуйтеся! Наступна зупинка Місто-Герой Москва.
Усі заметушилися, збираючи свої речі.
— Василю! Дивися! Уже Москва! Ми вже у Москві!
— То-то радість велика. Ліпше було би щоби ми сюди ніколи не їхали, та й не бачили цієї Москви.
— Мой! Це більше місто, ніж Берлін.
— А ти був у Берліні?
— А я де ногу втратив?
— А що, в Берліні є пасіки?
—А при чому тут пасіки?
— Таже усі знають, що ти в одного бауера заліз на пасіку. Хотів меду. А тут німець, як гепнув з канони, снаряд упав недалеко пасіки, вулики поперевертало, кільком бджолам відірвало по нозі, а тобі розбило колінну чашку.
Никола Семкович схопився з сидіння, очі налилися кров’ю, губи затряслися, ймив Василя за барки. Тут прискочив старий Яким на протезі аж до клуба:
— Мой! Ви дурні? Таже люди дивляться. Скажуть, бандери б’ються. Нам ще бракувало міліції. Це ж треба скільки їхати, заплатити гроші на білет, аби з’ясовувати свої стосунки.
ІІІ
Підземками, автобусами, тролейбусами наші інваліди таки добилися до Ради у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР.
Першим, як найстарший, почав говорити Василь Сиродюк:
— Уже більше десяти звернень ми направили до вас, товариші, щоби у нашому селі відкрили церкву. Нам приходять все відписки і відписки. Ми подумали, що ці відписки роблять невеличкі чиновники, які не розуміють, що таке діюча церква. Ми зібралися делегацією більше десятка інвалідів Великої Вітчизняної війни і приїхали роз’яснити. Що ми воювали і проливали кров, щоб мати забезпечену старість. Щоб на старості років мати де помолитися. Ми віруючі люди і хочемо спілкуватися з Богом у Божому домі. Чому нам забороняють у цьому?
— Така спека надворі, а ми паримося у поїзді.
— Навколо нас у селах діючі церкви, лише у нас нема.
— Як я можу на протезі йти чотири кілометри до церкви у сусідньому селі?
— Навіщо над нами збиткуватися?
— Хіба ми за це воювали?
— Перед наступом на Берлін перед нами виступав маршал Жуков і говорив, що після війни усе будете мати. Де він тепер? Ану, знайдіть його. Нехай скаже, чи він таке не говорив?
— Тихенько. Тихенько, — почав заспокоювати один із членів Ради у справах церкви. — А що накажете нам робити, коли ваш уповноважений Ради у справах релігії в Івано-Франківській області пише нам:
«…У селі Топорівці населення 1947 людей. У наявності є 20 комуністів, 42 комсомольці. У селі є клуб, три бібліотеки, фельдшерсько-акушерський пункт, торговий комплекс, восьмирічна школа. Віруючих лише 160 осіб.
— Товаришу дорогий! Це все не відповідає дійсності.
— Це є дійсна брехня!
— Скажіть нам. Комуністам дозволено брехати?
— По-перше: Я би просив вас виражатися делікатніше про членів партії. Все-таки їм доводиться виконувати партійні доручення в складних умовах. По-друге: комуністи не обманюють, — кашлянувши підкреслив чиновник.
— Добре! Скажіть по правді, ви віруючий? — прямо поставив питання Сиродюк.
— Я в Бога не увірую. Я атеїст!
— Добре! А ми всі тут віруючі.
— Так! Так! Ми всі віруючі. Ми віримо в Бога. Наші батьки, діди вірили і ми віримо. Нам без Бога ні до порога.
— Тихо, — підняв руку Сиродюк, і до члена Ради, — ви атеїст, а ми віруючі. Як тоді ми можемо знайти з вами спільну мову? То не дивно, скільки задаром, так виходить, ми написали до вас листів, звернень, а віз і нині на місці. Ми приїхали сюди від імені всіх жителів села. Громада хоче, щоб у нас діяла церква. А вас є тут кілька чиновників: де Москва, а де Топорівці? І ви проти. Так?
— Ну-ну! Трохи не так! Є закон, і його треба дотримуватися.
— Невже у законі написано, щоби у Топорівцях закрили церкву?
— Ви, товариші, починаєте грубити, ви переступаєте ту межу, за якою стоїть відповідальність згідно з чинним законодавством. Ось слухайте, що тут написано…
«Раніше в селі була релігійна громада Російської Православної церкви, але перестала існувати, оскільки віруючі стали відвідувати церкви сусідніх сіл…»
— Ну що ви! Це знову неправда. Бачите, у наших домаганнях ми переступаємо межу, за якою стоїть відповідальність, а цей уповноважений у нашій області не переступає межу, за якою стоїть відповідальність? Виходить, для одних діють закони, а для інших — не діють?
— Ну що ви, товариші. Я одного не розумію: якщо вам до сусідніх сіл віддаль по 2-3 кілометри, чому ви не можете й далі ходити туди молитися. Тепер непогане автобусне сполучення, вас возять безплатно. В чому тоді справа?
— Ми вам пояснимо! Ось ви сидите за гарним столиком, ви господар у цьому кабінеті, правда?
— Ну припустимо, — погодився зі сказаним господар кабінету, не розуміючи до чого йде.
— А ми ваші прохачі. Так? Ми сидимо на кріслах біля дверей. Так і ми стоїмо біля дверей у чужих для нас церквах. А ми хочемо, як і ви, бути господарями у своїй церкві. Вона у нас є. Тільки декому хочеться аж з білокам’яної вирішувати: бути церкві у Топорівцях чи не бути.
— Ну-ну! Це ви вже занадто. Ми подумаємо і дамо вам письмову відповідь. А тепер їдьте спокійно додому.
— Ми не поїдемо звідси, поки не дасте нам дозвіл на відкриття нашої церкви.
— Ну що ж. Сьогодні відповіді ви точно не одержите. Це не так просто.
Є усталені правила. Якщо так наполягаєте, то приходьте через тиждень, я скажу вам щось конкретніше. Але дозволу, як такого, вам не гарантую.
— То що, нам тиждень ночувати на вокзалах, показати всьому світові, як ми мучимося?
— Я бачу, що ви багато говорите. Як у вас кажуть на Україні: «Ви, напевно, давно були у голодного на обіді». Я вам можу допомогти.
— Страшніше вже не буде, як під Кенігсбергом, де я втратив ногу.
— Я вам раджу податися додому і чекати відповіді.
До вокзалу всі мовчали, переварюючи все від почутого. Мовчали, коли стояли біля залізничної каси, і коли розсілися у вагоні на своїх місцях.
— Це є страшне. Поляки опікувалися школою і заставляли переписуватися на польську фамілію. Основне для них була школа. Аби вчителі були поляки, аби викладалася польська мова. Для німців — лише зерно, м’ясо, млеко, яйка і робоча сила до Німеччини. А для цих основне — перше забрали у нас церкву, потім віру, забрали поле, знищили нашу Українську Повстанську армію, забирають усі плоди нашої непосильної праці, забрали нашу історію, розпочали русифікацію… Тьфу! — сплюнув спересердя Сиродюк. Це ж треба додуматися, де Москва, а де наше село Топорівці. Район не може вирішити питання відкриття церкви, область не може, Ки-и-и-иїв! — підняв вгору палець, — аж білокам’яна має право вирішувати, де топорівські люди повинні молитися: на подвір’ї церкви, під церквою чи в церкві? Це тільки подумати собі, що воно твориться на цім світі. «Народ і партія єдині!»
ІV
Пройшло кілька років. У селі нарешті створили релігійну громаду Російської Православної церкви, але районна влада все ніяк не хотіла її реєструвати, все поглипала, а що скаже білокам’яна. В області багато сільських громад також порушили питання про відкриття раніше закритих церков.
У своєму звіті уповноважений Ради у справах релігії в Івано-Франківській області констатував, що два роки тому надійшли заяви про відкриття закритих церков із двадцяти сіл області, в минулому — тридцяти двох, а в цьому — знову із тридцяти двох. Що ж це виходить?
— Ви незадовільно займаєтеся відповідною роботою з віруючими, — дзвонили з білокам’яної до представників Ради у справах релігії в області.
Із ЦК КПРС дзвонили в обком Компартії України:
— Ви знизили рівень виховної роботи серед населення області в питаннях атеїстичної роботи. Це ваші прорахунки. Ось маємо результат вашої праці. Чому послабили свої дії органи правопорядку, особливо райвідділення КДБ?
Звинувачення котилися згори, а знизу їх відкидали, як необґрунтовані. Ніхто не брався сказати правду, що в народі почала прокидатися свідомість, люди не мирилися з діями партійної влади і добивалися свого. Знову до Москви їздило кілька делегацій. Писалися заяви із кількасотенними підписами. Топорівчани не відступали. Поставили собі за мету за всяку ціну відкрити церкву.
Через кілька років релігійна громада була зареєстрована. Хоча церква, згідно з приписами, вважалася закритою, у церкві все-таки відбувалася релігійна відправа, але лише за участю сільського дяка та церковного хору. До церкви закупили за кошти віруючих усе церковне начиння, убрали у вишиті рушники, скатерки, салфетки. Це вже був деякий успіх. Проте влада не збиралася здавати своїх позицій. Їй не до вподоби було, щоб громада добилася чогось і відчула силу в своїх руках.
Та до перемоги було ще далеко. Нарешті, чи хтось з білокам’яної помахав пальчиком, чи комусь із місцевих районних можновладців щось приснилося на п’яну голову, тут же вродилося рішення виконкому районної ради про створення у Топорівцях в приміщенні церкви історико-краєзнавчого музею.
До села приїхали кілька керівників районної ланки, весь райвідділ міліції, усі добре підпилі. Хтось ударив у церковний дзвін. Почали збігатися віруючі. А коли дізналися про мету приїзду «гостей», почали викрикувати:
— Бійтеся Бога святого! То наше майно!
— Це наші гроші, наші мозолі!
— Наші права нам гарантовані Конституцією СРСР!
— Таже ні поляки, ні німці таке собі не дозволяли!
— Залишіть нашу церкву у спокої!
— Нам треба іти до колгоспу на роботу. Ви зриваєте цю роботу!
Першими підняли крик учасники Великої Вітчизняної…і пенсіонери, що то все куплено за їхню пенсію і ніхто не має права грабувати їхнє добро.
Начальник міліції з гучномовцем роздавав направо і наліво страшні погрози в разі хто буде заважати їм виконувати рішення районної Ради. П’яні керівники-комуністи під захистом міліціонерів, які зробили живий коридор від дверей церкви до пригнаних звідкись машин, почали здирати усе зі стін і носили, кидаючи дорогоцінні речі на машини. Одна за другою летіли на машини церковні хоругви, фани. Три великі церковні ліхтарі висіли на тросах посеред церкви. Лиходії принесли з собою великі ножиці і троси перерубали. Ліхтарі впали додолу розбившись. По два чоловіки несли до машини і там розмахнувшись кидали на машину.
Чи хтось із небес спостерігав цю картину, чи щось інше, але зараз-таки з північного заходу почало засуватися небо темними хмарами, звіявся рвучкий вітер, який почав розкачувати деревами, вороння, яке гніздилося на деревах сполошилося і злетіло з гнізд, кружляючи довкола церкви. Крики людей, каркання ворон, великі пориви вітру, зловіщі погляди хмар із неба все це робило гнітючий вигляд на навколишнє середовище.
Віруючі, особливо жінки, дивлячись на небо і тісніше замотуючи голови хустками від пронизливого вітру, воліли щоб зараз-таки, отут, упала на лиходіїв небесна кара.
З іншого боку, молилися, щоб їм, лиходіям, Бог простив за їхні злодіяння. Декотрі хрестилися від побаченого, плакали. Були й такі, рішучіші, стояли із затиснутими кулаками і викрикували:
— Такого собі монголи і татари не дозволяли у свій час. Вони нищили церкви, але щоб так поводилися з церковним начинням, — такого світ не знає!
— Спам’ятайтеся, нелюди, таже ви всі християни!
— Таже вас родили жінки-матері!
А коли побачили, що ті не звертають ніякої уваги на їхні прохання, з розпачу від безсилля почали викрикувати:
— Ми вам можемо нагадати 1949 рік. Не таких всентерували, як ви!
— Мой! — з піднятим кулаком мовив Семен Семкович, — якби кинув гранату, то би всі драпали з-під церкви. Не містилися би у церковні ворота з мокрими штанами ззаду.
V
— Вуйку, Семене! Вуйку, Семене! —Закричала дівчина на подвір’ї Семена Семковича.
— Хто тут кричить? Що сталося? — показався з города.
— Вуйку! Завтра на дев’яту годину вас викликають до районного КДБ.
Від почутого мовби ошпарили кип’ятком. Уже високо підбилося сонце, чисте небо показувало, що буде сонячний день, вітер легенько погойдував гілками, а він, не бачачи тієї літньої краси, ніби приріс до землі серед свого обійстя. Тільки що сапав на городі грядки, відчував себе дужим-здоровим, а тут тобі на! Це ж треба наднести сюди тоту чергову з сільської ради. Не було би її і все було б добре.
Насилу відірвав ногу від землі, потім другу і почвалав до лавки, під яблунею біля криниці. Сорочка прилипла до тіла. А штани… Ніби з нього усе вилетіло туди, що недавно поснідав.
«Завтра зранку на дев’яту до районного КДБ», — повторював подумки. Схотів закурити, але цигарки скрутити не міг. Пальці не слухалися, мовби задерев’яніли. «Завтра на дев’яту… завтра на дев’яту…» — стукало у скронях.
Довкола цвірінькали горобці, перескакуючи з гілки на гілку. Два горобчики, настовбурчивши пір’я, клювали один одного, переверталися, скубалися, напевно, щось не поділили, або йшла боротьба між ними за першість. Горобчихи і молодняк сиділи тихо, прикриті зеленим листям, і байдуже спостерігали, хто виграє бійку. Здавалося збоку, що їм однаково хто виграє, але то не так. Не було кому з боку втрутися і навести лад. Один із горобців уже було почав піддаватися, але звідкись дістав силу і пішов у наступ. Так, перевертаючись у повітрі, обидва впали до Семенових ніг. За ними легенько падали їхні вискубані пір’їнки. Він цього всього не бачив. Горобці, побачивши близько чоловіка, схопилися і злетіли до своїх подруг і дітей.
«КДБ… КДБ… КДБ… — стукало уже в голові, — чого б це мене викликали? Там премії не дають, грамот також, а нагород поготів… — розмірковував, запалюючи нарешті скручену цигарку, — то є свого роду лікарня, в якій лікують від дурних думок. Але лікують не пігулками, а буками… Так, так… буками… Що я не так сказав? І де? — ніяк не міг втямити.
— Семе-е-е! Семе-е-е! Ти що вже так наробився, що сидиш і куриш? Уставай до роботи! — заверещала Семениха, стоячи на хатньому порозі, — зі стайні треба вичистити, з-під свиней також, паркан підремонтувати, на городі все позаростало бур’янами… — Семениха заломлювала пальці, а Семен дивився на неї, як на мале пиво, і думав своєї:
«Будуть бити… що будуть то будуть… це факт… Туди так просто, будь-кого не кличуть. Значить треба одягти на ноги ватні штани, потім вовняні гачі, а зверху прості штани. На плечі одягну кожух, маю такий малий, зверху куфайку, на голову візьму зимову шапку…, коли будуть бити, щоб не дуже боліло. Мушу йти пішки до Городенки і вдосвіта, поки холоднувато, автобусом їхати не буду, як поясню, чому в такий гарячий день у такому одіянні. Йдучи полем, хто мене буде питати. Під Городенкою десь перечекаю тієї години, а там… Що буде, те й буде… Сам собі винен. Як огорожа стримує пса, щоб не кусав людей, так Бог дав людині зуби, аби стримували язик, і не молов зайвого… А я, напевно, не там відкрив свого рота…».
Цигарка вже догорала. Почала шкварчати шкіра на пальцях. Але Семен того не чув. Так його присіла гризота.
Районний відділ КДБ розміщався на другому поверсі райвідділу міліції, отож, коли показалося у дверях якесь страховище, черговий міліціонер ймився за кобуру, а коли придивився, дуже хотілося сміятися:
— Ви до кого, громадянине? — спитав офіційно.
— Я… Я… — Семен дорогою такого всякого передумав, що ним уже почали збирати страхи, в горлі пересохло, язик кудись затягнуло так глибоко у горло, що видай би тепер і не знайшов за страшно великі гроші, здосвітку нічого не їв і не пив, якщо будуть бити аби не ригав, бо то якось не файно обригати людям стіни, будуть потім сміятися, або заставлять робити ремонт за його рахунок… — Я… мене… викликали в КДБ… — ледве вичавив із себе.
—А-а-а-а! — протягнув черговий, — як ваша фамілія? — і подивився в якісь папери, — проходьте на другий поверх, повернете направо, побачите двері і подзвоните.
Семен ледве піднявся по сходах, від незвички подолав зранку більше дванадцяти кілометрів. Колись, коли ще не було транспорту, то всі йшли пішки до Городенки, туди і звідти, а тепер чудове автобусне сполучення, то й звісно, — думав ідучи сходами, — народ дещо зніжився, а з іншого боку, просто — таки, зледащів.
Як тільки подзвонив, зразу відчинилися двері:
«Невже на мене чекали?»
— Ви звідки?
— З Топорівців! — у Семена блиснула надія, — може, це помилково?
— Фамілія?
— Семкович! Семен Семкович. — О-о-о! Який приємний чоловічок! Так мило говорить, — подумав.
Надія не згасала. По тілу почало розливатися тепло
— Заходьте! — мовив так, що в Семена щось зловіще тьохнуло всередині, — двері за ним клацнули. Не встиг озирнутися для переконання. — Заходьте ось у цей кабінет!
Семен зайшов. Кімнатка невелика, без вікон, лише двері через які щойно зайшов. Під стінкою столик з одним кріслом.
— Почекайте! — і знову двері клацнули.
Гість стояв, стояв, ніби чекав на якийсь присуд. Зверху якось дуже світила лампочка, і то так, що скоро почало щось рябіти в очах. Торкнув за табуретку, міцно прикріплена до підлоги. Семеном заволоділа якась невпененість в собі, байдужість…
Раптом у дверях заскреготав замок, двері відчинилися, зайшли два солідні чоловіки, при галстуках… Один сів за столик, другий став ззаду. Семенові поповзли мурашки по спині і чупер на голові почав піднімати шапку.
— Семен Сиродюк? А звідки у вас є гранати?
— Які гранати? Ви що? Жартуєте? — хотів усміхнутися, але з того нічого не вийшло. Сухі, пошерхлі губи від тривоги лише скривилися.
— Хіба не ви біля церкви говорили, що могли б кинути гранату, у тих, котрі носили всяке церковне начиння..
— Ось у чому річ, — майнув блискавкою здогад у Семеновій голові, — хтось із сексотів почув і зразу доніс. Ото Юда! Знав би хто. Якби знав!
— Так що, не пригадали?
— Це не правда! Бігме Боже, не правда! Я такого не говорив. Що, я не розумію?
— А все-таки пригадайте, що ви говорили? Може, хтось інший?
— Може, ви не були тоді біля церкви?
— Ні, був! Що був, то був! Але я такого не говорив і не чув аби хтось також про таке говорив.
— То що, не пригадуєте?
І тут Семена, як щось огріло чи по голові, чи по плечах і втрата пам’яті. Прийшов до пам’яті, лежачи на нарах. Лише в сорочці і трусах. Водив очима по сірій стелі, потім по таких же стінах. Бр-р-р-р! Мабуть змерз. Хотів підвестися. Не зміг. Різкий біль скував тіло. Боліло в грудях, боліли плечі, руки. Хотів повурухнути ногою — не зміг, другою — теж. Ним заколихало, ніби на гойдалці, і полинув кудись далеко-далеко. На думку спливли його батьки, яких уже давно поховав…
Раптом заскреготав замок, двері відчинилися, міліціонер посміхаючись заніс склянку чаю і шматок хліба.
Семен подивився на чай і знову закрив очі. Пробув у камері три дні. Біль у тілі трохи вщух, трохи відійшов від того всього. Йому принесли одяг веліли одягатися і йти додому. Трохи защеміло за домом. В тілі пробудилася якась радість, надія, що скоро це все закінчиться. Дома то є дома. Одягнув лише сорочку і штани.
«Вже мені кожуха і куфайки не треба. І так нічого не допомогло. Надворі все ж таки літо». Поділив одяг на дві частини, якось так зв’язав, щоби можна було перекинути через плечі. Все-таки так легше нести. Немав з собою ні сумки, ні мішка. Його знову покликали до кабінету. Але інший. Там за столом сидів ще якийсь незнайомий.
— Ну! Ви зробили висновок товаришу Сиродюк?
Семен мовчав.
— Ось тут розпишіться, що будете мовчати і нікому ні слова, де були, що тут з вами було. Домовилися?
Вийшов на свіже повітря і вдихнув на повні груди. «Боже! Як приємно» Але тут же присів на лавку. Перед очима закружляли якісь кола, то більші, то менші, закрутилося в голові. «Боже! Три дні! Три дні! І що з ним зробили. Як то здорового хлопа можуть звести на ніщо. Збили на квасне яблуко».
Коли йшов на автобусну станцію, дивився довкола, як люди веселяться, сміються, щось говорять між собою, і таке воно все миле твоєму серцю, таке миле. Три дні пройшло. Всього три дні. А здавалося, що перебув десь у інших вимірах світу кілька років. Якось дивно, тільки що пробув у одному світі, переступив поріг — і вже в іншому.
Коли в селі зійшов з автобуса, зразу повернувся до церкви і тричі перехрестився:
«За тебе, моя люба церковко, я постраждав. За тебе! Але докладу всіх зусиль, щоб ти запрацювала, як нова. Ще сьогодні розкажу людям, як мене катували радянські кати».
Параска, як побачила Семена, то аж, сарака, сплеснула у долоні.
Почорнілий, схудлий, очі позакисали і позападали, зарослий, нерозчесаний…
— Семене, що з тобою? Що з тобою зробили? Чи орали тобою, чи культивацію робили?
— Ще гірше, Парасю! Мені здається, що по мені трактори їздили вздовж і впоперек. Я тобі зараз покажу, яке моє тіло в синцях — і почав роздягатися перед дзеркалом. Але! О Господи! Ніде ні одного синця. Як це так може бути? Таже такий слабий, що ледве зайшов на своє подвір’я. А тут на тобі.
«Напевно, били сибірським валянком, ще й у середину поклали камінь, тому не видно синців» — подумав Семен.
VІ
— І все-таки зійшло сонце і на нашій вулиці! Зійшло! Зійшло! — кричали віруючі, коли одержали право відкрити церкву. Радості не було меж. Людей зійшлося до церкви, що не було , де голці впасти. Тут же обрали церковний комітет, ревізійну комісію, касира. Головою церковного комітету обрали вже не молодого, але ще досить енергійного Дмитра Маркозика.
— Дорогі друзі! Я вітаю вас з нашою великою перемогою. Може, декому збоку буде здаватися, що це є аж не таке визначне. Але для нас це велика подія. Скільки наші люди їздили до Москви, скільки писали заяв, просьб. Хто мав з цим справу, то бачив, яка глуха стіна стояла перед нами. Зразу нас не хотіли бачити, не приймали наших людей, сміялися з них, принижували, але ми не стидалися цього. Потім нас не хотіли чути, але ми стукали й стукали і примусили їх відкрити двері, впустити нас і вислухати. Пізніше з нами вступили в діалог. І як результат — ми добилися свого. Тепер справа за нами. Церкву треба відремонтувати, помалювати. Цим повинні зайнятися чоловіки. Всередині треба убрати. Цим повинні зайнятися жінки. Від кожного двора треба здати церковному касиру гроші. Хто скільки зможе. За кожний витрачений карбованець кожної неділі після служби Божої касир на зборах перед церквою буде звітувати перед вами. Отож берімося до роботи. Людям така бесіда дуже сподобалася.
На другий день зібралися чоловіки і хлопці. Керівництво ними взяв на себе Дмитро Маркозик.
— Ти, Іване, бери кілька хлопців і давайте зрубати оці старі акації, від яких користі мало, лише гніздиться на них гайвороння. Оці гнізда ніяк не прикрашають нашу церкву. А ти, Василю, з хлопцями пошукайте саджанців ялинок і на місце цих акацій посадіть їх. Це буде набагато ліпше.
— Так! Петре! Ти добрий столяр. Підбери собі помічників і поремонтуйте при потребі усі двері в церкві, хори і підлогу. Зробіть кілька лавок для старших людей.
— Ох тобі, Васильку, доведеться прикластися до дуже важливої справи. Бери грошей, скільки треба, їдь куди хочеш, у тебе є машина, але маєш привезти на церкву хрести. Бажано, щоб були з нержавіючої сталі.
— Іване, Іване! — Маркозик щось, напевно, пригадав бо усміхнувся. — Бери кількох хлопців, бажано, щоб хтось з них мав машину і їдьте по організаціях шукати облицювальну плитку. Фундамент церкви облицюємо плиткою.
— Та-а-ак! Хто тут є з бляхарів? Ага! Передивіться всю крівлю. Якщо є потреба, то замініть окремі листи бляхи. Хто ще залишився, беріться до впорядкування церковної огорожі та цвинтаря.
— Ви, вуйку Василю, малюйте образи до церкви. Великі, малі. Вони усі пригодяться. Так, Грицю, ти маєш машину, поїдемо разом шукати малярів. Треба помалювати церкву ізсередини, а то якісь нелюди малювали стіни під музей і таке намалювали, що, Господи, прости їм. Тьфу! — і Дмитро сплюнув. Тепер те все треба здирати. Купа роботи.
І робота закипіла. Кожний день старші груп звітували, як ідуть справи.
Якщо надворі радилися чоловіки, то в церкві порядкували жінки. Старша сестриця Анна Чеботар роздавала свої розпорядження.
— Жінки! Ану тихо! Слухайте, що я вам скажу. Церкву треба убрати. Дуже багато треба вишивок: і рушників, і салфеток, скатертей на престол, і на паперть. Котра не може це робити, то додому за ножем і здирати цю фарбу зі стін.
Старша Кутейчиха з двома донями взялися вишити скатерть на престол. Чеботарі — скатерть на паперть. Анна Семенова з донькою зобов’язалися вишити по рушникові. Марія Станич, Настя Семкович, Параска Кульчик і біля десятка інших — по рушникові. А ті — салфетки… Робота закипіла. Можна з упевненістю сказати, що до роботи взялося усе село. Такий патріотизм витав у кожній хаті! Усі раділи, що нарешті будуть мати свою церкву. Хотілося її так відремонтувати, відновити, убрати, як у нікотрій церкві в довколишніх селах.
І все це так і сталося…
Лозунг, який висів на школі «Партія і народ — єдині!» школярі скинули і потоптали ногами. Ніхто нічого їм за це не сказав. Лише всі у селі заговорили:
— Ми зруйнували цю єдність і доказали багатьом, що ніколи і ніякої єдності між партією і народом не було. Партійці писали на папері одне, думали інше, говорили третє, а робили по своєму «усмотрєнію». Комуністична партія дбала про увесь світ, тільки не про свій народ, забрала у народу віру, русифікувала, створювала нову націю — радянський народ.
А народ дбав і хотів добре жити, хотів віри, української мови, зберегти давні звичаї, традиції, свою національну культуру.
ЛІТО 1262 РОКУ
ДАНИНА
І
Сонце заходило за обрій. Сім’я Ватамановичів вечеряла перед хатнім порогом. Перед ними виднілися густі зарослі верб, що росли по обидва боки потічка, який дзюркотів від трьох водяних джерел.
Василь уже більше двадцяти років служив сільській громаді. Село розросталося таки на очах. Його думки перебили тривожне кахкання диких качок, які знялися із водяного плеса на Осоках.
— Хто би то міг їх сполохати? — подумав. Місцями на Осоках зеленіли густі очерети, а місцями — росла різоха. Там, де можна було дібратися багнистими болотами, тополівчани восени жали очерет і накривали свіжі будови надвірних споруд або латали напівзогнилі стріхи. Різоху використовували для виготовлення сніпків, якими пошивали стріхи хат або час від часу латали старі.
— Так, так, — думав Василь старанно пережовуючи їжу, — позаростали тяжкі життєві рани після монгольського нашестя. Багатьох знайшли пораненими і виходили їх. Звичайно, це була невелика кількість людей. Більше двох тижнів копали могили і ховали замучених і убієнних односельців кількох ближніх сіл. На решту не стало сил. Їх тоді зібралося не так-то і багато. Треба було думати про живих: будувати житла і надвірні споруди. Худоби, коней і свиней назбирали вдосталь.
Вечоріло. На заході наступила червоняста багряниця. Небо ніби запалало вогнем. Поодинокі хмарки і верхів’я дерев зачервонілися, ніби чогось завстидалися чи що.
За цей час виросло нове село. Кілька вулиць впиралися зі сходу в горб. Вечірнє сонце світило у вікна всіх однакових хат. Шибки у вікнах теж зачервонілися. Здалека здавалося, що в кожній хаті щось горить, але ніде не було видно диму.
Оскільки будували громадою, то всі хати будували зрубові і однакові. Біля кожної хати будували, також однакові, надвірні споруди. Якщо комусь із гостей доводилося побувати в селі, то довго ходив від хати до хати, такі вони були однакові, розпитуючи про свого приятеля, аж поки не показували рукою.
Сонце помаленько сідало за обрій. З-поміж високих тополь закрадалися сумерки, спершу соромилися-соромилися, але поступово нахабніли і покривали темною густою пеленою все, що було на їхньому шляху.
За цей час свої долі поєднали Василь Ватаманович із Миросею. Іван Кутейко пішов на діти Параски Станич, Пилип Маркозик одружився із Ганною Сиродюковою, Гаврило Стецьків зійшовся із Настунею Семенівою. Якщо спочатку Станичиху ми називали старою, то це велика помилка, коли відшукали пораненого Пилипа Станича, його дружина від радості помолоділа, виходила своїми цілющими травами, а Бог за вірні і гарячі молитви нагородив їх на старість шістьма дітьми. Стара Кривчучка невдовзі померла, залишивши знайдених у бур’янах двох онуків. Цікаво, коли їх угледіли, побігли до них, то на місці їх не знайшли. Ті зі страху повтікали рачки помежи бур’яни. Коли все-таки знайшли, то розповіли, що тих кілька днів харчувалися мертвечиною. Помер і дід Єрус. Станичиха своїми цілющими травами виходила Івана Кутейка.
Раптом на Осоках знову знялися з криком дикі качки, їх підтримали сірі чайки, які ніколи не покидали ці болота.
— Чого б це? — стривожився Василь, на нього з осторогою подивилася Мирослава.
Коли все стихло, Ватаманович знову поринув у свої думи.
«В центрі села побудували гміну, поряд невелику церковцю. Священика не було. Відправу проводив дяк — Пилип Маркозик. По другий бік гміни — обійстя Ватамановичів. Мирося і Василь жили дуже щасливо і в злагоді. Село спочатку було невеликим, повітової влади майже не було, то ж сельчани жили собі за колишніми законами, а то й за своїми.
Вище Осоків розливалося велике водяне плесо, яке з часом нові поселенці назвали великим ставком, пізніше Ставищем. Це слово легше вживалося в розмові і прижилося. Ставище кишіло рибою, раками. Нові поселенці наловчилися плести із тонкого пруття своєрідні посудини, які пізніше охрестили кошиками. Їх закидали на ніч у ці води. Дехто ранками ледве витягав кошики з води, так наповнювалися рибою. В лісах блукало повно дичини. І свині рідко хто годував. Не було такої потреби. На городах переважно вирощували зерно, щоб мати хліб і картоплю. До цих двох продуктів було всього вдосталь».
— Чи не пора тобі, Іванку, вже женитися? — перебила мовчанку Мирослава, звернувшись до їхнього одинака. Тяжкі роди були у неї, ой, тяжкі. Станичиха ще тоді сказала їй, що в неї більше дітей не буде і ледве виходила Мирославу.
— Починається! — зло буркнув Івась, витираючи від їди припухлі губи. — Моя суджена ще ходить пішки попід стіл. Почекайте, нехай підросте.
— А чого чекати? — підтримав розмову Василь, — ти в нас один, як десь підеш на цілий день, як нам з мамою скучно. Були б онуки, ми би їх бавили і нам не було б так самотньо.
— Онде, у Маркозиків, яка гарна дівчина. Росла, працьовита, красива. А яка тиха. До неї заговориш, а вона лише усміхнеться і мовчить.
— У тихому болоті чорти водяться. Прийде час і оженюся, — знову буркнув Іванко і попрямував поза хату, де товстим шаром лежала розтелена суха трава. Її сіном ще назвати неможливо, бо сирувата, тож і розкинули, щоб досушувалася, а на завтра планували скинути в копицю.
Івась розтелив вереню і приліг у запашну траву. Так любив запах сіна, що й не передати. До пізньої осені любив спати на стриху у запашному сіні. Розкинувшись горілиць, втупив погляд у темне небо, на якому рясніли ніби золотисті перла — зорі. Ще маленьким любив бігти до діда Єруса, особливо, коли вже темніло. Тягнув діда надвір і показував ручкою в небо.
— Ото, Іванку, велика зоря, — і дід тикав угору палицею. — Коли перед Святим Вечером зійде, увесь люд іде вечеряти. А такі маленькі, як ти, хлопчики ідуть попід вікна колядувати, — дід присідав і голубив мале хлоп’я. Івась далі поглядав на небо. Дід уставав. — А там, куди дивишся, то є Велика Ведмедиця, вона має форму воза і дишля. Складається із семи зірок, — і Єрус, показуючи палицею, починав рахувати, — одна… дві… три…. А он там, бачиш? Мала Ведмедиця. Також складається із семи зірок. І також має форму воза й дишля. Лише меншого за розмірами. Відтоді так Івась полюбив зірки і до сьогодні. Потім зупинив свій погляд на двох зірках, які світили рядом.
Ще бувши малим, почав сходитися із Гануською Заєчович. Обоє любили заглибитися в лісові нетрі, десь присісти і слухати, як шумить ліс. Високі тополі лопотіли вверху своїм листям, поодинокі смереки завивали, мовби десь далеко бродили вовки. Постійно цвірінькали горобці, кричали шпаки й ворони. Заливалися співом соловейки. Високо в небі махали крильцями жайворонки, посилаючи додолу свої трелі. А коли пролітав над лісом беркут чи сокіл, усе птаство миттєво замовкало. Потім заново все повторялося. Дуже любили, як стукав дятел, кували зозулі. Одного разу ліс прорізав пискливий крик. Ганнуся зі страху притулилася до Івася. Івасеві теж кров застигла в жилах, але не показував цього перед дівчиною.
— Боїшся? Боїшся? А я не боюсь! — сміливо дивився зблизька в її очі, вже тоді, його цікавили її брови, ніс, губи. Але то ще все було по-дитячому.
Ганнуся виросла. Стала красивою. Висока, стан гнучкий, як у молодої топольки.
А очі… брови… губки…
— Ум-м-м-м-м — застогнав Іван, зігнувши руки в ліктях і кулаками доторкнувся до плечей, нашпанувався, п’ятами вперся в сіно, молоде мускулисте тіло припідняв кілька разів і опустив. Аж замуркотів у душі. Таке з ним почало часто траплятися останнім часом. — Чого б це? — не раз думав.
ІІ
Отак вони жили кілька років, і ніхто їх ні про що не питав. Василь Ватаманович, не маючи аж таких громадських справ, займався своїм господарством. Знав лише, що десь там, далеко, Данило Галицький жив зі своєю свитою у м. Холм залишивши зруйнований Галич. Хан Батий відійшов і побудував над Волгою місто Сарай, заснувавши там столицю Золотої Орди. Галицька Русь зализувала страшні рани.
Через кілька років хан Батий прислав звістку галицькому князеві: «Дай Галич!» Князь, який на той час уже був коронований римським папою на короля, чекав такої звістки, але зразу після повернення монголів у дикі степи. Коли ж пройшло кілька років, всі ці страхіття стали помало проходити, мов страшний сон, усе почало входити в нормальний ритм життя — і тут тобі на! Як грім серед чистого неба: «Дай Галич!»
Король кипів злою люттю від безсилля. Стискав кулаки, аж хрустіли пальці. Не призвик, щоб хтось диктував якісь умови.
«Дай Галич! Дай Галич! Дай Галич!» — здавалося би збоку, що тут аж нема нічого страшного. Але Данило добре розумівся на таких речах. Батий кликав до себе… А бути в Батия — це приниження його гідності, знущання над переможеним. Звідти можна й не повернутися.
Спочатку король розізлився:
— Ніколи! Ніколи не піду до Батия на поклін! Ліпше вмерти отут! Звичайно, якщо по-чесному, смерть на полі бою більш престижніша, ніж під глузливі насмішки Батия.
— Наш дорогий князю! Наш вірний королю! Усе ж доведеться! — обмовилося кілька бояр, мов по команді.
Данило підійшов до кожного. Його погляду бояри жахалися, відверталися назад, закривши обличчя руками.
— Що!? — закричав на всю міць горла,. — Я знаю…, я знаю…, — важко дихав, ніздрі то звужувалися, то розширювалися, очі горіли гнівом, підняв уверх руки із затиснутими кулаками, дехто з бояр перелякався, невже зараз буде битий, хоча Данило ніколи собі такого не дозволяв.
— Я знаю! — повторив, — що багато хто з вас хотів би, щоб я звідти не повернувся. Але! — Данило пішов і сів на трон. —
Я поїду!.. Поїду! І на зло своїм ворогам, повернуся. Рано мене хороните!
І повернувся. Але привіз наказ Батия — що всі, крім жінок, від десяти років життя мають давати десяту частину зі свого майна: від овець, всякої худоби, ставів, озер, млинів і різного ремесла. Щороку кожне село мало давати до орди одного хлопця й одну дівчину.
А в Тополях уже більше двадцяти років круглорічно корчували старезні тополі і розширяли свої городи. Старанно платили данину князеві та монголам.
ІІІ
Як то буває, коли вдарить блискавка, а потім грім, і дивись, найкраща груша чи яблуня, яка має прекрасні плоди, — смачні й соковиті, враз розкололася надвоє. Половина груші іще не спілими плодами взяла та й обвисла. Ціле поселення любувалося ними: «Звідки вони тут узялися, хто їх садив?» А тепер? Люди йшли і йшли подивитися, хрестилися, співчували такому великому горю, яке впало на дерево, і ніхто не міг зарадити.
Отак, мов блискавка, одного дня шарнула по Тополях звістка. Прискакав вістовий і повідомив, що село має дати монголам одного хлопця й одну дівчину. Причому це мають бути рослі та файні. Невелике сільце закам’яніло. Всі матері нависли над своїми чадами, мов квочка над курчатами, коли в небі закружляє шуліка. Зразу все стихло, а потім став ширитися шум: «Кого? Кого? Кого?»
Як таких правил відбору не було. Хлопців у селі було вісім, а дівчат — десять, які мали від сімнадцяти до двадцяти двох років. Найстрашнішим для Ватамановичів було те, що до цієї вісімки входив і їхній Івась.
— Е-х-х-х! Якби був уже одружився! Якби! — заплакала в хаті Мирослава. Від почутого в неї крутилося в голові, рябіло в очах, а під грудьми ніби хтось засунув велику грудку льоду. «Один син! Один син!» — хотілося кричати на весь ліс. «Невже?.. Невже?.. Бог його не обереже? Та й люди повинні їх зрозуміти. Скільки її Василь зробив для села, для його становлення. Повинні відкинути її синочка» — ридала душа. Після цієї звістки прийшов додому господар. Мирослава зразу замітила, як він змінився на лиці.
— Також журиться — подумала.
Той сів на лаву під образами, поклав голову на руки і задумався. Йому здавалося, що вони обоє з Мирославою зализали свої тяжкі рани, завдані монголами. Але то не так! То не так! Хотілося кричати від розпуки. — От що значить неволя, завойовники. Що то, коли ти у своїй хаті не господар. Завойовник, що схоче, те й зробить з тобою. І нікому не пожалієшся. Ніде не знайдеш правди. Невже отак усе життя? І твої діти, внуки, правнуки…
ІV
Село ніби припало якимось мороком. День видався ясним, погожим. То звідти, то звідти стікалися люди до ґміни, де на невеликому майдані проходили віча. Звичайно, віча, по правді сказати, проводилися дуже зрідка. Не було аж такої потреби.
Надворі пахло сушею. Небо було чисте, як сльоза. Сонце ходило уже низько, особливо сьогодні, ніби хотіло бачити, що там робиться на білому світі, і посилало на землю й посилало свої ще гарячі промені. На майдан прийшли і старе і мале. Довго не виходив з ґміни їх любимий старійшина Василь Ватаманович. Усім було його жаль. Адже його син теж попав в те кулко. «Хоча, ще всяко може бути» — так думали ті, у кого таких дітей не було. «Господи! Змилуйся! Коби не мій! Коби не мій!» — так думали ті, чиї діти стояли попереду.
А попереду стояли в одному кулку вісім хлопців, у другому — десять дівчат. Сміялися, жартували. Ніхто не брав близько до серця, що над деким з них нависла, можна сказати, смертельна небезпека. Завтра двох із них повезуть із села назавжди. Назавжди!
Ніхто з них не звертав уваги, що майже половина листя на вербах пожовтіло, на тополях трималося зеленим, як серед літа. Якби не почервоніле листя на грушах, а пожовтіле на яблунях, можна би подумати, що це не бабине літо, а справжнє.
У повітрі густо літало павутиння. Навпроти сонця виглядало, ніби все навколо снується срібними нитками. Верхівки дерев обсновані безліччю нитками і вітер загравав, мотилькаючи ними.
Чоловіки стояли осторонь і покурювали. Жінки теж. Межи ними стояла Мирослава і душі в собі не чуяла. Її серце відчувало якусь біду, і то велику. Іванко, її синок, щось розказував там хлопцям, сміявся, напевно, жартував, не віщуючи якогось лиха, яке нависло над ним.
Нарешті показався старійшина. Ішов тихою ходою, ніби наступав на якісь колючки босими ногами. Чоловіки покидали цигарки.
— Шановне товариство! Те велике горе, яке сталося більше двадцяти років тому, знову дає про себе знати. Я не буду пояснювати. Ви уже все знаєте. Так кого із цих, цвіту нашого поселення, маємо післати на вірну погибель до проклятих Богом і людьми — мунгалів?
Усі опустивши голови мовчали.
— Як зробити, щоб було по-справедливості? У кого, які є думки? Мені легше було б вирішити, якби…якби… — і тут Василь поперхнувся. Було чути, як серед жінок заридала Мирослава.
«Тільки не мій! Тільки не моя!» — декотрі так хвилювалися, що ламали свої пальці, інші гризли кулаки.
Усі стояли як занімілі. Не дивилися один на одного. До вчорашнього здавалося, що всі дружні, як одна сім’я, й одні одним допомагали чим могли. Сьогодні обличчя в багатьох посуворішали. Судорожний страх оволодів багатьма. Ті, котрі ще вчора ходили по селу, сміялися, жартували, займалися ділом, сьогодні опустили руки.
«Тільки не мій! Тільки не моя!»
Кожна мати готова вчепитися в горло будь-кому, хто насмілиться зачепити її чадо. Громада вмить розділилася на дві половини. Одна вважала, що вони до цього не причетні, тобто не мали таких дітей, а далі хто зна як буде, цим не переймалися. Інша — батьки, родина тих, що стояли попереду — вісьмох хлопців і десятьох дівчат… вісім хлопців і десять дівчат… вісім хлопців і десять дівчат…
«Тільки не мій! Тільки не моя!»
— Тоді в мене є думка, — обізвався старійшина, ледве стримуючи ридання. Чомусь у його голові витали страшні думки. Але мусив. — Як обраний громадою, я заготовив десять дерев’яних скалок. Одна з них надломлена. Хто витягне надломлену, той… той…
Хлопці почали підходити. Аж тепер зрозуміли, що на них чекає. Кожний тягнув не просто скалку, а витягав свою долю. Громада напружилася, зігнулася мов та молода деревина, коли її дужче зігнути, навіть може переламатися.
Першим потягнув скалку Грицько Кутейко. Зажмурився. Затиснув скалку у тремтячому кулаці. Боявся розтулити.
Зверху пролітали ворони. Напевно, старий ворон почав каркати. Усі мовчки підняли голови догори, а потім помахали кулаками, мовляв, мовчи і лети собі далі.
Грицько насилу розтулив кулак, відкрив очі і став перекидатися на радощах з голови на ноги. Параска, мати його, поклала Грицькові голову на плече і з радості заплакала. Не змогла втримати свого переживання.
Підійшов молодший Пилип Маркозик. Тричі перехрестився і голосно мовив:
— Допоможи мені, Господи!
Усі бачили, як тряслася здорова долоня. Пилип великого зросту, широкий у плечах. Його здалеку можна було вирізнити серед однолітків. Старший Пилип зціпив зуби, аж вилиці заходили, а Ганна, мама Пилипа, затулила рот долонею, дивлячись у той бік, де вирішувалося бути чи не бути.
— Дякую тобі, Господи! Дякую! — пролунало спереду, і Пилип відскочив набік.
Третім була черга Данила Стецьківа. Той стояв, як укопаний. Від нервового збудження не міг ступити жодного кроку. Тато Гаврило, залишивши громаду, тихенько підійшов:
— Ну Данику. Ну!
— Тату, не можу. Не можу і все! — плечі здригнулися, чим розжалобив тата і той заплакав. Ніхто нікого не підганяв. У багатьох нерви були так натягнуті, що покажи ножа, та й урватися можуть..
Данило взяв себе в руки і витягнув скалку. Тут же обидва з татом почали обійматися на радощах, цілуватися. У Мирослави Ватаманович від хвилювання почали підгинатися ноги, але сусіди, котрі стояли поряд підхопили, і підтримали.
Наступним мав підійти Іванко Ватаманович. Перед людьми стояв прямо-таки красень. Що файний. Високий. Чорнобривий. Кучерявий…
Іванко подивився на тата. Йому здалося, що той почав сивіти. Старший Ватаманович стояв біля шапки зі скалками ні живий ні мертвий…
Івась зробив кілька кроків. Йому здалося, що до ніг хтось прив’язав якісь тягарі. В голові гупало: «Навіщо такі випробування?». Озирнувся на Ганнусю Заєчович, яка також стояла ззаду у першій десятці. В її очах прочитав: «Прости! Прости!»
«За віщо?» — протягнув сміливо руку до шапки і витягнув… витягнув надломлену… Почав підійматися на голові чупер… Василь опустився на землю. Мирослава заридала, рвучи на собі волосся:
— Люди, рятуйте!.. Людочки, допоможіть!.. Одна дитина… один син!..
Сусіди тримали попід руки. Підійшла до Параски Кутейчихи:
— Парасю! В тебе їх є восьмеро… Відпусти свого.
Параска плачучи відвернула голову вбік. Підійшла до Настуні Семкович. Вони дружили сім’ями:
— Настуню! І в тебе їх є восьмеро…
Але та плачучи дивилася собі під ноги.
— Марусю! — підійшла до Марії Чеботар. Та заперечливо помахала головою. Підійшла до кожної з семи мам і кожна відмовила.
— Як то є? — подумала плачучи Мирослава, — своя сорочка…
Жодна не хотіла віддавати свою дитину на смерть.
Із дівчат надломлену скалку витягла Ганнуся Заєчович. Плачі та ридання подвоїлися. І хоча в тієї були ще діти, та всерівно жаль такої красуні на всеньке село. Лише брати віддачу, а тут тобі віддавай! І куди? В пазурі смерті, щоб там над дитиною знущався якийсь немитий, нешкребтаний мунгал.
Ніхто на вічу не звертав уваги на сонце, яке почало хилитися в другий бік. Так усі пройнялися емоціями, що не замітили, як половина майдану була в тіні.
Старійшина за своїм правом вирішив змінити правила гри. Хоч знав, що чинить недобре, аби врятувати свого одинака пішов на громадський злочин. За наслідки не думав. Від горя розум помутився. Декому це дуже не сподобалося. Але громада, прибита горем, промовчала.
— Усі хлопці стають під тим деревом і на віддалі п’ятдесят метрів, — голос став невпізнанним, — мають попасти стрілою в ту прибиту дощечку. Хто перший не попаде… той…
Тут же принесли лук, стріли, відміряли п’ятдесят метрів і почалося.
Першим узяв лук до рук Дмитро Станич. Довго протирав землю чоботами, ніби хотів рівного місця, потім довго дивився на дощечку прибиту на дереві, гейби щось ворожив. Ніхто не підганяв.
Нарешті приклав лук до грудей, твердо натягнув тятиву, адже не вперше, і пустив. Стріла летіла рівно. Всі затамували подих, особливо старший Пилип Станич. Ганна хрестилася і молилася. Ніяк не могла зрозуміти, якщо вже Іванко Ватаманович витягнув свій льос, то чого дражнити нерви? Якщо вже так сталося, то чому першим не стріляє Іванко? Але тут усі з радості закричали. Стріла стирчала із дощечки.
Далі стріляли — Петро Чеботар, Михайло Семкович, Грицько Кутейко, Пилип Маркозик. Усі попали в ціль.
І нарешті черга дійшла до Іванка, який весь час позирав на Ганнусю Заєчович, як вона вмивалася сльозами. Навколо стояли її подружки, родичі, сусіди і всяко розраювали. Іванові вже було однаково. Жаль батьків. Але одне добре, що піде до татарів разом зі своєю коханою. А що вже там буде, то буде. На все воля Божа.
Іван не дуже мав охоту брати до рук лук. Як одинак ніколи не ходив на полювання. І з лука стріляв дуже рідко. А з другого боку, жаль було Ганнусі, і звісно — себе. Хотілося жити. «Ой як хотілося жити», — промайнуло в голові. Взявши в руки лук і стрілу, відчув у душі якесь тремтіння, подивився на тата. Той дивився на сина. Іванко прочитав у татових очах, мовляв, постарайся, сину.
І той старався. Опанувавши собою, прилаштував до грудей лук, приклав стрілу, натягнув тятиву і довго-довго тримав натягнутою. З громади дивилися, то на Іванка чи вистрілив, то на дощечку. Врешті-решт блиснула стріла проти сонця, але попри дерево. Всі мовчки подивилися на старійшину. Той стояв, як зарізаний, але ще не здавався. Набравши повні груди повітря, крикнув у відчаї:
— Пробігти сто метрів, хто відстане… той…
Маючи одну дитину, всяк хотів її захистити. Знову пішов на порушення вічевих правил. Так хотів бути й далі щасливим, так бажав своєму сину щастя. Але… Іванко прибіг останнім…
Багато в громаді полегшено зітхнули. Закінчився такий напружений день. Багато з сьогоднішнього віча раділи. Ой, багато!
— Люди! Люди! — раптом закричала Мирослава.
Усі подивилися на неї. Стежачи за подіями, які творилися на майдані, мало хто звертав на неї увагу. А тепер усі жахнулися. Перед ними стояв майже мертвець. Посивіла. Обличчя жовте, як віск. У грязюці. Волосся на голові розкуйовджене.
— Люди! Сьогодні я роблю своєму синові перший день весілля… А завтра… а завтра…. Приходіть увечері, хлопці та дівчата, до вінка…
V
Почало вечоріти. Червоне сонце заглянуло на подвір’я Ватамановичів і обсипало вогнем білу хату.По селі кілько було бесіди, що про денне віче.
З одного боку, старійшині співчували, що такий льос випав його синові, а з другого — засуджували, що чинив не за вічевими правилами. Про Ганнусю Заєчович мало говорили, ніби їй так і мало бути, їх у хаті є багато. Проте в домі Заєчовичів плакали всі. Від малого і до старої бабусі, що сиділа на печі. Хоч їх багатенько, але кожного жаль. Мама Ганнусина все дивилася на свої розчепірені пальці, роззирала їх, і плакала, мовляв, десять пальців, але якби довелося котрийсь відрізати, то кожного жаль. Так і жаль їй дитини.
До Ватамановичів посходилися дівчата, сусідські жінки. Хлопці з лісу принесли смерекове деревце і поставили на стіл. Звідкись появилися паперові квіти. Тут же Мирослава знайшла весільну матку з числа сусідів, поставила на задню лаву подушку і посадовила на неї матку. Все це робила механічно, ні на кого не дивлячись. Робила все, ніби сліпа і заворожена. Василь сидів у хаті в кутку і лише поглипував на неї, чи, бува, не помішалася. Вона вже не плакала. Сліз більше не було. А те, що задумала, Василь їй не забороняв. Був сильної вдачі, але сьогодні стратив волю на своє життя, на те все, що відбувалося довкруг. Перший раз перебув життєвий удар, коли під час монгольського набігу втратив старих родичів, дружину і дітей. Життя є життя. Зажили старі рани, життя налагодилося вдруге. Але й тут йому не пощастило. Знову ж таки майже те саме. Чи зможе перебути вдруге такий важкий для нього життєвий удар, не знав. Сидів і не зводив погляду зі свого спадкоємця. В голові появлялися то зникали сцени з життя сина. Як сьогодні пам’ятає, в яких муках народжувала Мирослава. Але, слава Богу, синок був здоровим. Потім відійшла і Мирослава. Як на перших порах ночами бавив Івасика, коли той не спав. Був сильним, здоровим, і для нього то була забавка. Як сьогодні пам’ятає, як той ступив перший крок, як уперше вимовив слова — тятя, мама. З очей струйками текли сльози, але він їх не витирав. Йому залишилася ще одна ніч побути з рідною дитиною. Ще одну ніч. Коли трапляється якийсь смертельний випадок з близькою людиною, це велике горе. Пішов з дому і нема. Наперед ніхто нічого не знає. А тут усі знають, що буде сьогодні, завтра.
Е-х-х-х! Якби ще були в них діти, то, можливо, вони обоє з Мирославою перенесли би це трохи легше.
Онде сидить його і вже не його син. Івась сидів і дивився на все якимось каламутним поглядом. Чи розумів, яке лихо впало на нього, чи ні? Збоку здавалося, що він не при пам’яті. Товариші, які ніби були його дружбами, були щасливими, бо залишалися, але піднімали йому настрій, аби з ним щось не сталося. Бо татари такого не прощають. Якщо село їм дало некрасивого хлопця чи дівчину, чи нездорових, їх зразу вбивали і вимагали інших узамін. Їм ще треба було і вгадати.
Молодому почали завивати вінок. Василь це не сприймав серйозно, вважав, що це є зайве, але вдруге за останню годину подумав, що не хоче ні в чому заперечувати Мирославі. Так само спокійно дивився, як жінки готують назавтра гарячі страви. Для чого? Кому? Рано треба відвезти Іванка й Ганнусю. Йому все стало байдуже. Оце відвезе і все. Більше старійшиною не буде. Все те, що сьогодні побачив, як здалося, — черствість і байдужість людей до чужого горя, все те, що пережив від близьких йому людей, якось враз стало огидним. Усе розумів, ніколи би на таке не погодився, але ніхто не підклав плечі, не поспівчував, ніхто не намагався допомогти. У такі буденні дні — як усі посміхалися до нього, заглядали в рот, виражали велику і незаперечну повагу. Сьогодні проявилося нутро кожного. Людська сутність і людська психологія. Кожному тільки його сорочка ближча до тіла.
— Може, воно так і має бути? — подумав, але тут його думки перебили дівчата із жіночками:
Ой, співали горобчики,
Ой, співали пташки, —
Мирослава від почутого зімліла, її почали кропити свяченою водою. Майже без пам’яті сидів рядом Василь. Іван сидів під деревцем і тільки водив довкола очима. Все йому було немиле.
Трійця по церкві ходить,
Спаса за ручку водить.
Пречиста Діво, Мати,
Просимо тя до хати
Віночок завивати починати.
Матка, дивлячись на це все, жаліла: »Навіщо погодилася? Навіщо це було робити? Якісь забаганки Мирослави. Ще не була на такому дійстві. Хіба тут до вінка?» Але взяла себе в руки і дала татові три листочки хрещатого барвінку, той дрижачими руками поставив їх на пучок повісма і три рази обмотав червоною ниткою, протягненою маткою:
Дайте, таточку, голку
Ще й ниточку шовку,
Хрещатий барвіночок
Зачинати віночок.
Мамі теж дали три листочки хрещатого барвінку. Мирослава сама стояти не могла. Її держали попід руки. Тримала в руках три листочки, тримала, взялася їх обціловувати. Всі заплакали. Якось, як мала дитина без точних рухів, поставила їх на пучок повісма і за допомогою жіночок обмотала тричі червоною ниткою:
Дайте, мамочко, голку
Ще й ниточку шовку,
Хрещатий барвіночок
Зачинати віночок.
Далі вінок увивала сама матка, приміряла на Іванову голову. Той уже на це все не звертав уваги. Що йому говорили, те і робив.
Жіночки розібрали квіти, які понароблювали дівчата. Найкращі дві квітки дали татові і мамі.
У щасливу годиночку
В’яже тато, бай, квіточку,
У щасливу годиночку
В’яже мама, бай квіточку.
Помало-помало, деревце прикрасили і заспівали:
Сідай, молоденький, сідай на стілець
Та й розчеши голівоньку під вінець.
Івана вивели з-за стола і посадили посеред хати на стілець:
Ой, перший раз, молоденький, перший раз
Поклонися татові й мамі хоч цей раз.
Івана підвели з лавки і силою заставили поклонитися родичам.
Мирослава знову зомліла. Недалеко до цього було і Василеві. Але старався триматися в силі.
Не один рік тато з мамою чекали,
Поки твого поклоночка ся діждали.
Татові і мамі дали в руки хліб, бо калачів не було, на хліб поставили барвінковий вінок. Їх з обох боків підтримували попід руки. Тричі доторкнулися до голови свого Івасика, потім вінок узяли в руки і знову тричі доторкнулися до голови.
Ой на горі, на горі дощик паде,
Тато з мамою синові вінок кладе…
— Синочку! Синочку наш! Ось і прийшла пора тебе поблагословити, — заголосила Мирослава й обвила синову шию.
З іншого боку став тато і собі зрошував таку милу голівку сльозами.
— Ніколи! Ніколи не думав, що до такого доживу.
Всі в хаті плакали. На майдані заграли наймлені музики. Але ніхто не танцював. Хіба то було до танців? Усі розбрелися по домах.
У Ватамановичів залишилися лише троє. Мирослава від утоми, нервового збудження, від того, що їй прийшлося вдень перебути, плюхнулася на ліжко.
«Івась! Її Івась» — і скривилася.
Іванко підійшов, пригорнув маму, сів і поклав голову на такі милі, такі йому рідні коліна. Як пахли йому. Здавалося, ніколи не забуде того материнського запаху. Якби довелося вибирати серед двадцятьох мам, то впізнав би свою. Неодмінно. Мирослава гладила його кучері. Світла в хаті не було. Згори у вікна зазирав срібний місяць, ніби щось пошукував. У хаті стало ясно, як удень. Ось забіліла піч, комин, двері, замисник, сволок почерез усю хату, образи, стіл з убраним деревцем. Думи обсіли посивівшу голову. Чомусь спливли на думку її родичі, сестрички, ті страшні дні, які довго приходили до неї у снах. Мовби вчора блукала лісом. Як зустрілася з Василем.
Як побралися. Яку радість відчула, коли в страшних муках народила своєму коханому сина. Як бавили обоє. Василь усе хотів сам, усе робив біля Івася, жалів її. Вже скоро мало бути весілля, вона, Мирослава, бавила б онуків. Усе це їй ніби снилося. Але очі, очі були відкриті.
Здавалося збоку, що Івась спить, але не спав. Хіба можна в такий час задрімати? Запах маминої горботки, такий рідний-рідний. Чути мамині дотики до голови. Ніби й нізвідки вигулькнули у пам’яті хвилини, коли понабивав у ніжки колючих будяків, як плакав. А мама, рідненька мамуся, нігтями вишпортувала їх. Ніколи не сварила його. Все перед очима, як цілувала його маленького, потім більшенького, пестила. А татуньо все підкидав високо-високо, аж дух закривало. А мама все кричала на тата, що він виробляє з дитиною, а сама ніби сердита-сердита, але усміхається до них, сміється. Яке то щастя мати таких родичів. А тепер? Тепер покине їх назавжди. Що то буде завтра у цей час? Де він буде? Далеко-далеко. Його разом з коханою будуть везти в пащу страшного звіра, звідки ще ніхто не повернувся. «Чи страшно йому?» — подумав. І тут же в голові промайнула відповідь: «Уже однаково! Хіба це щось змінить? Господь Бог указав перстом на нього. І цим сказано все. Напевно, ще від народження був призначений на таку жертву».
Збоку сидів Василь і гладив по спині: «Боже! Чому так? Таже це моя кров. Моє єство, плоть від плоті. Не можу стати на двобій з ворогом. Захистити. Віддаю добровільно, мовби за згодою. Рідну дитину.
— Хлопчику мій! Дитино моя! — безпомічно рвалася душа від розпуки, — ти моя надія, ти моя заміна на господарстві. Як постарію, хто буде орати, сіяти, косити, молотити?
Подивився у вікно і підняв голову вверх:
— Господи! Ти дав Свого Сина для спасіння людства. А я для кого даю? — але тут же поперхнувся. — Прости, Господи, бо я Тобі не рівня.»
Густий осінній туман стелився над лісом. У селі тихо, скрізь пусто, село ніби вимерло. Крізь туман просвічувався місяць. Вітер колихав голими верхами. Тільки чути було, як падали пожовклі листки…
VІ
Не спали в хаті Ватамановичів, у хаті Заєчовичів, та й напевно, ніхто в селі не спав. Видно було, як в одному вікні стовбичила нечесана голова, то в іншому. Кожний зітхав, дивлячись, як засіюється густий туман, як вітер колихає гіллям струшуючи пожовкле, а подекуди ще зелене листя.
Як тільки почало бряжчати надворі, Мирослава схопилася, так і не затуливши очей. Почала збирати Іванка в дорогу. Що все візьме в руки: —Хіба це йому потрібно? А це? А це? Що йому давати? — сіла на лаву і схопилася руками за голову. Нею почало трясти. Нарешті схопилася і почала кидати в торбину хліб, кусок будженого м’яса, і знову присіла. Ротом усе хапала повітря, мов та рибка у воді. Василь надворі впрягав коні.
На майдані юрмився народ. І ось показалися— Іван Ватаманович і Ганнуся Заєчович. За ними йшли родичі, сусіди, товариші і товаришки. Івась і Ганнуся почали з усіма прощатися. Як одне, так і друге дивилися на людей такими очима, що здавалося, обоє подуріли.
Мирослава ходила з-заду за сином і голосила:
— Івасю, мій Івасю! Івасюнчику мій! Куди ти від нас відходиш? На кого ти нас покидаєш? Ти був нашою надією. Ти був нашим гонором. Що ми будемо без тебе робити? Хто нам на старість подасть кусень хліба, кварточку води? Хто буде нам орати, сіяти, косити, молотити? Порадь нам, порадь… Йой! Йой!
А зозулька навесні буде кувати, а я ся буду зозульки питати, чи не бачила тебе, чи не здибала де, де ти подівся, куди ти полинув? — По цих словах упала на коліна, підняла подолок, — я зараз буду твої слідочки збирати, — і почала нагортати в подолок порохи. Василь підбіг і підняв на ноги.
Йой, йой! Чим ми завинили перед тобою? Іванку, мій Іванку! Надіє ти наша…
Заєчовичка теж ходила слідом за донечкою і собі приповідала, заливаючись сльозами:
— Ганнусечко моя, Ганнусечко! Та ти така файна, як зозулька… На кого нас покидаєш?.. Йой, йой!
Іван і Ганнуся вже геть вибилися з сил, зупинилися поряд і вже до них підходили усі інші.
Нарешті поставали біля впряженого воза і вклонилися громаді тричі до пояса:
— Помилуй нас, Боже, по великій милості Твоїй, — затягнув дяк. — Молимось Тобі, вислухай і помилуй!
Усі поскидали шапки і перехрестилися.
Ще молимось за упокій душ Анни та Івана, усопших рабів Божих Анни та Івана і щоб простилися їм усі їхні прогрішення вольні і нево-о-льні-і-і-і-і-ї…
Щоб Господь Бог оселив їх туди, де душі праведних спочивають…
Милості Божої царства небесного і відпущення гріхів їх у Христа безсмертного царя і Бога нашого просі-і-і-ім…
Прошу вже їхніми устами, може когось образили словом чи ділом:
— Простіть їм, люди, перший раз:
— Най Бог простить!..
— І другий.
— Най Бог простить!..
— І третій.
— Най Бог простить!..
— Слава Отцю і Сину і Святому Духу-у-у-у! Амінь!…
Іван підхопив Ганнусю на руки і поклав на віз, потім сам скочив…
Кілька жінок, а серед них Мирослава Ватаманович і Марія Заєчович, сповзли на землю. Їх почали відливати водою.
Василь вийшов наперед:
— Шановна громадо! Дякую, що прийшли допомогти нам провести в останню дорогу наших дітей! Прошу усіх до нас на поминальний обід!
Тут звіявся сильний вітер, злетіло каркаючи вороння. Вітер хапав в обійми пожовкле листя, крутив ним і кидав на голови безсилої громади, яка стояла, прибита великим горем. Сталося страшне і непоправне…
