Життя, як бурхливий Черемош. Част. 1. Степан Петращук

Петращук С.І.
П 23    Життя, як бурхливий Черемош./Петращук – Косів: Писаний Камінь, 2014 – 104 с.

Автор у своїй першій книжці вміщує ессе з пережитого та сьогодення. Він правдиво змальовує різні події, український патріотизм, працелюбність і незалежність гуцулів.
ББК 63,3 (4УКР) 6-4 УКР

Комп’ютерна верстка Віталія Стефурака

Видрукувано в ПП “Писаний Камінь”

Зміст

Передмова    5
Стежками дитинства    7
В чужому краї    18
Мої парубоцькі літа    22
Зустріч на Говерлі    30
У пошуках своєї пари    36
Щастя за третім разом    48
Життя колгоспне    56
Подорож у небо    66
А що вдома сидіти?    70
Малограмотний винахідник    74
Не я вибрав роботу, а робота мене    77
Сільські амури    84
Мені дуже боляче та все одно смішно    92
Кара Божа    97
Цікавий винахід    101
Післямова автора    103

Я горджуся

Я горджуся тим,
Що я українець,
Що не румун я,
І не німець.
Що я православний,
А не сектант,
Хоч не професійний,
Але музикант.
Що люблю Тараса,
нашого Пророка,
Що засвоїв твердо
Всі його уроки — Любити Вкраїну,
як рідную неньку,
Шанувати свій народ,
Землю рідненьку.
Що вірю у Бога,
В нашого Ісуса.
Що до нього завжди
Щиро я молюся
Люблю Матір Божу,
Святого Миколу,
Ангела-хоронителя
І Пантелеймона-цілителя,
Молителя,
Хоронителя.

Степан Петращук

Передмова

Йому є що сказати людям. За вісім десятків років ким лише не був – і солдатом, і шофером, і ковалем, і оператором АВМ, і ліс рубав, і поле орав, і винаходи не лише творив, але й пробивав їм дорогу крізь непрохідні нетрі радянського бюрократизму. Та в його розповідях вражає інше – правда топлес, без кутюр і припудрювання. Навіть себе, оглядаючись назад, він подає таким, яким був насправді, а не хотів би здаватися. І коли читаєш оці його соціальні ессе, то бачиш нашу дійсність наче наяву, в натурі, в усіх притаманних їй проявах, крізь призму сприймання простої людини з народу, а не інтерпретовану письменником, який попри всі свої найбагатші таланти не може думати так, як отой чоловік із високих гір і низенької хати.

Степан Петращук – то самородок, знайдений нами там, де сумирна річечка Путилка віддає себе бурхливому Черемошу. Родом із села Петраші на Буковині, хоча давно мешкає в сусідній Усть-Путилі. Чоловік усе своє життя тримав у руках знаряддя фізичної праці, а не самописа. Та його перша розповідь про своє дитинство,  молодість, надіслана до газети,настільки вразила нас своєю самобутністю, щирістю, правдою життя, зворушливою оповіддю, що Степан Іванович дістав постійну «прописку» на шпальтах видання. І його непроста доля в інтер’єрі тогочасного ладу стелилася рівними газетними рядочками доти, доки ми не зрозуміли, що то вартує окремої книжки.

Сподіваємося, що й тобі, шановний читачу, також припадуть до душі ці автентичні ессе, з яких струменять правдиві події, справжні, непідробні емоції, людська доброта, туга за рідною землею, шана до віковічних культурних і духовних цінностей народу, патріотизм, гордість за своє українство, любов до Батьківщини, а також народний колорит мови, зворушливість оповіді, дотепність, щирість, вроджене почуття гумору…

Євгенія Романів,
головний редактор газети «Вісник пенсіонера»

Стежками дитинства

Минули роки, багато років, і давнє, чомусь, пригадується, настирливо лізе в пам’ять, а теперішнє навпаки забувається. Дітьми ми не знали, що таке цукерки, іграшки, електричне світло, радіо, автомобіль, фірмовий одяг… Хлопчики носили руками пошиту сорочку з лляного полотна нижче колін, а полотняні штани – то вже як до школи йти. Мені було 12, коли я вперше побачив машину. Це був 1947 рік, голод (коли їсти нема чого). Тоді був урожай на гриби. Ми з сестрою назбирали чотири кошелі й подалися до міста продавати. А воно — за 25 кілометрів. Вирушати треба було вночі, щоб на ранок дістатися.

Напилися молочка, взяли ліхтар «Летюча миша» й вирушили. Важко йти вночі верхами, ноги болять від далекої дороги, руки — від важкої ноші, в животі кишки марш грають від голоду… Розвиднілося, як ми наблизилися до перевалу Німчич, то вже центральна дорога, яку було видно згори, як на долоні. І раптом я побачив на ній машину, яка повільно повзла на стрімкий перевал. Двигун ревів, стогнав, надривався, але те диво рухалося. Я повірити своїм очам не міг: без коня, а їде! Ми не чекали, а спустилися на дорогу крутими поворотами, і ось машина наздогнала нас і зупинилася. Шофер сказав, що підвезе до міста, навіть гриби хотів купити, але дуже мало давав за кошіль. Поки сестра торгувалася, я очей не відривав від кабіни, керма, важелів, приладів. Якби мені тоді хтось сказав, що ти виростеш і станеш шофером, об’їздиш машиною не лише Карпати, але й Кримські гори, Прибалтику, що в твоїй сім’ї буде чотири водії, я б нізащо не повірив.
Ех, не сторгувалися вони, і шофер, грюкнувши дверцею, сів за кермо й поїхав, залишивши нас на дорозі. Я віддав би всі гриби, лиш би потрапити в машину. До міста ще п’ять кілометрів, та вже не було сил іти, ми ледве допленталися. В місті я з усіма перехожими здоровкався, а сестра сміялася. На базарі грибів – море, нам навіть стати не було де, не те, що сісти. Продали ми свій крам запівдарма, за ті гроші купили півбуханця хліба й пішли додому.
Боже, які ж тепер щасливі діти! І чоловіки також. Жінки працюють за кордоном, купують їм автомобілі, будують віл­ли. А чоловіки вдома господарюють та дітей ростять. Бідних нема, та просять… випити. Як не даси, то вовком дивляться. Я кажу: нарубайте дров, то дам і грошей, і чарку. Та це ні. Люди нарікають на владу і на Бога також. То їм душно, то холодно, то ситно, то голодно, а добра Господнього не помічають.
Якось улітку син приїхав з роботи та каже мені: тату, я сьогодні був своєю машиною на самому Бочкові (найвища гора на Буковині). Але чомусь не міг пізнати, на якому терені ви жили. То давайте в суботу поїдемо туди відпочивати. А може, кажу, пішки? Та ні, треба взяти постіль, харчі, букових дров для шашликів. А для чого машина? Як намітили, так і зробили. Взяли з собою ще двох племінників і старших внучат. І ось закінчилася автомобільна дорога, далі стрімкі підйоми, перекоси, глибокі вибоїни, колеса гребуть, аж гума димить, каміння летить з-під них. Племінник міцно тримає оба важелі понижуючої передачі. І ось ми вже на рівненькому полі. До Бочкова 500 метрів. Звідси видно, здається, всі вершини Карпат – Чорногору, Піп Іван, обсерваторію на тій горі, справа – рівнини підгір’я, а вночі навіть вогні Чернівців. А яке тут чисте повітря, як тут легко дихається, не те, що в нашому селі.
То де ж то ви жили, тату? Подивись на 200 метрів нижче, бачиш на тій рівнині садок? Отам була наша хата. А там наша земля. Така рідна, така близька серцю… Бачиш, яка велика рівнина, можна літак посадити. На тій рівнині молода жінка пасла корови. Ми зупинилися там, де був наш город, хлопці почали розвантажувати машину. А хто ви такі? Нащо сюди приїхали? Я тутешній, а ви хто будете? Я Олексюка Івана дочка, Марія. А я Степан, ваш колишній сусід. Біжи, Марічко, за татом, я дуже хочу його побачити.
Невдовзі з-за горбка з’явилася сива голова, а через кілька кроків і вся постать мого друга дитинства. Ми обнялися, розцілувалися і трохи що не заплакали. Сусід виклав усілякої закуски, поставив пляшку горілки. Випили за зустріч, за здоров’я, і почалися спогади.
Тату, питає син, а чому ваші батьки зайшли так далеко в гори? Відповідаю: в 1927 році через сильні, тривалі дощі прорвало гать у Марійному, за 80 кілометрів від нас. Вода йшла валом висотою понад три метри, зносячи хати з людьми, стайні з худобою. То було вночі, коли люди спали. До татової хати прибіг сторож і сказав негайно втікати. Вони схопили дитину в пеленках і в чому стояли, вибігли надвір. І за мить вода закружляла подвір’ям, підняла хатуй понесла на своїх могутніх хвилях. Тато залишив маму з братиком у добрих людей і пішов шукати житло в горах. І знайшов старих одиноких людей, які взяли моїх батьків до себе, щоб утримували їх. Батьки продали свою землю в селі й докупили в горах. Вони мали 7 гектарів сінокосу, 5 гектарів пасовиська та 4 гектари лісу.
Ми впоралися з першою партією шашликів і полягали спати – хто під машиною, хто на сіні. Мене та внучат сон не брав, вони сідали на мене, як на коника, і я носив їх на ліктях та колінах. Коли зморився, то ліг. Чи то від спогадів, чи від щастя, а може, й від випитого, я чомусь заплакав. Це помітили діти й стали будити свого тата. Тату, тату, наш дідо плаче. Зараз вип’є й перестане. Ану всім підйом!, – скомандував син. Він розпалив вогонь у шашличній, і поки м’ясо мліло над жаринами, велів мені щось розповісти, але веселе. Добре, кажу, та перше послухайте про облави, а тоді буде смішне.
Ліквідувати повстанців УПА
Сюди до нас у гори йшли люди з села з худобою, пожитками, дітьми, щоб переховатися від військових поневолювачів. Став і до батьків проситися хоч на місяць один чоловік, який чомусь весь час поглядав на стіну. Потім підійшов ближче до фотографії солдата в австрійському мундирі й каже: та це ж мій камрат. Це що, ваш чоловік? Так, каже мама. Я з вашим чоловіком разом воював. Зайшов у хату тато, поздоровався й сів на лавку. Ти що, не впізнаєш мене, Іване? Ми ж у 1914 воювали разом із москалями. Це була несподівана зустріч через 30 років. Коли він пішов, я ліг татові на руку й попросив розповісти про війну. Тато важко зітхнув і каже: померти від кулі не страшно, страшно йти в рукопашний бій коли солдат солдата коле багнетом. Тату, а ви також кололи? Синку, такий закон війни: як не ти, то тебе. Тато показував рубці, розповідав, як залишав своїх друзів убитими на полі бою, про шпиталі, як повернувся додому, як був арештований…
КДБ отримало наказ остаточно ліквідувати повстанців УПА. Надрукували листівки й скрізь порозклеювали. А в них було написано: хто не вийде з бункера, того знищать, а хто здасться, того простять. Операція почнеться через три дні. Старший брат прийшов із УПА важко хворий на малярію. Де його ховати? У нас була велика піч із широким горном, туди ми й поклали брата.   Коли енкаведисти наблизилися до хати, ми, діти, всілися на піч для маскування. Озброєні до зубів солдати, обвіщані гранатами, все довкола обшукали, та нічого не знайшли. На подвір’ї залишилася група арештованих людей із зав’язаними за спиною руками і вартовий, а четверо військових зайшли до хати. Позаглядали й тут по всіх кутках, а тоді наказали запалити піч. Мама тремтячими руками стала розпалювати, а вони дістали м’ясо, щоб смажити. Хворий брат застогнав і один із енкаведистів закричав: там бандерівець! Схопив карабіна й загнав у дуло патрон. Нас скинули з печі, а брата витягнули за ноги на землю.
Розстрілять! Всі ми почали голосити, а мама впала на коліна перед командиром і стала цілувати йому ноги, руки. А тато каже: він не бандерівець, прийшов хворий із кончитрарів (примусові роботи в Румунії), бачите, він обстрижений, а в бандерівцях не стрижуть наголо. І це врятувало братові життя. Солдати вже схопили його попід руки, щоб вивести надвір, та старший скомандував: «Атставіть!». Арештовані, що були на подвір’ї, все бачили й чули через відчинене вікно, була серед них і сім’я, яка квартирувала в нас і, безперечно, все знала, та не видала. Надійшла команда шикуватися, й усіх арештованих повели ланцюжком до лісу, де на очах батьків розстріляли одного парубка. Було чути з лісу глухі вибухи – то енкаведисти кидали в знайдені криївки гранати. Під час цих облав загинув у бункері наш односелець, станичний В. Мометко. Йому відрубали голову й змусили одну жінку нести її в хустині до району й показувати всім, щоб залякувати людей. Убитих бандерівців фотографували й так звітували про успішне завершення операції.
До війни наші Карпати були розділені між двома державами. Буковина належала до Румунії, а Галичина до Польщі. Кордон був по Черемошу. В нашому мальовничому селі Усть-Путила в ті часи були будівля жандармерії та прикордонна застава, а також кілька жидівських корчмів і склепів (крамничок). Все це бандерівці знищили, щоб у селі не розташовувалися іноземні війська. «Усть» у назві села – то дві річки, які впадають в одну Путилку. Звідки й назва районного центру Путила, що за
14 кілометрів від нас.
Перехрестя доріг між горами, розвилка. За течією Черемошу – дорога на Чернівці. Проти течії – до кордону. А через міст – на Закарпаття, Івано-Франківськ, Львів. У нашому маленькому селі – п’ять мостів, і це наклало відбиток на нашу свідомість, у селі всі вважають, що наша мета – з’єднувати українців, а не роз’єднувати, як прагнуть деякі нинішні політики. А тепер, внучата, бачите, яким гарним стало наше село – будівлі європейського стилю. А про смішне я вам наступного разу розповім.

Парубок-жартівник

Діти не забули: ти, діду, обіцяв нам веселе. Ну то слухайте, внучата. На тому боці річки, в горах посеред лісу була хатинка з невеличким,  як грядка, клаптиком землі, на якому з худоби хіба що коза вміщалася. Ось тут і жив той парубок. Батьки під час війни повмирали на тиф чи малярію, а хлопець зник, думали, що десь згинув. А він зійшов у село та довго спостерігав за прикордонниками. І коли вони повернули за гору, хлопець перейшов річку в брід та зник між хатами. Спочатку він працював у кушніра, в якого навчився шити кептарі (гуцульський одяг із овечої шкіри), а потім пристав до дуже багатого господаря за Бочковом, де мав шити ті кептарі для всієї сім’ї.

Він був дуже гарний парубок, та чомусь не женився, хоча мав уже за тридцять. Може, тому, що був бідний, хата завалилася, куди жінку привести? Зі свого дому хлопець приніс лише валізку з інструментом та вихідний галичанський одяг – вишиту сорочку, білі штани, кептар, капелюха та вироблені постоли. Якось, заквасивши в дубилі з кори шкіри, він пішов до іншого села, щоб знайти собі замовлення, а швидше – пригоду. В селі він побачив якусь молодицю й показав кептар на собі, похвалився, що сам шиє.
— Гарно ви шиєте і парубок ви гарний, та в мене нема овець, хіба би мене виробили замість шкіри, — жартує молодиця. Парубок розсміявся: — А чому б і ні? Може, ви дали б води напитися, а як нема, то я й молочком не гидую?
Хіба можна такому легіню відмовити? Пішла до комори, винесла глиняну миску з молоком і каже: пийте, та вуса свої не замочіт. Парубок напився, повитирався й мовив: дякую, та у вашої корови молоко якесь дуже рідке, може, їй пороблено? Та є у нас мольфари, але хіба знаєш, хто то зробив? А я міг би допомогти, каже парубок. Готуйте коровці басаринок на вечір, і стільчика мені принесіть.
Сів він і став щось шептати, спльовувати, перемішувати, хрестити та на небо поглядати. Оце на вечір дасте коровці. А годинник у вас є? Є. То рівно в 12 ідіть до хати, в якій загориться світло, там побачите голу жінку, то і є та мольфарка. А що я маю дати вам за це? Та щось на дорогу поїсти. Пішла жінка до хати, зібрала добрий клунок харчів, як рідному синові. Не далеко зайшов парубок, як зустрів ще одну молодичку. І почалося знов із ріденького молочка. А потім каже: рівно о 12-ій мольфарка, яка відібрала у вашої коровці манну, сама до вас прийде, але ви маєте бути, в чому мати вас народила, та у відрі мішати й промовляти: прийди, прийди, мольфарочко, доки та не з’явиться. А що я вам маю дати за це? Та літру самогону міцненького. Взяв горілку й пішов собі.
Пройшовши кілометрів із десять сів парубок під смереку, що одиноко стояла на сінокосі, опустивши своє гіляччя аж до землі й створюючи прохолоду. Приємно пахло хвоєю й неподалік складеним сіном. Дістав із торби харчі – вуджена ковбаса збуджувала апетит, він став повільно укладати її до шлунка, поїдаючи й сало, і бринзу, й часник і запиваючи самогоном. А тоді поклав торбу під голову й заснув на чистому повітрі аж до ранку.
А жіночки з нетерпінням чекали 12-ої години. І спати хотілося, та розбирала цікавість і кортіло відімстити. І от засвітилося вікно. Перша жінка взяла палицю й побігла до тої хати, заглянула у вікно, а там – гола кума щось у відрі помішує й примовляє. Вдарила палицею по шибі й розбила скло, хотіла відчинити раму, щоб залізти до хати, та порізала руки. А друга жінка лише цього й чекала, схопила першу за волосся й тягне до хати. Кричать, мов скажені. Загавкали собаки в селі, позбігалися сусіди. Та чи ви подуріли? Що з вами? Гола закрила своє грішне тіло долонями й пішла до хати одягатися. А потім було розслідування. Обидві молодички розповіли, що був у них парубок… Село довго сміялося.
А парубок прокинувся, похмелився, поснідав і пішов до господаря дошивати кептарі. Пане Дмитре, дайте мені коня, я хочу поїхати на Петра на храм у Шепіт. Та бери. Цей кінь пасся окремо, чекав, щоб його осідлали, гріб ногами, хотів бігти і ржав. Господар виніс гарне сідло з різьбою, вуздечку з китицями та маленькими дзвіночками й осідлав коня. А парубок одягнув свій святошний одяг. І обидва красені помчали риссю горами, полями та потоками. Хто сказав би, що цей парубок сирота, що в нього нема ні кола, ні двора? Дівчата попри батьківську заборону таємно  зближувалися з ним, а потім так само нишком ридали. Та як їм вийти заміж, коли хлопців війна забрала?

15 кілометрів їзди – і парубок біля церкви. Люди дивилися, шепталися, що це за парубок такий гоноровий, звідки? Та ніхто не знав? Хлопець зліз із мокрого коня, обтрусив шерсть зі штанів та зайшов у церкву, де щиро молився. А дівчата крадькома дивилися на нього: ой, Боже, прости нас! Після служби ті, що не йшли до сповіді, повиходили надвір, посідали на лавки й розмовляють собі. Підходить до них наш парубок і каже: я сам із Бочкова, син Мицкана, що на прислопі. Мій тато збирає худобу на випас, пасовиська багато має, як хочете, то женіть.
У храмовий день люди запрошують додому навіть незнайомих, ось і парубка запросили, щоб почастувати. Та в мене кінь. А ми й коня нагодуємо. Прийшли до хати, й чоловік каже до жінки: ти знаєш, що я подумав. У нас скоро весілля, а що, якби ми взяли цього парубка за дружбу? В нього кінь, то молоді мали б на чому поїхати повінчатися. Ти лиш подивися, який то кінь, а яка упряж, а який файний був би дружба. Добре ти придумав, запрошуй. Парубок погодився, а що весілля через два дні, то він уже чекав, допомагаючи господарям у всьому.
Почалося весілля, заграли музики, гості танцювали та пригощалися всю ніч. Ось і ранок настав, пора до вінчання йти. Молоді посідали на коні, за ними – музики, й зі співами рушили до церкви. Повінчалися, уже й повницю треба пити. Керує повницею старший батько, першим кладе на тарілку гроші та випиває почесне. Дійшла черга й до парубка. А я дарую молодятам тільну телицю, каже той. Гості розходяться, пора вже й дружбі честь знати. Його перев’язали колачами, ще одним вишитим рушником, надавали горілки, закуски, сів він на коня й каже: приходіть за теличков десь через тиждень. Повернувся до свого господаря, закінчив свою роботу, взяв зарплату й пішов, куди лише він знав.
А через тиждень прийшли молодята за телицею. Пізнали коня, що пасся, добре він нас направив. Привіталися до господаря й питають: а де ваш син? Який син? А той, що був у нас на весілю. То не мій син. Як не ваш? Він дав нам у подарунок тільну телицю. Господар став до сліз реготати. Чого ви регочете, вуйку? Сідайте за стіл, будемо обідати, і я вам розкажу правду. Та молодятам не смішно, вони такий світ за теличкою йшли. То дав їм господар гарну вівцю.
Я закінчив свою розповідь. Пора і нам із давнім другом, сусідом прощатися, і з садком, який ще жив-доживав, як і я. Сонечко вже ховалося за гору, в селі ніч, а тут ще видно. То давайте ще на прощання, і ще на коня, і ще по чуть-чуть… Розцілувалися, сіли в машину й поїхали додому, залишивши горам усі свої сумні та веселі спогади.

В чужому краї

Минуло 60 років, як нас, гуцулів, масово переселили в Запорізьку область. Про те, що довелося пережити, можна книжки писати. Дитинство запам’яталося війною, розрухою, гулом літаків… Хлопчиком я бачив німецькі, румунські, мадярські, радянські війська, партизанів, вояків УПА. Всі вони були озброєні до зубів, за неповагу до них розстрілювали. І ось наша Буковина, окупована Румунією, звільнена радянськими військами. Гуцули з хлібом-сіллю зустрічали визволителів, бо румуни гнобили нас безжально. А це ж прийшли наші брати-росіяни! І ці ж брати вивезли найкращих людей до Сибіру, жоден із них живим не повернувся. Осиротіли діти, повдовіли жінки…
Запам’яталася наша хата, де народився. Вона стояла під найвищою горою. Там німці робили велике підземне укріплення з дерев’яних кругляків, які зверху старанно маскували. Будували його примусово цивільні, серед яких був і мій тато, під наглядом німецьких солдатів. Війну змінив голод. У гори прийшли молдавани, що вимінювали всілякий крам на харчі, випорпували iз землі посаджену картоплю, щоб чимось поживитися. А тут ще й стихія додалася – випали величезні сніги, які, однак, не зупинили вивезення людей до Сибіру. Забрали й нашого сусіда, зробивши його куркулем, бо мав коня, дві корови та з десяток овець. Я бачив, як солдати виносили з хати його п’ятьох малих дітей, бо дорослі в руках тримали клунки.
Я закінчив усього чотири класи й пішов із батьком працювати на лісорозробки. Ходили пішки через гори снігами, заметами, несучи з собою важкий лісорубський інструмент. Допоки побудували в лісі колибу, то спали просто неба. Щоб виконати норму, працювали від зорі до темної ночі. А за невиконання судили. Вночі до колиби приходили бандерівці й читали мораль, навiщо ми працюємо на москалів. Ділилися з ними харчами, хоч самим невистачало. А на другий день по свіжих слідах прийшли енкаведисти й допитували кожного з нас, били за зв’язок із бандерівцями. Та ніхто не зізнався, бо знали, що тоді буде ще гірше. Тоді заарештували мого старшого брата й повели iз зав’язаними очима невідомо куди. Думали, що вбили його, та через рік прийшов лист із Комі РСР (раніше написати цензура не дозволяла). Ми були раді, що принаймні живий.
1949 рік. Колективізація. Забрали землю, худобу, інвентар. Гнали з хуторів до центру, розбивали дахи, печі, каплички, закривали церкви, змушували вступати в комсомол і партію. 1950 року НКВС прочісував ліси, підлітків забирали на Донбас. 1951-го нас змушували писати заяви про “добровільне” переселення в Запорізьку область. Дозволяли брати п’ять кубів лісоматеріалу, корову, птицю, вівці. Нарешті рушили, потяг спочатку повільно, а потім дедалi швидше віз нас у невідомість. Жінки голосили, діти плакали, ревіла худоба… Нам, підліткам, було цікаво, бо ще ніколи не бачили паровоза. Більше на запасних коліях стояли, ніж їхали, скінчилися запаси води, продуктів, корми для худоби.
Нарешті кінцева зупинка. Нас розподілили по колгоспах району, щоб не вкупі були, не відродили бандерівщини. Ми потрапили в село, фактично знищене німцями, коли вони відступали. Підселили нас у кімнату, де вже жила сім’я з Росії. Їх четверо, нас троє. Ми не розуміли їхньої мови, вони — нашої. Ми працювали й будували хату iз саману, який самі ж і робили. Через два роки помер “батюшка” Сталін – гуділи заводи, сигналили водії, рухатися було заборонено, треба було плакати, та сльози чомусь не з’являлися.

І ось воля, можна повертатися в рідні краї. Нас просили залишитися, та де там! Покинули все своє майно — і в дорогу.  Та вдома нас ніхто не чекав. Рідна хата була зруйнована, ще й бригадир колгоспу забив кілочки по її кутках i сказав: “А земля у вас у Запорізькій області”. А як жити в селі навіть без городу? Тому далі було добровільне переселення в Крим. В армії я здобув професію шофера, одружився. Для переселенців побудували цілі вулиці однотипних будиночків, вишикуваних, мов солдати в шерензі. І ми могли помилитися i зайти до чужої хати. Навіть із дружинами помилялися. Все було, як при комунізмі, — виноград, кавуни, помідори безплатно. Тримали худобу, грошенята складали…
Та важко жити серед чужого люду різної національності та віри. Говорили лише російською, працювали і в неділю та навіть на Пасху. Ніхто не хрестив дітей і ховали також без церкви. Так жити було неможливо, i ми знову все полишили й повернулися на Буковину. Нашої хати вже не було, довелося ставити нову. А тут і старість не забарилася. Разом із виходом на пенсію здобули незалежність. Гучно святкували, раділи, співали, вивісили синьо-жовті прапори… Людям віддали землю, колгоспну техніку, худобу й різне майно. Ось лише тим, хто багато працював, дісталося мало, а хто в начальство вибився, той прихопив якомога більше. Добре, що хоч духовність за незалежності по-справжньому відродилася — побудовано монастирі, церкви, каплички, віра в Бога — на першому місці.
Моє покоління пережило важкі часи, та ми ще тримаємося. На нас нарікають чиновники, що проїдаємо бюджет Пенсійного фонду. Та що поробиш, коли примусового переселення на той світ ще не придумали. Коли б уже таке з’явилось, то нехай би разом із тими, хто нас, пенсіонерів, не любить.

Мої парубоцькі літа

Мені 80. Радію життю, багато працюю. Мабуть, за це Господь ще не бере мене до себе. Я не відчуваю своєї старості. І лише коли подивлюся в дзеркало, то жахаюся: то вже не той Степан, що був колись. Лице у зморшках, волосся сиве, в роті жодного свого зуба, якби не протези, то борода діставала би носа. І розмірковую собі: де та молодість моя? Чому ти мене залишила? Зосталася десь там за горами, за морями, а я все біжу, біжу і вже фінішу добігаю. А фініш то який? Щоби воскреснути, треба померти, а щоб померти, треба залишити все — дітей, онуків, родину, все нажите майно…
Несправедливим життям по смерті — пекло, а праведні здобудуть рай. Душа наша повернеться в нове тіло, створене для вічного життя. Ми не будемо в тому тілі, в якому померли. Люди помирають і малими, і старими, ми ж не можемо бути вічно такими. І вже не житимемо парами, не народжуватимемо дітей… Для праведних буде вічне блаженство, вічна благодать. Для грішних – вічне страждання. Душа людини після смерті бачить, чує, розуміє, впізнає навіть тих, кого за життя ніколи не бачила.
Нам не треба боятися смерті. Бо хто не хоче побачитися там зі своїми рідними, які пішли швидше? А ті, кого покидаємо, також згодом приєднаються до нас. Треба жити, працювати, щоденно молитися, відвідувати храм, причащатися, нікому не робити зла, і смерть буде не страшна.
Я вже майже не маю близьких родичів, лише одну сестру і друга, з яким разом ходили до школи, разом переселялися в Запорізьку область, парубкували. Після армії він працював водієм на автобусі, я — на вантажівках. Я завжди чекав на нього, щоб поїхати з дому до району і з району додому. Я сідав в автобус, вітався й казав: «Давай, Василю, цоп-цабе!» — й ми оба сміялися. З чого ви смієтеся, питали пасажири, що таке «цоп-цабе»? І я згадував, як нас, малоліток, змушували взимку возити солому волами. Худобі клали ярмо на шию — і вперед. Цоп — направо, цабе — наліво, і гарба з високими, довгими драбинами котилася повільно до скирти. Дув холоднючий, часом зі снігом вітер, який забирав із вил солому й котив засніженим полем.
Весною нам доводилося працювати причіплювачами на тракторах. Все було цікаво — і як та машина заводиться, як тракторист починає діяти руками й ногами, і все це закарбовувалося в пам’ять. Якось тракторист відлучився, і я вирішив спробувати. Став заводити трактора, а він послухався, потягнув важіль і… поїхав. Вздовж лісосмуги була дорога і я вирулив на неї та проїхав із півкілометра, а тоді повернувся. Та кортіло ще, і я намотав кілька кіл. Мене трусило чи то від радості, чи зі страху, що скаже тракторист. Цієї витівки не приховаєш, бо колеса з металевими шипами наробили слідів. Я чекав штурханів від тракториста, а він мене похвалив: «Молодець, Степане, мені такого помічника треба». Для мене то була велика радість, я поділився нею з батьками, друзями. Цьому трактористу дали новий гусеничний трактор, і він узяв мене помічником.
Настало літо, почалися жнива. Самохідних комбайнів тоді ще не було, їх тягнули гусеничні трактори. До комбайна був причеплений накопичувач соломи, на якому на висоті двох метрів працювали двоє хлопців. Вони укладали солому по кутах, утрамбовували її і в потрібний момент натискали на педаль. Солома вивалювалася з накопичувача і лягала в рівнесенькі ряди. А ми — молоді, нам хотілося побавитися. Тож один падав у накопичувач, солома накривала його і він так їхав, очікуючи, коли товариш натисне на педаль. Накопичувач відкривався й солома разом із хлопцем пачкою падала на землю, він вибирався й наздоганяв комбайн, і так ми чергувалися. То було цікаво й смішно.
Після жнив — оранка. Я вже вмів водити гусеничного трактора і самостійно орати. На плугах було сидіння й кермо, яким регулювалася глибина оранки. Та тракторист відрегулював кермо й зафіксував так, щоб там уже не було чого робити. Я сідав за важелі й працював, а тракторист у цей час «орав» у лісосмузі з дівчиною. Не всі причеплювачі могли керувати трактором, і їх не брали до кабіни, вони сиділи за кермом на плузі, а за трактором завжди хмара пороху та осінній холод.
Наближалася зима, вже засніжило, і нас, чотирьох хлопчаків-підлітків відправили на лісозаготівлю. Керівники колгоспу знали, що ми, буковинці, вміємо рубати ліс. Нам дали дві пари коней, підводу, пили, сокири, продукти, посуд, і ми, як цигани, поїхали аж на Дніпропетровщину. Над Дніпром були плавні, вкриті лісом, яких весною заливала вода. Тут вирішили зробити штучне море, тож треба було розчистити місцину, а ліс вивезти на пагорби, звідки його забирав для власних потреб сусідній колгосп. Два тижні ми були в дорозі, нас поділили по двоє, ми з Василем потрапили в с. Водяне, якого вже нема на карті, воно під водою. Микола та Юрко працювали в селищі Кам’яне, яке спіткала така ж доля. Нам відвели ділянку лісу, яку ми мали вчотирьох за три місяці зрубами, вивезти, заштабелювати.
Нам привезли машиною солому, зернофураж для коней, а самі ми розквартирувалися в сім’ї Олексія Бєрьозіна, його дружина Люся варила нам їсти й прала одяг. З їхньою дочкою Танею ми хіба що перекидалися кількома словами та усмішками. Я доглядав за кіньми, годував їх, після роботи завжди мив їм ноги й чесав, обіймав їх за голову, гладив пишну сиву гриву. А вони з вдячністю дивилися на мене, вони розуміли, що я люблю їх. Боже, яке сотворіння ти нам подарував! І не лише коней, а все, що нас оточує. Я іноді доглядав і їхню худобу, поки господиня готувала нам поїсти, привозив їм дров із лісу. Господарі називали мене жартома «зятьок».
Моя мама поклала мені в далеку дорогу вихідний одяг, серед якого була сорочка вишита пацьорками (намистом), а на груднику – велика квітка з окантовкою. Господиня повісила цю вишиванку на видному місці й показувала всім сусідам та родичам. Настала весна. Великдень нам довелося святкувати далеко від дому. Господар попросив у мене вишиванку, вдягнув її, підперезався паском, і ми пішли в гості до його родини. Нас обступили люде, роздивлялися сорочку, мацали її, кликали до хати. І ми до темної ночі так напригощалися, що додому повзли на чотирьох у прямому розумінні цього слова. Бо хіба багато треба підлітку, щоб сп’яніти? Господиня нас роздягла, облила водою й постелила таким нечупарам в коридорі на підлозі. А вранці з нас сміялася й показувала мою бруднющу вишиванку. Я вибачився за свою поведінку.
Загріло весняне сонечко, стали танути сніги, піднялася вода, яка залила плавні. Робота зупинилася, та додому нас не відпускали. Господар знайшов плуга й почалася оранка городів, на яку вишикувалася черга. Я не орав, а подавав коней і збирав гроші. За ту весну добре закалимив, і з товаришем поділився, і з господарем за плуга. На зароблені гроші придбав собі пристойний одяг, такий, який носили багаті парубки, купив подарунки батькам, продуктів на дорогу й ми зібралися додому. Випили з господарем «на посошок», розпрощалися й вирушили. Коней міняли за чергою, пасли їх у лісосмугах, а в той час готували собі їжу на багатті.

Моя дівчина вийшла заміж

Правління колгоспу було задоволене нашою працею й надало по 10 днів відпустки. Я навіть думав поїхати в свої краї, де мене чекала дівчина. Та мама дала мені листа від неї, дівчина писала, що виходить заміж. Вибачалася, пояснюючи тим, що я переселенець, навряд чи повернуся на батьківщину, а вона в Запоріжжя не поїде, батьки не пустять. Звичайно, що прикро, та між нами, підлітками, ще нічого серйозного не було, тож я недовго журився. Друзі намовили піти на гулянку. Клубу не було, тож молодь збиралася на вечірки. Мій тракторист Добриньовський Іван, не забуду його, гарно грав на гармошці, а дівчата голосно співали. Так починалася хода молоді від одного кінця села до другого. Раз на тиждень приїздила з районного Будинку культури підвода з движком, екраном у рулоні й металевими коробками з катушками кіноплівки. Підвода їздила від села до села й показувала кіно просто неба.
А танці відбувалися під патефон, пружина якого накручувалася ручкою, на платівку ставилася голівка й звучала музика. Проводилися також різні ігри. Молодь складала свої долоні докупи пальцями вперед. Парубок обходить коло й непомітно випускає в чиюсь жменю монету. А потім ведучий запитує, в кого копійка. «Вироки» були смішні, наприклад, дівчині — поцілувати хлопця, провести його додому. Ось і мені пощастило — дівчина притисла мене до своїх високих грудей і досхочу цілувала, всі плескали в долоні, реготали. Ніч була місячна, в ставках безупину квакали жаби, а в мене в житті відбувалося те, чого ще ніколи не було. Вона в мене була першою, а я в неї, напевно, сотим.

Смертельна витівка

У неділю ми, хлопці-гуцули, пішли в гості до своїх у сусіднє село. Там я зустрів гарненьку дівчину з Буковини. Вона була сиротою, жила з тіткою. Ми обоє зраділи цій зустрічі, адже рідна говірка нагадувала нам про наш гуцульський край, гори, полонини, квітучі трави, струмки й потічки… Ми розмовляли, сміялися, жартували. Вона згадала про випадок, який стався зі мною дорогою у вагоні. У нашому товарняку на нарах лежали або сиділи люди похилого віку, а дехто стояв при широко відчинених дверях і дивився на широкі степові простори. З кутка, де стояло накрите відро, чувся дуже неприємний запах, від якого тягнуло на блювоту. Я сидів біля дверей і спостерігав за хлопцями та дівчатами, які знаходилися за стінкою нашого вагона, в тамбурі для провідника, де були ручні гальма для зупинки вагона чи навіть усього потяга.
Ешелон рухався на підйомі повільно, і я подумав, що встигну стрибнути на землю й ухопитися за сходинки тамбура. Я так і зробив, зіскочив, тоді вхопився за поручні, та ногами не встиг стати на підніжку, тож руками тримався, а ноги волочилися по землі. Долоні відпустилися і я покотився по насипу, роздираючи руки й коліна. Мене охопив страх, що відстану від потяга, але думка працювала чітко. Я зрозумів, що треба бігти, схопитися за поручні й водночас підняти ноги, щоб заскочити на східці. Я так і зробив і повис на передостанньому вагоні. За цією подією спостерігали всі переселенці, а також мої тато й мама. Як навмисно, ешелон пропустили на кількох станціях буз зупинки. Стрілочники таких висячих пасажирів били палками, приймаючи їх за крадіїв, дісталося й мені.
А тим часом потяг наближався до тунелю і я злякався, що мене знесе, тому по швелерах перебрався між вагони і мало не впав на ходу на рейки. Стало темно, потім світліше й нарешті потяг виринув із підземелля й невдовзі зупинився. Я зіскочив на землю, мене обступили супроводжуючі, кричали, крили матом і майже непритомного доправили до вагона. То був мій другий смертельний випадок, перший — я топився, але якось сам урятувався.
Ось і додому пора. Я попрощався з дівчиною й пішов із друзями 12 кілометрів пішки до свого села, бо автобусів тоді не було. На роботі тракторист сміється, каже: ти би хоч могорич мені поклав за те, що присудив тобі таку файну дівчину. Та між нами нічого не було. Не бреши, в нас працювала розвідка.

Чотири парубки й сорок дівчат

Згодом до нашого колгоспу приїхали на сезонні роботи сорок дівчат із Богородчанського району тодішньої Станіславської області і два бригадири. Ми, чотири парубки з Буковини, розмістили їх у якийсь піднавіс і за це ті бригадири лише нам чотирьом дозволяли зустрічатися з тими дівчатами. І ми, й вони раділи, бо не чути було між нами ні «чтокання», ні «какання». В нас був широкий вибір, але з обмеженням, бо ті бригадири пообіцяли батькам дівчат, що жодної розпусти не буде.
А тим часом у нас, молодих переселенців, визрівав план утечі з тих степів Запоріжжя. Важко жити серед людей різних національностей, культур, релігій, традицій, та й усе не таке, як удома — вода гірка, сонце немилосердне, ні тобі свят, ні рідної мови… Про наші наміри дізналися мої батьки, мама стала голосити: синочку, не залишай нас у чужому краї, що ми без тебе варті. Важко сумував і батько. А якось у темноті я відчув мокре від сліз обличчя своєї дівчини, вона також уже знала про наш план.
Закінчилися сезонні роботи. Колгосп розрахувався з кожною дівчиною збіжжям, ми, чотири буковинці, допомогли завантажити його в контейнери, і прощайте, кохані, весело було нам із вами, три місяці минули, як три дні. А в нас чотирьох по-різному склалися долі. Юрка та Василя забрали звідти до війська, найстарший з поміж нас Микола таки одружився зі своєю дівчиною з Галичини. А я повернувся з батьками в рідні краї. Юрко загинув в аварії, Микола помер, з Василем хоч і рідко, та бачимося, згадуємо своє парубоцтво.

Зустріч на Говерлі

За високі показники в соціалістичному змаганні мене часто нагороджували не лише вимпелами, преміями, грамотами та подарунками, але й туристичними путівками, яким особливо радів. Бо що там гроші чи паперові відзнаки, а ось подорож — це враження на все життя! Перша моя нагорода — то була двадцятиденна мандрівка за маршрутом Львів — Івано-Франківськ — Яремча — Ясиня —
Рахів-Хуст — Мукачеве — Ужгород. Група формувалася у Львові, де перш ніж посадити нас у ЛАЗ, повезли на завод і показали, як і де виготовляють ці автобуси. В кожному місті нам проводили екскурсії, розповідали історію цих населених пунктів, водили в музеї, театри, картинні галереї, на заводи та фабрики, показували всі пам’ятні та визначні місця.
І ось весь маршрут уже фактично позаду, залишилося лише cходження на Говерлу. Мені, горянину, то було не дуже цікаво, я що, гори не бачив? Та не сидіти ж самому на турбазі, та й після цього походу нам обіцяли видати значок “Турист СРСР”. Тож пішов і я реєструватися в похід. А жінка, яка формувала групу, подивилася в мою путівку й запитує: “А ви що — брат Василя Івановича?” — “Якого Василя Івановича? У мене тут брата нема, я з Буковини”. — “Ану пригадайте, може, то якийсь ваш родич? Одне прізвище, обидва Івановичі. Зрештою, якщо ви йдете на Говерлу, то побачите його, він ваш екскурсовод”. Та на Говерлу — лише завтра, а цікавість — хто такий Василь Іванович Петращук і чи я його знаю — вже розбирала. І я став порпатися в своїй пам’яті. Спогади привели мене в армію.
То лише мамині синки не хотіли служити. А для простого сільського парубка військо було вікном у світ. Тому я старанно готувався до служби, налягаючи на фізичну та стройову муштру. Однак було одне “але” — я вперто не вступав до комсомолу. Чому? Тому, що вірив у Бога, хотів ходити до церкви, мав намір вінчатися, хрестити дітей, ховати батьків за релігійним обрядом. І при цьому нікого не дурити, не ховатися, не ганьбити ні себе, ні того комсомолу. Викликав мене воєнком, наполягав, вмовляв, лякав, та я стояв на своєму — малограмотний, не гідний бути комсомольцем. І ось повістка до війська таки прийшла. Дерев’яна валізка з харчами на дорогу вже готова. Проводів тоді не робили, попрощався я з рідними й пішов невідомо куди. “Покупці” нас порозбирали по різних військах, посадили у вагони й — прощавай, Україно, рідна мово, на цілi три роки! У Львові була пересадка, ми запитували вояків, куди нас везуть, а вони лише відмахувалися: “прієдєш — увідіш”.
На станції у Львові нас чекали покупці одягу. Я продав свої чоботи за пляшку самогону й діряві калоші величезного розміру, щоб не босим їхати. І ось за вікнами потяга залишилися позаду Білорусь, Литва, Латвія, кінцева станція — Калінінград, німецький Кенігсберг, Східна Пруссія. Місто було знесене бомбами врівень із землею. Німецькі укріплення, “форди”, були недоступні артилерії, німців узяли голодом.

Тут цивільними виявилися лише дружини офіцерів. А з будівель — тільки казарми та гуртожитки для жінок. Нас повели строєм до лазні, в болоті я загубив свої калоші, та коли ми помилися, нам видали “обмундирування”. Ми спочатку не могли впізнати один одного, бо стали однаковісінькі.
Служба почалася наступного дня. Офіцери були фронтовиками, комуністами. І мені діставалося від них найбільше за те, що не хотів вступати до комсомолу. Не виходив із нарядів на кухні, в туалеті, драяв коридори та казарми. Мене всі “ламали” — офіцери, сержанти, навіть солдати, бо ж у війську закон — один за всіх і всі за одного. То ж і їм через мене діставалося. Та я не здавався. Навіть прiзвисько дістав — “Степан Бандера і його жінка Параска”, хоча до чого тут Параска так і не зрозумів. Одне слово, солдати-комсомольці відпочивали, а я працював. Так промучився десять місяців. І ось у нашу частину зі штабу дивізії приїхав кадебешник-особіст та наказав доставити мене в штаб полку. За мною послали посильного. Звичайно, я пережив чималий страх, коли йшов туди, адже добре знав, на що КДБ здатне. Заходжу в кабінет, доповідаю, як належиться. Той капітан розпитав мене, звідкіля родом, як сюди потрапив, я відповідаю, що з Чернівеччини, призваний віддати свій “долг родінє”.
“Кто із родітєлєй бил в бандеровцах?”, — зривається на крик особіст. “Ніхто”, — збрехав я. “Врьош. Почєму не вступіл в комсомол? Бандеровци запрєтілі?”. “Ніхто мені не забороняв, просто сам вважаю, що малограмотний, не гідний цієї організації”. “Вступать в комсомол будєш?”. “Товаришу капітан, а в комсомол вступають добровільно, чи як?”. Він аж підскочив на кріслі й заскреготів зубами, вилиці заходили, зірвався на ноги, гримнув кріслом і закричав: “Ах ти сволоч, бандюга проклятий! Будь ето воєнноє время, да я бьі тєбя расстрєлял! Іді с глаз моіх, чтоб я тєбя больше нє відєл!”.
Через тиждень знову прийшов посильний зі штабу й каже: збирай свої речі, тебе переводять в іншу частину. В штабі мене вже чекав сержант із моїми документами та проїзним квитком. Ми сіли в потяг Калінінград — Вільнюс, і ось я вже в іншій частині, повітряних військ. Мене поставили на “довольствіє”, поміняли “зенітні” погони на сині, з “птичками” на петлицях, нагодували, дали ліжко в казармі й сказали відпочивати. Ввечері мені довелося знову приймати солдатську “присягу”. Хлопці питають: добровільно будеш чи примусово? Добровільно, кажу, бо вже знав, що тоді легше б’ють. Дали мені тягнути жеребка — як надломлене стебло, то битимуть ложками, а як ціле, то ремнями. Солдати обступили мене, і процедура прийняття присяги почалася. Я сам ліг на табуретку, приготувавши м’яке місце до бою. Всі реготали, вітали мене, загалом були дуже дружелюбними, казали, що тут служити добре, і якщо мене сюди прислали за кару, то як щуку кинули в річку.
І справді, порядки в цій частині були якісь дивні — в їдальню ми йшли гуртом, а не строєм, вечірньої перевірки перед сном нема, коли вранці пролунала команда “Підйом!”, я миттю зірвався з ліжка й почав одягатися, а всі стали сміятися. Наш батальйон ремонтував аеродроми винищувачів всього Прибалтійського військового округу. Ми жили на колесах. Коли приїздили, то ескадрилья, літак за літаком, знімалася в небо, й стояв такий шум, гул, свист, що можна було оглухнути, а коли ми закінчували ремонт, і літаки здійснювали посадку, то такого реву вже не було — що то значить хороший аеродром.
В частині йшов набір на курси шоферів. Став і я проситися, хоча на 15 місць уже було 25 охочих. Командир каже: пізно, вже перебір. Так прикро мені стало, адже в попередній частині мене на такі курси не взяли, бо як не комсомолець, то й за людину не вважали. А тут не беруть лише через те, що я трохи спізнився? Знали б ви, як мені, сільському парубку з бідного гірського села, хотілося здобути якусь професію. Бо що буду робити, як повернуся з війська, — коровам хвости в колгоспі крутити? Ні, мені хотілося крутити кермо машини. Ой, як же ж хотілося! І я став проситися, кажу командиру, що самостійно підготувався до екзамену, вивчив будову машини, правила дорожнього руху, й навіть уже добре вмію їздити. Ось перевірте. Командир почав мене екзаменувати й переконався, що кажу правду. І мене внесли до списку.
А навчив мене всього шофер нашої бойової машини. За те, що я поміняв йому стару, зношену шинель на свою нову. Йому не хотілося їхати додому в старій шинелі, а красти в молодих солдатів не смів. Хоча інші крали — і шинелі, і шапки, й ремені, бо по війні всяка річ була на вагу золота. Цей солдат запакував мою шинель у посилку й хотів відправити додому поштою, та його засікли. Посилку відкрили, шинель вийняли, а на комірці зсередини моє прізвище. Викликає мене командир і питає: де твоя шинель? Я знаю, що її на вішалці нема, тому мовчу. А він прискіпується: що, вкрали чи продав? Та не вкрали і не продав. А помінявся, товаришу командир, з одним солдатом, який навчив мене шоферській справі. Ти знаєш, що за державне майно тебе треба показово судити, щоб іншим не кортіло? Знаю, товаришу командир, але я не маю ніякої професії, а він мене навчив. Прошу простити мені цей проступок. Він подав мені мою шинель і наказав більше ніколи такого не робити.
Та цього командира невдовзі перевели, і я таки віддав свою шинель. А коли записали в автошколу, то довелося побиратися по інших солдатах, бо йти в дірявій шинелі на науку було соромно. Автошколу я закінчив успішно, отримав машину, і почалася моя романтична водійська служба. Нас часто переміщали будувати нові аеродроми. Якщо недалеко, то їхали своїм ходом, а як далеко, то вантажили машини на товарний потяг. Кабіна служила нам за купе. Цікаво “їхати” за кермом на платформі.
Якось нас привезли в Естонію, в місто Рапла, і прикомандирували до якоїсь частини. Ми дивилися фільм у гарнізонному клубі, коли двері відчинилися і хтось скомандував: “Рядовий Петращук, на вихід!”. Виходжу, а в коридорі двоє солдатiв. То ви мене кликали? А ти хто такий? Я — Петращук. Ні, ми свого Петращука чекаємо. Тут виходить ще один солдат, теж Петращук, і теж Іванович. Звідкіля ти? Я з Буковини. А я з Закарпаття. Ось так я й познайомився з Василем Петращуком.
І ось три роки й три місяці позаду. Дембель! Пасажирський потяг прибув до Львова, звідки солдати роз’їздяться хто куди. Боже, як радісно знову чути рідну мову! То, скажу вам як людина, яка не чула її понад три роки, як пісня солов’я у лісі. Я повертаюся додому не з порожніми руками, у моїй валізці лежать водійські права — мій хліб на подальше життя.
…Коли ми зупинилися на привал під Говерлою, я підійшов до екскурсовода і нагадав йому про ту зустріч в Естонії 22 роки тому. Світ такий широкий, а доля знову звела нас в одному місці, ось як буває.

У пошуках своєї пари

До армії дівчини в мене не було. Із першою розбіглися через переселення нашої сім’ї у Запорізьку область. Солдати отримують листи від своїх коханих, а я — ні. Згадав дівчину, до котрої ходив у гості в Запорізькій області. Вона дуже радо мене зустрічала, обіймала, сама й цілувала. Ти в мене як рідний брат, казала, бо тут усі кацапи та чурки. І я вирішив написати їй листа. Так почалося наше регулярне листування. Обмінялись фотографіями. І служба минала веселіше, і душа раділа від її теплих слів.
Минуло три роки, і командир замість демобілізації оголосив відпустку, мотивуючи тим, що призов, який мав нас змінити, відправили на збір урожаю до Казахстану. На залізничній станції я відіслав телеграму своїй дівчині, сів у потяг, і зустрічайте мене, мої рідні Карпати, моя Лєночка. Та Лєночки на станції не було. Не застав і на квартирі. Довелося ні з чим повертатися до своїх батьків, далеко в гори. Iз Сибіру повернулися наші сусіди, яких у 1947 році виселили як куркулів. 11 років ми не бачилися, вони тоді були дітьми, а тепер дорослі гарні дівчата. Я прийшов до них у військовій формі. Вони мене також не впізнали. В одну я закохався по самісiнькi вуха. Дні відпустки так швидко минули, наче й не було. І от я вже у Вижниці. До відправки поїзда дві години. Ітут я побачив Лєночку…
— Це ти, Стьопочко?
— А чого ти мене не зустрічала?
— А звідки я знала?
— Я давав телеграму.
— Я не отримала, клянуся!
Йдемо на вокзал, вона тримається за мою руку. Проходимо повз  жінок, а одна каже:
— Дивися, ця шльондра вже підчепила солдата.
Оленка почервоніла, стало ніяково й мені. Потяг почав рушати, ми махали одне одному руками і, мабуть, обоє відчували, що більше ніколи не побачимося. Хоча я іноді згадував її карі оченята, веселу усмішку з ямочками, довгі коси, які були її найбільшою красою.
…Моя служба в армії тривала, залишились самi водії, командири строкової служби i техперсонал. Ми, як завжди, були прикомандировані до інших родів військ. На нас менше звертали уваги, ми не мали зброї, не займалися стройовою підготовкою. Навіть отримували маленьку зарплату. У нашій казармі кілька солдатів захворіло на грип. Оголосили карантин і не дозволяли йти в полковий клуб дивитися кіно, навіть у їдальню i на зарядку не пускали, приносили харчі до казарми. Невдовзі вона вже готова була вибухнути від нашого протесту.
— Товаришу командир, пустіть нас у найближче село в кіно.
— А якщо начальство взнає, уявляєте, що мені буде за це?
— У селі патрулів нема.
— Ну, добре, готуйтеся.
І почалося начищання гудзиків та чобіт, підшивання нових білих підкомірців. Командир призначив старшим керувати машиною — мене. Приїхали заздалегідь, і старшина наказав заїхати в місто за своєю коханкою. Переглянули фiльм, посідали у машину й поїхали спочатку в місто — відвезти дівчину. І тут нас зупиняє гарнізонний патруль, який загородив дорогу. Я під’їхав упритул, передні розійшлися. І раптом я натиснувна газ, машина рвонула, і ми втекли. Але номер автівки записали. Усі миттєво роздяглися — і в ліжка. Старшина наказав, щоб нізащо не зізнавалися. Ми в Естонії, а номер литовський, є шанс, що не знайдуть машини. Так воно i сталося…

І ось прощавай, військо, потяг привіз нас до Львова, пішли в зал для військовослужбовців, ховаючи свої валізи від патрулів, бо солдатам вони не дозволені. Якщо попався, то забирали в комендатуру й саджали на гауптвахту, звичайно ж, конфісковуючи солдатське добро. А в мене були хромові офіцерські чоботи, перешите під галіфе обмундирування. І тут заходить група солдатiв, ми обімліли, подумки вже прощаючись зі своїми валізами. І раптом очам своїм не вірю — це ж Семен із сусіднього села. Ми разом призивалися, разом у Кенігсберзі служили, він у танковому, я у зенітному полку. Я безпартійний чистеньким приїхав пасажирським потягом, а він комсомолець замурзаний — товарняком. Я об’їхав усю Прибалтику, а він, крім танкового полігону, нічого не бачив. Ми привіталися, обнялися і вийшли на перон до потяга Львів — Чернівці. Та зустріч нашу відзначили лише у вижницькому поїзді, де не було ані патрулів військових, ані міліції.
Цивільне життя почалося для мене з виття гніздечка для своєї пташки. Дві вже пролетіли повз, і дуже не хотілося, щоб у моєму гніздечку осiла чорна ворона, яка буде не щебетати, а все життя крякати. Ну а пташок — цілий сад. Сусідська дівчина хоч і припала до душі тої відпустки, та ненадовго оселилася в моєму серці. Я, ще у військовій формі, молодий, підтягнутий, щовечора ходив до цих дівчат, котрi повернулися iз Сибіру. Усі вже спали, а ми удвох iз молодшою сестрою грали в доміно. Я навмисне давав їй вигравати. Коли перемішували доміно, наші пальці зустрічалися, я клав свою важку руку на її пальчики, а вона мені весело усміхалася. Ох, як мені бракувало сміливості. Вона проводжала мене аж поза двері, а я хоч би обійняв, хоч би поцілував… Повертаючись у повній темряві додому, сварив себе за нерішучість, бо хотілося так багато їй сказати, а в мене немов язик прилип. Ми лише розповідали. Я — про важку службу. Вона – про Сибір. А про любов — ані слова. Чомусь до інших дівчат не бракувало сміливості, я знав, що вони навіть люблять нахабних.
Високо у горах сусід від сусіда далеко, між нашими хатами — добрi півкілометра.  А на півдорозі було довге, шестиметрове видовбане глибоке корито, у яке витікала по жолобку дуже холодна джерельна вода. Худоба пила з корита, і люди брали воду з жолобка. Я міг нести повні відра, не тримаючи рукою коромисла. За день ми зустрічалися тут не раз, і якось я насмілився освідчитись у своєму коханні. Сказав, що хочу з нею одружитися.
— Ні, Степане, — почув у відповідь. — Вибач, я маю хлопця, а ми з тобою будемо друзями.
Її мама сказала моїй мамі, що має старшу доньку, мою ровесницю, нехай син жениться з нею. Я ходив як побитий. Женитися відпала охота. Я вже знав, хто обранець моєї коханої, той хлопець мені сам усе розповів. Однієї неділі він прийшов до нас, привітався та попросив мене вийти на два слова, бо в хаті були батьки. Мене зацікавило, що він має мені сказати. Хлопець вийняв півлітру й попросив знайти щось закусити. А тоді каже:
— У тебе в сусідствi такі гарні дівчата, а ти парубкуєш.
— Та я кликав одну заміж, відмовила, каже, що має хлопця.
— Та то я з нею кохався, вона мені набридла, вже зробила два аборти. Тепер я зі старшою кохаюся, а молодшу можеш брати собі. А ти піди-но поклич мені старшу, сам розумієш, що не можу з’явитися туди.
Я пішов. Привітався з дівчатами, молодша й питає:
— Ти чогось нагнівався, уже й не приходиш.
— Та за що мені сердитись? А дай-но води напитися.
Вона взяла кухля, вийшла, а я тим часом сказав старшій, куди має прийти на побачення. Додому вертався в піднесеному настрої, взяв скрипку, сів на лавку й почав їм грати. А потім знайшов ручку, папір і став писати вірші:
“В тихий вечір над горами
Вітер повіває,
А в лісочку під смереков
Хлопець дожидає.
Дожидає він дівчини,
Коли з хати вийде
На побачення до милого,
Може, і не прийде.
Ні, дождався, ось, іде вже,
Легонько ступає.
Та проходить стежиною,
Чує він — гукає.
Так діждалися обоє
Щасливої миті.
Хоч про це мені б не знати
Треба позабути.
Щоб не снилося мені вночі
Що і я діждався,
Коло воріт дівчиноньки
В яку закохався.
А та вдома кутається,
Нічого не знає.
Що миленький її сестру
Цілує, кохає.
А я сиджу на лавочці,
Та на скрипці граю,
І сумую і сміюся,
Бо все я вже знаю.
Знаю скорше я за неї
Відчуваю зарання.
Про милого її серцю
Та її страждання.
Гірко знаю буде їй
Коли вона взнає,
Що її милий її сестру
Любує,  кохає.
Ой Боже наш великий
За що нас караєш
За те, що ми любимо
У нас відбираєш.
Мабуть за те,
Що ми також
Других покидали,
І однаково ми із нею
Даремно страждали…

Закінчив я свого вірша тим, що треба вибиратися з того любовного трикутника.
Ость так ще одна пташка пролетіла мимо мого гніздечка. Її брат познайомив мене зі своєю двоюрідною сестрою з сусіднього села, що аж за 10 кілометрів. Вона працювала дояркою на полонині далеко від нас. Познайомився та вирішив перевірити її. Як шофер машину перевіряє перед виїздом. Дівчина гарна, працьовита велика майстриня вишивати, плести, та чи вірна? Однак батьки тиснули, щоб уже женився, де то бачено, щоб по війську так довго парубкувати. Довелося женитися мені, так би мовити, за скороченою процедурою.
Літування на полонині закінчилося. Худобу погнали у село, на зимово-стійлове утримання. Можна й розписуватися. Весілля ми не планували. Вона кругла сирота. Я бідний після переселення. Призначили дату, коли вона має чекати мене біля сільради. Прийшов я з товаришем, а секретар сільради питає: ти що, з двома женишся? І показує на ще одну дівчину, яка хотіла вийти за мене. Довелося зачинити двері сільради на замок, щоб процедура розпису минула без скандалу. Потім пішли до неї. Вона жила у брата, мала маленьку кімнату. Поки накривала на стіл, ми з її братом вийшли покурити.
А він мені й каже:
— Степане, ти добрий хлопець, мені тебе шкода. Моя сестра — сука, вона з моєї хати зробила бордель. Якби лиш одного мала, а то декілька разом, як пси.
Ми сіли за стіл, випили. І тут поприходили її парубки. Стукають у вікно, кличуть її, під стіною регочуть. Мені вже не хотілося ані їсти, ані пити, ані лягати в ліжко. Роїлися думки, настрій зіпсований. Я уже не жартував, а більше мовчав. У ліжко ми  все-таки лягли, а повставали обоє невдоволені. У мене вдома знали, що ми розписувались, нас чекали. А вона не хотіла піти зі мною до моїх батьків.
— Якщо ти не йдеш, розірву цей шлюб, — сказав я сердито. І вона пішла. Але не ночувала, бо їй на роботу. Ось так — оженився, а жити нема з ким. Розбігтися? Люди засміють. Може, вдасться направити її на добру дорогу життя?
Мій старший брат працював на будівництві ГЕС, яку споруджували в нашому районі, за 18 кілометрів від нашого села. Я вирішив піти до нього в гості. Автобусів в той час не було, хоча йшов уже 1958 рік. Село Яблуниця — в закутку від райцентру. На попутний транспорт не розраховував, бо вихідні. Тож 25 кілометрів (18 — по центральній, і 7, поки зійшов із гори) довелося долати пішки. Але для солдата то не так уже й важко. Брат дуже зрадів, і після застілля сказав, що у них на ГЕС є два самоскиди, орендовані з Вижницької АТК, а шоферів нема. Місцеві не хочуть працювати в іншому районі. У моїй гімнастерці були водійські права і два карбованці. У понеділок я вирішив оформлятися на роботу. Мене із самоскидом одразу ж направили у дорожний віділ, розширяти дорогу на Чернівці. Нас було четверо водіїв і 16 жінок, які вантажили шутер вручну, — молодиці та дівчата в розквіті своїх сил. Я познайомився із шоферами, а вони й питають:
— Підкручувати спідометр умієш?
— Ні.
— Запам’ятай, ти повинен щодня писати собі 120 кілометрів з вантажем і стільки ж «порожняком». І заправляти бензину на 240 кілометрів. Економії не треба, перерозхід може бути невеличкий. В середньому 50 літрів зливай на землю щоденно. І язик за зубами. Зрозумів?
Мені показали як це робиться, і ця наука згодилася згодом і в колгоспі. Якось бригадир сів до мене в кабіну й питає, звідки я, де ночую, чим харчуюся. І я почав розповідати: а ви знаєте гору Бочків? Знаю. Я звідти. А знаєте, де залізничний вокзал? Знаю. Я там ночую. А що їсиш? Я відчинив бардачок і показав обгризений хліб і цукерки. І ти мовчав? Чому казав, що неголодний, як молодиці кликали тебе їсти? Йдемо до мене, будеш у нас ночувати. Господиня накрила стіл. Господар дістав пляшку горілки, налив по сто грамів, випили і я захмелів. Він хотів налити ще, але я відмовився. Мені показали ліжко, я помив ноги, ліг, накрився, чув, як про мене говорили. Ранком поснідали й поїхали на роботу.
В суботу я навідався додому, та не застав жінки, її брат розповів, що «любаси» продовжують до неї ходити. Ось і вона повернулася. Я похвалився своєю роботою, запропонував піти до моїх батьків переночувати у них, а другу ніч у неї. Вона не захотіла. Ну що, бувай здорова, я гримнув дверима й пішов геть. Знав, що батьки чекають мене й радітимуть, не те, що моя жінка. Я розповів їм про свою роботу. Вони сказали, що колгоспний бригадир забрав до стеблиночки все сіно зі стайні. Мама мене нагодувала, я ліг спати і спав досхочу. Вдосвіта у понеділок треба йти сім кілометрів до центральної дороги, щоб «попутками» добратися до роботи. Бригадир сказав, що я буду ночувати в нього, возитиму будівельникам каміння, пісок. Ввечері приходила його племінниця, ми жартували, сміялися, гралися, мов діти. А згодом я напросився піти до неї ночувати.
І ми стали кохатися. Наші близькі стосунки всі швидко помітили й часто підколювали, але ми на те не зважали. Вона ввечері і зранку готувала їжу. В обід ми обідали в кабіні. Минали тижні, місяці… Мені було шкода своїх батьків, які жили самі високо в горах, без моєї помочі. Вода далеко, магазин теж, дрова далеко, та й сусіди далеченько. Мені добре жити, їм погано. Навіть корову змушені були продати. Я став навідуватися до них, а відтак часто в понеділок спізнювався на роботу. Всі машини роз`їхалися, моя стоїть одинока. Мене викликав директор і каже: ти часто спізнюєшся на роботу.  Так далі тривати не може. Щось вирішуй для себе.
У ті роки скрізь були оголошення про добровільне переселення сімей у Кримську область. На кожну сім`ю, на кожного її члена давали безповоротну суму грошей, а також позику на придбання корови, житло в кредит на 20 років, 40 відсотків якого оплачує держава. Що мені залишалося робити? Жити високо в горах і працювати шофером не виходить. Залишати одиноких батьків — гріх і жаль. Тож виникла думка – а що, як переселитись? Але не самому, а з усією родиною, щоб було веселіше.
Про свій намір розповів батькам. Вони були не проти. Дала згоду й жінка, і старший брат, і сестра. Середущий брат уже жив в Криму, а потім виїхав до Абхазії. Я написав йому листа і розповів про наші наміри. Але своєї роботи ще не залишав, бо переселення мало відбутися аж  за півроку. Дружині заявив, що не потерплю зради, хочу почути її тверде слово, що буде мені вірною. В думках картав себе, що теж зраджував їй, але вона ж перша почала, якби не робила того, то і я не посмів би. Одного разу в обідню пору та молодичка, з якою я жив на роботі, взяла мою руку, поклалала собі на коліна, розправила мою долоню й каже:
— Давай я тобі поворожу. Я не циганка, але вгадувати вмію? Ти мені казав, що не жонатий, а то неправда. Ти недавно розписався, твоя жінка з сусіднього села, звати її Єлєна. Ви збираєтеся у далеку дорогу. Життя доброго у вас нема, вона гуляща. Я правду кажу чи ні?
Для мене то був шок. Звідки вона знає? Я з іншого району, спільних знайомих тут нема.
— У тебе теж був чоловік, — кажу замість відповіді.
— Я тобі не казала, що в мене його не було.
В суботу, як завше, я зібрався додому. Машину поставив на стоянку в гаражі, відчинив бардачок, дістав із книжки листа, якого написав своєму братові й не встиг відіслати. І тут мене осінило: та це ж вона знайшла листа, прочитала й влаштувала мені сеанс ворожіння! Я весело розсміявся. Згодом одержав відповідь від брата, він схвалював наше рішення про переселення. Ми продали хату, спакували найцінніші пожитки… Вдруге покидали рідний край морально легше, ніж першого разу, та й практичний досвід уже є. В товарному вагоні насамперед обладнали загальний туалет, для чого взяли виварку з кришкою, дві каністри на 20 літрів технічної води, штору, рукавиці. Окремо умивальник і тазик. Для питної води – обплетена склянка з ручкою й бутель. У вагоні має бути старша особа, яка відповідає за техніку безпеки й порядок. Старший повідомляє, скільки стоїмо на зупинці і що робити, як відстав від поїзда.
І ось ми вже в дорозі. Хто плаче, а хто сміється. Плачуть ті, хто вперше покидає рідні краї. Плачуть старі, які не впевнені, що повернуться. У вагоні по обидва боки дверей —
двоярусні нари. Праві двері відчинені, на лівих – туалет і рукомийка. Сім`ї з дітьми та люди похилого віку розташувались на нижніх нарах, молоді — на верхніх. Жінка розстелила свою постіль на верхніх нарах біля вікна. Почало темніти, і ми увімкнули свого «тепловоза». Спочатку потрохи, потім оберти збільшилися до максимальних. Мій «акумулятор» то розряджався, то заряд поповнювався, й так усю ніч. Наші стосунки з жінкою нормалізувалися, то була наче наша весільна подорож на твердих нарах під стукіт залізних коліс. Здавалося, що все погане забулося. Я став повноцінним, і, здавалося, за подорож задовольнив її.
Ешелон наближався до Кримського півострова. Невелика смуга суші по обидва боки  залізниці, морський залив Чорного моря, який омиває всі береги півострова. А далі кримські степи. Потяг уже не зупиняється, хоч би швидше кінцева зупинка! На пероні грає духовий оркестр. Скрізь вивішені плакати, машини з транспарантами. Нас із хлібом та сіллю зустрічають хористи. Начальство області та району, голови колгоспів вітають переселенців промовами. Ми заздалегідь були розподілені по районах області. Посідали на вантажівки та й поїхали до одного колгоспу Нижньогірського р-ну. Нам дали ключі від новенької хати, на складі видали продукти, з пекарні — свіженький білий хліб. Степові райони Криму потребували робочої сили.
Вранці я вийшов на трасу, зупинив машину й кажу:
— До Білогорська. А якщо точніше, то до села Васільєвка.
А ось і колгоспна кантора. Заходжу до кабінету голови, кажу, що я брат Михайла Петращука. Він у вас працював. Ми переселенці. Хочемо всією родиною – до вашого колгоспу. А професія в тебе яка? Я шофер. Добре, такі нам потрібні. Голова дав мені аркуш паперу й сказав писати заяву. Напевно, був українцем, бо носив вишивану сорочку. Він розпорядився, щоб мені дали нову хату, ліжко, аби відпочив з дороги. А першою ж машиною, яка повернеться з рейсу, можу їхати й перевозити свою родину. І от ми з заступником голови на вулиці Переселенческая. Він — фронтовик, інвалід, не має руки до ліктя. Керує легковою машиною однією рукою. В «Побєди» важіль — на рульовій колонці. Переключає передачу ліктем правої руки.
Я вибрав хату поблизу виноградних плантацій. Оглядав кімнати, стайню, все нове, покращене. Привезли ліжко, я ліг і міцно заснув. Мене розбудили посеред ночі, ми сіли й поїхали за родиною. Всі були задоволені і хатою, й селом, і особливо гірською місцевістю, бо ми ж горяни. Тут була навіть малесенька річка, для Криму це рідкість. І лікарня, і пекарня, і середня школа, і Будинок культури, і магазини. На старій вулиці біля річки — татарські хати. Татарів звідси вивезли до Сибіру. А з Сибіру в це житло переселили росіян, яким ці будівлі й майно дісталися задарма. Цікаво, що ті хати були дуже довгі, низькі і без стелі.
У Нижньогірському районі, куди нас поселили за планом, забили тривогу. Шукають по району — нема. Значить, отримали гроші й утекли. Нас знайшли, мене добряче висварили за «самодіяльність», але повертати назад не стали.
Через декілька днів біля нашої хати зупинилась «Побєда». Вийшов з неї заступник голови й каже: бери права, поїдемо в Феодосію. На чому? На цій машині. Та я водій вантажівки. Яка різниця? Мені смішно. Сів за кермо й
поїхав. Так легко нею керувати. А де ваш водій? Я його вигнав. Наступного дня чекаю з машиною біля контори, на другу годину їдемо в район на нараду. Поставив машину на стоянку. Читаю книжку. До машини підходять два мужики в цивільному, один дістає посвідчення, дивлюся – капітан міліції. Він каже: нас треба терміново завезти в Грушевку за 60 кілометрів. Скажіть голові колгоспу. Нам ніколи. Ми тобі листа підпишемо. Тебе що, в школі не вчили. В ПДР написано — надавати транспорт міліції.
Вони впіймали там якогось злодія і в кайданках привезли у міліцію. В путівці зробили відмітку, завірили штампом. Була уже ніч. Райком закритий, в ресторані голови не знайшов. Він не знав, де машина і якось сам добрався до колгоспу.  Приїжджаю до контори, голова покликав мене в кабінет і каже сердито: де ти був? Я показую дорожній лист, завірений, пояснюю. А він кричить: мені такого шофера не треба! Сядеш поки-що на «полуторку», будеш возити дітей до школи. А вдень — в розпорядження механіка автопарку! За мною затвердили «газика» — дерев`яна кабіна, гальма механічні, двигун — чотири циліндри. Я поставив тент, лавочки і 1 вересня поїхав за учнями. Треба було робити два рейси, спочатку везти молодших школярів, потім старших. І ось другий рейс, на машину чекає група дівчат із квітами, майже дорослі, такі гарні, як щойно розвітлі бутони. А всі вони, як букет – живий, незайманий, недоторканий. І його маю возити я! Одна квіточка з цього букета сідає до мене у кабіну. Посміхається і каже: до вас можна? Відчиняю їй двері й ці вісім кілометрів їду дуже повільно, щоб ця квіточка довше перебувала поруч. За десять місяців цієї роботи вона постійно їздила в моїй кабіні. Часто поглядала в дзеркало заднього виду, і я казав: ти й так гарна! І показував їй у дзеркало повітряний поцілунок. Вона весело сміялася. Потім я не раз бував у її хаті. Тато у неї був лісничим, використовував мою машину для лісництва, та й у власних потребах. Я в них часто обідав, і мені було дуже приємно, що вона подає на стіл чи прибирає.

Щастя
за третім разом

Унедiлю я пiшов до свого старшого брата. Розповiв про Крим, свою жiнку, нову хату, про те, що хочу дiтей. Брат уперше розкрив менi своє життя. Мене не пустили, каже, з вами до Криму, бо вважають ворогом народу. Але я був ворогом не своєму народу, а тодiшнiй владi. Ще до вiйни, малолiтнiм, вступив до ОУН, нам давали читати заборонену лiтературу, ризикуючи життям, ми поширювали листiвки.
А знаєш, хто був органiзатором? Наш сусiд Микола, отой, що дизертирував iз румунської армiї. А потiм мене прийняли в школу УПА. Ми вивчали не лише iсторiю, а й рiзну зброю — мiни, гранати. Сформувався загiн стрiльцiв, i нас повезли в Галичину. Ми стали готуватися до зими — копали землянки, старанно маскували їх, заготовляли їжу.
Уявляєш, брате, життя пiд землею? Вогонь розпалювали лише вночi, щоб нiхто диму не побачив. Не вистачало харчiв, одягу, дошкуляли хвороби, вошi. З настанням весни ми рушили в бойовi походи. На полi бою залишалися мертвi побратими. На нас наступали солдати, мiлiцiя, партизани, стрибки, нiмцi, переодягненi в упiвський однострiй, кадебiсти. Брат лежав на лiжку, розповiдав, дивлячись у стелю, i його обличчям котилися сльози. Нас обступили з усiх бокiв, дивом вибрався живим. Ночами навмання йшов через гори, голодний, змучений, а вдома — арешт. Пiсля тривалих допитiв та катувань “трiйка” дала десять рокiв. У сибiрську тайгу везли на вiдкритих платформах у сорокаградусний мороз. Час вiд часу вартовi в кожухах i валянках викидали замерзлi трупи. Коли нас передавали по етапах iз табору в табiр, проводили обшук одягу.
Роздягали наголяка i в рубцях сорочок шукали голку чи щось металеве. Вартовi спецiально курили, не поспiшали, знущаючись з людей, якi скакали голi на морозi, щоб не замерзнути.
Я пишу цей спогад свого брата й очам своїм не вiрю. По телевiзору показують, як “беркутiвцi” роздягнули майданiвця догола й знущаються з нього. Може, то внуки тих, якi так само катували мого брата? У тайзi бараки зробленi з горбилiв, мороз прошиває тiло, виснажлива праця, харчування — шматок хлiба й миска баланди. У двадцять рокiв брат важив 35 кiлограмiв. Отаке життя я прожив, братику, — плаче. Плакав i я. Тодi вiн встав, повитирався, дiстав з креденса пляшку, закуску, налив по чарцi й каже: випиймо за те, щоб таке нiколи не повторилося. А ти не переживай, братику, ти ще молодий, все в тебе попереду. Буде друга жiнка, будуть дiти, аби лиш мир та здоров’я. Друга жiнка — вiд людей.
Що не кажiть, а розлучення — нелегка справа. Я довго сумнiвався, мучився, запитував сам себе, чи добре вчинив. Зробив кiлька рiшучих крокiв — розлучився, побудував хату, влаштувався на добру роботу, а що далi? У недiлю прийшли до нас у гостi брат iз невiсткою та сестра з зятем i взялися за мене, як кажуть, без рукавиць: женися та й женися. А менi страшно, бо вже раз добряче обпiкся. Нарадили менi дiвчину, касирку в колгоспi, кажуть, там удома дисциплiна, по клубах не ходить, скромна, працьовита…
Подзвонив, вона мене знає й про мене знає. Я теж її бачив у колгоспнiй конторi. Говорили довго, i розмова була цiкава та легка, а про зустрiч домовитися не могли — вона казала, що мусить вчасно бути вдома. Навiть про сватання домовлялися телефоном. Послав старостiв, принесли згоду. Кажуть, хочуть весiлля. А менi його не треба. Я вже був одружений, та й будувався, грошей не маю. Вони роблять весiлля самi.
Мене послали везти з магазину товар на базар аж до Чорткова Тернопiльської областi — то 270 кiлометрiв в один бiк. Прошу свою Марiчку поїхати зi мною, є нагода купити все, що потрiбно на весiлля. Двi ночi моя дiвчина спала на колiнах у свого нареченого — старого парубка i вже не парубка. Додому поверталися щасливi, я пригортав її до себе й цiлував. Наближалося весiлля. Складено списки гостей. Кухарки печуть та варять. В тi часи не можна було вiнчатися в церквi, батюшка повiнчав нас у себе вдома. Мiй батько поставив на стiл пляшку, матушка — закуску, почастувалися. Священик був циганом, за крадiжку сидiв у в’язницi — так радянська влада насмiхалася з релiгiї. Вiн розповiдав маснi анекдоти, матюкався, лапав матушку за груди. Повернулися з вiнчання дуже пiзно. А на другий день — весiлля.
Ось уже й музики заграли. Сходяться гості, вітають нас, вручають калачі та подарунки. Я наливаю горілку, жінка подає закуску. І тут вона мені шепоче, що забагато наливаю. Став наливати менше, вона знову смикає за рукав — замало. Каже, багатим треба наливати по вінця, а бідним вистачить і півчарки. Я її гостей не знаю, усі начебто гарно вдягнені, розберися — хто бідний, а хто богач. Посідали за столи, випили, закусили, стали співати народних пісень, а там були такі слова: “Штефанови більшу мірку, бо я люблю його жінку”. Всі дивляться на мене, усміхаються, а хтось навіть підморгує. Я ніяковів, чомусь хотілося під стіл залізти.
У неділю йдемо розписуватися до Будинку культури. Я подав свідоцтво про розірвання шлюбу, паспорт. Дивно, але в ньому чомусь не зробили запису про новий шлюб. Я не наполягав. У понеділок повісили деревце. Я з нетерпінням чекав ночі, був певен, що стану в неї першим. Ось і в ліжко пора. Ти йди, лягай, каже вона, я скоро прийду, але пообіцяй, що не будеш мене чіпати. А чого? Поки що не скажу. На другий вечір те саме. І так уже цілий тиждень. Їдемо в Рідківці здавати її документи в технікум на бухгалтера. Її батько й каже: поки не вивчишся, дітей щоб не заводили. То ось у чому рiч! Вона виконує волю батька, а не мою. Десь аж через місяць я домігся свого. І був обдарований її дівоцтвом. Я готовий був носити її на руках. А невдовзі й інша радість — у неї затримка, мені довелося подавати їй тазика. Радість ще більша! Та про вагітність дізнався тесть.
На другу неділю по весіллі, як належиться, йдемо до моїх батьків.
Тесті, моя Марічка ще не були в нашій хаті. Мої батьки дуже раді, приготувалися до зустрічі дорогих гостей. Тестеві сподобалося місце, на якому я побудував хату. Напевно, то було єдине, що йому взагалі подобалося. Приходжу з роботи з чистими руками, він дорікає: ти що, не брав сьогодні молота до рук? На другий день приходжу з брудними руками, він знову невдоволений: у тебе нема мила в кузні? Одного разу Маруся не прийшла з роботи додому. Питаю — де вона. Кажуть, повезла зарплату в гори. Коли не прийшла й наступного вечора, я став допитуватися й почув, що вона хвора. Де, в лікарні?
Замість роботи пішов я вранці до магазину, накупив усього й поніс хворій Марічці. Що з тобою? Та нічого, скоро прийду. Я думав, що вона на збереженні, а з’ясувалося, що моїй жінці зробили аборт. Я місця собі не знаходив, плакав iз горя, не міг працювати, впав у той стан, коли людині вже нічого не треба. Вона виконала волю свого батька! А де ж власний розум, почуття материнства, врешті-решт страх перед гріхом?
І знову батько заборонив їй жити iз чоловіком, допоки не отримає диплома. Нащо тоді заміж виходила? Місяців через два Маруся знову захворіла, тепер направду, мені доводилося перевертати її на ліжку з боку на бік. То тривало так довго, що її мати пішла до ворожки. Та знала мене, тож сказала, що Марічці пороблено, нібито моя перша жінка то зробила, і якщо вона мене не лишить, то піде на той світ. І в це повірили. Ставлення до мене в цій сім’ї дуже різко змінилося на негативне. Я став випивати від такого життя. I якось менi, п’яному, захотілося з’ясувати стосунки. Тесть мені й каже: “У мене одна донька, і я не хочу, щоб вона пішла через тебе в сиру землю”. Наче підмінили й мою Марічку. Якось вона довго радилася з батьками, а тоді заходить у нашу кімнату така холодна й неприступна. “Доки так будемо жити, жінко?” — питаю. “Як тобі щось не подобається, то можеш іти”, — відповідає. Я увімкнув світло, взяв свій одяг, скрипку й пішов у темну ніч. Розбудив брата, все йому розповів, а вранці повернувся до своєї хати.
Цікавий збіг обставин, що згодом стався майже водночас. Моя перша жінка вийшла заміж. Друга отримала свого диплома й також влаштувала своє особисте життя. До речі, її чоловік не витримав пресингу тестя i дуже його побив, за що отримав два роки. Коли він повернувся з колонії, його назад не прийняли, їхній син фактично зростав без батька. Я залишив кузню, отримав нову машину і знайшов собі третю жінку. Наче на всіх нас перестало діяти якесь прокляття.
У нашому гаражі працювала на малому колісному тракторі дівчина, яка закінчила технічне училище широкого профілю. Вона мала диплом і тракториста, і комбайнера, здала ще й на права мотоцикліста. Ну, майстриня на всі руки! Її старенький тракторець заводився від троса, i вона не раз просила мене допомогти. А що мені за це буде? Сміється. Даю їй ключі одною рукою, а другою ловлю за пальцi й не відпускаю. Пробую жартувати. Дивись, попереджають шофери, щоб по зубах не дістав, як декотрі. Дівчина була норовиста, близько до себе не підпускала, й мені то подобалося.
Якось осмілів і запропонував їй зустрітися ввечері. Погодилася. Я взяв вино, цукерки й крок за кроком ми пройшли вісім кілометрів аж до моєї хати. Випили винця, я думав буде щось навзамін, та ні.
На світанку я її відпустив. Наші зустрічі тривали. Вона вже знала про моє життя, що мав дві жінки, що на п’ятнадцять років старший за неї. Для мене то була перша дівчина, котру вибрав собі сам. І вона дала згоду стати моєю. Після реєстрації шлюбу я став її першим чоловіком. А згодом був винагороджений найбажанішою звісткою про те, що стану татом. Раділа вся моя родина. Я не міг дочекатися свого щастя, клав руку жінці на живіт і слухав, як рухається моя кровиночка. Цілував її через живіт, щось говорив до неї й дуже переживав, як вона вибереться на білий світ. Далеких рейсів більше не брав, машину лишав удома, чекаючи команди: “Вези”. І коли почув її, то стрімголов повіз просто в райцентр. А там не хочуть прийняти, кажуть, ви маєте в Усть-Путилі досвідчену акушерку, чого було до нас їхати? Вертайтеся туди. І жінка хоче ближче до дому. Довелося їхати назад. Підняв на ноги увесь наш фельдшерсько-акушерський пункт, вони мене виганяють, кажуть, їдь додому, ти тут не потрібний. Поїхав, та не спиться, о четвертій ранку знову під дверима, а мені кажуть: “Вітаємо, татку, у тебе донечка!” Я всюди возив їх із собою, пелюшки сушили на радіаторі.
Ми були такі щасливі. Ось наше маля вже сидить, ось повзає, ось робить перші кроки, говорить перші слова… Це така радість! А потім я захотів сина, i моє замовлення було виконане. Я з радості пригощав у буфеті всіх, хто там був. Згодом народився ще один хлопчик, і жінка сказала: досить. Ми обоє раділи за дітей, обоє за них переживали, обоє доглядали.
Мені дуже хотілося, щоб син став музикантом, і, як він підріс, я сказав йому про це. Син зрадів, і ми поїхали з ним у музичну школу. Там його прослухали й зарахували. Ми купили хлопчику баян, і на академконцерті він зіграв і заспівав пісню “Наташка”: “А я, а я хочу опять по крышам бегать, голубей гонять”. Я слухав і плакав вiд радості. Всі плескали моєму синові, хвалили його, для батьків, напевно, нема більшого щастя. У вихідні син ходив до сільського Будинку культури, де грав на ударних та електроніці.
Про це дізнався вчитель музичної школи й дуже сварив мене, і я одного разу відлупцював сина, про що тепер дуже шкодую. Він закінчив не лише музичну школу, а й культосвітнє училище, завідував клубом, грав на весіллях. І паралельно здобував фах водія.
Призвали до війська, запросив батьків на прийняття присяги в Одесу. І я поїхав. У тому місті жив із нашого села Микола Попович. Я пішов до його сестри, взяв Миколину адресу й вирішив у нього зупинитися, як прийме. Микола дуже мені зрадів. А як мені пощастило, бо від його хати до синової військової частини — метрів сто. У той вечір мені не дали змоги зустрітися iз сином, зарано приїхав. Але наступного ранку пропустили в частину. Солдатів готували до присяги як до параду. Ось марширують дві роти, батьки вдивляються в обличчя, шукають своїх синів. А де мій Івасик? Он він, якби не махнув рукою, нізащо не впізнав би.
Рота, стій! Півгодини на побачення, й Іванко вже біля мене. Не так давно поїхав із дому, а наче вічність не бачилися. Після присяги нас, батьків, посадили в автобус і повезли показувати всю господарку частини — техніку, зброю, підземні ангари для літаків, а також поля, де солдати вирощують хліб, овочі, худобу, навіть кролів під землею, у норах. Такого за радянських часів не було. Командир пообіцяв нам відпустити наступного дня синів на вісім годин. Нас розмістили по кімнатах, і вже вночі до мене прийшов син, я дав йому гостинці з дому, й вони в казармі відзначили прийняття присяги. Мого сина командир частини вибрав собі за шофера, і він усю службу його возив. Демобілізувався у званні старшини. Я питаю: ти що, купив ці погони, а він образився, показав мені посвідчення.
До молодшого сина поїхала до Харкова на прийняття присяги жінка. Настав час дітям будувати власні сім’ї, народжувати своїх дітей, навчати їх, виховувати, і вони робили це не гірше від нас, їхніх батьків. Ми ними пишаємося. Я багато прожив, немало помилок наробив, але ні про що не шкодую. Так, я не нажив великих статків, але моє багатство не в них, а в дітях і внуках, у тому, що вони мені рідні не лише по крові, але й по духу. Я горджуся, що повернув своїх батьків на рідну землю, що був біля них, коли помирали, що гідно поховав їх за церковним обрядом, упорядкував їхні могили. Я радий, що, попри свою малограмотність, керував автоматизованою технікою, людьми, що люблю музику, людей, природу, Бога. Що люблю свою державу Україну, свій рідний край Буковину, гори, ліси та річки, звірів і птахів, усе, що мене оточує, все, що створено нашим Творцем. Я радію, що в такому віці ходжу пішки, працюю, беру участь у церковному житті. Залишається просити в Бога миру для нашої країни, здоров’я для всіх людей.

Також читайте:

Замогильне життя (Життя після смерті). Михайло Коржинський Гуцульщина і гуцули в творах Івана Франка. Оповідання з гуцульського життя Гуцульщина і гуцули в творах Івана Франка. Як Юра Шикманюк брів Черемош