«Село моє Топорівці. Етнографічний образ села», том 6, частина 4. Дмитро Мохорук

ХХХVІ

5 травня святкують Святого Юрія. Це свято колись дуже добре знали господині. Бо в ніч на Святого Юрія найбільшу силу мали відьми. Це були одвічні вороги господинь, бо часто відбирали у їхніх корів молоко. У Топорівцях вважали, що відьма має дірку вище анального отвору, а якщо з того місця звисав хвіст, то це вже був упир. Як правило, і відьма, і упир мали корови. А щоб ці корови давали багато молока, то відбирали його у других корів. Розказували, якщо у відьми не було корови, то до бантів (перегородки на кроквах) вона прив’язувала воловід, який звисав аж до землі, і навіть з нього доїла молоко. Найчастіше ці події відбувалися вечором на святого Юрія.

Як це робити, відьми і упирі перед тим збиралися в одному місці, радилися, а деколи навіть отримували поради від злих духів. Тому господині у давні часи ще звечора готувалися до цього. Насамперед закривали стайні на защіпку, на воротях прибивали дерев’яні хрестики. Клали перед ворітьми борону зубками догори, коли відьма буде йти на подвір’я, то, можливо, наступить, проколе ногу і не дійде до стайні. А ще як крикне від болю, обов’язково проснуться ґазда або господиня. Зубки борін намащували гноївкою. Коли відьма проколе ногу, то щоб неодмінно дістала зараження.

Крім цього, ще викопували на пасовищі дві брили з дерном, ставили їх з двох сторін воріт і затикали в них гілки терну. Коли відьма чи упир будуть повертати на подвір’я, то в траві не помітить гілки терну, наступить ногою, проколе і в такому випадку також не дійде до стайні. Борона або терен мають захистити подвір’я від злих людей.

Вважалося, що хитра відьма може переступити і борону, і гілку терну, але, дійшовши до дверей стайні, які закриті на защіпку, може забрати молоко зі слідів, які корова залишила на подвір’ї. Перед вечором усі господині такі сліди затирали. Декотрі господині, котрі дуже багато всього знали, навіть обсипали корову свяченим маком. Щоб доступити до коров’ячого вимені, відьма мусила визбирати цей мак, бо їй не можна ступати на нього: пече у підошви ніг. Поки це зробить, то починають піяти півні. Тоді її сила із силою злого духа перестає діяти. На воротах обов’язково прибивали хрестик.

З давніх-давен на Святого Юрія вперше того року виганяли на пасовище худобу. Щоб уберегти від відьминих очей своїх корів, особливо тільних,господиня прив’язувала до хвоста велику червону нитку з волічки, кропила свяченими йорданською і стрітенськими водами, чим відганяла злі очі. Якщо котра забувала це зробити, то відьми лише на це чекали. Коли корова розтелювалася, вважай, молока уже не було.

Якщо відьма хотіла виробити щось зле, то на те подвір’я посилала жабу з ворожбитством. Жабу, яка прискакала на подвір’я, ні в якому разі не можна вбивати, бо це дуже недобре. Її брали на лопату, зверху посипали сіллю, несли в кінець города чи кудись у яр і кидали позад себе, щоб не бачити, куди вона впала. Треба було тричі поплювати навколо себе і перехреститися. Тоді відьмині чари уже не діють.

Розказують, що в Топорівцях колись були такі чоловіки чи жінки, які в час настання нового місяця міняли свою стать. Жінки ставали чоловіками, а чоловіки жінками. Такі жінки були дуже хитрі і мали велику силу проти відьом. Тому в ніч на святого Юрія такі подвір’я відьми обминали десятою дорогою.

Молоко відбирали у корів ціле літо, особливо коли корови паслися на пасовищі. Досить відьмі пройти попри корову та ще й потягнути долонею по дійку, а ще й удоїти краплю молока, цього достатньо, щоб корова, приходячи з пасовища, вже мукала, вела себе нервово, а коли господиня сяде доїти, вважайте, що молока немає. Вим’я порожнє.

Тоді господиня брала гілку шутки, кінську підкову, клала в кухню, перед цим запаливши щось на вогонь. Котра відьма відібрала молоко, її починала пекти відьмина дірка, якщо упир, то дуже сіпався хвіст під спідницею. Тоді хтось з них обов’язково прибігав до цієї хати і просив позичити чогось. Ні в якому разі не можна було чогось позичати. Бо все пропадало. Молока далі не було. Треба було провести відьму аж до воріт, бо якщо навіть підніме із землі на подвір’ї яку-небудь річ, то молока далі може не бути. Усі господині, в яких були корови, просто вели повсякденні війни з відьмами й упирями.

За радянських часів борони забрали до колгоспу, межі, на яких росла тернина, розорали і жінкам доводилося трохи сутужніше. Доводилося втикати у брили різні галузки. Припинилися ці війни з відьмами з двох причин:

По-перше: На початку 60-х років, Ганні Мохорук таки вдалося впіймати відьму, коли та відбирала в її корови молоко. Ганна подала відьму на товариський суд. Цілий день засідали судді — заслуховували кілька разів потерпілу, обвинувачену, свідків. Довго радилися в дорадчій кімнаті. Жінки не розходилися по домах. Дуже вже їм хотілося знати, що присудять їхньому одвічному ворогові. Суд прийняв рішення: звинувачену у відьомських справах направити на ферму дояркою, нехай у такий спосіб піднімає надої у колгоспі. Відьма на ферму не пішла, бо була перестарілою.

По-друге: Чи за намовою відьми, чи щось інше, але, мабуть на ферму переселилися всі сільські відьми й упирі. Бо з того часу для топорівських ґаздинь настав спокій.

Хотілось би кілька слів сказати і про одвічних ворогів людського роду — щезлих, яких колись у селі було дуже багато. Жили переважно на горищах старих хат або у бзинах, які росли на межах коло хатів чи в городі. Селяни ніколи не корчували кущів бзин, а обминали їх. Недаром же говорили, хто викорчує бзину, то зразу помре. Щезлі були дуже мстиві. Подібні до людей, але на голові мали ріжки, а стопи переважно козячі. Легко могли стати чорним котом, псом, рідше конем, куркою або когутом. Скільки було страшних історій, коли дорогу перехожому перебігав кіт або пес. Ще гірше — вівця. Або, як страшно було, коли п’яного чоловіка щезлий зводив на манівці і там залишав. Коли п’яний приходив до пам’яті, то зі страху зразу тверезів, та ще й блудив, поки знайде дорогу додому.

Або йде собі ввечері дорогою чоловік і тут зустрічається другий. У темноті впізнати не можна, та й той вступає у бесіду. Питає ба за то, ба за це, і нарешті щезає. Був і нема. Боже! Скільки від цих видовищ зранку йшли зливати оловом від страху.

Або зайде ґазда вранці до стайні, а коні в піні. Значить, цілу ніч щезлий гонив кіньми. Боже! Які страхи. Це собі таке лише подумати. І що робити?

Колись у селі говорили, що можна було мати свого маленького щезлика, який є дуже послушним, виконує усі примхи свого ґазди. Треба взяти мале яйце від молодої курки, яке звали зноском. Носити його під пахвою дев’ять днів. У цей час не вмиватися і не говорити отченашу. По дев’яти днях викльовувався маленький щезлик і вважав, що господар є його паном. Були хлопці, які пробували це робити, але на сьомий чи восьмий день роздушували під пахвою яйця, і нічого з того не виходило.

За радянських часів і тепер щезлих поменшало, але бзини все ніхто не викорчовує.

Вище я згадував, що перший раз на пасовисько колись виганяли на святого Юрія. Господарі, вигнавши худобу на пасовище, ставали навколішки, оберталися обличчям до сходу сонця і самотньо молилися:

— Преблагий, Боже, що Провидінням Своїм святим дбаєш про всіх тварин на землі й про найдрібнішу комашку, молю Тебе, Господи, дай мені діждатися достатку з моєї праці, бо вона є годувальницею моїх дітей, і не дай зменшитися її ні від зарази злої, ні від хвороби, ні від нещасного випадку. Молю Тебе і низький поклін Тобі, Єдиному, возсилаю. Амінь!

Молилися й гуртом:

— Владико, Господи Боже наш, що маєш владу над кожним творінням. Тобі ми молимося і Тебе просимо: як благословив Ти і примножив стада патріарха Іакова, так благослови цю худібку нашу і,розмножуючи стадо це, зроби його численним і сильним і збережи його від влади диявола, нападу розкрадачів, від усяких ворожих підступів, від смертоносного повітря і від згубних хвороб, захисти його Твоїми святими ангелами, прибери від нього всяку неміч, усякі заздрощі, диявола. Бо Твоє є Царство, сила і слава, Отця і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і на віки-віків. Амінь!

У радянські часи худобу виганяли пасти і до святого Юрія. Залежало від погоди. Якщо пасовиська зеленіли, виганяли худобу пастись. Ніхто не молився. Ні окремо, ні гуртом.

 

ХХХVІІ

Празник Господнього Вознесіння завжди припадає у четвер 40-го дня по Христовому Воскресінні. Він звеличує подію Христового Вознесіння на небо та підкреслює її значення для Христа і для нас.

Три століття це свято не святкували. У 4-му столітті цариця Єлена побудувала храм на честь цієї події на місці Христового Вознесіння. З того часу і стали святкувати це свято.

Ісус Христос вознісся на небо в присутності своїх Апостолів: « І вивів Він за місто їх аж до Віфанії, і, знявши руки Свої, поблагословив Апостолів. І сталось, як Він благословив їх, то зачав відступати від них, і на небо возноситись (Лука, 24, 50-51)». «Господь вознісся на небо, — співають у першій стихирі на великій вечірні Вознесіння, — щоб післати Утішителя світові. Небо приготовило престол Його, а облаки вознесіння Його»

 

ХХХVІІІ

Світлий празник Паски завершується не менше світлим і великим празником Святої П’ятидесятниці (Трійці). У багатьох селах це свято називають Зеленою Неділею, у Топорівцях — Святою Неділею. Святкують це свято на п’ятдесятий день після першого дня Великодня.

 

У цей день на учнів Христових зійшов Святий Дух. Зішестя святого Духа — це наче вінець і печать на ділі спасіння людського роду, що його доконав Божий Син. У дні святої П’ятидесятниці сам святий Дух помазав апостолів на проповідників Христового Благовістя. У дні зішестя святого Духа народилася і почала діяти Христова Церква. День П’ятидесятниці — день народження Христової церкви.

Перший день П’ятидесятниці, тобто неділю, Церква якраз присвячує славі Пресвятої Тройці, і цей день називається Троїцьким Днем, а другий, тобто понеділок, — славу Духа Святого, від чого називається Духовим днем.

Святий Дух, що зійшов у цей день на учнів Христових,надав їм дар мови, дар розуміння святого Писання і дар мужности у проповідуванні і визнанні святої віри. Він перебував з ними до кінця їхніх днів життя.

На Святу Неділю прийнято прикрашати свої житла клечанням стріх, дверей, вікон, воріт — гілками з дерев: верби, липи, калини, бузку. Колись із листя любистку викладали на вікнах хрести, різні візерунки. Між Топорівцями, Підвисокою і Красноставцями в одній із долин є велике болото. В густій осоці, якою покрите болото, місцями росте татарське зілля. За день, за два до Святої Неділі хлопці йдуть на болото, шукають і вимикають це зілля, яке дуже і дуже пахне. Ним стелять дома доріжки від воріт до вхідних дверей. Так само роблять дівчатам. Великим устидом є, коли дівчині постелять доріжку соломою, а ще гірше — пір’ям. Колись стелили доріжки і біля церкви скошеною осокою в переміжку із татарським зіллям.

Прикрашення осель зеленню є визнанням живлющої сили Животворчого Духа, а по-друге, — належним присвяченням Йому паростків весни.

Колись на другий день Зелених свят після обіду збиралися жителі села біля церкви, виносили із церкви процесію і разом із священиком святково освячували поля. Своїм співом і молитвами благали у Господа Бога нашого великих урожаїв. Насамперед ішли до трьох доріг і там біля хреста припадали на коліна, ревно молячись:

— О Всемогутній Творче і Господи, Небесний Владико, що всім світом правиш і в Своїй правиці всю владу тримаєш, будь до нас милостивим. Прихилися до молитви нашої щирої й охорони нас, Боже, від усякого зла й нещастя. Охорони наші хати, Всеблагий, і наші будинки, і наше майно, і господарство, і нас самих від вогню палючого. Охорони наш народ український від голоду страшного й від пошесті та мору великого. Охорони ниви й луки наші, Господи, від граду, бурі несподіваної, від зливи й повекні всезаливної і від посухи всеруйнівної.

Дай, Господи Милосердний, нехай збережуться наші хати й наше майно, і наше господарство і ми самі цілі. Нехай не забракне нам хліба святого для людей і паші для худоби, нехай не згинемо смертю страшною в хворобах заразливих, нехай ниви, городи й луки наші красуються багатим врожаєм у добру весну, спокійне літо й погідну осінь, щоб могли ми в здоров’ї та спокої жити, працювати й плоди своєї праці збирати, Тебе, Небесний Владико, славити й Тобі Єдиному поклонятися. Амінь!

Опісля ходили польовими доріжками, межами. Священик відчитував молитви, кропив поля свяченою водою. В окремих місцях, де було посіяно багато білого хліба, деколи навіть закопували хрест, щоб буревієві та градові хмари обминали ці поля.

 

СВЯТКУВАННЯ СІЧОВОГО СТРІЛЕЦТВА

На перших порах польської полонізації на західноукраїнських землях вся прогресивна і громадська діяльність, яка дісталася у спадок від Австро-Угорської монархії, була заборонена. Були закриті товариства «Просвіта», «Січ» та інші, які утверджували національну свідомість і український дух. Але з часом Польща змушена була показати світові, що вона демократична держава, і прийняла відповідний закон, яким дозволялося відродження деяких товариств.

З самого початку національного підйому на честь заснування товариства «Січ» на Святу неділю в цей день село вшановувало пам’ять про своїх героїв. Героїв-усусів і січових стрільців. Було їх у селі більше п’ятидесяти.А такі, як: Василик Григорій Миколайович, Чупрун Василь Григорович, Фалик Міцьо, Ковблюк Іван Григорович, Пасічник Степан Григорович, Сливчук Василь зросили своєю кров’ю нашу рідну землю і поховані в невідомих могилах. Насипати символічну могилу усусам і січовим стрільцям польська влада забороняла. Аж під час німецької окупації громадськість села насипала таку велику символічну могилу.

За радянських часів могилу розгорнули і за січове стрілецтво намагалися забути. Але із здобуттям незалежності України славні традиції було відновлено. Насипано нову могилу, встановлено й освячено пам’ятник у вигляді хреста на славусічовому стрілецтву.

Тепер кожного року на Святу неділю топорівчани вшановують пам’ять січового стрілецтва. Ще у переддень вінком із квітів прикрашають хрест. Після закінчення відправи служби Божої у церкві всі жителі йдуть колоною до священного місця з церковною процесією і Державним прапором попереду. Багато людей несуть у руках квіти.

Святкування завжди відкривається народним вічем, яке колись відкривав солтис, тепер сільський голова. Після кількох привітальних слів з нагоди урочистостей надає право відслужити поминальну панахиду настоятелю церкви. Під час співу «Вічная пам’ять…» присутні кидають квіти на могилу. Потім за душі покійних говорять уголос тричі молитву «Отче наш» і «Богородице Діво».

Після цього голова товариства «Просвіта» коротко розказує історію виникнення січового стрілецтва. Коли були ще живими січові стрільці, то виступали зі спогадами. Виступають учні школи з віршами, піснями. Потім усі присутні співають кілька пісень січового стрілецтва:

 

Їхав стрілець на війноньку

cл. Р. Купчинського, муз. М. Гайворонського

 

Їхав стрілець на війноньку,

Прощав свою дівчиноньку:

— Прощай, миленька, чорнобривенька,

Їду в чужую сторононьку.

 

Дай ми, дівчино, хустину,

Може, я в бою загину,

Накриють очі темної ночі

Легше в могилі спочину.

 

Дала дівчина хустину,

Стрілець у бою загинув,

Накрили очі темної ночі,

Ще й висипали могилу.

 

Добрії люди насилу

Взяли нещасну дівчину…

Там серед поля гнеться тополя

Тай на стрілецьку могилу.

 

Прощався стрілець зі своєю ріднею

Прощався стрілець зі своєю ріднею,

Він поїхав в далеку дорогу

За свій рідний край, за стрілецький звичай,

Йдемо в бій за свою перемогу.

 

А вітер колише діброви зелені,

Молодий дуб додолу схилився,

Листям шелестить, вбитий стрілець лежить,

Над ним коник його зажурився.

 

Ой коню, мій коню, не стій наді мною,

Я тимчасом полежу самітній.

Біжи, коню мій, скажи неньці моїй,

Що я лежу у степу забитий.

 

Най батько і мати, і ріднії сестри,

Нехай вони за мною не плачуть:

Я в степу лежу, за ідею святу,

Чорний крук наді мною закряче.

 

Висипали стрільцеві високу могилу.

В головах посадили калину,

Калина цвіте, а дівчина плаче,

Ой, вернись, молодий козаче.

 

Ми всі тут упали за рідну Вкраїну,

Хоч ніхто з нас вже більше не встане,

Україна була! Україна жива!

Україна ще знову повстане!

 

Ой та зажурились стрільці січовії

Ой та зажурились

Стрільці січовії,

Як Збруч-річку проходили,

Що стільки народу

Впало за свободу,

Встояти не було сили.

 

Ой та зажурились

Стрільці січовії,

Стали дрібні сльози лити:

— Буде лях проклятий

Батьками орати,

Матерями волочити.

 

Ой не тішся, ляше,

Що по Збруч — то ваше,

Ще живе стрілецька слава.

Вернуться ще тії

Стрільці січовії,

Задрожить тоді Варшава.

 

Закінчується святкування споминів про січове стрілецтво їхнім гімном:

 

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину піднімемо,

А ми нашу славну Україну,

Гей, гей, розвеселимо…

 

ХХХІХ

16 травня — свято скасування панщини. 15 травня 1848 рокускасовано панщину в Галичині. Ці події залишили глибокий слід у житті не тільки Австрії, всієї Галичини, але і Топорівців. Ця звістка швидко рознеслася. Уже наступного дня, 16 травня, зранку в церкві під гул дзвонів відправили службу Божу.

На службу Божу зійшлося все село: і старе й мале. Адже яка радість! Радість була великою. Після служби Божої селяни разом з отцем Іваном Стрийським закопали недалеко на Толічці великий залізобетонний хрест на знак скасування панщини. Під хрестом, у символічну могилу, закопали реєстри повинностей, символічні батоги і нагайки, якими били людей, ще й пляшку горілки.

На знак такої події зійшлися усі сільські музиканти. До вечора лунали пісні, музика, люди з радості танцювали і веселилися до заходу сонця.

Цей хрест зберігається дотепер.

З того часу кожного року 16 травня в селі, як і по всій Галичині, цей день — велике свято, в яке колись ніхто не працював. Зранку сходилися до церкви на службову відправу. Опісля з церковними процесіями ходили селом, співали народні пісні. Згодом усі йшли на Толічку, прихопивши з собою наїдки і напитки. На зеленій травичці розстеляли верені і родинами пригощалися.

Потім починали грати музиканти. Перший танець, як правило, танцювали старші люди, стаючи в коло навколо хреста, клали руки один одному на плечі. Пританцьовуючи під музику, співали (збоку їм допомагали співати хлопці, дівчата, молоді ґазди і ґаздині)

Ми панщину скасували

Ми панщину скасували,

І ногами притоптали,

Ми панщину скасували,

На панщині хрест поклали.

 

А ви, люди, веселіться,

І хрестові поклоніться,

А ви, люди, файно веселіться,

І ще раз хрестові поклоніться.

 

Цю пісню, яка народилася у Топорівцях, співали кілька разів у танцях. Після цього для старих людей грали «Польку», «Гуцулку». Танець грали довго, і не всі витримували до кінця. Старші люди, задихавшись, говорили: «Дякуємо вам, музиканти, але не за то, що-сте файно й довго грали, а за то, що стали». Після старших молоді танцювали аж до заходу сонця.

У часи польської окупації свято зневажили. Дійшло до того, що зранку йшли в поле і там працювали. Служба Божа відправлялася в обід, святкування проводилися пополудні, так само, як і в давні часи.

15 травня 1898 року громадськість Галичини широко відзначала 50-річчя скасування панщини.

Іван Франко в історичній праці «Панщина та її скасування 1848 року в Галичині» з нагоди 50-річчя цієї події написав так: «Дня 15 травня обходив наш народ по многих селах «пам’ятку» знесення панщини. Се велике свято і повинно стати всенародним, правдиво хлопським святом. Чим буде більше наш народ доходити до свідомості своїх прав і інтересів, тим величніше буде обходити «пам’ятку» того дня, що дав йому людську й господарську свободу».

До цієї дати у Топорівцях готувалися зазделегідь. У кінці березня сільський паламар Андрій Мохорук, син Петра, на честь 50-річчя скасування панщини посадив у чотирьох кінцях хреста чотири молоденькі ясени. Весна того року була сухою, і його жінка Тетяна відрами носила воду й поливала молоді пагони. Ясени прийнялися, виросли могутніми деревами.

У 1940 році в село ввійшли частини Червоної армії, які дислокувалися по селах. СРСР готувався до війни з Румунією з метою звільнення Північної Буковини і Бессарабії. На Толічці розквартирувалися в наметах кілька рот солдатів з машинами, гарматами та іншою військовою технікою. З невідомих причин два ясени зрубали. Два інші ясени збереглися донині. Їм весною виповнилося 110 років.

Хліборобів часто переслідували несприятливі кліматичні умови. Бували дощові і посушливі роки. Щоб спинити негоду, в церкві відправляли службу Божу, всі молилися, потім з процесією йшли в поле. Найперше до тих же трьох доріг, де на роздоріжжі стояв великий хрест. Усі падали на коліна перед хрестом і молилися:

— Владико, Господи наш, ти колись виконав молитву люблячого Тебе пророка, ревнителя Твого Іллі і благословив на час спинити дощ. І тепер, Чоловіколюбний Творче і милостивий Господи, прийми й від нас, смиренних і негідних рабів Твоїх, покірні молитви, що їх приносимо Тобі, і як щедрий, прости наші провини і з чоловіколюбності Своєї вислухай наші благання, пошли ясну погоду людям Твоїм і світло сонячне всім, що потребують і просять милості в Тебе, обрадуй землю і задля нещасних людей Твоїх, дітей, худоби і всього іншого живого творіння, що їх Ти годуєш з ласки Твоєї і посилаєш їм їжу в свій час. О Господи Боже наш, виконай бажання наше і не сором надії нашої, а помилуй нас із милості Твоєї й пошли нам щедроти Твої, бо наші дні швидко минають і в стражданнях життя наше вкорочується. Не згуби нас за беззаконня наші, якими ми заслужили Твій гнів і кару, але вчини з нами по Твоїй любові й великій милості Твоїй, бо з душею стурбованою і духом засмученим до Тебе припадаємо і, як раби негідні, ще більшої кари варті, з каяттям благаємо Тебе: согрішили ми, беззаконня чинили і в усьому гріховно поводилися, порушуючи Твої заповіді, а тому, все, що Ти посилаєш, по справедливості й правді. Але не віддавай нас на знищення дощенту, на голод і загибель і, щоб не затопила нас бурхлива вода, — згадай у гніві про ласку і будь милостивим заради щедрот Твоїх, помилуй з милосердя Твого творіння і діло рук Твоїх, і від усякого зла скоро визволи. Бо Тобі Єдиному, Боже наш, подобає милість і спасіння наше, і Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Якщо пахло посухою, теж усі збиралися в церкві, відправляли службу Божу і з процесією йшли в поле. Знову ж таки перший раз до трьох доріг. Падали усі на коліна і молилися:

— Владико, Господи Боже наш, Ти виконав благання пророка Іллі Фесвітянина заради любові його до Тебе: стримав дощ, що посилався тоді на землю, і знову після його молитви дощ плодоносний землі дарував. Сам, Владико всіх, щиро благаємо, з ласки Твоєї пошли дощ рясний людям Твоїм і, простивши гріхи наші, дай дощу Твого на місця, де просять і потребують його, обрадуй землю ради нещасних людей Твоїх і дітей, і худоби, і всього іншого живого створіння, бо всі від Тебе дожидають, що Ти даси їм їжу в свій час. Бо Ти — Бог наш, Бог, що милує і спасає, і Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Потім ішли польовими дорогами, стежками, межами, продовжуючи молитися. Священик кропив довкола свяченою водою. Бувало, ще не встигали обійти всіх полів, уже починало хмаритися. Розказують старожили, що іноді й не доходили з процесією до церкви, як починав накрапати дощ.

1946 рік був посушливий. Ходили на поле молитися кілька разів, але, напевно, був скоєний великий гріх народом, і Бог не зміг те все простити. Посіви просто загоріли. Урожай був дуже мізерний, що й призвело в кінці 1946 і в першій половині 1947 року до голоду. Правда, у Топорівцях, люди допомагали одні одним. Допомагали багатьом людям із Бессарабії, яких, ще більший голод пригнав у наше село. Допомагали чим могли підпіллю ОУН – УПА.Великих жертв голоду не було.

 

ХХХХ

7 липня Свята Церква іселяни святкують — Різдво святого Івана Хрестителя.

У дохристиянські (язичницькі) часи наш народ святкував свято Купала. Це свято молоді. З часом, після прийняття християнства, з’єдналося із святом церковним — народженням Івана Хрестителя. Тому в деяких місцевостях це свято ще називають — Івана Купала. Різдво святого Івана Хрестителя церква святкує з 4-го століття. Зауважимо, що його дуже пошановує церква, святкуючи аж шість празників у його честь протягом року — Зачаття, Різдво, Усікновення, Перше і Друге Знайдення голови, Третє Знайдення Голови і Собор після Різдва Господнього.

Зачаття Івана Хрестителя і народження було скоріше від Ісуса Христа на шість місяців. Його життя — це безперервний ланцюг жертви й покути. Він розповсюджував вчення, яке ще ніхто до нього не розповідав: про хрещення, покаяння, про близькість небесного царства, про появу й живу присутність Месії Спасителя. Він показав пальцем на Месію й охрестив Його в ріці Йордан.

Його геройське життя і науку завершує геройська смерть. Він паде, наче жовнір на варті, і віддає своє життя за найвищі ідеали: Службу Богові і своєму народові. То ж по віки-вічні він був і буде вічним символом героя-борця за ідеали, які проповідував наш Бог Ісус Христос.

Колись у ніч перед Іваном Купалою, до схід сонця, жінки й дівчата ходили в поле на межі, в урочище Цілина, в луги по зілля. Сушили під стріхами, на горищі. Навіть сушили в хаті за образами і на сволоках. Деякі зела застосовували проти різних захворювань, пили чаї. Купали в них маленьких дітей, щоб ті добре спали. В таких купелях купалися дівчата перед тим, як іти на забави, щоб пахнути травами.

У настоях сушених коренів із лопухів часто мили голови, щоб було гарним волосся. Особливо великого значення надавали лікувальним травам під час повстанського здвигу, яким лікували поранених повстанців.

Тепер ходять збирати зілля перед Іваном поодинокі жителі села. Молодь усе рідше бере в цьому участь. Атеїстична пропаганда за радянських часів зробила свою справу. Давні звичаї та обряди в якійсь мірі занепали, але тепер відроджуються.

 

ХХХХІ

12 липня весь православний світ святкує святих апостолів Петра і Павла. Тільки їм ми завдячуємо скарб Христової віри. Вони передали нам Христову науку, від них маємо св. Євангеліє і апостольські листи, вони заклали тривку основуХристової Церкви.

З самих початків Ісус Христос змінює його ім’я Симона на Петро-Кифа, що в переводі значить скеля, вважаючи, що тільки він має бути скелею, що двигатиме основу Його Церкви. Святий Петро був дуже близьким до Ісуса Христа. Він був свідком Христового прославлення на Таворі. Він від імені усіх Апостолів визнає Христове Божество. Разом зі св. Іваном приготовляє пасху для Христа. Він був свідком Христових страстей в Оливному Городі.

По вознесінню Ісуса Христа святий Петро став головою Апостолів і першої християнської громади і Єрусалима. Помер мученицькою смертю у Римі.

Святий Павло, будучи на службі у римлян, був гонителем християн. По дорозі до Дамаску Ісус Христос у чудесний спосіб навернув його до своєї віри і покликав на службу. З того часу він став ревним проповідником Христової віри. За його місійні подорожі назвали апостолом народів. Він не тільки знаменитий проповідник, добрий організатор, але й визначний богослов і письменник.

Колись, у давні часи, після свята Петра і Павла, як правило, розпочиналися жнива. Женці йшли на поле, на якому жінки жали перший сніп, перев’язували його перевеслом, уквітчаним польовими квітами. Усі женці теж перев’язували себе перевеслами, уквітчаними польовими квітами. Вважалося, що оскільки жнивні роботи проводилися переважно у зігнутому стані, то після такої процедури буде менше боліти поперек (спина).

Сільський війт поздоровляв усіх із початком жнив і святом першого снопа. Після привітання всі молилися, випрошуючи в Бога велику ласку, щоб успішно зібрати вирощений хліб.

— Владико Святий, Отче Вседержителю, Предвічний Боже! Благоволи освятити хліб цей Твоїм святим Духовним благословенням, щоб він був усім, хто спожиє його, на спасіння душі, на здоров’я тілесне і захист проти недуг, усякого ворожого підступу — через Господа нашого Ісуса Христа, що з неба зійшов, дає життя й спасіння світові, зТобою живе і царює в єдності Святого Духа нині, повсякчас і на віки віків. Амінь!

Потім сідали навколо святкового снопа, і так, як по Петру і Павлу вже хилилося до Різдва, то колядували «Бог предвічний народився». Після колядування розпочинали жнива. Чоловіки косили хліб косами, а жінки серпами. Надвечір усі ішли додому обійти худобу, повечеряти, а вже коли випадала роса, йшли в поле в’язати скошене вдень у снопи. Потім снопи складали у півклані. Кланя (копа) складалася із тридцяти снопів, півкланя (полукіпок)— з п’ятнадцяти. Було два види полукіпків. Перший — складали навхрест, чівкою (колоссям) досередини, так що сніп трохи перекривав один одного, гузиром надвір. Так складали чотирнадцять снопів, а п’ятнадцятий клали посередині зверху — гузиром вверх, колоссям вниз. Другий — складали докупи п’ять снопів гузиром до землі. Другий і третій ряди, теж по п’ять снопів, складали один на одного гузиром вверх, чівкою (колоссям) вниз.

 

Коли жали кукурудзу, то рахунок ішов на клані (копи). Снопи кукурудзиння (лабуз) теж рахували на клані (тридцять снопів). Коли косили траву на сіно, то рахунок ішов на копиці. (Сіно складали в копиці). Наприклад, косили за дев’яту чи десяту копицю. Траву косили на сіно ще й за проценти. В такому випадку проценти залишалися на пні. Якщо ґазда здав сіно господареві, тоді косив свій процент. Колись усе населення брало участь у збиранні хліба. За радянських часів більшість робіт механізували. В роботі жнив брала участь лише невелика кількість людей.

 

ХХХХІІ

14 липня Свята Церква святкує 7 мучеників Маккавейських. У Топорівцях кажуть Маковея. В цей день у церкві святять мак. У переддень цього свята жінки збирають польові квіти, до того кілька головок маку. На другий день роблять свого роду букет і йдуть до церкви, тримаючи його всю службу Божу в руках. Опісля розступаються на дві половини, посередині йде священик і те все кропить свяченою водою.

Насінням свяченого маку роблять посів на Святий Вечір. Труть у макітрах і додають до смаку до пшениці на першу Святу і Другу вечері. Свяченим маком посівали корову на святого Юрія, аби відігнати нечисту силу. Коли виганяли навесні корову перший раз на пасовище, то посипали свяченим маком, кропили свяченою водою і поганяли свяченою шуткою, аби, не дай Боже, не вдарив грім протягом літа.

14 серпня день пам’яті св. мучеників Маккавейських. У цей день розпочинається Успенський піст.

 

ХХХХІІІ

19 серпня в селі святкують празник світлого Господнього Преображення. Походить воно з того, що Христова прилюдна діяльність підходила до кінця. Невдовзі мали наступити Його муки і смерть. Хоча Апостоли у це не вірили.

Тоді Ісус Христос узяв із собою трьох Апостолів: Петра, Якова та Івана і разом пішли на гору Тавор. У Матвія про це написано (17, 2): «І преобразився перед ними: Обличчя Його засяяло наче сонце, і одежа побіліла, наче світло. Коло Нього появилися пророки Мойсей і Ілія, і розмовляли з Ним про Його смерть».

Усі три Апостоли були свідками страстей Христових в Оливнім Городі. Це свято святкують із 4-го століття, коли свята Єлена збудувала храм на горі Тавор на честь Господнього Преображення.

Колись це свято святкували у лютому, потім перенесли на серпень. Це свято збігається із достиганням плодів. Старші віком люди ніколи не споживали фруктів до цього дня. На Преображення несли до церкви кошики або кошички, в яких складали: яблука, ранні груші, виноград, качан вареної кукурудзи та інші плоди для освячення. Обов’язково у тарілочці накладали варену пшеницю зі свяченим маком на Маковея. Кошики ставлять у ряд навколо церкви. Після відправи у церкві служби Божої надвір виходить хресний хід зі священиком, і він освячує все те, що є в кошиках і кошичках.

 

ХХХХIV

28 серпня — празник Успіння Пресвятої Богородиці, або в народі називають Перша Пречиста. У Топорівцях називають Перша Богородиця. Для села це свято особливе, бо це — храмове свято. В цей день були освячені майже всі новопобудовані церкви у Топорівцях. Теперішня церква освячена на Першу Богородицю у 1912 році. Саме походження свята пояснюють, що Пречиста не померла, а заснула, тому й свято називається Успіння Пречистої. А точніше:

Три дні перед смертю явився Пречистій Діві Марії архангел Гавриїл і звістив від її Сина Ісуса Христа час переходу до вічности. На день її смерти в чудесний спосіб зібралися в Єрусалимі Апостоли. Не було тільки Апостола Томи. Божа мати хотіла, щоб її поховали в Гетсиманії біля її батьків і свого чоловіка Обручника Йосипа.

Сам Христос, напевно, у супроводі Ангелів і Святих прийшов по душу своєї Пресвятої матері. Апостоли занесли її тіло до гробу і три дні не відходили від нього. Аж тут надійшов Апостол Тома і дуже схотів востаннє подивитися на Пресвятую Богородицю. Коли відкрили віко, там її тіла не було, а тільки похоронні ризи. Присутні зрозуміли, що вона воскресла і з тілом і душею взята на небо.

Як діти з’їжджаються на іменини матері, так і всі топорівчани з’їжджаються на празник — день народження своєї церкви.

На цьому святі закінчується церковний рік зі своїми релігійними святкуваннями традицій та звичаїв.

 

СВЯТКУВАННЯ РЕЛІГІЙНИХ СВЯТ

ЄВАНГЕЛЬСЬКИМИ ХРИСТИЯНАМИ-БАПТИСТАМИ

 

Зовсім по-іншому святкують свої свята євангельські християни-баптисти. Свят набагато менше, святкують скромно. Збираються на свої зібрання кожної неділі зранку і кожної середи після обіду.

 

І

1 січня Новий Рік. Перше свято в році, яке вони святкують, — це Новий рік. Перш за все моляться. Говорять Отченаш або довільну молитву, в якій дякують Господу Богу за прожитий минулий рік, що він благословив той рік, дякують за те, що живуть на цьому світі, дякують, що Бог дає їм здоров’я, що знаходяться тут, у молитовному будинку.

Опісля виступають проповідники. Проповідники є рукоприкладовані і нерукоприкладовані. Рукоприкладовані проповідники мають право здійснювати обряди: хлібопереломлення, хрещення, вінчання і похорони. Рукоприкладовані проповідники, як правило, є пасторами общини. Пастором общини на сьогодні є Волошин Іван Антонович. Нерукоприкладовані проповідники — Михайло Никифорук, Василь Вербіцький, Олександр Драган і Анатолій Волошин.

Нерукоприкладовані проповідники допомагають пастору общини проводити зібрання віруючих. Почергово читають уривки з Євангелія про життя і діяльність Ісуса Христа. Все це пов’язують із теперішнім життям, і з їхнім віруванням. Це називається проповіду-      вання Слова Божого, яке промовляється окремо до кожного свята.

Потім усі віруючі співають пісню. Пісні є різні. Але найчастіше співають у топорівській общині таку пісню, присвячену Новому рокові:

 

Ти знаєш, Боже, моє бажання

 

Ти знаєш, Боже, моє бажання,

Молитву чуєш Ти мою,

І знаєш серця мого страждання,

Коли я гіркі сльози ллю.

 

Ти знаєш, Боже, що я бажаю,

Не слави, скарбів на землі,

Я щирим серцем Тебе кохаю

З моїх весняних, юних днів.

 

Сумує серце моє порою,

В устах моїх немає слів,

І я, самотній, скорблю душею,

Змовкає мій весняний спів.

 

Ніхто не знає, усім байдуже,

Куди душею лину я,

І хто спитає, і хто потішить,

Коли сумна душа моя?

 

Цей світ чужий вже мені зробився,

О Боже мій, зі мною будь,

Бо слабнуть сили і я втомився,

Але ще далека путь моя.

 

Але я й далі йду за Тобою,

Хай вітер стогне, буревій.

Нехай сердито шумить порою,

Я не боюсь, бо Ти — Бог мій.

 

Або:

 

Отче небесний, Боже могутній

 

Отче небесний, Боже могутній,

Ти — Утішитель, Дух правди —

Ти всюди присутній і Всевидючий,

Будь поміж нами, нас освяти!

 

Отче небесний, в земній дорозі нас,

Твоїх діток не забувай,

Прийди, вселися в серця убогі,

Благослови і спокій нам дай!

 

Отче небесний, змий всі провини

І чистотою душі вкраси,

Хай Твоя ласка з неба полине,

За це Ти слався у всі часи!

 

Знову почергово виступають проповідники і проповідують Слово Боже.

Після знову співають.

У кінці молитва.

Після молитви йде добровільна пожертва.

Потім виступають окремі віруючі і заявляють, що вони були там-то і там, кого зустрічали із братів по своїй вірі, і ті передавали їхній общині привіти.

Все це триває приблизно дві години.

 

ІІ

Наступне свято, яке святкують євангельські християни-баптисти, 7 січня — Різдво Христове.

Перед Святим Вечором відбувається зібрання. Перший раз моляться. Потім виступає один із проповідників і розказує про народження Ісуса Христа. Для цього спершу зачитує уривок із Євангелія від Луки (2, 1-20)

«І трапилося тими днями, — вийшов наказ царя Августа переписати всю землю. Цей перепис перший відбувся тоді, коли владу над Сирією мав Квіріній. І всі йшли записатися, кожен у місто своє. Пішов теж і Йосип із Галілеї, із міста Назарету, до Юдеї, до міста Давидового, що зветься Віфлеєм, бо походив із дому та з роду Давидового.

Щоб йому записатися із Марією, із ним зарученою, що була вагітна. І сталось, як були вони там, то настав їй день породити. І породила вона свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, — бо в заїжджому дворі місця не стало для них…

А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі, і нічної пори вартували отару свою. Аж ось Ангел Господній з’явився коло них, і слава Господня осяяла їх. І вони перестрашились страхом великим…

Та Ангел промовив до них: «Не лякайтесь, бо я ось благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь. А ось вам ознака: Дитину сповиту ви знайдете, що в яслах лежатиме». І ось раптом з’явилася з Ангелом сила велика небесного війська, що Бога хвалили й казали:

«Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!»

І сталось, коли Ангели відійшли від них в небо, пастухи зачали говорити один одному: «Ходім до Віфлеєму й побачимо, що сталося там, про що сповістив Нас Господь.

І прийшли, поспішаючи, і знайшли там Марію та Йосипа, та Дитинку, що в яслах лежала. А побачивши, розповіли про все те, що про цю Дитину було їм звіщено. І всі, хто почув, дивувалися тому, що їм пастухи говорили…

А Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм. Пастухи ж повернулись, прославляючи й хвалячи Бога за все, що почули й побачили, так як їм було сказано».

Після прочитаного проповідники обговорюють почуті слова, при цьому Господа Бога нашого славлячи.

Усі починають співати: «Нині радість стала» і «Во Вифлеємі сталась новина»

Після знову проповідується Слово Боже. При цьому вже зачитується уривок із Євангелії від Матвія (1, 18-25)

«Народження ж Ісуса Христа сталося так. Коли Його матір Марію заручено з Йосипом, то перш, ніж зійшлися вони, виявилося, що вона має в утробі від Духа Святого. А Йосип, муж її, бувши праведний, і не бажавши ославити її, хотів тайком відпустити її. Коли ж він те подумав, ось з’явився йому Ангел Господній у сні, промовляючи: «Йосипе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній — то від Духа Святого. І вона вродить Сина, ти ж даси Йому ймення Ісус, бо спасе Він людей Своїх від їхніх гріхів.

А все оце сталося, щоб збулося сказане пророком від Господа, який провіщає:

«Ось діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвуть Йому Ймення Еммануїл, що в перекладі є: З нами Бог»

Як прокинувся ж Йосип зо сну, то зробив, як звелів йому Ангел Господній, — і прийняв він дружину свою. І не знав він її, аж Сина свого первородженого вона породила, а він дав Йому Ймення Ісус». Після прочитаного проповідники обговорюють ці слова, знову ж таки Господа Бога нашого славлячи.

Після Слова Божого знову співають:

 

Ой, зійшла, зійшла правда на землю

 

Ой, зійшла, зійшла правда на землю

Та й поселилась межи людьми,

Всім розказала, як треба людям,

Як треба жити, як Бог велить…

 

Де ж тая правда, звідки з’явилась,

Де вона нині на світі є?

Там у Віфлеємі, в яслах родилась,

А тепер в вірних серцях живе.

 

Христос є правда, Христос є світло,

Христос — любов, життя Він для нас

О, якби люди зі всього світу прийшли до Нього,

Він би їх спас.

 

І Дух Святий, і правда із неба

Нині шукають в серцях ясел,

Щоб поселився, щоби родився Христос

Спаситель в серцях людей.

 

І в кому знайде місце для Себе,

Там запанує радість свята,

Тому дарує місце на небі

І допоможе нести хреста.

Знову проповідується Слово Боже.

Молитва.

Добровільна пожертва.

Передача привітів.

На Різдво Христове приходять зранку. І все роблять так, як робилиперед Святим Вечором.

 

ІІІ

Наступне свято, яке відзначає топорівська община євангельських християн-баптистів, — Воскресіння.

Починається святкове зібрання довільною молитвою, яка виражається в проханні та подяці Господу Богу. Потім розпочинається слово Боже. Один із проповідників зачитує уривок із Євангелія від Матвія (28, 1-17) де описується про воскресіння Ісуса Христа:

«Як минула ж субота, на світанку дня першого в тижні, прийшла Марія Магдалина та інша Марія побачити гріб. І великий ось стався землетрус, бо зійшов із неба Ангел Господній, і, приступивши, відвалив від гробу каменя, та й сів на ньому. Його ж постать була, як та блискавка, а шати його були білі, як сніг. І від страху перед ним затряслася сторожа, та й стала, як мертва.

А Ангел озвався й промовив жінкам: «Не лякайтесь, бо я знаю, що Ісуса розп’ятого це ви шукаєте. Нема Його тут, — бо воскрес, як сказав. Підійдіть, — подивіться на місце, де знаходився Він. Ідіть же хутко і скажіть Його учням, що воскрес Він із мертвих, і ото випереджує вас у Галілеї, — там Його ви побачите. Ось, вам я звістив!»

І пішли вони хутко від гробу, зо страхом і великою радістю, і побігли, щоб учнів Його сповістити. Аж ось перестрів їх Ісус і сказав: «Радійте!» Вони ж підійшли, обняли Його ноги і вклонились Йому до землі. Промовляє тоді їм Ісус: «Не лякайтесь! Ідіть, повідомте братів Моїх, — нехай вони йдуть у Галілею, — там побачать Мене!»

…Одинадцять же учнів пішли в Галілею на гору, куди звелів їм Ісус. І як вони Його вгледіли, поклонились Йому до землі…»

Усе прочитане проповідник переказує і пов’язує із сьогоднішнім життям, як празднують люди Христове Воскресіння, яка радість витає над Святою землею, як люди на землі славлять і хвалять Господа нашого Ісуса Христа. Завершується проповідь піснеспівом:

 

Христа, творця святих чудес

 

Христа, творця святих чудес,

Прославте серця співом

Прославте всі диво:

Христос Воскрес! Христос Воскрес!

 

Приспів:

 

Хвала, хвала, Христос Воскрес!

Щасливо в грудях серце б’ється,

Тепер усюди пісня ллється,

Христос Воскрес! Христос Воскрес!

 

По всьому світі до небес хвала

Творцеві щиро ллється

І пісня радості несеться

Христос Воскрес! Христос Воскрес!

 

Приспів:

 

Хвала, хвала, Христос Воскрес!

Щасливо в грудях серце б’ється,

Тепер усюди пісня ллється,

Христос Воскрес! Христос Воскрес!

 

О Спасе любий, дорогий!

Тобі і слава, і хваління,

Подяка, честь і поклоніння

На віки-вічнії! Амінь.

 

Приспів:

 

Другий проповідник зачитує ще один уривок із Євангелії від Луки (24, 1-12). «А дня першого в тижні прийшли вони рано вранці до гробу, несучи наготовані пахощі, та й застали, що камінь від гробу відвалений був. А ввійшовши, вони не знайшли тіла Господа Ісуса. І сталось, як безрадні були вони в цім, ось два мужі в одежах блискучих з’явилися при них. А коли налякались вони й посхиляли обличчя додолу, ті сказали до них: «Чого ви шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, бо воскрес! Пригадайте собі, як Він вам говорив, коли ще перебував у Галілеї. Він сказав: “«Сину Людському треба бути виданому до рук грішних людей, і розп’ятому бути, і воскреснути третього дня».

І згадали вони ті слова Його! А вернувшись від гробу, про все те сповістили Одинадцятьох та всіх інших. То були: Марія Магдалина, і Іванна, і Марія, мати Яковова, і інші з ними, — і вони розповіли апостолам це. Та слова їхні здалися їм вигадкою, — і не повірено їм. Петро ж устав та до гробу побіг, і, нахилившися, бачить — лежать самі тільки покривала… І вернувсь він до себе, і дивувався, що сталось…»

Знову співають, славлячи Господа нашого, і після моляться. Йде добровільна пожертва. Передають привіти.

Паски не святять. Пасха, єврейське слово — визволення. Євангелисти вважають, що сама пасха — це Ісус Христос, який визволив людей від гріхів.

 

ІV

Вознесіння. Сходяться усі віруючі на зібрання. Моляться. Починається слово Боже. Один із проповідників зачитує із Євангелія від Луки (24, 50-53):

«І Він вивів за місто їх аж до Віфанії, і, знявши руки Свої, поблагословив їх. І сталось, як Він благословляв їх, то зачав відступати від них, і на небо возноситись. А вони поклонились Йому, і повернулись до Єрусалиму з великою радістю. І постійно вони перебували в храмі, прославляючи й хвалячи Бога. Амінь»

Знову ж таки йде тлумачення прочитаних слів і пов’язування із життям сьогоднішнього дня, як Вознесіння Господа Бога впливає на наше життя.

Віруючі починають співати:

 

Не покину Я вас, не забуду!

— Не покину Я вас, не забуду!

Так Бог каже тобі і мені —

Я про вас турбуватися буду

У стражданнях тяжких на землі.

 

Буду в праці Я вам помагати,

Буду силу і міць подавать,

І в годину сердечної втрати

Буду в душу бадьорість вливать.

 

Не покину Я вас, не забуду

Коли батько і мати, й рідня

Відречуться від вас,

То Я буду Рідним Батьком для вас з того дня.

 

Ніжно буду я вас доглядати,

Так, як мати маленьке дитя,

Від усякого зла захищати

І провадить у вічне життя.

 

Я самотнє серце розважу,

Сумні думи я геть віджену,

І розбите життя я поладжу,

Дух засмучений в вас підкріплю.

 

Знову слово Боже, проповідь, співають пісню, молитва, пожертви, передача привітів.

 

V

Свято Трійці.

Молитва.

Слово Боже. Один із проповідників зачитує уривок із Книги історичної — Дії святих апостолів (2, 1-13):

«Коли ж почався день П’ятдесятниці, (тобто п’ятдесятий день по воскресінні Ісуса Христа) всі вони однодушно знаходилися вкупі. І нагло зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила ввесь той дім, де сиділи вони. І з’явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав.

Перебували ж в Єрусалимі юдеї, люди побожні, від усякого народу під небом. А коли оцей гомін зчинився, зібралася безліч народу, — та й здивувалися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!…

І всі не виходили з дива, і безпорадні були, і говорили один до одного: «Що ж то статися має?» А інші казали глузуючи: «Вони повпивались вином молодим!»

Знову проповідник роз’яснює, чому так сталося і яке це мало наслідки для людства.

Віруючі підкріплюють сказане піснеспівом:

 

О Ісус, достойний Ти

О Ісус, достойний Ти слави й честі на землі,

Слави й честі на землі від нас,

І від серця повноти ми співаємо Тобі,

Будем всюди славити Тебе.

 

Приспів:

 

Збережи у світлі нас,

Дай з Тобою пробувать,

Підкріпляй нас в кожний час,

Щоб Тебе лиш прославлять.

 

Наші Ти гріхи простив, Свою милість проявив,

Свою милість проявив для нас.

Бережеш у кожний час, утішаєш Духом нас,

Духом правди утішаєш нас.

 

Приспів:

 

Ти життя нам дарував, світлом правди осіяв,

Мир небесний у серця послав.

Кров Свою за нас пролив, наші всі гріхи простив,

Наші всі гріхи Ти нам простив.

 

Або співають таку:

 

Нині просимо ми всі

Нині просимо ми всі, нащо гинути в грісі?

Тебе кличе Дух святий — йди до Спаса, друже мій!

 

Приспів:

 

Поспіши, поспіши нині до Христа прийти!

Ти без Бога довго жив, проти Нього все грішив,

Серце ти Йому відкрий — дасть Він радість і спокій.

 

Гріх тебе не відпускав і спокою він не дав,

До Христа іди мерщій — тільки в Ньому спокій твій.

Перед Спасом визнай гріх, дасть Він прощення тобі,

Все життя віддай Йому, душу Він спасе Твою.

 

Приспів:

 

Першої неділі кожного місяця святкують Хлібопереломлення. Виконують заповідь Ісуса Христа.

Ще зранку перед зібранням пастор приготовляє стіл, на якому хліб, як прообраз тіла Христа, і чаша вина — Його проллята кров.

Потім сходяться віруючі і починають молитися. Молитва побудована на стражданнях Ісуса Христа. Після молитви звучить Слово Боже.

Один із проповідників зачитує уривок із Євангелії від Марка (26, 19-28):

«…І учні зробили, як звелів їм Ісус, і зачали пасху готувати. А коли настав вечір, Він із дванадцятьма учнями сів за стіл… Як вони ж споживали, Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав і давав Своїм учням, і сказав: «Прийміть, споживайте, це — тіло Моє». А взявши чашу і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: «Пийте з неї всі, бо це — кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!»

Проповідник роз’яснює і пов’язує ці слова із сьогоденням днем і пояснює, чому святкується в них це свято Хлібопереломлення.

Віруючі починають співати про страждання Ісуса Христа.

 

Гірко плакав Христос на скорботній землі

 

Гірко плакав Христос на скорботній землі,

Сльози чисті лилися з очей,

Недаремно Він плакав… Він бачив у злі

Марно гинучих бідних людей.

 

Приспів:

 

Ні, Я плачу за вас, Я ллю свої сльози і кров,

Я приніс вам на землю небесну любов,

Ви ж за це розіпнете Мене.

 

Через що, наш Спасителю, Ти у сльозах?

Може, храми твої не блищать?

Чи ж не Твій віковічний престол в небесах?

Чи страждання Тебе тяготять?

 

Приспів:

 

Я дивлюся в журбі на людей — на братів,

Вони гинуть в гріхах на землі,

Бо забули про кров, що за них Я пролив,

І забули про муки Мої.

 

Приспів:

 

Я молюся за вас, Мною куплені ви,

О, прийміть Святу жертву Мою!

Я даю вам спасіння в пролитій крові,

Я віддав за вас душу Свою.

 

Приспів:

 

Слово Боже читає пастор (Перше послання до коринтян, 11, 23-27):

«Бо прийняв я від Господа, що й вам передав, що Господь Ісус ночі тієї, як виданий був, узяв хліб, подяку віддав, і переломив, і сказав: «Прийміть, споживайте, це тіло Моє, що за вас ломається. Це робіть на спомин про Мене! Так само і чашу взяв Він по Вечері й сказав: «Ця чаша — Новий Заповіт у Моїй крові. Це робіть, коли тільки будете пити, на спомин про Мене!» Бо кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, — смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде. Тому-то, хто їстиме хліб цей чи питиме чашу Господню негідно, — буде винний супроти тіла та крови Господньої!» Далі дає пояснення цим словам, що вони означають.

Пастор бере в руки хліб, віруючі встають і моляться. Опісля сідають. Пастор розломляє хліб на шматочки. В цей час віруючі співають:

 

Про хресну смерть

Христос, як учням всім своїм про хресну смерть відкрив,

Для друзів Він перед Отцем взяв хліб, благословив.

 

І розламавши, їм подав, й до них слова сказав:

— Прийміть і споживайте всі, це тіло є Моє.

 

З вином також Він чашу взяв, за неї помоливсь:

Оце є кров Моя — сказав, — ви з неї пийте всі.

 

Новий мій Заповіт в крові Я вам тепер даю,

Отож, робіть це завжди ви, смерть згадуйте Мою.

 

О Господи, дозволь в цей час Твою згадати кров,

Пролиту на хресті за нас, страждання і любов.

 

Після співу пастор з хлібом іде помежи рядами, і, хто готовий (насамперед має мир з усіма), приймає хліб. Потім несе чашу з вином і той, хто брав хліб, пригублює вино з чаші.

Звичайно сільська община євангельських-хритиян баптистівневелика. Але вона є. Її погляди поділяє частина жителів топорівчан, тому я й описав коротенько, як проходять святкування й у них.

 

 

НАРОДНА НОША

 

І. ВСТУП

Одяг моїх колишніх земляків ніколи не був таким мальовничим, як у гуцулів. Але в народі говорять, що кожного зустрічають по одежі, а випроваджують по розуму. Виходить, що одежа відіграє неабияку роль у нашому житті. Можна одягнутися в дуже дорогі речі, але якщо не зі смаком, неакуратно, то з такою людиною навіть нецікаво мати якусь справу. Можна одягнутися скромно, акуратно, у все чисте, випрасуване, може, людина і не дуже красива, але з нею приємно поспілкуватися.

В основному увесь одяг у Топорівцях виробляли вручну. Купували лише черевики і деколи жіночі чоботи, а також деякі прикраси, нитки і хустки.

З верхнього одягу чоловіки носили: сардаки, кожухи, киптарі, довгі сорочки, гачі, поркіниці, смушеві шапки, клепані, капелюхи, чоботи і черевики. Жінки: сардаки, кожухи, киптарі, довгі сорочки, горботки, чобітки і черевички. Аналогічно одягалися хлопці і дівчата.

 

ІІ. ВИРОБНИЦТВО ПОЛОТНА І ПОШИТТЯ

НИЖНЬОГО ОДЯГУ

Найбільша потреба була у полотні. Щоб його мати, треба було докласти великої праці. Полотно ткали з конопель і льону. Коноплі висівали всі господині, навіть ті, які мали мало поля, адже одягатися треба було всім.

Коноплі і льон сіяли весною. Коноплі мають явно виражену дводомність. Тому чоловічі особини, або, як їх називали, пустінки, вимикали в жнива. Матірні особини вимикали пізніше. Пустінки сушили на сонці і зразу мочили у воді. Матірні — перший раз сушили, потім обмолочували насіння, в’язали у снопики і теж мочили у воді у потічках. А оскільки у нашому селі копали торф, то переважно мочили в торфяних ямах. Так само поступали зі льняними снопиками. Сніпки складали поряд один одного на воду, зверху прикидали болотом так, щоб вони були у воді. В ямах вода була стоячою і теплішою, то сніпки мокли 1 – 1,5 тижня. У потічках коноплі мокли довше. Вода в них проточна і холодніша.

Коли коноплі вимокали, їх полоскали і складали на березі по 3-4 снопики в стоячому вигляді на сонці, і чекали щоб добре висохли. Потім тіпали на терлиці (пристрій, на якому конопляні чи льняні лика звільняли від терміті). Звільнені лика дергали на дергівці (груба дошка з грушки, чи ясена, на якій густо і колом у діаметрі 15-20 см набиті гострі шпилі висотою 12-15 см.). Від цього одержували повісмо і первинне клоччя (відходи). Клоччя ще чухрали на гребені (дерев’яний гребінь, зубки досягали до 30 см) і одержували ще згріби і саме клоччя.

Повісмо пускали на куделі (груба палиця висотою 1.5 м). Повісмо розкладали на столі, скраю прикладали верхню частину палиці і все це скручували. Одержували конусом вверх своєрідну форму. Для міцності перев’язували стрічкою. Прядильниця рукою висмикувала кілька волоконців, скручувала і прив’язувала до веретена (дерев’яний стержень довжиною 30 см, на одному кінці загострений, на другому надіте дерев’яне колечко). Веретено другою рукою спеціально крутилося і в такий спосіб скручувалася нитка. Повісмо пряли на тоненькі нитки. Нитки змотували у клубки. Так само поступали зі згрібами і клоччям. Нитки з повісма йшли для виготовлення полотна. Нитки зі згрібів ішли також на полотно, але на поперечні полотняні нитки. Нитки з клоччя йшли на виготовлення тільки верень (призначення верень типу теперішніх простинів).

Повісняні нитки з клубків мотали на мотовила (двохметрова палиця, яка з одного боку кінця мала ріжки, а з другого — поперечку, ніби буква Т), і отримували півмітки (спеціальний моток ниток). З клочаних ниток одержували валовиці. На мотовилі рахували нитки. Кожні три нитки — називалося чисниця. Десять чисниць — називалося пасмо. Дванадцять пасем — називалося півміток. Були півмітки і на п’ятнадцять пасем. Кожний півміток на мотовилі, там, де нитки перехрещувалися на ріжках, перев’язувався. Усі ці роботи старалися виконати до морозів. З настанням морозів валовиці замочували у воді і викидали на подвір’ї на жердки, на плоти, штахета для виморозки. Регулярно роблячи цю роботу, валовиці так виморожували, що вони ставали м’ягкими і білими. Якщо була необхідність прискорити цей процес, то валовиці квасили. У цебер (дерев’яна посудина типу теперішньої ванни) чи невелику бочівку складали валовиці, пересипали кукурудзяним борошном і заливали водою. Кисло 3-5 днів. Якщо цебер стояв у холоднуватому місці, то кисло і довше. Валовиці кисли, поки не біліли. Після полоскали, сушили, натягали на спеціальний пристрій — самотоку, (триніжкова основа, висотою одного метра, зверху мала залізний стержень, на який навішували хрестом дві лати, на кінцях ці лати мали поздовжні отвори, в які вкладали спеціальної конфігурації вирізані стержні, висотою 30 см — качури). Шукали початок нитки у півмітку чи валовиці і мотали на клубки. Тягнучи нитку, пристрій сам крутився. І від того дістав назву — самотока. Клубки пускали на снововку (пристрій висотою 2.5-3 м, ніби два квадрати в діаметрі 1.5-2 м, змонтовані навхрест. Верхня частина кріпилася до сволока, нижня в долівці). Крутячи снововку однією рукою, другою намотували нитки із клубків. За допомогою цього пристрою одержували основу відповідної довжини для ткання полотна на верстатах. На виготовлення основи для полотна використовували один півміток, або дванадцять пасем, для верень — шість пасем. Верені по ширині були такі самі, але за рахунок грубших ниток. На снововці були нарізані спеціальні карби, за рахунок яких визначали, скільки намотано пасем. Дванадцять пасем намотаних на снововці — називалося мотовильником. Полотно завжди було однієї ширини, алезалежно від кількості мотовильників (два чи чотири, шість) була різна довжина.

Верстати встановлювали у житловій кімнаті, де тепло. Полотно переважно ткали у зимовий час, бо літом було багато робіт у полі. Верстат складався із двох боковин (права і ліва сторони), двох поперечних спинок, з двох валків — один на нитки для основи, другий на полотно, ляди, начиння і підніжжя. Якщо стеля у хаті низька, то на підніжжя викопували невелику яму. Верстат установлювався під вікнами передом до образів. Задньою стороною — до вхідних дверей. На задній стороні верстата був змонтований пристрій, за допомогою якого нитки із клубка намотувалися у вигляді піраміди на цівки. Цівка — дерев’яна трубка із бузини діаметром приблизно 2 см і довжиною 12см. Цівки з намотаними нитками вставлялися у спеціальний пристрій у вигляді човника, який так і називався. Човник вправно руками закидався до начиння то вправо, то вліво. Після кожного такого прийому нитка прибивалася лядою до полотна. Так ткалося полотно.

Якщо основа була з повісняних ниток і ткалася тими ж нитками, таке полотно називалося повісняне. Його ще вибілювали на сонці. Регулярно змочували у чистій воді і розстелювали на траві. З такого полотна колись шили сорочку молодому на весілля.

З часом жиди почали завозити махталі з подвійними і потрійними нитками, так звані бамбукові нитки. Для змотування їх у клубки виготовили спеціальні невеликі самотоки. Їх почали давати на основу і на поперечні. Таке полотно називали бамбукове. Воно було дуже тоненьке і гарне. З нього почали шити тільки святошні вишиті сорочки для дівчат і хлопців.

Згрібне повісмо пряли трохи грубше, і такі нитки йшли на виготовлення так званого згрібного полотна. Таке полотно використовували переважно на пошиття сорочок і поркіниць, які були основним одягом, особливо у літній час.

Клочане повісмо пряли ще на грубшу нитку, і воно йшло на виготовлення верень. Якщо вереня була біла, то вона виткана тільки із клочаних ниток, тобто конопляна. Бувало, що нитки розфарбовували у різні кольори, і такі верені мали кольорові орнаменти. Заможніші жінки додавали до клочаних ниток ще й нитки з овечої вовни. Такі верені були дуже теплими.

Були і льняні нитки, льняне полотно і льняні сорочки. Це було в тих, хто мав можливість сіяти на полі льон. Технологія виготовлення льняного полотна та сама, що і повісняного.

Виготовлення полотна дуже трудомістка робота. Особливо такий процес, як вимочування конопель чи льону. Якщо приходила рання холодна осінь, багато жінок від такої холодної процедури хворіли на простудні захворювання, деякі навіть помирали.

Нелегка робота була і на верстатах, але вигідніша тим, що виконувалася в хаті, де сухо, можна було і напалити. Лише не всі могли бути верстатниками-майстрами. По-перше, треба було мати свій верстат, по-друге, треба було мати навики до такої роботи. Адже й по сьогодні де в кого ще зберігаються такі вироби. Вони мають свою красу і дивуєшся, що це все виготовлено вручну в домашніх умовах сільськими умільцями. До сьогоднішні ще пам’ятають майстрів-ткачів: Миколу Сливчука, Івана Мельничука, Ганну Гультай, Ганну Мельничук, Івана Ковблюка, Марію Лесюк, Марію Попович. Історія не залишила нам імена майстрів-ткачів наших дідів-прадідів, які виробляли полотно до них. Адже полотно вироблялося з давніх-давен.

 

ІІІ. ВИГОТОВЛЕННЯ ВЕРХНЬОГО ОДЯГУ

У всіх господарствах утримували овець, з яких одержували вовну, шкіри, смушки. Все це йшло на виготовлення одягу. Вже не кажучи про м’ясо і молоко, — продукти харчування.

Вовна була чорна і біла. Чорна йшла на виготовлення чорного сукна, чорних вовняних виробів, біла — білого сукна і білих вовняних виробів. Вовну пряли, пропускали через самотоки, снововки і нитки надходили на верстати. Нитки для виготовлення сукна прялися грубими. На верстаті поздовжні і поперечні нитки ударом ляди дуже ущільнювалися. Одержували товстувате щільне полотно. Таке полотно віддавали в гори гуцулам. Ті за відомою тільки їм технологією шляхом розчісування і полоскання у гірській воді виготовляли сукно і повертали за відповідну плату власникам.

З білого сукна сільські кравці вручну шили чоловічі штани — гачі, з чорного — сардаки і гачі.

Восени хворих, старих овець, зайвих баранів різали і знімали шкіри. Шкіри використовували для пошиття кожухів, кожушків і киптарів. Людей, які займалися виробами зі шкір, називали кушнірями. Їх багато у селі не було.За нашої пам’яті це Микола Сливчук, пізніше його син Василь цим займався, Семен Мостовий і Андрій Гнидка.

Шкіри від забитих овець зразу віддавали кушнірям. Спершу їх сушили, потім на добу мочили у воді. Несли до потічка на протікаючу воду і полоскали до тих пір, поки вовна не була чистою від ґонзлів (вовна на кінцях косичок мала засохлі грудочки овечого калу із болотом). Очистка шкіри від ґонзлів була дуже трудомісткою. При цьому використовували спеціальну дерев’яну лопатку. Після цього шкіри розпростирали на п’ялі (спеціальна решітка) і шкафою (лопатка з дерев’яною ручкою з одного боку, і з другого загострене металеве лезо) обривали першу пліву (підшкірний шар).

У цебрі або невеликій широкій бочці робили квас з розрахунку на одну шкіру: 1,7 кг житнього борошна, 200 грамів кухонної солі. Шкіри завивали мездрою до середини, вовною наверх і заливали водою. Все це кисло 7-10 днів залежно від температури розчину. Готовність визначали так. Брали в руки одну зі шкір і в ділянці паху натискали пальцем. Якщо плівка злазила, значить, шкіри готові. Тоді їх викидали на жердку (кількаметровий дерев’яний кругляк, який по краях до чогось кріпився) чи дріт, щоб просохли. Після змочували і знову кидали на п’яла. Спеціальним пристроєм, на який натискається рукою і ногою, шкіру розбивали до тих пір поки не стане м’якою.

Із сусіднього села Глушків завозили білий камінь (альбайстер) і перепалювали у плиті. Після камінь очищали від бруду, перепалених темних часток, ставили на спеціальну кам’яну плиту розміром не менше 1х1 і кувалдою легенько розбивали камінь на дрібні шматочки, а потім розтирали на борошно.

Таке альбайстрове біле борошно наносили на шкіру і далі здирали остатки пліви уже за допомогою цього борошна. Робили це до тих пір, поки шкіра не набувала білого-білого вигляду.

Після цього шкіри розкроювали. На один кожух треба було кілька шкір. Усе це залежало від розмірів замовника і розмірів шкіри. Після покрою частини шкіри зшивали перший раз міцною ниткою. З тонкої добре виробленої шкіри вирізували лямівку (шкірка шириною один сантиметр) і обшивали рубці густим швом. По швах робили орнаментну розшивку. Кожухи прикрашали китичками з червоного коцику (вид ниток). У середину китиці давали кілька ворсинок зеленого коцику (спеціальних тоненьких ниток). Комір шили стоячий із баранячого смушка, який теж довкола обшивали лямівкою. Рукави внизу обшивалися смушком. Вгорі біля коміра пришивалися баюри, довжиною біля півметра, сплетені із дуже тоненьких вирізаних ремінчиків. На кінцях баюри мали такі своєрідні подовжені китички. Баюрами вверху біля шиї зав’язувалися поли кожуха. Коли холодно, щоб не дуло за шию, адже шарфів колись не носили. Напереді на полах пришивалися гудзики і петлі, виготовлені зі шкіри. У гарних кожухах люди ходили до церкви, в гості. У проношених — до роботи.

Пізніше для дівчат і молодих жінок почали шити кожушки. Вони були трохи іншого покрою, червоно-коричневого кольору і оздоблені кольоровими нитками. Технологія виготовлення таких шкір відрізнялася тим, що тут не застосовували альбайстер, а шкіри заквашували із корою, яка давала колір. Кисли такі шкіри довше — 14-20 днів.

Дуже спосібними були киптарі, які носили зимою під кожухом, а літом ходили в них навіть у гарячі дні. Найбільше ставали у пригоді восени, коли надворі холодало. Киптар — кожушок без рукавів, зі шкіри молодих ягнят, вишиваний волічкою з безліччю китичок, як прикраса. Такі киптарі вперше почали носити в Русові, тому їх називали русівськими. Були киптарі з вишитими різними художніми орнаментами (листочками, квіточками). Такі киптарі називалися буковинськими. Шили киптарі і зі старої овечої шкіри. Вони не розшивалися. На них було мало китичок. Не вишивали ніяких орнаментів. Вони були довшими і теплішими.

Шили кушнірі і каракулеві шапки. Смушки одержували від каракульських ягнят шляхом забою зразу після народження або через кілька годин. Усе залежало від завитка. Завитки є бобовидні, вальковидні, сурикові, кільцевидні. Найбільшу цінність мали бобовидні і вальковидні смушки. У нас каракульських овець не утримували. Але бували випадки, коли непогані смушки одержували і від наших місцевих овець. По смушки їхали до Чернівців, де їх продавали селяни з Бессарабії. Їхали вибирати такі смушки самі кушнірі. Вони не вибирали бобовидні чи вальковидні, для них існували смушки: дрібний каракуль або крупний каракуль.

Шапки були круглі, невисокі, зверху збивали типу ямки. Всередині підшивали шкірою із молоденьких козенят. У старих шапках ходили до роботи. Як не було таких, то ходили і в новіших, але під час дощу або коли шмалили соломою зарізаних свиней, їх перевертали навиворіт уверх козячою шерстю.

Хлопці зимою теж ходили в таких шапках, але весною, влітку і восени ходили у капелюхах, деколи заквітчаних чорним пір’ям із когута. Деколи у святкові дні окремі хлопці прикрашали капелюхи ґерданами. Усе це залишилося у спадок від січовиків, які обов’зково ходили у високих з широкими крисами, заквітчаними червоним пір’ям, так званими, радикальними капелюхами. Ходили в них і чоловіки, лише не заквітчували пір’ям. Такі капелюхи завозили до села сільські жиди. В літню пору ґазди захищали голову від сонячної спеки солом’яними капелюхами. Їх шив неперевершений сільський майстер Олексій Сливчук, син Михайла.

До першої світової війни жінки голови накривали перемітками. Це білі рушники, у яких на кінцях висіли різнокольорові тороки. Голову обмотували рушником, а тороками зав’язували. Після війни у літню пору голови почали зав’язувати хустинами. Зимою далі ходили у перемітках. У кінці 20-х років повністю перейшли на хустини, які були білі простенькі, батистові, шерстяні з квітами і появилися дуже гарні, пишні, завезені із Канади, куди багато односельчан їхали на заробітки.Залежно від соціального стану, можна було розрізнити, хто бідний, а хто багатий. Хустки в побуті села відігравали дуже важливу роль. На весіллях молода давала подарунки (дари) родичам молодого. Ці дари складалися переважно із хусток. Скільки подарувала, які, це мало неабияке значення.

Жінки в холодну погоду завивали хустки попід шию і зав’язували кінці ззаду. Так само носили і дівчата. Зимою носили більші і грубші, вповивали їх попідпахи і зав’язували кінці ззаду. Літом жінки хустки зав’язували ззаду на потилиці, називалося по-молодицьки. Дівчата зав’язували під бородою на шиї.

До верхнього одягу належали і сардаки, які шили із чорного сукна. У сардаках до церкви ходили рідко. Сардаки одягали, коли надворі падав дощ, коли йшли до міста, на сторону на храм чи весілля. У літню пору перевішували через одне плече, зв’язуючи петлі напереді під шиєю. У великі морози сардаки не носили. Коли було прохолодно, під сардаки одягали киптарі або невеликі кожухи. Жінки теж ходили у сардаках. Сардаки шили славної пам’яті: Іван Сливчук, Юрій Угрин. У 40-х і 50-х роках сардаки шив лише тато автора цих рядків Іван Мохорук.

На початку 1960-х років молодь відкинула кожухи. Масово в селі почали шити так звані чоловічі і жіночі футерка. Це була утеплена куртка із чорного сукна з каракулевим коміром. У футерках і пальтах ходили у 1930-х лише сільські ремісники та жиди.

Взимку молоді чоловіки і парубки почали носити тільки шкіряні каракулеві шапки. Із взуття тільки хромові чоботи. Чоловіки зимою почали носити рейтки (галіфе). З часом появилися пальта, демісезонні плащі.

Штани — поркіниці і гачі. Поркіниці носили у літню пору, в холодну — зверху ще й гачі. Гачі шили з білого і чорного сукна. Переважно носили гачі з білого сукна. Якщо поркіниці шили жінки, то гачі шив лише Юрій Угрин, пізніше уже на машинці неперевершений майстер-кравець — Петро Касіян. Якщо взували чоботи, то колошні (штанини) гачів запихали в чоботи, якщо у черевиках — то опускали до черевиків.

Наприкінці 30-х років минулого століття у Топорівцях почали носити штани, або, як їх називали, сподні. Жиди ходили і раніше в споднях. Першим із сільських жителів одягнув сподні Петро Волошин. За ним пошили штани і стали носити Андрій Тофан, Дмитро Грищук, Василь Волошин, Дмитро Великочий. Після цього сподні стали носити молоді ґазди і хлопці. Після війни — старші ґазди. Проте окремі старі чоловіки носили поркіниці до початку 60-х років. Шили поркіниці жінки.

Сорочки кроїли, шили і вишивали для себе самі жінки і дівчата. Так само шили і вишивали сорочки для чоловіків і хлопців. Жіночі сорочки на грудях мали вишиті різні орнаменти, були вишиті рукави. Сорочки старших жінок на шиї були мережані, на рукавах і низом цирковані. Всі чоловіки і хлопці у святкові дні чи неділі одягали вишиті сорочки. Вишитими були навколо шиї стоячий комір і спереду була вишивка аж до окрійки чи штанів. Називалося це нагрудником. Були вишитими і кінці рукавів. На шиї і рукавах були шнурочки із китицями, і це все зав’язувалося.

Колись дівчата носили прикраси — ґердани, силянки і намиста. Ґердан — насиляні на нитки дрібненькі бісеринки і викладені й перешиті відповідним узором. Знизу підшивався вузькою щільною стрічкою, яка звисала із двох сторін. Ґердан, як правило, носили на голові. Дехто й на шиї. Силянка — теж насиляні на нитки бісеринки і укладені різними узорами. Знизу силянка підшивалася тоненькою вузькою стрічкою. Силянку носили, як правило, на шиї, нижче намиста. Уже після війни дівчата почали носити на голові ґальончики. Це вишивка із бісеру, намистин і леліток на плюшевій стрічці. Носили приблизно до 1960-х років.

Перед війною у хлопців пішла мода носити на шиї, як прикрасу, — вівсьорки. Особливо це носили гімназисти. Вівсьорок типу галстука. Вишитий на плюшевій широкій смужці узором з намистин, бісеру і леліток. Носили тільки тоді, коли одягали білу сорочку. В одязі не обходилося без шпильок. Колись говорили, що шпінки. До речі, шпінки зчіплялися і продавалися лише по дванадцять штук. Цей зчепок шпінок називався тузін.

На початку 1950-х років у селі хлопці і дівчата почали носити шерстяні костюми. Пізніше молоді чоловіки і жінки. В селі появилося багато кравців і кравчинь: Іван Никифорук, Микола Сливчук, Софія Угрин, Наталія Попович, Ганна Сливчук, Ганна Сопотик, Ганна Ковблюк.

Горботки, які носили жінки і дівчата замість теперішніх спідниць, ткали майже із вовняних різнокольорових ниток. Це був собі такий витканий квадрат щільного різнокольорового полотна. Вона була від пояса по п’яти і так само по окружності. Поли горботки перекривали одна одну спереду і перев’язувалися окрійкою. Спереду поли були красиво виткані, як уже згадувалося, із різнокольорових ниток, позаду була чорного кольору. Спереду поли загиналися наперед і кінці полів запихалися під окрійку. Ззаду горботка на висоті 15-20 см загиналася догори. Тому низом добре виднілася сорочка. У старих сорочках, як і старих горботках, жінки ходили до роботи.

У 40-х роках минулого століття жінки почали носити спідниці. У неділі й урочисті свята одягали спідниці, але у будні до роботи одягали ті ж спідниці, лише навиворіт.

Ткали в домашніх умовах і окрійки, якими підперізувалися чоловіки, жінки, хлопці і дівчата. Виготовлення окрійок дуже делікатна робота. Таких майстрів у селі були одиниці. Це Марія Ковблюк і Іван Ковблюк. Пізніше їх ткала дочка Марії Ковблюк — Ганна Попович. Вони ж ткали і горботки.

Окрійки ткали із вовняних ниток. Але основу складали нитки з волічки, яку купували у жидів.

Окрійками підперізувалися усі: чоловіки, жінки, хлопці і дівчата. Чоловіки й хлопці зав’язували окрійку збоку і кінці звисали майже до колін. Жінки й дівчата підперізувалися так щоб не спала горботка. Окрійка у жінок була довшою і нею обмотувалися у кілька шарів. Кінці зав’язували ззаду і вони звисали з пояса на спину. На кінцях окрійки мали тороки. У чоловічих окрійках на кінці тороків деколи виробляли малесенькі китички. У жіночих — теж, але були й такі, коли замість китичок були красиво зроблені такі собі різнокольорові бомбочки.

Деякі старші багаті ґазди замість окрійок носили череси з ременю. Череси шили гуцули. Черес був шириною десь 16-18см. Він мав внутрішні кишеньки, де можна було тримати гроші, папірки на куриво, тютюн та інші речі. Черес защіплювався на пряжки. Могли бути одна велика пряжка, дві менші, навіть три, але ще менші. Інколи череси були навіть поцятковані. Це уже було трохи ґонорово, як на такого сільського ґазду.