«Тополівка», том 1, частина 2. Дмитро Мохорук

ВЕСНА 1241 РОКУ

АПОКАЛІПСИС

І

весняне тепло розливалося по полях, подвір’ях, вливалося через відчинені вікна у житлові приміщення, де мирно ще додивлялися свої ранкові сни дорослі і малі. Діти спали, розкинувши рученята, з відкритими ротами, окремі щось плямкали уві сні, неспокійно поверталися то в один, то в інший бік, мовби відчуваючи велику небезпеку своєму життю. Кажуть у народі, що душечка відчуває.

Легенький теплий вітерець був чогось неспокійним, ніби нервувався. То забігав до стаєнь і крутився навколо худоби, свиней, то вилітав надвір і кружляв довкола розквітлих непорочних красунь: яблунь, вишень, диких груш. Нервово сіпав окремими гілками, мовби хотів зірвати білі пелюстки і ними затримати народне горе…

Недалеко шумів Прут. Його води, мирно дзюркотячи, щось про себе шепотіли, ділячись останніми новинами із життя карпатських гуцулів. Наприклад, як один пан не давав згоди на шлюб молодих вродливих гуцулів, які змалку кохали одне одного. Пан захотів першу ніч перед весіллям переспати із красунею. Та з відчаю кинулася у прутські води. Вода прийняла у свої обійми і молодого красеня. Так поєднали закохані свої долі під водою.

Повставали пси. Почали витягуватися. Окремі чухали лапами свої тіла. Але було помітно, що їхні голови повернуті до сходу сонця якось насторожено. Водили вухами, до чогось прислухаючись. Несподівано почала підійматися і худоба. Настороженість собак передавалася худобі. Лише свині, як і люди, продовжували мирно спати, похрюкуючи уві сні.

Із-за горизонту вставало велике червоне сонце. Забагряніло з того боку небо. Весь схід загорівся.

— Закривавився, — казали часом старші люди.

Нараз, не знати й звідки, показалися великі чорні хмари. Небо чисте, як сльоза, а тут хмари — усе вище й вище, все густіші й густіші…

Сполохано загавкали собаки, деякі з них навіть завили, підібгавши хвости. Заревла худоба. Старші почали прокидатися, протирали заспані очі.

—Чого б це?..

— Від чого?..

— Що сталося?..

Недалеко від села пролягав гостинець, заснований ще римськими легіонерами. По ньому вдень і вночі вже більше двох тижнів прямували вістові з Києва від воєводи Дмитра, який князем Данилом Галицьким був зоставлений для оборони матері городів руських. Прямо бігли безліч купців зі своїми караванами. Втікали від насильства багато інших людей. У всіх на вустах тільки й звучало:

— Мунгали! Мунгали! — кричали. — Монголо-татари! Монголо-татари! — вторили інші.

— Дикий народ! Із диких, досі не відомих степів!

— Погибель! Це наша погибель! — кричали ще інші й молилися. — Це кінець світу! Диявол їде попереду свого антихристового війська. Сам на високому коні. Очі у коня світяться вдень і вночі, з рота вивергається вогонь. У диявола на голові великі роги. Замість очей — прорізані щілини, крізь які він бачить усе… Зі своїм військом пожирає усе довкола… Їдять людей живцем. Навіть дітей не щадять… А що залишається, все кидають у вогонь!

— Це велика вина наших князів-русичів! Незгода! Незгода серед них! Їхні сварки, захланність, боротьба за князівства, за

київський стіл призвели до цього! — кричали треті.

Жінки, які зіскакували з возів, щоб набрати свіжої води, хрестилися і розказували, що досі під Києвом за великим Дніпром у Дикому степу жили лише половці, тюрки і чорні клобуки. Тепер і вони втікають від цього страховиська за ваші Карпати, шукаючи рятунку на рівнинних просторах Угорщини.

— Спасайтеся! Рятуйтеся хто в бога увірує! — кричали монахи, наставляючи хрести на віруючих, які глипали звідусіль, нічого не розуміючи.

— Чого нам тікати? Та й куди? Адже ми в себе дома. Може, нас якось ця біда обмине: Ми ж нікому ніякого зла не зробили. Живемо собі тихо, мирно… Як той казав, наша хата скраю…

 

Раптом звідусіль почулося могутнє:

— Кху, кху, кху, уррарх!

По вулицях промчалися окремі вершники на якихось дивних низькорослих конях, одягнені в довгі аж до п’ят сині кожухи дивного покрою. З-під кожухів виднілися в стременах білі чоботи без обцасів, гейби пошиті із псячих шкір. При боках теліпалися криві ножни і сагайдаки для стріл. На плечах підскакували луки. З піднятими кривими шаблями несамовито ганялися зі страшними криками:

— Кху, кху, кху, уррарх!

— Монголо-татари! — почулося звідусіль.

— Монголи!!! — заверещали одні.

— Татарва проклята!!! — чулося з іншого боку.

— Горимо! Рятуйтеся!..

— Рятуйте!!! Мамочко!!! Таточку рідненькі!!! — залунало в різних кінцях села.

Село миттєво пробудилося. В усіх кінцях горіли хати і надвірні споруди. Декотрі виносили із хат охоплених вогнем переляканих ще заспаних дітей. Ті зі страху прямо-таки репетували. Інші виносили нехитрі пожитки. Треті — мішки із зерном. Четверті випускали зі стаєнь худобу. Село потопало в димах і пилюці, збитої копитами татарських коней. Хрипливі крики татарви, волання та передсмертні зойки людей, страшний вереск дітей, гавкіт собак, рев худоби — усе це перемішалося в єдиному гулі і прокляттях.

Село наповнювалося і наповнювалося якимись дивними людьми зі специфічними запахами.

— Кху, кху, кху, уррарх! — чулося звідусіль.

Старих і немічних, дітей сікли кривавими шаблями на скаку, молодих ловили на аркани.

І полилася невинная червоная кровця…

 

ІІ

Довкола стояв густий ліс. Дерева ніби в обнімку стояли одне біля одного. Помежи них проглядалися кущі ліщини, подекуди калини. Страшно і темнувато. Інколи проглядалося небо і добре виднілося, як високо вгорі кружляли орли-беркути. Під ними сполохано і з криками вертілося всяке гайвороння, наближаючись до кривавої масакри.

Помежи столітні величезні буки, ялини та смереки вилася невеличка стежина. Зліва і справа виднілися непрохідні нетрі. По стежині то бігла, то зупинялася красива дівчина. Обличчям текли сльози, весь час ловилася за груди, бо там від побаченого і довгого бігу щось пекло. Пекло і нижче грудей. Весь час озираючись, усе пробиралася далі й далі від свого села. Інколи їй доводилося переступати ломи, обходити обвалища дерев. Страшно було від усього: реву турів і ведмедів, завивань вовків, криків до сьогодні не відомих лісних птахів. Вона ніколи ні з ким, тим паче самотня, так далеко не заходила у навколишні ліси. Але страх, який недавно пережила, гнав подалі від побаченого. Здавалося, чим далі опиниться від села, то буде у більшій безпеці.

Нагадавши вчорашню днину, Мирося зайшлася плачем і присіла на одному з сухих ломів. Плачучи не замітила, що міняючись, ліс начебто кращав. Відразу почула пташиний спів, який набирав все нових і нових відтінків. Глянувши в один бік і вслухавшись у той щебіт, зробилося приємно на душі, подивилася в інший бік, одні й ті ж самі пташки щебетали одну й ту ж саму пісню, але їй подумалось, що то співають уже інші і краще. Відчула миттєву насолоду… Але щось згадавши знову зайшлася плачем.

Вчора всією сім’єю готувалися до веснування. Надворі весело буяла весна. Сонце радісно обцільовувало землю гарячими променями. Поміж ними повівав веселий вітерець, який, граючись з гілками дерев, весь час крутився довкола них, нагинав то в один бік, то в другий. Мама, вона з молодшим братом і ще три молодшеньких сестрички сиділи довкола картоплі, яку час від часу викидав з ями тато, і обривали паростки. Теплий вітерець залітав і до їхнього гурту, теж кружляв довкола, обсипаючи опалими пелюстками, холодив з великою приємністю їхні тіла, обвівав картоплю, підсушуючи її. Старенька бабця, прижартовуючи, веселила їх усякими давніми спогадами. Всі від душі сміялися. Ніхто не передчував великої біди. По всьому повечеряли і полягали спати.

А вдосвіта! О Боже! Пробудилися від страшних криків і диму, яким затягало до хати.

— Горимо! — закричав брат і кинувся виносити на подвір’я подушки, перину, верені. Але тут на подвір’я заскочило якесь страшилище на коні закинуло на брата аркан і почало тягнути за собою. На поміч кинулися бабця з мамою, але воно замахнулося на них кривою шаблею, і ті попадали на землю. З-за рогу хати вискочив тато з рогатиною, з якою ходив із сусідами на ведмедів. Але і його чудовисько рубануло шаблею по голові.

Мирося від несподіванки тільки зойкнула і мало не втратила свідомість. Вхопивши навперед себе трьох сестричок, вискочила через заднє вікно, яке вело на город, і хотіла з ними податися до лісу. Але тут надлетів знову ж таки той самий вершник на коні, чи, можливо, інший, усі були подібними. Вона лише замітила, як в Олечку залетіла стріла, потім у Марусині груденята, а наостанку стріла вразила і Настуню. Мирося з розпуки подивилася на грізного вбивцю її сестер. Перед очима все заколихалося, думала, що впаде, але монгол накинув їй на шию аркан і потягнув за собою в бік лісу. Через якийсь час відчула, що аркан послабився. Відкрила очі і побачила, як монгол падав з коня зі стрілою в правому оці. Чиясь випущена стріла поразила лиходія.

Мирося впала на землю, ймившись за шию, яка вже почала щеміти. До її слуху аж тепер дійшли зойки і волання вмираючих, нестерпні крики дітей, тріск палаючої деревини на хатах і господарських будівлях. Незнайомі крики чужинців. Від цього спам’яталася, дістала якусь надприродну силу і пригнувшись кинулася щосили бігти до лісу. Її помітив один із монголів і спрямував до неї коня. Але припізнився. Вона встигла сховатися за густими деревами.

 

Недалеко заревів звір. Мирося пополотніла зі страху. Оглянувшись довкола, не замітила якогось дерева, на яке можна було б видряпатися. Боязко іти вперед, а ще страшніше повертатися назад.

Зі страху на голові стало підійматися волосся. Очі заокруглилися. Недалеко між деревами почувся хрускіт опалих гілок. Хтось продирався крізь зарослі. Мирослава закрила обличчя руками. Стало ніби тихо. Помало відняла руки. Перед нею стояв Василь Ватаманович з їхнього села. Обличчя в крові, роздерта сорочка. В руках держав сокиру з великим топорищем і рогатину. На плечах висів лук і шкіряний мішок зі стрілами.

— Славайсу Христу, Миросю!

Та впала йому на груди і дала волю сльозам. Розуміючи, в якому стані перебувала, не зупиняв, лише гладив по голові. Він теж позбувся старих батьків, дружини і трьох маленьких синочків. Нікого з них не врятував, лише заколов рогатиною одного монгола, чим урятував собі життя. Другого поразив стрілою, коли той помчався до лісу за якоюсь дівчиною. Василь тоді чітко не розгледів. Але добре знав, що врятував її від смерті або від невільництва. Опинившись у лісі подалі від небезпеки, пішов розшукувати ту, котру врятував. І знайшов. Він теж був у неменшому стресі від побаченого. Що це за нарід такий, яка матір їх породила, яким молоком годувала, чому чинили такі звірства? Страшно про таке думати.

— Це не люди! — голосніше заголосила Мирослава. — Це антихристи… Звірі… Звірі у людській подобі! Як це так нищити живих людей?.. Ні в чому не винних перед ними. Невже це кінець світу?..

Василь ще трохи почекав поки та заспокоїться.

— Давай, Миросю, підемо далі. Це ще не кінець світу. В одкровенні святого Івана Богослова писано, що він може наступити в кінці другої Петрової тисячі. Хоча про день кінця світу знає лише наш цар і владика всього світу — Господь Бог.

— Куди? — в розпачі та безнадії підняла заплакане обличчя.

— Подалі від цих проклятих монголо-татарів. Хто зна що в них на умі. Ми ще не знаємо, чи вони підуть далі, чи будуть рискати по лісах за такими як ми?

Кружляли звіриними стежками, протоптаними з давніх часів і не одним поколінням звірів. Вони були вузькі але добре втоптані. По боках то тут, то там виднілися кістки: оленів, козуль, диких баранів та іншої звірини. Між товстеленними деревами, крізь густі зарослі чого тільки не набачились. І тура з двома турицями, і ведмедів, лосів, косуль, оленів. Бачили, як недалеко пробігла зграя вовків. Мирославі час від часу доводилося затуляти рот рукою. Старалися, щоб звірі їх не помітили. Але ті озирались у їх бік, оскалювались, ревіли, гарчали, кричали. Людей, можливо, й не помічали, але людський дух відчували, тому і тривожились.

 

Мирослава й Василь ще трохи пройшли тополевими зарослями й дійшли до трьох водних джерел, які ключами били з-під землі, і то майже поряд. Дотепер не відчували спраги, хоча сонце пекло зверху немилосердно. Зранку ще й ріски не мали в роті.

Коли побачили чисту джерельну воду, зразу припали губами до неї. Хотіли пити й пити. Та раптом позаду почули рев ведмедиці. Біля неї невинно стояли двоє ведмежат.

Василь скочив на ноги, тримаючи в правій руці сокиру з великим топорищем, а в лівій — рогатину. Мирослава зойкнула, відскочила і заховалася за нього. Василь приготувався до атаки ведмедиці. Добре знав, що зустріч з такою гостею до добра ніколи не приводила. Моментально задумав оборонятися. Будь що буде. Ведмедиця заревіла ще раз, але вже тихіше. Василеві відлягло від серця. Вона незадоволено повернулася, мордою штовхнула своїх ведмежат і подалася у протилежний бік.

— Це, напевно, їхній водопій.

— Давай підемо звідси подалі.

— Ні! Нехай вони ідуть звідси подалі, — вперто мовив Василь, засуваючи топорище за ремінний широкий пояс. — Тут, напевно, осядемо і покажемо всякій звірині, що ми тут господарі. Монголо-татарам ми це доказати безсилі. Але прийде наш час і ми докажемо їм, хто тут господар на нашій землі. — Дайте нам часу! — грізно кинув у бік, звідки вони з Мирославою прийшли, — і ми вам покажемо! — І грізно помахав кулаком.

 

ІІІ

Василь вернувся шукати по лісі таких, як вони з Мирославою.

“Не може так бути, щоб більше нікого не було, адже вздовж Пруту сіл багато. Та і Дністер, все говорили, не дуже далеко” — думав мовчки і обережно ступав звіриними стежками, щоб, не дай Боже, не зустріти монголів. Довго не довелося блукати самому. Раптом помітив юнака, який назвався Іваном Кутейком.

— Як я вас, вуйку, налякався!

— Ми тепер усі, хто чудом уцілів, бродимо лісом, як привиди.

— Яка це кара Божа на нас звалилася? — квилив той.

— Не розкисай, як баба, а йди в інший бік і шукай таких, як ми. Думаю, що багатьох зустрінемо. Всіх направляй до трьох джерел, що в тополиному лісі. Там поки що осядемо. Далі буде видно. Життя покаже…

До вечора зібрали біля сорока людей. Були тут Марія та Іван Заєчовичі, Пилип Маркозик, Параска Станич з дітьми, родина Чеботарів, Гаврило Стецьків, Ганна Сиродюкова, Настя Семенів, Василько й Марійка Семковичі, старі Станичиха і Кривчучка, подружжя Кульчиків, пришкутильгав дід Єрус та інші. Усі якось невинно і боязко озирали одне одного, пригнічені, перелякані. Одні плакали за рідними, інші молилися. Ніхто не згадував за їду, не питали, як будуть жити далі. Якщо спочатку кожний радів, що залишився живим, то тепер на всіх наступила якась байдужість, безпомічність.

 

Раптом в усіх мороз поповз попід шкіру, коли на другій стороні водяних джерел показався великий тур з двома самками. Одні величезні роги справляли який страх.

А коли той заревів, то здавалося, що листя на височенних тополях зашелестіло. Всі принишкли зі страху.

— Господи! Це що за кара! Це що за день видався? — подумала стара Станичиха і стала хреститися. Тур почав гребти ногами землю під себе, ревіти, очі налилися кров’ю. Всі кинулися хреститися і подумки: “Господи! Не допусти ще до одного гріха!” Пилип Маркозик і Микита Чеботар схопилися з місця і взялися за луки. Іван Заєчович вхопився за рогатину, а Гаврило Стецьків і Грицько Кульчик — за довгі топорища. Усі готові до двобою із новою загрозою. Чи тур відчув на іншому боці велику силу і загрозу своєму життю, чи щось інше, але чомусь присмирнів, витягнув шию в бік переляканих людей і довго втягував в себе повітря, ніби щось вивчав. Потім повернувся і пішов туди, звідки прийшов. За ним побігли молоді самки.

— Нам доведеться ще не один страх пережити, — мовив старий Єрус, — сюди ведуть безліч звіриних стежок, напевно, це був один із їхніх водопоїв. Чи не ліпше нам змінити місце осідку?

— Ніколи! — твердо мовив Пилип Маркозик, — нехай дичина міняє місце водопою. Вони хочуть доброї і смачної води. А ми хіба гірші від них?

 

Надвечір уже не молода жінка, ледве волочачи ногами, привела попід руку старого монаха. Всі вивчаюче дивилися на незнайомця. Одягнений у довгу і чорну рясу, підперезаний поясом з якоїсь товстої тканини. Через плече висіла, волочачись при боку, невелика торбина, босий із закривавленими пальцями на ногах. Лице розсічене навпіл, напевно, монгольською шаблею. Голова перев’язана брудною ганчіркою, з-під якої сочилася кров і текла по скуйовдженій бороді. Очі закриті. Ледве стояв на ногах. Дехто піднявся і допоміг опустити його на землю. Потім наламали гілок з листям і постелили під ним.

— Київ! Київ!.. Місто руських городів…Спалили…Знищили…Воєвода Дмитро…Воєвода Дмитро… — шептали його губи. Всі затихли. — Князь Данило Галицький…Князь…Де ти, князю?..

Почав ворушити головою, припідняв і безсило впав.

А князь Данило Галицький у цей час сидів у світлиці угорського короля Бели і переконував, що монголо-татарські полчища є загрозою не тільки Червоній Русі й Угорщині, а всьому християнському світові.

— Треба піднімати народи! Негайно! Бо буде пізно!

Звернулися до папи римського по допомогу, щоб організувати хрестовий похід проти страшних орд хана Батия. Але папі було не до цього. Проти дев’яностолітнього римського папи Григорія ІХ виступив німецький імператор Фрідріх ІІ. Ішла боротьба за першість у Європі. Хто сильніший.

— О горе! Велике горе! Не сьогодні то завтра будуть горіти Карпати… Будуть горіти… Буде горіти Європа… — шептав монах крутячи головою.

— Тихо! Тихо! Щось говорить!

Усі затихли.

— Блаженний…блаженний… хто має вуха і чує… дотримується слова Божого… час бо близький… — і затих.

— Марить, — мовила незнайома жінка

Усі сиділи тихо, приголомшені цими словами. Враз піднявся Василь Ватаманович, який уже почав проявляти своє лідерство.

— Хто бажає йти зі мною? Треба подумати про їжу. Думаю, що від ранку навряд чи хтось з вас мав хоч ріску в роті.

Піднялися Іван Кутейко, Іван Заєчович, Пилип Маркозик, Микита Чеботар, Гаврило Стецьків та інші.

— Веди нас, Василю.

— Наступила друга… Петрова тисяча… друга… це диявол спокушає нас… диявол… випробуває нас, хто має вуха нехай чує, хто має очі нехай бачить…ця татарва від диявола і буде довго панувати над нами… довго…всі князі галицькі та інші правителі Європи будуть поклонятися їм… мусять…мусять…поки що ніхто не здолає їх, ніхто…але прийде час…о, далекий той час…довго буде світити сонце, багато води витече в море…багато крові проллється…аж тоді, аж тоді впадуть монголо-татарські пута… але буде проклятий той князь, який пригріє під боком частину Золотої Орди…довго будуть нащадки його проклинати… знову буде ллятися невинна кров…помішається християнська кров і бусурманська…

Усі поозиралися на голоси, що почулися між деревами. Чоловіки та хлопці несли забиту косулю. Зразу одні взялися білувати, інші заготовляти дрова, треті повитягали із широких домотканих штанів кресала.

Сонце хилилося до заходу. Як зранку сходило багряночервоним, так і тепер заходило. Всі повернули голови туди, дехто почав тихенько плакати, інші мовчали, виплакавши уже всі сльози.

— Бідна моя Русь!…— вигукнув монах, і знову всі повернули голови до нього.

— Дайте йому пити, дивіться, як у нього спеклися губи. Він, напевно, горить усередині.

— Чим дати напитися, коли нема ніякої посудини?

Стара Станичиха зняла з голови якийсь шматок білявого полотна, підійшла до джерела, намочила і почала легенько викручувати, направляючи струйку води в рот пораненому. Той жадібно ловив каплі холодної цілющої води.

— Я мала дома такі трави, що зразу б цьому бідоласі полегшало. Завтра піду пошукаю в лісі. Може, допоможу йому.

На вогнищі почали пекти м’ясо. Приємні запахи від нього лоскотали ніздрі. Вверху зашелестів вітер. Тополі були старезними, високими, і він лише гойдав молодими гілками та листям, яке вже устигло розпуститися.

— Бідна, моя Русь, — через мить повторив монах. — Після смерті Данила…після смерті…впаде її міць…ой, упаде…біда, коли отець має недостойних синів… і Русь — наша мати втратила кращих синів. І довго не буде їх мати… Русь… нашу Русь почнуть рвати на кавалки чужинці…я бачу кров… горе і сльози мого народу… ой Боже!… Пощо така кара? Невже через будови великої Київської держави…де також проллялося багато крові, проклять…сліз і горя… Господи, невже це нам віддається? Як ти говорив… що посієш, те й пожнеш…

М’ясо спеклося. Розривали на кусні. Де не могли розірвати розрізали шаблею. Їли мовчки. Кожному здавалося, що такої смакоти ще ніколи не вживали. Голод дався взнаки. Недалеко в лісі завили вовки. Від несподіванки в багатьох поповзли мурашки по спині. Хто сидів подалі, підсів поближче до гурту і вогню. Час від часу підкидали сухого ріща, щоб не загасився вогонь. Вечоріло. Відблиски вогняних язиків відбивалися на суворих обличчях людей і на деревах. З боку здавалося, що якісь невидимі вогненні істоти танцюють по деревах. Кожен думав про своє.

— Діточки мої, діточки, — раптом заголосила Марія Заєчович, — ще вчора ми разом вечеряли, як ви тішилися, як ви сміялися, як раділи своєму життю, дід з бабкою жартували з вами… а сьогодні вас уже нема…Господи, Господи! Пощо така кара, в чому ми так тяжко завинили перед тобою?..

Заголосила і Марія Кульчикова. Шестеро діточок, як корова язиком злизала. За нею Ганна Середюкова — втратила батьків, чоловіка і семеро дітей. Настя Семеніва теж за один миг осиротіла. Дід Єрус утратив своїх найдорожчих дружину і внучку. На старість Бог наділив їх сином. Уже майже двадцять років, як сина розірвав у лісі ведмідь, а невістка померла від незнаної хвороби. Він також похилив свої старечі плечі.

— Де ти, наша Київська Русе? — відкрив очі монах, — нема…нема…пройде якихось сто років і не стане Галицько-Волинського князівства…ой де, де, ой де де…розшматують Украйну наші воріженьки…на клаптику землі…на клаптику землі омите водою постане наша міць, яка буде наганяти жах на наших воріженьків…ой буде. Але Украйну не зроблять вільною…замалі сили. Знайдеться витязь, якому воріженьки дуже насолять у душу, підніме народ, зайде в Європу і всього. Не доб’ється поставленої мети…ой не діб’ється, і кості його розкидають по білому світові.

Усі сиділи, слухали марення монаха, який говорив незрозумілі речі. Він був без пам’яті, напевно, доживав свої останні години.

— Чи залишилось у когось м’ясо? Покладіть у рот, може, проковтне.

Стара Станичиха, яка найбільше прислухалася до монаха і, здавалося, розуміла його сказані слова, бо час від часу хрестилася, підійшла і поставила в рот кусочок м’ясця. Але той закрутив головою і м’ясо випало з рота.

— Бідненький ти наш, — помахала головою, — ти вже не жилець на цьому світі.

Монах, ніби почувши сказані слова, продовжував:

— Об’явиться ще один молодець, який захоче… захоче визволити свою неньку з-під ярма, але йому не повірять… не підтримають… вся справа загине… його кості спочинуть у далекій землі… На довгі віки затягнеться темна завіса над нашим народом.

Потім на нашій землі за сприяння Сатани зійдуться два здорові, круторогі барани… почнуть битися… з їхніх рогів будуть розлітатися великі іскри, від яких горітимуть будівлі, а земля підійматися вверх…настане страшне лихо… ще більше як світовий потоп…стануть одні народи проти інших, а зброя буде… не мечі чи рогатини, а така… що буде вивергати із себе страшний вогонь і залізо…яке буде розлітатися і все нищити на своєму шляху…але…але…наш Спаситель не допустить… щоб сталося…страшне і непоправне…направить усе те в потрібне русло…так, так…появляться птиці із залізними дзьобами…які будуть сіяти страх і смерть помежи людей…

Від почутого стало всім страшно, баба Станичиха аж заплакала.

— Що він там меле з гарячки? — спалахнув Василько Семкович.

— Ану тихо! — прикрикнула Станичиха, — молоді, зелені, що ви розумієте? Це є пророк і говорить пророчі слова. Якщо самі нічого не розумієте, то слухайте розумного чоловіка. Він святий!

 

Навколо посутеніло. У вогонь підкидали ріща. Від вогняних язиків довкола нічого не було видно, лише чулося поодиноке ревіння ведмедів, завивання вовків та ревіння турів. Їм зразу не сподобалися ці пришельці, які осіли в їхньому звіриному царстві і навколо поширювали людський запах. Вони ще не розуміли, що їм доведеться потіснитися, бо ватажок цих пришельців Василь Ватаманович уже надумав собі, що ось тут вони почнуть копати землянки – тимчасове житло.

Від денного сонячного тепла в лісі зробилося парко, до того від вогнища несло гарячістю, люди, перенісши тяжке лихо, постеливши сухого торішнього листя, почали засинати, особливо молоді. Старші ще прислухалися до марення монаха, який не переставав крутити головою і бормотіти:

— Знову настане такий час, що будуть намагатися здобути свою українську державу і намарне…

— То що це виходить, що ніколи не буде уже української держави? Галицько-Волинської?!

— Помовч! — прикрикнула Станичиха і нахилилася над монахом, щоб ліпше чути.

— В той час на землі… повстане Сатана… одвічний ворог Господа нашого… і всього людства…випустить на волю трьох царів-дияволів…буде литися людська кров рікою, а люду загине…це що тепер гине, це дрібничка… один із царів одружиться із дочкою… в іншого дід одружиться із дочкою… народ буде жити ще гірше як худоба у ярмі…церкви будуть нищити…будуть боротися проти церкви і віри Ісуса Христа…за владу буде боротися сам Сатана…як сказано в одкровенні Івана Богослова: “І з’явиться на небі, — ось змій червоноогнянний, великий, що має мати сім голів та десять рогів, а на його головах сім вінців”…

— Боже! Невже таке може статися? — заголосила Станичиха хрестячись.

— Людство винайде таку зброю… що не треба стріляти… буде відбирати розум у людей… припустимо… припустимо… на вас буде нападати ведмідь… а ви не будете оборонятися… буде рвати вас на кавалки… а ви будете смирно стояти і чекати смерті… аж в кінці другої Петрової тисячі постане Українська держава… але це вже буде недалеко до кінця цього світу… Ісус Христос почне боротьбу із Сатаною і знищить його, все його царство… переб’є його темні сили… тоді…тоді… — і монах замовк.

Плачучи від горя, Станичиха ще раз подивилася на монаше обличчя, простягнула руку і затулила повіки.

Підійшла до Пилипа Маркозика, який не спав, підтримуючи вогонь:

— Відійшов наш святий, — і вкотре заплакала.

Чужий для неї чоловік, а такий став її близьким, майже рідним. Ріднішим, ніж її Василь, якого вчора розполосували надвоє монголи. Як він там? Як там господарка? Все погоріло, чи щось зосталося? Треба би піти похоронити Василя. Але чи є ще в селі монголи, чи відійшли?..

Місяць підіймався в небі все вище і вище, розмахуючи своїми могутніми крилами, пильно дивився на землю, де горіло вогнище, а навколо покотом спали люди. Діти Параски Станич чомусь весь час переверталися з одного боку на інший, то лежали, скорцюбившись головою до колін, то випрямлялися. Марійка Семкович уві сні заплакала. Станичиха підійшла до неї, погладила по голівці, і та затихла.

А вогонь горів. Це було світло і їхня надія…

 

IV

Удосвіта попробуджувалися від турового реву, який стояв навпроти них на протилежній стороні від трьох водяних джерел. Біля нього крутилися молоді тури і кілька самок. Напевно, за звичкою прийшли до водопою і ще не звиклися з тим, що цей водопій уже не їхній. Дехто з чоловіків узявся за рогатини, дехто за луки. Пилип Маркозик таки натягнув тятиву лука і випустив стрілу в молоденького тура. Стріла пробила груди і звідти потекла по шкірі яскрава кров. Тур якось дивно підскочив, хотів бігти, але стежку запрудили його родичі. Другу стрілу випустив Гаврило Стецьків. Вона попала в шию, звідки також бризнула кров.

— Це буде нам на сніданок.

Решта турів і самки кинулися навтіки крізь чагарники і буреломи. Котрі побігли по стежці, ті зразу зникли, а котрі запутались у чагарниках, ще довго вибиралися звідти. На тому місці, де тільки що стояла худоба, залишився лежати молодий тур.

— Ти, Пилипе, і ти, Гавриле, білуйте і готуйте сніданок, — мовив Василь Ватаманович, — а решта, хто хоче, похоронимо монаха. Не лежати ж йому тут отак.

— А де похоронимо?

— Я ще сам не знаю.

— Такий славний чоловік. Такий славний…

— Добирався аж із самого серця нашої Русі і в наших краях знайшов собі вічний спочинок.

— Ішов від якогось воєводи Дмитра до нашого князя Данила.

— Певно, ніс якусь важливу вістку.

— Тепер ця вістка буде лежати разом з ним у нашій землі.

Поки розмірковували над долею монаха, Василь Ватаманович та інші готували ноші. До двох довгих палиць приладнали кілька поперечних, зв’язавши корою, здертою із молодих деревець. Монаха поклали на ноші і лісовою звіриною стежкою подалися подалі від їхнього тимчасового стійбища. Похоронна процесія йшла мовчки. Ніхто не говорив, усі позгинали голови додолу, і кожний думав, що отак треба зробити з їхніми родичами. Десь там круки уже викльовують очі, тіла на сонці десь порозбухали. Але татарва…

Хтось спам’ятався:

— А куди ми йдемо?

— А й справді! Далеко вже відійшли. Та і вертатися не будемо.

— Ось тут невелика галявинка, тут і похоронимо.

Грицько Кульчиків з Іваном Кутейком взялися до копання ями. Шаблями не робота. Коріння рубали сокирами.

Поверталися мовчки. Таке враження було, ніби виконали перед кимось якийсь обов’язок. Далі кожний думав про все втрачене, особливо про рідних. Усе ж таки рідні серцю обличчя.

Їхні сумні думки перервав запах свіжої їжі. Аж тепер відчули, що пора снідати. Усі побігли до води помити руки і помитися. Потім розсілися довкола вогнища. Пилип розривав, розрізував тушу на шматки. Хоч м’ясо було без солі, проте всі їли з апетитом. Коли трохи підкріпилися, почали зиркати на Ватамановича. Без віче, без зговору він став їхнім старійшиною.

— Треба піти до своїх дворів і навести по можливості якийсь порядок.

— Чи будемо відбудовувати своє житло, чи як?

— Я довго думав над цим, — повагом почав говорити Ватаманович, — монголи знають про наші села. Чи є вони ще там і чатують на нас, коли ми вийдемо з лісу, чи вже відійшли, нам не відомо. Наші села розміщені недалеко від гостинця. Думаю, вони весь час будуть їздити по ньому і кожний раз повертатимуть до нас. Спокою від них не буде. Тут вони нас не скоро знайдуть. Тут гарне місце. Будемо корчувати ці товстеленні тополі і будувати житла. Поки що будемо копати землянки, щоб можна було сховатися від негоди — вітрів, дощів, від дичини. На нас чекає тяжка робота.

“ Хто б міг сподіватися, що цей Ватаманович такий розумний?” — думала стара Станичиха.

“ З нього буде справжній господар і наш старійшина”

“ Так говорить, ніби робив це все життя” — думали інші.

— Але щоб приступати до цих робіт, — впевнено продовжував Василь, — кільком треба піти у свого роду розвідку, взнати чи є там монголи в селах, в якому стані загиблі, може ще знайдуться поранені.

На Василя дуже лагідно дивилася Мирося. Просто любувалася ним. Обличчя кругле, засмагле, чупер на голові чорний-чорний злегка кучерявиться, він час від часу підкидає ними назад голови, очі карі, губи виповнені, що свідчить про добру і лагідну душу, але прямий ніс, високе чоло, стиснуті весь час губи свідчили про його впертість, напористість, тверду вдачу. Миросину спостережливість перехопила стара Станичиха і всміхнулася про себе.

—Якщо є такі треба негайно перенести сюди, — ніби карбував на камені кожне слово Василь. — Якщо нема монголів, то завтра усі підемо на поховання загиблих. Треба відшукати різний інвентар, якщо не згорів, рештки одежі, посуду, нам тут усе пригодиться на господарстві. Я висловив свою думку і моя вам така порада. Якщо в когось є інші думки, прошу висловлюватися. Питання ці дуже серйозні, адже вирішується наша подальша доля. Як нам далі жити.

Усі замовкли, смакуючи в думках почуте. Думки переривали ревіння турів. Видно їх тут дуже багато. Ревіли ведмеді. Десь недалеко рохкали кабани, риючи землю за жолудями або іншим їством. Поки що дубів тут не бачили. Небо було чистим. Вверху витало кілька беркутів, вище від них тріпотіли крильцями жайворонки, заливаючись чудесним співом. Навколо тополь обсіли горобці, вище від них сиділо багато шпаків. Усе це горланило кожне по-своєму. Заливалися співом солов’ї, кукукали зозулі, стукали об стовбури дерев дятли. Десь недалеко розпочало свої ранішні концерти жаб’яче царство.

Після довгої мовчанки взяв слово найстарший дід Єрус. Худощаве видовжене обличчя, сиві патли на голові перев’язані на чолі білою вузькою тканиною, сива борода звисала аж на груди, довгі від роботи жилаві руки, висохлі долоні на кінці з довгими пальцями і не обрізаними нігтями:

— Тут нема чого кривити душею. Все, що ти сказав, Василю, дуже добре і файно. Але де є гарантія, що монголи не доберуться і сюди?

— Я не всемогучий і не всевидячий. Гарантії такої дати не можу. Я виклав те, що думаю, аби було ліпше. Якщо у вас є інші думки, то прошу дуже, викладайте ось тут.

Запала мовчанка.

— Щоб приймити остаточне рішення, — знову вкинув своїх п’ять грошів до гурту дід Єрус, — добре було би дізнатися, що там діється в наших селах, і вивчити тутешню місцевість. Думаю, що ніхто з нас тут раніше не бував.

 

V

Пилип Маркозик, Іван Кутейко, Іван Заєчович, і Микита Чеботар обережно пробиралися звіриною стежкою до гостинця.

В кожного натужно билося серце від хвилювання. “Що там діється? Чи є ще монголи?”

Нарешті підійшли впритул до гостинця, який вів від Чорного моря і до Європи. На гостинці відбувався жвавий рух. На захід прямували завантажені чимось вози запряжені кіньми, інші поволі тягнули воли, декотрі бики. Котилися невеликі гарби з двома дерев’яними колесами. Їх теж поволі тягнули двогорбі верблюди з високопіднятими шиями і головами. Багато верблюдів були нав’ючені частинами розібраних войлочних шатер, на кількох гойдалися гарно змайстровані невеличкі юрти з віконцями, в яких красувалися обличчя файних жінок чи дівчат. Здавалося, що вони, як і верблюди на всіх і на все навколо дивляться зверху. Їх обганяли монгольські вершники на якихось дивних низькорослих конях. По дорозі гнали цілі стада коней, худоби. Надворі бралося до спеки, а всі люди були одягнені в овечі кожухи, на головах якогось дивного покрою знову ж таки з овечої шкіри шапки доверху загострені. Назустріч теж тягнулася валка завантажених фір, невеликими групами скакали вершники, може, то були гінці із донесеннями до свого повелителя хана Батия, а може, аж до їхньої монгольської столиці Карокорума — до самого їхнього правителя великого кагана.

Усе це супроводжувалося якимось дивним гамором. Одні туди, інші звідти. Уздовж дороги рубали дерева сотні людей, загорілих, голих до пояса. Це були невільники. Над ними повсякчас ляскали великими нагаями монгольські наглядачі. Розширювали дорогу, бо все це не поміщалося на вузькому гостинці.

— Дивись! — пробурчав незадоволено Іван Кутейко, — відчувають себе повноправними господарями. Ніби в себе дома. Нічого! Думаю, це буде недовго.

— Коби не було, поки сонце зійде, роса очі виїсть.

— І я думаю, що це надовго. Людей перебили, ще переб’ють немало. Кого не вбили, то заграбастали в ясир. Цікаво, серед цих лісорубів наших сільських нема? — приклавши долоню до очей, став пильно придивлятися. — Думаю, що наша Червона Русь зміліє на живу силу.

— Це ж треба, щоб відродилося не одне покоління людей, щоб набрати сили подолати цю нечисть.

— Та й треба, щоб і в них щось сталось таке…Щось таке… Щоб їх стало менше. Або напустити на них мор, або щось інше.

— Так, так! Підеш і напустиш на них мор…

— А все-таки я буду їх по одному вбивати. Отак кожний день, по одному, як тих горобців, — не мирився Іван Кутейко.

— Ти багато вбив горобців на своєму віку?

Всі замовкли. Про те щоб перейти дорогу не могло бути й мови

Їх увагу привернули, кілька десятків вершників, які появилися зі сходу, скачучи, на ходу давали якісь команди. Всі фіри, колісниці, повозки, які їхали зі сходу і з заходу, почали з’їжджати з дороги, їздові зіскакували з них, падали на коліна і голови наклоняли до самої землі.

 

З боку Снятина показалися вершники. Це батиєві нукери. Вони тримали високо над собою буйволячі і кінські хвости, як знак, що за ними їде знаменитість, хтось дуже важний у цьому поході. І справді! На деякій відстані показався вершник на великому білому коні. Він вправно держав у правій руці кінці вуздечки, на якій блистіли золоті бляшки. Весь час придержував гарячого коня, який безперестанку перебирав ногами, мовби танцював. Здавалося, відпусти вуздечка, то кінь би помчав у вічність. На голові у вершника красувався шолом із чистого золота, у правому вусі висіла золота сережка, кожух, накинутий на плечах, обшитий золотими і срібними нитками, з-під нього виднілися червоні саф’янові чоботи, підбиті золотими підківками. Чоботи вправно впиралися у золоті стремена. Вершник час від часу привставав на стременах чим піднімався над гарно виробленим сідлом оздобленим золотими детальками. Від сідла з лівого боку пролягала золота лента аж до хвоста, попід нього і завертала по боці коня до правої сторони сідла. Вершник хоча і підскакував на сідлі, але здавалося, що дивиться тільки в одну міру.

За ним скакали його наближені чінгізіди, близькі родичі, які усюди його супроводжували. А за тими — два велетні-пельмани, які за волею самого Батия не одному воїну переламали хребет. Далі показався батиєвий тумен — десятитисячне військо непереможених, якими безпосередньо керував сам великий джихангир — хан Батий.

Над ними витали хмари куряви. Довго довелося чекати, аж до смерку, поки пройшло це військо, а за ними фіри з розібраними частинами юрт, нав’ючені двогорбі верблюди, двоколісні гарби, запряжені биками і волами, безліч маленьких оздоблених юрт колихалися на двогорбих верблюдах, безліч возів набитих усякими наїдками та питвом і всяким добром. При дорозі так усі й клянчили у великій покорі. Ніхто не смів порушити страшних правил, які були заведені у монголів.

Нарешті заворушився люд, повставали з колін струшуючи із закляклих ніг пилюку, почали виїжджати фірами, гарбами, кіньми, волами, биками на дорогу і знову кожне рушило у свій бік. Знову загуділа своїм ритмом велика дорога.

— Т-а-а-ак! — протягнув Пилип Маркозик, — сьогодні нам не попасти до своїх сіл. Доведеться ні з чим повертатися до своїх. А де Іван?.. Кутейко де?..

Всі перезирнулися.

Раптом побачили, як в одного із вершників на гостинці влучила стріла, і той на скаку повалився на землю. Кілька монголів випустили стріли в напрямку лісу недалеко від них. Кинувся туди Пилип, а за ним інші. Між кущами лежав Кутейко зі стрілою в грудях.

— О Боже! — вигукнув Пилип, — навіщо ти це зробив, Іване?

Усі нахилилися. Іван застогнав.

— Живий! Живий! — вигукнув Іван Заєчович.

Пилип присів і спробував витягти стрілу. Кутейко ще дужче застогнав. Той сіпнув стрілу сильніше, Іван скрикнув від болю.

— Терпи, Іване, ти сам собі це зробив. Ану, хлопці затуліть йому рота. Ще раз добряче вперся ногами в землю, щосили сіпнув за стрілу і витягнув. Звідти буркнула кров. Пилип рукою затулив рану. Кутейко втратив свідомість. Від втрати крові і великого болю побілів, як липовий хрестик.

Хлопці спорудили щось подібне до нош і попрямували до джерел.

Скоріше до Станичихи. Може, врятує молодця.

 

VI

Василь Ватаманович, Микита Чеботар, Гаврило Стецьків і Грицько Кульчик вирушили вивчити місцевість. Перший раз пішли по рівчаку, який дзюркотів з водяних джерел. Рівчак тихенько дзюрчав, як кожен день. Мандрівники не пройшли і сотні метрів, як побачили, що рівчачок упадає в болотисту трясовину. Микита Чеботар знайшов велику обсохлу гілляку і занурив. Майже три метри пішло вниз, але дна не знайшов. Від здивування присвиснув:

— Нічого собі! Попадися в таке багно, то чи й виберешся.

— Це якраз те, що нам потрібно, — усміхнувся Василь Ватаманович, — значить з цієї сторони маємо надійний захисток від цих проклятих мунгалів і їм подібних. Інтересно, яких розмірів сягає ця трясовина. Зверху отак подивитися, то рівне поле поросле осокою. Назвемо це місце Осокою. І ще! Підемо нижче, куди воно сягає?

Пройшли добрий гак. Болото вперлося в горб, але зліва ціла долина знову в болоті.

— Ого-о! Цим болотам нема кінця й краю. Понад Прутом такого ми не бачили. Ану, вертаймося і ходімо вверх.

 

Вони ще не знали, що ця болотяна місцевість тягнулася далеко вверх, розгалужуючись на два рукави. Посередині виднілося велике водяне плесо. Потічків ще не було. Просто зверху і з горбів вода стікалася до водяного плеса, в болота. Внизу цих боліт, недалеко великої річки, води стікали в Прут.

Болота непроходимі, дуже зарослі очеретом. У навколишніх лісах часто бували буреломи, зливи, дощі — і всі ті дерева й сушняк поступово зносилися у болота. В лісах тоді водилося багато дичини. Очерети, знесені водою дерева, мертві звірі — все це роками накопичувалось і при відповідних умовах перегнивало. Тому в гарячі дні з дна болота виділялися гази. Вода весь час булькотіла.

 

Так наші дослідники пробиралися царством природи майже до полудня. Зрідка крізь великі крони пробивалися вузенькі і широкі смужки проміння й освічували стовбури могутніх дерев.

Трохи вище від рівчака, який дзюрчав від водяних джерел, поверх болота блистіла вода. Здавалося, вода блистіла від одного підніжжя горба, де стояли мандрівники, до іншого, якого ледве видно на протилежному боці. Щоб ліпше роздивитися, треба трохи піднятися на горб ззаду поза ними. Коли піднялися, то зрозуміли, що через високі тополі нічого не побачать. Хіба лізти на величезну тополю. Тоді знову опустилися до болота, звідки добре було видно сонце. Хоча в лісі темно, але він жив своїм життям. Над водою літало більше сотні чайок і викрикували своє “Скігли! Скігли! Скігли!”

— Звідки вони тут узялися і так багато? — подумав Василь Ватаманович.

У болоті квакали жаби, ніби старалися перекричати одна одну, зовсім поряд змагалися у співах шпаки, цвірінькали до хрипоти горобці. Над високими тополями кружляло, каркаючи як ненагаразд, вороння. Вище від них ліниво махали крилами кілька беркутів, кружляючи довкола, ніби визирали якусь поживу в лісі. Високо-високо в небі тріпотіли крильцями жайворонки. Їхнього голосу майже не чути. Зате як тьохкали солов’ї в лісі, не відставали кукати зозулі. На перших порах від цього було приємно на душі.

Чи прислухаючись до цих концертів, чи від важких думок щодо вчорашнього дня, чи те, що довелося обминати болото, але хлопці, самі цього не розуміючи, забрели в такі густі нетрі, що між тополями ледве протискувалися, скрізь валявся лом, який мусили аж перелазити. Продершись через ці завали, зрозуміли, що втрапили до лігва ведмедів. Хотіли уже вертати, коли це перед Грицьком Кульчиком винирнув великий ведмідь на задніх лапах з відкритою пащею і таким ревом, що здавалося, зараз попадають ці великі тополі. В передніх лапах тримав уламок товстеленної гілляки з тополі і розмахував довкола. Грицько вихопив стрілу з луком і випустив зблизька у ведмедя. Чи то через відсутність досвіду, чи з незвички, а можливо, зі страху, стріла лучила в шию, але, напевно, не зробила великої шкоди звірові. Заревівши ще сильніше, той підскочив до Грицька і вдарив його лапою в груди. Чоловіка відкинуло на кілька метрів і через товстеленний лом лише мигнуло. Ведмідь кинувся за ним. Чим би це скінчилося, важко гадати, але в цей момент Василь Ватаманович махнув щосили довгим топорищем, на кінці якого блиснуло лезо гострої сокири, і вдарив звіра по тім’ю, розколовши голову надвоє. Звір повалився на землю, як поліно. Зовсім поруч заревів інший ведмідь, а може, то ведмедиця, та зачувши запах крові, вгомонилася. Чути було тільки хрускіт товстих гілок і все втихло. Товариші кинулися до побратима. Той лежав із розкиненими руками і заплющеними очима. Ватаманович розірвав сорочку. На грудях виднілася велика впадина, яка поступово наповнювалася, напевно, кров’ю. Шкіра, поросла волоссям, набухала. Хтось натиснув пальцем і відчув під шкірою рідину. Микита приклався вухом до грудей.

— Серце не б’ється.

Ватаманович рукою привідкрив повіки. Очі блистіли і дивилися в одну міру. Всі поскидали шапки. Постоявши трохи, зрозуміли, що в лісі є свої правила, які їм досі були невідомі. Василь білував ведмедя, а інші лаштували сякі-такі ноші. На ноші постелили шкуру вбитого ведмедя, зверху вже охололе тіло і подалися назад до свого стійбища.

Невдовзі заснувалося нове поселення. Почали корчувати дерева, будувати житла, обробляти землю. Коли зустрічали цих поселенців і запитували, звідки вони, ті відповідали: “А звідти, де високі тополі!”