«Село моє Топорівці. Етнографічний образ села», том 6, частина 5. Дмитро Мохорук

ІV. ВИГОТОВЛЕННЯ ВЗУТТЯ

Щодо взуття, то чоловіки ходили до церкви, на весілля, у гості в чоботах, літом дехто у черевиках. До роботи і коло господарства тільки босими. Так само хлопці. Чоботи і черевики робили сільські шевці: Андрій Кнігніцький, Степан Волошин, Микола Лесюк,Степан Великочий, Дмитро Никифорук, Юзеф Врубель та інші. Ремінь купували у жидів.

Жіноче взуття — чобітки, черевики та мешти купували у жидів. Під час весілля молодий дарував молоді й красиві черевики — з високими халявами, на високому каблучку. Жінки дуже шанували таке взуття. Взували тільки на великі урочисті свята. Бувало, що в цих черевичках навіть лежали у труні.

Знову звернемось до спогадів пана Теодора Баб’юка, що він запам’ятав коли приїхав до Топорівців у 1904 році: »Жінки на ногах носили саф’янові чоботи червоного кольору. Були жовті і зелені. Дівчата носили черевики з холявкою 20 см висотою, зашнуровувалися лише до половини, а вища частина відкрита. З неї звисав язик, прикрашений різними кольоровими шкірочками, капсулами. Підбір високий, десь на три сантиметри, закований підківками. На зап’ятку жовтими цвяшками були вибиті квіточки. Чоловіки одягали сорочки так, що десь двадцять сантиметрів не діставало до колін. Ззаду приморщена, напереді рівна припоясана окрійкою. На плечах киптар, який по швах вишиваний. На ногах чоботи з грубої шкіри і обов’язково підковані. У літню пору носили солом’яні капелюхи своєї роботи, зимою ходили у баранячці…»

У середині 50-х років минулого століття учителі в школі почали вимагати, щоб дівчата на уроки фізкультури одягали шаровари. Ця вимога довго буксувала через те, що цьому дуже противилися старші жінки. Ніяк не могли змиритися, щоб дівчата ходили у «споднях». Прямо-таки цькували тих, котрі виконували вимоги учителів. «Дівка у споднях! Дівка у споднях!» можна було почути на вулиці, коли ті ішли зі школи, і котрась із них ішла у шароварах. З часом усе змінилося. Дівчата не тільки носили шаровари під час уроків фізкультури, а взагалі всі почали носити їх. Навіть жінки.

У теперішні часи на це ніхто не звертає уваги. Дівчата носять так само сподні, як і хлопці. Навіть молоді жінки. У церкві можна побачити жінок у штанах. І все це стало нормою.

Куфайки вперше появилися в селі під час другого приходу радянської влади. Хлопчаки-підлітки вимінювали за самогонку у солдатів. Гумові чоботи вперше появилися під час заснування тваринницьких ферм. Їх носили працівники тваринництва.

Про те, що написано в цьому розділі, де в кого може викликати посмішку: «Кому це потрібно?» Я вважаю, що потрібно. Ми повинні знати, чим і як жили наші батьки й пращури. Звичайно, проти сьогоднішнього рівня життя то була велика бідність і простота. Та хто може поручитися, що через сто років, сьогоднішній рівень життя до того періоду не буде теж виглядати простотою.

ЖИТЛО

І. ВСТУП

Колись уселі будували хати тільки з м’якого матеріалу. Через відсутність цегли цегляних будинків не було. Цеглу почали використовувати після першої світової війни лише для будівництва печей, пізніше і кухонь. У печах викладали з цегли лише кобилу (верхня частина печі ізсередини) і дно.

Сільські хати будували переважно розмірами 9х4м. Посере-дині займали хороми (сіни),в яких було троє дверей: вхідні знадвору, направо до житлової кімнати, наліво до комори, яка служила господині для зберігання продуктів і складом для різних господарських речей. Будували хати розміром 7х4. Кімната була 4х4м і сіни 3х4м.

Багатші будували більшу хату. Наприклад: 10х5. Хороми були такі самі, а по боках дві великі кімнати. В одній жила сім’я, а в другій, краще прибраній, приймали гостей — храмових чи весільних. Хати були обернені вікнами переважно до півдня. Полудневе сонце завжди світило у вікна, яких у житловій кімнаті було троє: двоє обернені на південь, одне на схід. Значну частину кімнати займала піч із димарем.

ІІ. БУДІВНИЦТВО ЖИТЛА

Кожний ґазда старався розпочати будову весною, щоб до зими перейти жити до нової хати. Заможніші ґазди будували хати з дерева. По дерево їхали аж до Залуччя. Туди сплавляли з гір будівельний ліс і там жиди тримали великі склади із лісом. Коли дерево було на місці, ґазда наймав майстрів-розпиловщиків. Переважно це були гуцули.

Вони закопували у землю чотири стовпи висотою 2,5-3м. Між стовпами було десь 4м. По одну сторону до стовпів прикладали двоє дерев, робилася така собі естакада. По ній розпиловочне дерево викочували наверх і там фіксували клямрами (клямри могли бути розміром від 10 см до одного метра. Це залізні прути, могли бути вузькі пластини, на двох кінцях загнуті в один бік і загострені. Можуть загинатися і в різні боки. Все залежало від їхнього призначення. Гострими кінцями забивалися в дерево і намертво фіксували, чи якийсь дерев’яний вузол чи перехрестину, чи кутове дерев’яне з’єднання). Шовковими нитками, змоченими у розведеній синьці, на дереві з двох боків робили розмітку для розпиловки. Дерево розпилювали на дошки для столярних виробів, на сволоки (дерев’яні балки, які підтримували дерев’яну стелю, чи перекриття), на стелі, на лати. Називалося колись столярка, або футрованє.

Один розпиловщик ставав в горі, другий знизу. Спеціальною пилою зверху-вниз розпилювали дерево. Розпиловщики, кожен зі свого боку, слідкували за знаками на дереві, щоб пиломатеріали були рівними. Після розпиловки дошки перекладали, щоб сохли.

Тонше дерево обтісували сокирами на платви (дерев’яний брус по периметру даху хати), ще тонше — йшло на кізли (крокви).

Підвалини закладали з дуба, деколи з лакації (акації). Під підвалини укладали камінь, який привозили зі Стрільча, що недалеко від Дністра. Наріжні стовпи, як правило, були з лакації. Рідше ялові (ялина, смерека). Закид між стовпами робили з ялових брусків. Платви, лати, як і столярні вироби, теж ялові.

Бідніші ґазди будували хати без підвалин. Під наріжні стовпи підкладали плитки з білого каменю зі Стрільча. Закид робили з різного дерева. Через нестачу коштів для придбання дерева іноді наріжні стовпи клали тільки на кутах і де мали бути вікна й двері. В інших частинах забивали колики і городили вербовим пруттям. Після сільські теслярі робили дахи. Це були, як правило: Степан Пішак, Василь Мурмилик, Михайло Пішак, Степан Ковблюк та інші. Зробивши верх, пошивальники накривали його сніпками із соломи. Дуже рідко ґонтами і драницями. У 30-х роках, хто повертався із заробітків з Канади, то накривав хату оцинкованою бляхою. Були ґазди-багачі, які жили в хатах, накритих соломою, а стайні під худобу накривали оцинкованою бляхою. Так у селі появилися бляхарі: Микола Сливчук, Михайло Угрин, Михайло Харук, Василь Угрин, Микола Стусяк, Михайло Попович, Василь Мохорук, Микола Харук, Василь Стусяк, Іван Угрин.

Для накриття соломою, як правило, використовували житню солому, рідше пшеничну. Житня солома довша і міцніша. У селі були майстри-пошивальники — Ковблюк Василь Михайлович і Сопотик Василь Іванович.

Ґазда, що будувався, заздалегідь сіяв більше жита. Під час жнив жито жали серпом, перев’язували у снопи і молотили. Обмолочену солому зав’язували в околоти і складали в оденки (круглі скирти в діаметрі до трьох метрів і висотою до п’яти метрів. Зверху накривали від дощів). Коли вже надворі було менше робіт, господар запрошував помічників, снопи скидали з оденків, розв’язували, розстелювали і ще раз легенько молотили, уважаючи щоб не посікти солому. Потім невеликі снопи дергали на дерев’яній дергівці. ( Це був збитий щит розміром 1х0.6, на якому стирчали дерев’яні гострі шпилі). На дергівці залишалася, припустимо, суха повитиця і інші бур’яни. Солома мала бути чистою. Потім солому складали у великі снопи і перев’язували перевеслом посередині і по краях. Якщо господар мав мало поля, то складав такі снопи кілька років і зберігав десь під накриттям.

Коли наставав час пошивати хату, приходили пошивальники. Їх було 2-3 чоловіки. На допомогу ґазда кликав ще кількох робітників, які підносили околоти, другі розв’язували і подавали майстрам у верстат. Верстат — це своєрідна скринька, куди вкладалася солома. В однім кінці був ніж, який обрізав солому, щоб вона була рівною. Ніж був гострим, як правило, це був шматок коси. Він спрацьовував натисканням педалі ногою. Можна було натискати і рукою. У верстаті були спеціальні мітки. Згідно яких вкладалася солома і в одному і тому ж місці підрізалася. Після цього з боку, де солома була підрізана, на віддалі 12-15см перев’язували тоненьким перевеслом. Майстер розділював руками надвоє і перекручував. Це вже називалося сніпком. Та частина сніпка, що була підрізана, називалася гузір, а друга, де були вимолочені колоски, — чівка.

Пошиття хати соломою розпочиналося з рогів. Для цього використовували сніпки-провертні. Роги пошивали ніби сходинками, що надавало привабливого вигляду верхові і хаті в цілому. Перший раз розпочинали класти роги спереду, могли й збоку. Після пошивали сніпками знизу. Перший ряд складав стріху хати і пошивався гузіром знизу. Сніпки, які йшли на перший ряд пошиття і на роги хати, називалися провертнями. Вони перев’язувалися тоненькими перевеслами не з боку гузіра, а з боку чівки. Від цього стріхи були дуже рівними.

У тій частині, де сніпки були перев’язані, прикладалися до нижньої лати. З соломи весь час крутилося перевесло, яким сніпок прив’язувався міцно до лати шляхом перекручення через сніпок і лату. Так само прикладався наступний сніпок. І так аж до верха. Другий ряд сніпків пошивався навпаки, вимолоченими колосками вниз, але не мав права бути нижчим від першого ряду сніпків, який складав стріху. Але все-таки, якщо чівка виступала, то спеціальними ножицями підстригали. Це називалося, що пошили передню полу, якщо збоку, то бокову полу, якщо задню сторону, то казали, що пошили задню полу. У перекриванні одного ряду сніпків іншим, аж до верха, і полягав принцип пошиття (накриття) хати.

На самий верх в’язали в’язки із соломи й укладали впоперек верха, добре ущільнивши. Так утворювався на хаті свого роду берег. Опісля його прикривали сухим бур’яном-пирієм. Тому що пирій так скоро не зогнивав, як солома. Щоб укріпити берег від вітрів, перед цим робили півзні. Це два довгі колики, збиті цвяхом у одному кінці. Від краю десь 15 см. Вони роздвоювалися і зверху клали на берег.

ІІІ. ТОЛОКА

Після пошиття хати приступали до мащіння. Робили це толоками, тобто господар скликав родину, сусідів і всіх тих, у кого він з дружиною був на толоці, і вони їм були винні. Дівчат і хлопців запрошували майже всіх. На толоку приходило до вісімдесяти людей, а то й більше. Ця робота виконувалася безплатно. Це була свого роду кооперація, коли одні допомагали іншим. Ґазда і господиня, якщо не мали зароблених робітників, то потім ішли відробляти. Для мащіння хати, крім людей, потрібно було заготовити: солому, воду, жовту глину. Ще за день до толоки звозили зі всього села бочки, цебри і все це заповнювали водою з криниці. По-перше, щоб був запас води, по-друге, щоб трохи загрілася. Якщо ґазда мав можливість завезти жовтої глини, то хата після висихання мала жовтий вигляд. Якщо ні, то прямо на подвір’ї копали дві великі ями діаметром 4-5м і використовували родючий шар землі. Потім вкопувалися ще нижче. Поки не обмастять хату. Такі хати після висихання мали сіро-темний вигляд.

У призначений день зранку сходилися дівчата, хлопці, ґазди і господині. Одні йшли на толоку з роскалями (лопата для копання), хто із шуфлями (совкова лопата), хто ніс ґралі (4-зубкові вила), хто відра. Одні зразу заходили в яму місити глину, другі робили риштування, треті — подавали у яму солому, четверті — воду.

У ямі глину місили ногами, весь час поливаючи водою, аж поки не сягало нижче колін, мала добре розійтися глина і доволі рідка маса. Місили глину, як правило, дівчата і хлопці. У ямі лунали жарти, сміх. Потім бралися співати українських народних пісень. Одна група співала однієї, інша — інакшої. Після цього починали присипати соломою і далі місити. Солома осідала на дно, а рідке місиво знову опинялося на поверхні. Тоді знову посипали соломою, і так до тих пір, поки глиняна маса не ставала густою. Це називалося, що заміс уже готовий.

Поки готують один заміс, одночасно у другій ямі йдуть підготовчі роботи до другого замісу. Як тільки ті, що місять глину, перейшли до другої ями, до першої приступають хлопці, які мають ґралі із загнутими зубками, ніби крючками, ними витягають із ями заміс і кидають на берег на купи. Другі ґральми носять глину мащільникам. Ті беруть глину руками, розмахують і з силою кидають на дерев’яний закид та наріжні стовпи. Від такого розмаху глина приліплюється до дерева. Розрівнюючи, формуються рівні стіни.

— Де ґазда, де ґаздиня? — лунає із середини хати. — Що це ми їх ще сьогодні не бачили?

Біжать обоє господарів. Тут з одного боку в них летить грудка глини, дивись, уже з другого. Обмастили їм обличчя.

— Як це так? Мастите хату і хочете бути чистенькими?

Звідусіль чується сміх. Лунають жарти.

Нарешті крик: «Давайте глину! Давайте глину!» Носільники біжать у той бік. Коли це з другого боку: «Давайте глину! Де глина?» І так весь час. Коли уже сонце ставало високо, господарі давали полуденок. Як правило, це були печені пироги із фасулями або сиром. Якщо толока була літньої пори, то пироги могли бути із вишнями.

У цей час господиня з ріднею чи сусідами активно крутилася біля кухні. Готували обід для учасників толоки. Якщо житло перебудовували на місці старої хати, то кухню зазделегідь прилаштовували в якомусь господарському приміщенні. Якщо будова йшла на новому місці, то обід готували у сусідів. Якщо не було ні першого, ні другого, то кухню прилаштовували під відкритим небом, лише обгороджували і накривали старими дошками від можливого дощу.

Молодші хлопці носили від сусідів столи і лавки. Складали це все на відкритому повітрі. Якщо погода грозилася дощем, то столи накривали у сусідських стодолах.

Настає момент, коли господарі запрошують мити руки. На столах уже викладені страви. Колись спиртних напоїв у таких випадках не вживали. Обходилися. За радянських часів без випивок не обходилося.

Після обіду робота йшла ще веселіше. Ті, що місили глину, починали співати:

Цвіте терен, цвіте терен,

Листя опадає,

Хто в любові не знається,

Той горя не знає…

Із хати, з боку мащільників лунає:

Копав, копав криниченьку

У вишневому саду,

Ой чи вийде дівчинонька

Рано-вранці по воду…

Ідуть свого роду змаги у співанках. Усе це відбувалося дуже весело, словами, звичайно, все те передати неможливо.

Коли мастили східну і стіну від сіней, то обмащували прибиті до закиду грєди, потім, майже на третині хати приблизно над майбутнім ліжком від східної стіни обмащували жердку, нижче від стелі десь 50см. Другий кінець кріпили до звисаючої лати, прибитої до сволока. На грєдах зберігали сувої полотен, нижню білизну. На жердці зберігали кожухи, сардаки, киптарі, гачі. Могли інколи висіти і вінки сплетеної кукурудзи, призначеної на насіння.

Десь під вечір хата була помащена. Вона мала зовсім інший вигляд: накрита, помащена. Лише залишилися в стінах пройоми на вікна, двері і печі. Один із найстарших мастільників дощечкою, яка на кінці мала дві виїмки, протягував по свіжій глиняній стіні так звані рівчики. Коли вигладжували стіни жовтою глиною з половою, то до цих рівчиків ліпше приставала свіжа глина.

Якщо залишався заміс, то з нього виробляли саман (цегла із глини). Після цього всіх запрошували на вечерю. Господарі на радощах, що вже хата помащена, наймали музикантів. Молодь танцювала до заходу сонця. Уже в наші часи — до опівночі.

ІV. ОПОРЯДЖУВАЛЬНІ РОБОТИ

Коли хата висихала, приходили столяри. Їх у селі було і є доволі: Михайло Ковблюк, Іван Бадик, Микола Муринюк, Іван Никифорук, Василь та Михайло Макуловичі, Ярослав Сливчук, Дмитро Мохорук, Василь Мурмилик, Мирослав Теремчук, Василь Бадик, Василь Сливчук, Дмитро Грищук, Василь Мохорук, Михайло Мурмилик, Василь Никифорук та інші. Перший раз закладали сволоки, які тримали на собі дощане перекриття. Це була стеля. Колись обов’язково закладали ще поперечний сволок, який підтримував верхні сволоки від провисання. На нижньому сволоку держали цінні папери, книжки, деколи хліб. Знизу на ньому вирізали хрест. Вирізали і рік побудови хати. Одночасно закладали скрині на вікна та двері.

Після цього приходили гладільниці (штукатури) і гладили жовтою глиною із ячмінною або пшеничною половою. Стіни вирівнювали.

Потім будували піч. Коли входили до хати, то піч завжди була зліва в куті між північною і сінешною стінами. Ще, як мастили хату, то в північну стіну, потім сінешну вкладали міцні лакаційові кругляки. Там, де вони сходилися, їх з’єднували і підставляли слупок. Під слупок підкладали грубу плитку із білого каменю, щоб не просіло. Коли приходили пічники, брали грубі колики або лати, намотували на них такі глевки із туго замішаної жовтої глини з соломою і вкладали ці колики один попри одного. Вкладали кілька шарів. Це була основа для печі. На задній і передній сторонах ставили збитий із дощок півкруг. На них накладали теж глевки із глини. Також кілька шарів. Коли то все висихало, дерев’яні півкруги витягали, у піч залазила жінка, вирівнювала поверхню і вигладжувала глиною. На дно вбивали черепки. В таких печах випікали хліб, калачі, пироги, пончики. Повсякденно варили їжу.

Після першої світової війни, коли чоловіки воювали у кількох державах, вивчили там побут тамтешніх господарів. Їм дуже сподобалися біля печей кухні. На них варили їжу. Після війни розпочали будувати біля печі кухні. Вихід диму з кухні прилаштували до димаря. Верхню частину цієї надбудови вирівнювали і одержували невеличку площиночку, яку назвали горном. На горну зберігають деякі речі або прикраси. Вхід до печі уже знаходився під горном і називався запічок. З боку печі горн опирався на обструганий колик. До горну припирала плита. З плити завжди можна було посунути гарячу каструлю в запічок. З часом запічок почали закривати помальованими дошками, збитими у формі трикутника. Пізніше народні умільці прилаштували поряд із кухнею котел, який заповнювали водою. Під час паління у кухні полум’я і гарячий дим, ідучи зробленим каналом до димаря, омивали цей котел і в ньому нагрівалася вода. Полум’я і гарячий дим, омиваючи котел по шляху омивали гарячістю і так звану брейтруру. Це металева скриня зовні мала дверцята, які закривалися, і там завжди зберігалася гаряча їжа. Далі гарячість завертала, піднімалася вверх і по каналу омивала і підігрівала передню частину печі, яку називали опецком. Він завжди був гарячим, і там можна було, особливо зимовою порою, добре погрітися. З часом народні умільці так робили димові канали, що гарячий дим нагрівав усю піч. Придумали ще й таке: нижче запічка стандари. Це був отвір метр на метр попід піччю, який мав форму букви «Г» і виходив біля ліжка. З боку дверей у стандарах зберігали паливо для кухні — дрова, качани від кукурудзи, ковіньки, торф. З боку ліжка — картоплю, столові буряки, моркву. Все це мурували сільські пічники: Микола Ковблюк, Степан Ковблюк, Михайло Мохорук, Іван Мохорук, Михайло Мельничук, Ярослав Никифорук, Петро Муринюк, Василь Угрин.

Наступна робота — впорядкування земляної долівки. Долівку вирівнювали жовтою глиною. Ледь-ледь змочували водою, посипали половою і довбнею (типу дерев’яного молота, але з двома ручками) трамбували. Після змащували глиною, замішаною із половою.

Таку долівку час від часу змащували, особливо перед урочистими святами, і в такий спосіб обновляли. Робилося це переважно вечором, коли всі лягали спати. До ранку земля висихала, і рано можна було по ній ходити. Найчастіше земляну долівку змащували свіжим коров’яком. (Свіжий коров’ячий кал трохи розбавлений водою). Така земля була дуже гладенькою.

Якщо зробили земляну долівку, тоді ще один раз гладять стіни густим розчином, який складається: із жовтої глини, піску і кінського гімняка. Після такої глиняної штукатурки стіни ставали гладенькі, рівненькі і аж просилися під побілку. Після побілки заносили меблі.

V. УПОРЯДКУВАННЯ ЖИТЛА

У куті між північною і східними стінами стояло ліжко, яке складалося із двох невисоких спинок і двох боковин. Дно устеляли дошками, по них стелили солому із житніх околотів, зверху вереня. Вереня була за простинь. Зверху теж накривалися веренею. У зимову пору укривалися, ще хто мав, периною, хто не мав, — кожухами. Справа на ліжку складалися одна на одну подушки. Від подушок до спинки ліжка акуратно складали перину. Ліжко так робили, щоб між ним і піччю була лавка, яка називалася припічком. Припічок міг бути вузьким і широким. Усе залежало від довжини кімнати. З припічка вилазили на піч. Якщо припічок був широким, то служив декому із сім’ї за ліжко. Спали і на печі. Ліжко було розраховане на трьох. На ньому спали господарі і мала дитина. Новонароджену дитину колисали в колисці або кориті прив’язаному, до сволока біля печі. Від ліжка попід східну стіну стояла широка лава. Справа від дверей у куті завжди стояла шафа із продуктами. Над нею висів замисник, як полички, на якому висіли тарелі, поливані миски, ложки. У кого не було замисника, тодішня промисловість виготовляла тарелі і миски, у яких з тильної сторони на ободочку була дірочка. У дірочку вселяли петлі, і такі тарелі й миски висіли на стіні на цвяшках. Верхній ярус замисника міг простягатися над дверима аж до комина, і по південній стіні над вікнами аж до сволока. Приходили гості, тарелі знімали, заповнювали стравами. Після гостин посуд мився і знову вивішувався. Розмальовані тарелі і миски служили прикрасою на стінах.

Від шафи стояла лава, вона йшла попід вікна і з’єднувалася із лавою, яка стояла попід східну стіну. На стику цих лав стояли стіл або скриня. Скриня — це великий гарно зроблений ящик на чотирьох ніжках. Зверху накривався кришкою, яку називали віком. Віко засувалося, деколи відкривалося. У скрині зберігали святкову нижню білизну, якщо були перегородки, то зберігали ще кухонні речі, предмети домашнього вжитку, деколи — навіть продукти. Скриня служила за стіл. Якщо у столі були шухляди, то у скринях їх не було. На скринях виробляли всякі різьби, рисунки, інкрустували. На урочисті свята накривали святковою скатертю.

З часом на стінах почали красуватися гарні килими, пізніше на підлогах. У селі появилися свої килимарниці: Параска Мельничук, Марія Пішак, Параска Тофан, Ганна Тофан, Олена Абрамик, Марія Угрин.

На східній стіні під стелею напіввисіли образи. За ними була свого роду ніша, де зберігали шутку, деяке сухе зілля, зірване на Івана Купала, квитанції на податок, цінні папери, стрітенські громові свічки, деколи гроші.

Найбільшою пошаною користувалися образи Пречистої Діви Марії, Ісуса Христа, святого Миколая-Угодника, до котрого нарід відчував особливу набожність, бо він є опікуном удів і сиріт, благословить господарство й опікується подорожніми. Майже в кожній хаті були портрети Тараса Шевченка та Івана Франка.

Але найбільшої пошани заслуговували образи Пречистої Діви Марії та Ісуса Христа. До цих образів люди зверталися з молитвами, в години радості і смутку. Якщо сім’я жила у другій кімнаті через сіни, тобто у західній частині будинку, там теж вивішували образи, але на західній стіні, і люди молилися до них. Молитва — один із видів релігійних обрядів. Згідно зі Святим Письмом, усі релігійні обряди проводяться до сходу сонця, і тому, як би не були вивішені образи, бо це таке є і сьогодні, молитву треба проводити тільки до сходу сонця. Як би церква у селі чи місті не була побудована, а вівтар розташований у східній частині. Люди завжди у церкві стоять обернені до вівтаря, значить, вони моляться у сторону сходу сонця. Дотепер у селах будують каплиці, обернені у різні сторони, і дуже прикро, що священики їх усіх освячують.

Між скринею і ліжком де в кого стояв куфер, який служив суто для святкової одежі. Якщо у хаті був куфер, то в скрині одежа не зберігалася. Куфер — це також великий ящик на дерев’яних підставках, а де в кого навіть на дерев’яних коліщатах. Зверху накритий напівкруглою кришкою на завісах. У куфрі з правої сторони у верхній частині був свого роду жолобок, типу шухлядки, яка не відкривалася. У цій перегородці зберігалися коштовності, ґердани, силянки, різні намиста. Могли зберігатися і гроші. Куфер при потребі закривався на висячий замок.

Якщо сім’я збільшувалася на одну пару, то нова пара спала на печі. Піч була велика, і з ними потім спали їхні діти. Коли збільшувалася ще на одну пару, то ще до весілля робили бомбетель, як теперішній диван, тільки зроблений із дощок. Бомбетель у перекладі з німецького — ліжко-лавка. Складався і розкладався. Вдень служив, як лава, увечері розкладався і служив молодій парі ліжком. Він теж заповнювався соломою і накривався веренею. Бомбетель стояв під вікнами, між столом і шафою.

У 30-ті роки минулого століття замість грєдів почали вкладати широкі дошки і стали їх називати жердками. На них зберігали тільки сувої саморобного полотна, верені, рушники і нижню білизну. Уздовж жердки, як прикраса, звисала неширока доріжка. Де в кого білизна на жердці накривалася саморобним полотном від порохів.

VІ. НАДВІРНІ СПОРУДИ й ОГОРОЖА

Якщо у європейців від дороги будується хата, а допоміжні господарські споруди за нею, то в нас навпаки. Усі надвірні споруди — колешня, стодола, шопа, коршниця для зберігання качанів кукурудзи, як і в більшості навколишніх селах, — перед хатою. Є господарства, коли при вході на подвір’я з одного або з другого боку зберігається гній від худоби, туалет. По подвір’ю тече гноївка, ходить різна птиця. Птиця сиділа на призьбі, порозі, тепер на відмостці.

Колешню будують для утримання худоби, свиней, коней та іншої живності. Стодолу — для зберігання грубих кормів: соломи, сіна, стебел кукурудзи.Дехто будує шопу для зберігання сільськогосподарського інвентаря. У багатших обійстях будують окремо: курники на птицю, скрамники для утримання свиней.

Колись колешні будували неутеплені, і зимою у морозяну пору, коли корова мала отелитися, її заводили до хати, прив’язували до ніжки стола, і так, поки не розтелеться. Після отелу ще була кілька днів у хаті. Потім ще кілька днів утримували в хаті теля. Заводили вівці, щоб котилися, свиноматок, щоб поросилися. Усе це колись було.

У давніші часи бідніші господарі не мали надвірних споруд. Лише де в кого було кілька курей, качок. Та частина покрівлі, що розташована вище стелі і до верха, називається подом. На поді було багато листя, дрібного торфу, яким була накрита і свого роду утеплена стеля. Дехто змащував зверху стелю глиною, змішаною із соломою. У деяких господарів на поді сиділи кури. З цією метою в хоромах до стіни завжди була приставлена драбина. У хоромах під драбиною утримувалися качки. Крім того, в таких хатах коминів (димарів) не будували. Бо колись за неньки Австрії за комена платили податок. Дим з кухні чи печі виходив через стіну у хороми, де стелі не було. Цей отвір називали каглою. У самому верху стріхи робили отвір, і через нього виходив дим. Якщо зимою чи під час буревіїв отвір у стрісі задувало, то дим виходив надвір через вхідні двері. З часом весь під був задимлений. Від тепла, яке попадало з відкритих дверей хати, а також із кагли, на сніпках покрівлі зимою утворювалися борульки, які,залежно від погоди, то намерзали, то топилися. З них капало у хоромах на землю і завжди там були намерзлі грудочки льоду жовтуватого кольору. Коли хтось проходив хоромами в кожусі, та ще й новому, і зверху капнуло, то на кожусі залишалися жовті плями, які важко було чимось вивести. У народі говорили, що це капає зґура. У холодні зимові ночі, щоб не втікало тепло з хати, кагли затикали великою затичкою.

Під стріхою надворі прикріплювали довгі лати, або кругляки, і це називалося жердкою. На жердки вивішували сплетені вінки качанів кукурудзи, призначені на насіння, аби добре висохло на сонці, вивішували білизну після прання, валовиці, щоб вимерзали.

Подвір’я оточувала огорожа. Переважно це були плоти, плетені з вербового пруття. Вербових дерев у селі було багато, і їх обрізали раз у 2-3 роки. Городили плоти із соняшникових стебел. Забивали у землю колики через кожні 2-3 м висотою до 1.5м. До коликів з двох сторін прив’язували посередині прути із верби. Рівно з коликами по землі копали рівчики. Соняшникові стебла, або соняшничиння пропускали помежи прути рядочком і затикали нижньою частиною в землю у рівчику. Після цієї роботи соняшничиння у верхній частині переплітали тоненькими луговими прутами. Товсті прути, які тримали соняшничиння посередині, зв’язували личям із конопель, знизу прикидали глиною з двох сторін. Такий пліт слугував 2-3 роки. В радянські часи навіть робили огорожу в такий спосіб із тютюниння. На ворота робили дерев’яний каркас і переплітали вербовими прутами. Так само хвіртку.

Багатші господарі обгороджували свої обійстя парканом із дощок, зверху робили невеликий дах, щоб захистити від дощу і щоб він довше слугував. Так само із дощок робили браму і хвіртку. Над воротами і хвірткою теж робили дах, або, як у селі називали, дашок. Над дашком виднівся дерев’яний хрестик.

Довкола хати обсипали глиною, щоб холод не проникав попід підвалини до хати. Це глиняне обвалування називали приспою. Приспу ущільнювали довбнею, зверху покривали жовтою глиною, замішаною із половою. Її регулярно змащували глиною, як у хаті долівку. Приспи використовували, як лавки. На них можна було посидіти, погомоніти сусідам про всякі новини чи громадські справи. Старожили розказували таку бувальщину:

Жили два сусіди через дорогу. Один бідний, другий заможний. У неділю, вийшовши із церкви, прийшли додому на обід. Багатий їв борщ із м’ясом з кулешею, на друге м’ясо з саламахою і кулешею. Від такої їди позабивав шматочки м’яса межи зубами. Узяв з постелі соломинку сів на призьбі і давай виколуповувати рештки м’яса з-помежи зубів.

Бідний обідав одну барабулю з кулешею. Подивився у вікно, а багач довбається у зубах. Взяв і собі соломинку та й почав колупатися в зубах. Багач дивився-дивився, а тоді й каже: « — Мо, Іване, що видовбуєш з зубів, кулешу чи барабулю?»

— Чи кулешу, чи барабулю, яке тобі до того діло? Багач прикусив язика.

Плодових дерев висаджували коло хати мало. За австрійської займанщини за плодові дерева теж платили податок. Яблунь майже не було. Біля кожної хати росли одна-дві дички-груші на сушениці. Десь росло по одній вишні. Основними деревами були лакація і верба. Лакація використовувалася як будівельний матеріал, і це дуже цінилося. З вербів мали пруття для огорож.

Звичайно господині мали грядки, на яких обов’язковими були — цибуля, часник, столові буряки, морква, мак, огірки. Дівчата мали такі місця під хатою або на городі, де вирощували гарні квіти.

VІІ. СУЧАСНЕ ЖИТЛОВЕ БУДІВНИЦТВО

На початку 50-х років минулого століття до села провели радіо. У 1957 році — електрику. Через два роки відкрили свою електродизельну станцію. Освітили село. У 1957 році почали перекривати солом’яні верхи на хатах на шиферні. Першими це зробилиАндрій Угрин та Михайло Мохорук. Пізніше і на господарських спорудах. У середині 70-х років у селі солом’яних стріх майже не було. У теперішній час багато накривають хати і надвірні споруди оцинкованою бляхою. Дехто — алюмінієвою.

Сьогодні ситуація із житлом зовсім інша. Житлові будинки, як їх називають «чвураки», будують переважно із цегли. Мулярів у селі і штукатурів появилося так багато, що всіх не перелічити. Колись перший дерев’яний «чвурак-трояк» побудував Василь Угрин. Перший цегляний «чвурак» — Микола Василик. Особливо розгорнулося цегляне будівництво, коли у 1971 році в селі побудували цегельний завод. Спочатку будували хати 14х5м: дві житлові кімнати, хороми і збоку комора. Пізніше з комори почали робити літні кухні. З кінця 70-х років минулого століття почали будувати тільки чвураки: окрема кухня, 3-4 житлові кімнати, кладова для зберігання продуктів. Під будинками підвальні приміщення, де зберігають картоплю, столові і кормові буряки, моркву, бочки з квашеними огірками і капустою, всякі маринади, консерви. Печі будують кахельні. Ніде під хатою нема жердок. Кімнати умебльовані. У багатьох сім’ях на стінах і підлозі появилися килими. Молоді сім’ї живуть в окремих кімнатах і зразу за допомогою батьків починають будуватися окремо. Потім стали будувати окремо літні кухні. Першу літню кухню побудувала Євдокія Ковблюк. А після пішло і пішло.

У кінці 80-х років минулого століття почали зводити двоповерхові будинки. Першу двоповерхову хату побудував Іван Чупрун. В останній час на подвір’ї зводять господарські комплекси: літня кухня, в якій є одна або дві житлові кімнати, ванна, душева, туалет. Гараж на машину, комора, уже не кажуть колешня, а стайня, стодола. Окремо будують курники і скрамники. Гноїв на подвір’ї нема. Подвір’я укладають різнокольоровими плитками, красуються клумби, квітники. У господарстві мається кілька телевізорів, є й відеоплейєри, телефони.

Звичайно, таке будівництво не обходиться без ковальських виробів, які виготовляли і виготовляють: Василь, Антон, Степан і Іван Касіяни, Федір Баб’юк, Андрій Никифорук, Степан Касіян, Іван Касіян, Іван Марковський, Антон Ковблюк.

Багато топорівчан зараз працюють за кордоном. Тамтешній побут переносять сюди і починають жити за європейськими стандартами.

НАРОДНА КУХНЯ

І. ХАРЧУВАННЯ НАШИХ ПРЕДКІВ

Найважливішою харчовою культурою колись була кукурудза. Її мололи на борошно і крупи у млинах. Кукурудзу мололи на крупу ще на жорнах, (два великі круглі камені, стояли один на одному — нижній змонтований наглухо, верхній за допомогою спеціально змонтованої ручки крутився навколо своєї осі; за допомогою двох каменів зерно перетиралося на борошно чи крупу). З борошна готували повсякденний продукт — кулешу (мамалигу). З кулешею їли всі страви. Кулешу до їди вживали більше, ніж хліб. З крупів варили кукурудзяну молочну кашу. Варили окремо крупи і фасулі. Потім перемішували, мастили підсмаженою олією з цибулею і так їли. З крупів робили голубці — завивали у листя, якщо літом — зі столових буряків, восени і зимою — у листя квашеної капусти. Ці страви готували переважно під час постів. Гречаних і пшоняних крупів давно не було.

З кукурудзяного борошна пекли малаї, які використовувалися, як хліб. Пекли малаї ще на молоці, били яйця, додавали до смаку сіль і цукор. Такий малай їли самий, він був дуже смачним. Ще пили молоко із таким малаєм.

Важливим повсякденним продуктом харчування був хліб, який пекли з пшениці, жита і ячменю(яшний). Заможніші господарі випікали хліб переважно із пшеничного борошна. Середняки — житній, бідніші — яшний. Хліб пекли переважно раз у два тижні по двадцять хлібин у печі. Тому часто доводилося споживати дуже черствий хліб. Перед споживанням ґазда чи господиня знизу робили на хлібі ножем хрест, мовби благословляючи на спожиток.. З пшеничного борошна вищого сорту пекли калачі, калачики, паски, тістечка. У кого було мало такого борошна, то додавали житнього. Калачі пекли тільки на весілля, паски на Великдень. Хліб, калачі і паски їли ощадливо. Діти під шматки калачів чи паски підкладали долоньки. Крихти збирали і вкидали в рот.

Колись на весілля пекли медівник. Сільські жінки не пекли, бо не вміли. Пекла медівник лише жидівка Гудя, жінка Абрамка. На медівник давали сто грамів олії, троє яєць, сто грамів цукру і дві пригорщі муки. За це давали жидівці курку.

Дуже вживаним продуктом вважалася барабуля (картопля). Якщо без хліба, м’яса можна було обійтися, то без барабулі ніяк. Якщо не вродила барабуля, це був мало не голод. З барабулі готували немало страв: барабуля в лушпинні, колочена (пюре), печена, книдлі, картопляники, смажені на кухні, картопляники, спечені у печі. Цінним продуктом були фасулі.

Багато продуктів вживали із молока. Наприклад, з коров’ячого: пили сире, варене, кисле, прєтане, відбирали сметану, робили масло, домашній сир. У перший тиждень Великого посту у Топорівцях називають «Федоровиця». Цього тижня не світили ввечір лампи, каганці. Господині не розчиняли на хліб, не пряли, не вишивали. Ніхто не їв не те що молочні продукти, а й саме молоко. Тому все молоко відкладали на сир, який зсипали у бочівочку, перемішували із сіллю, утрамбовували і заливали маслом. Цей сир їли під час сапання, особливо коли були робітники.

Майже в усіх господарствах утримували овець. Навесні овець доїли. Ще звечора відлучали окремо ягнят. Зранку господиня брала посудину і сідала ззаду вівці, яку тримав господар. Овець доїли ззаду. Молоко зливали в одну посудину, кидали туди розтертий і змочений курячий шлунок. Молоко зверталося, відціджували сироватку і одержували буц. Його їли діти або брали у поле, завернувши у капустяний листок.

Якщо не було коров’ячого чи овечого молока (кіз у селі не утримували), то робили так зване бугаєве молоко. Для цього брали сім’я конопель, смажили у пательні (бляшана форма,у якій випікали в печі хліб), потім розтирали у макітрі (висока череп’яна миска), додавали трохи води і знову розтирали. Коли вже утворювалася біла рідина, на ситі проціджували і змішували із кукурудзяними крупами. Потім варили, доки не звариться. Розказують, що було дуже смачно.

М’ясо переважно було свиняче, і його вживали дуже мало. Рідко хто годував свині. А якщо різав, то залишав 10-15 кг, решту давав у складку, тобто продавав по кілька кілограмів сусідам, родичам. М’ясо солили, солонину завертали у тонке полотно і вішали на поді (на горищі) на банти (перегородки на кроквах). Кістки солили і зберігали окремо. Дехто солив м’ясо чи солонину і складав у невеликі ящики або бочівочки і так зберігали. Будити м’ясо давно не вміли. Найбільше цінилося підшкірне свиняче сало — солонина. Його їли зі всяким хлібом, з кулешею. Трохи що не делікатесом було на весіллі домашній сир у тарелях, а зверху посипаний нарізаною дрібно солониною. Колись м’ясо споживали переважно кілька разів на рік: на Різдво Христове, на Великдень і на храмове свято. Найбільше м’яса споживали восени, коли різали курей, качок, гусей.

Яйця сортували: великі продавали по 7 грош, за радянських часів по 5 копійок, малі варили чи смажили і їли. У великих сім’ях на зиму квасили великі бочки капусти, окремо з головками капусти, називали — крижівками, й огірками. Огірки квасили лише старі, говорили, як постоли. Деякі господарі бочки з огірками заднивали (забивали дощечками), опускали у воду в саджівки (невеличкі ставки) і витягали лише весною. Помідори появилися у кінці 30-х років. Редька трохи раніше.

ІІ. ТОПОРІВСЬКІ СТРАВИ

Приготування деяких страв для великих сімей.

Кисилиця. Споживали переважно у Петрівку (Петрів піст). Брали 1кг житнього борошна, 0.5кг кукурудзяного борошна, пересівали і заливали гарячою водою, щоб можна було тримати палець. І запарювали. Потім заливали гарячішою водою. Далі парили. Третій раз заливали кип’ятком. Вимішували, щоб було рідке, таке, як чєр (скип’ячений рідкий розчин води і кукурудзяного борошна). Три доби кисло на опецку. Коли дало осад, значить, викисло. Потім підходить і ледь-ледь виділяє бульбашки. Постоїть і кип’ятять. Додавали до смаку цукру. Кисилиця готова до вживання. Їли гарячою або охолоджували. Їли, як хліб з молоком. Брали у поле. Давали робітникам.

Діжковий борщ. Брали житніх висівок, запарювали кип’ятком, охолоджували. Потім брали тісто, що залишалося від випічки хліба, розмішували у воді і змішували із охолодженими запареними висівками. Ця рідина до доби скисала, і її проціджували на ситі. Після додавали накришених соломкою столових і цукрових буряків, каструлю засували в піч.

Паска. У переддень випічки розчиняють (дріджі, борошно, молоко, додають трохи води). До ранку підкисає. Рано місять. До розчину ще додають:маргарин, кілька яєць, цукру до смаку, солі, кориці, олії і замішують борошном. Тісто має бути густовате. Залишають, щоб іще підкисло. Потім виробляють у форми. Зверху має бути вироблений хрест.

Малай. Кукурудзяне борошно, кисле молоко, кілька яєць, соди, солі, цукру і замішують нарідко. Виливають у пательні (бляшана форма для випічки хліба) і засувають у піч разом із хлібом.

Барабулєнник (картопляник). Труть картоплю, цибулю, додають пшеничного борошна, солі, соди, кілька яєць, сметани, виливають у пательні і засувають у піч.

Книдлі — труть картоплю, здушують сік, додають муку, яйця, сіль до смаку, соди. Роблять такі кльоцики і кидають у кип’яток. Можна їсти із капустою.

Вараниці (ліниві пироги) — замішують тісто, як на пироги. Розтачують і ріжуть на шматки. Кидають у кип’яток. Мастять олією із зажареною цибулею або шкварками. Можна їсти самі, з домашнім сиром, картоплею, капустою. Буває, що вараниці ліплять руками. Такі собі тоненькі коржики.

Пляцок — печуть коржізалежно від назви пляцка: борошно, цукор, ваніль, різні спеції, кілька яєць, сметана, масло, какао. Замішують міксером, додають ще борошна і печуть. Потім коржі перекладають масою. Наприклад, до яблучного пляцка труть яблука, додають цукру і заливають сметаною й кип’ятять. Остившою масою перекладають коржі. Треба щоб трохи постояли, аби коржі увібрали в себе масу і стали м’якими.

Начінка-разівка — кип’ятять воду із молоком. Окремо смажать цибулю з олією і перетирають з кукурудзяним борошном. Додають соди, смальцю, олії, солі, цукру, перцю. Все перемішують і висипають на окріп (кип’яток). Колотять (розмішують).

Цвітлі — тертий хрін із столовими бурячками. До смаку додають оцту.

Юшка — варять у воді шматок свинного м’яса, або курку, чи качку. Коли звариться, м’ясо витягають, а до росулу (бульйону) додають кришену на шматки картоплю, труть моркви, кришать цибулі, солі до смаку.

Росул (бульйон) — зварений відвар із курки. Може бути і з качки.

Затирка — до пшеничного борошна били яйце, додавали сіль, цукор і розтирали до найдрібніших фракцій. Усе це висипали на кипляче молоко, помішуючи ложкою.

Чир (чєр) — коли засипали на окріп кукурудзяне борошно для варіння кулеші, то поки це все кипіло, навколо у каструлі чи казанку створювалася рідкувата маса. Це називалося чєром. Чєр солодили і їли, додавали для смаку молока, якщо його було мало, і теж їли.

Дзєма — підлива до картоплі. Дуже поширена страва. Зажарювали шматки м’яса, так щоб вони були аж червоні, додавали подрібнену цибулю. Як тільки цибуля почервоніла, зразу додавали чєру і розмішували. Можна було додавати і трохи кукурудзяного борошна. Із дзємою можна було їсти кулешу або хліб.

Саламаха — товчені зубки часнику із сіллю. Додавали води і розмішували. Деколи додавали смаженої олії з цибулею. Вмочали варені яйця і їли з кулешею. Коли витягали з юшки курку чи качку, додавали до смаку саламахи і їли з кулешею. Тепер саламаху додають до шухів.

Шухи — кружечки столового буряка ріжуть на соломку і перемішують із соломахою і смаженою олією з цибулею. Деколи додають підпеньки.

Устояні яблука — колись були сорти яблук чи груші, переважно дички, які мали погані смакові якості. Їх не можливо було споживати. Тоді їх перекладали листям, чи соломою, або половою. Вони трохи зм’якали і ставали смачніші.

Грушки-гнилиці — були такі дикі груші, що не годилися до їди і на сушениці, але як трохи постоять, пригниють усередині, тоді стають м’якими і солодкими.

Сушениці — сушили на сонці нарізані колечком яблука. Силяли на нитки. Груші сушили на сонці або в печі, після випічки хліба.. Варили. Особливо цінувався охолоджений вар (узвар) із сушениць. Його використовували на весіллях, храмових святах, на Різдвяні та Великодні свята замість води. Коли їли пампушки, запивали варом. Вар їли із хлібом.

Приготування страв для масових заходів.

Начінка. Смажили двісті грамів цибулі на 10- літрову каструлю. Додавали стакан цукру, 0,5 чайної ложечки соди, кінчик чайної ложки меленого перцю, літр олії, дві столові ложки солі, дві-три ложки смальцю зі шкварками. Усе перетирали руками з кукурудзяним борошном дрібного помолу. Потім заливали шість літрів кип’яченого молока, вимішували. Має бути рідкувата маса. Регулювали борошном. Якщо поставити посередині ложку, то вона не повинна падати. Тоді засували у піч. До начінки варять у печі курячий бульйон. Коли подають на стіл м’ясо накладають поверх начінки і поливають бульйоном.

Борщ. Цукровий буряк нарізають соломкою. В 10- літрову каструлю додають дві столові ложки солі. Соломку перетирають із сіллю і заливають водою. Додають кістку з м’ясом або шматок солонини і засувають у піч. Окремо нарізають соломкою столовий буряк. Можна терти на терці. Добре прожарюють і додають 2-3 ложки оцту. Потім витягають з печі каструлю із цукровими бурячками і виливають у бачок. Додають фасулі. Те м’ясо, що було коло кістки, чи солонину розтирають, додають червоні бурячки і розмішують.

Голубці. Беруть 1 кг кукурудзяного борошна. Додають 2-3 засмажених цибулі, сто грамів смальцю і перетирають. При потребі додають води. Завивають у капустяний листок, складають у каструлю, закривають і в піч. Колись їли голубці тільки із квашеною капустою, тепер переважно зі свіжою. Пізніше почали робити голубці з рисом, гречкою, ячмінними крупами.

ІІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ХАРЧУВАННЯ

Як ішли в поле сапати або жати і снідали дома , то їли: молоко, сир, цибулю з яйцями. Якщо снідали в полі, то брали із собою: солонину, розколочений сир або сухий, цибулю з яйцями. Їду несли у тайстрах (торбина зі шлейкою, пошита із домотканого полотна, яке ткалося на вереню), а холодну воду у ґарчиках (дерев’яна посудина типу глека). Несли і вар із сушеницями. У полі воду накривали двома сардаками, щоб була холодною. Після сніданку сапали дві години і полуднували. На полуденок їли печені пироги з сиром або фасулями. Знову сапали чи жали й обідали. На обід привозили борщ або рідку капусту, варену з кісткою або солониною. Колочені фасулі, помащені зажареною олією з цибулею, могла бути капуста, підбита (розмішана) зі смаженим кукурудзяним борошном, або кукурудзяні крупи з фасулями і бугаєве молоко з кукурудзяними крупами.Після обіду годину відпочивали і знову сапали дві години. На підвечірок знову давали печені пироги з сиром або фасулями.Після підвечірка сапали чи жали ще дві години і йшли додому. Вечеряли дома: Картоплю або начінку варену на кухні, тісто або кукурудзяну кашу з молоком. Могла бути і затирка. Усі їли з однієї миски, пили молоко чи каву з квартів по черзі або лляли у миску, подрібнювали хліб і їли ложками.

Якщо не було робітників, то брали у поле кулешу і кисилицю або трохи начінки. Брали сушениць із варом, хліба або печений пиріг і молока. Люди на цій їді сапали чи жали цілий день під палючим сонцем.

Зимою: Їли ранком: хліб, помащений смальцем, варили затирку, барабулю у лушпинні, молоко солодке або кисле. Обід: фасулі, каша з фасулями, барабуля колочена з огірком. Вечеря: переважно барабуля колочена і молоко з кулешею.

На хрестини готували їжу: холодець, начінка, борщ, голубці.

На весілля: домашній сир із солониною, давали по шматку калача, коли приходили до вінка, в заводини і як ішли до шлюбу. Коли сходилися гості після шлюбу: домашній сир із солониною і холодець. Опівночі після витання (частування) давали вечерю: начінку з м’ясом, борщ і голубці. Так само на другий день. Так давали до 1971 року. Уперше в автора цих рядків на весіллі давали: салати з цибулі і редиски, цвітлі, буджене м’ясо і солонину, паштетівку, ковбасу. З того часу сир із солониною перестали давати. У 1966 році вперше на весіллі подали на столи завиванці з маком у Івана Ковблюка, коли одружував сина Івана. У тому ж році вперше дали тістечка у Євдокії Ковблюк, коли віддавала дочку Марію. Перші пляцки пекли у 1972 році на весіллі у Дмитра Марковського, коли одружував сина Івана.

Похорон: борщ, начінку, голубці. Якщо був піст: пісний борщ, фасулі з кислими огірками, голубці. Пізніше ще давали кукурудзяну кашу з молоком. На похорони колись так не ходили, як тепер. Було від сили 50-60 людей.

Толоки: На полуденок печені пироги з фасулями або сиром. Обід: фасулі, помащені оселедцем з цибулею, борщ або каша з молоком. Підвечірок: печені пироги. Вечеря: Начінка, голубці, каша з молоком.

Проводи до армії: начінка, борщ і голубці.

Голубці, солонину, пироги брали пальцями, решту страв — дерев’яними ложками.

Каву навчилися пити у селі від сім’ї Гумініловичів.

Миски були череп’яні, у дерев’яних лише товкли соломаху. Ложки дерев’яні. Під час польської окупації появилися розмальовані тарелі і миски. Їжу варили тільки у горшках у печах. Щоб продовжити життя горшкам, обмотували дротяною сіткою. Це називалося вбирали у дроти. Робили це спеціальні люди, яких називали дротарями. Кухні, казани, каструлі появилися після війни.

Колись у млинах ваги не було, то зерно міряли ґілетками (ґілетка мала 25 кг), а якщо не було повної ґілетки, то міряли ґарцями (цілий ґарец, половину, чверть). На ринку продавали цибулю, часник, яблука, груші тільки по п’ятнадцять штук. Ця міра називалася менель. На менель виставлялася ціна.

Якщо у когось була вага, то зерно важили на корці (корець дорівнював сто кілограмам). Горілку міряли на деки (дека мала 10 грамів).

ІV. ПОЛІПШЕННЯ ХАРЧУВАННЯ ЛЮДЕЙ

У 1960 році почали закручувати (консервувати) компоти, овочі, м’ясо, паштети. Першою в селі це зробила Ганна Ковблюк, яка навчилася цього у Серафинцях.

Сьогодні ситуація із виробництвом продуктів харчування, їх придбанням різко змінилася у порівнянні з давніми часами. Зовсім інше меню на весіллях, хрестинах чи похоронах. Сьогодні основними продуктами харчування стало м’ясо, ковбаса, різні копченості. Якщо солонина колись була делікатесом, то сьогодні її мало хто їсть. Є господарі, які ріжуть по кілька свиней у рік. І це все з’їдають. Вирощують багато іншої живності: курей, качок, хто живе біля води, — гусей. Овець і кіз ніхто не утримує. На весіллях від усяких наїдків столи вгинаються. Тепер страви дають майже однакові і на весіллях, на проводах до армії, хрестинах, похоронах. Усе це описувати потрібно багато часу і паперу. Але для наших нащадків доведеться це зробити. Бо через п’ятдесят років, я думаю, ситуація знову кардинально зміниться, і то в ліпший бік. Щоб можна було порівняти, опишу насамперед страви, які дають на весіллі.

До вінка: (у четвер увечері) холодець, цвітлі, сир домашній, ковбаса, солонина варена, картопля з підливою, капуста тушена і молочна каша.

На другий день: сир, солонина варена, холодець, цвітлі, ковбаса, кров’янка, начінка, борщ.

У заводини і коли приходять від шлюбу, ті самі страви, крім начінки.

Перший день весілля, коли сходяться гості. Їсти дають один раз (холодні і гарячі страви). Холодні: кілька видів канапок, салати — м’ясний(олів’є), якщо літом, то з огірків і помідорів, прикарпатський, з крабових паличок, фантазія, з мівіни. Оселедець маринований, риба смажена, риба копчена, шпроти, кури копчені, галантин, ковбаса, шинка, солонина копчена, сир голландський, яйця фаршировані, сливи начинені горіхами і политі сметаною з цукром, цитрусові, банани, желе.

Гарячі: Качка тушена із фруктами, пельмені з бульйоном, або борщ у горнятках. Якщо борщ, то ще додають посоломашені смажені пончики, пироги з вишнями, кулешу политу грибами або меленими курячими шлуночками, картопля з котлетами, кисла капуста з м’ясом, налисники з м’ясом, начінка, борщ і голубці.

Перший день стараються давати більше і ліпші страви, особливо коли є сторонські гості чи приїжджі, бо вони на другий день переважно не приходять. Приблизно так само дають і на другий день.

Похорон. Перший стіл, коли спорядили небіжчика: начінка разівка з кухні, зверху накладають консервоване м’ясо, юшку, солонину з сиром, ковбасу. У піст замість м’яса дають рибні консерви.

У переддень похорону роблять панахиду. Опісля накривають столи для присутніх. Дають їсти: салати: м’ясний, прикарпатський, з огірків і помідорів, ковбасу, рибу смажену, яйці під майонезом, і наостанок картоплю з підливою.

У піст дають: салат з грибів, рибу смажену, оселедець маринований, шпроти, консерви рибні, картоплю помащену олією із смаженою цибулею і кислі огірки.

Обід: канапки кількох видів, салати: м’ясний, з капусти. Ковбаса, м’ясо і солонина копчені, холодець, цвітлі, оселедець маринований,. Гарячі: начінка, борщ і голубці.

На проводах до армії, на хрестинах майже так само, як на весіллі.

Щоб цьому всьому дати лад, потрібні були добрі спеціалісти-кухарки. І вони були. Їх повинні знати всі. Це Томащук Параска Миколаївна, Ковблюк Ганна Юріївна, Мохорук Марія Василівна, Сливчук Олена Іванівна, Мурмилик Параска Василівна, Угрин Ганна Василівна, Маланчук Ганна Іванівна,Угрин Марія Андріївна.

V. ВИПИВКИ

Ще у ХІХ столітті в селі, як і скрізь у Галичині, панувало безпросвітне пияцтво. Ґазди не виходили із корчм, пропиваючи своє майно. Бувало, що жінки несли до корчми їм обід. Сьогодні ми всіляко можемо думати про отця Івана Стрийського, тому що був ярим москвофілом. Але саме він тримав дисципліну в селі, виступав проти пияцтва. Завзятих пияків заставляв клястися посеред церкви на Євангелії, що покинуть пити. І це давало свої результати. У Топорівцях після першої світової війни навіть поменшало у селі жидів. Залишилася лише одна корчма в Ауторки. Деякі жиди виїхали, а ті, що зосталися, змушені були братися до дрібної торгівлі або до іншого ґешефту.

І коли в 20-30-х роках минулого століття по селах Покуття закопували посеред села хрести тверезості, і там люди клялися, що не будуть пити, у Топорівцях такої потреби не було. Проведена робота отців Івана Стрийського і Юліана Войнаровського дала свої плоди. Люди майже не пили. На храмах, весіллях, хрестинах, проводах до армії була горілка, куплена у корчмі. Пили по два-три наперстки (стаканчики на 10-20 грамів). А таке, як похорони, толоки взагалі проводилися без горілки. Зв’язано це було й з тим, що в людей не дуже на це були гроші.

Інша справа настала, коли на Покуття прийшла радянська влада. Східняки мали великий досвід у самогоноварінні. Як не прикро про це згадувати, але саме вони навчили наших людей варити самогонку із цукрових буряків. Тоді ці буряки повсюду по селах вирощували для Городенського цукрозаводу. У багатьох любителів оковитої здійснилася віковічна мрія — пиячити не маючи і не пропиваючи свого майна.

Ось кілька рецептів технології виготовлення самогонки.

Насамперед навчилися терти цукровий буряк на терці, потім цю масу накладали у великі казани, заливали водою і засували в напалену піч. Варилося там шість годин. Заповнювали цією масою мішки і видушували в такий спосіб сік. До соку додавали закваску, зроблену із хмелю і тіста, яке залишалося від випічки хліба. Цебри із закваскою ставили у тепле місце. Це кисло. Готовність перевіряли шляхом запалювання сірника у цебрі. Якщо сірник гаснув, значить, маса готова. З цією метою навчилися виготовляти з оцинкованої бляхи великі посудини, назвавши їх ронделями. Від них трубками йшла самогонна пара, рядом ставили цебер, наповнений водою, у цебрі з трубок робили змійовик-охолоджувач. У кінці трубки тоненькою цівкою текла самогонка.

Коли появилися дріжджі, технологію виготовлення самогонки трохи поміняли, тобто проходило самоудосконалення. Далі терли цукровий буряк, але уже не варили. Робили закваску із дріжджів, вареної картоплі і пшеничних висівок. Усе це перемішували і ставили у тепле місце.

Пройшов час і прийнялася нова технологія виготовлення самогонки із цукру, яка існує і до сьогодні. Це трохи спростило сам процес виготовлення самогонки, змінився запах і міцність. 1кг цукру розбавляють у 4-5 л теплої води. Додають закваску із дріжджів. З одного кілограма цукру виходить літр самогонки.

Сьогодні у великій кількості споживається різних алкогольних і безалкогольних напоїв, про що колись могли лише мріяти: коньяки, горілка різних видів і сортів, пиво, води солодкі і мінеральні. Проте має попит і самогонка.

Сьогодні спогади про такі страви, як кисилиця, бугаєве молоко, голубці з кукурудзяного борошна, кислі старі огірки, яшний хліб, та ще з домішками ленчі, сир, заготовлений на «Федоровицу», а їли під час сапання чи жнив, викликає у молодих людей подив і сміх. Хто зі старших їв ці страви, то не проти їх знову покуштувати, — такі смачні, але нема вже кому зготувати.

СІЛЬСЬКІ ПРОМИСЛИ

Довідка-примітка: до часу заснування колгоспів у селі мали кірати: Іван Федорук, Степан Федорук, Григорій Федорків, Андрій Сливчук, Іван Сопотик, Микола Сопотик, Василь Грищук. На кіратах переважно подрібнювали солому на січку. Її крутили коні, або воли. В селі утримувалося в середньому 260-270 голів коней. Окремі господарі утримували і волів: Федір Романюк, Дмитро Мельничук, Василь Никифорук, Микола Никифорук, Іван Угрин та інші.

У Івана Сопотика була молотарка, яка працювала від кірата.

Степан Федорук мав зерноочищувач. У селі було багато млинків.

У Миколи Сопотика був рідинооприскувач, у Василя Сливчука була — бурякова сівалка (від цукрозаводу).

Зернова сівалка була кооперативна. В селян були рала (культиватори), віялки. Все це було забрано до колгоспу.

Першими придбали велосипеди: Степан Гранішак і Василь Сливчук.

Першим їздив на моторизованому велосипеді Василь Марковський. Першу легкову автомашину придбала Попович Олена Дмитрівна. Перший мотоцикл купив Михайло Грищук.

Сьогодні знову наступила приватна власність. У селі колись були, а тепер відновилися такі спеціальності, як столярі-стельмахи, боднарі. До них належали і належать: Олексій Сливчук, Степан Федорук, Дмитро Грищук, Іван Угрин, Іван Никифорук, Михайло Ковблюк

— До столярного знаряддя, за допомогою якого виготовляють столярні вироби — вікна, двері, стелі, підлоги, ґанки, веранди та інше, — належать:верстат,сокири, пила сторцівка дрібна (пилить тверді породи дерева), гимблик від першої тріски (шротик), гимблик від другої тріски, гимблик-лавка (рівняє дошку), гимблик-нют, гимблик-шпунт, тафлевий гимблик, вінкель,васерваґа, свердла.

— До штельмахарського знаряддя належать: верстат, сокири, молот дерев’яний, свердлики, пила-швайциґа (випилює чолони до коліс), різні долота (продовбують головки коліс). Штельмахи роблять вози, сани, брички.

Віз складається із передньої та задньої тічок. Передня має ще сниці і штельвагу. Задня — підтоки. Обидві тічки з’єднує розвора. До передньої тічки належать ще каливороті, до задньої — клюпаки. Важливими елементами воза ще є: дишель, чотири колеса, шлейф задніх коліс (гальма), бокові драбини, помостина і два задинки. У літню пору, коли працюють на жнивах, то розвору розтягають і віз робиться довшим. Замість боковин-драбин ставлять довгі драбини. Це дозволяє накладати більше снопів, соломи чи сіна.

Поряд із возом ґазди завжди на зимовий період мали сани. Основним у санях булисамі санки. Це дві балочки, виготовлені, як правило, з лакації, з ясеня або груші. Санки (або залубиці) випилювалии так, щоб напереді були загнуті вверх. Залубиці з’єднували між собою в’єзами і двома залізними кругами. Немаловажне значення мали: дишель, помостина, боковини і задинки.

Колись основним видом транспорту для пересування пасажирів були брички і фаетони. Бричка так само складалася із передньої і задньої тічок, розвори , дишля, чотирьох коліс. Але бричка мала на передній тічці поворотний круг, за допомогою якого бричка могла розвертатися на місці. Бричка мала сидіння: для фірмана і пасажирів; східці, які піднімалися й опускалися. Позаду бричка могла мати накриття зі шкіри чи брезенту. Це накриття могло складатися і, на випадок дощу, розкладатися.

Фаетон відрізнявся від брички лише тим, що мав своєрідну будку із дверцятами. Фаетони мали пару дверей з двох боків, могли мати дві пари дверцят. Усередині гарно оздоблені різнокольоровими виробами із шовкових матеріалів сидіння. Фаетонами переважно їздили у містах.

Тягловою силою для такого виду транспорту були коні і воли. Крім того, що вони тягли вози, сани, брички, ними треба було ще й управляти. Для цього була спеціальна упряж (збруя).

До кінської упряжі належать: капейстри (вуздечки),дві шлеї, нашильники, віжки з дзумбелами. Ґоноровіші ґазди впрягають коней у півшорки. Виїзних коней (брички, фаетони) впрягають у шори й хомути. Нашильників тут уже нема. Шори й хомути часто оздоблюють блискучими, деколи навіть позолоченими бляшками.

Для волів основним видом упряжі є ярмо, яке виготовлялося з твердих порід дерева (ясеня, грушки, навіть дуба). Ярмо клали на шию волів, тому ярмо трохи виробляли по формі під шию. Ярмо посередині мало два прути, якими міцно скріплювалося, а по боках занози (прути), які піднімалися лише вверх, коли клали ярмо на шию, і опускалися. Воно кріпилося до дишля, на якому були спеціальні вуха.

Така спеціальність, як боднарство ніколи не втрачало своєї актуальності. Виготовлення дерев’яних бочок, цебрів, ґілеток, ґарців, ґарчиків вимагає неабиякої майстерності. Основним знаряддям при виготовленні боднарської продукції — є сокира, дерев’яний молоток, звичайний молоток і гимблик-шротик. Бочки і цебри виготовляють з колених дощок, без ґудзів. Потім дошки обробляють сокирами, гимбликом. Дошки на кінцях мають бути вужчими, посередині ширшими. Кожну дощечку припасовують одну до одної і нумерують. Потім з брусків виготовляють ніби стілець. Навколо припасовують заготовлені дощечки, скручують дротом або мотузкою. В нижній частині натягують обруч. Потім перевертають бочку догори дном і роблять навколо підтирачем виїмку. Спеціальним циркулем вимірюють дощечки по кругу і заробляють у цю виїмку. Тоді натягають обруч.

Перелік ковальського знаряддя: ковадло, ковальський мішок, держак до нього, форма до вогню, гухгаммер (молоток), унтерляґа, дорники (пробойщики), кліщі, обценьки, млот, рашпіль, шнайґеза, шрупстак (стиски), майзлі (залізні долота), наслід (насічка), гачки, гукдорень, рама для натягування коліс, скоба, лопотень.

ДОДАТОК

І. СПОГАДИ ТЕОДОРА БАБ’ЮКА

Ось, як описує у своїх спогадах сільське життя у Топорівцях перед першою світовою війною нині покійний Теодор Баб’юк зі США: «Коли палили в печі, то насамперед клали віхоть (жмут) соломи, на нього клали бадилля соняшничиня, потім обкладали сухими кізяками, доховиною (торф). Це все розгорялося і давало потрібний жар. Коли піч була уже нагріта, жар згортали на середину і горшки зі стравою всували двома рядами, затулювали глиняною затулою, ще й обмащували кругом. Щоб горячість не тікала. Такі страви були дуже поживні і смачні. Аналогічно випікали хліб.

Сідала жінка біля печі, клала біля себе в’язку соломи, скручувала великі віхті і кидала в вогонь. У другій руці мала такий ожиг і ним розправляла вогонь, щоб рівно напалити піч. Коли челюсти були майже червоні, то був знак, що піч уже напалена. Жар згортала на середину і саджала на лопаті хліб у два ряди. Опісля затулювала глиняною затулою. Хліб спочатку гнітився (рум’янився), потім пікся. Біля такої печі таки треба було уміння. У суботу дівчина своєму судженому казала: «Іва! Завтра не приходи, бо неня замащують піч а я мусю помагати».

У неділю вранці всі, крім маленьких дітей і старих немічних, ішли до церкви. Дві години стоячи вислуховували службу Божу. Лавок у церкві не було. Приходять із церкви, миють руки, кладуть посеред хати ослін. Неня (мама) розмащують піч і витягають страви. Наливають у велику череп’яну миску, кладуть на ослін і всі дерев’яними ложками досягають. Якщо страва густа, то всі їдять пальцями. Про вилки тоді ніхто не чув. Пообідавши, старші ідуть відпочивати, а молодь збиралася коло церкви на Толічці. Одні хлопці ставали в круг і співали голосно, аби почули ті, що з другого кута. Другі — йшли до циганів домовлятися за музику. Там капельмайстром тоді був Грицко. Він грав на скрипці і мав свою капелю…

На толічці клали ослін, і музиканти починали грати. Хлопці викликали своїх дівчат до данцу (танцю), викрикуючи: «Параска Йванишна!» А таких у гурті було, наприклад, чотири, то всі чотири зривалися, але не знали котра саме має іти. Тоді одна показує на себе пальцем, а він махне головою: «Ні!» Тоді друга показує пальцем на себе. А він махає головою: «Ні!» Тоді — третя, четверта. Він махає головою, що так. Дівчина приходить, стає перед парубком, ловиться за пальці і помаленько потрясаєси то в один бік, то в другий, поступаючи взад, а він скаче і показує всякі викрутаси. Бувало, що дівчина прийшла на забаву босою, а парубок взутий у чоботи ще й заковані бляшками, то дівчині пообдирає нігті з пальців, що, сарака, після плаче. І така забава бувала. Забава тривала до заходу сонця. Парубок приходить (проводжає) з дівчиною до неї і стає коло перелазу, а вона з подвір’я і так романсують. Якщо неня бачить, що доня щось задовго там стоїть, то кличе: «Ану, Аннице до хати!» Дівчина повертається до парубка: «Іва!… Завтра докажу». Не було випадків, щоб молодь волочилася по ночах. Була своя мораль…»

СОННИК

Старше покоління людей більше вірить у сновидіння, ніж молодь. Збираючись по сусідах, розповідають, що кому снилося, тлумачать їх. Молодим ніколи на це тратити час. Отже, хочете вірте снам, хочете ні. Якщо вам присниться:

Базар — плітки.

Баня — вхід — безнадійність, вийти — задоволення, бачити жінку в бані — хвороба, чоловіка — бідність, злидні.

Бджоли— якийсь виграш.

Береза— радість.

Бик — гості.

Блохи, блощиці — гроші.

Болото — неприємності. Якщо вийшов з болота чистим — неприємності недовгі, пристало — хвороба.

Бородавки — на руках — до багатства, бачити в когось — радість.

Борщ — їсти — успіх, в інших випадках — розлука.

Браслет — сварка, тайна любов.

Букви — бачити — новини, писати — нещастя, вчити — благополуччя, щастя.

Вата — сумна звістка.

Весна — не в сезон — успіх у запланованім.

Веселка— блага вістка.

Верба — журба.

Викопана яма — смерть у родині.

Вино — пити — радість, когось вгощати — похорони, розлити — нещастя, пити одному — дурні вісті, продавати — сварка.

Вишні — журба.

Вівці— усе добре.

Відро — порожнє — розмова, наповнене — прибуток.

Вікно — чекання, відкрите — жаль.

Віник — платити гроші.

Вітер — сильний — перешкоди від знайомих, шелестить листями.

розмахує деревами — розлука.

Віходок — неприємності, впасти — великі гроші. Дуже замастився лайном — золоті речі.

Вогонь і дим — крадіжка в домі, сварка в особистому житті.

Вода — пити чисту — на щастя, здоров’я, каламутна — неприємності, хвороба.

Водоспад— небезпечна зустріч.

Вокзал — дорога.

Ворота — зламані — в сім’ї чекайте недоброго.

Ворона — недобре.

Впасти з висоти — скора смерть.

Вуха — приємна новина.

Газета — бачити — звістка здалеку, читати — розлад.

Гердан, намисто — журба.

Годинник — переміни в житті.

Голка — неприємності.

Голова — острижена — нещастя.

Голий — хвороба, якесь нещастя.

Горби — голі — тривога, спускатися — невдача.

Горіхи — сваритися.

Гості — сварка.

Готель — дорога.

Гніздо — заручини, весілля, з пташенятами — великий прибуток, з яйцями — сімейне щастя, валити гніздо — неприємності.

Град — неприємність.

Гріб — успіх у роботі, товариш у гробі — новини про його успіхи.

Гроші — мідні — печаль, срібні — сльози, прибуток, паперові — новини, обман, золоті — горе.

Груші — втрата.

Двері — горять — чекай гостей, нові — чекай поздоровлень з нагоди народження сина.

Дзеркало — розбити — розлука, дивитися в дзеркало — вісті здалека, або прибуток, якщо немає відображення, — хвороба, чуже дзеркало — великі переміни.

Дим — сварка.

Дощ — втрата часу, промок — захворювання, проливний дощ — велика невдача.

Жаба— злий чоловік, багато — хвороба.

Жінка— чорна — плітки, стара — сварка.

Земля — покрита зеленню — багата женячка.

Зима — не в сезон — поліпшення грошових справ.

Зірка — приємна звістка.

Зуби — нормальні — удача, зуб з кров’ю — смерть у родині.

Йти нурка — ризикована справа, ризик.

Калина — сварка.

Капелюх — новий — прибуток, старий — грошові пропозиції.

Капуста — плітки.

Качка — неправдива звістка.

Кінь — надія.

Кістки — якщо лежать на землі, для жінки — шлюб з лікарем, для чоловіка — неприємності.

Кіт — сльози.

Ковбаса — їсти — несподіваність, бачити — невелика радість.

Когут — якась зрада.

Корито — весілля.

Корова — турботи.

Котята — неприємні новини.

Кочерга — сварка.

Криниця — з відром — багатство, переповнене водою — втрати, без води — тривога, пити з криниці — добрі справи.

Кров — із носа — грошові втрати.

Курка — чекай гостей, багато — гості або гроші.

Лампа — засвітлена — успіх.

Лимон— горе.

Ліжко — лежати — добре, пусте ліжко — недобре.

Лікарня — хрестини.

Літо — не в сезон — приємні новини.

Малина — їсти — хвороба.

Мед — велике щастя.

Мертвець — зміна погоди.

Миші — тайні вороги.

Міст — переходити — переміни, бачити — невдача.

Місяць — великий прибуток, для дівчат — старости.

Млин — плітки, неприємності.

Молоко — все добре.

Мрака — невідомість, нерішучість.

М’ясо — їсти — хвороба, бачити сире — неприємності.

Небо — світле — успіх, голубе — чекай добра, червоне — сварка, вечірнє з зірками — задумане сповниться, великий спадок, у великих червоних хмарах — хвороба.

Ніж — сварка.

Ніч, темнота — труднощі, невідомість. Якщо з темноти вийшов до світла, велика радість.

Образ — благополуччя.

Огірки — любовники

Оселедець — повернення боргів.

Осінь — не в сезон — переміни в особистому житті, для жонатих — розвід.

Павук — втрата.

Павутиння — інтриги, зловживання.

Палац — нежданий успіх.

Перець — нещастя.

Перстень — загубити — розлука.

Підкова — знайти — щастя.

Пісок — збагачення.

Пічник — погана звістка.

Піч — журба, сварка, розвалиласься — приємні новини.

Плащ — спадок.

Пляшка — розлука.

Подвір’я — чисте — радість, брудне — тяжко на душі.

Полотно — дорога.

Порохи — обман, впасти в порохи — дуже недобре.

Потік — плисти — прибуток, дивитися з берега — паде дорога.

Похорон — скоро весілля, тебе хоронять — довго будеш жити, покійник живий — чекай запрошення на весілля або зміна погоди.

Рана — з кров’ю — втрата чоловіка, любовника.

Риби — недобре, зловити живу — великий успіх.

Роса — приємність.

Рубель — неприємності до сліз.

Свіжа глина — смерть знайомого.

Свиня — успіх, багатство.

Село — на добро.

Сіль — на багатство, розсипати — на сварку.

Сіно — непередбачуване щастя.

Сливи — хвороба.

Сніг — приємність.

Сонце — слава, любов, приємність.

Сонце сходить — приємні новини, подарок. Заходить — велика переміна в житті.

Сорочка — чиста — добре, замащена — бідність.

Суд — сімейні неприємності.

Тарелі — новини.

Тісто — чекай листа.

Топитися — забруднення в житті.

Хата — бачити — небезпека, будувати — до покращення, накривати — втрати, замітати в хаті — гості, мити підлогу — неприємності, горить хата — велика радість.

Хвіртка — приниження.

Хрест — доля.

Церква — молитися — вдача у справах, ввійти — докори, дивитися — вдача.

Чемодан — від’їзд.

Черв’яки — скора смерть.

Чорний колір — горе, невдача, біда, лихо.

Шнурок — дорога.

Фонтан, цюркач — велика радість.

Хліб — на полі — дохід, їсти або бачити — радість новини, пекти — нещастя.

Цибуля — чистити — успіх у великій справі.

Шампанське — новосілля.

Школа — хвилювання, бути в школі — докори.

Штани — прибуток.

Яблука — хвороба,неприємності.

Яблуня — вістка про смерть.

Ягоди — сльози, їсти — хвороба.

Яєшня — сварка.

Яйця — одне-два — чекай на гостей, багато — успіх, бити, побиті — втрата.

Яма — неприємність, свіжовикопана яма — смерть у родині.

Отже, якщо ви уважно прочитали сонник, а ще й вивчили напам’ять, думаю вам легше буде розв’язати ваш сон. Це стане вам у пригоді.

НУМІЗМАТИКА І БОНІСТИКА

І. ВСТУП

Нумізматика — наука про монети. Боністика — наука про бони (паперові гроші).

Гроші — особливий товар, всезагальний еквівалент, форма вартості всіх інших товарів. З древніх часівзалежно від місцевих і економічних властивостей гроші слугували в якості товарів, які були предметами внутрішньої і зовнішньої торгівлі: пушнина, худоба, зерно, сіль, перли та ін.

З історичних джерел нам відомо, що гроші виникли дуже давно, як еквівалент обміну товарів і продуктів. Без грошей неможливий розвиток економіки жодної держави.

Тому ще з часів Галицької Русі, як висвітлюють історики, вже ходила срібна високопробна монета, при незмінно високій якості срібла і називалася — напівгріш руський. Були в обігу: напівгріш львівський, гривня вагова і гривня лічильна. Серед селянських мас побутували денарії — мідні галицькі дрібні монети.

Після загарбання Польщею Галицької Русі був уведений в обіг польський ґрош вагою 3,1 г (2,62 г чистого срібла). Проте цих грошей було випущено обмаль через брак срібла, тому масово почали випускати квартники (напівгроші). Напівґрош спочатку рівнявся 12 динаріям, потім — 16, а з 1398р. — 18 динаріям. Ці монети були в обігу в Галичині, в тому числі і в нашій місцевості.

З 1252 Флоренція почала карбувати золоті монети флорини. Незабаром подібні флорини почали чеканити і другі європейські держави, серед них і Угорщина. Ці гроші заполонили Польщу, в тому числі й наші краї.

У середині 1500-х років у Польщі почали карбувати флорини, але зі срібла, вартість яких відповідала золотому флорину. З того часу золотий флорин, або він ще називався у Європі дукатом, дістав назву червоного золотого. Його еквівалентом було 30 ґрошів, і став називатися просто флорином, або польським злотим. Ці гроші дуже довго ходили на нашій території. До речі, у Німеччині флорини називали гульденами. Гульдени ходили і на території Польщі та Австрії.

У кінці 1480-х років у Німеччині почали карбувати великі срібні монети — талери, від яких пішла назва в англо-саксонських державах — долар.

З приходом на наші землі нових займанщиків у Австрії ходили гроші: гульдени, злоті ринські, флорини і талери. Австрійські талери почали карбуватися перед приходом австрійців у Галичину і Буковину з портретом на них австрійської імператриці Марії Терезії. Після смерті Марії Терезії талери продовжували карбувати, але поміщали ще рік смерті імператриці (1780).

Тому у книжці відомого письменника Романа Горака «Лесь Мартович» на ст.58-59 описано, як Семен Мартович платив золотими (злоті ринські) за навчання Леся у Коломийській гімназії. А на сторінці 79 написано: «Студентом Чернівецького університету Мартович став 8 жовтня 1892 року… Плата за навчання на правовому факультеті коштувала 30 гульденів у рік». Цих грошей збереглось дуже мало до наших днів.

Звичайно, можна поставити питання: яке відношення мають гроші до етнографічного образу села? Треба не забувати, що гроші — це розвиток економічного життя. А яке було б наше життя без грошей? Хіба може етнографія жити без економіки? (Між  іншим банкноти друкуються не всі).

2. АВСТРІЙСЬКІ КОРОНИ

У 1892 році Австро-Угорщина випустила в обіг корони замість гульденів. Поряд із золотими та срібними монетами були випущені і паперові гроші купюрами: 10000, 1000, 100, 50, 20, 10, 5, 2 і 1 корона.

Ці грошу були в обігу до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 року.

Ось як вони виглядали:

3. РОСІЙСЬКІ РУБЛІ

У кінці літа 1914 року у село вступили російські окупаційні війська. Жителі зразу сприймали їх дуже вороже. Але поступово почали знаходити спільну мову, особливо з українцями. Вони й показали російські гроші. З часом у магазинах і на базарі у Городенці почали ходити російські паперові гроші. За них купували продукти, деякі товари. Ось як вони виглядали.

Під час другої окупації у червні 1916 року, як уже згадувалося вище, у церкві було організовано військовий шпиталь, у якому працювали лікарі. Вони показували нашим людям купюри паперових грошей більшим номіналом.

Знову прийшли австріяки. Знову почали курсувати австрійські гроші.

4. ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ КАРБОВАНЦІ ТА ГРИВНІ

1 листопада 1918 року відбувся листопадовий зрив, у результаті якого була створена Західно-Українська Народна Республіка. Попри всі негаразди, які мали місце в державі, Національний уряд почав працювати над створенням власного монетного двору, який би випускав гроші. Люди працювали, і їм потрібно було платити зарплату. Ця робота розпочалася в Станиславові.

Дещо інша картина на той час була на Великій Україні. Український уряд зразу приступив до випуску своїх грошей. Царський рубель було замінено на карбованці і гривні, а копійки — шагами. Назва карбованці, шаг — народна, гривня — історична. Один карбованець рівнявся двом гривням, гривня мала сто шагів. У грудні 1917 року в Києві було надруковано першу грошову купюру наміналом сто карбованців. Коли росіян вигнали з Києва, то виявилося, що вони вкрали кліше і почали в себе масово друкувати українські гроші. Тоді було прийнято рішення виготовити нове кліше, але зі «Знаком Державної Скарбниці». Ось як вони виглядали.

У 1919 році під час правління Директорії вийшли другі сто карбованців. Друкували їх у Кам’янці-Подільському.

Зараз-таки появилися купюри номіналом: 10, 25, 50, 25 і 1000 карбованців. Вони мали такий вигляд.

У березні 1918 року Центральна Рада прийняла закон про гривню. Вона стала українською монетною одиницею. Перші гривні друкувалися у Берліні купюрами: 50, 100, 200 і 1000 гривень. Під час правління гетьманату було надруковано ще купюру номіналом 2000 гривень. Купюру 5 гривень друковано у Станиславові у 1919 році на замовлення Симона Петлюри.

Національному урядові ЗУНРу так і не вдалося надрукувати свої гроші. Державні службовці більше півроку працювали без зарплатні. Під час перебування галицької делегації у січні 1919 в Києві при підписанні Акта про Злуку було договорено про виділення урядові ЗУНРу певної кількості грошової маси для виплати зарплатні. У квітні уряд провів повний розрахунок з державними службовцями. Це були великі гроші. Але недовго тішилися люди цими грішми. У травні 1919 року Покуття окуповали румуни.

5. ПОЛЬСЬКІ МАРКИ

У 1919-1924 р. р. — грошова одиниця Польші. Польська краєва позичкова каса штампувала ці гроші, які не мали ніякого забезпечення. Вони ходили переважно на території Галичини. Через недосконалість польського законодавства і відсутність їхнього забезпечення ці марки пожирала шалена інфляція. За розповідями старожилів, однієї неділі продавши корову за мільйони марок, на другу неділю за ці гроші не можна було купити навіть коробки сірників.

Марки ходили номіналом від півмарки до 10000000. Ось як вони виглядали.

ПОЛЬСЬКІ ЗЛОТІ

У 1919 році австро-угорські крони були прирівняні до польських марок. Зїхнім знеціненням у банках, можна сказати, «згоріли» всі заощадження не тільки галицьких промисловців, а й гроші громадських організацій, усіх галичан. Це було перше пограбування на державному рівні. Друге пограбування польською владою галицького населення відбулося у 1924 році, коли офіційно було введено нову польську одиницю — польський злотий, який дорівнював 1 800 000 марок польських. Ось як виглядали польські злоті.

РАДЯНСЬКІ РУБЛІ

У 1939 році на наші землі прийшла радянська влада. З собою принесла і гроші.На вигляд вони були такі.

НІМЕЦЬКІ ОКУПАЦІЙНІ ГРОШІ

У 1941 році наші землі окупували німці. Німецька влада теж випустила свої гроші — карбованці. На території Чехії випустили крони, на території Польщі — злоті і т.д. Карбованці друкувалися у Рівному. Ходили тільки на території України. Вони мали такий вигляд.

ПОВСТАНСЬКІ БіФОНИ

У 1944 році знову прийшла радянська влада, але Крайовий Провід ОУН разом із Українською Повстанською Армією почали випускати свої підпільні гроші — бефони для ведення розрахунків із селянами за одержувані продукти харчування та одяг.

ГРОШОВА РЕФОРМА 1947 РОКУ

У 1947 році радянський уряд, відбудовуючи своє, зруйноване кривавою війною господарство, провів грошову реформу. Появилися нові гроші. Вони ходили до 1961 року.

ГРОШОВА РЕФОРМА 1961 РОКУ

Була проведена чергова грошова реформа. Появилися купюри нового зразка:

У 1991 році знову відбулася чергова грошова реформа. Появилися нові купюри.

УКРАЇНСЬКІ КУПОНИ

Але наступила велика інфляція. Уряд уже незалежної України прийняв рішення з метою збити інфляцію випустити в обіг тимчасові гроші — купони.

ВИПУСК НАЦІОНАЛЬНОЇ ВАЛЮТИ

Купони виконали своє призначення, і це дало можливість нашому Національному банкові ввести з 1 жовтня 1996 року стабільну українську грошову одиницю — гривню.

СВІТОВА ВАЛЮТА

Колись багато наших односельчан виїжджали на заробітки до Канади. Звідти привозили долари. Хто докуповував поля, хто будувався. Сьогодні теж багато наших односельчан їдуть на заробітки за кордон. Одні привозять долари, інші нову європейську валюту — євро.

Як відомо, що уже більш як півстоліття долар відіграє роль світових грошей.Та мало хто знає, що у США протягом 16 років після проголошення незалежності не існувало своїх грошей. Ходили англійські фунти. Долар дорівнює сто центам. В обігу в США перебувають монети: 1, 5, 10, 25, 50 центів і 1 долар.

Що стосується паперових грошей, то їх є сім різновидів:

1 долар (із зображенням президента Вашингтона)

2 долари (із зображенням президента Джефферсона)

5 доларів(президент Лінкольн)

10 доларів ( президент Гамільтон)

20 доларів (президент Джексон)

50 доларів (президент Грант)

100 доларів (президент Франклін).

Протягом усієї історії друкувалися банкноти лише зеленого кольору. Тепер постало питання, щоб випускати двох кольорів: одного будуть ходити тільки на території США, другого — за межами країни.

Отже, про гроші коротко і все.

АНОНС!

У четвертому томі з вини комп’ютера пропущено дані про воїна Української Повстанської армії Мохорука Дмитра Івановича, який народився в 1927 році. У 1939 році закінчив сільську школу і працював у господарстві своїх батьків.

У 1944 році він призивається в ряди УПА, псевдо Голуб. Направляється на вишкіл у Карпати в сотню Білого. Курінний Скуба. Після закінчення вишколу його залишили у сотні Білого для участі у військових діях з енкаведистами.

У 1946 році у зв’язку із пораненням у ноги медкомісія УПА комісує Дмитра Мохорука, як негодного до несення військової служби.

Вдома легалізовується, і його відзразу зараховують у сільські «ястребки», які щойно почали створюватися. Через кілька місяців вдруге призивається, але до лав Радянської Армії. Після демобілізації працював у колгоспі на різних роботах. У 1987 році вийшов на пенсію. Працює паламарем.

Також читайте:

«Село моє Топорівці. Етнографічний образ села», том 6, частина 2. Дмитро Мохорук «Село моє Топорівці. Етнографічний образ села», том 6, частина 4. Дмитро Мохорук «Село моє Топорівці. Етнографічний образ села», том 6, частина 1. Дмитро Мохорук