Так званий «жіночий роман»

Український літературний простір може тішитися іменами жінок-письменниць, які заслужено здобули визнання у читача. Оксана Забужко, Ірен Роздобудько, Марія Матіос, Лариса Денисенко, Ірена Карпа, Марина Гримич — літераторки продуктивні, яскраві, з визначеним власним стилем.

Відрадно, що до цього списку можна прилучити й ім’я Ольги Нижник, чий роман «Цього не може бути!» щойно прийшов до читача. Івано-Франківська письменниця (далеко не початківець у літературній царині) взялася за близьку, але тим не легшу! — для себе тему: життя жінок-освітян, особливої категорії фахівців у нашому суспільстві.

Педагогічна професія наклала на них незгладний слід: їх соціальний стан виказують як манера триматися; так модуляції голосу, одяг і навіть етикетно узаконене обов’язкове звертання на ймення й по батькові.

Несподіваний сюжетний пасаж — подорож в одному купе чотирьох (!!!!) учительок — викликав у мене категоричну реакцію: цього не може бути! Однак на все воля автора. Вони таки справді вчотирьох повертаються зі столиці додому і приречені більше як півдоби бути поруч на цих кількох квадратних метрах площі.

Що ж буде далі?

«Почнеться педрада», — подумає кожен читач так само, як подумала я. І не помилилася. Педнавантаження, ремонт школи, навчально-виховний процес, ЗНО, медалісти, робота дирекції, наукові підходи до управління, технології навчання — вчительська четвірка жваво обмінювалася думками на ці такі близькі їй теми.

А як же заявлена мелодрама? — не покидала мене неспокійна думка. Авторка мовби передбачила таке запитання і якось непомітно перейшла на життєві долі героїнь. І тут виявилося, що в кожної з цих зрілих, із вигляду впевнених у собі, самодостатніх жінок — свій душевний біль, свої сердечні терзання і тривоги. І дати їм раду, попри особистий соціальний статус, неймовірно важко. Та й чи можливо?

Ольга Нижник розкриває переживання своїх героїнь, роблячи кожну із них оповідачкою власної драми — у формі монологу, зверненого до попутниць, що надає йому інтимної тональності. У цій розмові хтось більш відвертий, хтось менш, а те, що не хочеться говорити вголос, авторка подає в дужках — як внутрішню мову, подумки мовлений текст. Найдовше стримується Леся Романівна. Однак і її нарешті прориває, бо тамувати в собі сльози стає нестерпно.

Такий своєрідний квартет головних героїнь дав можливість побачити певний соціальний зріз життя, сучасні події — Революцію Гідності, Майдан, війну на сході, волонтерство, щедрість та убогість душ, дитячу бездоглядність в умовах дефіциту батьківської любові й багато іншого.

Особисто мене найбільше вразив шкільний твір «Дякую тобі, моє барвінкове, щасливе дитинство, за …» Нічого подібного не чекала. Таки направду реальність страшніша від уявлень про неї!..

Авторка не боїться складних соціальних і моральних проблем,вона відходить від шаблонного відтворення сьогодення, фальшивої бравурності, штучних стандартів.

Цікавими є хронологічні ракурси, в яких розкриваються персонажі. В одному випадку — це озвучені й не озвучені згадки, які, коли плавно, коли — несподівано, перетікають в теперішнє, щоб, будучи проартикульованими, зафіксуватися в пам’яті слухачок. Або з відстані майбутнього, — коли містична здатність яснобачення Ярослави Василівни (героїні роману) дає змогу її візаві осягнути те, що незабаром станеться.

І хоча новели з життя чотирьох учительок не є чимось вкрай рідкісним і їх можна розглядати в контексті інших аналогічних ситуацій, все ж авторська щирість і непідробність моральних постулатів наводять на думку про їх біографічність, добре знання людей і достовірність історій, що лягли в основу роману. А як же заявлений у заголовку «жіночий роман»?

«Цього не може бути!» ним і є. З виразними ознаками жанру: його написала жінка для своїх посестер-жінок; в основі сюжету — кілька романтичних історій зі щасливим кінцем. У творі — немало докладних описів, кулінарних рецептів, порад з косметології та й просто — на різні випадки життя. Є сльози й переживання, любов і зрада, вірність і порядність. Немає карамельної нудотності, сентиментальної пустопорожності, ілюзорної реальності.

Жіночого бажання отримати сатисфакцію за тендерну нерівність супроти чоловіка також немає.

Роман Ольги Нижник попри власну назву «Цього не може бути!» є прикладом гарної «жіночої прози», а не мильного чтива. І він ма-тиме вдячних читачів — радше читачок: так уже склалося в нас, що педагоги в значній більшості жінки. Ним зачитуватимуться, над ним переживатимуть. А хіба ми свого часу не зачитувалися романами Жорж Санд, Елізабет Гаскелл, Емілії та Шарлотти Бронте? Традиція триває…

Аделя Григорук,
член НСПУ та НСЖУ, заслужений працівник освіти України.

«Гуцульский край», №45, 6.11.2015 року