Внесок у «мікровимір» історії України
Так склалося, що Гуцульщина протягом багатьох століть знаходилася в складі багатьох держав. Це хоч і наклало значний відбиток на її історичний та соціально-економічний розвиток, однак не знівелювало повністю ментальних етнічних рис, притаманних гуцулам — населенню цього без перебільшення казкового за своєю красою куточка України.
Здобуття Україною державної незалежності стало потужним поштовхом для етнологічних студій в різних галузях мистецтва, культури, побуту Гуцульщини. Сюди потягнулися австрійці, німці, євреї, поляки, румуни, кожний з яких відшукував на карпатській землі сліди власної історії.
Ренесанс наукових досліджень іноземців умотивував і місцевих краєзнавців взятися за вивчення безцінних скарбів Гуцульської Атлантиди, які віками берегла від знищення народна пам’ять, ховали пожовклі аркуші архівних документів, напівзотлілі світлини, збережені за образами в почорнілих гуцульських хатах.
Однією з таких ентузіастів є Оксана Луканюк, історик за фахом, учитель Розтоківської школи. Запалившись думкою створити літопис Розтік, вона на роки з головою поринула в цю нелегку працю.
Першим результатом її наполегливості стало створення в 1996 році шкільного краєзнавчого музею «Полонинське літо». В ньому розміщено цікавий наочний матеріал, який дає можливість насамперед учням та іншим відвідувачам музею ознайомитися з побутом гуцулів, пастушими традиціями, облаштуванням відгінного тваринництва, а також з різними видами народних ремесел, в тому числі вишивкою, ткацтвом, пошиттям одягу тощо.
За двадцятилітню історію шкільний музей поповнився сотнями нових предметів зберігання; тут відбулося чимало екскурсій, районних та обласних семінарів бібліотекарів, учителів історії, гуцульщинознавства, образотворчого мистецтва. Важливою стороною роботи є проведення краєзнавчих експедицій та виконання науково-дослідницьких робіт обдарованими школярами. Тому цілком логічно, що весь багатий матеріал, зібраний за два десятиріччя, Оксана Луканюк вирішила узагальнити, впорядкувати і видати окремою книжкою. І ось ця довгождана праця під назвою «Розтоки. Історичний нарис від найдавніших часів до року Божого 2016» нарешті побачила світ у косівському видавництві Михайла Павлюка «Писаний Камінь».
Книжка складається із десяти розділів і охоплює історичний матеріал від княжої доби до початку третього тисячоліття. Тут розповідається про захоплення нашого краю Польщею, татарські набіги, входження до Австро-Угорської імперії, відміну кріпосного права, Першу світову війну і міжвоєнний період, Другу світову і радянську окупацію, що тривала до 1991-го року. Автор зупиняється на темах, що тривалий час були під забороною комуністичної цензури — створення Легіону Українських Січових Стрільців, що став прообразом нашої майбутньої національної армії, та січовиків — вихідців із гуцульських Розтік; участь розтоківчан у боротьбі за відстоювання Закарпатської України та військовий спротив більшовицькій владі в лавах УПА, говорить про репресії і депортації в Розтоках.
Не оминула дослідниця й оригінального побуту своїх земляків, колоритної гуцульської культури та обрядовості, які своєю автентичністю виокремлюють карпатських мешканців з-поміж інших етнографічних груп українського населення. Адже правічні неповторні звичаї, що органічно переплелися з християнством, тісно поєднане з мистецтвом щоденне життя, героїчна і часто трагічна історія, самобутній світогляд, у якому глибоко вкоренилися предковічні вірування, — це все те, що мовби магнітом притягувало й притягує до Гуцульщини як колишніх, так і теперішніх дослідників і митців.
Багато таких етнографічних особливостей уже нівельовано сучасною цивілізацією, тому сьогодні все гостріше постає необхідність збереження народної пам’ятні та популяризації естетичних надбань верховинців-гуцулів в українському культурному середовищі. О.М. Луканюк глибоко переймається цією проблемою, але водночас як фаховий історик розуміє, що без розв’язання соціально-економічних питань вирішувати проблематику національної ідентичності гуцулів-українців складно. Тому на сторінках книги говориться і про безробіття та зубожіння місцевого населення, занепад тваринництва і пов’язаної з ним переробної галузі, які споконвіків були чи не основними (крім заготівлі лісу) заняттями карпатського селянства, годували й зодягали його, давали можливість підвищувати рівень добробуту, вчити дітей у школах та ін.
Книга О.М.Луканюк містить немало документів різних періодів історії, фронтових листів і, звичайно, фотоматеріалів, дібраних до всіх розділів, які роблять зримими далекі події, знайомлять із людьми, про яких іще вчора ми нічого не чули і не знали. «Розтоки» Оксани Луканюк стали її щирим внеском у вивченні історії рідного села, тієї малої батьківщини, яка є в кожного із нас, але про яку, на жаль, часто ми дуже мало знаємо, бо не знайшлося людини, що описала б її шлях крізь століття. Оксана Луканюк своїм розтоківчанам такий подарунок зробила.
Звичайно, беручись до подібного дослідження, будь-хто з авторів розуміє, що не все вдасться так, як хотілося б. Будуть композиційні диспропорції, в якихось місцях матеріалу не вистачатиме, а десь подача його прагнула б іншої форми. Оксана Матвіївна також не вважає, що її дослідження про Розтоки повне і вичерпне. Але своєю працею вона подає приклад того, що любов до батьківщини має виявлятися не лише у словах, а й у справах, так, як у свій час висловився незабутній Андрей Шептицький: «Не потоком шумних галасливих фраз, а тихою невтомною працею любіть Україну».
Без будь-якого перебільшення хочеться зазначити, що книжка «Розтоки» стала дуже доречним і необхідним внеском у «мікровимір» нашого національного літописання, кроком до того, щоб двадцять перше століття, в якому ми живемо, нарешті перервало сумну традицію і перестало бути століттям безпам’ятства, нігілізму, століттям ненаписаної української історії.
Аделя Григорук,
старший науковий співробітник
науково-дослідної лабораторії «Гуцульська
етнопедагогіка і гуцульщинознавство»
Національної академії педагогічних наук
України, заслужений працівник освіти
України, член Національної спілки
письменників і Національної спілки
журналістів України.
«Гуцульський край», №29, 29.07.2016 року
