Маленький роман-літопис «Укус». Част. 2. Микола Чорнокниш

ПЕРЕВОРОТ
/19 серпня 1991/
На світанку прийнято розпочинати війни, розстрілювати приречених і через засоби мас-медіа повідомляти про зміну конституційного ладу в державі. Є щось у цьому боягузливо злодійське, замішане на прагненні вчинити протизаконний акт і не попастись при цьому. Попадешся —
доведеться відповідати за вчинене. А злодій боїться відповідальності. Ох боїться ж! Я зайве упевнився в цьому, коли опісля посірілих нараз дикторів на сірому чомусь, немовби зів’ялому телеекрані постав у всій своїй довершеній красі отой “комітет”.  Боже, що за час такий!.. що за люди!.. Сірі костюми, сірі й однакові своєю сірістю задерев’янілі обличчя, сірі душі і… сірі й важкі мов свинець слова. Все безнадійно сіре. Як сама безнадія. В одного трясуться руки. Інший —
блудить порожніми очима. І це на прес-конференції, —
так би мовити, перед доскіпливим поглядом усього світу! Воістину трагічне і смішне поряд.
Я не міг збутися відчуття несправжності того, що діялось. Я ще не знав про 250000 /двісті п’ятдесят тисяч/ замовлених тільки для однієї Москви наручників і ліквідаційні списки. Але, здогадуючись про неминучу можливість отаких сюрпризів від новоспечених тиранів, усе ж відчуття несправжності збутися не міг. Переворот уявлявся мені зовсім, зовсім інакше, — а тут… в одного трясуться руки… інший блудить порожніми очима… Було б смішно, якби не було так сумно. Ранній ранок заповідав сірий дощовий понеділок і був незвично тихий. Я би навіть сказав, передсмертно тихий, хоч нічого того, що с т а л о с я, знати не знав. Легковик мчав мене до Коломиї, якій виповнилося сімсот п’ятдесят років. А радіо в салоні не було. Як не було чомусь такої звичної, майже безтурботної урочистості в місті, дарма, що святочно прибраному.
Від людей біля пам’ятника Степану Бандері я довідався про нібито арешт Михаїла Горбачова на своїй дачі в Криму і що всю повноту влади в імперії перебирає на себе якийсь надзвичайний комітет. Ніхто  ще нічого до пуття не знав, зате практично всі збуджено запевняли, що аж тепер настав кінець імперії. Люди, щоправда, вживали куди міцніше слово. Люди вірили у перемогу й очі їхні були пойняті цією тривожною вірою. А в очах окремих посадових членів КПСС-КПУ світилася зловісна радість. З прокурором, теж членом цієї партії, вони стояли осторонь від людей і, про всяк випадок, близько від машини, й підкреслено уважно спостерігали за всим, що творилося на площі Шевченка — творилися у найкращому розумінні цього слова. Наші, українські прапори. Наші, українські пісні. ЧЕРВОНИЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛ-ФАШИЗМ НЕ ПРОЙДЕ! ІМПЕРІЇ НЕ БУТИ! Люди відповідним чином відреагували на присутність посадових членів комуністичної партії і ті члени завчасно щезли з-перед людських очей. Вони знали про замовлені наручники для Москви і ліквідаційні списки. Вони вже святкували свою перемогу, маючи абсолютну певність, що совєцька промисловість забезпечить наручниками всіх, кого треба. Вони, анітрохи не зважаючи на можливу долю навіть своїх одноплемінців, рядових комуністів, чи не востаннє поставили на карту все — і…
В той непривітний день оця крапка над “і” мені ввижалася кульовим отвором — чітко окресленим кульовим отвором трохи повище перенісся. Адже сталося те, що й мало статися, що давно вже було нами всіма очікуваним, — з тієї пори, коли Михаїл Сергійович з йому лише властивою невимушеністю метнувся в чіпкі обійми всіх отих язових, пуго, янаєвих, крючкових та іже з ними. Принаймні вже тоді вияснилося, що імперія безсоромно зірвала з гниючої плоті своєї демократичні трусики горбачовської перебудови і — завагітніла змовою. А ми, нітрохи не сумніваючись, який кровожерний плід визріває в її утробі, чи готувалися належним чином до оцього “дня ікс”? Чи не були схожі попри всю нашу мітингову сміливість на трепетного кролика, який зненацька опинився перед грізним удавом?
Йшов дощ. Не по-літньому дрібний студений дощ. Над щільно злютованими в один гурт людьми світилися полотнища тужливо прощальною жовто-блакитною барвою. Господи, невже востаннє? Невже знову розметає нас усіх по закутках оте, вже ніби й призабуте нами, ПШ-Ш-ШЕЛ ВОН!.. —
і знову над усіма нами засяє образ остогидлого Вождя з його несамовитим Єдино Правильним Вченням?
Хотілося. Як же хотілося крикнути /там, в старому Угринові, на повторному відкритті пам’ятника Степану Бандері/:
“ЛЮДИ, ЦЕ НЕ ТЕАТР! ВОНИ ЖАРТУВАТИ НЕ БУДУТЬ! ВОНИ БУДУТЬ ВАС І ДІТЕЙ ВАШИХ УБИВАТИ НЕСПРАВДІ!!!”
Але я не крикнув. Молоді, ще зовсім безвусі хлопці клялися з трибуни у вірності ідеям ОУН-УПА і запевняли присутніх, що не бояться нікого й нічого. Під оплески.
Під захоплені вигуки щільно злютованого натовпу. Прапори. І — дрібний студений дощ. Видовище було захоплююче. Аж мені захотілося крикнути і докричатися до кожного:
— ЛЮДИ, ЦЕ НЕ ТЕАТР! ВОНИ ЖАРТУВАТИ НЕ БУДУТЬ! ВОНИ БУДУТЬ ВАС І ДІТЕЙ ВАШИХ УБИВАТИ НЕСПРАВДІ!!!
Йшов дощ. Не по-літньому дрібний студений дощ.
Пам’ятник в Старому Угринові підірвали навіть раніше, аніж я сподівався. Молодий безвусий хлопець дістав у стегно кулю із зміщеним центром ваги. ВОНИ не жартували…
Наближався “день ікс”. Це щось як Судний день, — з тією лише різницею, що в цей день неправедні збирались розправлятися з праведними. Можливості для цього у неправедних були якнайширші. Та й досвід неабиякий мали, цілком перейнятий од Великого Терориста. Вождь може бути спокійний, — не здригнеться рука у сановних нащадків… І рука не схибить.
Дощ. Дрібний студений дощ. Десь заходиться невгамовним плачем дитина. Радіо — плеската чорна коробочка в жіночих руках — передає останні новини. Ясно, що у Москві почалося. Тепер уже ніхто не сумнівається, що це не театр, що ВОНИ жартувати не будуть. Вони будуть убивати насправді. Але страху нема. На устах у всіх — Єльцин, Росія. Там, у Москві — протистояння. Там — вирішується доля кожного. Старенькі жінки моляться за Єльцина і його Росію. Промови, пісні, молитви. Страху нема. Навпаки: якась гарячкова, ледь не істерична радість, як перед смертним боєм. Коли вже далі терпіти несила. Або-або. Питання тільки, за ким піде армія. Що сини стрілятимуть у батьків —
не віриться. Але ж у Новочеркаську стріляли. І не лише в одному Новочеркаську. Так що ілюзій плекати не треба. Все не так просто й однозначно. А дощ перестав і ніби почало вияснюватись. Значить, Бог з нами. Бог за нас. І дитина більше не плаче. Дитина до всіх посміхається, — правда, так можуть посміхатися лише діти? — і на душі відразу стає легко. Сонячно. Сімнадцятий рік їм повторити не вдасться й ота давня всенародна трагедія обов’язково перетвориться в грубий фарс! А скрізь: Єльцин, Росія. І гаряча, підбадьорююча всіх і кожного віра, що ВОНИ не спроможуться з’їсти Єльцина. Подавляться. І все було б уже добре, якби не Кравчук… Воно, може, й мудро закликати нас до спокою. Але: наш покірливий спокій чи не буде спокоєм телят перед обухом різника? Зовсім недалеко дислокується танковий полк! Це ж розуміти треба…
Гаразд. Кравчукові видніше, як вести себе в екстремальній ситуації і до чого закликати народ. От тільки жаль, що Україна і цього разу н е   п о к а ж е  себе. Господи, невже ми справді раби? Невже хтось інший щось за нас та повинен робити?
Хотілося. Як же хотілося крикнути:
— ЛЮДИ, ЦЕ НЕ ТЕАТР! ВОНИ ЖАРТУВАТИ НЕ БУДУТЬ! ВОНИ БУДУТЬ ВАС І ДІТЕЙ ВАШИХ УБИВАТИ НЕСПРАВДІ!!!
Але я не крикнув. Молоді, ще зовсім безвусі хлопці так часто клялися з трибуни у вірності ідеям ОУН-УПА, що в них просто не залишилось часу на щось інше, на щось більш практичне. А ця ветха бабуся, яка нипає до Храму Божого молитись за Єльцина, Росію і за нас, грішних українців, уже ж не має сили метнути куди слід пляшку з горючою сумішшю.
То що ж ви, молоді й ще зовсім безвусі хлопці? Де ж ваші барикади і ваша готовність стояти на смерть? Невже не козаки ви, а козачки?
Ех, молоді й ще зовсім безвусі хлопці!..
Небо знов облягають захисного кольору хмари. Людей на площі стає дедалі більше.
Безглузда суміш почуттів: радісно і страшно, соромно й смішно — і… це не збагнуте відчуття несправжності усього того, що діялось! Я напружено — і даремно, на щастя — прислухався до м’якого, гіпнотично заспокійливого гулу. Сподіваних танків на вулицях не було. Як не було й військових патрулів. Лише наряди міліції.
Смішно. В утробі останньої імперії визрівав так довго жахаючий нас кровожерний плід, а натомість вродилося мертвонароджене дитятко — ГКЧП. /Абревіатура ж яка, неначе гвіздки тобі вганяють у голову!/. І не ГКЧП то насправді, а справжнісіньке збіговисько сіреньких людців. В одного трусяться руки… інший — блудить порожніми очима… Не диктатура, а якась безглузда пародія на диктатуру! Переворот у моїй уяві виглядав зовсім інакше…
Дивно.
Або “комітетчики” зовсім не читали свого Вождя, що цілком ймовірно, і цей переворот у дилетантському виконанні заздалегідь приречений на невдачу. Або — що теж цілком ймовірно! — ніякий це не переворот, а глибоко продуманий Головним Режисером грандіозний спектакль під назвою: “ІМПЕРАТОР ПОМЕР — ХАЙ ЖИВЕ ІМПЕРАТОР!”
То чи не для нас, для України, влаштований цей воістину грандіозний спектакль — з повною переміною декорацій і дійових осіб? /Чого тільки не зробиш заради імперії… Навіть КПРС можна пожертвувати, вірніше — прискорити її безславний кінець/. І чи нам усім не відведена роль звичайної масовки, що ніколи не виходить на авансцену історії?
Дощ. Дрібний студений дощ. Радіо “Свобода” повідомляє, що вночі готується штурм Білого Дому. “Свобода” передає інформацію з острівця свободи і демократії.
Боже, поможи Єльцину і Росії.
Поможи нам усім…

*    *    *
1993 рік. Минуло два роки…
Завіса піднята! Акт розвивається за актом згідно жорстких канонів диявольської драматургії: “острівець свободи і демократії” розстріляли єльцинські “демократи” прямим наведенням. З танкових гармат. Нормально! Головний Режисер знає, що робить, — відлагоджений закулісний механізм спектаклю працює безшумно. І невмолимо. Як пекельна машинка з визначеним заздалегідь часом. Нормально! “ІМПЕРАТОР ПОМЕР — ХАЙ ЖИВЕ ІМПЕРАТОР!”?
Як же хочеться крикнути:
— ЛЮДИ, ЦЕ НЕ ТЕАТР! ВОНИ ЖАРТУВАТИ НЕ БУДУТЬ! ВОНИ БУДУТЬ ВАС І ДІТЕЙ ВАШИХ УБИВАТИ НЕСПРАВДІ!!!
Як це ВОНИ вже роблять. У Чечні.
… Чеченців убивають методично з приголомшливо демонстративним цинізмом. Велика і могутня Росія розв’язала безнадійну для себе війну з маленьким волелюбним народом, уся вина якого полягає лише в тому, що цей народ узяв собі явно забагато свободи, — обіцяної Єльциним свободи!.. І чим настирливіше політики у Москві говорять про необхідність мирного вирішення чеченської проблеми, тим усе енергійніше російські ратні люди убивають чеченців, змітаючи з лиця землі цілі поселення.
Воно й зрозуміло: з мертвими домовлятися значно легше. Мертві не заперечують. Мертві нічого не стверджують. Мертві мовчать — і це пронизливе мовчання мертвих заглушує парадні балачки російських політиків про мир, демократію, процвітаючу Росію, позаяк пролита чужа кров чи може бути запорукою миру, демократії і процвітання Росії. Майбутнє, просякле безвинною кров’ю, ще й на кістках убієнних засноване — аж надто вже сумнівне майбутнє, що перебуватиме постійно у стані нестійкої рівноваги, коли показне процвітання раптом обертається повним економічним крахом і духовною порожнечею, в якій лунає сакраментальне, аж до оскоми набридливе запитання: ХТО ВИНЕН І ЩО РОБИТИ?..

Епілог
2008 рік. Минуло п’ятнадцять років…
/залізного Путіна “змінив” на посту президента Росії демократ Мєдвєдєв/.

Останні події на грузинсько-абхазькому кордоні зайве підтверджують: Росія — вона Росія. Супердержава. Імперія. Хоч би у які демократичні шати не наряджалася…
Опісля Грузії хто ж наступний?
“Я ЄСТЬ НАРОД…”
“Ісус сказав:
Якщо сліпий веде сліпого, обидва падають до ями”.
Євангеліє від Хоми
Поет анітрохи не перебільшив /а Тичина, хто і що б не говорив, таки був Поетом/, — кожен з нас, мов ота дощова краплина, хіба не віддзеркалює весь довколишній світ? З усіма нами: лівими, правими, центристами, просто байдужими і ще бозна якими; а серед цих “бозна яких” уже предостатньо таких, кому замість модної краватки більше личила б звичайнісінька сіра мотузка.
Виявляється, ми на цьому світі існуємо зовсім не для того, щоб жити. Ми приречені світ дивувати — з тієї причини, що ми — народ неповторний. Рідкісний, може навіть один-єдиний такий за катастрофічним для себе рівнем наївної довірливості і просто-таки дебільної забудькуватості, — ну де ж іще є подібний народ?.. Ми якщо і керуємося логікою існування, то лише не такою, щоб нормальною була і зрозумілою. Нормальним людям. Бо наша логіка — логіка якогось іншого, ірреального виміру, де все, мов у кривому дзеркалі, та ще й з оберненими тонами. Біле тут неодмінно чорне. І навпаки. А між білим і чорним — сірість. Сірість аж до нудоти. До поросячого вереску.
Всепоглинаюча сірість — це коли в суспільстві замість пом’якшуючого різнобарв’я переважає жорстка градація: біле і чорне. Та ще й при обернених тонах, як на фотографічному негативі.
Сірість універсальна, неначе зручна дубова плаха за часів середньовіччя. А плаха — вона є плаха. Їй що лівий, що правий, не кажучи вже про центристів, просто байдужих і всіх тих “бозна яких” … Була б сокира. Не знаю, може й справді історія нас нічому не вчить. Зате історія однозначно засвідчує: в разі потреби сокира завжди знаходилася. Це коли в суспільстві замість пом’якшуючого різнобарв’я переважає жорстка градація: біле і чорне. Та ще й при обернених тонах, як на фотографічному негативі.
Сірість. В’язка, мов затхле болото. В якому безнадійно вовтузяться ліві, праві, центристи, просто байдужі і ще бозна які… Інші давно б уже задихнулися в цих отруйних випарах. А нам — хоч би що, позаяк ми народ неповторний. Рідкісний, може навіть один-єдиний такий за катастрофічним для себе рівнем наївної довірливості і просто-таки дебільної забудькуватості, — ну де ж іще є подібний народ?..
Неповторний.
А що ми поступово, без особливого внутрішнього опору звиклися з отакою своєю неповторністю, то як же могли уявити своє подальше існування без такої ж, як самі, неповторної законодавчої і виконавчої влади? Ось уже сьомий рік ліва рука цієї влади не відає, що творить права! А нам хоч би що. Живемо. Точніше, якась мізерна частка справді живе /та ще й як живе!../.  Решта — існує. Животіє, точніше кажучи. Намагаючись — уже вкотре! — розв’язати одвічне питання: ХТО винен і ЩО робити? Забуваючи при цьому, що плаха — вона є плаха. Їй що лівий, що правий, не кажучи вже про центристів, просто байдужих і всіх тих “бозна яких”… Нових переважно. З точки зору зручної дубової плахи за сім років нашої /звісна річ, неповторної/ історії у нас щось явно забагато нових!..
Але це точка зору зручної дубової плахи. Це коли в суспільстві замість пом’якшуючого різнобарв’я переважає жорства градація: біле і чорне. Та ще й при обернених тонах, як на фотографічному негативі.
А так все нормально у нас. Все нормально. Ми до сірості звикли, ми з цією сірістю змирилися — і моє серце, як той млинець на розпеченій сковорідці, аж розпирає від гордості. Просвітили, спасибі. Ощасливили! Раніше я був просто українським народом і мені належала моя ж таки етнічна територія, яка, зрозуміло, називалася Україною. Дарма, що ця територія була тільки у моєму серці і, насправді, де-юре і де-факто не існувала. Хіба ж могли переконати мене всякі зайди у протилежному? Я був українцем, чужинське біле сприймалося мною чорнішим чорного, і була в мене, хай у серці, але ж таки своя територія. А мені те й належало зробити, що домогтися отого де-юре і де-факто любою ціною. Бо не може моє не бути справді моїм! Раз і навіки. З отим де-юре і де-факто. І вже ніби й надія проблиснула, і вознісся я духом своїм, і нарешті випростався, почуваючи щиру приязнь до своїх вільних і нарешті вільних народів, — нарешті збулося!..
Але чи насправді збулося?
Виявляється, моя Україна — моя етнічна територія — є, а мене ось на цій моїй етнічній території чомусь немає. Звідки ж міг знати раніше, чи міг сам до такого додуматися, що я усього тільки народ України і ніякий не український народ? Бо — нема. Не існує в природі такого етносу. Щез. Ніби й не було ніколи. Всі інші на моїй етнічній території є, а мене ось — нема. Анігілював з волі мого власного і такого неповторного законодавчого органу. Який спершу роздяг і роззув мене, після чого роззброїв на сміх колишнім сусідам, а відтак зробив абстрактною часткою чогось на моїй власній етнічній території! Ніби підтверджуючи цим відомий постулат про безмежність людського розуму /дурості, на жаль, теж/.
Але нічого.
Ми звикли.
Ми й  не до такого звикали…
І все ж таке навіть у лихому сні не присниться: Україна ніби є, а мене ось, українського народу — нема. Якщо не зважати на ірреальний вимір нашого існування з його оберненими тонами. У цьому вимірі все можливе. А тому я безмірно щасливий, — в нас, у викривленому потойбіччі, все нормально. В нас — і тільки в нас! — український/?/ депутат може відверто глумитися над моєю державністю і навіть мовою, а високопоставлений міністр з виконавчої влади, а то й вище міністра залюбки може обікрасти мене на десятки і сотні мільйонів доларів. Нормально! Бо так і має бути! Роздягли, роззули, роззброїли, — обібрали … Часом дивуюся, потроху забуваючи вигляд рідної гривні: чи не в чужому валютному просторі я живу?.. і де ж він мій власний, омріяний?..
Незбагненні, Господи, всі діла Твої! Навіть у нашому ірреальному вимірі.
Воно б ще нічого. Я ж — неповторний. Я і не до такого звикав /а таки звикав!.. мирився — і впевнено забував заподіяне чужинцями зло, сприймаючи вже як своїх лютих чужинців!../. Ну що з того, що мене як народ на одній частині моєї етнічної території одні зайди завзято пацифікували, а на другій частині червоні старші брати не менш завзято виморювали голодом, розстрілювали, а вцілілих заганяли в колгосп — і знову виморювали голодом і розстрілювали?
Забулося. Все забулося. Крім епохи перезрілого соціалізму, в якій, мов черви в багні — у цьому живильному для них передкапіталістичному бульйоні — зароджувались і формувалися теперішні нувориші, ці теперішні н о в і , оці справжні володарі нашої долі /незавидної долі, що й казати!/. Одні — пограбовані серед білого дня, обдурені і зневірені. Це ми. А щодо іншої мізерної частки… Мізерної кількісно. Втім, серед незлічі пограбованих серед білого дня, обдурених і зневірених за всі ці роки нашої української самостійності у нас щось підозріло забагато нових!
Але це точка зору зручної дубової плахи. Це коли в суспільстві замість пом’якшуючого різнобарв’я переважає жорстка градація тонів, та ще й зведених до однозначного мінімуму: біле і чорне. Та ще й коли ці тони обернені, як на фотографічному негативі. Тут, у цьому викривленому задзеркаллі обдарованість — не дар Божий, а справжнісінька для обдарованого кара Господня, бо навіть кволий промінчик світла протипоказаний в’язкій, агресивній cірості багна, болота, в якому претензійні бездари охоче преміюють не менш амбітних нездар, котрі, у свою чергу, сміють з українського телеекрана виставляти самого Шевченка на поглум таких же нездар злобних і заздрісних /Господи, хіба не в цьому багні, болоті захлинувся Тичина як Поет, та й хіба один лише Тичина?/; тут, у цьому потворному задзеркаллі розум, порядність і чесність протипоказані в’язкій сірій байдужості до всіх і всього, опріч зростаючих потреб власного шлунка; тут, у задзеркаллі, взаємодіють ходячі й хвацько гасаючі на дорогих іномарках кишково-шлункові тракти. Тут люди не в пошані. Тут людині ціна — щербатий гріш. Тут не наживають власність десятиліттями, — прихватизовують чуже в один мент і ця т.зв. приватна власність обертається прокляттям для незлічі пограбованих серед білого дня, обдурених і зневірених. Часом чи не предки цих “трактів” — більшості з тих, кому замість краватки більше личила б звичайнісінька сіра мотузка, ще до того, як соціалізм перезрів, з партквитком у кишені і без хвацько трощили сокирою приватні ткацькі верстати і приватні теплички з уже визріваючою городиною?
Нехай скажуть комуністи, що цього не було!..
Нехай вони скажуть — і я повірю. Бо якщо я вже не український народ, а якась абстрактна частина такого ж абстрактного народу України на моїй власній, цілком реальній етнічній території, і якщо цей абстрактний, витворений хворою уявою народ з умертвляючою живий, творчий дух психологією багна, болота, чого ж тоді маю не вірити неукраїнським комуністам, які, власне, оце багно, болото й витворили?
Я — звиклий до всього. Я — неповторний. Я готовий і далі носити свою улюблену дулю в кишені — з гордим незалежним виглядом на додачу! А що? Мені личить. А в тихому, безпечному куточку трохи побідкався б і поплакав над своєю нещасливою долею, як робив це не раз у терплячому очікуванні, коли ж, нарешті, власть імущі виконають свою багаторічну обіцянку і таки порятують українське село, значить, і мене? Хоч я абстрактна частина абстрактного народу,зате шлунок цілком реальний. Мій шлунок добре пам’ятає всі продовольчі програми комуністів, — то було гучне шлункове обурення, спричинене відсутньою паперовою ковбасою і вічнозеленими гнилими помідорами…
Нехай скажуть. Нехай комуністи скажуть, що цього не було!..
Як не було галасливих черг за глевким хлібом.
Так чи інакше, але я неперевершений в умінні своєму бідкатися, плакати і сподіватися порятунку од власть імущих. Які приходять і відходять, а я залишаюся. Пограбований серед білого дня, обдурений і зневірений.
Власть імущі приходять і відходять.
А я залишаюся, український неукраїнський народ. І в цьому трагікомічна моя суть: жити з дурнями, виплеканими тобою ж. які тебе зреклися, намагаючись зробити абстрактною частиною такого ж абстрактного народу України.
Більше того: мій неповторний — єдиний такий на світі — законодавчий орган, продовжуючи творити мою новітню історію, мене ощасливив не тільки тим, що я вже не українець, через що в українському паспорті відпала доконечна потреба у відповідній графі. Я, виявляється, володілець. Не якийсь там задрипаний власник, а — володілець! До такого ж треба додуматися: володілець. Змахує на серію ударів нижче пояса. Коли в тебе зв’язані руки. А ще краще, коли ти розіп’ятий. Нечуваними у нормальному світі податками. Коли ніхто не може до пуття пояснити, куди ж діваються /зникають/ зібрані державою гроші.
З точки зору зручної дубової плахи, кудись же вони діваються!..
Однак і в цьому випадку було б усе нормально /я до всього звиклий, я терплячий/, якби десь під той час, коли я став свіжоспеченим володільцем, один мій енергійний приятель не повернувся з тієї держави, де володільців нема. І не було ніколи. Там звичайнісінькі власники з їхньою священною і недоторканою приватною власністю. Не те, що в нас.
У нас!..
Завдяки власному законодавчому органу — та нехай славиться мудрість його на віки вічні! — у нас я вже не українець. Я — володілець. Не більше і не менше. Ось тільки мій енергійний приятель… Я анітрохи не перебільшую: приятель мав такий вигляд, ніби оце щойно повернувся з Марса і там відкрив марсіанську цивілізацію.
Там, як він твердив, живуть нормальні люди — й що цікаво, у нормальній площині буття. Вони там усі власники. Великі, дрібні, а то й зовсім мікроскопічні, зате власники. Їм, таким звичайним і життєрадісним, таким логічним і послідовним у своїй праці ніякий чиновник не може нічого милостиво щось дати. І відібрати у них також нічого не може. Тому, що вони — власники. А їхня власність священна і недоторкана. Для нас це незвичне — те, що розповів мені приятель.
Він там працював в українського фермера. У вільний від роботи час осідлав модерний велосипед, маючи намір вивчити зблизька тамтешнє довкілля. Йому триматися б дороги, дарма, що потрібно було відмахати чималий гак. Та мій приятель вирішив зекономити час і поїхав путівцем навпрошки, не зуважаючи на дротяну загорожу і табличку при в’їзді. Напис на табличці був англійською мовою. А приятель, собі на лихо, не знав англійської. Він упевнено проїхав повз табличку — і, ще й як слід не розігнавшись, опинився на землі. На нього навалилась величезна вівчарка, готова, здавалося, розірвати мого приятеля на шматки. А тут ще й ізвідкись чолов’яга узявся. З налаштованою рушницею. З того, що викрикував чолов’яга мій приятель зрозумів лиш одне: “Бізнес!.. бізнес!” На щастя, вчасно нагодився той канадський фермер. Після того, як несподіваний конфлікт було залагоджено, фермер розтлумачив, що мій приятель не мав права без дозволу вторгатися в чужі володіння. Про що застерігав напис на табличці. А приятель, собі на лихо, не знав англійської…
На двох відеокасетах він зафіксував усе, що робив і бачив. Крім цього прикрого випадку.
Степан /Стів/ Шахрай. Канадський фермер українського походження. 40 гектарів землі недалеко од Вінніпегу. З часом, розкрутившись, прикупив ще 1000 га — за сто кілометрів від свого помешкання. Викорчував чагарники і на тій болотистій землі — фермер приварює ще й лопасті до здвоєних коліс свого архісучасного комбайна — вирощує тільки пшеницю, а на добрій землі поблизу міста ще й деякі інші ходові культури. А також трав’яний настил для футбольних полів. Штат працюючих у цього українського фермера? Дружина і двоє одружених синів. І все. Весь трудовий колектив, якщо не брати до уваги трьох-чотирьох механізаторів, які до Степана /Стіва/ Шахрая наймаються на сезон.
Мою увагу привернув один прудкий, воістину широкого профілю механізатор. Приятель пояснив, що то — колишній банкрут, який погорів на туристському бізнесі. Але нічого. Життєрадісний. Навіть цей невдатний бізнесмен там не є володільцем. Він — власник умілої, завзятої своєї працьовитості.
Незбагненні, Господи, всі діла Твої!..
Не менш незбагненні, Господи, всі діла наші…
Там у них інтенсивне суспільство і кожен там на спортсмена схожий, безапеляційно запевнив мене помітно змарнілий приятель. Там у кожного єдина мета: великий, але чесно зароблений долар. Там не поважають тих, хто з дистанції сходить і гниє на узбіччі. В них і на узбіччі можна жити, лише там мало хто хоче жити з державних подачок і тихо загнивати на узбіччі. Таке там життя, підсумував приятель. Там, у них, праця на совість — благо.
В нас, у нашому розслабленому суспільстві така ж праця на совість — прокляття.
“Тобі що, більше за всіх треба?” — сичало багно, болото у незабутні часи перезрілого соціалізму — в часи соцзмагань, перехідних червоних прапорів і зустрічних планів /уже в ті пріснопам’ятні часи суспільство було безнадійно розслабленим/.
Тепер уже ніхто не сичить, нишком, а то і явно доконуючи єдину дійову заповідь нашого світлого минулого: як не вкрадеш — не будеш мати…
Тепер за совісну роботу просто не платять. Хочеш — працюй. Хочеш — не працюй. Платіжна криза. Хоча, з точки зору зручної дубової плахи, звідкись же беруться гроші на казкові, мов гриби виростаючі, відомчі палаци і не менш казкові особняки високих, середніх і зовсім нікчемних чиновників. Також мов гриби виростаючі. Оком не встигнеш змигнути, а він уже є, той палацик. І це при такому рівні податків /чи не за рахунок цих божевільних податків, бува?/! І це в умовах платіжної кризи, коли не тільки я починаю забувати, яка на вигляд вона, чесно зароблена гривня! З якої ж це такої хмари ллється на оці всі палаци й палацики фінансовий дощ? І навіть не дощ, а приголомшлива злива!..
Я — терплячий /хоча всяке терпіння має свою межу!/. Я — допитливий. Я — небезпечно допитливий і допитливість моя загострюється прямо пропорційно кількості нових палаців і палациків. Гадаю, власть імущим уже  пора зрозуміти мою небезпечну допитливість. Як-не-як, а мій неповторний, а тепер довго так безголовий законодавчий орган правильно зрозумів мене, коли у прийнятій /хоч і з могутнім скрипом, але прийнятій!/ Конституції все ж поновив мій статус народу українського.
Знаєте, це приємно. Навіть дуже приємно. Що я вже не володілець, а таки власник на законній, так би мовити, підставі. Хоч і без власності, вкраденої у мене злим ваучером… Я розумію. Розумію, що як не каменем об голову, то головою об камінь: мій статус українського народу поновили і власником проголосили, але, про всяк випадок, замість більшовицького комісара експропріатора в шкірянці з класичним маузером при боці напустили на мою законну власність отой злий ваучер. Він був — і його вже нема. Незвідь куди подівся. З моєю законною власністю…
Всемогутній ваучер чи щось подібне до нього уже пожирає землю селян в т.зв. акціонерних товариствах! З єдиною, певна річ, метою: позбавити законних власників землі їхньої законної власності і зробити безземельних кріпаків власністю новітніх червоних /чи вже синьо-жовтих?/ поміщиків. Хіба ні? Тож нехай славиться ваучер, сиріч приватизаційний сертифікат на віки вічні! Воістину геніальний винахід наших чиновників, яким несть числа.
Цікаво, що після усього того, що зробили зі мною власть імущі, вони ще й намагаються вести мене вперед. Настирливо змушуючи при цьому назад оглядатися — на моє світле колгоспне і безлико робітниче минуле. Але ж так, назадгудзь ідучи вперед, я можу спіткнутись і впасти. З неймовірним гуркотом… Не розуміють вони чи що, оці власть і власність імущі?… Я можу впасти!
З точки зору зручної дубової плахи, я вже перебуваю у режимі падіння.
Я ж не хочу, щоб моя новітня історія з вини аж надто захланних знов увійшла в зачароване коло, з якого виходу нема і яке доведеться знову розрубувати сокирою /впродовж усієї нашої історії сокира завжди вчасно знаходилась!/. Чому власть і не свою власність імущі забувають просту істину: нічия земля буває тільки на фронті? Там нічия земля розділює траншеї сторін воюючих…
Незбагненні, Господи, всі діла Твої!..
Я так собі думаю: на бідній землі бідний народ є усього тільки бідний народ, — йому варто поспівчувати; на бідній землі багатий народ є просто багатим народом, — можна йому позаздрити. Але на багатій землі бідний народ — воістину неповторний і нещасний народ!
Незбагненні, Господи, всі діла наші…
ОСТАННІЙ ВАРІАНТ МИЛОСЕРДЯ

сюжет драми на 3 дії
у вигляді роздумів голови дільничної комісії
Надвірнянського виборчого округу №90
“…Ісус сказав:
— Не обманюйтесь, і те, що ви ненавидите, — не робіть цього. Бо все відкрите перед небом. Тому що немає нічого таємничого, що не буде явним. І немає нічого утаємниченого, що залишилося б не розкритим”.
Євангеліє від Хоми

ПРЕАМБУЛА
Були МИ. І були ВОНИ. 26 квітня 2001 року МИ назавжди розпрощалися з рештками ілюзій щодо можливості продуктивного співіснування з НИМИ /як писав свого часу трагічно загиблий Поет, “на цвинтарі розстріляних ілюзій немає місця для нових могил”!/, а ВОНИ зайве переконали нас, що й справді люблять Україну. До самозабуття. Але без нас, українців. І ми в умовах ембріональної демократії протверезіли. Ми до млості під серцем збагнули, що ліві, праві, центристи і ще бозна які, спішно сконструйовані мудрецями-політтехнологами напередодні виборів — туман, у якому нам призначено почуватися розгубленими їжачками, не здатних побачити, що за цим туманом усе ті ж ВОНИ. Ті, що зневажливо називають нас людьми одноразового використання. Вони переконані /почасти справедливо переконані!/, що купити можна всіх і все, вже й не кажучи про баранізовану біомасу, і тому їхні телевізійні ролики, надто т.зв. інтерівська “Народна платформа”, вражали до їдкого роздратування усіх НАС своїм зухвало напористим примітивізмом.
Годі придумати кращу антирекламу!.. Тим більше, що задовго до виборів нами уже був зроблений вибір і тому передвиборна боротьба між Романом Зваричем від “Нашої України” і самовисуванцем /?/ Миколою Шкрібляком обіцялася бути жорсткою, навіть жорстокою, хоча ніхто з нас тоді й припустити не міг, що ця безглузда боротьба виллється у криваву драму з елементами трагікомедії і моторошного фарсу з усе тією ж класичною рушницею напочатку вистави у вигляді чорно-білого, вельми посередньо виконаного портрета Миколи Шкрібляка… Чи міг я тоді подумати, що мені, голові сільської дільничої комісії, теж доведеться стати безпосереднім учасником драми, що сколихнула Надвірнянський виборчий округ?
Ліс, нафту й обленерго так просто не віддають…

ДІЯ ПЕРША
Час дії: 29березня, п’ятниця
Місце дії: сесійна зала Косівської районної ради

Наш герой журналіст і… свіжоспечений голова дільничої комісії. Він давно уже не новачок у справі виборів, але того, що твориться зараз, аж ніяк не може збагнути: бюлетнів вищого рівня усе ще не було, попри те, що до голосування не залишилося навіть уже й двох днів. А потрібно ж опрацювати майже десять тисяч бюлетнів усіх рівнів. Коли-и-и?! ХТОСЬ явно гальмує. КОМУСЬ ці вибори вкрай не потрібні. Намагалися ж зняти з дистанції Романа Зварича. Мовляв, в одному гірському селі він намагався підкупити завідуючого Народним домом. Бредня!.. Невдала спроба лише побільшує кількість переконаних симпатиків “Нашої України” й осібно — Романа Зварича. Відчувається, всяк розуміє дилему: або МИ — або ВОНИ.
Це розуміє і влада. Ось тільки все, що б не робила ця влада, призводить до прямо протилежних наслідків. Це вже воістину: якщо Бог хоче когось покарати, то найперше відбирає в нещасного розум. У всякому разі, влада блискуче доказала цей постулат. А що ліс, нафту й обленерго так просто не віддають, то наш герой, знаючи результат виборів задовго ще до самих виборів, передчував, що НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ ОБОВ’ЗКОВО ЩОСЬ СТАНЕТЬСЯ — і те, що мало статися, було фатально неминучим. Адже існує запрограмована Богом внутрішня логіка розвитку подій —  невблаганно пряма, немов слід розімчаної торпеди, тож усе, що відбувається, не  може відбутися поза межами цієї логіки.
З цим якраз було все нормально: спливала година за годиною, а бюлетнів вищого рівня усе не було і ніхто нічого не міг пояснити головам дільничих комісій: Ні бюлетенів, ні грошей. Невже голови дільничих комісій зобов’язані проводити вибори за власний кошт? Розгубленість, зневіра і роздратування вихлюпується через край. Не можна ж отак до людей ставитись!.. А звідси — радикальна пропозиція: раз ВОНИ мають нас за безсловесне бидло, то нам тільки й залишається кинути все і повернутись додому. Нехай собі проводять вибори, коли їм заманеться.
Ситуація критична. Спершу районне керівництво запевняло усіх, що окружна комісія уже виїхала з Надвірної й ось-ось буде на місці. Згодом — що окружком їде з Верховини. А вже потім вияснилося, що не вдається додзвонитися ні до Надвірної, ні до Верховини. Районному керівництву непереливки: роздратування присутніх поволі, але нестримно переростає в обурення, — ”… нас тут зумисне тримають, щоб ми згайнували день і не зробили нічого!..”
Дехто спересердя покидає залу — і тоді наш герой пропонує усім підписати заяву до ЦВК такого змісту:
“Ми, нижчепідписані голови дільничних комісій, висловлюємо рішучий протест з приводу нічим не виправданого затягування видачі бюлетенів вищого рівня дільничним комісіям, кваліфікуючи подібні дії як спробу навмисне чи не навмисне зірвати вибори. Ми не можемо гарантувати, що не зовсім кваліфіковані комісії зможуть, згідно закону, за день до виборів опрацювати бюлетені всіх рівнів, кількість яких на кожній великій дільниці становить більше дев’яти-десяти тисяч. Після опрацювання такої кількості виборчих бюлетнів фізично виснажені члени дільничих комісій навряд чи зможуть нормально працювати під час самих виборів, що може призвести до прикрих наслідків. З цієї причини ми заявляємо, що вимушені зняти із себе відповідальність за всі ймовірні наслідки, аж до зриву виборів включно, оскільки можливості членів дільничих комісій не безмежні”.
Не можна ж отак просто взяти і піти, переконаний наш герой. Вибори — справа державна і за всяку ціну мусять відбутися, хоч би який спротив не чинили ВОНИ. Заява — щось на кшталт запобіжного клапана. Потрібно ж випустити зайву пару. Заяву підписують, а проте всі залишаються на місці. Позаяк кожен розуміє, що вибори так чи інакше, рано чи пізно однаково ж відбудуться, — але…
Ось це “але” також усім зрозуміле, бо ніхто майже не сумнівається у результатах післязавтрашніх виборів. Що мусять відбутися вчасно, хоч би там що. Віктор Ющенко. Роман Зварич. Юлія Тимошенко. В окрузі “Юлька” здобуває чимало прихильників і наш герой знає про їхнє соломонівське рішення голосувати за “Батьківщину” і… Романа Зварича від “Нашої України”. Чи не вперше він — єдиний кандидат від демократичних сил у нашому мажоритарному окрузі і саме ця обставина зводить шанси Миколи Шкрібляка на перемогу практично до нуля. Дарма, що влада кидає у бій усі сили.
Цього разу т.зв. “адмінресурс” не лише не спрацьовує, але й спричинює зворотний ефект. Схоже, наші владці так і не спромоглися збагнути одну дуже суттєву і вирішальну річ, що мають уже справу не з баранізованою біомасою, а з українським народом. Владці проґавили той період, коли сіра маса викристалізувалася в народ, на існування якого потрібно зважати і з яким доконче треба рахуватися. А тому всі їхні потуги змінити симпатії виборців заздалегідь приречені на невдачу, — так примітивно і бездарно влада ще ніколи не діяла!.. Ось тільки ця влада навряд чи захоче примиритися з уже забезпеченою їй нищівною поразкою. Бо надто високі ставки. Надто великий інтерес. Врешті-решт, запущені надто солідні гроші. Отож, НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ ОБОВ’ЗКОВО ЩОСЬ СТАНЕТЬСЯ. Наш герой у цьому більше не сумнівається і на душі в нього тоскно і холодно.
Як і надворі. Вітер подеколи вгризається дрібною мжичкою у незвично великий портрет Миколи Шкрібляка на одному з будинків. Фундаментальний портрет у стилі “а ля Брєжнєв” навіть не так чорно-білий, як сірий внаслідок дуже великого збільшення. Якийсь похоронний цей портрет! Мовби уже заздалегідь розрахований на чорну крепову стрічку. Співає церковний хор, а чи духовий оркестр похоронний марш грає, і попереду процесії діти /чому саме діти?/ несуть подібний портрет чергового небіжчика. Там — це нормально. Там — статика. Там небіжчикам нікому нічого не треба обіцяти, тому що там немає ані можливості, ні потреби виконувати обіцяне.
Саме такими думками пойнятий наш герой, дивлячись на цю примітивну агітку як переконливий зразок антиреклами. Невже у Миколи Шкрібляка не знайшлося грошей на щось ефектніше? Були ж і кольорові агітки цього кандидата і рівень їхнього виконання цілком задовільний, якщо тільки не брати до уваги якусь солодкуватість зображення — і ця солодкуватість зайве переконувала кожного у неправдоподібності того, на що він дивиться. Та й написи-заклики не відзначались оригінальністю.
“Голосуймо за нашого Миколу Шкрібляка!”. Зустрічний напис /глас народу, так би мовити/: “За свого ви собі голосуйте”. Наступний: “Ми будемо жити краще!” А внизу —
контрнапис яскраво червоним фломастером: “Ви справді будете жити краще! А ми?” Схоже, Миколу Шкрібляка обслуговують дилетанти. Його безнадійно сірий портрет /радше б сказати, антипортрет/ у переддень виборів — апогей їхніх спільних зусиль. Чиновницький фундаменталізм, а ще як він аж надто демонстративний — не завжди доречний. Не розуміють ВОНИ чи що?
Надворі було тоскно і холодно. Крізь мокрі шибки в сесійну залу всвічується ніч непроглядною чорнотою. Тоді ще ніхто нічого не знав, не міг та й не повинен був знати…

ДІЯ ДРУГА
Час дії: 30 березня, субота
Місце дії: виборча дільниця у Народному домі і сесійна зала районної ради

У них, схоже, параліч розуму. ВОНИ давно уже втратили почуття міри. Якщо взагалі колись його мали. Виплекані в горбачовському передкапіталістичному бульйоні, розжирілі за роки незалежності, вони так і не спромоглися скинути із себе закостенілу шкаралупу командно-адміністративної системи, з якою міцно зрослися — і тепер виглядають безпорадними аж до смішного. Справді: змушувати виборців підписуватися під зобов’язанням голосувати за їхнього Миколу Шкрібляка… За того Шкрібляка, якому виборці не простили його “підприємство” — торговий дім з амбітною назвою “Галичина”, де замість живих грошей пенсіонери й уперто працююча інтелігенція навзамін одержували сумнівної якості горілку, гнилі макарони і червиву муку. За явно завищеними цінами. Для вимушених, позбавлених реального вибору покупців залежаний товар асоціюється з особою саме цього кандидата — і тут уже нічого не вдієш.
Самовисуванця /?/ Миколу Шкрібляка і без того агресивно настроєні виборці мали за безнадійно учорашнього…
Запитання: “Ви, секретар Івано-Франківського обкому СДПУ/о/, запевняєте нас у своїй прихильності до самого Віктора Ющенка і його реформ. Тоді поясніть нам, будь ласка, чому ви не в “Нашій Україні”, якщо не довіряєте рейтингу своєї партії, позаяк балотуєтесь не від неї? І чому, раз уже ви такий запеклий реформатор, у вашій команді люди навіть не вчорашнього, а позавчорашнього дня?”
Запитання, до речі, було не найдошкульнішим. Тільки виведений з рівноваги кандидат міг заявити усім виборцям: “Ви собі голосуйте як хочете — ваша справа. Я свого однаково доможуся і буду у Верховній Раді!”
Скоріше за все це був крик відчаю. Нормальна людина інстинктивно передчувала загрозу своєму фізичному існуванню і за будь що намагалася цей природний фізичний стан зберегти. Цього кандидата ХТОСЬ настирливо підставляє з явним розрахунком не на перемогу, а на щось зовсім інше. Про що наш герой не хотів думати, передчуваючи неминучу кров. Він так і сказав завідуючій Народним домом: “Найближчим часом обов’язково щось станеться. Хтось явно претендує на роль активного трупа”.
Навряд чи зміг би наш герой тоді пояснити, що ж оцей “активний труп” означає. Це якось само собою вихопилося і лише на перший погляд звучало безглуздо, — труп, та ще й активний… Тлумачення було десь на рівні підсвідомості, але тоді у нашого героя не було ні часу, ані бажання у своїй підсвідомості копирсатись. А тепер…
Тепер навдивовижу умиротворений на портреті Микола Шкрібляк прикрашений стандартною чорною стрічкою. То ось навіщо скрізь оці чорно-білі портрети!.. І навпроти Народного дому через дорогу кольорова агітка Шкрібляка чорніє траурним бантом, похмуро недоречним стосовно запевнення сановного кандидата, що “ми будемо жити краще”. Ми — напевне, у це хочеться вірити /блаженний, хто вірує!/. А він уже ніяк жити не буде. Він уже поза межею добра і зла.
Йому вже добре, подумав наш герой не без заздрості, бо не доведеться йому спізнавати гіркоту нищівної поразки і до нього більше не буде жодних претензій. Думка страхітлива своїм цинізмом, але це чи не останній варіант милосердя з боку тих, хто замовив Миколу Шкрібляка? Що його замовили, наш герой анітрохи не сумнівається. Спроба зняти Романа Зварича з передвиборної дистанції провалилася з тріском, дарма, що цей капосний Зварич “американець”, “жид” і “вербувальник гарматного м’яса”. Значить, потрібне щось екстраординарне — таке, що вже спрацює напевне… Ось тільки навіщо їм інертний Микола Шкрібляк?
Наш герой вражений до глибини душі, — виявляється, уночі, коли від окружної комісії він отримав так довго очікувані бюлетені, холоднокровний убивця розрядив у приреченого Шкрібляка цілу обойму з пістолета-автомата системи Стєчкіна. Дев’ять куль пронизало тіло жертви. Кулі були зі зміщеним центром ваги, тож у Миколи Шкрібляка шанс залишитися живим дорівнював практично нулю. Як і шанс здобути перемогу на виборах. Хоч уже слизькою гадючкою доволі оперативно поповзла чутка, що він своєю популярністю серед виборців значно переважав Романа Зварича і тому, с а м е  т о м у його і вбили. Цікаво, що у новинах того ж дня російськомовний канал “Інтер” також запустить на всю Україну подібну версію убивства. Попри те, що це була явна, кричуща брехня! Але комусь, виходить, це було дуже потрібно. Хтось уже почав розкручувати відчайдушну комбінацію з метою зірвати вибори у Надвірнянському окрузі і таким чином спекатися ненависного їм Романа Зварича.
Наш герой збагнув це відразу, як тільки зуважив, що на дільниці у нього коїться підозріла метушня, — надворі було явно забагато людей зі штабу Шкрібляка і щось надто вже дружно, завчено якось вони переконують членів дільничної комісії, що вибори взагалі не відбудуться, бо не можуть, не мають права відбутися “у зв’язку з кривавим терористичним актом”. А трохи згодом на дільницю завітав один, підозріло енергійний сьогодні, депутат районної ради і запропонував членам комісії подавати заяви про вихід з комісії згідно рішення своїх партійних організацій. Уже наперед був заготовлений стандартний зразок тексту заяви! А що підписувати подібну заяву і виходити з комісії ніхто не квапився, то наш герой радить усім дочекатися відкритої сесії районної ради, що має відбутися о 18.00 і на яку запрошені голови дільничних комісій. Зараз найважливіше — вчасно опрацювати усі бюлетені. За нас це робити ніхто не буде.
Проблема: як бути з Миколою Шкрібляком? І чи взагалі доречний у такій ситуації штамп “вибув”? Закон про вибори про це нічого не каже, а додзвонитися до районної й окружної комісії неможливо. Справжнісінька тобі змова мовчання!
Наш герой має над чим поламати голову. Він — від блоку Юлії Тимошенко і вказівки скласти повноваження не отримував. Відкликають своїх представників лише пропрезидентські партії НДП, СДПУ/о/ та іже з ними. Але ж Президент заявляє, що вибори в окрузі повинні за будь що відбутися. До цього ж закликає і голова ОДА Михайло Вишиванюк! Невже підлеглі їм функціонери діють на власний розсуд? Щось тут не так…
Сесія районної ради розпочалася значно, значно пізніше. Так виглядало, робилося все для того, щоб максимально загаяти час для дільничних голів. До того ж, робилося це з такою грубою напористістю, що в душній, темнуватій на тлі сяючого дня залі навіть байдужі до політики голови дільниць, а серед них і переконані симпатики Миколи Шкрібляка у с е  з р о з у м і л и. Бо на їхніх очах ВОНИ розігрували свій останній козир — активний труп.
Не зайве сказати, що режисер усього того дійства приголомшував своєю феноменальною бездарністю. Він, сам того не усвідомлюючи, о п у с т и в високу, чи не шекспірівську трагедію до рівня дешевенької сльозливої мелодрами. Режисер, на превеликий жаль, давно втратив почуття міри. Якщо він його взагалі мав. Адже, на думку нашого героя, найсуттєвішим — наріжним елементом цього спектаклю мало стати пронизливе, якщо вже не оглушливе мовчання, а не пишні, розцятковані епітетами словеса.
Господи, що з людьми робиться, що робиться-а!?
“Плаче земля у своєму горі, заридали, закричали на всі гори трембіти, — виголошує з трибуни Функціонер Обласного Рівня. — Люди зі зміщеною совістю кулями зі зміщеним центром розшматували тіло гарного дуже, мудрого, доброго, високого гуцула Миколу Шкрібляка…”
Гарно, дуже гарно: “люди зі зміщеною совістю кулями зі зміщеним центром розшматували тіло…” Шкрібляк уже другий розстріляний кандидат в області, але тоді було чомусь дуже тихо. Застрелили — то й застрелили, що поробиш. Органи розберуться… І в цьому є свій резон: показною патетикою справді не зарадиш, себто мертвих кандидатів не воскресиш, а люди /?/ зі зміщеною совістю /сумнівно, що в тих людей взагалі наявна совість, хай навіть зміщена!/ рано чи пізно мусять бути покарані. Інакше відстрілювання кандидатів не припиниться ніколи. Чого ж тоді, хоч би й на знак протесту, здіймати отакий галас? У нас же безкарно вбивають не одних лише кандидатів у депутати!
Що з людьми робиться…
“Коли не вистачає політичних аргументів, то останню крапку ставлять кулею, — не вгаває Функціонер, а наш герой ту ж мить подумав про ліс, нафту і обленерго. — Він лідирував у житті /що правда — то правда, погоджується наш герой з Функціонером, він таки справді лідирував і з неабияким розмахом/, доводив світові, що українці можуть ставати на ноги, творити дійсність своїми руками, своїм розумом /цікаво, які саме українці, тихо дивується наш герой/. Він лідирував в очах земляків-гуцулів на цих виборах…”
Наш герой уже не дивується цій відверто цинічній брехні. Не лише він, але й усі, присутні в сесійній залі, голови дільничних комісій р о з у м і ю т ь фабулу ЇХНЬОГО примітивного сценарію /”Господи, за кого ж тоді ВОНИ нас усіх мають!?”/: вибори вважаються святом, та яке може бути свято, якщо у нашій хаті покійник? Словом, вибори до Верховної Ради мусимо відкласти. Звичайно ж, на знак протесту!
Наш герой, звісна річ, не проти. Кров людськая не водиця — проливати не годиться. Він уже готовий підтримати заклик Функціонера Обласного Рівня перенести вибори до Верховної Ради, якби…
Ох, це класичне у драматургії “якби”!
Старечий, добре поставлений голос випльовується на всю залу, мов Пилип з конопель: “Геть убивцю Зварича!” Голос знайомий. Такі “патріоти” Вельзевула перевельзевулять і самого Ірода переіродять. А значно, значно молодший депутат районної ради, також “патріот”, так і не дочекавшись бурхливих оплесків на попередній вигук, дещо м’якше /йому, певне, визначена інтелігентніша роль/, з гарячковим виблиском ув очах запропонував… Зваричу зняти свою кандидатуру! “Майже усі кандидати на знак протесту відмовляються балотуватися. Чому цього не робить Роман Зварич? Причетний він чи не причетний до вбивства — не в тому справа, але на нього падає тінь і він мусить зняти свою кандидатуру…”
То ось де “песик” закопаний! Усі інші кандидати — явний “непрохід” і вони як слід навіть і не розкручувались. А тепер, коли Миколу Шкрібляка “вибули”, спантеличеним /?/ виборцям розкопують “песика”: Роман Зварич МУСИТЬ ЗНЯТИ СВОЮ КАНДИДАТУРУ, БО НА НЬОГО ПАДАЄ ТІНЬ…” Дивовижно, але ця, КИМОСЬ запрограмована, влада ставить питання руба: ви, голови дільничних комісій, до совісті яких апелюємо, зриваєте вибори, а ми, влада, за це відповідати не будемо, тому що ми тільки рекомендуємо вам… Ну і ну!
Наш герой не витримує і просить у голови президії слова.
“Тут, я так розумію, усі запеклі демократи, — з холодною розважливістю починає наш герой у напруженій тиші. —
А якщо це так, то я хотів би почути відповідь на таке запитання: який основний принцип закладений в основу демократичного судочинства? /Пауза/. Я відповідаю: в основі демократичного судочинства — презунмпція невинності. Себто людина вважається невинною, доки суд не винесе остаточний вердикт. Тоді на якій підставі і по якому праву Романа Зварича тут звинувачують апріорі у причетності до вбивства Шкрібляка? Це ж ніщо інше, як глибока, гидка відрижка сталінщини! /Шум у залі частково схвальний, частково осудливий/. Так, відрижка сталінщини. Невже ви нічого так і не зрозуміли? Вашими руками ця влада хоче зірвати вибори, а сама залишається збоку, поза межею відповідальності. Насидженими кріслами влада ризикувати не хоче! Вона ж бо тільки закликає вас не проводити вибори і при цьому заявляє, що не збирається брати на себе відповідальність. А це означає, що відповідати доведеться кожному з нас. Хочете бути стрілочниками — будь ласка. Тягайте для когось каштани з вогню, якщо вже вам отака невдячна роль так дуже подобається. На моїй дільниці вибори обов’язково відбудуться, бо цього вимагає мій Президент. Ми будемо голосувати, хоч би там що, оскільки це наше конституційне право! І ніхто — чуєте, ніхто! — не може нас усіх цього законного права позбавити. Зрештою, люди і без нас можуть відкрити дільниці. Невже влада цього не розуміє?”
Влада уперто не розуміла. У цьому наш герой переконався, коли добрі люди пізно вночі спробували напоїти його…
Світ не без добрих людей!..

ДІЯ ТРЕТЯ
Час дії: 31 березня, неділя
Місце дії: виборча дільниця

Світ не без “добрих” людей! Невиспаний, з артилерійською канонадою у голові і червоними очима, що могли зупинити який завгодно автомобіль, наш герой короткий час перебуває у стані ступору. Однак дійсність /виборці вже чекають, хоча до відкриття дільниці ще досить часу/ і вроджене почуття обов’язку швидко приводять його до тями. Згідно протоколу члени комісії одноголосно за проведення виборів. З комісією пощастило як ніколи: вона функціонує, мов добре відлагоджений механізм, дарма, що праця воістину пекельна. Мотивація така: прийдуть люди на дільницю чи на знак протесту не прийдуть — то їхнє конституційне право, а відкрити дільницю — наш конституційний обов’язок.
Уже з 8.00 людей приголомшливо багато, — такого не було ще ніколи… Трьох кабін явно замало, зайве переконується наш герой, і біля них десь так опів на дев’яту збирається велика черга. Надто вже багато отих бюлетенів. Потрібно чимало часу на їхню видачу і заповнення виборцем. У цьому плані повторюється усе те, що було на минулих парламентських виборах: люди заповнюють виборчі бюлетні просто в залі, хто де прилаштувався — і з цим нічого не вдієш, бо інакше більша частина виборців просто не зможе вчасно проголосувати. На тих, попередніх парламентських виборах, це не мало якогось особливого значення. Славі Стецько перемога однаково була забезпечена, — ”… вона в роках і нас,  пенсіонерів, розуміє найкраще…”, — а попередній голова села завдяки бурхливій діяльності своїх підопічних також забезпечив собі перевагу над конкурентами.
Цим разом усе виглядало зовсім інакше і схоже було на духовну революцію, — люди прагнули змінити також місцеву владу і для них це більше важило, аніж зміна влади там, нагорі. Бо ніхто не вірив у можливість її радикальної зміни на найвищому рівні. Як то кажуть, своя сорочка ближча до тіла і стільки молоді на своїй дільниці наш герой не бачив ні разу. Можливо, з тієї причини, що один із кандидатів на голову села молодий та енергійний. Та ще й з привабливою зовнішністю. Цей фактор також не варто скидати з рахунку. В усякому разі, наш герой у цьому не сумнівається. Іміджмейкери Миколи Шкрібляка або не розуміли цього, або для них уже заздалегідь це не мало ніякого значення…
“Ви нас уночі запевняли, що дільницю відкривати не будете”, — трохи здивовано дорікає помітно розгублений Функціонер Районного Рівня, на що наш герой реагує відразу /артилерійська  канонада у голові нарешті вщухла й ув очах розвиднилося/: “А я вам і далі так кажу, ось тільки рішення членів комісії — протилежне. Хіба моя вина, що ви погано працювали з усіма членами комісії? Згідно закону питання про відкриття дільниці я не міг не ставити на голосування”. Що міг на це відповісти Функціонер, який напевне знав, що дзвінком із райцентру інший, такий же Функціонер, зобов’язав нашого героя залишатися “у районі дільниці до ранку”. Наш герой міг, звичайно, чемно вислухати отого Функціонера-2, послати його куди слід і піти собі, аби хоч трохи виспатися. Але він тоді чомусь не зробив цього, а тепер силкується збагнути, що ж йому завадило це зробити, —
людських слабкостей наш герой також не позбавлений…
“І ви проголосували за вибори”, — не вгаває Функціонер-1.
Наш герой: “Розумієте, ви тут є — і вас тут нема. А мені з людьми жити…”
Він уже знає, що на сусідській дільниці /їх у селі три/, у школі, вибори зриваються. Кілька членів комісії все ж піддалися несамовитому тиску і склали свої повноваження, —
“…як ви можете голосувати, коли на катафалку така людина лежить!?” Згідних проводити вибори залишилося менше восьми.
Функціонер-1: “Як ви можете видавати людям заляпані кров’ю бюлетні?”
Наш герой: “Ні я особисто, ні члени моєї комісії, ані виборці невинну кров не проливали. Ми для того і голосуємо, щоб убивствам покласти край”.
Слава Богу! Вчителі у школі свідомі. Як-не-як, а сільська інтелігенція. Кілька добровольців поповнюють комісію і вибори почалися і там. А вже пополудні, коли було ближче до вечора, ті, хто вийшов, написали заяви з проханням повернути їх до складу комісії.
Там голова комісії м’якосердний.
Щось у НИХ явно не клеїться! На Косівщині, попри всі їхні запевнення, не голосує лише кілька дільниць. Верховина, хоча й з великим запізненням, але розпочинає вибори. Там ситуація настільки вибухова, що туди спішно виїхали прем’єр-міністр Кінах і голова Івано-Франківської ОДА Вишиванюк. Здається, народ більше не хоче, аби сильні світу цього мали його за баранізовану біомасу і людей одноразового використання. Як же це ВОНИ проґавили той благословенний період, коли оця, на їхній погляд, баранізована біомаса почала кристалізуватися у народ?..
Такого й справді не було ще ніколи, навіть у часи національного піднесення: виборці терпляче — й усі, переважно, з таким необхідним зараз паспортом! — очікують у величезних чергах, інші — сидячи на лавках хто де може, довго, вдумливо перечитують отримані бюлетені, а вже опісля швидко і впевнено голосують. Кожен робить свій вибір без сторонньої допомоги. Зовсім не те, що на минулих парламентських виборах.
Тоді на дільниці клекотіли содом і гоморра. “Голосували” навіть поза межами зали — надворі, і з цим годі було якось звладнати, бо ніхто нікого не слухав, позаяк просто не чув. Уже тоді було ясно, що вибори до Верховної Ради і рад нижчого рівня необхідно “рознести” у часі. Виборці голосували більше для годиться, аніж робили справжній свій вибір. Та й не було на тих виборах справді яскравих альтернативних кандидатур!
Але тоді геть засмиканим головам дільничних комісій доводилося щогодини, а то й кілька разів на годину звітувати про перебіг виборів. Зараз же до районної й окружної комісії не додзвонитися, — ніхто не бере слухавку, начебто там нікого нема /може, і справді там нікого немає?/. А влада… Влада щось занадто демонстративно оплакує свого Миколу Шкрібляка. Народ — мовчить. Народ співчуває родині покійного мовчки і щиро. Народ у с е  р о з у м і є , тож на вустах у всіх безапеляційне переконання, що прибрали свої, — комерційна діяльність небіжчика бентежила багатьох своїм розмахом!..
Що сталося — те сталося. Бо не могло не статися…
Проблема перша: як бути з кандидатами, які на знак протесту зняли свої кандидатури? Зняли далеко не всі, а тільки четверо заздалегідь непрохідних. Однак ні від окружної, ні від районної комісії офіційного підтвердження і досі немає. Доводиться “проштамповувати” бюлетені на свій страх і ризик. Бо не виключений ще один — запасний варіант зриву виборів: бюлетені сумлінно “проштамповуються”, а відтак виявиться, що ці кандидати не відмовились балотуватися і таким чином бюлетні автоматично стають недійсними з усіма, відповідно, наслідками. Від НИХ можна і треба усього сподіватися!
Вранці у Косові влада організувала траурний мітинг. Людей закликають “не брати в руки заляпані кров’ю бюлетені”. А люди… Кожен із непокритою головою хвилин п’ять затримується і… далі йде собі.
“Ви куди?” — цікавиться Посадова Особа.
“Та йдемо голосувати за свого кандидата”, — чемно відказують виборці і невдовзі мітинг якось непомітно розтанув. Випарувався, мов калюжа під ясним сонцем.
Про цю визначальну подію у райцентрі нашому героєві розповіли по телефону. Диво дивне: вищі комісії затято мовчать, а телефон не вгаває. Дзвонять звідусюди з дільниць. Приміром, десь близько 16.00 одна з дільниць у гірському селі Космач цікавиться, як у нашого героя йдуть вибори. Там щойно їх почали. Бідолашні!..
Важливо, що викристалізуваний з баранізованої маси народ у с е  р о з у м і є.
Проблема друга /моральна/: як бути з Миколою Шкрібляком? Адже його “вибули” і в такій, не передбаченій законом ситуації більш доречний штамп “убитий”. Але тоді, при постійній потребі саме в такому штампі навряд чи знайдеться багато охочих балотуватися. Що теж непогано. Ось лише заковика: і в цьому разі при відсутності необхідного штампу бюлетені можуть бути — і напевне будуть! — визнані недійсними.
Є над чим поламати голову…
Підтвердження про вибулих кандидатів наш герой отримує десь опісля 16.00 і про всяк випадок час надходження офіційного підтвердження фіксує у протоколі. Роботи додається: половина бюлетенів — знову ж таки про всяк випадок! — залишається “непроштампованою”. Однак ЦВК уже визнала вибори у Надвірнянському окрузі №90 такими, що відбулися!
Пе-ре-мо-га!..
Наш герой того не знає, просто не може знати, що мине зовсім небагато часу і ВОНИ таки спробують використати свій запасний варіант зриву виборів: постановою Центральної виборчої комісії від 9 квітня 2002 року за №809 “Про скаргу громадянина Кандюка Б.І.” вибори по одномандатному виборчому окрузі №90 будуть визнані недійсними. Дарма, що громадянин Кандюк Б.І. до 10 квітня 2002 року жодної скарги до ЦВК про “непроштамповані” бюлетні не складав, не підписував та не подавав.
ВОНИ і цього разу явно передали куті меду… Як у випадку з похороном убієнного Миколи Шкрібляка. Гарячкували ВОНИ чи що?
Так, Микола Шкрібляк — безумовно, глибоко трагічна постать. Він жертва суспільного розвитку: якби усі МИ в якості баранізованої біомаси голосували за його кандидатуру, то своїм голосуванням, можливо, й уберегли б Миколу Шкрібляка від отих дев’яти куль зі зміщеним центром. Трагедія в тому, що за нього МИ як народ проголосувати не могли з об’єктивних причин — у тому розумінні, що, голосуючи за нього, ми проголосували б за НИХ. Почасти наше голосування /чи, радше, неголосування/ визначило його долю. Таку трагічну, на жаль.
Його доля тим трагічніша, що навіть його власний похорон ВОНИ звели до грубого, цинічного фарсу — пишного аж до безглуздя. “Такого похорону ще тут ніколи не було. Упроваджували похорони близько сотні священників з чотирма владиками. Після відправи у церкві під сумну мелодію військового оркестру, жалісливі звуки трембіт і салюти труну з тілом Миколи Шкрібляка опустили в могилу…”
Що ж, нехай спочиває він з Богом і нехай рідна земля буде йому прем’яким пухом. Мертві сорому не ймуть…
А живі?

Надвірна — Косів — Верховина

Завіса
РЕПЕТИЦІЯ
Не міг збагнути, як до бічної за сценою кімнати залетів басистий джміль, але джміль якимсь дивом таки залетів сюди і тепер розпачливо гримався у рожевувату від призахідного сонця шибку. Йому трохи вище піднятися б — до прочиненої кватирки, співчутливо подумав він і спитав, не обертаючись:
— Хто як гадає, джміль може вжалити?
Ледь жовтіючі берези над танцювальним майданчиком були схожі на сумирно сонних ягнят.
— Лихий його знає, має він жало чи ні, — відказав хрипким голосом Марко і вкотре закашлявся: Марко вчора, як розповідав, найнявся до сусіди косити і коли добряче розпарився, зі смаком випив студеної води, — ”…а Семенович… ти пам’ятаєш Семеновича… так само накосився і так само води студеної нагльохканився та й дістав гальопове запалення легких і вмер…”. Чомусь не хотілося ні про що більше говорити, тож усі мовчали.
Про всяк випадок якомога делікатніше обхопив джмеля носовичком і підніс його до кватирки. У короткій хвилі джміль радісно завібрував крильцями, аж доки важкувато не злетів, швидко розчиняючись у заімленому просторі. На дощ, так імлиться на дощ. А відтак прикипів утомленими очима до недавно відремонтованого танцювального майданчика і чомусь подумав уголос: “Співають хлопці правильно: золото замість тата, замість мами — глуха стіна…”
— Що? — не зрозумів Марко.
— А!..
Його дратував не стільки сам майданчик, як усе те, що зовсім-зовсім недавно побіля нього було: нашвидкоруч збита трибуна, святочно прикрашена веселими кольоровими квітами, такі ж весело збуджені люди… А тепер на асфальтній доріжці перед високим, дбайливо підстриженим живоплотом сіріє кілька свинцево холодних калюжок, — а!.. В такий час чому вони так холодно сіріють?
Пташки щебетали, віщуючи зміну погоди.
— Василь не прийде, — безапеляційно мовила одинадцятикласниця  Ніка /хороший голос і вельми обнадійливі акторські здібності/: — Опісля такого прийти… Я не знаю…
— Ще почекаємо, нам квапитися нікуди, — сказав замість нього Марко й опісля знову залягла мертвотна мовчанка. В електрокавнику заклекотіла вода.
Хтось кавник виключив.
— Він не прийде, — запевнив Марко і запропонував комусь іншому з колективу попрацювати над образом “східняка”.
— З вас бодай один мені Василя замінить? — І розважливо спокійно проковтнув іще тривалішу мовчанку, схожу на кавалок шорсткої смоли, що стала під сонцем тягуче липкою. Він уже передчував якимось надцятим передчуттям, що всі його — чого гріха таїти? — честолюбні заміри спопеліли і розвіялись прахом. Чудес, відомо ж усім, у житті не буває. Та все ж іще якесь понаднадцяте передчування змусило його продовжити, не дуже вірячи й сам у те, що говорить:
— Він не може не зрозуміти, що його замінити нікому. Василь не один рік прожив на великій Україні. Що надзвичайно важливо для мене, він розуміє внутрішню сутність тамтешніх людей. Василь не може не прийти.
Якраз не дуже й вірив, що попри свою обіцянку Василь таки прийде. Кілька разів дзвонив йому, однак приємний жіночий голос постійно повідомляв, що абонент перебуває поза межею досяжності. Зрештою, заспокоїв себе, не завше так складається, як задумується попервах, — на те воно й життя… Гаряча кава не збадьорила.
Василь прийшов, коли всі зібралися вже розходитись. Спокійний і якийсь ніби злісно веселий. Сорок днів минуло, тож був старанно поголений. Помолоділий, відзначив про себе, і спитав усіх:
— То що ми робимо? Може, перенесемо репетицію?
— Оресте, година ще не пізня,— несподівано заперечив Василь. — Раз уже тут є всі, можемо починати.
— Я не проти, Василю. Та якщо тобі зараз не до цього, то…
— Оресте… — губи Василя пересмикнулись у блискавичній, майже невловимій посмішці, від якої єство наче приском обдало. — Оресте, що сталося — те вже сталося. А жити нам треба. Ще живим треба жити.
— Так, Василю. Нам усім треба жити, допоки ми ще живі, — тільки й мовив, намагаючись не дивитися на його змарніле, колись /Господи недавно!.. ще зовсім-зовсім недавно!../ добродушно повняве обличчя.
Хоч як би це не звучало банально, та спливає час швидко…
Кожен зайняв визначене йому за столом місце. Зашаруділи папери.
— Слухайте, — зненацька подав голос Марко. — Так, як ми сидимо, нічого вам не нагадує?
— А що має нагадувати? — поцікавилася Ніка.
— До церкви ходиш? “Тайна вечеря” обов’язкова у церкві.
Василь запустив п’ятірню у незвично присивіле волосся і задумливо спитав:
— Оресте, а на сцені твоя сценічна композиція богохульством не стане? Говорім як є: я не Христос, а всі за цим столом не апостоли. І свого Юди не маємо.
— А нащо нам Юда свій, свого кохання, як нагорі маємо і не одного, — осклабився Марко.
— Ага, — йому в тон додала Ніка і всміхнулася /Ніка знала привабність своєї посмішки/. — Над нами Юда не просто Юда, а Юда множинний. Многоликий. О-ой, не варто було мерзнути з Орисею на майдані!
Зиркнула на Василя і посмішку з її уст мовби вітром здуло.
— Ти була найкращою подругою в Орисі, — порушив ніякову мовчанку Василь. — Оресте…
— Стартуємо, — поквапно запевнив Василя й окинув усіх за столом звично чіпким поглядом. — Те, що скажу, ви і так знаєте: наш самодіяльний сільський колектив на пристойному рівні. Нам уже не один рік. Одні покидають наш колектив через життєйські обставини і власний вік. Молоді приходять. Не хлібом єдиним живе людина.
— Твоя правда, — сказав Марко, пальцем розкручуючи на столі цигарку. — Тепер думаємо, де на той кавалок хліба заробити.
— Де заробити… Де заробити? Ми колись гастролювали по селах і заробляли непогані гроші.
— Не віриться, що таке було.
— Віриться-не віриться, а крутитися треба…
— Ось податкова тебе й закрутить, — не вгавав Марко.
Василь /невдоволено/:
— Ти не збивай чоловіка.
— Крутитися треба з усіх мислимих і немислимих сил, —
мовив з притиском, сам дивуючись власній упевненості. — Нам потрібно наблизитися до глядача… Так-так!.. Наблизитися до глядача виставою на злобу дня, сконцентровано показати те, що відбулося, відбувається і відбуватися буде. Знаючи минуле і теперішнє, більш-менш точно можна передбачити найближче майбутнє.
/Довга пауза/.
Тепер — моя п’єса і компонування вистави. Ви переконалися, що я нічого не вигадав. Тут із вас дехто був членом дільничної комісії і пам’ятає наше прощальне застілля. Прощальне для голови комісії Власенка. — Звернувся до Василя: — Відносно богохульства. Не богохульство, а звичайнісінька сценічна умовність. Не сидіти ж нам до глядачів спиною! Ми не спиною, а лицями граємо. Спиною лише Бучма вражаюче грав — уся зала ридма ридала. Та нам до Бучми далеко і ми ризикувати не будемо. Ми не профі. Ми звичайнісінькі аматори. Крім того, давайте поспитаємо себе: чим же ми не апостоли, що розсілися по праве і ліве плече східняка Власенка, голови комісії? Хіба виборці не дивилися на нас як на апостолів правди і справедливості? Хіба ми, тодішні апостоли, ниньки не почуваємось одуреними та ще й розіп’ятими на хрестах зневіри?
— Твоя правда, — важко зітхнув Марко.
Почекав, доки Марко у черговий раз не відкашляється, —
“…ось тобі й вода, основа всього сущого!..” — і продовжував, дивлячись на всіх і ні на кого зокрема /Ніка всміхалася, думаючи про щось своє/:
— Повертаємось до подій майже дворічної давності, коли ніхто з нас, — рукою окреслив у повітрі нечітке коло, —
не думав –не гадав, що буде обдурений і розіп’ятий на персональному хресті зневіри. Згадую собі тих діточок…
Тією ж правицею, що так блискавично окреслила у повітрі коло, розстебнув тугий комірець сорочки.
…У себе вдома навіть він такого не сподівався, — трирічний Юрчик, онучок омріяний, показав пальчиком на телевізор і щосили залементував: “Юсценко!.. Юсценко!..” Пухкий пальчик. Рожевуватий. Та ще більше не сподівався такого, що побачив у Хімчині: діти від малого до великого висипали на шкільне подвір’я й у холодно вогкому тумані без звичного саме для дітей галасу ставали у колону, яку діловито, без поспіху формували вчителі і старшокласники. Незвичною і трохи відлякуючою була саме оця мовчазна, діловита несквапність. Неначе у бій вирушають, спроквола подумав, неуважно спостерігаючи крізь злегка запітніле лобове скло свого пошарпаного “Запорожця”, як останнє листя з дерев легкий вітер жене на колону. Падолист — померлий травень, знову подумав, щоб не думати про щось інше — те, що його найдужче гнітило, хоч ніяк не міг зрозуміти, що ж то його так гнітить. Це зовсім не було схоже на звичайнісіньку депресію, спричинену пообіднім сірим туманом і примарними скелетами дерев. Це було щось значно глибше, пронизливіше і вельми змахувало на передчування чогось фатально недоброго, — чогось такого, чого  б і лютому ворогові не побажав… і заворожено прив’язався поглядом до помаранчевої колони, що звивалась уже на вулиці. За колоною рухався кортеж бусиків і легковиків, прикрашених помаранчевими стрічками. Його “Запорожець” замикав кортеж, — це на той випадок, якщо ні з того-ні з сього знову заглухне мотор, то він просто відстане, нікому не заважаючи. Світло фар доповнювали різноголосі гудки. Над колоною м’яко сяяв туман, тож видовище було дуже ефектне. Сельчани повиходили зі своїх осель і, стоячи при дорозі, благословляли ідучих і їдучих хресним знаменням. Воістину, воістину такого ще не було /раніше просто не могло бути!/: діти відмовилися від транспорту і вирішили за найкраще іти до Косова пішки через Рожнів, де колону обов’язково доповнять тамтешні школярі. Стоп, сказав він собі, стоп. Десь там, на великій Україні, так само театрально простує колона до свого райцентру на мітинг і напевне ж так само простий знедолений люд благословляє колону під біло-синіми прапорами, маючи таку ж як ми надію хоч на якийсь просвіток у житті. Врешті-решт, рано чи пізно, та чи не станеться так, що “стєнька” безоглядно піде на “стєньку” і тоді вже нічого не можна буде ні виправити, ані спинити? Й сказав собі, гірко всміхаючись: пани чубляться, а в хлопів можуть і чуби затріщати. Це також воістину!..
— Оресте, що такого смішного ти з’їв?
— Що нам залишилося робити, Василю, як не сміятися? Сміх заспокоює. Сміх оздоровлює. — Трохи боязко зиркнув на Василя, але в того жодна рисочка не здригнулася на обличчі /”Господи, чи зміг би я так триматися опісля т а к о г о?”/. — Згадав собі тих діточок ясноликих на мітингу в Косові. Пройти такий шлях своїми ніжками лишеньки задля того, щоб у  дитячу, а тому тричі святу віру не просто плюнули, а гидко харкнули — і не чужі, а свої… С в о ї , дідько б їх ухопив!..
— А ти казав, сміх заспокоює, — кинув Марко, запихаючи цигарку в нагрудну кишеню сорочки /Ніка заремствувала, що в кімнаті й так накурено, хоч сокиру вішай/.
— Стоп. — Позирнув на вікно, за яким невпинно згусталися легкі сутінки. — Не будемо даремно гаяти дорогоцінний час і почнемо нашу роботу із запропонованих обставин: тяжкі, нервові президентські вибори уже позаду, слава Богу. Бюлетені відпроваджені куди слід, а ви, члени комісії, рівно ж як і товариш Власенко встигли добряче відіспатися і тепер за цим столом розслаблені і безмежно собою задоволені. Ви зробили усе що могли і навіть більше, знаходячись на грані людської витривалості. І ніхто, ні в чому не може вас звинуватити. Чесність виборів — понад усе!.. Й ось оце прощальне для товариша Власенка застілля — ознака того, що ми всі насамперед люди, які можуть і мусять порозумітися, хоч би там як ми не різнилися між собою. Кожен однаково радіє і сумує однаково кожен із нас. До дідька політику! Ми сидимо за столом, на якому є що з’їсти і випити…
Марко показав очима на голий стіл, застелений реквізитними скатертинами.
— А де воно усе “є що з’їсти і випити”? Я би не проти!
— Сценічна умовність, Марчику. Нормальна сценічна умовність. Усе на цьому столі мусите уявляти так, щоб глядач нам повірив, нібито справді ми їмо і п’ємо.
— Най би політики умовно їли і пили, — зазвичай докинув Марко. — А ще би їм платили умовні гроші.
— Дочекаєшся, — буркнув хтось глухо.
— Давай, Василю, е… товаришу Власенко. — Ще раз окинув усіх поглядом, вимагаючи тиші. — З тебе все дійство починається, бо твій монолог ключовий. Візьми вщерть наповнену чарочку… Обережно! Обережно бери, щоб і краплі не пролити. Давай.
Василь /обережно з чаркою у руці підводиться, лівою наближає до очей текст ролі і читає/:
— Шановне… Чого там: дороге моє товариство. Коли мої рідні дізналися, що мене відряджують на Західну Україну, на бандерівщину, головою дільничної комісії, горю їхньому не було меж. Та що там рідні! Усі мені співчували… Еге ж, так співчувають смертникові і я вже  подумував відмовитися. Хто його зна, може й правду говорять. І я сам — чого гріха таїти? — до вас, західняків, м’яко кажучи, не почував особливих симпатій. Ну про які симпатії могла йти мова, коли тут, у вас від рук бандерівців загинув мій батько — і то коли!? У п’ятдесят п’ятому! Солдати напоролися на один з останніх бункерів — і… не стало лейтенанта Власенка. Мене тоді не було ще й на світі…
— Стоп, Василю, — носовичком старанно протер скельця окулярів. — Давай тобі так скажу: ти не на трибуні і лекцію нікому не читаєш. Це не лекція і не тост. Це ключовий монолог. Ти серед своїх. Ти звертаєшся до своїх і розумієш, що з цими людьми ти навряд чи колись зустрінешся. Україна велика. Я наголошую: ти, яко людина, звертаєшся до таких як сам людей чи не з останнім своїм одкровенням — останнім, раз уже ніколи більше ви отак сидіти не будете. А хіба одкровення може бути нещирим? На те воно й одкровення і тому від тебе потрібна мені щирість. Зосередься, Василю!.. Зосередься!.. Спробуй побачити усе те, що кажеш. Ось ти починаєш: шановне… І відразу поправляєш цей офіціоз. Справді: чого там? Дороге, саме д о р о г е моє товариство! Тебе переповнює почуття. Тобі хочеться і ти мусиш висловитися, бо ж тобі є що сказати цим хорошим людям… Давай.
Василь /витримує дуже довгу паузу/:
— Шановне… Чого там: дороге моє товариство. Коли  мої рідні дізналися, що мене відряджують на Західну Україну, на бандерівщину, головою дільничної комісії, горю їхньому не було меж. Та що там рідні! Усі мені співчували… Еге ж, так співчувають смертникові і я вже  подумував відмовитися. Хто його зна, може й правду говорять. І я сам — чого гріха таїти? — до вас, західняків, м’яко кажучи, не почував особливих симпатій. Ну про які симпатії могла йти мова, коли тут, у вас від рук бандерівців загинув мій батько — і то коли!? У п’ятдесят п’ятому! Солдати напоролися на один з останніх бункерів — і… не стало лейтенанта Власенка. Мене тоді не було ще й на світі… Коротше, зважився поїхати у це відрядження. Душевно з усіма попрощався — з рідними, надто з обома кучерявими донечками — особливо душевно, бо хто його зна, чи доведеться їх побачити знову, і поїхав. Цікаво було самому глянути хоч одним оком на вас, бандерівців — тих, хто й тепер уночі з автоматами ходять і за москальську мову якщо не вбивають, то неодмінно відрізають ніс і вуха. Особисто я цьому не дуже йняв віри. Втішав себе, що українською незгірш володію і за свої ніс і вуха можу бути абсолютно спокійним. Не такий дідько страшний…
“Давай, Василю!.. Давай, дорогенький!..” — подумки підбадьорив, трохи занепокоєний таким швидким його входженням в образ.
— …як його малюють. Нас, кандидатів у смертники, напучувало начальство при кожній зустрічі: прибудете на місце — будьте максимально обережними, бо від вашої обережності залежить ваше життя. Не приймайте з їхніх западенських рук — а для декого з начальства ви не західняки, а саме западенці, тобто безнадійні бандьори — їжу і напої. Мовляв, дари місцевих данайців можуть виявитися отруєними. Тому прошу вас не дивуватися з нашої поведінки перед першим туром виборів. Страх має великі очі. /Пауза/. Коли вперше ви нас приймали за столом опісля першого туру, то все дивувалися, чому спостерігач Ігнатьєв такий відлюдькуватий. Тепер ви знаєте, що Ігнатьєв свої ніс і  вуха беріг. Кожному дорогі свої ніс і вуха. Пам’ятаймо про це. /Пауза/. Я тепер хочу всім подякувати за співпрацю, що була б немислима без порозуміння між нами. А найголовніше: Богу дякувати, як у вас кажуть, ваші від нас повернулися живими і неушкодженими — і наші від вас також повернулися живими і неушкодженими. І не так уже й важливо, хто конкретно виграв ці вибори. Наші чи ваші — це таке… Важливо, що один народ — без  наших і ваших — виграв ці вибори! За це варто нам випити, бо все, що робиться… робиться для наших дітей і внуків… — Поволі, немічно якось, аж страшнувато було дивитись, осів на крісло й обхопив голову руками. Відтак зронив майже пошепки: — Для дітей і внуків, та лише не для моєї Орисі…
Цих слів не було в тексті.
Василь нараз підвів голову і навіщось пальцем обмацав поверхню стола.
— Кажеш, Оресте, сценічний умовняк? — хрипко спитав, вдивляючись у стіл затуманеними очима. — Най буде умовняк, мені однаково.
Усі мовчали. Василь пальцями щось пошукав на столі й продовжував:
— Робиться все для дітей і внуків, та не для Орисі… Хто в цей умовний пугар наллє мені умовної горілки? Може ти, Оресте? Давай-давай, наливай повний. Чуєш, як файно булькає? І собі всі налийте. Ось так… Наливай, наливай собі, Марку. Тобі не зашкодить, як вип’єш разочок за упокій душечки моєї Ориськи.
— Най з Богом спочиває, — зітхнула Ніка і часто-часто закліпала.
— Не плач, дівчино, — лагідно звернувся до неї Василь і з умовної пляшки налив собі умовний пугар умовної горілки. Й умовно випив, а відтак звернувся сам до себе, невидющими очима вдивляючись у стіну: — Так, Орисько. Так. Спочивай собі з Богом і не журися, що тотих бузувірів не спіткає страшна кривава кара. Міліція, видиш, знайти їх не годна. Нема за що зачепитися, кажуть. Ніяких слідочків. Жодного. Чуєш, Орисько? Жодного. Серед білої днинки і недалеко від школи тебе затягли в дуту машину, відвезли в ліс і там наругалися над тобою яко тварюки мерзотні. Як же це посеред ясної днинки ніхто нічого не бачив? Лиш одна-однісінька жінка крикнула, що недобре щось коїться. Та ніхто, ніхто її не почув. Люди що, повсліпали чи вивмирали? Най би вже наругалися над тобою, лиш би живою лишили. А тебе, моя солоденька донечко, ножами замордували. За що? Ти в мене така сумирна була і розумна. За що вбили тебе? Що ти злого кому зробила? Хіба ти не їздила на той майдан у Києві і там мерзла? Більше їздити не будеш, моя солодка Орисечко… За що? Яка в тебе радість була, як ти вернулася з Києва. “Дєдику, — мені казала, — відтепер усе в нас зовсім, зовсім інакше буде, бо прийшли до влади борці за правду і справедливість!” Е!.. Для тебе, моя солодка Орисечко, ніколи вже інакше не буде. Ні-ко-ли… Орисечко, нащо мені білий світ без тебе, нашої єдиної донечки? Собі я місця не міг знайти, як ми тебе схоронили. Бо скрізь увижалася ти і скрізь, хоч би яку не робив роботу, чув я твій милий голос. 0-о-о… як я пив… як я моцно пив, аби навіки задерев’яніти — і напитися не міг… Аж доки ти не приснилась мені, Орисько. Видко, ти в раю, бо стояла уся в білому серед квіточок і з таки-им докором спиталася: “Дєдику, нащо ви п’єте? Нащо робите мені так гірко тут? Хіба щось я вам винна?.. Прости мене, солодка моя Орисечко-о-о!.. прости!..
…Попросив у Марка цигарку.
— Так ти ж не куриш, Оресте.
— Давай, давай. — Глибоко затягнувся і закашлявся. — Ось так, Марчику. Ось так… Маємо те, що маємо.
Усі вже давно розійшлися. Над головою м’яко /заупокійно, подумав він/ шемрали листям майже невидимі берези.
— Стіна, — задумливо мовив і розчавив ногою цигарку.
— Що? — не зрозумів Марко.
— Нічого… Марку, я не знаю і сам, коли буде наступна репетиція. Хочу переробити п’єсу. От тільки не знаю, хто зіграє роль Василя… Напевне, сам Василь…
Здригнувся сам від того, що мовив, — з іншого боку, хто ж потягне, як не Василь? Тільки усе це буде з часом, якщо тільки взагалі буде…
Він думав про стіну.
Адже трагізм ситуації полягає у тому, що нещасні, одурені і кинуті власть імущими люди безнадійно гримаються не просто у стіну, не просто глуху стіну, а в стіну прозору —
спокусливо прозору, за якою таке омріяне, таке бажане нормальне людське життя, а не жалюгідне існування. Тільки простягни руку, — ну, ще трішки!.. трішечки-и-и!.. — і ти дотягнешся… Аж ні. Тобі і безлічі подібним до тебе — зась. Бо непробивна ця стіна. Глуха і непробивна. Лоба собі розтовчеш, носа собі розквасиш, а не проб’єш. Якщо тільки не спаде тобі, врешті, на гадку цю проклятущу стіну п і д р в а т и. Лише для цього ти сам разом із безліччю уподібнених до тебе зобов’язаний стати гримучою сумішшю. А детонатор завжди знайдеться.
Йому й самому стало страшно від такої несподіваної думки. Хоча, заспокоїв себе, Василеві зараз куди страшніше жити. А всяке терпіння — дочасне. Бо не може вічно розмотуватися цей осоружний клубок лукавої олжі, обплутуючи зболену душу цупкими, дарма, що золотими нитками розчарування і зневіри. Колись же обірветься ця нитка!..
Найстрашніше, що стіна чи не в кожній людській душі!..
З неба зірвалася зірочка і він подумав, зручніше умощуючись за кермом: то, мабуть, душа Орисі вселилася в когось.
Час живих і час мертвих
Ледве вловимий та ще й спотворений незрозумілими перешкодами сон напевне ж нічого не важить і, скоріш за все, спричинений доволі тривалою працею над “Володарем снів” — отаким собі компактним художнім витвором, грою моєї фантазії /чого ж не пофантазувати, існуючи в умовах ірреальної демократії?/, а також зненацька невеселими роздумами дев’ятого дня травня … Так. Саме так я тоді вирішив, спросоння втупившись у запітнілу шибку, за якою шемрав не дуже сподіваний дощ. Студений, подумав я тоді, водночас розмірковуючи над відомим вам повір’ям: досить відразу глянути на вікно і сон стирається, мов напис крейдою на шкільній дошці. Якщо по ній проводять вогкою ганчіркою. От тільки де вони, ті щасливі і не завжди щасливі дні, коли я ходив до школи? Ви тоді були ще живі і вас було так багато!..
Скажу відразу: отой тривожно збуджуючий сон не був поганий — такий, що змушує тебе обливатися липким холодним потом, тож ніякої потреби у його спішному стиранні з пам’яті не було і глянув я на вікно просто за звичкою. Й одразу ж переконався, що цей, майже невловимий як для сну аж надто логічний сон непідвладний повір’ю, бо не щез він з моєї пам’яті, себто ефект вогкої ганчірки цього разу не спрацював. Дощ собі шемрає. Радіо передає останні новини —
нічого втішного, мушу вам сказати, нібито блекотою обжерлися наші політики: той від фракції до фракції ткацьким човником сновигає /гроші не пахнуть!/, а цей, з біло-синього табору, журналістові камеру розбиває, бо ж упевнений, що йому за це нічого не буде / і вже точно не буде, він —
недоторканий!/, а он той із самовдоволеною мармизою напевне ж розважує, кого ще і за скільки варто купити /на цьому абсолютно безкарному рівні не підкуповують, а цинічно купують — оптом і вроздріб!/. Словом, не законодавчий орган, а бандитське кишло.  Гидко. І страшно. Я не з надміру лякливих, але мені насправді страшно і цей страх особливий, паралізуючий тіло і душу — страх усвідомлення власного безсилля. У твою душу збльовують паскудні інформаційні нечистоти, а ти вдіяти нічого не можеш, почуваючись у цьому морально атрофованому суспільстві нулем без палички … серед гігантських нулів, зате з накраденими, а чи награбованими грішми. А їм же, цим гігантським і також без палички нулям доконче треба, щоб отаких же, однак маленьких нулів без палички, нуличків, нулю-усиків в Україні було якнайбільше, — логіка примітивна, мов палиця неандертальця: великий нуль серед маленьких нулів почувається уже не просто нулем, а значущою елітною одиницею.
Буває.
Це я до того, що нам таки здорово не поталанило саме з українською елітою. Вона у нас іще в ембріональному стані, а нинішні власть імущі роблять усе для того, щоб оцей зародок задушити … Воно й зрозуміло! Народ без національної еліти не народ, а “безлікоє насєлєніє”. Так що все правильно і зрозуміло. Підкорюючись природному інстинкту самозбереження, на місці нинішніх я би діяв так само. Прецінь зайве повторювати відомий постулат: на війні як на війні.
З цим усе в нас нормально. Навіть занадто нормально. Ми воюємо (чи вдаємо, що воюємо?) без найменшої надії на перемогу. Зате галас зчинюємо неймовірний. Попри те, що справжнього бою як такого ще не було. Та й невідомо, чи відбудеться взагалі отой справжній бій — звісно ж, на духовному рівні! — за торжество українського в Україні, коли ніхто й загикнутися не посміє про запровадження на споконвічних українських теренах якоїсь другої державної мови /зрозуміло, якої!/, коли національні меншини, шануючи свою мову, вважатимуть справою престижу вільно володіти українською, безболісно розчинюючись у неосяжному українському морі. Тому що в умовах нормального державного розвитку це природний, отже й закономірний процес. Ви тільки уявіть: приміром, у Німеччині якийсь представник нацменшини ратує з парламентської трибуни про запровадження ще однієї державної мови, хоч би й французької — і небезпідставно, вже як на те пішло! Та чомусь переважно франкомовні Ельзас і Лотарінгія не мають і гадки порушувати у Німеччині  мовну проблему. Не те що в нас … Бо нам якраз, сіромам, уявляти зовсім нічого не треба, — що можна уявляти, коли твоє національне дихання /а мова — вона ж як своє повітря/ усе цупкіше перекриває слизький зашморг чужинецького “язика”. Лише мертві мають право не розуміти цього.
Їм і не треба. А перед тим, як повернутися до отого незвичного сну, хочу вам зізнатися: мені дуже і дуже смішно. З неукраїнської нашої ерзац-еліти. Якби ж ото в неї, у цієї “еліти”, був хоч трішечки вищим інтелектуальний рівень, то вона нізащо не вживала б поняття “недоторканість”, а ще недоторканість депутата. Річ у тому, що в Індії у давні часи вже були недоторкані — ті, хто мав нещастя опинитися поза кастами. Доторкнутися до такого однаково, що доторкнутися до страшної заразливої гидоти… От що значить відсутність у депутатів нормального інтелектуального рівня!..
Та Бог з ними, отими всіма депутатами. Я повертаюся до сну — до того, що зміг зафіксувати: криниця при дорозі, зліва, якщо йти від моєї хатчини, якраз перед дикою грушкою, що височіла над окопом, замшіла грубезна колода, а на тій колоді сидите ви з дідами /так отих ще молодих чоловіків сприймали мої дитинні очі/. Щось ви мені казали, приязно і вимогливо казали, та крізь настирливі перешкоди я вловив лиш одне: “Наші за тебе моляться…” Заупокійно якось шемрав дощ, з ефемки горланить Вєрка Сердючка /конєчно, всьо очень харашо, єслі ми гуляєм так/, чисті очі Христа з ікони проймали душу печальною зневірою — і я розмірковував над почутими мною словами: “…наші за тебе моляться…” Хто ж це наші? І чому саме оці наші моляться саме за мене? Приємно, знаєте, коли хтось за тебе молиться. Хоч би й увісні. Тільки що це все має означати?
Не знаю як хто, але я своїм кольоровим снам вірю. А вони у мене чомусь усі кольорові. Знову ж таки: не знаю, бо не впевнений, є щось попереду нашого теперішнього існування чи нема, однак стосовно цього у мене є свої міркування, — річ у тому, що колись мені довелося попрацювати кореспондентом молодіжної газети і до редакції часто навідувалися фронтовики, зокрема колишні льотчики — ті, з прискорених курсів “зліт і посадка”. Воювати їх уже навчали німецькі аси. Навчителі, що й казати, були безжалісні, тому розповідали ветерани не стільки про свої перемоги у повітряних боях, скільки про те, де, коли і кого “завалили” — не збили, а саме завалили! — “месери”. Саме від одного такого сталінського сокола /це я без іронії, тут іронія недоречна/ довідався, що в “люфтваффе” асом ставав тільки той, хто мав на рахунку понад сто /!/ збитих — не підбитих, це не зараховувалося, а саме збитих — російських літаків. Тоді на фюзеляжі “месера” замість сотні маленьких домовиночок малювалася одна велика домовина.
Правда війни, пов’язана з розповідями цієї згорьованої людини, виявилася для мене настільки вражаючою, що я буквально закохався у тему фронтової авіації, як не раз висловлювався ветеран, позаяк уже тоді він був тяжко хворий, але до нестями любив авіацію тільки гвинтомоторну, називаючи реактивні літаки колодами з дірками. Це він розповів мені про свій сон перед останнім бойовим вильотом. А приснилося йому в усіх подробицях, як і за яких обставин його завалює “фокке-вульф”, — ”… віриш, хлопчику, грізна машина…” /в оригіналі:”…веришь ли, мальчик, машина грозная…”/. Обгорілого, без тями, його підібрали німці, виходили в шпиталі — і за категоричну відмову воювати на їхньому боці запроторили в Освєнцім. Дивом уцілілого його визволяє червоне військо — під стрекотіння камер фронтових кінооператорів — і … старший лейтенант Іванов опиняється в Сибіру на лісоповалі аж до хрущовської амністії.
Буває.
Я не буду од вас приховувати: моя закоханість у цю тему була не просто закоханістю, а закоханістю хворобливою — такою, що позбавила мене нормального сну. Я з упертістю віслюка вишукував інформацію про тактико-технічні дані тодішньої авіації, маючи намір писати матеріал ґрунтовний, а якщо зовсім відверто — вражаючий. Гм. Амбіції, амбіції, амбіції… Хто ж цим не грішить у молодості? Я вже не буду вам говорити про те, що отой віщий сон старшого лейтенанта Іванова реалізувався до найменших подробиць… Виходить, щось попереду таки є! Завалили увісні — завалили й наяву…
Моя закоханість у тему фронтової авіації виявилася і справді надміру хворобливою, — у Великодну п’ятницю я повернувся додому із редакційним завданням розпрацювати матеріал про одну жінку-комуністку, яка побувала в Канаді у своєї родини /треба ж викривати загниваючий капіталізм!/. Ви тоді були ще живі, тож і кажу як живому: від передчування Великодня настрій був пречудовий, а цьому ще й травнева погода сприяла, я — хай Бог простить! — вихилив зі своїм шкільним друзякою неабияку чарчину скаженівки та ще й шампанським це діло запили, тож із моїм настроєм усе зрозуміло і я, сповнений благодаттю, заснув, мов оте немовляточко невинне — і мені приснилося виразно аж до зойку: ранній ранок — не світанок, а саме ранній ранок над польовим летовищем  і я у повному льотному екіпіруванні, відчуваючи тілом вагу основного і запасного парашутів, прямую до свого винищувача. Співають пташки. Це тепер я знаю: вони так злагоджено співають, коли віщують якусь біду. А літак справді дивний — такий хіба що присниться: сталево сірого кольору, передньоносовий стояк шасі і замість ліхтаря кабіни з правого боку дверцята, а коли запустив мотор, то він чомусь ревуче завібрував не попереду мене, як звичне, а за спиною, мов у “Запорожця”, —
сон він і є сон … химера!..
Не буду описувати повітряний бій… Можете тільки повірити: такого я не переживав — з тієї причини, що просто не міг пережити. Рев дужого мотора, що заглушує гуркіт бортової зброї: ухиляючись від блідо-зелених трасерів “ерліконів”, від перевантаження на віражах темрява застилає очі і пересихає в горлянці, а в шоломофоні чую хрипкий крик і розумію: це хтось у кабіні згорає живцем. А коли я спіймав у сітку прицілу правий мотор “юнкерса” і щойно зібрався натиснути на гашетку, зненацька якась страхітлива сила вихоплює ручку управління з моїх рук і відразу небо і земля замерехтіли перед очима у коловерті, аж доки я не справлюся з управлінням, знову ж таки усвідомлюючи: з далекої дистанції трасер “ерлікона” вцілив у центроплан і я нормально горю, молячи Бога, щоб мотор не підвів і дозволив перетягнути через лінію фронту. В оглядове дзеркало лише зиркнув, щоб зайве упевнитися: цей “месер” з великою домовиною на фюзеляжі — домовину я ніяк не можу бачити, зате нутром чую, що вона там є! — приклеївся до мого хвоста, збираючись мене добити. Ось він уже поводжує носом, — прицілюється … ще трохи… трохи… лиш би не здав мотор “аліссон”!.. і легким натиском на ліву педаль майже непомітно зісковзую з курсу і таким чином уникаю влучної, для мене останньої черги. А полум’я вже під приладним щитком, — повік не забуду отой злий колір вогню!.. Ось-ось. Ось-ось вибухнуть бензобаки. Задихаючись у суцільному диму і втрачаючи свідомість, я з останніх сил вдаряю по аварійній ручці: дверцята кабіни відвалюються — і …
На цьому сон обірвався. Бо такі сни, як правило, завжди обриваються на розв’язці. І дуже хотів би я знати, скажу вам, чиї ж це муки, біль і страх вселились у мене? Виходить, не лише є щось попереду нашого теперішнього існування, але й позаду. Й ось що цікаво: в одному з історичних довідників я таки знайшов цей дивний літак. “Аерокобра”. Виробник — фірма “Белл”. США. Озброєння: 37-мм гармата, 4 великокаліберні кулемети. Поставлявся в СРСР по ленд-лізу. Питання: до цього звідки я міг знати про відразливо похмурий колір “аерокобри” /спеціальна світлопоглинаюча фарба/, про передній, для тодішньої авіації нетиповий передній стояк шасі, а ще з правого боку дверцята і мотор позаду пілота у зоні центроплану?.. Щось таки у снах є. Щось є.
Воістину незвідані стезі Господні!..
А чому я вам розповідаю з такими подробицями про цей “авіаційний” сон? Господи, як у Тебе все просто і жорстко /не хочу сказати — жорстоко!/. Це я до того, що мій невиразний сон неочікувано для мене повторився і повторення було пронизливо яскраве,  без найменших перешкод. При дорозі біля криниці — замшіла колода, а на тій колоді сидите ви з “дідами”. Вони як би у якійсь сивуватій імлі, тож нечіткими були їхні риси. А ви сиділи на колоді у білій-пребілій вишиванці і шитво було чомусь дуже дрібне і барвисте. Святочні ви були якісь. Святочні. Просвітлені. Занадто навіть як для сну. Важлива деталь: почерез дорогу до вас, себто на моєму боці — розквітла грушка з упокійливо м’яко гудучими бджолами, схожий на гул легких бомбардувальників, — хіба ж не ви мені не раз розповідали: спершу цей м’який ниючий гул над вами, піхотинцями, розпластаними на сирій землі, а потім вивертаючий душу пронизливий свист осколкових бомб /німці чіпляли до стабілізаторів картонні свистульки, аби жертвам було страшніше/?
Так от: виходжу я зі своєї нещасної переселенської хатчини — зважте, виходжу як дитина, але почуваючись у теперішньому своєму зрілому чи перезрілому віці, минаю грушку, якої давно уже нема, а ви так спокійно-преспокійно питаєте: “Куди це ти йдеш?”. Моя відповідь, звичайно ж, була ідіотською: “Та засидівся за машинкою і до вашої доньки, до магазину, йду пиво випити”. Ви: “Нікуди від тебе не втече твоє пиво. Присядь”. Справді: куди ж утече від мене моє пиво? Адже цікавим для мене було те, що вашу присутність у моєму сні, вашу існуючість у моєму сприйнятті речей — хоч би й увісні! — я сприйняв без особливого здивування, начебто все так і має бути. Тільки й спитав: “Хіба ви тоді не померли?”. А ви: “Коли?”.
Пригадую /це я дуже чітко пригадую/: ваше запитання мене ошелешило, адже ж я був, був на вашому похороні у той спекотний літній день, однак там, де ви лежали востаннє і звідки на марах вас винесли, давно-о-о уже не було отої придорожньої криниці з величезною путнею. Колоди, отої замшілої колоди, також не було. Як не було на моєму боці й розквітлої грушки, — усе минає, все минає… усе минає… Господи, ви хоч знаєте, про що я тоді подумав, коли церковний хор вас відспівував? Було вас так багато, коли я ще ходив до школи. Були безногі. Безрукі. Були просто пошрамовані кулями та осколками. А були й такі, кого обминули осколки й кулі стрілецькі. Але вас була колона, — вас було відносно багато … Довідка: з мого Рожнова на війну забрали більш як шестисот здорових молодих чоловіків, продовжувачів роду людського, а повернулося менше — значно менше! — трьох сотень. Та й ті … Знаєте ж самі, що може бути в людини із психікою, якщо на цю людину з диким свистом падають бомби. Може, саме ця обставина спричинює усі наші теперішні негаразди?
Ви: “Про що ти зараз пишеш?”. Запитання як запитання і я жваво заходився розповідати про свого “Володаря снів” — історію помираючого сільського священика, замолоду енкаведиста, який вишколився на священика, виконуючи волю свого високого начальства. А тепер він, на старості прикутий до ліжка, поринає у сни, намагаючись хоч якось полегшити страхітливі передсмертні муки, однак і там, у липких снах, він не знаходить спокою полегшення, тому що у кожний сон вторгається Теодозій-юне голосисте створіння, яке втратило свого батька-бандерівця завдяки власній довірливості, — ”… отче, цей “вальтер” засвідчує, що ви запродали таїну сповіді і я тепер можу вас убити … не білійте так, я придумав для вас кару страшнішу: я уб’ю себе сам і мою кров, мою дитячу кров ви зі свого лиця повіки не змиєте…” Він,  Теодозій, стріляє собі в рот і гаряча паруюча кров забризкує обличчя тодішнього лжесвященика. Тепер же, на старості, перед смертю цей священик ніяк не може змити з обличчя безвинну дитячу кров…
Не знаю, чи довго розповідав би вам оцю історію, якби ви не обтяли мене коротким, мов постріл, запитанням: “Чому ти про нас більше не пишеш? — і трохи згодом задумливо: — Наші за тебе моляться, бо лише ти можеш так написати…”. Все. Сон обірвався, немовби хтось клацнув невидимим тумблером і мені тоді чомусь відразу здалося, що я не стільки достеменно знаю, скільки відчуваю, хто ж оцей всесильний ХТОСЬ. Це Він, саме Він відвернув від мене неминучу загибель, коли штовхнув мене в окіп перед тим, як краєчком дороги, де я щойно стояв, промчав дико розімчаний легковик. А я ж його не чув і не бачив!.. Значить, оцей ХТОСЬ дуже прагне моє земне існування зберегти — попри те, що мене зрадили ті, хто міг зрадити, і самотність роз’їдає  душу незгірш лютої кислоти. Я давно втратив віру — крім однієї: віри у Того, хто зважив за доцільне продовжити моє грішне існування на цьому білому світі.
Ось тільки усе це сталося зі мною значно, значно пізніше. А тоді, коли хтось клацнув невидимим тумблером і сон обірвався, я лежав із усе ще заплющеними очима, намагаючись якось звладнати із розвихреним роєм думок. А про що, власне, писати? Чи не про те, як вас, мов пересохлу траву, безжально скошує розстрільна черга пережитих років? Чи, може, про те, як ви, перебуваючи на лікуванні у підмосковному військовому шпиталі, хотіли накласти на себе руки, довідавшись про геройську смерть рідного брата при штурмі якоїсь там безіменної висотки? Чи… ні. Краще я напишу, як ви, самотній у гарно умебльованій кімнаті, оплакували свою нещодавно поховану дружину… Ось тільки чи вистачить мені снаги словами змалювати ваш біль? Не впевнений. Я не впевнений … Тоді, давайте, я напишу про останню нашу розмову — останню, бо ж і ви і я знали, що до смерті вам залишилося зовсім мало.
Виглядало це так: мене, як звичне, понесло до “вагончика” на пиво і я вже проминав вашу браму, вашу хвіртку, розуміючи гаразд, що для вас усе вже колишнє, аж тут ви мене з обійстя запросили повернути й присісти біля вас. Я розумів, — а хто, скажіть, не зрозумів би цього? — що саме в цю мить ви прощаєтесь із нажитим своїм добром. Великі вікна хати світилися м’яко і … прощально.
Мовчання вічне лише на цвинтарі.
Ви: “Скажи мені востаннє, той світ є чи нема?”
Господи, що я міг відповісти? Ми не раз дискутували на цю тему, однак ви тоді ще були при відносному здоров’ї і дискутувати можна було досхочу. Тепер же … чи міг я лукавити, якщо ви на все дивились уже з погляду Вічності? Перед смертю — хай навіть не своєю! — лукавити не варто.
І тому я зізнався: “Вуйку, я не знаю. Просто я думаю, якби там нічогісінько не було, то невже людство дурило б себе упродовж усього свого свідомого існування, витворюючи ще й цілу купу релігій?”
Ви промовчали і я збагнув вас до їдкого щему десь під серцем: вищий сенс буття у мовчанні. Й оце величне мовчання напослідок я посмію порушити отакими словами
/слова!.. слова!.. слова!../: коли не так щось — простіть.
УКУС

“Правду кажу вам: усе, що ви зробили одному з найменших моїх братів, зробили й Мені”.
Євангеліє від Матвія.
Як же ж він прагне води!..
Кров з гачкуватих ікол мляво стікає на розтріскане підборіддя і десь унизу збоку плюскотить осіннім дощем. Страховидло усвердлюється в нього чорним проваллям очниць, жадібно висмоктуючи з єства жалюгідні рештки життя — і він, задихаючись, крикнув… Він хотів крикнути розпачливо, сильно, та замість крику почув лише кволий глухий стогін і відчув, що бронхи обволікає щось невідчіпно  липке і гаряче.
Крізь моторошно сіре страховидло поволі проступила заспокійливо знайома, давно побілена стеля, — ще коли жила матінка… Піднебіння шорстке, мов наждак. Він судомно хапнув незвично сухим ротом холодне, просякле цигарковим димом повітря і навіщось прошепотів:
— Мамо… — Натомість вийшло: а-а-ао… Губи і язик чомусь омертвіли.
З-перед зору нарешті щезли проклятущі очниці і він остаточно впевнився, що таки вдома, у своїй нетопленій хатчині. Під ковдрою. А на ковдрі, пригортаючись до правої, чомусь пронизливо ниючої ноги, вуркотіли його улюблені кицьки, — волохатика підібрав у центрі села /нярчить жалісно отакий собі грязький клубочок під бусиком побіля магазину/, а чорну-пречорну кицьку додому йому принесла знайома, — ”…йой, у неї писочок — такий симпатичний!..”
Губи від лагідної згадки про кицьок ледве склалися в якусь подобу посмішки, хоч йому зовсім було не до сміху. На кріслі мокрі — не від дощу — джинси. Під столом мокрі, набряклі від води черевики. Схоже, він побував у воді. Але чому ж тоді святочна сорочка на ньому суха-сухісінька, а мокре — не від дощу! — волосся злиплося на голові? Що ж усе-таки сталося? Чому оте пишне застілля у барі завершилося для нього так несподівано і дивно? Розпал застілля: жарти, сміх, якась напівсерйозна розмова про сільську газету /ніяк не міг пригадати, з ким саме він розмовляв/ і — цей різкий перехід: під супровід низьких вібруючих голосів пишно квітучі сади аж до неба, а над садами, над потопаючими в садах химерними будівлями кулясті вогні… багато фіолетово тремких вогнів… і ці мертвотно сірі страховидла з порожніми очницями й кривавими іклами… байдуже мляве усвідомлення, що голова у воді і він ось-ось захлинеться у цьому буркітливому плюскоті… дощова ніч і дорога, що веде у село… Чому він тут, на околиці села неподалік від решток сокодавного цеху без плаща й улюбленої кепки на голові та ще й посеред ночі?..
Що діється з ним насправді?
У вухах і досі звучать низькі вібруючі голоси. Немовби з того світу, мляво подумав, з упокореністю приреченого відзначаючи, що поодинокі думки в’язнуть у глибочині мозку, а тому ніяк не можуть поєднатися хоч би у слабенький логічний ланцюжок, завдяки якому зміг би хоч трохи підняти завісу над незбагненністю того, що сталося з ним.
Діймав студений дощ за вікном, — замішаний на сірковому скімленні дощ невблаганно поглиблював самотність у порожнечі безвиході; діймала нога, — нога розбухала на очах до коліна, а ступня вже була схожа на синьо-чорний балабух. Діймала невимовна лють не знати й на кого, — хоч би хтось навернувся до хати, бажано з цигарками!.. Он на долівці валяється розкисле від води його куриво.
Кицьки жалісно дивилися на нього, самотнього і немічного. Якби не оці його кицьки, то в нього напевне поїхав би дах… Якщо дах уже не поїхав! А втім /цього разу пошерхлі губи таки звладнали з гіркою посмішкою без затримки/, для нього це вже не мало ніякого значення, — на всьому тому, що так гарно, багатообіцяюче задумувалось, віднині покладений хрест. Залізобетонний.
Згадав, що над узголів’ям висить велика ікона, тож він, тупо дивлячись у стелю, — звернутись очима до ікони не дозволила нога, — ледь чутно прошепотів:
— Господи, Сину Божий, пошли мені смерть…
Ніколи. Ніколи ще так не жадав власної смерті.
Утішаючись надією, що його т а м обов’язково почують, звернувся аж до самого Бога з невимовним докором:
— Чому… Чому Ти ось уже втретє відвертаєш від мене смерть?
Перша — ще у минулому столітті за Коломиєю, у напрямку до Івано-Франківська, коли його ледве виварили автогеном із понівечених “жигулят”, — обійшлося…
Друга смерть дихнула на нього, коли в рідному селі дико розімчала іномарка трохи не зачепила його на узбочині, — обійшлося…
А третя… Втім, у цієї смерті все ще попереду.
Він думав про хрест.
Звісно, думав він, усі, на цьому світі сущі, приречені нести свій хрест. От тільки хрести різні бувають!.. В одного картонний і нести його по житті легко, весело. В іншого хрест дерев’яний. Нести його вже не так легко і весело, надто коли хрест дубовий… Питання з питань: чому і за що йому присудив Бог тругати хрест залізобетонний.
Йому стало невимовно шкода себе, — ”… що за часи такі?… що за лю-уди?..”. І поставив питання ребром: що йому, зрештою, дала журналістика? Чого завдяки їй досяг у житті? Анічогісінько! Вічні нестатки, неприязнь одних і відверта зневага інших, самотина одинокості /жодній такого не треба!/, відсутність хоч якоїсь стерпної перспективи на майбутнє, вже й не кажучи про відсутність самого майбутнього для упослідженого виду людей пишучих… Кому потрібна правда та ще й правда гірка? Як правило, парадний бік життя одних — бруд, біль, кров і сльози інших. То й що? В житті як у житті: хтось на коні, а комусь суджено під конем бути. Невже він, журналіст, від природи людина пишуча, — інколи Дар Божий може бути тяжчим від млинового каменя на шиї! — чи полегшив життя бодай одному нещасливому, хто під конем? Писанина — вона і є писанина: зумієш догодити смакам і потребам тих, кому вигідно догоджати — будеш якщо вже не на коні, то біля коня точно.
Він так ревно розмірковував над своїм життям, — до мозку повернулася здатність більш-менш нормально мислити, — що йому таки приснився баский білий кінь і цього коня та ще й у неприродно в’язкому тумані він так і не зумів осідлати…
Рано-вранці — наступний день обіцявся бути соняч­ним — відкинув поліг ковдри й умиротворено переконався, що його пристрасне благання, схоже, таки дійшло до Бога: нога зіграла до коліна і багрово лоснилася, а її зсередини уже пожирав вогонь. Якщо і сьогодні ніхто не навернеться, —
виповзти надвір, щоб на поміч покликати, він не в спромозі, а з хатчини його просто не почують, — то неминуче зараження крові /це тільки питання часу!/ і… втретє Бог уже не відверне смерть.
Як добре, що він не скинув сорочку! Помре у святочній, —
пр-рекрасно!.. й аж засудомилось тіло від напливу якоїсь напівбожевільної зненависті до себе, такого самотнього і безпорадного.
Пестив правицею своїх кицьок і шепотів крізь несподівані сльози:
— На кого я вас залишу, га? Хто буде вас годувати?
Кицьки не зводили з нього чистих сумних очат і заспокійливо вуркотіли, пригортаючись до палаючої ноги.
— Прости мені, Чорнушечко, по-раз перший… — Ледве стримався, щоб не схлипнути. — Прости мені, Чебурашечко, по-раз другий…
Волохатик приязно няркнув, щільніше приготаючись до ноги.
Здригнувся: матінка на стелі була як жива, тож він, не гаючись, звернувся до неї:
— Простіть мені по-раз третій…
— Що, синочку, догрався? Перестерігала тебе, йой перестерігала: покинь цю свою писанину і жий, як усі люди жиють.
Він  був один у матінки і вона його до нестями любила.
— Ще раз простіть мені, мамо… За все.
— Ти з ким це балакаєш? — голосно і як завжди бадьоро спитав сусід. — Від неділі тебе ніде не видко…
Й відразу ж осікся, як тільки зиркнув на ногу.
— Це що?
— Звихнув, гадаю.
Сусід осудливо похитав головою. А коли повернувся з дружиною і сином, беззаперечним тоном розпорядився:
— Збирайся. Ми тобі поможемо. “Швидка” чекає.
Уся його присадкувата постава аж порскала впевненістю у своїй пристойній життєйській будуччині.
Син уважно, з виглядом знавця оглянув ступню. Нічого дивного: в Химчині він шоферував на амбулаторній “швидкій”.
— Тату, тут перелом. Може і не один… Як це тебе вгараздило?
— Я і сам нічого не розумію. Ніде на тілі ні синця, ні подряпиночки. Лиш нога…
Про свої дивні видіння і болючий синець на правій руці нижче ліктьового згину не згадав, — що говорити про якийсь нікчемний синець?
Якщо не брати до уваги соковито фіолетовий синець збоку трохи вище коліна… Звідки він там узявся?
Ледь чутно постогнував на носилках, — ”швидку” трясло на бокаїнах і знеболюючий укол допомагав не дуже. Перед очима знову попливли чудернацькі сірі “картинки”. Замість язика рот заповнює розпечений терпуг.
У ЦРЛ лікар-травматолог з обличчям динамічного кіногероя сказав опісля проведеної рентгеноскопії:
— Радій, вусаню! У стопі три чудові закриті  переломи і зміщення гомілки. Хто тебе так обробив?
У палаті аж ніби посвітлішало від його соковитого життєрадісного баритону.
Темперамент лікаря передався і йому, — віджартувався:
— Парашут трохи запізно відкрився.
— Тут усі в нас льотчики, парашутисти і диверсан­ти, — підтримав кволий жарт лікар. — Били зі знанням справи — сильно й акуратно.
— Били? П’яний, я міг не раз падати, ну… гепатись…
Лікар заперечливо махнув професійно міцною рукою.
— Хіба звідси, з третього поверху… Вусаню, п’яний гепається не на ноги, а з ніг. Та й на хроніка ти не схожий.
— Ага, — тільки мовив, трохи заспокоєний тим, що його таки “обробили”. Значить, не сам собі заподіяв каліцтво…
Питання: як це він спромігся опинитися вдома?
Не так пригадував, як розумів, що його повернення до рідної оселі було воістину страдницьким. Зате він добре пам’ятав, як уголос — так голосно, що навіть себе ледве чув —
звернувся до Бога і сам не міг розібрати жодного вимовленого слова…
Бог допоміг якимось дивом опівночі повернутись додому!..
Ізсередини, мов Пилип з конопель, сам собою вихопився здушений зойк: “Господи, який же мізерний Твій людський витвір!..”
— Ти це про що, вусаню? — донісся голос лікаря з-за узголів’я.
“Катафалк” ледь чутно повискує коліщатами. На третьому підрахованому плафоні на стелі відказав:
— Я про своє…
Що йому відтепер думати про своє?
Свого відтепер у нього більше немає!..
Перед наркозом в операційній подумав на довершення, як про щось уже неістотне для себе: на сільській газеті — такій, як він її замислив, аж тепер поставлений хрест /лежачи на “катафалку” в холодному коридорі, зачув, як лікар дале-е-еко не добродушно сказав сусідському синові: “Уперше бачу за всю свою практику, щоб абсцес розвивався так бурхливо… ще кілька годин — і шкода було везти… боюся, як би не довелося рубати ногу…”.
Ну і ну…
Питання з питань: чому і за що йому присуджено тругати хрест залізобетонний?.. Втім, і це, фундаментальне для нього питання, саме в цю мить також було неістотним, —
його вже розчиняв у собі глухий, гаряче сверблячий гул… голоси… тіло щезло, мов цукор у воді… — ”…починаємо… починаємо… починаємо…” — вібрують низькі голоси… душно… він задихається в сизуватій імлі, намагаючись вирватися з герметичного простору якоїсь тісної капсули — і вже при першій спробі суха наелектризована імла густішає, а якісь прозорі пружні диски іще щільніше притискаються до безвільного тіла, обертаючи його все енергійніше, — ”… підправляй… підправля-ай… стиска-ай!..” — і від цієї барвистої коловерті подих переймає в’язка нудота… сверблячий гул, як тільки він про все здогадався, — відразу ж пронизуючий тіло сверблячий гул!.. гул, цей задушливий гул намагається розтрощити його здогад, що тільки-но засяяв яскравим вітражем у глибочині мозку, на друзки… он воно що: такі знайомі, такі близькі йому сусіди — і займаються таким неподобством!.. — “…перетягни тут… тут… тут…” — і він розуміє… так, розуміє: пружні диски розкручують його тіло, а болючий обруч на голові висмоктує для Комп’ютера інформацію з мозку, себто цей мозок випорожнює… то ось до чого довмілися крайні сусіди!.. а він так вірив їм… вірив, — ”…поправляй шину!.. шину… шину… шину…” — о, він уже бачить себе збоку: нерухомий, мертвотно сірий, з порожніми очницями замість очей, — ”… якщо я — це я, то хто ж тоді Я?..” — і… і намацує рукою свою голову… та замість голови… долоня намацує якийсь коцюрубок, а в отому коцюрубку замість мозку сипкий пісок… — ”… кінець роботи… роботи… роботи…” — й пронизливо радісне усвідомлення, що він розпадається — ні, вже розпався! — на дрібні часточки, строкато миготливі у своєму нескінченному русі… це твій кінець і початок… щось біле визирає з-під сірого коца…
Молодий, тепер уже розбірливий голос позаду голови, з ліжка біля вікна:
— О, наш дідик ожив!
Язик норовить запастися в горлянку усе тим же розпеченим терпугом.
Попросив води, — вийшло, як і сподівався: о-и-и-и…
Від мінералки в очах остаточно прояснилося. З-під коца, мов перископ субмарини, гордо стирчала загіпсована ступня.
Він машинально провів долонею по запалій колючій щоці й упевнився, що справді виглядає “дідиком”.
Згадав, що йому говорив лікар /санітарка підтвердила: Миронович співає в народному хорі/: “Вусаню, особливість нашого поверху в тому, що пацієнти своїми ніжками до нас рідко приходять”.
Зрозуміло! Здебільшого їх привозять. Льотчиків, парашутистів і диверсантів.
Поодинокі думки безнадійно в’язнуть у мозку, немов комахи в загустаючій смолі. Щоб якось урізноманітнити безсоння, трохи напружував свій важкий мозок — і на стелі, на стіні, на дверях легко проступали такі звичні “картинки”. Найчастіше “викликав” свинцеві хвилі Балтійського моря в час пізньої осені /мічман Рамонас: “Бог сотворив землю, а дідько — Прибалтику!”/, а також рідну матінку, яка сиділа на кріслі перед своєю убогою переселенською хатчиною. Коли ж це, в якому році минулого століття він її зазнімкував — і не так її, як отой, ущерть виповнений грибами кошик, що його матінка тримає на колінах?..
Стоп!.. Він ураз випірнув з передранішньої дрімоти, — сто-оп…  Незадовго до цієї незрозумілої халепи, у яку вляпався /а чи його вляпали/, йому поспіль три ночі снився один і той же сон: він несамовито свариться з матінкою, готовий з кулаками накинутися на неї, — от і не вір після цього у віщі сни… Виходить, матінка перестерігала його… і даремно!..
Даремно ще до того застілля у барі його бентежило недобре передчуття.
Не зважив.
Дошукуватись відповіді не було можливості: опісля повторної рентгеноскопії лікар сказав, що скласти як належить розтрощені кістки не вдалося, а тому доведеться знімати гіпс і класти ногу на витяжіння…
Не розуміючи гаразд суті отого “витяжіння”, в операційній з острахом спитав медсестру, показуючи очима на масивний електромотор з тонкою шпицею у затискачі:
— Це… для мене?
Пишноволоса медсестра кивнула головою і двічі вколола ступню. З присвистом задзижчав електромотор. Перед накладанням скелетного витяжіння йому провели шпицю Кіршнера через п’яточну кістку.
Н-нормально!..
Він уже, так би мовити, ніс вахту на “крейсері” — спеціальному ліжку з витяжним станком: нога на станку до коліна, а лівою впирається у фанерний короб, тому що до п’ятки з усвердленою шпицею пригвинчена ваговита скоба, а до скоби на шнурі з гачком причеплені ще більш ваговиті гирі, — нормально…
Пацієнти, яких він застав, виписалися, тож він лежав у палаті один-однісінький. А що викликати “картинки” на третій день гнітючої самотини ніяк не вдавалося, то він знічев’я розглядав болючий при натисканні пальцем густосиній синець нижче ліктьового згину і нашіптував, мов заведений: розтрощені кістки — розтрощений вітраж… розтрощені кістки — розтрощений вітраж… До чого тут вітраж? Родичі, друзі і сусіди /спасибі, навідуються!/ можуть думати що тільки їм заманеться — і таки думають!.. думають і напевне ж запускають в обіг щонайбезглуздіші плітки у вигляді версій!.. А він, як звичне, іронічно віджартовувався:
— Парашут трохи запізно відкрився…
Не говорити ж їм, що реальне життя підступно, ледь не смертельно вкусило його!.. Останні кілька років він жив у затишному світі своїх фантазій — і цей його світ з реальним життям майже ніде не перетинався.
Що ж, у цьому реальному житті за все треба платити.
Полуда спала з очей, — безсумнівно, його замовили і він ледь не фізично відчув, як почав підростати у власних очах: якщо замовили — значить, він чогось та вартує!.. Навіть прив’язаність — радше пригвинченість до “крейсера” не була вже такою гнітючою. Колись же його переведуть на “міноносець” — звичайне ліжко, на якому почуватиметься значно вільніше. Ось уже й палата повністю укомплектована ходячим, на щастя, особовим складом. У товаристві ходячих терпіти біль куди легше.
Солодка дрімота підкралася непомітно…
… Дорога за селом у напрямку до Химчина. Він чомусь анітрохи не дивується, що посеред непроглядної ночі так добре бачить попереду жалюгідні рештки сокодавного цеху. Чи то він так аж дуже задивився на оту печальну руїну, чи з якоїсь іншої причини, однак відчув одразу, що втрапив у широчезний чорний окіп і його з тужливим схлипуванням чіпко засмоктує сморідна трясовиця, а він у відчаї хапається руками за якісь жорсткі колючі кущі, з усіх сил намагаючись вибратися на дорогу.
Нарешті йому це вдається і він босоніж щодуху біжить, не тямлячи, куди й навіщо — і нізвідки перед ним зненацька виринає величезний автобус, осяяний яскравими жовтими вікнами. Автобус надсадно реве і мчить повз нього тим страшним чорним окопом, розбризкуючи довкола в’язку трясовицю. А він біжить, знетямлено біжить далі…
— Сті-ій! Ти куди це біжиш?
Тендітне дівча /воно також бігло/ нарешті  з ним порівнюється. Крізь тоненьку сукеночку просвічується тіло.
— Чому ти говориш до мене? — питається він у дівчати і розважливо пояснює: — Я ж мертвий.
— І я мертва, — тихо відказує дівча, коли він пригорнув оте привабне створіння, щоб зігріти його і зігрітись самому. — А раз ми обоє мертві, то будемо жити разом.
Він іще встиг здивуватися, що дівча дуже гаряче…
— Дати укол від болю? — співчутливо питає медсестра, крапелиночка у крапелиночку схожа на оте тендітне створіння.
— Дякую, я перетерплю.
Медсестричка якось дивно закліпала очима.
— Що вам таке сниться, що ви увесь час смикаєте хворою ногою? Ви краще лівою смикайте.
— Моя права нога якась нещаслива, — мовив услід дівчаті і зіщулився, поборюючи холодний внутрішній отерп.
Він іще відчував тілом в’язку осклизлу трясовицю…
На п’ятий день, коли він з упертістю віслюка, аби тільки час згайнувати, намагався якось розтлумачити отой дивний сон, лікар приніс ще одну, додаткову гирю, “для піднесення настрою”. Щось там боляче поправляючи в ступні, — ”…розслабся, вусаню… розслабся…” — зненацька спитав:
— Слухай, а ти, часом, не колешся? — й обвів цупким пальцем уже бліднучий між двома венами синець нижче ліктьового згину.
Он воно що!..
Світ вибухнув і палата в одну мить розчинилась у спалаху усвідомленого розуміння: вітраж!.. розтрощений вітраж!.. З окремих розрізнених скалочок зумів, спромігся таки цей вітраж відновити — і доволі чіткий візерунок на ньому /це тобі не якась там примарлива здогадка!/ дозволяв уже відчути й зрозуміти духовну сутність Замовника.
Його аж розпирав /максимально відвертий, як йому здавалося, вражаючий своєю непохибною аналітикою/ монолог приблизно такого змісту:
“Що за світ!.. що за люди!.. Спершу репетують “Осанна”, а відтак щосили горланять: “Розіпни-и-и!.. розіпни Його!..”. Люди мали чим репетувати і горланити. Наркозу з групи галюциногенів тоді ще не знали, тож бронхи цих людей не обволікало щось невідчіпно липке і гаряче. А їхні губи і язик зовсім не були омертвілими… Надіюсь, ти здогадуєшся, про що йдеться, а тому відкинемо відволікаючу плітку-“версію” /одну з багатьох!/ про пияка, який став жертвою надмірного вживання алкоголю. Насправді — ти це достеменно знаєш! — виглядало все так: після концерту, як завжди, святочне застілля для гостей і запрошених — я виходжу з бару подихати свіжим повітрям — мені впорскують наркоз /синець нижче ліктьового згину від “сліпої” ін’єкції хіба ж не доказ?/ — мене, “відключеного”, вивозять на околицю села і там “обробляють” ступню ломиком або чимсь до нього близьким — далі, опісля швидкої “обробки” занурюють голову у воду, щоб я скоріше очуняв від наркозу… Деталь: трощили мені кісточки крізь черевик.
Ти, звісно, заперечиш. І справді: навіщо це тобі? Від бізнесу я далекий і не мав жодного наміру вникати у бізнесові справи як журналіст. Однак те, що сталося — вже сталося. А те, ЩО і ЯК сталося, дозволило мені відчути твою духовну сутність — твій, сказати б, психологічний портрет.
Посуди сам: у неділю на тій науковій конференції у школі голова села відрекомендовує мене гостям як редактора майбутньої сільської газети — і того ж таки дня, напідвечір, мене калічать… Вловлюєш прив’язку? Ймовірний вихід газети, а вже напідвечір я недієздатний… Звісно, це ще не доказ супроти тебе /а я, повір, нікому нічого не збираюся доказувати/. Але мене чомусь дуже цікавить, з якого це часу дехто відвідує офіційні святкові заходи з ампулою наркозу і шприцом у кишені? До речі: наркоз — препарат специфічний. Його в аптеці не купиш.
Делікатно висловлюючись, моя “нейтралізація” готувалась заздалегідь і була превентивною, себто випереджуючою можливий розвиток подій.
Давай поміркуємо: якась частина успішних місцевих бізнесменів хоче бачити у кріслі голови села свою людинку. Та ось заковика: теперішній голова при підтримці інших бізнесменів буквально загорівся ідеєю випуску сільської газети — і не просто газети, отакого собі сіренького видання на кшталт деяких “районок”. Ні! Газета задумувалась як видання неординарне — з цікавою літературною сторінкою, гострою публіцистикою, суто журналістськими матеріалами про життя сельчан і проблеми села-ювіляра. Шість століть /а я переконаний: значно, значно більше!/ — це не абищо. Зрозуміло, що на сторінках газети регулярно мала заторкуватися діяльність самоврядної влади. Що ж у цьому поганого?
Газета мала стати рідною для всіх сельчан і задумувалась як первісток низової недержавної преси з відповідним девізом: “Мир вашому дому!..” Де ж іще зараз може надрукуватися юне обдарування, — зваж: оперативно надрукуватися! — як не у своїй рідній сільській газеті?  Україні що, не треба майбутніх справжніх журналістів і справжніх письменників?
Інша справа, що така газета, а ще під егідою теперішнього голови села для твого клану явно несвоєчасна. Сільська газета — це імідж, рейтинг і все, що пов’язане з цим… Так, у всякому разі, думав ти, коли зважив за доцільне мене терміново “нейтралізувати”. Ось тільки ти поквапився — нерви не витримали чи що? — і цей гарячковий поквап твоя груба тактична помилка. Задля уникнення очевидної прив’язки слід було два-три тижні почекати, а вже тоді…
Скажу відверто: ця очевидна прив’язка майбутньої газети до того, що зі мною сталося, свідчення окремих осіб /тобі  їх знати не конче/, плюс до цього твоя духовна сутність дозволяє мені вирахувати тебе як людську фізичну екзистенцію. Хоча… я не збираюся цього робити. Адже я тобі щиро вдячний. Ти надзвичайно високо оцінив мій професійний рівень, рівень людини пишучої — і я виріс у власних очах! Бо не кожному трощать кісточки під наркозом. Хіба ні? По-друге, цим превентивним актом “нейтралізації” ти єдиний, хто зумів таки вивести мене зі стану творчої дрімоти. Жити цікаво, якщо тобі трощать кісточки під наркозом!.. Ось тільки непокоїть: невже і справді настануть такі часи, коли перший-ліпший бос, босик, а то й зовсім нікчемне босенятко матиме своє персональне “тон-тон макуто” для “нейтралізації” н е з р у ч н и х  осіб і не тільки осіб пишучих? Навіть лютому ворогові не побажаю отакого майбутнього!..”
Сто-оп!
Стоп, наказав собі вголос уже спокійніше, дивуючись, як піднесене збудження так несподівано переродилося в усе наростаюче збентеження, — сто-оп… Тут щось явно не так, відзначив з холодним внутрішнім осміхом і затягнувся “честером” якнайглибше, — спасибі сусідові по ліжку за цінний і своєчасний подарунок.
Він не забув при цьому з легким острахом поглядати на двері.
Виявляється, його бездоганна “газетна” версія має одну слабинку у вигляді суттєвого алогізму: навіщо Замовникові цей дилетантський спектакль — наркоз і майстерно скалічена нога? Така обставина аж ніяк не може вплинути на випуск і рівень — ось головне: рівень!.. —
сільської газети, позаяк людина пишуча ногою ж не пише. Для цього ку-уди розумніше тим чи іншим чином спровокувати банальну п’яну бійку, внаслідок якої людині пишучій зламали б — звичайно ж, у кількох місцях! —
обов’язково праву руку і це, так би мовити, у полегшеному варіанті. А в тяжкому людина пишуча отримує хорошу черепно-мозкову травму і перестає бути не те що людиною пишучою, але й просто людиною у значенні її розумової повноцінності.
Усе просто. Жорстоко. Логічно.
Наступний монолог, що тільки почав зароджуватись, уже його так не розпирав як перше…
“Ні, любий мій Замовнику, справа тут зовсім не в газеті і тобі абсолютно байдуже, хто і як буде її редагувати. І вже якщо ти розіграв свій жахливий спектакль і придбав для мене ампулу з наркозом /бідолашний, витратився!/, щоб мені потрощили кісточки акуратно і безболісно /ах, як гуманно з твого боку!/, значить, я тобі потрібний живий і розумово неушкоджений… Ось тільки для чого? Яка твоя справжня мета, якщо ти замахнувся на життя людини, яка нічим перед тобою не завинила? Якби не сусід, — дай, Боже, йому здоров’я! — я напевне поповнив би особовий склад цвинтаря. Я знаю, я переконаний: моя смерть від зараження крові тобі ні до чого, інакше навіщо тоді наркоз і таке акуратне скалічення?  Бо якщо це не помста — а я нікому нічого такого не заподіяв, щоб мені мстили, то невже ти лише заради досягнення якоїсь своєї дріб’язкової користолюбної /якої ж іще?/ мети прирік свого ближнього на муки? І це на кілька холодних зимових місяців, зваж!.. Як же я собі зможу дати раду на милицях? Невже ти це вчинив лише тому, що почуваєш до мене звичайнісіньку людську неприязнь і все це — заради свого нелюдського вдоволення? Що за світ!.. що за люди!.. Воістину людський розум безмежний. Дурість і підлота людська — теж”.
У двері обережно постукали.
Давній, ще з ранніх рухівських часів приятель вніс до палати ледь відчутний запах дезодоранту і гречно з усіма привітався. Напівствердно-напівзапитливо мовив:
— Ти вже в гіпсі.
Акуратне лице чомусь захмарене легким збентеженням, а погляд такий, ніби уперше бачить його, сидячого вже на “міноносці”.
Розмова не клеїлась і була схожа на зів’ялу під сонцем тараньку /”…бізнес… який зараз бізнес…”/, а напослідок майже пошепки:
— А ти в барі так нализався — навіть я не сподівався такого від тебе… Слухай, ти вже геть спився! За столом ти раптом ні з того-ні з сього почав лаятися, — /приятель ужив набагато міцніше слівце/, — а потому лантухом повалився на стіл і тебе виволочили з бару…
— Хто мене виволочив?
Приятель стенув плечима.
— Я не знаю тих хлопців.
Ось воно що!..
Значить, його вкололи там, у барі. За столом. Одним пострілом Замовник відразу двох зайців убив: зганьбити — зганьбив /о п у с  т и в!/ і “нейтралізував” на тривалий час, — м-молодець!..
Навіщось спитав, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя:
— Хочеш знати, чим відрізняється щаслива людина від нещасливої?
Саме в цю мить пригадав фінал наркозного видіння: пронизливо радісне усвідомлення, що він розпадається — ні, вже розпався! — на дрібні часточки, строкато миготливі у своєму нескінченному русі… це твій кінець і початок…
Беручись уже за ручку дверей, приятель обернувся.
— І…
— Щаслива людина, прокидаючись серед ночі, не може дочекатися дня. А нещаслива — серед білого дня не може дочекатися ночі.
Приятель якось силувато всміхнувася.
— Ти не можеш дочекатися ночі.
Замість відповіді прощально махнув рукою. Не признаватися ж, що завдяки йому остання скалочка вітражу знайшла таки своє завершальне місце і тепер візерунок на вітражі став абсолютно чітким і логічним, як воно й повинно бути при успішному завершенні розслідування, — ”…як там мої бідолашні кицьки?..”
Постійно згадував кицьок — беззахисну часточку власного існування до  п е р е л о м у, коли він жив, здебільшого, сам у собі, розчарований нікчемністю тих, на кого так надіявся і кому він так вірив… Разом з усіма.
Воздасться їм!..
Йому приснилися його кумедні кицьки.
Пружини “міноносця” пискливо поскрипували, коли він обертався з боку на бік. Серед ночі ніяк не міг дочекатися білого дня. У нього, людини пишучої, є ще запасна ліва ступня — її також можна розтрощити. Є ще руки — аж двоє цілих рук!.. Їх можна трощити заразом, а чи поодинці. Залежно від обставин і смаку, — ”… це твій кінець і початок… та вже ж!..”
Зітхнув і мовив у стелю:
— Моменто морі…
— Що кажеш? — перепитав його сусід по ліжку.
— А так, момент — і в море…
Саме в цю мить перед його очима було море з осіннім свинцевим відливом і той бунтівний протичовновий корабель у супроводі конвою в акваторії порту Балтійська, — то було так давно… давно…
Він про це ще напише. Обов’язково напише.
Раз уже втретє Бог відвертає від нього смерть.

Також читайте:

Маленький роман-літопис «Укус». Част. 1. Микола Чорнокниш Так званий «жіночий роман» Дмитро Мохорук «Село моє Топорівці», том 4 «Літопис села (1939-2000 р.р.)»