«Село моє Топорівці. Етнографічний образ села», том 6, частина 1. Дмитро Мохорук

У шостому томі історико-краєзнавчого збірника «Село моє Топорівці» автор на основі дослідження та вивчення етнографії висвітлює географічно-топографічну характеристику села, як жителі села застосовують народну медицину, народні прикмети, святкують релігійні свята, шанують свої традиції та обрядовість ще від сивої давнини, як використовують свій вільний час.

Читачі ознайомляться, як колись провадили в селі вечорниці, як відзначають до сьогодні дні  Андрея, Миколая, Маланки, Юрія, із колядками, піснями та всім тим, чим жило і живе сьогодні село.

Для істориків, дослідників, літописців, краєзнавців, етнографів, шкільництва, студентів — усіх, хто цікавиться історією рідного краю.

• Рецензент: Георгій Кожолянко, доктор історичних наук, професорЧернівецького національногоуніверситету ім. Юрія Федьковича

Д.І. Мохорук
М 86    Етнографічний образ села. Косів: – Писаний Камінь – 2008. – 382 ст.

ISBN 978-966-181-005-0

«Село моє Топорівці. Етнографічний образ села», том 6. Дмитро Мохорук 16,71 МБ | .pdf | Завантажень: 582

ПШЕНИЦЯ І КУКІЛЬ НАШОЇ РЕЛІГІЙНОСТІ

Побут, традиції і звичаї певної етнічної групи чи нації має свої передумови і першопричини, ретельний аналіз яких покликаний підтвердити чи спростувати їх цінність і важливість.
Кожне українське село особливе своїм побутом, адже за не одне століття своєї історії змогло акумулювати звичаї і традиції всіх поколінь. Чи не вперше місце у спектрі етнографічного портрета села посідає його релігійність, і це недаремно. Як вважають деякі богослови, слово «релігія» походить від латинського дієслова “religare” — зв’зувати, з’єднувати. Тож саме релігійність може поєднати усі покоління єдиним засобом — вірою в Бога.
Але поряд із тим, кожне покоління, яке входить до одного історичного ланцюга, вносить у його зміст певні корективи. Воно обов’зково щось додає чи забуває, удосконалює чи спотворює. І це природно, адже у традиціях і звичаях (навіть релігійних) завжди присутня левова частка суб’єктивізму. Завдання для всіх прийдешніх поколінь — уміти розмежовувати «пшеницю і «кукіль» — духовний зміст традиції та її псевдорелігійність.
Характерною особливістю сучасного суспільства є поєднання в його релігійній свідомості зовсім непоєднуваних речей. Такий штучний синтез язичницько-християянських вірувань — це промовистий наслідок духовного невігластва сучасної людини, яке виникло, можливо, через відсутність джерела інформації, а можливо, і через свідоме небажання це джерело знайти. Прикро спостерігати в наш час намагання стерти істинний зміст свята Різдва Йоана Хрестителя чи приховати його за нехристиянським«Іваном Купала» або принизити пам’ять святого апостола Андрія Первозванного ворожінням дівчат і бешкетуванням хлопців. Крім таких «традиційних» святкувань, у наш час стають популярними новітні західні «свята» на кшалт «дня святого Валентина» чи «Хелоуін». З такими тенденціями у недалекому майбутньому автохтонним українським святам і традиціям загрожуватиме повна секуляризація і забуття.
Ви тримаєте в руках книжку, в якій робиться спроба зберегти духовне коріння, не загубити того скарбу, який віками здобували славні діди-прадіди.
Дмитро Мохорук, досліджуючи історію рідного села Топорівці, не оминув увагою релігійності своїх предків. Автор окреслив етнорелігійний образ села, усвідомлюючи, що історія загалом (а в тому числі і Топорівців) нагадує поле, на якому, крім духмяних трав, росте і дикий бур’н. Він наводить факти не лише релігійності, а й забобонності топорівчан, указує на ті свята і традиції, які збереглися в селі споконвіків, та які були нав’язані і вшановувалися без особливого ентузіазму. Через такий підхід автор дає можливість читачеві не лише побачити село Топорівці з погляду релігійності, але й у розкритому образі простежити світлі і темні тони сторінок християнської історії українського народу загалом. А це допомагає враховувати помилки минулого і не повторювати їх у майбутньому.
Нехай ця книжка допоможе зберегти й утвердити ті стародавні християнські традиції, через які наші діди-прадіди виражали своє ставлення до Бога. А водночас відмежувати «кукіль» псевдохристиянської забобонності від «пшениці» справжньої релігійності.

Протоієрей Микола Марусяк,
кандидат богословія

ХАРАКТЕРИСТИКА СЕЛА

 

ВСТУП

Село Топорівці Городенського повіту, а з 1940 року Городенківського району розташоване на південному сході колишньої Станіславської, а з 1962 року Івано-Франківської області. Село межує на південному заході із Задубрівцями, на північному заході — із Торговицею, на півночі із Глушковом і Ясеневим-Пільним, на сході — Підвисокою, на південному сході — Красноставцями.

Село розташоване на Пруто-Дністровському плато. Грунтовий покрив одноманітний у південній і східній частинах, де переважають чорноземи опідзолені та їх грунтові відміни, і більш строкатий у західній та північно-східній частинах. Найбільші площі на території села займають чорноземи опідзолені та темносірі опідзолені грунти.

За колишньою системою кліматичного районування С.П.Алісова, дана територія відноситься до континентально-європейської кліматичної області і характеризується більш помірною континентальністю, ніж Східні області України. Найтеплішим місяцем є липень. Тривалість вегетаційного періоду визначається в середньому 210-215 днями. Для клімату даної території, до якої входять Топорівці, характерні часті заморозки, які спостерігаються у травні і наносять велику шкоду природним і культурним рослинам.

Станом на 1 січня 2000 року у селі нараховувалось 570 господарських дворів з населенням 2073 особи. Всього працездатного населення 900 і 580 осіб пенсіонерів. Решта діти і непрацездатна молодь. Топорівці за кількістю населення завжди входило у першу десятку найбільших сіл Городенського повіту і Городенківського району.

За селом закріплено 1314,8 га землі, з них: сільськогосподарських угідь 1228,9 га, в тому числі орної землі 611,8 га, сінокосів 301,8 га, пасовищ 194,2 га, водного дзеркала 3,5 га. Територія села займає 1314,8 га. Під присадибними ділянками зайнято 390, 8 га. На одного жителя припадає в середньому сільськогосподарських угідь 0,62 га, в тому числі ріллі 0,31 га.

У село впадають дві невеличкі річки-рівці: Тополівка і Вікнянка. В північній частині села зливаються і утворюють річку Тополівка. У Словнику Географічному Королівства польського, надрукованого у Варшаві — том ХІІ. — 1892. — С.400, написано: Село лежить на доріччі Прута, ліва притока Прута Тополівка. На правій частині Тополівки розташовані Топорівці. З того часу пройшло багато часу. Село вже розкинулося по обидва береги річки. Більш докладна характеристика географії і топоніміки села надрукована у першому томі «Село моє Топорівці».

У селі є сільська рада, середня школа, будинок культури з бібліотекою, в яких працюють: жіночий народний фольклорно-етнографічний ансамбль «Не сумуй» — керівник Параска Гультай, чоловічий народний хор — керівник Михайло Бойчук, танцювальний колектив — керівник Галина Никифорук, драматичний і художнього читання — керівник Іван Мохорук, ансамбль козацького коша (кошовий Михайло Угрин. Внук колишнього кошового товариства «Січ» у Топорівцях» — Григорія Василика), церква, розвинена торговельна інфраструктура. Згідно з архівними даними, у 1551 році сільський орендар пан Тенчин мав намір заснувати у Топорівцях місто. За тодішнім законодавством для цього треба було виконати кілька вимог. Деякі з них були виконані. Але через кілька років пан-орендатор раптово помер, і благі наміри залишилися на папері.

Віддаль до районного центру 12 км. До обласного — 100 км. Село розташоване в глибинці і в якійсь мірі страждає від недостатньої комунікабельності. Хоча має автобусне сполучення з районними центрами: Городенкою, Снятином і Коломиєю. З обласними центрами: Івано-Франківськом, Тернополем і Чернівцями.

Жителі села у давнину завжди ходили на базар і ярмарок до Городенки, деколи їхали кіньми до Заболотова і Снятина. Переважно в недільні дні. Як правило, заможніші їхали кіньми, бідніші – пішки через Глушків. У основному, що вирощувалося і вироблялося, споживалося на місці. Лишки продукції: курей, качок, гусей, коней, худобу, свиней, збіжжя продавалися на цих базарах та ринках. Спеціальним товарним виробництвом у селі не займалися.

Топорівські люди були вище середнього зросту, зі смаглявими обличчями, переважно карими очима. Колишній американець українського походження пан Теодор Баб’юк писав у своїх спогадах до рідні у Топорівцях: «Я народжений біля Станиславова, а в 1910 році мене батьки привезли до села Топорівці. Мені здавалося, що я приїхав в інший світ. Тут все інше, навіть в повітрю відчувався інший запах. Люди здавалися здоровіші, сильніші, більш смагляві… У жінок на голові заплетені дві коси і уложені віночком. Зверху надітий чіпец. У дівчат на голові ґердан і прикраси з квітів, на шиї силянки…».

Дорослі чоловіки і хлопці волосся на голові чесали наперед і рівно підстригали. Ззаду теж підстригали рівно.

 

ЕТИКА

 

Люди спокійні, ввічливі. Не прийнято було носити з собою ножики. Ніколи на весіллях, хрестинах чи толоках не було бійок. Завжди уступали дорогу «сторонським» — людям з сусідніх населених пунктів. До поважних людей, головно професорів (учителів), священиків або заїжджих урядників, ставилися з повагою. Віталися на віддалі, навіть з поклоном. Чоловіки або хлопці здіймали капелюхи чи шапки.

При зустрічі на вулиці молодші завжди віталися зі старшими: «Слава Ісусу Христу» або просто «Славайсу». Ті відповідали: «Навіки слава Богу» або «Навіки слава». При цьому додавали: «Зразу видно, що це ґаздівська дитина». Якщо бувало навпаки, а взагалі бувало таке рідко, то старші всеодно услід кричали: «Навіки слава Богу», цікаво, чия це дитина така невчена? Бувало ще гірше, коли навздогін лунав крик: «Люди! Дурний іде, дурний іде!» Можна собі зрозуміти, що такий молодик у душі каявся зі встиду і старався більш такого не допускати. Це було свого роду вуличне виховання молоді.

Входячи до хати, усі віталися: «Слава Ісусу Христу», чи просто «Славайсу». Їм відповідали: «Слава навіки Богу», або «Навіки Слава Богу». Якщо, це увечері, дехто казав «Добрий вечір». Коли йшли, їм відповідали: «Йдіть здорові» або «На добраніч». Колись по селах ходили просячі старці. З ними завжди ділилися шматком хліба.

Сільські люди, особливо жінки, любили лірників, яких часто бачили в Городенці на ярмарку. Згадують старожили, які перейняли це від своїх батьків, як одного разу в село війт у погодженні з отцем на храмове свято на Першу Пречисту привіз з Городенки лірника-сліпця. Його зразу обступило багато народу. Як тільки відізвалися перші акорди його нехитрого інструмента, навколо все стихло. Кожний тихенько час від часу зітхав, особливо, коли лірник заспівав пісню про сироту:

 

А в неділю рано

А в неділю рано взяло світати,

Пішла сирітка неньки шукати.

Ой пішла сирітка горбами, долами,

Здибав її сам Господь з двома ангелами:

 

— Де ідеш, сирітко? — Ненечку шукати.

Ой вернись, сирітко, бо далеко зайдеш,

Бо далеко зайдеш,

Ненечки не знайдеш.

 

Ой іди, сирітко, на високу гору,

Там твоя ненька в темнесенькім гробі.

Ой вийшла сирітка на високу гору

Та й на гробі впала, жалібно заплакала.

 

Ой впала на гробі тай стала ще дужче плакати,

Почала ненька з гробу си відзивати:

— Хто-хто там ходить,

Тай плаче на моїм гробі?

 

— Ой ненечко моя, озміт мене д’ собі.

— Нема тут, дитинко, ні що їсти ні пити,

Тільки завше треба

В сирій землі гнити.

 

Ой іди, донечко, до мачухи свої,

Нехай тя мачуха головоньку змиє,

— Єще ми мачуха голову не змила,

Лише ми мачуха в’єзи накрутила.

 

— Іди ж ти, сирітко, до мачухи свої,

Нехай тобі мачуха біленьку сорочечку вшиє,

— Ой ще ми мачуха сорочки не вшила,

Лише ми мачуха в’єзи накрутила.

 

Та й зіслав сам Господь два ангели з неба,

Та й взяли вони сирітку, понесли до неба.

Ще й по мачуху, два дияволи з пекла,

Понесли вони її дуже високо.

 

Та й пустили її до пекла глибоко.

— Ти маєш, мачухо, тут у смолі пливати,

Щоби ти вже знала, як сиріт шанувати.

— Ой дай ми, Боже, з пекла випливати

Та й буду вже знати, як треба сиріт шанувати.

 

Після такої пісні, звісно, у капелюх лірника сипалися крейцарі. Серед слухачів лірник відчував більшість жінок та дівчат, які схлипували за сиріткою. Але знав він і те, що обов’язково тут мають бути матері жовнірів, які десь у далеких краях Австрії відбували військову повинність:

 

В Хрищєтику на відпусті

В Хрищєтику на відпусті

Сталася неслава —

Утопився молодий жовнір

На самого Йвана.

 

Та як мав топитиси,

Став ручков махати:

— Прощавайте, добрі люди,

Дайте нени знати.

 

Приїхала стара неня

Сірими биками,

Заплакала понад Дністер

Дрібними сльозами.

 

Для стареньких і побожних лірник співав:

Святая Варвара

По терню ходила

Та й в кропиві свої білі

Ніженьки жалила…

або

А Ісусик, файний хлопчик,

На сопівці грає,

Матка Божа, гей ґаздиня,

Хату замітає…

*           *           *

 

ПРОКЛЬОНИ, ЗАБОБОНИ І ЗАКЛИНАННЯ

З розповідей старожилів ще з давніх-предавніх часів люди у Топорівцях були хоча й релігійні, але забобонні. Все це передається із покоління в покоління до сьогодні. Звичайно, дещо губилося, забувалося, дещо придумувалось нове, додавалося.

І маємо сьогодні те, що маємо. Як правило, усі ходять до церкви. Ревно моляться. Ніколи не дозволяли собі порушити дні посту. Це вважалося великим гріхом. А по-скільки від гріхів не так легко втриматися, то обов’язково ходять сповідатися і причащатися.

Проте висока релігійність не на всіх впливала позитивно. У селі були часті сварки через межі у полі, на присадибних ділянках. Та чого гріха таїти, є вони і по сьогодні. Бували сварки, коли порося залізе в чужий город, вівці зайдуть у город чи якась птиця. Сварки супроводжувалися тяжкими прокльонами. Ось деякі приклади:

— Як ти копаєш кожної ночи цесу межу, дай, Боже, аби тобі так копали яму на могилу. Дай, Божечку, аби ти сконав (помер) до рання, як та худобина, і вже завтра лежав у цій ямі, щоби ти більше не копав цієї межі. Дай, Боже, аби тебе такого омразного (мерзенного) сира земля не приймила. Дай, Боже, аби ти вкаменів на цій межі, якщо тобі її мало й мало. Аби, ти, уже вдавився цією землею, як тобі її мало й мало. Божечку, дай йому більше на тім світі. Людоньки добрі! Ади, куди все йде, то все чіпається цієї межі. Аби тебе шляхи трафили та трафили, аби ти вчепився плота (повісився) дай Боже, вже цеї нічки, аби-м тебе уже до рання не виділа. Дай, Боже,аби ти втемнів і ніколи не бачив не лише тої межі, а й білого світу. Дай, Боже, щоб ти онімів, щоб тебе громи побили, щоб тебе нагла кров заллєла (крововилив). Дай, Божечку, аби ти валандався (ходив) від двора до двора, як та Ицкова сука…

Багато ще дечого можна було почути в селі подібного. Таке траплялося дуже часто то на одній, то на другій вулиці. Але це не заважало усім ходити до церкви, сповідатися, причащатися. Сусідів у давні часи замирював війт, інші мирилися самі між собою, але доходило і до судів. Сказати, що тепер немає сварок, які супроводжуються прокльонами, неможливо. Є вони і в теперішні часи. Тепер замирюють у сільській раді, інколи знову ж таки в судах.

Щодо забобонності, то це ще одна сторінка сільського життя. Наприклад, як колись, так і тепер не можна було говорити щось проти Бога, не можна згадувати що-небудь про щезлого (чорта), а вже якщо щось вирвалося з рота погане, то тут же треба було сказати: «Господи, прости ні».

Якщо приснився небіжчик, треба помолитися і віднести свічку до каплички.

А коли щось привиділося, треба тричі перехреститися.

Перейде чорний кіт дорогу, треба перехреститися і сплюнути через ліве плече.

Якщо вечором або вночі перейшов чорний кіт чи пес, чи щось інше, треба навіґлі (лівою рукою) тричі перехреститися.

Коли щось упало в око, треба зажмуритися, тричі обернутися довкола, поплювати і перехреститися.

Якщо у гнізді появилося маленьке яйце, то це називалося зносок. Треба було його викинути зажмурившись, щоб не бачити, куди впало.

Якщо біля порога появилася жаба, це відьма щось чаклує супроти вас. Треба жабу взяти на лопату, притримуючи віником, посипати сіллю і віднести в кінець города, обернутися і кинути позад себе, щоб не бачити, куди вона впала.

Якщо надвечір дуже піють когути, то це на погоду, якщо не піють, то це на слоту (протяжні дощі). До пізньої ночі по селах гуляють відьми й упирі. Коли когути (півні) запіють опівночі, пропадає сила злих духів. Упирі і відьми зразу лягають спати.

Коли запіяла курка, то на тому подвір’ї хтось у скорім часі має померти.

Зорі, що світять дуже ясно, — це душі праведників, а ті, що ледь-ледь блимають, — це душі грішників. Кожна людина має свою зірку. Коли вмирає, то її зоря падає з неба.

Якщо людину візьметься блуд, то треба пригадати, в який день тижня минулого року був Святий Вечір і вона спам’ятається.

Якщо чоловік починає нову забудову, то треба взяти з того місця трохи землі і піти до ворожки. Та скаже, будуватися там чи ні. Або посунути будівлю в той чи інший бік.

Якщо їдете у місто за покупками і першою зустріли жінку, треба сказати: «Це не до мене».

Якщо корова б’є ногами після розтелу під час доїння, треба перев’язати ноги ниткою, якою зв’язували ноги покійнику.

Якщо розсипалася сіль, значить, на сварку.

Коли сильно гримить і блискає, а в хмарах клекотить і скидається на град, треба винести надвір лопату, кочергу поставити навхрест і промовити спеціальну молитву. Як розказують старожили, ще на початку ХХ століття у селі жив Федір Марків, який славився на всю округу тим, що вмів відвертати проливні дощі, бурі і град. Ще перед насуванням грізної хмари він шукав найвищого місця на рельєфі, ставав на коліна обличчям до чорної хмари, заплющував очі і з піднятими вверх руками ревно молився:

— Сильний і Всемогучий Господи! Володителю і Владико неба й землі, Всемогучий і добротливий Отче! Ти сам володієш кругом небесним, Тобі повинуються облаки небесні, на Твоє сильне слово німіють громи, Тебе слухаються вітри, бурі, розгнівані хмари, дощ і град,після Твоєї премудрости течуть часи, Ти по справедливості Своїй караєш грішників, але з милосердя знову потішаєш їх.

І сьогодні, всесильний Господи, зіслав Ти чорні хмари, бурю і грізні хмари, бо ми собі заслужили гріхами, котрими Тебе, Сотворителя і Отця прогнівили! О Господи! Вислухай голос кающихся і Тебе справедливого, но і добротливого Бога щиро благающих: відверни їх, не знищ, Господи, рук наших працю страшною і грізною хмарою, градом руйнуючим, но яко милосердний Отець поглянь милостивим оком на діти Твої, відверни від нас нещастя, прикажи розійтися хмарам, як розігнав Ти на морю бурю надходящу на учеників Твоїх, так розжени і сьогодні приближающуся грізну хмару сильним словом Твоїм.

О Господи! Не погуби поле наше, не знищ праці нашої, не умори нас, бідних, голодом, но, милостивий Господи, благослови працю рук наших , щоби ми Тебе в кріпкій вірі завжди пізнавали і вихваляли! Амінь! Потім другий раз, третій…

І, на превелике диво, хмара повертала вбік, обминаючи Топорівці. Можливо, це комусь і здається смішним, але справді, якщо навколишні поля деколи потерпали від градобою, то наші цього здебільшого уникали. За це топорівські ґазди під час жнив, везучи додому снопи, зупинялися край села і скидали по снопові, хто по два для Федора. Після його смерті цю справу продовжувала його дочка Марія Ковблюк. Тепер уже в наші часи цим займається дочка Марії Ковблюк — Ганна Попович, яка наслідує своїх родичів.

У селі знають ще й таку молитву від градобою, зливних дощів і буревіїв:

— Владико, Господи наш, чоловіколюбний Творче і милостивий Господи, прийми й від нас, смиренних і негідних рабів Твоїх, покірні молитви, що їх приносимо Тобі, І як щедрий, прости наші провини із чоловіколюбності Своєї вислухай наші благання: відверни, ласкавий Господи, чорні і грізні хмари, розжени їх, не знищ, господи, рук наших працю страшною і грізною хмарою, градом руйнуючим.

Обрадуй землю і задля нещасних людей Твоїх, дітей, худоби і всього іншого живого творіння, що їх Ти годуєш з ласки Твоєї і посилаєш їм їжу в свій час.

О Господи, Боже наш, виконай бажання наше і не осором надії нашої, а помилуй нас із милості Твоєї й пошли нам щедроти Твої, бо наші дні швидко минають і в стражданнях життя наше вкорочується. Не згуби нас за беззаконня наші, якими ми заслужили Твій гнів і кару, але вчини з нами по Твоїй любові й великій милості Твоїй, бо з душею стурбованою і духом засмученим до Тебе припадаємо і, як раби негідні, ще більшої кари варті, з каяттям благаємо Тебе: согрішили ми, беззаконня чинили і в усякому гріховно поводилися, порушуючи Твої заповіді, а тому, що Ти посилаєш по справедливості й правді.

Але не віддавай нас на знищення дощенту, на голод і загибель, відверни від нас нещастя, такі грізні й чорні хмари, розжени їх, як ти розігнав на морю надходящу на учеників Твоїх.

Згадай у гніві про ласку і будь милостивим заради щедрот Твоїх, і від усякого зла скоро визволи. Бо Тобі єдиному, Боже наш, подобає милість і спасіння наше, І Тобі славу возсилаємо.

Отцю і Сину, і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки-віків. Амінь!

Звичайно, повір’їв у Топорівцях є багато. Наприклад:

Ніколи дівчині чи жінці не треба облизувати макогін, яким товкла часник або терла мак, бо буде лисим чоловік.

Коли перете білизну, не замочуйте спідницю, бо буде чоловік пияк.

Щоб чоловік не задивлявся на чужих молодиць, треба встригти від нього пучок волосся, відрізати китиці від сорочки і, коли він спить, обкурити димом.

Коли хлопець прийде перший раз до дівчини і їй сподобається, треба обсипати його маком-тріщєком (диким), тоді прилипне до неї навічно і ніяка нечиста сила їх не роз’єднає.

Коли побачиш жінку, яка їде кіньми, негайно ловися за чупер (чуб), бо не буде рости.

Якщо, не дай Боже, одягнули светер чи сорочку навиворіт, треба зняти, притоптати ногами і аж тоді одягати наново. Якщо це не зробите, то куди йдете по щось, вам не пощастить.

Не можна тримати в хаті тріснутий посуд, бо розколеться сім’я, і багато чого іншого…

Найгірше є прокльони. Віра в те, що вони можуть справдитися, у багатьох викликають у душі неприємне відчуття. Хочете вірте, а хочете – ні. Я особисто довго аналізував ці речі і прийшов до висновку. У радянські часи було багато різного рангу керівників. Одні думали про себе і про людей, другі тільки про себе, треті — лише про людей і громадську роботу. Якби було де спати на роботі, то навіть там би й ночували. Четверті не думали ні про себе, ні про людей, ні про роботу, лише про гульки й пиятику. Як керівники не старалися робити добре, все одно всім догодити не могли. Зробивши комусь добро, кляли їх їхні сусіди. Сльози на землю не падають. Хто клене несправедливо, прокльони падають на нього, його дітей, онуків. Але справедливі прокльони від образи, зі сльозами на очах, даремно не проходять.

У першу чергу падають на дітей. Візьмемо найвищих посадових осіб у минулому і пізніше. У більшості з них діти опинилися на узбіччі, так само і в керівників різних рангів: в одних — у дітей розпалися сім’ї, інші раптово пішли з цього світу, той керівник уже давно помер у молодому віці, в іншого померла жінка. Можна називати багато прикладів.

У наші часи багато людей рвуться до влади. І кожний, хто з них дорвався, повинен добре пам’ятати, чим це для нього закінчиться. Бо й сам Господь Бог наш не може усім догодити, і ми часто чуємо нарікання на Його адресу.

 

НАРОДНА МЕДИЦИНА

 

До лікарів топорівчани колись у давнину зверталися рідко. Якось обходилися. Послуги лікарів були дуже дорогими, та й нарікали люди, як повиписує рецептів, то щоб купити ті всі ліки, треба було продавати хоч помірок поля.

У селі була жінка, яка приймала роди. Її звали кушаркою. Всі добре пам’ятають її і згадують добрим словом. Це Марія Канюк. Без неї не обходилася жодна породілля в селі.

Якщо подвигнув шлунок від якогось важкого тягара (підняв сам мішок з зерном чи картоплею або щось інше), йшли до Параски Бачинської (в селі її звали Параска Куца). Вона ставила на живіт горщик, вкинувши туди пучок повісма і перед тим запалювала. У горщику створювалося розріджене повітря і за рахунок цього підтягала шлунок на місце. Скоріше це був психологічний засіб. Поки горщик втягував у себе живіт, Параска проговорювала кілька молитов. Потім здіймала і на те місце клала коржик із курячого посліду, перев’язувала туго і хворому через кілька днів ставало легше.

Швець Петро Угрин (по-сільському Ільчишин) мав обценьки і ними тягнув зуби. Бувало, не придивившись, тягнув і здоровий зуб. Але все одно по допомогу зверталися тільки до нього.

Ганна Сливчук, по сільському Бубичка, зливала оловом від страху, (перенесеного стресу). Вдосвіта треба було, коли ще всі сплять, першому набрати з криниці у якусь закриту посудину води (скоріше всього пляшку). Якщо потерпілого можна було привести до цієї жінки, то вона виливала воду у миску, в ложці розтоплювала віск. Миску клала на голову і виливала туди віск, примовляючи різні, тільки їй відомі молитви: «Іване Хрестителю! Хрестив-єсь Ісуса Христа у воді, очищав-єсь Ісуса Христа в йорданській водиці, я так очищаю цього чоловіка від страху, може, це ранішне, може, це полуднішне, може, вечірне, може, це північне, може, західне, може, східне, а може, полуденне. Я це очищаю, я це заклинаю, злий дух відгоню, а добрий пригоню. Я прошу Ісуса Христа, Матір Божу і всіх святих, аби мені помогли це відогнати від цего чоловіка». Якщо це була маленька дитина або дуже хвора людина, то треба було принести якусь особисту річ з одежі, але щоб була непрана. Миску клали на цю одежу.Після треба було покуштувати чотири рази навхрест цієї води. Нею мазали чоло, голову, груди, руки й ноги. Якщо звернулися по допомогу через кілька днів або тиждень, необхідно було повторити цю процедуру тричі.

Якщо появилися чиряки, особливо на шиї, прикладали листки кануфрію. Якщо робився нарив на п’яті, це називалося «набій», прикладали листки подорожника. Якщо боліла голова, натирали свяченою водою, деколи горілкою. Пізніше почали прикладати нарізану пластинками сиру картоплю, листя з капусти. Бували часті випадки захворювань маленьких дітей від простуди. Рекомендувалося прикладати до груденят або плечиків свиняче внутрішнє сало, яке має вигляд сітки. Його ще називають чіпец. Дитину вповивали з тим салом на кілька днів. Якщо боліло у животі, давали напитися вишнику або афинів (ягоди чорниці).

Від бородавок застосовували сік чистотілу. Перед нанесенням соку цієї трави бородавки розпарювали гарячою водою.

Від розтягнення сухожиль. У ніч перед Іваном заготовляли молоді паростки бузини, сушили. Коли виникало захворювання, паростки бузини варили у воді. Кип’ятили дві години. Одержували темну рідину. Болюче місце запарювали у цій рідині. Потім болюче місце вкривали листками бузини з кип’ятку і міцно замотували сухою тканиною. Користуються цим і тепер, лише зверху ще обмотують поліетиленовою плівкою. Хоч у наші часи розвинена медична служба, все ж народну медицину ще використовують.

Коли болить голова, накладають кружечки сирої картоплі і перев’язують тканиною або хусткою.

Від печії у шлунку п’ють сік сирої картоплі або насіння гарбузів чи кабачків.

Від діареї п’ють відвар рису або відвар однорічних вишневих паростків.

Щоб дістати могутній стимул для успіху в інтимних стосунках, треба три дні підряд їсти цибулю з яйцями, в обід ложку меду. Надвечір щоденно, хоч тридцять днів з’їдати двадцять грецьких горіхів.

Може, десь по селах більший спектр застосування народної медицини, в нас він досить обмежений, хоча більше, ніж десь, у нас людей не хворіло. Крім колишніх пошестей, люди вмирали переважно, як тоді говорили, від сухот. А це був туберкульоз, від якого лікування, можна сказати, не існувало. Якщо раптово помирав чоловік, то говорили, що то нагла смерть (кров залляла або розрив серця).

Звичайно, кожне село має ще й свої індивідуальні особливості у методах застосування народної медицини.

 

НАРОДНІ ПРИКМЕТИ

 

У нашому селі,як і в інших, дуже вірять у народні прикмети. З давніх-давен люди спостерігали за прикметами, щоб наперед визначити, яким буде наступний рік — дощовим чи посушливим, урожайним чи без урожаю. Адже для селянина це було смислом його життя. Наприклад, спостерігали і тлумачили, маючи певний досвід у цьому:

Якщо на Василія, 14 січня, хуртовина, — це на великий урожай на горіхи.

Як на Григорія, 23 січня, іней, — буде сире і мокре літо.

Якщо на Ніни, 27 січня, падає сніг, — може бути мокре літо.

Якщо на Атанасія, 31 січня, в обід появиться сонце, — це на ранню весну.

Якщо на 1 лютого, на Макарія, сонячно, ясно, — буде рання весна.

На Євтимія, 2 лютого, — метіль, вся масляна з метіллю. Якщо в обід блисне сонце, — рання весна. Похмурно — чекай на метілі.

Якщо на Атанасія, 4 лютого, в обід покажеться сонце, то це на ранню весну.

На Григорія Богослова — 7 лютого: яка погода до обіду, така погода в першу половину наступної зими, яка після обіду, така буде друга половина зими.

Якщо на Трьох святих, 12 лютого, день дощовий, то можна чекати дощової весни і літа, а якщо добра погода, то літом може бути посуха.

На Трифона, 14 лютого, якщо зоряно — то це на пізню весну.

Як на Стрітення, 15 лютого, паде сніг — буде дощова весна.

Якщо на Вакули, 19 лютого, мороз, — то ще будуть великі морози.

На Харлампія, 23 лютого, багато інею на деревах — буде багато меду.

Якщо шпаки прилетіли до 14 березня, — буде мокре літо.

Буде овочів багато, якщо копати грядки під овочі на Конона, 18 березня. Навіть якщо ще на городі лежить сніг.

На 40 святих, 22 березня, закінчується зима і починається весна. Яка погода в цей день, така буде 40 днів. Мартова вода помічна від веснянок.

На Хризанта, 1 квітня, яка погода, така сама і на 1 жовтня. Якщо в цей день добра погода, то буде добрий рік.

Як на Сави, 2 квітня, небо чисте, це признак дощів і теплої погоди.

Якщо на Никона, 5 квітня, загримить, — буде тепле літо і великий урожай на горіхи.

Як на Марії, 14 квітня, гримить, скоро буде рости трава.

5 травня — на Теодора і Віталія — висаджують на грядках цибулю.

18 травня, на Ірини, висаджують капусту.

Якщо на Акакія, 20 травня, випала велика роса, то це на погоду. Нема роси — на дощі.

Якщо 24 травня, на Кирила і Мефодія паде дощ, то буде ще падати 40 днів, а то й може бути мокрим усе літо.

Якщо на Єпіфанія, 25 травня, ранком зійде червоне сонце, — то літо буде гарячим.

На Сидора, 27 травня, сіють огірки. Якщо в цей день холодно, — чекай і холодного літа.

Якщо на Патрикея, 1 червня, на наступний день піде дощ, усі інші червневі дні будуть сухими.

Якщо по небу тягнуться тягучі хмари, в народі кажуть волокуші, через три дні чекай на затяжні дощі.

Якщо зранку паде дощик, то довго падати не буде. В той день обов’язково має засвітити сонце. В народі кажуть:» Ранішній дощ, як ранні гості. До обіду відходять. А ті гості, що приходять після обіду, то можуть заночувати».

2 червня, на Талалея, продовжують сіяти огірки.

Якщо 3 червня, на Константина-огірочника, на огірках багато пустоцвіту, треба знайти стару в’язану шкарпетку або панчоху, ногою приволокти і закинути в огірки примовляючи: «Як густо ця панчоха плелася, нехай так плетуться і мої огірки».

5 червня, на Єфросинії — останній день посіву огірків. Якщо багато літає оводів — на врожай огірків.

На Яремія — 13 червня — після цього дня вже зерно не сіють. Пізно.

Якщо на Юстина, 14 червня, погода — признак доброго врожаю на жито, якщо паде дощ — признак доброго врожаю на коноплі.

Якщо на Луки, 16 червня, ввесь день падає дощ, — восени буде багато грибів.

Якщо, 17 червня, на Митрофана, паде дрібний дощ, то недовго.

Якщо на всіх святих, 18 червня, паде дощ увесь день, — буде багато грибів. Якщо буде гриміти, то сіна доброго не буде.

На Стратилата, 21 червня, паде дощ, буде 40 днів слоти.

Якщо на Самсона, 10 липня, падає дощ, то буде мокро, аж до бабиного літа.

Якщо на Мокрини, 1 серпня, паде дощ, то чекай дощу ще 40 днів.

На Ярмолая — 8 серпня — ясна і тепла погода, на холодну зиму, якщо паде дощ, — зима буде сніжною, але теплою.

25 серпня, на Фотія, дивляться в обід на воду. Якщо тиха, то осінь буде тихою, а зима без хуртовин.

На Лавра, 31 серпня, бажано на конях не працювати, а покропити їх свяченою водою. Лавр — покровитель коней.

Якщо на Тадея, 3 вересня, ясна погода, то треба чекати погоди ще чотири тижні.

Яка погода на Євтихія, 6 вересня, такою буде осінь.

Якщо на Семена, 14 вересня, тепла погода, то вся зима буде теплою. В цей день колись святкували Новий жидівський рік. Якщо в цей день падав дощ, то це на великий урожай білого хліба в наступному році.

Якщо на Захарії і Єлизаветин день, 18 вересня, гримить, то це на теплу осінь. Якщо на дубах густо жолудів, це значить, що буде люта зима зі снігом та морозами. А також випаде багато снігу перед Різдвом.

22 вересня — Йоакима і Анни. Яка погода на Анни до полудня, така осінь аж до грудня, яка Анна до вечороньки, така зима до весноньки.

Яка погода, 4 жовтня, на Кіндрата, — така погода чотири тижні.

Якщо на Калістрата, 10 жовтня, падає сніг, то зима на Михайла, 21 листопада, буде точно. Якщо перший сніг падає сухим, це гарантія, що наступне літо буде добрим.

Якщо на Кирейка, 12 жовтня, гриміло, — не будуть хворіти люди.

З 21 жовтня, від Палагни, починає все холоднішати. Якщо в цей день Місяць у крузі, може бути сухе літо.

Якщо на Назарія, 27 жовтня, дуже болото, то через чотири тижні настане зима.

Якщо на Євтимія і Лукіяна, 28 жовтня, мороз, то вже можуть піти морози.

8 листопада, Дмитрія Мироточця. Яка погода в цей день гарна, то буде гарна погода на Великдень.

Якщо 13 листопада, на Євстахія випав іней, то можуть падати дощі.

Якщо на Дем’яна, 14 листопада, день багатий на сніг, то зима буде дуже сніжною.

Якщо на Михайла, 21 листопада, іней, то чекай на великі сніги.

Якщо на Родіона, 23 листопада, випав великий іней, — то чекай великих снігів.

Якщо, 29 листопада, на Матвія, дує сильний вітер, то будуть часті хуртовини, аж до самого зимового Миколи.

Який Платон, на 1 грудня, така і зима. Якщо Платон теплий, то і зима буде теплою.

На Катерини, 7 грудня, якщо падає дощ, то Різдво буде з морозом. І навпаки. В цей день кладуть галузку у воду. Якщо вона розів’ється, то дівчина, яка є в цьому домі на виданні, — цієї зими одружиться.

Іней на Миколая, 19 грудня, — признак великого урожаю в слідуючому році.

Звичайно, не всі люди в селі спостерігають за цими прикметами та повір’ями. За ними треба слідкувати й аналізувати. Все це пам’ятати.

У часи полонізації випускалися своєрідні календарі, в яких давалися прогнози погоди на певний період. Розказують старожили, що Євген Стрийський, будучи непоганим ґаздою, дуже вірив тим прогнозам. Одного разу розкинув снопи на току і почав молотити. Почало хмаритися. Хто все йшов дорогою попереджав: «Вуйку Стрийський, зараз буде дощ!»

— Ая! Дуже ви си розумієте на погоді. У мене є календар. Там пише, що сьогодні має бути погода.

А коли розпочався зливний дощ, замість рятувати хліб, Стрийський кинув на подвір’я календар і молотив, поки не перестав дощ. Як кажуть у народі: «Довіряй, довіряй але провіряй».

 

 

ВІРА В ПОЗАГРОБНЕ ЖИТТЯ

 

Крім значення катехизису, сільські люди мають свої погляди про позагробове життя. Одні вважають, що за праведне життя і святу чесність душі померлих ідуть до раю, тобто біблійного раю, де немає вже журби, печалі, а вічні розкоші. Душі грішників ідуть у пекло, де в невимовних муках варяться в котлах, наповнених киплячою смолою.

Інші думають інакше: Душі померлих живуть на іншій планеті і чекають на суд Божий. Після суду праведні попадуть до раю, а грішники довічно в пекло.

Є ще інша думка щодо цього: Душа померлого довго не буває без діла. Ангели за Божим велінням новонародженому дитяті зразу дають душу, яка тільки що звільнилася від тіла. Чому дитина прожила кілька днів чи тиждень і помирає? Значить, їй душа попала якогось убивці, на чиїх руках багато невинної людської крові. Така дитина не може довго жити. І немає в тому її ніякої вини.

Буває й таке.Батьки п’ють, ніде не працюють, щоб вижити, крадуть у близьких, сусідів. Мало би це передатися і дітям. Але діти виростають побожними, розумними, працьовитими, не хворіють. Такі люди живуть до дев’яноста-ста років. Видно, що над ними довліє Божа сила.

А скільки є такого: батьки дуже побожні, працьовиті, розумні. Живуть у багатстві, злагоді. А діти — або злодії, або пияки, б’ються зі всіма, бешкетують. Навіть можуть підняти руку на дівчину чи жінку і пролляти невинну кров…

Бувають ще і чистилища. Після смерті деякі душі попадають у чистилища. Там моляться, просять у Господа Бога прощення. З часом попадають до раю. Деякі мають такі гріхи, що їм не прощаються і все одно попадають до пекла.

 

 

ТРАДИЦІЙНІ СВЯТА, ЗВИЧАЇ Й ОБРЯДИ

 

І

«Багато людей святкують празники і знають їх назви, але не всі знають причини, чому вони установлені і як…

Св.Іван Золотоуст».

Мета цієї частини розділу подати найстишліші, найнеобхідніші відомості про святкування релігійних свят у Топорівцях. Кожне свято має глибоке походження дохристиянського змісту. Але, як я уже писав у першому томі цього збірника, що згідно з гіпотезою, село заснувалося з числа біженців у період татаро-монгольської навали у 1240 році, то, звісно, це вже були християни. Будувати гіпотези дохристиянського походження цих свят у Топорівцях вважаю неетичним.

Великих відмінностей у святкуванні традиційних релігійних свят між навколишніми селами в принципі немає, але у кожному селі все-таки є свої відмінності, які варті на увагу. В Топорівцях люди, як уже вище згадувалося, дуже побожні, особливо старше покоління. Тут же б хотів коротко зупинитися на тому,чому святкуються різні свята, бо не всі пам’ятають і знають, хоча священик кожного разу це пояснює.

Колись один старший чоловік розказував, що молоде покоління людей завжди в роботі, в задумі, переобтяжене всякими турботами, завжди в різних гризотах, і не завжди думає про Господа Бога. Не завжди вчасно молоді люди моляться, ходять до церкви. Так може бути до 50 років життя. Як минули ці роки, тоді такі люди настільки наближаються до Бога, що повинні вже про це думати кожен день. Причому повинні молитися не тільки за себе, але і за тих молодих, якими вони були вчора.

Одночасно хотілось би, щоб кожний читач цієї книжки знайшов у ній багато корисного для своєї душі. Невід’ємною частиною нашого релігійного святкування є церковний рік, у якому замикається церковний календар, він лише де в чому збігається з громадянським календарним роком. Церковний рік не починається 1 січня, а 1 вересня за старим стилем, за новим — 14 вересня.

До відома, церква в цей день згадує важливу подію в житті Ісуса Христа. Він прийшов до синагоги в Назареті і прочитав слова пророка Ісаії: «Господній дух на Мені, бо він Мене помазав…». (Лука, 4, 18).

Церковний рік складений так, що в центрі його перебуває наш Божественний Спаситель, найближче до нього стоїть Пречиста Діва Марія. Довкола особи Христа Господа і Його пресвятої Матері ми бачимо велич прославленої Церкви, тобто всіх святих Старого і Нового Завітів.

Свята і празники не мають бути для нас лише звичайними споминами історичних подій. Ми маємо їх щоразу знов і знов пережити у нашому серці, тобто, по суті, безпосередньо брати в них участь, немовби бути живими свідками й учасниками тих подій, що їх святкуємо. Ісус Христос не є мертвою особою, що колись жила, діяла і перейшла до історії. Ісус Христос вічно живий і діяльний. Він і сьогодні навчає нас і нагадує нам, освячує нас і прощає нам, за нас жертвує, нас спасає. «Ісус Христос, — казав св. Апостол Павло, — учора й сьогодні, той самий навіки». (Євр. III. 8).

Далі розпочнемо знайомитись, що свята є рухомі і нерухомі. Свята, які залежать від святкування Пасхи, називаються рухомими.

За Старим Завітом усі ізраїльтяни святкували суботній день, бо він був святим і останнім днем тижня, що був символом Божого відпочинку після створення світу.

Перші християни почали святкувати неділю, оскільки в неділю воскрес Ісус Христос і через своє воскресіння в неділю став Господом, Переможцем і Вчителем. Який день треба святкувати — суботу чи неділю, став одним із приводів до розколу в християнській церкві. В результаті утворилися ще лютеранська та протестанська церкви.

 

ІІ

Число 40 у нашій церкві, як числа 3, 7 і 9 з давніх-давен мали символічне значення. Тому воно ввійшло і до передпасхального посту радше в символічному, а ніж буквальному розумінні. У Старому Завіті читаємо про 40 днів потопу (Кн. Буття, 7, 4), про 40-літню мандрівку Ізраїлевих синів по пустині (Кн. Чисел, 14, 33), про 40-денний піст Мойсея, заки дістав від Бога таблиці Закону (Кн. Вихід, 34, 28), про 40-денну подорож пророка Іллі до гори Хорив. У Новому Завіті свята Євангелія говорить, 40-го дня Йосип і Марія принесли Дитятко Ісуса до святині, про 40-денний піст Ісуса Христа в пустині (Матв. 4, 2), про 40-денне перебування Господа Ісуса на землі від воскресіння свого до вознесіння (Діяння 1, 2).

Свята Церква від самого початку освятила число сорок. У перших сторіччях були в практиці 40-денні покути, а відтак прийшов 40-денний піст перед Пасхою.

У нашому обряді 40-го дня поминаємо померлих.

 

ІІІ

— 14 вересня — Новий жидівський рік. Що характерно, так це те, що жиди вже за кілька днів до свого Нового року поглядали на небо, чи не хмариться, бо якщо в цей день падав дощ, то вони святкували цю подію два тижні. Це був признак великого врожаю білого хліба на наступний рік. Якщо не було дощу, то дуже сумували і ревно молилися Господу Богу, щоб пережити такий рік. Крім того, якщо після 14 вересня дощі перепадають кілька днів, то в народі називають їх «жидівськими кучками».

У давні часи жиди будували в себе на подвір’ях такі буди-намети із зелених віток. Коли падали дощі, вони сім’ями залазили в ці намети і там мокли, мотивуючи, що в такий спосіб вони позбувалися шкірних захворювань (пархів). Якщо не було дощу, то саміл ляли воду зверху на ці намети.

 

ІV

Одинадцятого вересня — свято Усікновення голови Святого Йоанна Хрестителя — Пророка Предтечі, або, як кажуть у нас, «Головосітя». Свято походить від того, що цар Ірод Антипа жив на віру із жінкою свого брата Філіпа. Ще за життя Філіпа Іридіана була коханкою Ірода. Святий Йоан Хреститель дуже був проти такого беззаконства і дуже ганьбив царя. Ірод поважав і боявся святого Йоана Хрестителя, бо знав, що народ уважав його за великого пророка. Іридіана була дуже зла на святого за цеі рада була позбутися його, але не могла.

Однак підійшла Ірода так, що той наказав зв’язати святого Йоана і кинути до в’язниці.

Одного дня цар справляв великий бал з нагоди дня свого народження. Коли свято було в розпалі, увійшла племінниця Соломія, донька Іродової любовниці. Вона була дуже красива і гарно танцювала. Ірод був у великому захопленні і радості, йому дуже це сподобалося, і в такому захваті сказав, аби просила у нього чого забажає, хоч би і півцарства, – дасть їй. Соломія побігла до матері порадитися, чого має просити у царя. Злісна Іридіана побачила в цьому найліпшу нагоду позбутися св. Йоана Хрестителя, тому сказала до неї, щоб просила у царя голови Йоана. Коли дівчина вернулася до царя і сказала, що хоче голови св. Йоана, цар дуже засмутився. Але що встидно було касувати своє слово, яке дав при всіх гостях, приказав відтяти голову святому Йоанові. Ученики Йоана погребли тіло святого з великою Почестю.

З тих часів віруючі люди навколо цих подій придумали різні прикмети, які не зв’язані з релігійністю. Наприклад, у селі в цей день не беруть у руки ножа, навіть хліб ламають руками. Нічого не можна рубати сокирою і пиляти пилою. Не можна нічого різати, що нагадує собою голову. Старі жінки говорять, якщо зрізати головку капусти в цей день, то може потекти кров. Зранку у церкві правиться служба Божа.

 

V

21 вересня — Друга Пречиста, Друга Богородиця, Різдво (день народження) Пресвятої Богородиці Марії, яка народилася у Галілейському місті Назареті від праведних і добропорядних батьків Іоакима і Анни. По батькові Діва Марія походила від роду царського, по матері – від архієрейського, і таким чином Вона увінчана славою і честю. Славою, бо від кореня царського, честю, бо з архієрейського племені.

Батьки Діви Марії дожили до глибокої старості, але не мали дітей. Вони дуже сумували через це, часто молилися Богові і просили Його, щоб дарував їм дитя. І при цьому дали обітницю — коли в них народиться дитя, то вони Його посвятять на служіння Богові.

Після довгих чекань і молитов це бажання Іоакима і Анни здійснилося. У них народилася дочка, яку щасливі батьки назвали Марією. Так назвав її Ангел, який сповістив батькам про її народження.

У Топорівцях свято Різдва Пресвятої Богородиці називають — Друга Богородиця. З цим святом колись у давніші часи пов’язувався день Рожениць, коли жінки, в яких не було дітей, частували бідних людей, — «щоб молилися Богородиці за їхніх дітей.» Такі жінки замовляли службу Божу у церкві, а після Богослужіння запрошували людей до себе на обід. Тепер таке ніхто не робить.

 

VІ

Терпіння — наслідування Ісуса Христа. Вже сама думка про те, що син Божий, Спаситель сам терпів більше, ніж усі люди разом, додає віруючому серцю сили в терпіннях. Людям тепер доводиться важко жити, а чи Христові було легко? Дошкулює людям недостаток, а чи ж Христос був багатий? Люди втомлюються важкою працею, а чи ж Христос не заливався гарячим потом біля столярного верстата, а згодом, під час апостольської діяльності, чи ж не прів Він під палючими променями південного сонця? Людей болить невдячність інших, а чи Христос зазнав вдячності від тих, що їм Він чинив добродійство? Люди плачуть над могилами найрідніших, а чи Христос не плакав над гробом свого друга Лазаря? Серця багатьох тепер розриває туга за рідною землею, а чи Христос не був у вигнанні в Єгипті? Скільки ж людей терпить невимовні болі від думки, що їх рідна країна зруйнована, понищена, а чи ж Христос не плакав над рідним Єрусалимом. Кривиться людське серце, коли є зрада, а чи ж Христа не зрадив і не продав за 30 срібняків Юда?

І вже сама свідомість того, що наш Вождь і Спаситель Ісус Христос стільки витерпів, нехай додає людському серцю заохоти у важкі хвилини життя…

 

VІІ

Двадцять сьомого вересня — свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, або, як кажуть у нашому селі, «Чесного Хреста». Це свято започаткувалося внаслідок священних подій:

— Кесар Італії Максентій оголосив війну Константину, який не був християнином, але дуже захищав християн. Константин мав набагато менше війська і дуже хвилювався. Дуже молився і просив допомоги у єдиного Бога.

Пізніше цар розповідав, що 28 жовтня 312 року, коли сонце почало заходити, він побачив на небі знамення Хреста Господнього і напис із зірок: «Цим переможеш». А наступної ночі у сні Константин побачив самого Ісуса Христа, який звелів йому зробити на військових прапорах Хрест і провістив, що Константин переможе в цій битві.

І справді, його військо, наступного дня виграло битву і переможно ввійшло до Риму. Константин ще сильніше полюбив християнство і в зв’язку з цим навіть скасував смертні кари на хресті. Завжди при собі носив животворящий хрест.

— 326 року свята рівноапостольна цариця Єлена, мати Константина, приїхала до Єрусалиму, щоб знайти Хрест Господа нашого Ісуса Христа на Голгофі. У іудеїв був звичай закопувати знаряддя страти неподалік від місця страти.

У 119 році язичники завоювали Ізраїльські землі, вигнали всіх євреїв з Єрусалиму, а всі визначні місця, пов’язані з Ісусом Христом, знищили.

Цариця Єлена знайшла місце страждань і смерті Христа на Голгофі й організувала розчищення його. Під час розчищення було знайдено три хрести і окремо дощечку з написом — ІНЦІ — «Ісус Назарянин — Цар Іудейський». Ці ж слова, як читаємо в Євангелії, за велінням Пілата — правителя Іудеї, написані були над головою розіп’ятого Ісуса (Іоанн. Х1Х, 19). Однак зразу не змогли відрізнити Хрест Господа від інших хрестів.

Бог не допустив, аби християни замість Хреста Господнього віддавали честь хресту розбійника. Тоді-то і проявилась чудодійна сила Животворящого Хреста. Сталося чудесне зцілення жінки від тяжкої хвороби і воскресіння померлого, коли їх поклали на один із хрестів. Як довідалися, що віднайдено Христовий хрест, зійшлися натовпи людей, і кожний хотів бачити. Але неможливо було, щоб при такім здвизі народу кожний міг побачити Дерево спасіння. Тоді винесли хрест на підвищення, патріарх єрусалимський піднімав догори і на всі боки показував людям. Народ, дивлячись на святе дерево свого Спасителя, падав на лице і говорив:»Господи, помилуй».

На спомин тієї події у нашій церкві священик підносить хрест, а віруючі співають: «Хресту твоєму поклоняємось, Владико, і святе Воскресеніє Твоє славим».

Сьогодні не можемо побачити хрест цілим. Частини від нього роздавалися для освячення по всьому світу. 1681 року частина хреста доставлена і в Київ у Софіївський собор. Найбільша частина Хреста зберігається і сьогодні в Єрусалимі, у храмі Воскресіння і вівтарі соборної церкви в особливому ковчезі.

На «Воздвижениє» земля движиться ближче до зими, а тому від цього часу наступають холодніші дні і птахи відлітають у вирій. Першою у вирій летить зозуля, бо вона є ключницею вирію:»У неї золотий ключ від тієї теплої країни, куди летять птахи, де ніколи не буває зими».

Хлібороби закінчують копати картоплю. Повним ходом копають кормові та цукрові буряки. Збирають кукурудзу на зерно. Йде сівба озимих на зерно.

 

VІІІ

14 жовтня свято Покрови Пресвятої Богородиці. В нашому селі це свято називається просто — Покрова. Походить це свято із подій 910 року в Царгороді — столиці Візантії. Місто обложили араби. Ціле місто й жителі у великій тривозі. У храмі Пресвятої Богородиці, де зберігалася її риза, правиться всеночне. Стривожений народ заповнив церкву. Між народом ревно молиться про охорону міста св. Андрій Юродивий зі своїм учнем Єпіфаном. Відправа кінчається. Втім св. Андрій бачить, як від царських врат іде світлом осяяна Пречиста Богородиця у супроводі св. Івана Хрестителя і св. Івана Богослова, та при співі великого хору святих. Божа Мати підходить до престолу, вклякає, довго молиться і заливається сльозами. Після встає, здіймає зі своєї голови преясну хустку-покрови-омофор, і широко простирає її над народом у церкві. Видіння зникає. Св. Андрій і Єпіфан, які бачили це видіння, зрозуміли, що Пресвята Богородиця прийшла, щоб врятувати місто. Подія чуда блискавкою розходиться по місті. Вороги відступають. Місто врятоване.

Київські князі, королі, полководці, гетьмани радо вибирали Пречисту Діву Марію за свою Покровительку.

Князь Ярослав Мудрий 1036 року розбив печенігів, і з вдячності для Бога і Його Пресвятої Матері побудував у Києві собор св. Софії і храм Благовіщення на Золотих Воротах.

Наші славні запорожці мали на Січі церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці з іконою її Покрови. На іконі вверху був надпис: «Ізбавлю і покрию люди моя…», а від запорожців під іконою була простягнена лента вгору до Божої Матері з написом: «Молим, покрий нас честним Твоїм покровом і ізбави нас от всякого зла». Вибираючись у похід на ворога, козаки вислуховували молебень до своєї Покровительки і ревно співали: «Под Твою милость!» Вернувшись щасливо з походу, спішили до Неї зі щирою подякою. В їхній бойовій пісні «Нумо, хлопці, до зброї» є слова: «Нам поможе св. Юр ще й Пречиста Мати, турка звоювати»

Кому незнана чудесна пригода Почаївського монастиря в липні 1675 року перед турецькою облогою. На ревну молитву монахів і вірних Пресвята Богородиця з’явилася над монастирською церквою і своїм омофором заслонила монастир. Ту чудесну подію увіковічнила пісня на честь Божої Матері «Ой, зійшла зоря вечоровая і над Почаєвом стала».

Українська Повстанська Армія (УПА), що постала в часи другої світової війни, як збройна сила проти гітлерівської і більшовицької окупації — теж обрала собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Матері Богородиці. Отже,Покрова святкується в нас не тільки, як народно-релігійне, а й національне свято.

У переддень свята хрест на могилі членам ОУН і воїнам УПА убирають квітами, вивішують червоно-чорні та синьо-жовті прапори навколо могили. На другий день на свято Покрови, після відправи службової Літургії у церкві з процесією всі йдуть до могили, яка насипана в кінці 90-х років минулого століття біля церкви. Сільський голова відкриває народне віче, вітає зі святом героїв. Лунає Державний Гімн: «Ще не вмерла Україна».

Після цього сільський голова надає право священику відслужити поминальну панахиду. Під час співу «Вічная пам’ять…» присутні кидають квіти на могилу.

За душі покійних говорять тричі вголос молитву «Отче наш» і «Богородице Діво».

Після розпочинаються виступи ще живих учасників-героїв ОУН-УПА, керівництва села. Надають слово учням середньої школи, які у віршах та піснях прославляють героїв боротьби за незалежність України.

Під кінець усі присутні на чолі з церковним хором співають повстанські пісні:

 

Боже милий, освяти присягу

Боже милий, освяти присягу

Україні, матінці моїй,

Нас під рідним синьо-жовтим стягом

Осіни у вірності своїй.

 

Дай нам силу жити для народу,

Дай невтомність всім палким серцям,

І повстансько-стрілецькому роду

Долю освіти своїм ім’ям.

 

О Вкраїно, моя Батьківщино

До нестями я тебе люблю,

За Вкраїну, молюся щоденно

І за неї голову складу.

 

За нікого битися не будем,

До нікого в найми не підем,

Для Вкраїни ми усі живемо

І за неї голови складе

 

Ой на горі, на високій

Ой на горі, на високій,

Два дуби тоненькі —

Там Бандера вибирає

Хлопців молоденьких:

— Збирайтеся, мої хлопці,

На одну годину —

Визволяти із неволі

Нашу Україну!

 

Дайте знати, заспівайте,

Та в ряди ставайте,

Піднімайтеся до зброї

За святую волю.

 

— Ой ми рано си зберемо,

Дамо усім знати,

Що ми хлопці-бандерівці

Підем воювати.

 

Ой на горі, на високій,

Два дуби тоненькі —

Там Бандера вибирає

Хлопців молоденьких.

 

Гей, готуйтесь, партизани

Гей, готуйтесь, партизани,

Заки сонце не зайшло —

Вже горить, горить повстання:

— Волі хочем — не ярма!

 

Ми ідемо, а за нами

Лине пісня по вітрах —

Наша воля кріпша стане

З перемогою в боях.

 

Наш прапор, прапор свободи:

На блакитнім золоте…

Сонце сяє, прапор має,

Хто за правду — з нами йде.

 

Всі нам дали всего много —

Ми віддаймо їм хоч раз,

Щоб всі знали, пам’ятали,

Що Вкраїна є для нас.

 

Ми не хочемо Варшави,

Ненавидимо Москву,

Все чуже і нам вороже

Рознесемо по степу.

 

Будь здорова, рідна мати,

І прощай, бо я вже йду

В партизанськії загони

За Вкраїну на війну.

 

У кінці всі співають:

 

Боже Великий, єдиний

Боже Великий, єдиний, нам Україну храни,

Волі і світу промінням, Ти її осіни.

Світлом науки і знання, нас дітей просвіти,

В чистій любові до краю Ти нас, Боже, зрости.

 

Молимось, Боже, Єдиний, нам Україну храни,

Всі свої ласки, щедроти, Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю, дай доброго світа,

Щастя дай, Боже, народу і многая, многая літа.

 

ІХ

Колись у Топорівцях на Покрову вже закінчувався період пізніх сільськогосподарських робіт, і це був сезон сватання, а тому дівки, яким уже надокучувало дівувати, молилися:

Свята мати Покровонько,

Накрий мою головоньку,

Хоч ганчіркою, аби я

Не зісталася дівкою.

Сільські ґазди примічали погоду. Якщо на Покрову вітер віяв з півночі, то це знак, що зима буде холодна і з великими снігами, а як із півдня, то тепла.

У 1976 році на Покрову вдарив мороз. На полях, городах померзли викопані і скидані в купи кормові буряки. Котрі не викопані, то пізніше відродилися. Де була на поверхні картопля, вся померзла.

 

Х

Колись давно, в першу неділю після 22 жовтня у Топорівцях святкували неділю святих отців сьомого Вселенського Собору. Визначна риса Церкви —це прадавнє й особливе пошанування святих ікон (образів) — Ісуса Христа, Божої Матері, Апостолів і Святих. Святим іконам, подібно, як і святим мощам, Христова Церква віддає велику почесть і пошану. Вона ставить їх у Храмах для прилюдного пошанування. Вона поручає, щоб ми святі ікони пошановували вдома та — у формі хрестиків чи медальйонів — носили на своїх грудях. Був час, коли це було заборонено. Але сьомий Вселенський Собор у 787 році цю заборону скасував.

 

 

ХІ

8 листопада свято Святого Великомученика Димитрія Солунського. У Топорівцях кажуть — Дмитрія.

Святий Димитрій жив у другій половині ІІІ ст. у місті Солуні, де його батько був високим цісарським достійником. Після смерті батька цісар Максиміліан зробив його солунським проконсулом. З дитинства св. Димитрій виховувався в християнській вірі, яку згодом ревно проповідував. За апостольські діяння цісар Максиміліан кинув його до в’язниці. Перебуваючи у в’язниці св. Димитрій благословив святого Нестора на бій з непереможним цісарським гладіатором Лієм. Св. Нестор виступив проти Лія з хрестом у руках і переміг. Цісар, довідавшись, що Димитрій дав йому благословення на поєдинок з Лієм, післав своїх солдатів, і вони прокололи Нестора списами. Це було 306 року по Різдві Христовім. Пам’ять про св. Нестора Церква святкує наступного дня, після свята св. Димитрія.

Велику віру св. Димитрія прославив Господь Бог не тільки різними чудами після його смерті, але також нетлінністю тіла та мироточивістю. Майже через сто років по його смерті відкрили домовину — його тіло лишилося нетлінним, а з його кісток точилося пахуче миро-олія, яке зціляло недужих. З тих пір св. Димитрій називається ще Димитрій-Мироточець.

Культ св. Димитрія прийшов із християнською вірою і на наші українські землі. Почалося все з облоги Царгорода нашим князем Олегом. Коли наші війська зламали грецьку силу, то греки говорили, що це не Олег, а св. Димитрій післаний на них Богом. А згодом, коли християнська віра поширилася серед нашого народу, князі, а також усі вірні віддавали себе св. Димитрієві в опіку.

1197 року великий князь Всеволод Димитрій Юрійович дістав у дар із Солуня дошку з труни та сорочку св. Димитрія. Розказують, що з дошки точилося миро, яке лікувало хворих. На честь св. Димитрія князь побудував храм у Володимирі, передавши йому згадані дари.

Існує повір’я, що в цю ніч на цвинтарах можна побачити тіні померлих, як вони встають із гробів і розходяться по хатах своїх родичів. Вважається, що в цей день має випадати сніг, ніби Дмитрій замикає землю.

Колись на це свято вже робіт у полі не було, і молоді ґазди, хлопці сплітали із немолоченого жита або пшениці вінки-трикутники. На кожному куті в один і другий бік виступали колоски. На кутах і посередині чіпляли паперові квітки.

З цими вінками після обіду йшли поздоровляти Дмитрів із днем їхнього ангела-патрона. Такий вінок іменинник завішував на стіні на видному місці, і він висів аж до різдвяних свят.

 

ХІІ

10 листопада — пам’яті Святої Великомучениці Параскеви-П’ятниці. Свята Великомучениця Параскева названа П’ятницею. Батьки її, іконійські християни, з особливою повагою ставилися до дня страстей Господніх — п’ятниці, а тому, коли їм Господь Бог післав дочку, назвали її П’ятницею (по-грецькому — Параскева). Зберігаючи пам’ять страстей Господніх у власному імені, вона берегла їх у своєму серці і зрештою сама примусилася до страстей Христових своїми стражданнями. Після смерті батьків одержала багату спадщину. Свята Діва роздала свою спадщину бідним християнам, присвятила дівство Христу і, безнастанно згадуючи Господа, прославляла Його між язичниками в Іконії. За проповідь віри Христової святу Діву кинули до в’язниці, а потім піддали пекельним тортурам. Це сталося за царювання Діоклеміана (257-304).

Страшні були муки, що їх довелося зазнати Параскеві. Та в неї вселилась велика благодать, яка зміцнила її. У темниці до неї з’явився Ангел, який приніс хрест страстей Христових, і сталося чудо — всі рани зарубцювалися і вона стала здоровою.

Нове чудо сталося, коли її ввели в ідольське капище — за велінням святої усі ідоли попадали і розсипалися на порох. Тоді Параскеву почали обпалювати свічками. Але полум’я повернулося на її мучеників і багатьох обпалило. Тоді їй мечем відрубали голову.

У році є дванадцять п’ятниць, які були колись в особливій пошані серед жінок — п’ятниця перед Благовіщенням, десята після Великодня, перед Зеленими Святами, Успінням, Головосітям, Здвижениєм, Покровою, Введенням, Різдвом Христовим, Йорданом та дві Великопісні.

Слід усім пам’ятати, що П’ятниця у релігії і в християнстві вважається чорним днем. У п’ятницю відбулися найважливіші події нашого релігійного життя:

— У п’ятницю Наш Господь Бог закінчив творити землю.

— У п’ятницю Господь Бог сотворив Адама.

— У п’ятницю Господь Бог вигнав Адама і Єву з раю за скоєння ними злочину.

В цей день проклято людський рід.

— У п’ятницю народився наш месія — Ісус Христос.

— У п’ятницю Ісуса Христа розіп’яли за людські гріхи.

У цей день колись у селі не пряли, не шили, не пекли і не розчиняли хліб, не рубали дров та ін.

 

ХІІІ

У листопаді було вже по сільськогосподарських роботах. Сільська читальня працювала переважно по неділях і святкових днях. Дівчата прагнули десь збиратися до гурту, щось уповідати про сільські новини, взагалі прагнули до масовішого спілкування. Та й кортіло десь зустрічатися із хлопцями. Тому що хлопці так до дівчат у хату не приходили, хіба вже були зговорини. А по вулицях вечорами так собі дівчата колись не ходили.

Тому, котрі сміливіші, організовували вечорниці. Шукали такі хати, які були великими. Там жили старші люди чи удовиці, або й старші дівки. Господиня такої хати мала бути доброю, лагідною, любити жарти, пісні. Молодь дуже любила слухати старших господарів, коли ті розказували про давні історії, про те, як вони дівочили чи парубочили, як колись проходили вечорниці.

Вечорниці були на кожному куті села. Могли бути і на окремих великих вулицях, якщо там було багато дівчат. На вечорницях дівчата пряли, вишивали, плели, співали різних пісень, якщо не було ще посту, а під час посту колядували. Як правило, на вечорниці приходили хлопці, особливо ті, котрі мали тут своїх симпатій.

Вони сідали коло своїх дівчат, прижартовували до них. Якщо дівчині подобався хлопець, то відповідала приязню на його жарти, якщо не подобався, то не звертала на нього увагу.

Крім того, хлопці проводили всякі ігри, розказували різні бувальщини, історії, від яких де в кого з дівчат холонула кров у жилах. Розказували казки, загадували загадки. Вечорниці відбувалися до початку весняно-польових робіт.

 

ХІV

21 листопада — Собор Архистратига Михаїла. Цей день — головний зі свят на честь св. Ангелів.

Два світи були створені нашим Господом Богом — небесний і земний. Небесний світ створений ще задовго до того, як був створений земний. Його заселяли переважно ангели — живі розумні істоти, але зовсім іншого порядку, ніж люди.

Ангели постійно оточують Бога, і Бог використовує їх для управління світом, через них Він допомагає, як окремим особам, так і цілим народам. У кожному разі, ангели не мають такого вигляду, як люди, в них немає поділу на чоловічий рід і жіночий.

Цей день, 21 листопада, присвячений св. Архистратигу Михаїлу, начальнику воїнства небесного.

За стародавніми переказами, сатана був колись світліший від усіх духів небесних, і тому названий Люцифером, упав у самолюбство, гордість і злобу й спокусив багато інших духів. Архангел Михаїл та його Ангели вчинили змієві війну і перемогли, скинувши додолу.

Святий Діонісій, учень апостола Павла, навчає нас, що всі ангели поділяються на три ієрархії, а кожна ієрархія— на три чини.

У першій, найвищій ієрархії стоять чини, найближчі до Пресвятої Тройці: Серафими, Херувими та Престоли.

Серафими — ангели полум’яноподібні — оточують вогненний Престол Божий і співають славу Господню день і ніч, як це було відкрито святому пророкові Ісайї у видінні (Іс. 6 –2, 3). Вони палають любов’ю до Бога і ту любов запалюють у серцях людей.

Херувими — сіяють світом і знанням Бога та розумінням таємниць Божих і просвітлюють людей.

Престоли — служать правосуддю Божому і силу того правосуддя надають земним престолам, тобто царям і владикам землі.

У другій ієрархії теж стоять три чини: Володарі, Сили і Влади. Ангели-Володарі називаються тому, що вони володарюють над нижчими чинами, володарюють любовно, охоче і радісно, служачи Господеві та Його слугам. Вони надають сили земній владі і зміцнюють душі тих людей, які борються з лихими страстями й похотями.

Ангели Сили сповнені Божественної міцності, за волю Господа творять великі чудеса во славу Божу, вони надають чудотворної сили святим угодникам і допомагають кожній людині терпіти скорботи й слабості.

Ангели Влади — мають особливу владу над злими духами: вони відганяють силу ворожу, що намагаються спокушати святих подвижників, і допомагають людям у боротьбі зі злими духами.

На нижчому ступені небесної ієрархії також три чини: Начальства, Архангели і Ангели.

Ангели Начальства стоять над нижчими ангелами. Їм Господь доручає керувати державами, царствами і містами. Вони поставляють начальників і допомагають їм виконувати свої обов’язки на благо ближніх і на славу Богу.

Ангели-Архангели — то великі благовісники, що сповіщають людям таємниці Божі. Наприклад, архангел Гавриїл сповістив Діві Марії про народження від Неї Христа Спасителя. Зі Святого Письма нам відомі імена таких архангелів: Гавриїл, Рафаїл, Угріїл, Селафиїл, Єгудиїл, Варахіїл і Єреміїл.

Найнижчий чин — просто ангели, вони найближчі до людей. Між ними є так звані ангели-охоронці. Такий ангел дається кожному християнинові при святому хрещенні. Він остерігає нас від усякого зла і навчає нас правдивого християнського життя й вічного спасіння. Отже, ми повинні дбати про те, щоб ангел-охоронець завжди був при нас і не залишав нас. А для того ми мусимо частіше звертатися до нього з молитвою і жити так, щоб не ображати його своїми негідними вчинками і поганими словами, бо в противному разі він, як істота свята і безгрішна, покине нас, а натомість може приступити до нас ворог, наш лукавий спокусник.

Над цими усіма дев’ятьма ангельськими чинами і поставлений Господом Архістратиг небесного воїнства — Архангел Михаїл.

У Топорівцях це свято називають — Михайла. Якщо в цей час випав сніг, то люди говорять, що Михайло приїхав на білому коні.

 

ХV

Колись 25 листопада святкували святого священомученика Йосафата. Це свято святкували з примусу Станиславівського єпископа Григорія Хомишина, який керувався безпосередньо із Риму. Не завжди виконував канони греко-католицької церкви. Сьогоднішні старожили навіть пам’ятають, як у церкві справа від іконостасу висів великий образ святого Йосафата.

У місті Володимирі на Волині жили побожніГавриїл і Марина Кунцевичі. У 1580 році поблагословив їх Бог дитиною, яку при хрещенні назвали Іваном. Уже з малих літ можна було зрозуміти, що з Івана має бути незвичайний чоловік.

Одного разу Іван пішов зі своєю матір’ю до церкви св. Параскеви. Клячучи перед Божим Розп’яттям, не міг відірвати очей від розп’ятого Спасителя. Нараз побачив, як з боку розіп’ятого Спасителя впала іскра йому на серце. Від цієї хвилі малий Іван дуже полюбив молитву, покуту, св. Церкву та її обряди.

У 1603 році хлопець вступив до Василіянського Чину і, прийнявши монаший стан, прибрав нове ім’я Йосафат. Тоді були тяжкі часи на Україні. Православні вели завзяту боротьбу з католиками.

У 1609 році Йосафат висвятився на священика. Своєю вірністю очистив від православ’я Вільно і деякі його околиці. У 1618 році став полоцьким єпископом. Продовжував вести непримеренну боротьбу зі православними, чим нажив собі багато ворогів. У 1623 році в листопаді відвідав церкву у Вітебську. Під час повернення звідти на нього напали православні і вбили.

У 1867 році Йосафата проголосили святим. Якщо свято припадало на будень, святкування переносили на наступну неділю.

 

ХVІ

4 грудня — свято Введення у храм Пресвятої Богородиці, — Введення, або, кажуть у народі, Третя Пречиста Богородиця. У Топорівцях це свято називають Введениє.

Жиди вважали бездітність карою Божою і тому бездітними людьми погорджували. Святі Йоаким і Анна до пізньої старості не мали дітей. Дуже журилися тим, молилися, постили, давали милостині в тім намірі, аби їх Бог поблагословив потомством. Учинили обіт, що як дасть їм Бог дитину, то віддадуть її на службу Богу. І Бог вислухав їх просьби. Не лишень поблагословив їх дитиною, але та дитина була надзвичайною.

Як минуло дівчинці три рочки, батьки дуже урочисто відвели її до храму Єрусалимського. Там, також дуже урочисто, зустрів їх первосвященик Захарія, якому було дано знати від Духа Святого, що до храму прийде майбутня Матір Божа. Захарія взяв Марію за руку і провів до найголовнішої частини храму, у так зване Святеє Святих, куди в стародавні часи вносився з духовною величчю Кивот Божий.

Марія, перебуваючи в храмі, весь час туди заходила, що було заборонено під страхом смерті. Навіть первосвященику це було заборонено.

Марія залишилася при храмі, здобула добре виховання і досить високу, як на той час, освіту. Прожила там майже 12 років. Для збереження своєї непорочності, згідно даної обітниці Господу Богу, Св. Діва у 15 років свого життя, за порадою і згодою священого Синоду, була заручена зі своїм родичем праведним старцем Йосипом, який також дав обітницю зберегти дівочу честь Марії, вважаючи себе мнимим її чоловіком. Так Марія переселилась із храму в Назарет, у помешкання праведного Йосипа. З нагоди таких подій і запроваджено святкувати таке свято, як Введення.

За народним повір’ям дуже залежно, хто першим ранком ввійде до хати, тобто хто введеться, чи молодий чоловік, чи старший, і, не дай Боже, жінка, а ще гірше, якщо стара баба.

Якщо першим ввівся молодий та ще й гарний, а якщо ще й з грішми, — дуже добра ознака. Розповідають, що ввесь рік у хаті будуть усі здорові і будуть «вестися» гроші. У цей день нікому нічого не позичають. Тому в цей день у Топорівцях дівчата і жінки, тим паче старші,по хатах не ходять.

 

ХVІІ

7 грудня святкують свято Великомучениці Катерини, яка мала 17 років і жила в Олександрії. Була дуже вродливою, високоосвіченою і багатою. У 304 році прийняла християнську віру і відтоді проповідувала про Ісуса Христа. За наказом імператора Максиміліана, який переслідував християн, була замучена за віру Христову.

Великі страждання св. Катерини навернули багатьох язичників до Христової віри. Місце страти Великомучениці Катерини і по сьогодні показують туристам, які перебувають в Олександрії.

 

ХVІІІ

13 грудня святкують свято Всехвального Апостола Андрія Первозванного.

У Топорівцях це свято називається «Андрея».

Андрій з роду єврейського, з Віфсаїди Галілейської, рибалка і брат Апостола Петра. Спочатку був учнем Іоанна Хреститиля. Коли Ісус проходив біля моря Галілейського, Петро і Андрій ловили рибу. Господь покликав їх за Собою, сказавши: «Ідіть за Мною. Я зроблю вас ловцями людей (Матв. 4, 18-19)». Андрій пішов за Ісусом першим. За це він названий Первозванним.

Зіславши на Апостолів Духа Святого, Ісус Христос разом з іншими Апостолами дав Андрію владу прощати гріхи (Іоанн ХХ, 23). Слово Боже Андрій проповідував у багатьох країнах Азії, Європи. Для проповіді Євангелія він здійснив три подорожі з Єрусалима.

Під час третьої і останньої своєї подорожі, з описів письменників ІІІ ст. Іпполіта й Оригена відомо, що Первозванний Апостол відвідав місця, де згодом виникло місто Київ. Літописець Нестор оповідав: «Бачите ці гори, — сказав Апостол своїм учням, — на цих горах засяє благодать Божа, і буде великий город, багато церков буде споруджено Господом».

Повертаючись з цієї подорожі, Первозванний повертав до різних поселень, де проповідував Євангелію Христову, навертав язичників до віри Христової. Так дійшов до міста Патрах в Ахайському краї. Тут начальник краю, злий язичник Егей, побачивши, що багато язичників стало вірити в Христа,в тому числі його дружина, посадив Апостола до в’язниці, а після розіп’яв на хресті. Ахайські священослужителі поховали тіло Первозванного й описали історію його мук у невеликому посланні, яке збереглося до наших днів.

Хоч Андрій Первозванний — християнський святий, але в народі традиції, звичаї і обряди в день цього святого мають стародавній дохристиянський (язичницький) характер: ворожіння, вгадування майбутньої долі, заклинання, бешкетування хлопців – усе це не має ніякого відношення до великого християнського свята.

Усе це робиться в ніч на Андрея. З давніх-давен ці традиції наслідуються, із покоління в покоління, щось забувається, а щось добавляється, але основне в цьому процесі: ворожіння дівчат і бешкетування хлопців на вулицях, дворах збереглось до сьогодні. Бували випадки, коли ранком можна було побачити на одній із хат підводу, на всіх мостах змонтовані брами, причому відкривалися і закривалися. Люди йшли до церкви через хвіртки. Якщо надворі тепла погода, то можна було побачити на деякій хаті прив’язану козу. І ніхто на хлопців не ображався.

Як правило, основні події в ніч на Андрея відбувалися в тих хатах, де дівчата проводили свої вечорниці. За кілька днів до свята домовлялися, котра з них, що принесе: борошна, капусти, олії і т. д. Ліпили пироги. Одночасно туди заліплювали папірчики з назвами тих хлопців, яких любили і ворожили. Рахували колики на плоті, перекидали через хату чоботи. Хотіли знати, коли вийдуть заміж, за кого, в яку сторону? Кожна дівчина вірила у глибині душі, що ця ніч допоможе їй зазирнути у майбутнє.

 

ХІХ

17 грудня свято Великомучениці Варвари — в нашому селі кажуть простоЖ Варвари. За царювання імператора Максиміліана у фінікійському місті Ізіолі жив багатий і знатний удівець Діоспор. Він виховував єдину дочку Варвару. Сам Діоспор був ярим язичником і дуже оберігав дочку від християнського впливу. Якось Варвара познайомилася із дівчатами-християнками і захотіла прийняти водне хрещення і теж стати християнкою.

Коли батько довідався про це , то дуже її побив і відвіз до начальника управи Мартіана, щоб той її покарав. Сам же зрікся ярої християнки. У розмові з Мартіаном Варвара довела, що вона сповнена любов’ю до Ісуса Христа. Розгніваний управитель наказав катувати Варвару, поки не зречеться своїх нових переконань. У в’язниці до неї непритомної з’явився сам Ісус Христос і зцілив її рани.

Коли вранці її привели до Мартіана, той дуже здивувався, коли побачив, що після вчорашніх страшних катувань вона виглядала цілком здоровою. Зі страшною люттю він знову піддав її знущанням і катуванням. Цю мужність святої діви бачила мала Юліана і заявила катам, що вона вважає себе християнкою. Тоді зі злості кати їх обох підвісили на дереві, далі катували, а потім відрізали голови. Це сталося 306 року після Різдва Христового. В той же день Господь Бог покаравДіоспора і Мартіана. Вони згоріли від удару блискавки під час грози. Мощі св. Варвари зберігаються і понині у Володимирському соборі в Києві.

На другий день після св. Варвари — преподобного Сави, а на третій — Миколая. Оскільки це зимова пора, то в народі говорять: »Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Миколай морозом придавить».

 

ХХ

19 грудня — свято Святого Миколая Чудотворця. Немає на нашій землі жодної християнської хати, де не було б на стіні образа святителя Миколая і щоб діти не чекали з тремтінням у душі на подарунки, які розносить святий у ніч на Миколая. Цього вечора чекають усі діти. І я у свій час теж чекав цього вечора. Хоч я, наприклад, не належав до тих, що одержували великі подарунки, але все-таки, хоч який, але подарунок. Пам’ятаю, як старався довго не заснути, щоб своїми очима побачити святого, як він це робить, але так ніколи і не побачив. Приємно, що ця традиція передається батьками із покоління у покоління. У Топорівцях, як і в більшості сіл Галичини, це свято називають Николая.

Св. Миколай народився у місті Патарі у Малій Азії від благородних, правовірних і багатих батьків — Феофана і Нони, близько 280 року після Різдва Христового. Батьки сповідували християнську віру. Микола уже змалку був набожним.

Після смерті батьків Микола роздав спадщину бідним людям, а сам вирушив до Палестини поклонитися святим місцям. Після був покликаний на єпископа. За те, що явно визнавав Христа, був ув’язнений за царя Максиміліана. Після його було звільнено і призначено архиєпископом у Міри Ликійські. Був на першім Вселенськім соборі в Нікиї і там ревно боронив християнську віру. На тім же соборі богохульник Арій безлично обставав за язичників, святий Миколай з ревності про Божу славу вдарив Арія в лице. За те позбувся посади архиєпископа. Після тих подій одному єпископу явилися у сні Ісус Христос і Пречиста Діва Марія. Вони накладали на св. Миколая омофор і давали святе Євангеліє та й сказали, щоб далі він був архиєпископом. Тому на деяких образах малюють, як Ісус Христос дає святому Миколаю св. Євангеліє, а Пречиста Діва накладає омофор.

Він творив дуже багато чудес ітому називається Чудотворцем.

У грудні 343 року Великий Святий помер. Його похоронили в соборному храмі міста Мір. Незадовго це місто було завойоване варварами і спустошене. Одному із ревних християн уві сні св. Миколай заповів перенести його мощі у м. Бар. Спочатку святі мощі зберігалися у церкві Іоанна Предтечі. Вдячні жителі м. Бар побудували на честь св. Миколая Чудотворця чудовий кам’яний храм і туди перенесли мощі св. Миколая, де вони зберігаються і донині. Перенесення мощей св. Миколая святкується в нас 22 травня і називається — свято літнього Миколи-Николая.

На знак великої поваги до свята Святого Миколая, і враховуючи колишні традиції ще наших батьків, пані Параска Гультай зі слів старожилів оновила колишній сценарій: »Величаємо Тебе, Святителю Миколаю. Почитаємо пам’ять твою, бо ти молиш за нас Господа нашого».

Починають усі співати:

 

Святий небесний Отче Миколаю,

До тебе наші діти прибігають

І просять щиро: нас Ти не забудь

І в ніч чудес з дарунками прибудь.

 

Хай повні ласк долоні чудотворні

Усіх сиріт опущених пригорнуть.

Про тяжкохворих, Отче, пам’ятай,

Калікам силу і здоров’я дай.

 

А ми за тебе просим небагато,

Бо в нас є мама і працює тато.

Один дарунок, Отче, всім подай,

Хай воля злине в наш рідненький край.

 

Дійові особи: мама, дочка, син, ангели, Святий Николай, Марися, Миколка, Андрійко, Настуня, Михась, Чорт.

Дія відбувається у сільській хаті.

М а м а. Ось і закінчився, діти, день. Гарно ви сьогодні мені допомагали. То ж вірю, що у нашу хату завітає Николай. А завтра йти до школи, ви уроки вивчили?

Г а н н у с я. Я, мамочко, уроки приготувала.

М а м а. А вірш вивчила?

Г а н н у с я. Вивчила. Ось послухай!

 

 

Зорі

Мамо люба, глянь, як сяють

Ясні зорі, золоті,

Кажуть люди, то не зорі

Сяють душі, то святі.

 

Кажуть, хто вік свій

Праведно прожив,

Хто умів людей любити,

Зла нікому не робив,

Бог того послав на небо

Ясною зіркою сіять.

Правда, мамо, то все душі,

А не зорі там горять?

 

Так навчи мене, голубко,

Щоб і я так прожила,

Щоб добро робити вміла

І робить не вміла зла.

 

М а м а. Дуже гарно, Ганнусю!

І в а с ь. А нам сьогодні вчителька розказувала, що завтра велике свято — Святого Миколая. Розказувала, що цього вечора він буде обходити всі домівки і всім дітям принесе подарунки.

М а м а. Так, Івасю. Святий Николай постійно робив добрі справи. Помагав усім тим, хто потребував його допомоги.

Г а н н у с я. Мамо, а чи прийде до нас Николай?

І в а с ь. Мамо! Дозвольте на нього почекати. Ми дуже хочемо його бачити.

Входять ангели

А н г е л и. Слава Ісусу Христу!

М а м а. Слава навіки Богу!

1 А н г е л. Вітайте, любі діти. Я звідти, де молочна дорога, де безліч зірок, де  царство Бога. Несу вістку веселу, що йде вже гість у ваші села. Йому тяжко за вами в Господевих палатах. Його серце знає, що тут діється в кожній хаті. Ще одна-дві хвилинки, і між вами тут стане Святий Николай.

2 А н г е л. Він зі щирим серцем і дарами зараз стане в хаті цій. Він іде до вас, бо  там, у небі, за вашими справами весь час спостерігав. Він ніби з вами жив і весь час вами переймався.

(Вбігає чорт з вербовими прутами)

Ч о р т. Привіт! Дзень добрий! Гутен таґ!

Вітаю вас на різний смак.

Мене звуть чортом і Антипком.

Антихристом, нечистим, дідьком.

До вас примчав я аж із пекла,

У вас зима, в нас хата тепла,

У вас мороз за хвіст щипає,

І снігу в очі насипає.

Не дивіться, що я тут гість,

І голод дав копитам раду.

Я з’їв цукерки й мармелад, горішки,

Груші і цитрини, яблука і мандарини.

І залишились тільки для дітей прутики вербові,

Кожен з прутиків придасться

Усім лінивим і нечесним!

 

3 А н г е л. Геть, Антипку, бо дарма —

Лінюхів у нас нема!

 

Ч о р т (до дітей) Ви вже тут. Ха-ха-ха-ха!

Ждете на дарунки. Ага-ага!

Маю, маю я чудові, та, на жаль,

Вони вербові.

Всім лінивим, що не вчаться,

Це чудовий лік солодкий.

А їх в мене, аж півсотні,

До цих прутиків охочий,

Хто від них ховає очі.

На словах він дуже чемний,

А на ділі неприємний.

 

4 А н г е л. Геть, Антипку, бо дарма, брехунів у нас нема!

Д і т и(хором). Нема, нема-а-а! Геть, Антипку!

1 А н г е л. Ви молитву прочитайте, на Антипка не зважайте!

Д і т и.

Ангеле-хоронителю мій,

Завжди біля мене стій,

Рано, ввечір, вдень, вночі,

Будь мені до помочі.

 

2 Ангел. Діти, заспівайте пісню про Матір Божу.

О Матір Божа!

Д і т и.(співають).

О Матір Божа, о райський цвіте,

Тебе благають вкраїнські діти,

Не дай в неволі нам пропадати,

Україну рідну спаси нам, мати.

 

О Мати Божа, до серця твого,

Мечами болю пробудженого,

Кличемо вірні зі стоном, сльозами,

Потіхо грішних, молись за нами.

 

Ми твої діти, Тебе благаєм

В нужді, в потребі, кличем – взиваєм:

Рятуй наші серця твоїми ласками,

Потіхо грішних, молись за нами.

 

(Чорт вибігає)

Чути слова з сіней.

Ой хто, хто Миколая любить,

Ой хто, хто Миколаю служить,—

Тому святий Миколай,

На всякий час помагай,

Миколаю!

На всякий час помагай,

Миколаю

 

Входить святий Миколай з двома ангелами

М и к о л а й. Мир домові цьому. Слава Всевишньому у небі і на землі.

Ось, власне, нині рік минув,

Як на цій землі отут я був.

Як дітям подарунки я давав,

До праці всіх я закликав.

 

Наказував усім я чесно жити,

Від зла тікати, Бога любити

Ну хто послухав моїх слів?

Ось нині, власне, день наспів.

 

Розвідати, чи підросло добро в їх душах,

А чи зло? Скажи, Ангеле!

 

2 А н г е л (відкриває книгу).

В моїй книзі запис є такий:

Каже усім дітям Миколай святий,

Хто в цім році зробив добре діло

Хай в мій празник стане перед мене сміло!

 

Діти стають півколом

 

М и к о л а й. Нині свято в вашім домі

Я всіх вас вітаю. Гаразду, здоров’я

Долі, щиро Вам бажаю.

Вчіться, дітки. Без науки

І сонце не світить.

А ліниві і неуки, то убогі діти.

В праці, дітки, як хто може,

Хай батькам поможе,

Щоби тішилися вами і батько і ненька.

Ну а тепер йдіть скоренько до мене,

Маленькі. Мій міх розглядати,

Даруночки приймати.

 

(Сідає на стілець). Хто перший з черги тут явись!

М а р и с я. Я дівчинка Марися!

М и к о л а й. Ким є твій тато?

М а р и с я. Я не маю тата.

М и к о л а й. А з ким живеш?

М а р и с я. З матусею, ось тут десята хата. Мамуня шиє, а я ходжу до школи.

М и к о л а й. А добре вчишся?

М а р и с я. Не зовсім(тихо мовила). Часу не маю вільного, бо є в мене ще братик маленький. Як прийду зі школи, то лише в мене сидить на руках. Мені спокою не дає.

М и к о л а й. Скажи мені, Марисю мила, що ти в цім році доброго зробила?

М а р и с я (знітившись). Я, я, нічого…

(Вбігає чорт)

Ч о р т. Ну, а чого ти прийшла сюди, небого? Чого нам марно забираєш час? Цей медяник небесний не для тебе!

3 А н г е л. Не кричи, Антипку, добра ся дитина, рано в школу йде, а прийде додому мусить бути за няньку маленькому братчикові. Хоч сама ще мала, але мамі допомагає, в хаті прибирає.

М и к о л а й. Марисю, сядь ось тут біля мене. Хто другий?

М и х а с ь. Я Михайликом зовуся,

В школі добре я учуся,

Мене люблять тато й мама.

Я у них один.

То ж в день іменин,

Я дістав багато дарунків

Від них…

 

М и к о л а й. Добре! Дуже добре. А чи є серед вас Миколка?

М и к о л к а. Є! Я Миколка!

М и к о л а й. Скажи, що ти любиш, Миколко?

М и к о л к а.

Люблю широкеє поле,

Де збіжжя виростає.

Люблю садок зелений,

Що квіттям процвітає

 

Люблю пташок співучих,

Що мило так співають,

Люблю і ті тополі,

Що в лузі виростають.

 

Люблю струмок маленький,

Що мило дзюркотить,

Люблю вітерець легенький,

Що тихо шелестить.

 

Всю нашу рідну землю,

І все що в ріднім краї.

Всю нашу Україну

Всім серцем я кохаю.

 

М и к о л а й. Гарно! Дуже гарно, Миколко. Скажи ти, Андрійку, яку молитву знаєш?

А н д р і й к о (Стає на колінця, складає ручки до молитви).

 

Зо сну, як збуджуся, встаю скоренько,

До неба здіймаю руки і серденько

І Тебе прошу, мій Боже милий,

Дай мені охоти, дай мені сили.

Позволь у здоров’ї цей день прожити,

Зло обминути, добро чинити

І Тебе, милий Боже, в молитвах хвалити.

 

М и к о л а й. Молодець, просто молодець, Андрійку! А хто Ви будете, діти?

М и х а с ь. Я — українець — всім говорю сміло:

Любити свій народ, то святеє діло.

Все про українське буду говорити,

Лиш по-українськи Господа хвалити!

 

Г а н н у с я. Українка я маленька, українці батько й ненька,

Я їм щира є дитина, вірна, люба і єдина.

Вірна я дочка народу, славна з козацького роду,

Щиро я свій рід кохаю, роду іншого не знаю

Так до смерті буду жити, рідний край буду любити,

Українцям помагати, бо Вкраїна — моя мати!

 

М и к о л а й. Славно, діти, славно! А ти, Настуню, що мені розкажеш?

Н а с т у н я. Благослови, Господе, нашу землю пребагату,

Кожне сонячне село, кожну, в тому селі, хату.

Благослови у тій хаті кожну чесную людину.

Благослови, добрий Боже, нашу рідну Україну.

 

Всім живущим, віру й силу дай,

О Пречиста Діво! Мати наша ласкава,

Тим героям, що днів цих не діждали,

Їм вічна пам’ять!!! Хай буде їм вічна слава!!!

 

М и к о л а й. Спасибі вам, дітки, за щирі слова, молитви, пісні, а, може, ще хтось хоче розказати якийсь віршик, звернутися до своїх батьків?

Р о м а н. Я розкажу вірш:

 

Моліться, батьки, над своїми дітьми

Як Мати Святая молилась, —

В сльозах на Голгофі стояла вона,

На синові муки дивилась.

 

Як тяжко поранили серце її

Катівська кровавая зброя —

Син Бог на хресті, а вона під хрестом

Страждали й молились обоє.

 

Не плач, не ридай, моя мати святая,

Тебе не одну залишаю —

Ось мій ученик стоїть біля хреста,

Тебе я йому поручаю.

 

Він буде любити тебе, як я,

І буде Тебе шанувати,

Від нині, єдина Матусю моя,

Він син Твій, а Ти його Мати.

 

М и к о л а й. Дорогі дітки! До мене приступайте, із мішка подарки від Святого Миколая приймайте!

(роздає подарунки)

Вітаю вас, милі діти, і ваші родини!

Нехай добро з вами буде і щастя від нині.

Нехай смуток ваш і горе спливуть за водою,

І втопить їх море зі слізьми та бідою.

 

1 А н г е л. Мир несу я вам у село,

Щирість, правду, згоду,

Щоб завжди були щасливі

Діти у вашім домі!

 

2 А н г е л. Щоб серця у вас не черствіли,

Не були байдужі,

Щоб ви інших розуміли

В голоді і стужі!

 

3 А н г е л. Щоб ви вміли любуватись

З краси світу цього,

Щоб зуміли відцуратись

Від всього лихого!

 

4 А н г е л. Щоби кривда в домі вашім

І не ночувала,

Щоб лиш правда в вашім серці

Завжди панувала!

 

М а м а. Заспіваймо, діти, пісеньку про Миколая (Усі співають).

 

Ой хто, хто Миколая любить

Ой хто, хто Миколая любить,

Ой хто, хто Миколаю служить,

Тому Святий Миколай

На всякий час помагай. Миколаю!

Тому Святий Миколай,

На всякий час помагай, Миколаю!

 

Ой хто, хто спішить в наші двори,

Тому ти на землі й на морі,

Все хорониш від напасті,

Не даєш му в гріхи впасти. Миколаю!

Тому Святий Миколай,

На всякий час помагай, Миколаю!

 

Ой хто, хто до нього прибігає,

На поміч його призиває,

Той все з горя вийде сміло,

Охоронить душу й тіло. Миколаю!

Тому Святий Миколай,

На всякий час помагай, Миколаю!

 

Ой глянь, глянь на Вкраїну рідну,

Ой глянь, глянь на змучену бідну,

Ми тебе, всі люди, молим:

Проси в Бога ти їй долі. Миколаю!

Тому святий Миколай

На всякий час помагай, Миколаю!

 

Ой проси долі для Вкраїни

Хай вона встане із руїни,

Доля щастя най витає,

Слава й воля хай засяє. Миколаю!

Тому святий Миколай,

На всякий час помагай, Миколаю!

 

Миколаю помолися з нами,

Благаєм тебе зі сльозами,

Ми тя будем вихваляти,

Ім’я твоє величати. Миколаю.

Тому святий Миколай,

На всякий час помагай, Миколаю!

 

Г а н н у с я. Святий Отче Миколаю. Ми дуже тебе любим і віддамо Тобі наші чисті серця.

І в а с ь. А ще обіцяємо, що будемо постійно робити добро усім людям.

М а м а. Доземно кланяємося Вам, Святий Отче Миколаю, і дякуємо Господеві за таке файне свято, і помолимося разом.

(Усі стають на коліна, запалюють свічки).

 

Обіцяєм всі добрими бути,

І в житті, і в молитві тебе не забути

Ти віддавна опікун нашого роду,

Добре знаєш, що ми козацького роду.

 

Дитячі молитви велику силу мають

Волю церкві, Україні, вимолять, вблагають,

Святий Отче Миколаю, ми всі твої діти,

Поможи нам, щоб життя своє чесно прожити,

А опісля вічне щастя в небі заслужити.

 

М а р и с я. Незабаром Різдво Христове. Послухайте, Отче Миколаю, яку колядку ми знаємо! (Колядують).

По всьому світу стала новина

По всьому світу стала новина:

Діва Марія Сина родила,

Сіном притрусила,

В ясла положила

Господнього Сина.

 

Діва Марія Бога просила:

— В що ж би я Сина свого вповила?

Ти, небесний Царю,

Пришли мені дари

Сьому дому господарю.

 

Зійшли Ангели з неба до землі

Принесли дари Діві Марії:

Три свічі восковії

Ще й ризи шовковії

Ісусови Христови.

 

Засіяла звізда з неба до землі,

Зійшли Ангели к Діві Марії.

Співають Їй пісні,

Господній Невісті,

Радости приносять.

 

М и к о л а й (Встає і збирається):

Ну що ж, милі діти, добре мені з вами.

Ну прощайте, час втікає. А хаток ще є багато.

За рік знову завітаю з Ангелами до вашої хати.

Вчіться в школі пильно й гарно,

В серці мудрістю мужнійте,

Хай вам час не лине марно,

А знання хай зродить квіти,

Хай вогнем веде таємним

До мети рішуче й сміло,

Як колись до Віфлієму

Мудреців вело до Ісуса.

 

(Виходить. За ним Ангели).

Це свято святкується традиційно.

 

ХХІ

22 грудня — свято Зачаття праведної Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю.

У Топорівцях це свято називають — Анни зачетвіє.

Історія походження цього свята має мало достовірних джерел. Так, в одних джерелах говориться, що батька Діви Марії звали Іоакимом, в інших — Якимом, і він походив з царського роду Давида, а мати — з архиєрейського роду Арона. Жили вони в Назареті і були дуже маєтні. При тім відзначалися великою праведністю та жертвенною любов’ю до Бога і ближніх. Свої плоди Яким ділив на три частини: одну давав на жертву для Бога, другу для бідних, а третю залишав собі. Великою журбою Якима і Анни була їхня бездітність. У жидів бездітність вважалася не тільки за брак Божого благословення, але й за Божу кару. З тієї причини зазнавали багато прикростей. То ж нічого дивного, що вони безнастанно благали в Бога дитини. Це була головна мета їхніх молитов, постів і милостині. В кінці Господь Бог на старші літа дав їм дитину, що була призначена на Матір Божого Сина.

У церковному календарі, крім пам’яті святих Якима і Анни 22 вересня, маємо ще два святкові дні на честь Анни: 22 грудня — день зачаття і 7 серпня — день смерті.