«Горицвіт — квітка гірська». Част. 3. Богдан Радиш-Маринюк
Наступний день, а це був понеділок, видався похмурим. З Чорногірського хребта пливли холодні хмари. Вони пливли так низько, що здавалося, зачіпають вікна хатини… Парасці чомусь було дуже гірко, але вона не могла зрозуміти, чому?.. Здавалося їй, що груди привалені великим каменем. Вона сиділа на своєму маленькому стільчикусеред більших і менших книжок, що наче дивилися співчутливо на неї зі всіх боків. З різних фотографій — що сама робила й сама обрамлювала нехитрими рамками з грубого картону, котрі сама й змайструвала — дивилися знайомі обличчя, гори, дерева, квіти. Великий павук, що тепер перемістився аж під саму стелю, не рухався і з сумом дивився на господиню помешкання… Вікно почало пливти назустріч хмарі, що пробігала дуже низько. Долівка разом з книжками, різними паперами, навіть, стільчик під Параскою попливли… Параска правою рукою потяглася до паперової коробочки, що була на грубці, де були сухарики, а там — порожньо… Порожньо…
Ті ікони, що Параска поофірувала церкві, сподобалися багатьом. Багато хто хотів би був мати такі ж у себе в хаті, особливо — у новій, якщо таку вдавалося тоді збудувати. Люди, хоч і зрідка, коли в хаті вікна не були заслонені чорним, приходили до неї, до художниці Параски, аби вона намалювала для них образи святі:
— Намалюйти, будьте такі чємні та добрі мені два образочькє, єк унашій церкві… Але, аби були такі самі… Бо тотьи, шо ви подали у церькву то дуже уже файні, Парасочько, аби вам Бог дав здоров’єчько… А я вам заплачю, шо скажити… Файно заплачю… Лиш би ви ньи барилиси, Парасочько, чємні …
— Я за гроші образів ньи малюю, — відповідала на то Параска, — а так… За простьибі… Помолитеси за село наше, за людьий немочьньих… Тьий — усе!..
Не відмовлялася малювати всім, хто просив, бо думала собі: «Може, то так Бог мені призначєв, аби я малювала… Може то Бог дав трохє того талану, аби я малювала тьий славила Єго… Може, то Господь приділив мені таку долю, аби я так робила, шоби у кождий хаті молилиси, єк старі, так малі… Аби навіть у найбіднішій хатчєні були с’єті образочькє. Аби молилиси за Мир Божий, за земличьку свою рідну, за небочько та сонєчько таке красне, та красне…»
На випроханих колись і тепер, або зароблених колись і тепер, малих і більших шматках домотканого полотна навіть зі старих, зношених сорочок, або зі старих міхів, натягнувши на підрамник, малювала святі образи, поміж іншою, творчою роботою… Малювала, бо думала собі: «То гріх видмов’єтьи, єкшо людьи просє… То — гріх…» Малювала не лише на полотні, але й на картоні, або на цупкому папері, якщо такі були
під руками… З’являлися очі святих, або невеличкі сюжети з Євангелія… Художниця настільки була захоплена цією улюбленою для себе роботою, що навіть не помічала, при заслонених вікнах, коли ніч, а коли — день… Очі Ісуса і Матері Божої, що з’являлися від доторку олівця і пензля, були такими лагідними, добрими і світлими, що Параска навіть подумувала про те, що її рукою водить Всевишній… Може, тому людям так подобалися образи-ікони з-під руки Парасчиної, що в них було так багато доброти й осяяння. Малювалося захоплено й заповзято, а головне — з якоюсь особливою ніжністю й добротою. З раннього ранку до пізнього вечора пензлики «купалися» в туші, гуаші, акварелі, наносячи потому;легкі півтіні, півтони на полотно, або на картон. З раннього ранку — до пізнього вечора… А від пізнього вечора до пізньої ночі писалося, писалося, переписувалося наново. То була велика, жертовна праця, деколи зовсім без відпочинку, праця для добра, краси…
Геть-геть потому майже у кожній криворівнянській хаті, в багатьох домівках навколишніх сіл, з’явилися ікони з-під пензля цієї самобутньої художниці-самоуки Параски Плитки, що саме в цей час додала до свого прізвища, оспівану в легендах карпатських назву квітки-горицвіт… Параска Плитка-Горицвіт… Без цього імені була б неповною уява про гуцульсьську верховинщину, про дива цього краю…
Параска роздавала своїмалюнки, маленькі й більші рукописні книжечки, навіть ікони, коли знала, що той, чи та, котрій дарує свої ікони, бідна людина, як і Пара-
ска, і, як і Параска, — побожна… Бувало, що хтось із чемности приносив художниці в подяку за намальовану іконку трошечки домашньої бринзи, або кілька пригорщів кукурудзяної муки: «Парасочці на кулешку». Якщо хтось і приносив, то клали у сінцях, за дверима, аби Параска не бачила того приносу, аби не сердилася… Якщо хтось приносив житнього борошна, або пшеничного разового, то міг дати тото в руки Парасці, бо вона з того борошна потому собі робила клей для книжкових справ…
Цього разу Параска складала листки відразу для трьох великих за обсягом, як і перша, книжок. На невеличкому столику, що був і обіднім, і письмовим, і прийомним, бо Параска не раз пригощала відвідувачів її оселі своїми славними сухариками й запашним чаєм, лежала під відром з водою, під підставленою дощиною, тверда й масивна обкладинка для одної із книг. Збираючи блок четвертої за порядком, великої рукописної книги, Параска думала собі: «Адьи завтре, або позавтрю озмуси за вишитє… Так давно-сми зачєла… Тьий усе нима коли вишиватьи далі… Так шкода, шо… Бо то так антересно робитьи тото вишитє… Єк Бог поможе… То хтос мудро сказав, шо зміна роботьи, то так само файньий видпочєвок… Траба роботьи мінєтьи… Тьий тогдьи лекше буде шош зробитьи. То хтос мудро тото придумав… Моя мамка так уміла, тьий мене з Васютков того учєли… А дєдя хіба ньи вчєв?.. Та то ньи раз великьим молотом били-сми по геш білому жилізу, аби помочє дєдьиви у ковальстві. Васюта, може менше була до того охочя, а я… Дєдя тогдьи, єк я шшє гет малов
була, казав мені, шо викує з черленого місєця мені пидкову файну… Аби я шєслива була… Одну — мені, одну
— Василинці… Дві пидкові викує… Тьий потому забув, шо казав… А над дверьми кузні такє була прибита пидкова… Може для нас обох видразу, бо кождій ни було коли коватьи… Я добре пам’єтаю тоту пидкову… Ого! Давно уже тої кузні нима… Тьий докє я була у тюрмі… То й тота пидкова загубиласи… Адьи, то ньи лиш пидкова годна загубитьиси… То і шєстє загубитьи мож…»
— згадувала й міркувала над спогадами своїми Параска.
В одного різьбяра з околиць Яворова, що навідався до Парасчиного помешкання, бо казав, що багато чув про неї, і йому дуже хотілося раніше бути у її хаті, та — не смів… Так от у того різьбяра Параска попросила помочі, бо дуже-дуже хоче навчитися різьблення у дереві, але…
— Ви хочіте матьи фучьок?.. Ий! Та я вам подам! Подам, аби ви довго ньи ждали… Е, та це я вам подам, Параско Штефанівна… Єк лиш буду у Криворивньи, то
— видразу…
Яке було приємне здивування, коли у неділю під вечір, того таки тижня, той ще зовсім молодий яворівський різьбяр, приніс Парасці в подарунок славнозвісний «фучок» для різьблення, а в додачу — ще й два круги з яворини, аби Параска пробувала на них різьбити.
— И-и-й! Дєкую файно, шо ньи забули-сте… А шо я маю заплатитьи за тото?
— Ай!.. Різбіт на здоров’є, Параско Штефанівна!
Най Бог помогає!.. — сказав, та й побіг вдолину, до головної дороги.
— Най і вам Бог помогає!.. Уже з порога, вдогін тому різьбяреві, понеслися слова подяки.
Поки що за різьблення не бралася, хоч дуже кортіло спробувати і це ремесло.
Коли, через багато днів і недоспаних ночей були готові ще три великі книги з твердими обкладинками, в Параски вже не було сили навіть сухарик досягнути з коробки, що цього разу в тій коробчині був уже…
«Ий! Та най буде назавтре…» Помолилася і… Спала, напевно, довго тепер, бо коли прокинулася, то сонце крізь чорне полотно проціджувало в кімнатку далеко не перші промені…
«Ги-й!.. Шо би той сон, адьи, міг значєтьи?.. — думала Параска, сидячи ще на ліжку — шо би то могло значєтьи?.. А хто й’го знає?.. Казав ньи раз дєдя, шо єк ньи спитси, то і ньи сньитси…» Параска запам’ятала свій сон навіть у деталях. Якби в тому була її сила, то могла би «прокрутити» все заново в тому сні, до дрібниць… А снилося Парасці, що вона йде широкимшироким пшеничним полем. Йде таким широким полем, що видно обрії, де золоте колосся зливається з синьо-золотим небом… Снилося, що йде вона неширокою польовою дорогою, а золоте, повне колосся хилиться до неї з обох боків дороги. Колосся пшеничне таке золоте та ясне, що аж очі сліпить… Параска протирає очі й бачить, що недалеко від неї вже назустріч іде жінка з дитятком на руках. Жінка в довгій голубій одежі з широкими складками. А над головою — золотий німб… У дитяти голенького, що сидить в неї на руках, теж золотий німб над голівкою… «Матьи Божя з дитьинков, з Ісусиком…» — подумала Параска. Коли та жінка, підійшла ближче до неї, то впізнала у тій, що здалася їй Матір’ю Божою, дівчину-галичанку, що колись давно, по дорозі в спецтабори, під Уралом, конвоїри викинули мертву в глибокі сніги…
— Василинко!.. Це — тьи?.. Тьи жива?.. Та тьи тогдьи три дньи мертва лежєла на нарах… Ми ньи змогли тьибе уратуватьи… Ми з тов дівчінов, шо з-пид Львова, все робили, аби тибе спастьи вид смертьи… Простьи нам!.. Ми усе робили, аби… А тьи ньи умерла? Тьи — жива!.. И дьитьинка жива… Ой!..
— Як видиш, Парасочко: і я — жива, і дитинка… Пізною весною, коли сніги над нами зникли… Ми усі тоді ожили… Усі, кого тоді сніг поховав… Ми усі — живі, Парасочко… А я тебе хотіла попросити лиш одне: піди у Галич — то відси недалеко… Та й скажи моїм таткові та мамці, що ми живі… І я, і дитинка моя… Ми живі!.. Сама видиш… Але ми до них не приїдемо… Ніколи не приїдемо… Вибачай, Парасочко, що я так сказала… Не передавай їм, що ми не приїдемо до них… Ні-ні! Не кажи того… Бо як буде Святий вечір, та й зійде над Дністром у нас перша зірничка, то ми прийдемо до них у гості… На Святу вечерю най нас чекають… Най у мисочку трошки пшенички з маком покладуть… Із медком… Я любила малою пшеничку з маком та й медом… Та й моя маленька також любить… Скажи їм… Скажи… Та свічечку най засвітять… Та й за нас помоляться… І за тих, що… Я знаю, що ти, Парасочко, лишилася сама тепер… Що тобі, трудно… Як Бог дасть, я тебе візьму до себе… Тут тобі буде добре… — сказала ці останні слова і зникла з-перед очей, навіть не попрощавшись. Зникла і — все… На тому Параска і схопилася з ліжка…
І ще довго не могла «перейти» зі світу того, що приснився, у світ реальний. Перед очима так виразно стояла картина з густими, золотими пшеницями в полі, котрим щойно йшла. І дівчина-галичанка з дитиною на руках перед очима Параски… «Я тебе візьму до себе…»
— Шо би то значили цисі слова галичянкьи?.. — думала Параска, сидячи після яскравого сну на ліжку,
— шо то значєло би?.. Але, єк казав дєдя: єк спитси, то і сньитси… А до галичяночькє Васюткє николи ньи запізно… Лиш би тотьи роботьи скінчєтьи усєкі… Тьий…»
Параска ще довго, тиждень, або й більше, йшла, здавалося їй, тою неширокою дорогою межи золотими пшеницями. Йшла…
«Траба, Парасочько, квапитьиси, — мовила сама до себе, — траба… Траба… А тьи, Парасочько, сидьиш собі на лужечьку тьий сон крутьиш у пам’єтьи. Та, ніби, и тото траба… Усе траба, докьив жива людьина…» Того дня, під вечір, над Чорногорою мідним, аж геть червонуватим дзвоном задзвонило сонце. Разом із сонцем задзеленчала на отавах перша вечірня роса, перекликаючись зі дзвоном косарів, що то тут, то там поправляли свої гострі коси. Трохи згодом над горою, що темніла після заходу сонця, задзеленчала зірниця. Вечірній дзвін… Від легкого вечірнього вітру, падали на землю із дзеленчанням сріберні краплини… Майже ідилія…
«Єкьий голосньий цей вечір, — думала Параска, — а єк файно земличька красна пахне… Так живо та срібно нигде водьи ньи біжут, єк тут, у наших горах… Хто то годин описатьи тьий змалюватьи? Нигде так приєзно вітер ньи чєше кучєрі хмарам, єк тут… Боже-Боже кілко жию тут, а краси цеї ньи можу напитьиси… Завтре, єк Бог даст дочєкатьи, траба спробуватьи різбитьи… То має бутьи дуже антересно тото робитьи… Ньи вмію шшє, але, єк казав мій дєдик: «Ньи свєтігоршкє ліплєт…» Зможу, зможу и я… Коби уже до завтре дьиждатьи, то… А шшє, єкби то гладунчікє всєкі навчєтиси робитьи из глиньи… То би було… Навчєлабиси… Лиш траба матьи у хатчєні той кружок, шо на нему мож виточюватьи тотьи гладунчікє… А зазулькє та й коньикє, тьий фігуркє всєкі мож і без того кружечька робитьи собі… Тьий по тому дуже проситьи, аби у цигольни тото випалювали… Усєке хочіси запробуватьи, бо то дуже файно… Єк бих могла, то всі гори би убрала у срібні зірньичькє… Хоть в’ни і так у тотьи зірньичькє убрані, навіть и типеречькє… А єкби тоту красу усу на скрипці годен зигратьи… Є людьи, шо вміют тото, але то Богом вибрані… Але шшє на скрипці цису красу маю навчєтьиси гратьи, хоть би шо… Коби то людьина жила так довго, єк, кажут, жиє ворона, то тогдьи и то, и то би змиг зробитьи тьий научєтьиси… Але траба, єк ворона, житьи зо триста років… Тогдьи людьина ньи квапилабиси… То мож би багато… И-й! То и так мож… Але траба квапитьиси, тьий мож багато доброго учєньитьи у житю…»
— мислила, а водночас і мріяла цього вечора Параска, слухаючи передзвін косариків, що горбами й долинами дзвонили об росу, кладучи у різних місцях горбів валок за валком скошеної отави. Мріялося-розмірковувалося того дзвінкого вечора недовго… У глухій тепер тиші хати, при заслонених вікнах, при тьмяному світлі лампи, при холодній плитці грубки, де стояла тепер порожня коробочка від сухариків, чути було, як перо під орудою Парасчиної руки, почало виводити акуратними буквами назву наступної оповіді, а потому й увесь текст тої оповіді, переносячи його з чорновика на чистовик: «Єкос то так трафилоси, шо на саміські розийгри — присвєток пишов хлоп у ліс назбиратьи трішнику, аби було з чього ватеринурозчідьитьи… Йшов, йшов лісом, ти й, може шшє й глипав по джєморєчю, ци дес ни стьирчіт гриб, або лисичька, таже кортєче тото из сметанов спорідьитьи, ти й стрункуватьи, єкби й мало бутьи. Але, єк зайшов у глибокьий джємір, шош’му си показало инче. Але таке интересне, шо з віків такого ни видів, хіба, шо чув вид людьий. Таже уздрів, єк дівчєта данцуют ти й співают. А такі файні, та зібрані так файно, шо геш кортіло на це кулко дьивитьиси. Дівивси, дівивси, а нарешті думка му сплинула. Ану шош спробую. Кортіло би ймитьи одну дівчіну. Надумавси, шо роззує постоли, ти й буде мотатьи ремені на одну ногу, ти й на другу, аби обпутатьи ноги. Єк думав, так и зробив. На цисе усе лісни задьив’єлиси, ти й, коли хлоп зверх усу обув у стропу, ти й ніби-то пишов водьи питьи у потічьок. Лишень схиливси, а одна з дівчєт лиш, швирк ид тьим постолам, ти й шубовсть ногов у постів, одну ти й другу. Єла обмотуватьи ременями. Єк уже
обмоталаси, а чьоловік лиш прискочів ид ній, ти й за фустьину из голови мац, ти й ту фустьину в кишеню. Розмотав ноги бісиці ти й пускає. А гадаєти, шо пишла вид него? Ийде! Ни пишла! За фустьинов пишла геш ид хаті бо просила, аби податьи. Єк прийшла ид хаті, чьоловік ни квапивси виддаватьи фустку, практикував, шо то буде дальше. А бісиця взєласи до господаркє. Так ґаздувала, єк першя-ліпшя ґаздиня. Пораїласи в хаті, в городах робила… Лиш збанована була, шо фусткє нимає голові, ти й ни показувалась дуже в людьи, встьидаласи з непокритов головов. Делі наспіла весна, пишли обоє у поле оратьи та сієтьи. Але поналітала воронія, ти й так кранкают одна вид другої, геш криз вуха промикаєси. Осердьило цисе господаря, єв проклинатьи. А бісиця пидсміхнуласи так, шо хлоп заздрів… Ти й ни міг ни запитатьи з чього ціритси. «Ий — каже лісна, — єк подаш фустку тогдьи скажу». Але знов пофторенє. Лишень з зазулев. Закувала зазуля, а хлоп здоймив капелюшину ти й перехристьивси так шшіро, шшє й каже:
«Богу дєкуватьи, шо сми, вчув тє цего року!» Лісна такє засмієласи. Хлоп знов допитуєси: «А з чього тобі смішно?» Лісна каже: «Єк подаш фустку, скажу». Хлоп далі прахтьикувавси. Кілко шо робив, то лісна підсміхалася. Делі єму до серця прикочюватьиси єкес жєлуванє. Ти й, нарешті, узєв тоту фустку из комори ти й подав біді. Так си, сарака, утішила, шо геш заревіла. Зьила тоту фустку, ти й завила на голу. А хлоп такє уздрів, шо це ни жерт, и молодьиця хочє плай згрузитьи?.. Єв розпитуватьиси, чєго уна пидсміхаласи кожний раз, єк були у поли. — Таже фустку смих тобі виддав? Бісиця нагадала ти й каже: «Таже смих смієласи з тебе, бо ти дурний. Воронки єк кранкали, то просили Бога за здоров’є твоє, шоб прожив шшє рік вид року ти й сіїв на весні, а з цего врожаю буде тобі ти й їм. А, коли зазуля кукала, в’на просила Бога, аби ти ни діждав бірше весни, а ти так милосердно христивси. Так, єк з тебе ни смієтьиси?»
Хлопови було дьивно з цего всего, звідкив могла знатьи про все цисе лісна? Отак собі наговорилиси, ти й кожде у свою дорогу. Хлоп до господаркє, а лісна у дебри відків прийшла. Таже знов, відей пишла до своєї клюмпи. Співатьи ти й данцуватьи на Розійгри. «Так!»
— усі підтакували, хто лиш зазівнув збокy. Бо слухали цеї комедії, єкби медом намастьив…» Дописавши до кінця цю оповідь, Параска подумала трошки, хоч вже й думати було несила, і над текстом цим, що був на кількох листках, поставила назву оповіді: «Лісна бісицявідьма». Перо випало з Парасчиної руки… «Ий! Доста на согодне…» — подумала Параска, наче тим зверталася до пальців отерплої від писання руки. «Доста»… А ножиці, що лежали на столику, просили: «Візьми нас хоч трошки!.. Візьми, хоч на пару хвилинок! Ми будемо слухняними… Ти нас уже пару днів у руки не брала… Візьми!..» І стомлена рука потягнулася до ножиць… На долівку знову посипалися чудернацькі зірки-зайвини білого паперу, а в іншій руці зоставалися витинанки…
Наступного дня ранісько, перечитувала ще раз переписану вночі оповідь «Лісна бісиця-відьма». Вона кожного разу так робила, щоб не допустити «блуду»…
Параска підійшла до вікна, розслонивши фіранку, відчинила його навстіж: у хату повіяло ранковою прохолодою, настояною на густій смеречині. Внизу, головною дорогою, що йде через село в гори, задзенькотіли, загриміли заліззям два причепи лісовозів, що були порожніми. Ранкова луна від дзеленчання того відбилася від навколишніх гір так сильно, що Параска подумала:
«Адьи, розбудьили звіринкунивиличьку, або й дрібоньку, шо спала собі, коло свої мамкє… То такьий брєзкіт, шо мерця би розбудьив, ньи то шо… Але то уже звіринка звикла до того… І людьи звикли, бо то — і вночє, і у дньину… Лісочьок наш вивозі… Вивозили людьий наших… А то й лісок вивозили… Тьий дорешти вивозі… Скоро і звіринка ньи буде матьи де сховатьиси, аби єк дилеко у ліси ньи ховаласи… Ого! Уже гори наші лісові гет полисіли… Гет… Усе живе повигибає, усе… Навіть тотьи бісиці лісні загинут… Тьий оповідкьи про ньих усєкі, шо людьи додумували собі… А кілко всєкьих повісторьок та легенд тає у собі цисі гори… Може і тота красна Вірочька, шо, адьи, цвіт папоротьи мигом зацвитає у лісах передь самого Ивана… Мигне тьий дьивишси, а єго вже нима… На другий рік до Ивана траба зачекатьи, аби знов зацвила та квіточька, котрої нихто ньи видів… Ніколи ньи видів… А єк мудро ліс нарожував тотьи легендочькє гірскі наші файні та поетьичні… Все тото из правіку тримало гуцула на світі, робило єго житє окрашеньим тьими квіточьками, шо лиш миг цвитут у лісі… Лиш — миг. Та то і житє люцке на цему світі то — лиш миг… А де тотьи лісовиці тьий мавочькє будут косочькє чєсатьи при місєчькови, коли гори голі зроб’єси… А людьи гирскі шо варт без ліса? Шо варт?.. Тому гуцул такий прудкьий та кмітливий, шо гори тьий ліси єго научєли… Казав хтос мудрий, шо вовка ноги годуют… А гуцула шо годує? Та ліс єго годує… И афинка єка, и ґоґодзи, и грибочькє всєкі… А — деревочько?.. Та в’но: и типло, и захисток, и… Ануз чього коновчєни зробитьи, ци цебрики, ци бербеничькє, навіть, лижечькє, ци дирив’єнкє до кухні… А тотьи ракви та рамкє, та мисочькє повирізблювані, та шшє куферкє всєкі, шо ньими світ увес замилуваньий… Тьий за тото світ знає наші гори тьий людьий, шо тут жиют з правіку. Тьий нашу культурньицку справу знают за то… Тьий милуютси тьим, шо гуцул уміє такє дьивуватьи тьим, шо виходьит з єго рук… Та навіть хрест на могилку, ци домовинку — деревишшє нихто без дерева тут ньи змайструє… Гуцула усе житє у горах провадьит деревинка… Навіть деревце до весіля без смерічкє ньи обходьитси… Шо гуцул варт без ліса?.. А вирубают ліс, то й гуцула пид корінь пидрубают… Але хто то хочє знатьи?..»
Зачинила вікно, заслонила його чорним полотном і взялася до своєї, такої звичної, а іноді й незвичної, роботи. Неоплачуваної ніким, забираючої останні сили…
— А ви про Катерину Білокур чули коли-небудь, пані Параско?.. — з притиском на слові «пані», запитав якось влітку один львівський художник, що побував у Криворівні, й принагідно завітав до неї. Зайшов, бо багато-хто йому розповідав, навіть там, у Львові, про цю обдаровану, з унікальним талантом людину…
— Ой, саракі, відьий чюла трохи шош… — відповіла Параска.
— Я чому вас про то запитав?.. Знаєте, то такий унікальний самородок: славна наша Катерина Білокур… Її доля близька до вашої, пані Параско, її талант так само, самородний… Вона ніде не вчилася малярства, а створила такі картини, що світ ними захоплюється… Є такий всесвітньо відомий, великий художник Пабло Пікассо… Так от він дуже-дуже високо оцінив живописні картини Білокур… Вона — знаменита художниця, хоч і не мала академічної художньої освіти. Вона була також самотньою… Все своє важке життя прожила у селі, не маючи сім’ї власної… Прожила в самітности й убогости, маючи золотий, самобутній талант, навіть, якщо хочете, геніальний талант.
Багато між вами і цією художницею є спільнот… Я хотів би, аби ви мали хоча б репродукції талановитих, геніальних її картин. Я надішлю вам, з вашого дозволу, листівки з копіями її картин. Ви будете зачудовані ними… Та й ті репродукції легко знайти майже у кожному райцентрі. Мабуть і у вас в культмагах вони є… Але я вам надішлю…
Параска, нe чекаючи листівок від того львівського художника, через сестру Василину, що часто бувала в Косові, придбала собі ті листівки, де були репродукції картин Катерини Білокур і коротка її біографічна довідка. «Ой дєкую тому художньикови, шо нарозумив мене матьи тоту красу у себе у хаті… Може, Катириночька и вірші писала?.. Бо тотьи, шо талановиті до малюнку, вньи до всего мают замилуванє», — думала Параска,
багато разів переглядаючи дорогоцінні для неї листівочки…
А тим часом, переглядаючи другий, чи третій раз листівки з живописом Білокур, Параска думала: «Єка то велика українска земля… Дес там, дилеко вид Карпат, такє була жінка, шо, видьий, думала, єк и я, жиламучіласи, єк и я… А світ цей хотіла зробитьи ліпшим, смирнішим, побожнішим, файнішим. Катирина… Файне имнє… А то, шо в’нa робила, то, єк жила, хтос из людьий думав, шо то — дьивачька в’на… Нихто ньи міг урозумітьи того, шо та людьина вартує межи людьми у цему світі… То так світ єкос покривлений, шо добро, милосердіє, — то ніби дьивина єкас… Докьив одньи малюют світ казковий тьий видумуют собі крила, єкьих ніколи ньи буде, але з єкими лекше житьи, инші убирают себе, свою хату у золото… А тьих, шо видумуют кольорові крила та ньиіснуючі дива собі придумают, чьогос, називают дьиваками… Та земля крутьитси ньи вид того, шо хтос насілєє на себе золота усєкого, тьий на золоті спит, тьий укриваєси золотом, а крутьитси земля вид того, шо є такі люде, єк Катирина Білокур, тьий…»
Так було часто… Коли робилася якась, може, чисто механічна робота, як наприклад, складання листків у книжкові блоки, або склеювання, чи зшивання їх, або… То Параска давала волю своїм мислям, деколи записуючи потрібне їй. Так було й тепер, цього підвечірка, коли Параска сиділа на своєму стільчику і гладила, кожен листок нової книги, укладаючи їх докупки. Гладила листки, списані нею, аби потому погладити ніжно свою наступну книгу, що назве її «дитинкою»… Так-так, кожну свою чергову велику книгу Параска називала дитиною і чисто за звичкою, чи що, колисала її на колінах, мов народжене дитя… Менші за розміром рукописні книжки, коли вони з’являлися на світ, називала онуками, ще менші й зовсім маленькі книжечки її, називала правнуками любенькими. Дивацтво?.. — Так! Дивацтво?.. Ні, бо цим Параска відганяла, розганяла свою чотиристінну самотність…
«Ой, єка велика родьинка моя!» — тішилася не раз вона, дивлячись на свої рукописні, саморобні книги, книжки і книжечки маленькі. За цими книжками стояв величезний труд розуму й рук, бо у кожній з них можна було знайти коштовні перли її мислі, її й народної мудрості, дорогоцінні скарби гуцульського фольклору, народної філософії, психологіїі споконвічної народної педагогіки… Листок за листком. Листок за листком…
А на столику, крім усього іншого, лежав і чекав своєї черги, коли Параска візьме його в руки, подарований яворівським різьбярем «фучок»… Отой сталевий фучок, що в умілих руках, може дива творити… Він, той фучок, може, прабатько усіх різьбярських інструментів тут, на Гуцульщині. Колись, давно-давно, напевно, він служив писаком для неписьменного гуцула. Треба було, скажімо, закарбувати якесь число дерев у власному лісі, чи кількість овечок, що віддавав на літування в полонину ґазда, то робив він собі зарубини на прутику, чи кавалкові деревини, й… А як не було під руками ножика, сокирчини, то маленький, навіть примітивний різчик служив гуцулові для того. Його, маленького, легко було навіть носити з собою: чи в тайстрі, чи в чересі… Той фучок служив олівцем для написання. Паперу годі було знайти, а цей інструмент умів писати на дереві так, що ніхто написаного не мав можливості стерти, якби, навіть, дуже хотів… Знак за знаком утворювали ритмічний порядок рисочок, кривульок, трикутничків, залежно від того, що мало бути відраховано на
«рахівниці»: вівці, чи дерева, чи копички сіна для зимівлі худоби на господарці. Дуже можливо, що це було саме так… А згодом трикутнички, кружальця, лінії створювали на дощині, чи шматку дерева, поліні дров, цікавий ритмічний узір.
Пізніше той фучок умів різьбити нехитрі ритмічні елементи на скринях, на дитячих колисках, на хатніх сволоках… Ось яким мудрим і талановитим став згодом той «писачок», що красою його різьблення на дереві захоплювався світ. Захоплювався і тепер захоплюється. А в Парасчиній хатинці, на крихітному столику той інструмент терпляче чекав того часу, коли вона візьме його до рук, і почне «писати» ним на двох кружках фантастичні узори, яких світ ще не бачив… Фучок чекав своєї черги… Чекав, бо в сінях чекали на Парасчині руки дві кам’яні плити, на котрих Параска має висікти-витесати два портрети: портрет княгині Ольги, портрет Івана Франка… Це — для початку… А потому: «Єк Бог поможе, то шшє буду…» Окремо в маленьких сінцях, під ослінчиком лежала під мокрим рядном глина з-під цегольні місцевої. «То, — казала Параска,
— на усєкі фігурочькє: коньикьи, зазулькє та ластивочькє, може…» Парасці дуже хотілося ліпити з глини, а може й виточувати на гончарному крузі всякі гладунчики, тарелики на стіну з подальшим розписом на них та їх випалюванням у тій же цегольні… «А шо? Цеглинку випалюют, а цисе, шо ньи зможут?.. Траба квапитьиси…» А на підвіконнику, біля книг, до того всього, ще чекав невеличкий подовгуватий шматок домотканого полотна… Це другий, або третій шматок полотняний з котрого виглядала черлена нитка. Цією ниткою художниця заповнювала почате вишиття…
«Траба, мой, поквапитьиси… Траба, бо чюю, шо тимнію гет… Ий, Боже-Боже… Коби шшє хоть трохє виділа-сми, шшє би трошкє видітьи… Аби гет ньи осліпнутьи… Бо шо я сліпа годна буду?.. Хто коло мене ходьитьи буде, коло старої тьий сліпої… А чюю, шо тимнію… Ньи банно за тьим, бо нажила-смиси… Навиділасмиси усєкого… А найбілше — бідьи тьий горя… Тьий… Але мала шєстє такє видітьи багато доброго… Синожовтьий прапор, єк уздріла-сми на нашій сільраді, то геш заплакала з радостьи… З радостьи такої… Кілко то народу за тото загинуло нашого у сибірах та инчих таборах, та й тюрмах… Кілко то нас тогдьи молодьих пропало… Дєкуватьи Богови за то, шо змогла шшє видітьи то, за шо погинули… Дєкуватьи Богу, шшє могла видітьи, аби квіточькє жовтенькі посадьитьи попид хатчєнов, аби в’ни нагадували про мамку мені тьий про дєдьика… Аби нагадували тотьи квіточькє… Коби хоть гет ньи утимнітьи, бо шшє ньи усі кньижечькє зибрані… Тьий… Тьий хотілоси шшє подьивитьиси, єк дьивні ватеркє горєт на озерци пид Чьорногоров… А, єк горицвітка цвите, то також ньи виділа… Адьи житє прожила и кортіло видітьи, а ньи виділа-сми… Гадала-сми на Либидьине озерце колис пітьи… Тьий подьивитьиси на него колис уночє, єк тота дівчіна-либідочька виходьит з водьи, тьий співає сумненьку пісеньку свою про свого милого, шо став коло озерця великов горовкаменем… Аби-х навіть виділа шшє, то ньи пишла би, бо то ноги перемерзлі колис ньи пускают дилеко ходьитьи… А варт би… Бо и малюватьи тото все, и описуватьи, то одна радість була би… И по людих ходьтьи тьий записуватьи нима здоров’я… Коби хоть з тьим, шо маю, раду собі датьи… Траба квапитьиси!.. Шош я забагато на согодне замрієласи… Траба квапитьиси», — і руки, мимоволі, потяглися до списаних акуратно великих листків білого паперу. Листок за листком…
Трошки раніше Параска придбала собі кілька невеличких книжечок про Індію. Хотілося багато знати про цю країну, що захоплювала Параску своєю древньою культурою, філософією, медициною, а особливо
— літературою. Книжки про Індію вона перечитувала по кілька разів. Під враженням від прочитаного, тоді з’явилось кілька портретів індійських письменників, філософів. Першим Параскою був намальований портрет Рабіндраната Тагора… Їй здавалося, що між Україною й Індією є багато спільного, особливо в етиці, моралі, естетиці…
Параска ніколи не бачила, як виглядає арфа. Та й про яку арфу можна знати тут, серед цих гір, що вкриті буйними лісами, темними хащами, майже непрохідними дебрями?.. Вона ніколи не бачила арфи. Зате колись раз або два, чула звучання цього древнього дивного інструменту по радіо. Коли слухала музику дощу, то їй здавалося, що то арфа звучить…
Ось і тепер, цієї дуже ранньої весни, перший-перший дощ спокійний… Сонце сідало собі за гори, а великі, густі краплі дощові, підсвічені вечірнім сонцем, здавалися золотими струнами, натягненими між небом і землею… Весняна музика арфи невидимої… Так навіть струмок не дзюрчить… Він, струмок, звучить, якщо вміти слухати, мов гуцульські цимбали, коли струни притримувати долонею. Ні! Тільки тихий, без грому, весняний дощ, може звучати, як арфа…
Почувши вперше звуки цього загадкового інструменту, як і інших, Параска мріяла вчитися музики у спеціальних учбових закладах. Мріяла… А «вчилася» у сталінських спецтаборах за Сибіром…
«То файно би і на цимбалі навчєтьиси гратьи. То так само файна музика, — нашя… Але то у нас у горах шош я ньи виділа, аби жінка на цимбалі грала, або — у бубон… Та де?..» — думала собі тепер Параска, вийшовши на хвилину-дві з хати слухати музику дощу, що звучить, особливо весною, як справжня арфа.
Про гру на скрипці Параска колись, ще зовсім молоденькою, теж мріяла, бо: «Ой, єк то файно, лагидно ллєси з-пид струньи тої скрипочькє, музичька… Ой, єк тото мило! Але то пальчікє траба матьи тоненькі тьий дуже чуйні… А я, відий, могла би… Була… Ого-о!.. А типер уже все! По полудню, Паруню… Видоіграла своє сумне на цему світі… Ого!»
Параску вабило увесь час все, що носить красу, високі почування… Такою вже народилася вона. Навіть на схилі літ не втратила цього почуття. Світ їй здавався милим найбільше тому, що в ньому є краса, «окраса», як любила вона повторювати. Відчуття прекрасного, невтолима жадоба його творити, з роками не слабшали, а загострювалися все сильніше. «Траба квапитьиси…» — повторювала вона тепер все частіше ці слова, як наказ собі самій. «Адьи, на скрипці, єк навіть утимнію, тьий буду гет сліпа, то могла би гратьи. Але — сумної… Мені ліпше, єк сумної… Єк скрипка сумної співає…»
Про скрипку в горах є багато пісень, коломийок, оповідей, легенд. Дотепер ходить горами нашими легенда про скрипаля, що міг так грати, що від звучання його скрипки танули сніги, а на лісових галявинах зацвітали квіти… Більше того: на деревах з’являлося листя, цвіт. Сухі дерева, кущі, гірське зілля всяке, котрі вже кілька років тому всохли, від звуків скрипки того скрипаля оживали…
Розказують, що коли в одного славного на всі гори мудреця померла його єдина донечка, то той попросив громаду знайти десь у когось живі квіти, аби покласти мертвій в домовинку живоквіт, бо, мовляв, вона дуже квіти любила… А хтось у тих краях чув про музиканта, що здатен своєю скрипкою оживляти квіти, навіть — кущі й дерева давно всохлі… Розказують, що знайшли далеко в горах, аж від Мадярщини, того музиканта, аби заграв коло труни покійної, де були різнісухі квіти, сухе рідкісне зілля… Коли той скрипаль заграв сумної коло труни, то квіти-зілля почали оживати… Та найбільшим здивуванням, найбільшою радістю для гірського мудреця і всіх, що були тоді в його хаті, було те, що сама дівчина-красуня, що лежала в труні цілих дві доби, підвелася… Й навіть посміхнулася до засмучених, згорьованих присутніх… Про скрипку в горах ходить багато легенд…
Думаючи про музику й музичні дива, Параска зняла зі стіни стару свою гітару і торкнулася пальцями до семи її струн… «Ой! Нима коли… Траба квапитьиси…
— поклала гітару на ліжечко, — траба квапитьиси…» Гітара мовчала, стіни мовчали, павук на стіні під стелею, що здавався вічним, теж мовчав… По першому, здавалося б навіть, теплому дощеві гори весніли, а в уяві Парасчиній звучала все та ж арфа на перемінку зі скрипкою, що вміє і неживе розбудити… В кімнатці було тихо-тихо… На столику лежали дві, тепер найсвіжіші, Парасчині книги. Великі, на цупких обкладинках котрих висихала жовто-золотиста фарба назв книг, як завжди акуратно виписаних: «Небесному престолу від підніжжя землі» та «І тьи моя житєвице — книго-записнице».
Попід лісом білими кіньми з білими довгими гривами біг березень… «Адьи, лишень-шо нидавно дощік був… А типер… То так собі березень маєси… Ничьоничьо… Весночька такє озме своє. Тьи, весночько, такє перехєтриш зимку…» — наче з весною, говорила собі Параска, глянувши у розслонене тепер вікно.
Одна, або дві сніжини «танцювали» перед самим вікном і полетіли собі далі за легким вітром зимововесняним. «Летіт, летіт собі… Геш до другої зимочкє… Котрої, може, й ньи диждуси…» — сказала на прощання сніжинам Параска, заслонюючи вікно…
Весна… Параска найбільше любила цю пору року. Весну любила найбільше за те, що вона носить на своїх крилах і маленьких крильцях, багато клекоту, сонячного шуму гірських потоків, переспівів лісових пташок. Кожна весна щебетлива, дзюркотлива, голосна. Хоча й зиму любила, особливо — в дитинстві. Зиму любила за те, що старший син матінки зими — Мороз умів малювати на вікнах химерні сріблясто-голубуваті малюнки, а менший син матінки зими — Вітер намітав високі кучугури снігів, з котрих потому, коли вони вляжуться, можна було з’їжджати, як з гірки… А доки ті кучугури снігові ще не вляглися, були ще зовсім свіжі, можна було в них пірнати, як у пухові перини… Можна було пірнати, якщо того не виділи мамка, або дєдя… А ще зиму Парасочка, коли була малою, любила за те, що разом із таким же маленьким товариством дітвори, можна було, обледенілим уже снігом, їздити на старих коритцях, на гринджолах із старих дощок, або затесаних полінець дров… Зима, зима… Потому вона, ота зима, давалася взнаки, особливо там, за Уралом… Обморожені там, Парасчині ноги тепер нагадували про зиму зле… Але все одно зиму Параска любила… За те, що було й за те, що тепер, коли Параска вже вдома, у своїй хаті, можна було б і не любити зиму… Не любити за те, що вона дошкуляла холодами, коли малювала, чи писала закляклими від холоду руками… Але попри все те Параска зиму любила… Любила, бо зима в тому невинна, що… Осінь… Ой, вже та мила осінь! Котра пора року
так красно вбирає у кольори все-все… Жовті, оранжеві, черлені, темно-синікольори — куди не глянеш… Навіть вода в Черемоші, здається, стає синьою, особливо в похмурі осінні вечори. А хмари?.. Вони, ті осінні чорнорожеві хмари, коли сходить, або заходить пізнє осіннє сонце, пливуть помало над головою тобі, наче помальовані в темно-синій колір човни з далеких країн… Пливуть і нема їм кінця… А ніч тоді, восени, на тоті синім помальовані хмари над головою, що здаються човнами, посипає зорями рясно, а іноді, котрусь хмару-човна зачіпає гачком молоденького місяця, і хмара-човен тоді наче стоїть на місці, або місяць втікає від неї…
І все ж Параска найбільше любила весну… Любила весну, хоч хто її не любить, якось особливо?.. Ось і тепер, цієї ранньої весни, стоїть Параска на порозі хатчини й дивиться, як дві або три сніжини прилетіли на мить перед неї, спинилися, наче, і, підхоплені легким вітерцем, полетіли собі далі. Прилетіли й полетіли далі, наче тим прощалися з нею… Через пару хвилин над горою навпроти прогримів грім… «О, то с’єтьий Илія колачі везе… — подумала Параска, — везе небом колачі, адьи… Видко, шо уже гет весна буде… Буде, бо чютьи, єк земличька говоритьи зачінає… Дихає, здаєси, просто у лице… Тото благовісна пора… Адьи — крапелька!.. Шшє одна… Шшє… Небочько вість про весну людим посилає. О-о!.. Шшє одна крапелиночька весньи… Видьирваласи собі вид хмари-мамкє тьий… Полетіла сама… Єка то радість їм — летітьи… Одьин змиг ока, а кілко то радостьи для тої дощівої крапелькє — летітьи…То так и житє люцке… Миг — тьий… Але радість вид того, шо летілоси… Така то природа…»
Параска підставила дощеві долоню. Краплі на долоні заблищали… Заблищали й… «Таке тото житє», — повторила в думці ще раз Параска, дивлячись на свою долоню, з котрої, як їй здалося, випаровували дві краплини… «Миг, і… — засумувала Параска. Але то такє варт того, шоби хоть миг летітьи… Квапитьиси лиш траба… Траба!»
З якоюсь світлою радістю, з крапелькою незрозумілого суму, зайшла вона до хати. «Траба квапитьиси…»
— повторила ще раз про себе. В хаті, в маленькій кімнатці-робітні, було досить темно. Намацала першуліпшу, що попалася під руку, велику свою книгу, погладила, за звичкою, наче протирала обкладинку, піднесла ближче до очей і прочитала: «И тьи моя житєвице
— кньиго-записньице». «И тьи моя житєвице…» — подумала, переставляючи книгу зі столика на ліжечко.
«Тут… Тьий ньи лиш тут… Уся моя житєвиця… Ой, тактак… Уся моя житєвиця… Тьий ньи лиш моя… Але й — люцка житєвиця… Може, тото, написане ньи пропаде гет… Може хтос то озме в рукє тьий прочітає колис… Он кілко приходьило, тьий антересувалоси тьим, шо є у цих кньижках… Бо казали, шо то має вартість, шо добре тотo, шо я вид людьий позбирувала… Тьий шо тото записувала вид людьий… Тьий тото, шо я записувала вид того, шо серце мені пидказало… Може, тото хтос колис прочітає… Коби Бог дав на тото люцку думку…» — думала Параска, беручи до рук тепер меншу книгу, на обкладинці котрої зловила зором букви назви книжки: «З мого серця, єк з кєрниці». Потримала трошечки книжку в руках та й подумала: «E… Та то всєкі тут приспівкє у цисій кньижечці, всєкі… Нихто ньи знає, єк то трудно писалоси начісто, тото, шо у цисій книжці… И трудно, и дуже легко писалоси, бо то — приспівкє… Єк писалоси, але, дєкуватьи Богови, шо дав сили аби цисю кньижечьку дописатьи, тьий убратьи, єк малу дьитьинку до школи… А цисі дві, шо притулилиси одна до одної, єк тотьи сестричькє, то книжечькє про Індию. То — про Індию… Про тоту дьивну, дуже давну країну, шо дуже вподібна до України… Ой, єк я мало чітала про Індию… Все видкладала на потому… А типер уже ньи прочітаю… Ого! Очі гет утемніли… Гет. Коби хоть шшє виділа тілко, аби цисі кньижечькє докупкє зибратьи…»
Параска перебирає далі свої книжки, руки тремтять, в очах — суцільний туман. Вона піднімає, не без зусилля, ще одну свою велику за обсягом книгу ближче до очей, книга падає з рук… Голова пішла обертом. Попливли догори: столик, вікно, навіть стеля… В грудях і в усьому тілі, наче ватру хтось роздмухував… Ставало то гаряче, то холодно… «Ий!.. А це шо таке зо мнов?..» — майнула думка. Відпочила трошки на своєму стільчику і знов узяла книгу товсту в руки, але цього разу вже іншу… Протерла-погладила рукою обкладинку, піднесла ближче до очей, прочитала: «Пробудьившисе зи сну». Потримала тремтячими руками книгу й згадала: «Та то на цисю книгу Васютка казала, шо кньижка дуже тєжка… Ого… Нима Васюткє, нима, царство ї’ небесне… Нима…»
Того разу, перемагаючи спрагу й слабкість, Параска перебрала майже сорок своїх рукописниг книг і книжок, складаючи їх. «Завтре, єк Бог поможе, то буду далі перебиратьи книжечькє докупкє… Єк Бог поможе… Бо согодне шош ньи змогла-сми… А завтре, докє шшє рукє ньи видьибрало, тьий крішку шшє вижу, траба увильньитьи домовинку вид кньижечьок тьий усєкєх малюнків, бо мало шо… Бо мало шо може статьиси…» Не змогла до кінця перебрати й поскладати докуп-
ки все написане нею, намальоване нею за все життя… Другого, чи третього дня ще підвелася до того, що було на купці, погладила рукою зверху, наче прощалася зі всим своїм, що сотворила й ще не роздала людям: «На славу рідному краю», як казала вона…
Погладила купку книжок і малюнків… Їх було багато… Не для кількості, не дня слави жертовно працювала Параска майже все життя. Ой не для кількості й не для слави… Власної… Хоча славу вона заслужила своїм подвижницьким життям, перемагаючи злидні, самотність, хвороби, байдужість чиюсь до її таланту унікального, її унікальної роботоспроможності, до її людського, непоказного подвигу в ім’я добра, краси, людинолюбства… Вона ще там, в уральському тюремному шпиталі дала обітницю так діяти, і ту обітницю до кінця виконала…
То потому хтось мудрий і щирий візьметься підраховувати, аналізувати життєвий поступок-подвиг незвичайної жінки-гуцулки, письменниці самобутньої, самобутньої художниці, самобутнього етнографа й філософа з іменем Параска Плитка-Горицвіт… То хтось потому, хоч і не до кінця, підрахує, проаналізує й скаже вустами тиші, вустами блискавиці-громовиці, що разом з вітрами гірськими зимують і літують межи писаним камінням перед чорногорами… Це — потому. І знатимемо ми і діти наші, і наші внуки, що та незвичайна горянка, котра мала невидимі крила, насипала з-під тих крил понад 700 рукописних книжок, книг і книжечок, понад сто невеличких живописних картин сюжетних під загальною назвою «Доля гуцулкє». А ще залишила по собі безліч намальованих нею ікон-образів, що майже у кожній криворівнянській хаті є тепер, є у багатьох селах гуцульських, у багатьох церквах краю… А ще, підсумовуючи створене Параскою Плиткою-Горицвіт, з подивом для себе, дізнаємось про незліченну кількість власних її молитов, філософських роздумів про життя людське… А хтось до цього додасть, що ця жінка-мудрець захоплювалася музикою, різьбою на дереві, витісуванням з каменю, ліпленням з глини, витинанками з паперу, оздобленням всього у власній оселі, що тільки можна було оздоблювати-прикрашати… Воістину подвижницький сенс життя заради служінню ПРЕКРАСНОМУ на цій землі… Служінню без очікування на нагороди й славу, служінню цьому високому у крайній матеріальній убогості…
* * *
— Ви чюли?.. Параска Штефанова утемніла гет …
— Шо сліпа гет?.. Йой!
— Хто то вам казав?..
— Та то усе село говорит, шо утемніла…
— Ий-й! Сарака Парасочька…
— Гет подаласи Парасочька… Гет!.. Тотьи тюрми
тьий ляґри вкоротьили житє, тьий здоров’є догараздьили…
— А шшє тото сліпанєчько коло всєкьих паперів уночє…
— А то, шо зголожена була, тьий перемерзала, то, шо на здоров’є ньи шкодьило?..
— Ий, та де ньи шкодило?.. Ого-о!.. Шшє й єк шкодьило…
— А тото переморожінє по сибірях студених…
— Тото усе здоров’є забрало. Ой, забрало…
— Так-так, мой Штефанова, кажут гет заслабла…
— Кажут, кажут… А пітьи видознати, сараку, шо ньи траба би?!
— Та де ньи траба?.. Траба!.. Тьий писаночьку траба… Бо казали мої мамка колис, шо тото шкаралушшє вид писаночькє дуже помічне вид слабостьи…
— Ану зберімси дес цими днями до Парасочькє!.. То ничьо, шо у кождої роботьи перед с’єтами багато… Ану такє зберімси!..
Таку розмову завели межи собою кілька жінок на церковному подвір’ї, після служби Божої у Вербну неділю. «Верба б’є — ньи я б’ю — за тьиждинь Великдинь…» — сказали, майже одночасно жінки, вдаряючи злегка одна одну пучечком освяченої вербини по рукавчику кожушка, або сардачка, та й — розійшлися… А весна брала своє: і цієї неділі, як кожного з останніх днів минулого тижня, сніжниці змінювалися короткочасними дощами. Над Чорногорою, або над перевалом Буковець котилися лункі, весняні громовиці. Над писаним камінням раз-по-раз відкривало свої голубі очі весняне небо. В низах смереки поодинокі, що стояли перед тим на пагорбах, несучи горби на своїх зелено-білих крилах, тепер махали на вітрі, своїми зеленими крильми… Шумів ліс, шумів внизу запінений Черемош. Коло довбушевого каменя-плити зажебонів, як завжди в цю пору маленький струмок. Струмок біг собі вдолину, але Параска, як колись, раніше, ще минулої весни, навіть не прийшла тепер до нього… Не прийшла вона, не схилилася до нього, не спробувала «зловити» його, малого бешкетника, руками… Він тепер, здавалося, навіть сумував від того, що ніхто його не ловить… Перед тим, вночі, чути було рев олениці, що ще цієї зими прибігала під вікно Парасчиної хатини… Навіть, коли кілька горобчиків «купали» свої сіро-жовті крильця у калюжці перед Парасчиною хатиною, перед самим вікном цього разу, Параска не виходила, хоч на хвилину полюбуватися, ставши на порозі, тими гороб’ячими купаннями-пустощами… Не виходила Параска послухати весну, послухати, про що говорить ближній ліс, що почав прокидатися зі сну. Мавки потихо розплітали свої русяві коси в недалеких лісах… Стояла тиша, в якій було чути лиш дихання землі, та дзюрчання несміливе перших струмків. Навіть голосний весною Черемош, наче притаївся межи крутими берегами…
Наставала урочиста й, водночас, печальна тиша страстних днів передвеликодніх. До Великодня залишалося три дні…
Двері Парасчиної хатини були навстіж відчинені… Навстіж не тому, що в хатчині було душно, а тому, що Параска, вийшовши перед тим з хатини, не зачинила
їх… Вона вийшла і… І пішла далеко-далеко: за води й гори, за сині гірські зорі… Пішла собі потихо, залишивши в хатині власне своє зболене тіло, на грудях складені навхрест руки-крила і — навстіж відчинені двері, аби люди заходили, аби весна заходила, котрої вона так чекала, котру вона, Параска Плитка-Горицвіт, так любила…
На цьому й закінчилась розповідь вітру, розповідь блискавок між писаним камінням високо в горах, розповідь місяця, що допомагав мені знайти правду про страдницький, повний творчого й життєвого подвигу шлях незвичайної жінки, жінки-птахи, жінки дивовижної радості життя й дивовижного його смутку…
Дякую тобі, місяцю! Дякую тобі, вітре!
Дякую тобі, блискавице-громовице!
Дякую вам, люди добрі!.. Інакше я не зміг би пізнати справжнього захоплення творчим подвигом простої сільської майже неосвіченої жінки-творця, жінки-філософа, жінки-письменниці й художниці, жінки-світолюба й людинолюба з гір Карпатських, ім’я котрій: ПАРАСКА ПЛИТКА-ГОРИЦВІТ…
