«Горицвіт — квітка гірська». Част. 1. Богдан Радиш-Маринюк
ПРОЛОГ
Чотири стіни тюремної камери. Чотири стіни хати.
Чотири стіни домовини…
І… тиша. Осіння… Лиш чути, як падає листок з тремкої трепети, що на узліссі. Тиша така, що чути як він, той листок, летить з дерева і, впавши, цілує холоднувату, вечірню землю… Чути у цій тиші, як зникає за горою останній вечірній промінь, що наостанок зашелестів між жовтіючим листям на деревах. Не співає свою останню на сьогодні пісню лісова пташина. Може, спить уже, натомившись за всю днину… Тихо-тихо… Але, якщо прислухатись добре, то можна вчути, як б’ється серденько у маленької лісової пташки, що засинає. А ще чути, як дихає на листку мурашка, що не встигла ще сховатися в недалекому мурашнику. Тихо… Із-за гори Буковець, неквапом, виходить на свою нічну варту, мов жовток спеченого яйця, місяць. Він — жовтий. А довкола нього жовто-зелений обідок-обруч, наче для того, щоб той місяць не скотився з неба й не обросив собі ніжки об холоднувату осінню росу на травах-отавах. Місяць поки що котиться по самому вершечку найвищої під лісом смереки, зачепивши обідком своїм вершечок того синьо-сріблястого дерева…
А я стою на ґруні неширокому й чекаю, коли місяць підбереться вище трохи, щоб з ним можна було поговорити, коли він стане над головою… Тиша. У такій тиші добре розмовляти з травою-отавою, з осінніми квітами в ній… Добре розмовляти в такій тиші з кониками-цвіркунами, що то тут, то там налаштовують свої крихітні скрипочки на традиційну «місячну сонату»…
«Місяцю-місяцю, — звертаюся я тепер до місяця, що здається, вже над горами так низько, що руками його помацати можна… Місяцю!.. — продовжую я, — ти увесь світ обходиш, степами й лісами, горами й морями ходиш… Ти багато чого бачив, ти багато чого знав… І тепер знаєш… То ж прошу тебе: розкажи мені про ту жінку дивну — не царівну-королівну, а просту й, водночас, виняткового дару горянку, власного таланту полонянку, що жила в крихітній хатинці, тут на цьому славному пагорбі, у Криворівні, над Черемошем буйним. Розкажи мені, місяцю-брате, про жінку-загадку, жінку-мольфарівну, жінку-самотність, що звікувала вік свій у тій хатині, над котрою ти стоїш тепер, котру тепер обсипаєш дивним своїм світлом… Розкажи, місяцю!»… Місяць вислухав мене, вислухав… Та й каже мені:
«Йди, чоловіче добрий, вище, у гори йди! Йди туди, де смереки чешуть кучері вітрам, де у лісових дебрях рев звіра дикого чути… Йди туди, де писане каміння… Там, на тому писаному камінні вітер буйний живе… Може, вітер тобі про жінку ту розкаже, бо також світом ходить, багато чує-знає»…
І пішов тоді я до вітру в Чорногори, де він з камінням писаним говорить. А вітер, що сидів тепер на тому камінні питає мене:
— Що ти тут, межи цими скелями шукаєш пізньої ночі, чоловіче?
— Я прийшов до тебе, бо так мені місяць порадив… Розкажи мені, вітре, бо ти всюди буваєш, все знаєш… Розкажи, що знаєш про жінку дивну, не царівну та й не королівну, а — просту, що зозулею сизою межи снігами білими кувала, крила об самотність ламала, журу-тугу співала…
Вітер, що дрімав тоді на писаному камінні, розправив свої вуса древні, дмухнув, наче важко зітхнув, і каже мені: «Я знав багато про ту жінку-недолю, жінкуптаху, що крила-райдуги мала, межи стінами тюремними не зламала, росу ними кольорову косила, сонце своє важке на них носила, добра й краси для людей у неба просила… Жінка-печаль, жінка-нерозрай — квітка та уміла райдуги гладити по голівках, ловити дощ, з пташками лісовими говорити… Будь-кому жінка та розмову-тугу свою не довіряла, з думок своїх на золоті рушники пряла, на скатерті барвисті, на скатерті зорянисті… Що потому стежками-дорогами стелилися до людей добрих, до світлиць серця, до милосердя… Жінка та самотньою була, квіткою-горицвітом цвіла… Про себе жінка та майже нікому не розповідала: не хотіла, щоби її жаліли. Вона того не любила… Любила бути мовчазною… Навчилася бути мовчазною… Все, що на душі мала у тужливу пісню виливала, на папір сіяла, як жито-пшеницю на ріллю…»
«Так-так, — підслухавши про що говорить вітер, почала тиша, що сиділа до того межи писаним камінням, — так-так! Вона, та жінка любила більше слухати мене — тишу… А в тій тиші любила слухати ніч, коли чути було, як легко й ніжно мавка розчісує свої довгі русяві коси, сидячи на пеньку, проти місяця. Жінка та, — продовжувала далі тиша, — сама носила на плечах по сім райдуг відразу… Райдуги були важкими, але вона не гнулася під ними — несла… Несла, аби ті сім райдуг світили людям… Аби їм легше було жити…
Та жінка за десятьма ґратами була колись заґратована, за колючими дротами… Навіть до кари смерті супостатами засуджена, але потому їй той присуд замінили на десятирічне ув’язнення у спецтаборах сибірських, з огляду на тодішнє неповноліття… Тюремні камери, тортури в них не могли зломити характеру тої жінки, ще зовсім тоді молоденької, дівчинки-горянки, дівчинки-гуцулочки… Вижила вона таки. Вижила… Хоч поверталася додому майже посивілою у свої двадцять сім літ… Двадцять сім літ!.. Вірячи в добро, в милосердя, яке їй пощастило відчути від різних людей, у тому жорстокому оточенні, особливо — лікаря, що в уральському тюремному шпиталіврятував її наскрізь обморожені кінцівки від ампутації. Переживши енкаведиське катування, голод і холод, приниження й безнадію, жінка та не втратила поваги й любові до людей. Не втратила цього благородного почуття навіть після тяжких випробувань, коли через хвилину-дві її могли вивести там, у темниці, «под стенку» й розстріляти майже дитину, лише за те, що вона любила свою землю, свої рідні гори Карпати, свою річку й верболози над нею… Тільки за те… Хоч вона нікого не вбивала, не скривджувала навіть…
По поверненні, — продовжувала розповідь тиша, що була тоді межи писаним камінням перед Чорногорами, — та жінка роздмухала у своїй душі великий вогонь любові до всього сущого, до людини, до пташки, до квітки, до краси, до прекрасного й благородного в цьому світі… Волею долі зоставшись самотньою на все своє життя, вона, зачинившись у маленькій хатинці, котру собі сама й спорядила, творила поезію і прозу, збирачем народного фольклору стала, художницею й авторкою багатьох молитов…
Книги вона сама й виготовляла… Їх, тих великих рукописних книг, по півтисячі сторінок кожна, хтось налічував коло півсотні… Коло півсотні велетенських книг, написаних рукою цієї жінки! А малих і зовсім крихітних книжечок понад півтисячі… До того — понад сто невеличких за розміром картин, виконаних аквареллю й тушшю, під загальною назвою: «ДОЛЯ ГУЦУЛКЄ»… Вона, та жінка, була й іконописцем. Понад сотню ікон, більших і менших намалювала, не маючи освіти художниці… Все то сотворено завдяки природженому талантові, завдяки великій любові до землі і неба, до людей, до прекрасного й благородного, милостиво-блаженного. Отакою вона була», — закінчувала свою розповідь тодітиша, що разом з вітром жила межи писаним камінням перед Чорногорами… На томуїї розповідь не закінчувалася, бо я просив тишу уклінно, розказувати далі про ту дивну жінку — жінку-загадку, страдницю-каторжанку, жінку-поетесу й прозаїка, жінку-художницю й народознавця, жінку-філософа, що за словами відомого краєзнавця Миколи Дзурака, є карпатським Гомером… Коли іншого разу я попросив тишу, що була тепер у хаті, в кімнатці, наче в келії, де, не виходячи майже, працювала ця жінка, продовжити розповідь, то тиша мовила мені: «І була на світі жінка… Я вже тобі, чоловіче, розповідала про це… І було, як і у всіх людей, у цієї жінки дитинство»…
— Мамко, мамко-о!.. А то чьо місєць генде над горов, такєй чірлений?.. — спитала мала Парасочка, вибігши з хати.
— Де тьи увиділа місєця? — спитала мама.
— Та єк де? Та над смереков гойдаєси собі…
— Ий!.. Та я ньи виділа, — сказала мама, — то видко, шо назавтре буде вітер дуже… Тьий громовиця, видий, буде…
— А чьо громовиця буде? Шо в’на буде сердьитиси на місєця?
— Ні!.. То місєць буде сердьитиси… Видиш, єке лице у него чєрлене…
— А шо місєць злостьитси?
— Видко, шо — так… А тьи, Парасочько, позбирай з ослинчєка ґарчікі… Тьий усе, шо там є… Аби ньи змокло… Бо то й вночє може гримнутьи…
— А ослинчік так само занестьи?..
— Ні! Дєдя прийде… Тьий сам занисе… Бо то затєжко тобі… Шшє…
«Ньи дьивиси, Иванчіку, Шо я мацюпенька!..
Бери мене за жіночьку!.. Буду ті вірненька»…
Наспівує дівчинка собі під ніс коломийку цю, що почула недавно від когось із сусідок. Може, від Одосії?…
Наспівує скоріше в думці, ніж впівголосу, підбігаючи підскаком, де лежать на ослінчику, черевцями один до одного: ґарчики, коновочки та невеличкі дійнички…
«Ньи дьивиси, Иванчіку,
Шо я мацюпенька…» — продовжує підспівувати собі під ніс Парасочка цю коломиєчку, що: «Адьи причіпиласи до мене… Тьий… А чьо то казала мамка, шо місєць знає, коли тучя буде тьий вітер, тьий громи у горах?.. Відкьи то місєць знає, шо моя мамка знає… Ой, то так антьиресно, шо… То усе антьиресно… А кажут, шо світ у цему світі є такьий уже маленькьий, шо аби єк дьививси на него, то єго ньи видко… А шшє, кажут, шо є світ такьий-такьий великьий, такьий великьий, шо геш єго ньи видко… Ого… Єк тото файно! Гет собі файно…
Тут, типер, у Криворівни файніше… Тут файніше, єк там було у Бистрици… Ий!.. Відьий і у Бистрици було файно… І тут файно, і у Бистрици також… Але такі тут файнішше…»
Іншим разом дівчинка думала про те, що тут, у Криворівні, цікавіше, бо тут є, як вона казала, гурма товариства… «Тут, найліпше, шо є Одосійка… В’на трохє старшіша за мене… Але така збитошньиця… Тьий у школі тут цікаво… Лиш то, шо пані вчєтилька б’є, єк хтос ньипослушньий, або спізненьий до кляси зранку… О, тогдьи вчєтилька гет злосна. По руках так може урипіжитьи, шо гет… А ми, малі, хочімо собі ньи раз погандратьиси, подурітьи… Ньи раз узимі, єк до школи йдимо гурмов, то чьовгаємоси по леді, шо на ріці. Так ньи раз чьовгаємоси по леді до школи, шо гет постолєта дрантьиві вид того… Прийдьимо у школу, а там… О то вже лінійков добре припічєт тобі долоню вчєтилька… Дьирехторька ньи б’є… Али так зіцірує, шо крашше, аби вибила… Тьий дома сварє за тотьи шпитакі. Ой сварє! Бо то є за шо сваритьи…» — думала дівчинка Парасочка того вечора, забувши, що давно пора йти до хати.
Іншим разом, як це було згуста, Парасочка стояла на порозі дєдивої кузні. Стояла вона так тихо, що коваль не помітив її за роботою. А Парасочка стояла собі мовчки та й приязно дивилася, як він, її дєдя-коваль, вправно орудує великими кліщами, в котрих розпечене добіла залізо. Люди чекають на готове, а коваль то великим, то меншим молотом заставляє розпечене залізо повертатися туди, куди коваль схоче. Дівчинка із захватом дивиться, як із розпеченого шматка заліза народжується підкова, або…
«Ой, єк виросту вже, та єк буду великов, то буду ковалем, — думає Парасочка, дивлячись на диво народження підкови… Але буду виковуватьи кольорові, файні пидкови… Ні-ні!.. Буду райдугу виковуватьи… Таку велику райдугу викую, шо — геш… Ні-ні!.. Я навчюси гратьи на флоєрі, може… А шшє… На скрипці… О! О!.. На скрипці буду вчєтьиси… То так файно умітьи на скрипці собі гратьи… Е-е, ні! Я ліпше буду малюватьи учєтьиси… А шшє книжечькє буду писатьи… Буду писатьи книжечькє усєкі… Тьий чюжі буду чітатьи… Мамка казала, шо, єк я шшє гет мала була тьий шшє до школи, навіть, ньи ходьила, то книжечькє любила уже чітатьи… У дєді багато-багато книжечьок було… То я,
каже мамка, ньи граласи ляльками навіть, а обкладаласи всєкими книжечьками, тьий чітала собі… По буквах пальчіком водьила, аби думали шо я умію чітатьи… А типер я уже умію чітатьи, бо я уже велика: навіть до школи хожу. Я буду чітатьи багато, багато книжок і… Сама книжечькє буду, може, писатьи. А шшє дєдя зробит мені у кузни такі великі-великі крила, шо я буду учєтьиси літатьи… Отак! Буду учєтьиси літатьи над смеречєнов, над горами… Ой, єк файно… Єк буду великов»…
«Ньи дивиси, Иванчіку, Шо я мацюпенька…»
— Парасочько!.. Де тьи?.. То уже стимніло… — покликала мама.
— Йду, мамко!.. Йду… — відповіла дівчинка.
Тої ночі малій Парасочці приснилося, що вона стоїть на порозі дєдивої кузні й дивиться, як він, дєдяковаль, виковує якусь дуже дивну річ, не зрозумілу для дитини.
— Шо то буде, єк ви зробите уже?.. — питає Парасочка у дєді.
— Я ньи чюю!.. — відповідає він.
— Я питаюси: шо то буде з того чірленого жилі-
за?..
— То ньи жилізо, — відповідає дєдя-коваль, — то
чірлений місєць… Я здоймив єго з неба… Здоймив, аби виковатьи з него тобі пидкову…
— Ой, єк файно!.. А місєчька типер у небі ньи буде?..
— І сходьитьи над смереками золотов пидковов,
аби в’на тобі була на шєстє… То тобі, аби-с шєстє мала, Парасочько…
— Ой, мамко, мені таке присньилоси, шо… — хотіла похвалитися незвичним сном мала, але мама перебила її:
— Розкажеш потому… А типер до школи уже варт тобі квапитьиси!
Здавалося, що дитинство буде вічно, що воно — безтурботне, наповнене різними дитячими витівками й радощами, ніколи не закінчиться… Звичайно, що і в дитинства тут, у горах, на цих криворівнянських пагорбах межи лісами, окрім шкільних, були й домашні дитячі клопоти. Треба було мамі в чомусь помогти, підмести в хаті й на подвір’ї, сполоти на грядці, кинути бур’яну поросяті, чи й двом. А вже коли треба було доглянути за щепою коло вориння, щоб не зламала її молоденький пагінець овечка, чи улазливий вепер, то клопоту тут додавалося й додавалося… А от коли дєдя з мамкою йшли на цілий день з дому на ярмарок у Косів, чи… То тоді клопотів для малої Параски і трохи старшої сестри Васюти ставало більше… Обі: і Василинка і Парасочка, були дітьми слухняними й чемними. Вони обидві знали, що, коли родичі наказали щось зробити у їх відсутності, то це зробити обов’язково треба. Треба… Але ж і погратися, побешкетувати — теж, ой як хочеться, бо ж — дитинство… Щепа росте собі в кутку подвір’я і їй хоч би що… Кури ходять собі подвір’ям, де є що пасти, та й зерна їм насиплено доста… Але вони, оті ненажери кури, чи кури-ненажери, все одно таки на грядку прибіжать, аби шкоди наробити, аби, потому,
Василинка й Парасочка сварені були… Ой ті кури! Хто їх тільки придумав на світі?.. Перескочать-перелетять, і таки перегребуть тоту грядку, де мамка петрушку посіяла… А той кабан… Та це ж він, проклятий, розпутався, чи розломив дошку в загороді, та й вибіг собі на подвір’я… Та, якби лиш вибіг… А він просто до тої яблуневої прищепи, ніби навмисне, побіг-поскакав, аби зломити прищепку, що лиш-лиш взялася зеленіти… А що тепер скаже на то дєдик та й мамка що скаже?.. Можна собі лиш уявити… А за замурзані руки й чола від того, що ловилося рученятами струмок, що після дощів у горах, ще днів зо два-три жебонить збоку хати, ніби навмисне… А сорочечки заляпані болотом, коли
«кропили» одна одну тою, тепер уже каламутною, водою з того ні в чому не винного струмочка… Одним словом клопотів багато у дитинства тут на криворівнянських горбах…
Коли тиша розповіла, а я коротко записав ту розповідь про Парасчине дитинство, з іншого боку гори, на котромубуло писане каміння, почувся голос громовиціблискавиці. Вона, та громовиця-блискавиця, що сиділа межи писаним камінням розказувала мені про р а н н ю ю н і с т ь Парасчину, про те, що війна тоді почалася… Спочатку вона була далеко, потому – ближче… Завойовники мінялися, війна клекотіла… Один загарбник звергав іншого… Одна загарбницька влада міняла іншу… Гори лиш не мінялися… Вони, як стояли мільйони років тому, так і тепер стояли…
***
«Божечьку, єкий тото світ файний, — думала Парасочка, стоячи того теплого вечора коло батьківської хати, — йой, єкий світ файний… Здаєси, oбiймила би єго, єк маленьку дитинку… І гладила би єго, гладила… А небочько тут, над горами, здаєси так близко-близко… Здаєси, шо, єкби вийшла он на тоту найвищіщу гору над Жєб’єм, то могла би погладити небочько… А тотьи корчікє єливцю такі куці попид лісом у траві… В’ни такі, єк маленькі зелені баранчікє, шо йдут собі попасом… Боже, єкий тото світ… Може, колис намалюю цей світ дивний, шо сам на папір проситси… Може… А травичька єка тендітна… В’на співає, співає… І сонечько співає, коли добре послухати… Місєць також співає, але чєгос сумної. Все співає… Єго лиш траба умітьи слухатьи, єк то все співає… Навіть типер, коли у світі так тривожно, шо геш серце заходитси… «Молоде-золоте»,
— каже мамка ньи раз, коли я шош роб’ю, або розказую, або… Божечьку, єкий тото світ файний… Але чьогос так тривожно на души, шо геш серце стискаєcи…»
Десь там внизу, над Черемошем, у лугах зацвіла пісня:
«Згадай, згадай Той тихий вечір,
Єк я з тобов там стоєла… Тьи цілував моє личенько І говорив: «Мила моя…»
Та пісня з-над Черемоша то сильнішала, то слабшала. Мабуть, вітер того вечора то відносив, то знов приносив ту пісню сюди на гору, де стояла, роздумую-
чи, Парасочка. Якось раптово розлога дівоча пісня, у лугах над Черемошем зникла. У селі загавкали пси…
«Шьо то може бутьи? — подумала Параска, — то шош нидобре! Всєкі типер ході селом… Німці втекли… А совіти шшє урєд ньи завели у селі… Шшє ньи завели… А вже нишпорє енкаведисти скрізь»…
Собачий лай у селі помало стих. Було спокійно, здавалося. Слова пісні, що зовсім недавно долинала до дівчини з-над Черемоша, мимоволі, здавалося, лунали ще: «Згадай, згадай…»
«А шо згадуватьи?.. Єк нима шо згадуватьи… Нихто ньи цілував моє личенько. Я шшє ньи доросла до того, — думала дівчина. Я — шшє… Хоть і виросла ади єка… У нас кажут: «Висока, єк тополя, а… А дурна, єк фасоля…» Добре то кажут! Я шшє дитєчєй розум маю, каже мамка. Дитєчєй… Ой! Та — ні!.. Шош таке зо мнов типер дієси, шо сама ньи розумію, шо… То летітьи хочіси… То… І впастьи з тої виcoтьи… І розбитьиси гет…. То смієтіси хочу, а то — плакатьи, ревітьи на увес світ… Шош таке зо мнов коїтси… Мамка каже, шо то я з дитьинства у молодість захожу, то таке з усіма буває… Чєсом так горічє зробитси, ніби окропу по тілі течєт ріка… А чєсом так стане студено по тілі… То хочіси травинку кожду притулитьи до себе, то… То хочіси житьи-житьи, тішитьиси, ньи знатьи чєм, а то, раптом, умертьи хочіси… І — все. Шош таке зо мнов коїтси типер… Але мамка каже, шо то… Тривожно єкос… Але тьи, світочьку Божий, — файний… То такьи файно житьи на цему світі Божому… Тривожно… Ньи за себе… За хлопців, шо там, у лісі… Поможи їм, Боже! В’ни такі шшє моло-
денькі… Єк я… Поможи нам, Боже! Всім-всім…
Типер я… Ньи типер, а давно уже… Я — ньи Параска Плитка… А — «Ластівка», — подумала дівчина, боячись, що хтось може почути її думку… Типер я —
«Ластівка-зв’єзкова я… А ньи Параска Штєфанова… Типер я – «Ластівка»… Але про це нихто ньи знає… Навіть дєдя й мамка про це ньи знают… Лиш…»
Засинаючи вже, того вечора Параска ще раз нагадала собі: «Завтре принесут багато вовньи до нашої хати… Траба буде дерьгатьи та прєстьи, прєстьи хлопцям на капчюри… Багато траба капчюрів… Бо зима, кажут, дуже люта буде… Хлопцям… Хлопцям… У ліс… На зиму… Йой, коби їм Бог поміг… I — Україні… Завтре вовничьку до нас принесут… Поможи нам, Господи!.. І горам, і долам поможи…» — наче молитву, у думці, продовжувала Парасочка, засинаючи…
Сонце того вечора довго не хотіло заходити. А коли зайшло, то відразу запалило півнеба. Небо над горами стало вогненно-червоним. Здавалося, що навіть зелене верхів’я смерек горить. Вода у Черемоші, якщо дивитися на неї згори, теж зробилася червоною, наче між берегами високими того вечора не вода текла, а текла кров людська…
Коли небо над горами, де зайшло сонце, почало помало сіріти, наче хтось його посипав попелом, коли смереки вкрилися синім, у лісах понад Жаб’єм пролунали черги скорострілів. То з одної, то з іншої сторони, черги скорострільні переривалися поодинокими пострілами.
Надворі почало геть сутеніти, стрілянина втихла…
Тоді за горою з протилежного боку, десь за перевалом Буковець, спалахнула пожежа. Небо палало тепер з протилежної сторони…
Штефан, аби не наражатися на небезпеку, зачинив кузню. Дружина Ганна й обі донечки, — Василинка та Парасочка, стояли посеред хати мовчки, коли у хату зайшов Штефан.
— Йой, добре, шо тьи прийшов!.. — сказала дружина Штефанові тремтливим, охриплим голосом, — добре шо тьи прийшов…
— А то чьо добре? — перепитав Штефан.
— Добре… Бо видиш шо си робит…
— Ньи йдіт, дєдику… білше до кузні!.. Hьи йдіт…
— попросила донька Василина — ньи йдіт, будьте у хаті!..
— Ньи йдіт — ні… Ми вас просимо… — проказала й Параска, — ньи йдіт!..
— А то чьо мені ньи йти до свеї кузні?.. Я шо ньи в себе на господарці? Агій! — наче з люттю, про себе, сказав Штефан. Він і сам не збирався йти цього вечора більше до кузні, хоч мав багато роботи там.
— Ньи йдьи, ньи йдьи, Штефа… — ще раз повторила дружина.
Хоч давно уже мали би звикнути до вечорової, чи досвітньої стрілянини у довколишніх лісах і перелісках. Хоч давно уже звиклось до того, що майже щоночі спалахувало небо над горами від пожеж, все одно в такі вечори та ночі було надто тривожно, а іноді й моторошно…
В Штефановій хаті цього вечора було темно. Не
горів каганець, що був єдиним джерелом світла. Сиділи мовчки, хто де примостився. Так, майже сидячи, поснули всі десь перед самим ранком. Парасці навіть сон встиг приснитися, що вона бреде у чорному-чорному багновинні по самі коліна… Бреде… А ноги обвивають довжелезні вужі… Обвивають ноги і в’ються вже аж попід шиєю… А потому те багновиння спалахує… Спалахує хата, кузня, все село понад Черемошем… Горить, навіть, вода в Черемоші… Кричать маленькі діти… Гримлять, не то громовиці, не то дерева — все сильніше й сильніше… Від найсильнішого гримоту Параска схоплюється, не розуміючи, що до чого. Параска схоплюється і бачить, що всі хатні уже на ногах… Гримкіт і справді наростає… Але тепер це уже не сон…
— Хто там?! — питає Штефан, стоячи за сінешніми дверима.
— Аткривай, — чути зі зворотньої сторони две-
рей.
— Хто то там?..
— Отвори, Штефане! Отвори! — почув Штефан
знайомий голос. То був сільський «стрибок» Лукин.
Коли Штефан розсунув залізний засув у дверях, до хати увалилися кілька озброєних енкаведистів.
— Оц-я-я! — показав пальцем «стрибок» на Параску, — оцися!..
— Собірайся, птічка! — скомандував енкаведист Парасці, — бистрєє, бистрєє!..
— Та куда?.. Собирайсе… Куда?! — заломила перед собою руки Ганна, — та куда ви?.. Та дитьина, шо кому винна?.. Та куда ви?.. — ридала, обнявши Пара-
ску, матір. Ньи пущу! Ньи пущу дитьину з хати! Та то шо?..
Двоє енкаведистів вхопили Парасочку, ще не зовсім зібрану, попід руки і… вивели з хати. Парасочка не плакала, не просилася, лише сказала на прощання: «Я скоро вернуси! Я скоро, скоро вернуси…»
Тої ночі забрали ще кількох сільських дівчат, майже ще дітей, і повели у Жаб’є… Через день, або два з Жаб’євського каземату відправили всіх арештованих дівчат до каземату в Станіславові…
До Станіславської в’язниці Параску й ще кількох дівчат доправили того дня під вечір. Холодна, темна камера тюремна. Дівчина в камері одна. Зі стелі капає на долівкувода: одна крапля, друга, третя… Сморід якогось підземелля… «Боже, дай витриматьи все то, шо на мене чєкає. Матінко Божя, дай сили витриматьи… Лиш би…» — думку цю обірвав дикий крик жіночий з котроїсь камери, або з коридору. «Мордуют когос… Мордуют…» — подумала Параска, почувши крик. «Прийде чєрга й до мене… Боже, дай сили мені витриматьи… Матінко Божя…» Того вечора і тої ночі ніхто Парасочку не турбував. Хвилини капали дуже повільно, повільно, наче ті краплі зі стелі тюремної камери.
«От, зарес прийдут по мене… Прийдут… І виведут… Ні! Витєгнут на допит перший… За коси виволочє…»
— думала дівчина. Час, здавалося, зупинився. Не зрозуміло було: чи то ще ніч, чи то вже ранок, чи день. Темно. Слабке світло пробивалося до камери з коридору крізь круглу щілину у залізних дверях. Здавалося, що минула ціла вічність з того часу, як двері камери
зачинилися за ув’язненою. «Хотє помучітьи тьим… Та най би уже мордували… Най би уже», — снувалися думки Парасчині. «Хотє помучітьи… Аби ньи витримала… Боже, дай сили…», — наче молитву шептала в думці Параска. Саме у той час загриміли засуви у дверях камери і, підсвічуючи ліхтариком, в камеру зайшла жінка у військовому і принесла в алюмінієвому горняті теплої води й шматок сухаря. Принесла й знову замкнула за собою двері. До сухаря Параска й не доторкнулася…
Третього, або четвертого дня Параску повели на допит.
— Фамілія?! — спитав слідчий.
— Hьи-и… розумію… — відповіла Параска.
— Твоя фамілія?!
— Моя… Вся фамілія — у Криворівньи… А шшє
— у Бистрици… Моя фамілія…
— Гражданка! Отвєчать по суті!..
— А-а-а!.. Ви хотіли моє прізвищє… Та в’но у вас є вже…
— Паслєдній раз спрашіваю, гражданка!..
— Моє-є прізвищє, — закашлявшись, відповіла ув’язнена, — моє прізвищє — Плитка Параска-а… Я — Параска Плитка Штєфанова…
— Стєпана Бандери, что лі?!
— Моє прізвищє: Параска Плитка…
— Отчєство-о?
— Так, гражданка Параска!..
І почалося… То непритомніла ув’язнена від тортур і голоду, то приходила до тями, коли в слідчій камері обливали знепритомнілу водою…
В камері-одиночці марила, схоплювалася й знову падала на купу лахміття та соломи посеред камери. Так продовжувалося довго…
Коли знесилену Параску попід руки привели останній раз до слідчого, він виголосив, єхидно посміхнувшись краєчком вуст: «Ти стойкая, птічька, і красівая… Но ми судіть тєбя будєм… Ми всьо о тебє знаєм, всьо! Пойняла? Ми, гражданка, судіть тєбя будєм… Ти молодая, красівая… Фактічєскі ти єщьо рєбьонок… Но ми тєбя расстрєляєм… Я би сам тєбя вивєл сєйчас во двор і… Расстрєлял! Ти поняла?.. Суд, конєчно, рєшіт… Но — расстрє…»
Так і сталося: останнє слово у винесеному судом вироку було: «Расстрєлять!»
Тільки те, що дівчина була неповнолітньою, ще підлітком фактично, врятувало її від розстрілу… І вирок: «Расстрєлять!» був замінений на 10 років таборів суворого режиму…
«Боже! Десять років таборів… Краще би розстрілили…», — думала Параска, будучи вже у «товарняку», що стояв тепер, пізньої осені, на якійсь глухій станції. Поїзд, як розуміє Параска, довжелезний, бо чути людські голоси зліва і справа від вагона, де багато таких, зовсім юних дівчат, засуджених, як і вона. То була пізня осінь 1945 року. Сюди до цього поїзда, чути, звозять і звозять молодих. По голосах чути, що молодих…
«Сам цвіт нації нашої… Сам цвіт… Повезут… І розкидают по сибірах… Боже, поможи, єк все помогав нам. Матінко Божя…», — думала Параска спершись худенькими плечима до холодної стіни вагона.
Вночі другого дня заскреготали помало колеса вагона… Поїзд рушив у невідоме, у холоди, у вічну мерзлоту… «Мамко, дєдику, простіт! Простіт і ви лісові… Простіт… І прощєйте… Прощєйте, рідні гори, прощєйте, родино… Може, назавше…», — наче молитву, шептала Параска ці прощальні слова, стоячи в самому кутку вагона-товарняка. У вагоні переповненому стало душно, душно і сморідно. Невеличкі два вагонні віконця, майже під стелею, були забитими наглухо. Крізь засмальцьоване скло тих віконець ледве пробивалося світло. У вагоні — сморід гнилого м’яса. То тут, то там у запертому товарняку чулося задушливе кашляння.
«Душогубка…», — подумала Параска. Там, у тому кутку вагона, де стояла Параска з кількома ув’зненими дівчатами, на голих нарах лежала дівчина. Вона важко дихала, час-від-часу схоплювалася, марила, кликала на поміч маму… «У неї горєчька… Горєчька в неї…», — невідомо до кого промовила Параска, що й сама ледве трималася на ногах… «В неї дуже велика горєчька», — повторила ще раз Параска, хоч всі у вагоні знали про це, бо виділи, як її, ту хвору, занесли у вагон перед тим два конвоїри й, ніби дерев’яну колоду, майже кинули на голі нари. Хвору обгортали, хто чим міг. Параска зняла з себе стару кожушину й накрила хворій руки, що були складені на її грудях. Дві, чи три хворі дівчини, що аж захлиналися від кашлю, там, у протилежному кінці вагона, наче змовились, а, може, й так, почали хриплими голосами:
«Ой, у лісі смерековім Страшна битва була.
Там не одна стара мати Сина ся позбула…»
Через хвилину-дві дівочі голоси обірвав густий кашель, навіть, — стогін…
«Сина ся позбула-а…», — продовжила тепер уже не співом, одна з тих трьох, що починали разом цю відому повстанську пісню. «Най знають кати, що… Най знають, що не дрова везуть… Най знають… Що не худобу везуть безмовну… Співайте, дівчата!.. Співа…»,
— голос тої ув’язненої обірвав сильний кашель, аж стогін…
Десь пополудню другого дня, коли поїзд вчергове зупинився, кілька конвоїрів відчинили широкі вагонні двері-браму й мовчки вкинули до вагона кілька хлібин в паперовому мішку та в такому ж паперовому мішку кілька солоних рибин. Вкинули це, нічого не сказавши ув’язненим. Загриміли дверні засуви вагонних дверей за конвоїрами. Поїзд ще довго після того стояв, пропускаючи інші поїзди, що мчали на схід і на захід. Бувало, що такі стоянки ешелона з засудженими були довгими в часі. Бувало такі стоянки продовжувалися по кілька днів. «Коли буде край цему «маринуванню?» — чути було, то з одного, то з іншого боку вагона, що ставав все холоднішим й холоднішим, особливо ночами. Десь під вечір того дня, коли конвоїри вкинули до вагона тих пару хлібин і пару рибин, знову загриміли засуви вагонних дверей-брами і… Два конвоїри поклали на підлогу вагона двоє відер води… «Кати, — простогнала одна з засуджених, — кати… Ми вмираємо від спраги, а вони, вони…», — захлинаючись власними
словами майже простогнала, напевно найстарша за віком дівчина, що була на нарах теж. Мучила спрага, задуха, невідомість. Поїзд, здавалося, цього разу стоїть уже цілу вічність… Хтось із ув’язнених, що були в цьому вагоні, навіть висловлював думку, що поїзд недаром зупинили тут серед густого лісу, бо мають усіх засуджених вивести почергово за вагоном вагон… І всіх тут розстріляти. «А то й то може бутьи, — подумала про себе Параска, — все годно бутьи… Нашо їм лишного клопоту: кудас везтьи… матьи мороку… Розстрілєют і
— по всему… Тото може бутьи».
Та через кілька днів поїзд таки рушив. Знову перестук вагонних коліс відраховує кілометри, десятки, сотні кілометрів… Чим далі на північний схід, тим стає холодніше. На стінах та на стелі вагона з’являється все рясніша паморозь, починають замерзати ноги, особливо в тих, що мають абияке взуття. Спраглі, що довго не бачили води, зішкрябують нігтями іній на вагонних стінах, хтось навіть облизує стіну… Хвора, що мала високу гарячку, прийшла до тями… Параска змочує губи краплями з розталого інію. «Божечьку, — каже про себе Параска, — єка то тьи солодка, водьичко, з наших карпатских джерел… Єка то тьи добра там»…
Бліда, як місяць, коли сходить сонце, хвора, коло котрої сиділа Параска, знов розплющила очі, навіть ворохнула губами. «В’на шош сказатьи хочє», — подумала Параска.
— Єк тьи си називаїш? — спитала Параска.
— Ва-а… силин-ка-а… — відповіла та.
— Чуєш?.. — звернулася Параска до тої, що з-під
Львова, — чуєш?.. В’на заговорила… Нівроку… В’на заговорила-а!.. Дєкуватьи Богови! В’на буде здороваа… Буде житьи довго-довго… В’на називаїси Василинкоа… Моя сестричька також си називаї Василинка… Ой єк файно, шо…
— А тьи відкє, Василиночько? — спитала знов Параска.
— З Гали… ча-а…
— З самого-самого?..
— Та-а-к… — ледве вимовила у відповідь галичанка.
Через два, або три дні Василинка зізналася Парасці, що вона вагітна… Напевно…
— Єк то вагітна?.. — здивувалася Параска.
— А… Так…
— З дитинков у тюрму? За колючу дріть ляґра?
— Видко… що… так…
— Ато зашо такакараналюдий зійшла?.. Га?.. Зашо?..
А ешелон-товарняк — все глибше, все далі в сніги та морози. Все далі… Наступного дня вранці знову загриміли засуви дверей-брами вагона й кілька озброєних солдатів вкинули чималу купу, здавалося, якогось лахміття, від котрого повіяло сильним холодом. Ув’язнені спочатку не зрозуміли, для кого й для чого це лахміття вкинуто. Вкинуто без жодного слова…
Ледве переступаючи замерзлими ногами до того вкинутого у вагон підійшло дві, або три ув’язнені. Підійшли й стали обережно оглядати холодну купу.
— Дівчата!.. То шинелі нам сюди вкинули! Обірвані шинелі!..
— Які?.. Шинелі…
— А то нам для «зігрітку»!
— Аби грілиси ми… Аби ми, нещасні, не замерзли, не дай Боже…
— Ий! Та то мантлі з розстрілених!.. В’ни — криваві, — вимовила Параска.
— На них кров… — підтвердила котрась з ув’язнених.
— На ни-и-х… кр-р-о-ов… — повторилося чиїмсь тремтячим від холоду, голосом.
— Не будемо ми то одягати!..
— Ньи будимо!..
-Через кілька годин, коли наступила ніч, а мороз, здавалося, розламує кісточки кожної ув’язненої, поодягали вони ті холодні, обідрані солдатські шинелі… Взяла й Параска одну на двох шинелю-мантлю із хворою ще галичанкою Василиною. Коли Параска накрила в напівтемені дрімаючу Василину, та простогнала:
— О-о-й-й… Холодно-о…
— Зарес нагрієшси… Зарес… — відповіла на то Параска. А в самої, промерзло наскрізь усе тіло.
Здавалося, що замерзло навіть серце, що ледве ворушилося в грудях, мов замерзаюча пташка на снігу й морозі. Ноги, здавалося, вже геть відмерзли. Вони тепер були важкі, наче дві грубі дерев’яні колоди…
Другого, або третього дня галичанка Василинка, що ніби одужувала вже на холодних нарах, накрита холодною шинелею перед тим, знову «запалала»… Знову почала вона марити, на поміч матір кликати, зриватися з нар… Параска й ув’язнена з-під Львова по черзі
прикладали свої долоні до чола хворої. А вона «горіла», ще більше, ніж першого разу… Цілу ніч ту, може, найхолоднішу, пробули оті дві ув’язнені, як і перший раз, біля хворої. Сиділи обі на нарах біля хворої й задрімали під самий ранок, виснажені за всі дні і ночі, промерзлі до непритомності… В якусь мить того досвідку на весь вагон пролунав дівочий крик: «Вона! Холодна-а!!! Люди, в’на студена гет!.. Вона-а!.. Мерт-в-а-
а!.. Мертва… Васи-и-ли-н-ко-о! Йой-й!..», — вдарив об холодні стіни вагона плач «Ва-си-ли-н-ко-о!»
Молилися усім вагоном… То голосно, то тихо молились… Десь перед полуднем, коли зупинився вчергове поїзд, а було це аж другого дня по смерті галичанки Василинки, конвоїрам, що супроводжували цей вагон, повідомили ув’язнені, що сталося увагоні вдосвіта попереднього дня. Василинка лежала на нарах, не скаржилась тепер на холодну шинелю, на біль нестерпний у серці та попереці… Вона лежала такою красивою й змарнілою водночас… Від червоного світла сонця, що сходило того дня першого, лице її навіть здавалося ледьледь рум’яним…
Під вечір личко Василинки раптово потьмяніло. Почалася раптова хурделиця. Поїзд у сніговому тумані рухався помало. Зупинився він, коли зовсім стемніло, як виявилося, серед якогось лісу. Коли поїзд зупинився, через пару хвилин після того, двері-брама вагона відчинилися й до вагона вскочили кілька озброєних військових:
— Гдє ета?.. Которая умерла? — спитав один із військових.
— Вона тут… Лежить он на нарах… — сказала котрась із ув’язнених.
— Расступітєсь!.. — наказав ув’язненим той, що був, мабуть, старшим.
Двоє військових взяли, один за ноги, інший за плечі, Василину, підійшли близько до вагонних відчинених дверей-брами і… І викинули мертву на кучугуру снігу, що була перед самими дверима… «О-о-о-й-й!»
— людське, дівоче «О-о-о-й-й» поніс вітер лісом тоді… Можна було посивіти, збожеволіти за одну хвилину від того, що сталося. Вагонні двері за військовими швидко зачинилися-загриміли… Ця жахлива подія довго стояла перед очима всіх ув’язнених. Пізніше, якимось чином, стало відомо, що того вечора, у томуж лісі, майже з кожного вагона, було викинуто по одному, а то й по кілька трупів на снігові кучугури… «Єк це так?! Єк це так може бутьи аби… Аби — у сніг просто… Аби, єк поліно йкес… З дитинков ньи народженов… З дитинков… Ой!..» — думала Параска…
Коли наставав ранок другого дня, поїзд під’їжджав до якоїсь невеличкої станції. Хурделиця на той час вже втихла, але пробирав сильний мороз. Крізь маленьке віконце вагона було видно, що йде негустий лапатий сніг. З гучномовця, що, напевно, був десь тут недалеко, звучала пісня:
«Ширака страна моя радная, многа в нєй палєй, лесов і рєк…
Я другой такой страни нє знаю, гдє так вольна дишет чєлавєк…»
«Сволочі!..», — вигукнув хтось з того боку вагона-
товарняка, коли поїзд, наче не хотівши рухатися далі, все ж поповз у сибірські холоди…
Параска, як і більшість ув’язнених, промерзла наскрізь. Найбільше замерзали ноги. Котрий уже день підряд вона ніг своїх не відчувала, не могла рухатись… Тому її й ще трьох дівчат з обмороженими геть ногами, залишають в уральському тюремному шпиталі. Тим трьом дівчатам, що були з одного з Параскою вагона, ноги відразу ампутують… Парасці, якимось дивом, удається уникнути ампутації обох ніг… Хоча вона на довгі роки зостається калікою і може пересуватися лише за допомогою милиць… Чи то міцний організм Параски, чи її постійні молитви, допомогли їй уберегти обморожені ноги від ампутації… І те, і інше допомогло… Але найбільше допомогла в цьому фаховість лікаря цього шпиталю і його доброта, милосердя… Параска тоді дала собі обітницю, що, як виживе, то все життя своє славитиме людську доброту, людське милосердя і мир Божий… І все життя своє буде вдячна тому лікареві уральського тюремного шпиталю…
З 1947 року Параска відбуває термін ув’язнення у Спаську (Казахстан). «Кілько то нашого люду полєгло на цисій, Богом забутій земличці, — думала не раз дівчина, — скілько то кісточьок посієно у цису земличьку… Ой, земличько, свєта вид Бога і грішна вид людий нидобрих… Спаску, спаси людий наших тут, на чужині… І там, дома, спаси нас…» — ще раз повторила про себе. Сонце, як здавалося, котилося донизу досить швид-
ко, наче старалося тим скоротити день і продовжити ніч, темноту… І важкі роздуми у безсонні…
Кожного разу, коли Парасці вдавалося бачити, як заходить сонце, вона думала: «Дес там, куда пишло соньичько, — моя земля, моя родьинка… Гори там мої милі… Дес там… На заході… Соньичько!.. Єк будеш йтьи понад гори наші, привитай, соньичько… Мою мамку і… І три берізочькє на нашому городі привитай вид мене… В’ни дес великі вже… Привитай!.. Бо розплачюси… А шшє мамці моїй і дєдикови, і сестричці, і… Передай, шо я дуже сумую без них… Я дуже сумую… А шшє, соньичько, вклониси мамці покійної Василинчіній з Галичя… Передай мамці Василинки, аби в’на змириласи з долев і ньи чєкала свої донечьки… Аби ньи чєкала… Сніги сибірскі накрили ї’ білов ковдрев… І в’на спит… Спит… Спит і дитьинка ї’… Шшє нинароджена… Спит разом з мамков… Сплє в нивідомому лісі, сп’є…»
— шептала про себе Параска, а сльози самі, одна за одною, котилися їй по лиці і падали на казенну одіж…
«Сп’є…», — повторила ще раз…
— Ти отчєго плачеш, дочєнька? — спитала Параску жінка, що була з того ж бараку. Жінка та була набагато старшою, ніж Парасчина матір, і була вона з Ленінграда. «Ти чєго ето?..» — наче заспокоювала тим заплакану дівчину.
— Я не плачю, — відповіла Параска.
— Не дурі, дочєнька! Я же віжу… Что стряслось?..
— Плачю, бабушка… Плачю, бо… — відповіла Параска.
Лежачи вже у бараку на нарах, що були поруч з нарама «бабушкі», Параска розповіла про причину сліз її.
Старша жінка, що просила Параску називати її своєю «бабушкой», дуже любила Параску, бо там, вдома, в Ленінграді, залишила вона, після арешту, любиму свою внучку, що була схожою до Параски…
— Нє нада плакать, внученька, — заспокоювала та Параску, — нє надо!.. Сльоз нашіх… нє хватіт…
— Не буду білше…
— Вот і… маладєц…
І все ж думалося і не раз плакалося, аби ніхто не бачив, аби не виділа того «бабушка»…
Через кілька тижнів «бабушка» ще лиш почало світати, спитала в Параски:
— Внучєнька, ти нє спіш?
— Ні, бабушка…
— А ти знаєшь какой сєгодня дєнь?..
— І знаю… І ньи знаю…
— Сєгодня – Пасха…
— Як це?.. Шо то… Сегодне — Великдень? Великдень?..
І Параска згадала дитинство своє на мить… І згадалось, як люди збиралися в цей Великий день коло церкви в Криворівні… Коло церкви, що, як розповідали люди, була збудована відомими на Гуцульщині майстрами дуже, дуже давно… Згадалося, як з мамою й дєдим паску Великодню святити йшли вони разом… Як дзвони летіли понад церквою далеко в гори, аби сповістити всім-всім вістку радісну: «Христос воскрес!». Згадала Параска й хороводи в цей день біля церкви, аж до пізнього-пізнього вечора. Церковні дзвони, співи, людські голоси не вщухали тоді до півночі…
«Вербовая дощєчька, дощєчька,
По ній ходить Настечька, Настечька…»
Наче проспівала собі в думці цю дитячу пісеньку Параска, затямлену ще з дитинства…
Другого дня, а це був, як зрозуміла дівчина, Великодній понеділок, який у нас ще називають «поливаним», в цей день під вечір Параска, що ледве пересувалася з допомогою милиць територією колонії, спинилася коло старої, аж ніби чорної споруди, що звалася
«пищеблок». Спинилася, аби на мить поглянути в той бік, де сонце заходить, де пахне паска, де, попри заборону, гудуть на всі гори Великодні дзвони…
Сюди, до цього сірого, майже чорного будинку, приводили вишикуваними колонами ув’язнених, що за цілий день заробили собі на «лагерну баланду» й шматок гнилої риби з ячмінною кашею… Саме тут увагу одного ув’язненого привернула дівчина трохи, як здалося, згорблена, що стояла підпираючись важкими милицями.
— Как тєбя звать? — спитав її в’язень.
— ?!
Іншим разом, використовуючи кілька хвилин, двоє ув’язнених познайомились. Ще через якийсь час, знаючи і’мя та прізвище Параски, а також номер бараку засудженої, той в’язень надіслав їй коротенького листа. Лист був написаний олівцем на маленькому клаптику якогось паперу. Параску здивував той лист, але щe більше здивував малюнок: портрет дівчини, що була дуже-дуже подібна до неї… «Він — художник… — подумала Параска, — він, може, великий художник, і…
тюремник…», — думала дівчина, тримаючи в руках клаптик паперу-привіту від майже незнайомого «каторжника».
Як виявилося потому, той в’язень був художником з Грузії. З того почалося листування між в’язнем і Параскою. Коли дівчина одержувала листа від художника-в’язня, з якимось, кожного разу іншим, малюнком, вона дивувалася з його таланту. «Ох, єкби я так уміла!.. Єкби… Як Бог поможе вийти відци, з неволі, то буду вчєтьиси… — повторювала собі Параска, — буду…»
Після короткого листування в середині колонії, Параска дізнається: того молодого художника з Грузії звати Вано?.
«Вано?… Вано?…» — повторювала Параска часто, ніби боялася, що може забути те дивне ім’я. «Ваноо?… Таж це, єк по-нашому, по-гуцулскє, то — Иван… Иван…» — ще раз повторила собі в думціце ім’я дівчина й, може, вперше за стільки років каторги посміхнулася, аби ніхто не бачив того…
«Ньи дивисе, Иванчіку,
Шо я мацюпенька…» — згадала дівчина ці слова з коломийки, що запам’ятала ще в дитинстві…
Шляхи-дороги, через різні пересилки в різні табори у цих ув’язнених загубилися… Параска лише встигла переслати домашню адресу цього художника з Грузії своїм рідним в село Криворівню. То був юнак, що дивним дивом явився в долі Параски, і… Несподівана, випадкова зустріч із художником-в’язнем розворушила душу дівчини-каторжанки тут у цій Казахській пустелі, на цьому її клаптику, огородженому колючим дротом,
обкладеного вартовими іпсами… Одночасно ця зустріч без прощання розбудила в Параски велике, невимовне бажання творити, славити цей світ і людей добрих у ньому. Писати, малювати, тут в таборі не було змоги через брак на це засобів. Все, що придумувала Параска тут, вона старалася запам’ятовувати ретельно, аби потому змогти все те покласти на папір, полотно, картон… Було вже, напевно, далеко за північ. Натомлені роботою та виснажені напівголодом ув’язнені поснули. В тиші бараку було чути, окрім якогось мотору за стіною, і часте гостре кашляння. А ще чути було, як хтось із жінок чи дівчат говорив у сні… Хтось, навіть, час-відчасу хропів недалеко від Парасчиних нар, що для неї завше було дивним… Параску сон не брав. Одна за одною в голову лізли всякі думки. «Єк мій чєс тут помало йде, — думала Параска, — а, може, ньи йде, а минає для мене… А, може, то ньи чєс минає, а я в нім… Отак минаю, минаю в нім потрохи… За штирьма стінами тюремної камери, за штирьма стінами уральского шпиталю, вагона-товарняка… За штирьма стінами бараків… Отак й житє моє дівоче минає… За колючєм дротом… Минає… Єк скінчєтси мій термін: десєть років, то… мені… Геш страшно подуматьи, буде майже трицєть… Трицєть років буде тогдьи… Трицєть! Страшно подуматьи… Трицєть — то вже стара баба… Шшє й дівков ньи була, вже — стара… Баба, каліка, каторжанка і — все… Та ні!.. Ньи всe!.. Єк вернуси додому, тогдьи, єк Бог поможе, то… Світ — гіркьий, кєжкьий, але… Але є у нім, я це пізнала, є й добрі, милосердні люди… Є… Бо йнакше би… А так, он я вижила… Хоть і каліка. Єк вий-
ду з цего… То славитьи буду все житє своє, шо лишилоси… Славитьи буду мир Божий, доброту люцку та люцке милосердє… Єк і обітницю дала… Буду славитьи… Чєм змо-о-ж-у…» — на цьому слові думку дівчини сон обірвав…
…Приблизно через рік по тому, відбувся перегляд справи засудженої Параски Степанівни Плитки, й за амністією її звільнили з ув’язнення на один рік раніше вказаного перед тим терміну. Параска, звичайно, тим зраділа, але ця радість була огорнута великим сумом першого сивого пасма у пишному колись волоссі. Перше сиве пасмо, сивої потому, самотньої зозулі гірської… Параска збиралася додому, до рідні, до рідних гір, за котрими всі ці роки тужила, не надіючись колись до них ще повернутися… Прощалася з «бабушкой», а та її благословляла на дорогу додому:
«Прощай, внученька, — мовила стара, витираючи сльози на зморшкуватому, змарнілому лиці, — прощай і нє вспомінай!.. Отслужіла ти п’ять морской, а чєтирє авіації… Сопровождаю тєбя в путь вольний хлєбом і солью, і водой… Іді, внучєнька, в мір — да нє грєші… А мнє уже старєнькому утьосіку — здєсь умірать…» Обнявшись міцно, обі голосно заплакали…
Та сама дорога через багато літ, ті самі залізні рейки, тільки тепер вони біжать у зворотному напрямку: додому, в Карпати… Параска, мимоволі, рахує перестук коліс на рейкових стиках: їй здається, що так швидше буде вона вдома… Їй здається, що кожен перестук коліс повторює ритмічно: «Додому, додому, додому…»
Загальний вагон пасажирського поїзда, де на бо-
ковій стороні біля вікна розмістилася Параска, заповнений геть. Старі й малі — хто де розмістився. Хтось навіть знайшов собі притулок на останній полиці, розсунувши свої вузлики… Малі й більші діти бігають то сюди, то туди довгим, вузеньким вагонним коридором, бігають, обминаючи пасажирів, що стоять на проході, бо не мають де притулитися на нижній лаві. Діти бігають, спотикаються об ноги стоячих пасажирів, сміються
— їм весело… «То, відий, діточькє з одної родьиньи… А, може, одної мамкє, — думає Параска, — бо подібне одне до одного… Боже, єк давно я ньи виділа діточьок… А єка тото радість — дітьи… Єкьий то був би світ сумний та гіркьий, єкби діточьок у нему ньи було… — подумала Параска, — ий, дітьи, дітьи, шо то на вас чєкає, єка доля?.. О тото русєвеньке, шо на колінцях у мамкє, таке собі кучєрєвеньке та файне, аби лиш ньи наврочітьи, ньи дай Боже, єк Ісусик з іконкє, шо на иконостасі колис виділа…» За милуванням чужими дітьми та за добрими думками, Параска, на кілька хвилин забула про те, що відбувалося з нею дорогою до лагерів, що вона пережила до того… Забула на пару хвилин, що є світ у цьому світі, котрий огорожений колючим дротом…
Двоє, або троє діток, з обережністю, підійшли ближче до Параски, й почали розглядати незнайомку зблизька: «Ма-а!.. — звернулося до матері, що сиділа в купе навпроти, найменшеньке з тих, що підійшли близько, — ма-а, ето наша тьотя?..» «Ето нє тьотя… А дєвушка… Отцепісь!..» Парасці весь час тепер здавалося, що всі пасажири вагона з підозрою дивляться на неї, ніби
на чолі в неї зосталося тавро каторжанки… Змарніла, з сивим пасмом волосся, що вибивалося в неї з-під чорного берета, у сякім-такім убранні, та ще й з невеличким клуночком біля себе, викликала підозру. Всім було зрозуміло, що дівчина не з санаторію їде… Але вагонні колеса, як і перед тим, вистукували на рейкових стиках: «До мами, до мами, до мами…» На котрійсь станції, де ненадовго зупинився поїзд, до вагона зайшли двоє геть стареньких. Вони знайшли собі місце, аби присісти, в сусідньому купе. Параска почула, що вони між собою розмовляють чистою українською мовою.
«Боже!.. Та то вже — Україна!.. Та то так мені, гий би я вже дома була… Божечьку! Дєкую Тобі за цису милість Твою чютьи своє, ріднесеньке… Видко, шо тотьи двоє
— учєтилі… Бо так чєсто по-нашому говорє… Божечьку, дай їм здоров’єчька… Отак собі — обойко… Разом усе житє, видко шо… Говоріт, говоріт, старенькі шшє!.. А я буду слухатьи… Вибачєйти, людочькє добрі, шо я слухаю вашу розмовочьку!.. Вибачєйти… — думала, наче говорила з ними, Параска, — вибачєйти… Хто ви
— я ньи знаю: може, брат з сестров, може, чьоловік из жінков… Але ви мені ріднесенькі обоє…» — мало не заплакала від почутої мови Параска.
Чим ближче було до рідної Гуцульщини, тим скоріше хотілося доїхати, долинути, дійти туди… Серце так несамовито гупало, що здавалося не витримає приємного хвилювання, — хоч за майже десять років воно й не таке переживало…
Зелень запущеного парку у Фастові, де чекала пересадки на інший поїзд, столочена паркова жовтувата
трава здавалася Парасці зеленою, аж голубуватою гірською травою, де пахне всяке зілля, де по-рідному пахне навіть камінь…
Через якийсь час крізь вікно видно було вдалині обриси рідних Карпат… Чернівці… Заболотів… Аж ноги підкошуються від щастя… А далі: трохи пішки, трохи на попутній машині і… І, нарешті, — на лісовозі, що їде в сторону Жаб’я, а точніше, до Буркута по ліс. Старий причіп порожній скаче по дорожніх ямах, дзеленчать грубі ланцюги об залізні конструкції причепа… З перевалу Буковець видно вдолині міст і дорогу рідну, хоч і розбиту лісовозами, ходжену колись босими ногами аж до самого Косова… Ось-ось і Криворівня. Майже через десять літ каторги, знущань, голоду і страху
— Криворівня…
Ще на самому початку села Параска попросила водія зупинити машину. Їй дуже хотілося тих кільканадцять десятків метрів дороги додому пройти пішки, аби відчути ногами найріднішу у всьому світі землю… Перший ковток гірського повітря, а за ним — другий, третій… Здавалося, що не йшла, а летіла, навіть сили звідкись, наче, додалося… Від свіжого повітря та хвилювання хмеліла голова. «Криворівня… Ци тьи тімуєш мене, село моє ріднесеньке?.. Я вернуласи до тебе… Село моє… Вернуласи… Черемошику солоденький, тьи впізнаєш мене? Я вернуласи… Це — я, річєчько моя золота». Незчулася, як опинилася біля самої ріки, над прудкою її течією. Наче маленьку дитинку по голівці, гладила прибережну воду, а вода лоскотала пальці й долоню гарячої руки, бігла собі далі… Взяла води в жме-
ню, припала до неї вустами, наче хотіла поцілувати її… Взяла ще жменю й приклала до щоки…
Коли Параска підходила близько до батьківської хати, мама поралася біля дверей надвірних і не бачила, що її дочка підійшла стежкою з долини.
— Славайсу! — привіталася Параска.
— Навіки слава Богу, — відповіла мама, розпрямляючи спину й повертаючись в бік Параски. Віник, що тримала Ганна в руках, випав з руки…
— Шо, ньи упізнали?..
— Параню-ю-ю! Дитино! Та єк то ньи впізнала?! Парасочько-о! Васютко-о! А йдьи суда!.. Ой, забула, шо Василинкє нима дома… Доню, а тьи чьо ньи дала знатьи, шо їдеш додому?! Шо тибе видпустьили… И-и-й! Та то дєдик буде радьий! Він уже би прибіг д’хаті, єкби знав… Ий!.. Боже, а мені, старій, навіть ньи снилоси… Тото утіху маємо!..
Мати ще раз обняла Параску, а Параска матір… Так, обнявшись, зайшли обі в хату, а очі були повні радісних сліз…
— Тьи, Парасочько, така марненька… Ой! А я тобі зарес шош пидогрію… А тьи розказуй, розказуй!.. Богу дєкуватьи, шо вже дома… Тото дєдя буде тішитьиси… І Василинка… Обоє пишли в село: кожде — по своє пишли…
— А єк ви тут?.. — спитала Параска.
— Та ничьо-ничьо… Слаба-сми була цеї зими… Думала, шо ньи діжду тибе уздрітьи… Але Бог поміг… А тьи сідай, сідай, донечько!
— Та я насиділаси, мамочько… Я насиділаси…
— Я ньи про тото… Сідай на лавицу, або… Тьи тімуєш, єк малов любила бігатьи нашов широков лавицев?.. Лавичька тибе памнєтає… О, єкби дєдьик знав… То прилетів би… Він хоть тверде серце має, єк кождьий мужчіна, але ньи раз тьий ньи два плакав за тобов… Так, аби я того ньи виділа… Ми всі плакали… Плакали тьий молилиси за тебе, аби Бог поміг… Я — зарес…
— Ньи кваптьиси, мамко, я шшє ньи голодна.
— Гай-гай…
Пізнього вечора, коли всі зібралися за столом, по вечері, Штефан пригорнув, укотре, обі донечки, що сиділи обабіч, і, зітхаючи легко, сказав: «Богу дєкуватьи, ми усі типер вкупці… Я думав, тьий мама, шо ньи дочікаємоси. Але Бог добрий…»
У грубці пoтріскували смерекові дрова, пахло кулешкою, бринзою, й ще чимось знайомим й дуже рідним… «Ничьо ньи змінилоси у хаті, — думала Параска, — тотьи самі стільчікє, та сама лавичька широка, образочькє свєті, так само, тотьи, шо були… Все, єк було… Лиш дєдя з мамков подалиси гет… Ньи з добра посивіли обоє…» — думала Параска між бесідою. А Штефан, ніби вгадав, про що думає його доня, проказав: «Та то, видко, ньи з веселого житя, Парасочько, у тебе шшє гет молодої, сиве пасимце на голові…» — й поцілував донину сивіючу голівку…
Тої першої, після повернення додому, ночі Параска довго не могла заснути. Думки, як неслухняні діти, всупереч волі, обганяли одна одну. Параска не могла насолодитися думкою про те, що вона вже на волі… «На волі — в неволі…» Багато вражень за останніх кілька
днів, особливо — за останній день… Їй здавалося, що вона досі чує, як її долоню лоскоче черемошна течія, що вона чує, як стелиться м’яко під її ногами рідна земля, коли вона скочила з кабіни лісовоза. Не вірилося, що вона вже вдома… Правда, час-від-часу їй причувалися лай табірних псів та команди караульних офіцерів… Крізь розслонене вікно зазирав з-над гори, як і колись, місяць, обведений жовто-зеленим ободом… Параска дивлячись із ліжка на місяць, в уяві домальовувала йому великі крила, і він ставав химерним птахом, що піднімається над найвищою темно-синьою горою. У хаті — тихо. Давно вже заснула біля Параски на ліжку сестричка Василинка… Тихо…
Тільки чути було, як на стіні, біля дверей, цокає годинник, в такт якого то вліво, то вправо рухає своїми зеленуватими очима намальований кіт. Годинникове ритмічне цокання надавало хаті затишку. Хоч Параска й стомленою була та сон не брав. Занадто багато вражень та й спогадів навалилося нараз… «Цок-цок, цокцок», — продовжував годинник, наче тим відсікав секунду від секунди, хвилину від хвилини. А місяць, тим часом, разом із домальованими в уяві крильми, підіймався все вище й вище над темно-синьою горою. Параска згадала про того художника, що залишався ще у спецтаборів Казахстані. Він знав, що Параска звільнена згідно амністії. Він догадувався, що вона вже в себе вдома, в Карпатах. «Єку вісточьку тьи несеш мені, місєцю-птахо, зи сходу?.. Тьи летів недавно над Спаском, може видів того хлопця, що обіцєв приїхатьи у Карпатьи, коли я єму напишу листочьок, тьий покли-
чю… Може, назавше покличю до себе… Де тьи типер?.. Може, то тьи, художнику мій, послав до мене місєчькаптаху, аби передатьи мені вісточьку добру…» За цими думками незчулася дівчина, як місяць злетів високо над горою, а потому — над самою хатою. Вона ще ока не зімкнула, коли він, місяць-птах, розсипав жовто-сріблясту порошу на хату, на гори, на смереки…
Був ранок третього, по приїзду Параски додому, дня. Трохи відпочивши, дівчина збиралася піти в село.
— Тьи куда, доню?.. — спитала мама.
— Ий! Та йду роботьи шукати. Може, шош трафитси… Я хочю шош робитьи… Тьий вам на шиї ньи сидітьи… Траба зароб’єтьи на себе… — відповіла чемно Параска.
— Та єку шшє роботу? Та тьи… Та тьи шшє ледве на ногах стоїш… Та тобі шшє поправитьиси траба… Та…
— Робота — ньи вовк, дьитьинко, у ліс ньи втичєт,
— сказав Штефан, що чув розмову Анни й Параски, — ньиєкої шшє роботи!.. Мамка добре тобі каже… Тьи подьивиси, дівчє, на себе: лишень шкіра тьий кости… Ледве на ногах стоїш… А тьи квапишси до роботьи… Тьи шо, ньи наробиласи шшє у тьих лагерях?.. Лиш приїхала… Шшє ньи надьивили-смиси на тебе… А тьи вже на роботу… Шшє наробишси, дьитьино… Наробишси…
Минуло ще кілька днів після того, як Параска вернулася додому, минуло ще кілька днів з часу розмови з батьками про роботу, але їй не терпілося сидіти, склавши руки. В село йти, здибатися з односельцями, з ровесниками, котрі, напевно, ще й з тюрем не повиходи-
ли, не хотілося… Параска остерігалася розмов про її перебування в казематах, тюрмах, cпeцтабораx… «Нашо душу кровавитьи?.. Нашо, аби хтос жєлував?.. Було — тьий минуло…»
Робота для неї, після довгих пошуків, все ж знайшлася. На кількох невеличких, або й зовсім маленьких, місцевих виробництвах, на дівчину дивилися, особливо компартійне начальство, як на «ворога народу», як на вчорашню каторжницю… Освіта (чотири класи сільської школи) не давала можливості влаштуватися на більш-менш пристойну працю. Знайшлася посада різноробочої у місцевому лісгоспі. «Тьий то добре, — думала Параска, — ньи буду на харчях родьичів сидітьи… Тьий з людьми буду… Тьий з горами та лісами близко… Тьий єкас копійчєна буде, аби купитьи мамці фустьинку, бо тота жовта, шо була у мамкє на голові, єк я приїхала, то гет уже поторочіласи… Ий, буде, шо буде… Єкос в’но буде — єк ньи раз любив казатьи дєдя…» Долаючи щоднини майже по тридцять кілометрів пішки, лісовими, гірськими розбитими дорогами, працюючи на важкій лісовій роботі, Параска не чула ніг… Врятовані колись від ампутації, ноги ломило вечорами, терпли й німіли від геть не жіночої роботи, руки… Але Параска сама собі казала, сама себе заспокоювала: «Мені ньи звикатьи…»
— Єк тобі робота? — питали мамка, або дєдя.
— Та — добре…
— Ой, вижу, шо добре… Ледве ноги волочеш, єк приходьиш д’хаті… Видко, шо добре! Аби так нашим ворогам…
Параску радувало не так те, що вона може додому, в поміч родичам, принести сяку-таку заробітню, як радувало те, що вона тепер може ходити рідними горами, навіть досі невідомим лісом, бачити, як з-під зіпрілого давнього листя пробиваються з землі й тягнуться до скупого лісового сонця зовсім маленькі смеречата, дубки… Гори, котрими вона тепер ходила, здавалося, самі несуть її, особливо, — додому… То була важка її радість… Непізнана досі втіха. Гори, що виднілися ген, вдалині, в ясну погоду, здавалися темно-синіми носорогами, що бредуть довкола неї… А дихалося… Не дихалося, а пилося, особливо ранками, смерекові настої повітря гірського…
«От, єкби вийтьи на тоту найвищішу гору тьий статьи на ній, — думала Параска, — то мож би геш до неба сєгнутьи… Мож би тотьи зірочькє руков погладьитьи… И місєця узетьи в рукє… От, єкби… У горахдо неба гет близко… Так близко, шо руками єго мож помацати…» Шум ранкових смерек та сосен, за котрими так сумувала дівчина, наче колисав стежку чи дорогу, котрими вона квапилася на роботу, або верталась з неї. Такого відчуття злиття з рідними горами досі не відчувала ще. «Траба буватьи на чужині, аби мож поціньитьи своє…», — думала не раз тепер Параска. «Траба бутьи у неволи, аби знатьи, шо то таке воля… Але йка то й типер мені воля?.. Хіба то воля перетєгатьи мокрі ковбкє та обкоровуватьи смеречєнку сокєров?.. Ци носитьи на постолах тєжку лісову земличьку… Але я ношу мою земличьку, хоть і тєжко, бо в’на мене носит… Тьий шшє
довго, може, буде носитьи…»
Робота в лісгоспі важка. Важко рукам та й ногам нелегко, але зате голова — вільна від роботи… Тягаючи, чи перебираючи, чи приносячи й відносячи мокрі, холодні бруси, чи кору, чи… Параска мала можливість думати, мислити, співставляти, повторювати у пам’яті, аби потому записати тексти власних молитов, віршів, смішинок, коломийок, спогадів дитинства, що були багато разів повторювані у Спаському таборі… Носила в пам’яті… Носила дотепер, аби колись, як буде нагода, як буде папір й олівець, записати все то. Записати… Тепер Параска повторювала в пам’яті, аби не забути, сюжети малюнків пером і пензлем, котрі віддавна, особливо за увесь час каторги, носила в пам’яті, бо ані можливості, ані паперу в таборах не було…
Переступаючи щодня по дорозі до роботи й додому, через невеличкий лісовий струмок, що ніколи не переставав жебоніти згори вдолину, Параска не могла втриматись від того, щоб не зупинитися перед ним, нахилитись, чи й припасти до нього, щоб його погладити, або спробувати спинити його рукою… Спиняла. Спиняла, а він, той струмок, помежи пальцями, чи попід долонею втікав, біг собі вдолину… «Усе хочє волі, й цей джюркалец… Шо то значєт гірскьий характер, адьи… Побіг… Утік… Тьий — лови!.. Ого… Все хочє волі: потічьок, и пташечька, и рослинка, и людьина — також…» Параска дорожила тепер тим, що по роботі, дорогою додому, будучи сто разів стомленою, може, у цих вольних, буйних природних стихіях гірських, дати волю своїм думкам, фантастичним задумам її майбутніх малюнків, оповідей, віршів, коломийок, власних пісень,
слова й музику вона напише сама… «Боже, Божечьку, єкий тьи світ мені величьний видкриваєш!.. За любов Твою небесну уклонєюси Тобі, Господьи… Єку красу тьи сотворив, аби мож хвалитьи світ цей неописуваний… Аби малюватьи єго красу і Твою величь, Господьи… Кожда пташечька, кождий потічьок, кожда квіточька дєкує за благість Твою небесну… Єк диждуси зарплатьи, то накупую паперу тьий усєкьих фарбів, тьий сєду собі, тьий буду малюватьи, писатьи, писатьи… Може, і роботу цису лишу… Бо вид неї ньи зарібку, ньи… Але це робота… Єкос житьи траба… Тьий мамці фусточьку купитьи… Тьий аби шшє на хлібец шош лишилоси… Е… Та то би шшє фодографічньий апарат купитьи… Ог-о, єк багато траба… А Васюті також шош траба би…» — думала Параска дорогою на роботу, чи вертаючись додому пізніми вечорами. За щоденні кілька десятків кілометрів на роботу й з роботи, був час подумати, помріяти, пофантазувати, навіть… Косі погляди компартійного керівництва лісгоспу,
їх неприязнь, не могли не позначитися на Парасчиному самопочутті. Це її, горду гірську дівчину, щo бачила й зазнала забагато страждань за свій ще молодий вік, бунтувало… Тай всі інші, навіть робітники, з якими Параска працювала разом на «чорних» роботах, не всі прихильно ставилися до «тюремщиці»… Їх, тих людей, було пару, але їхня присутність гнітила дівчину. «Видко так само партійні, хоть і раби тут… Раби — то шшє добре… A це… Та най Бог свєтенькьий їм заплатьит…» Параска старалася не звертати уваги на якісь дріб’язковості недріб’язкові. «Молоде — золоте», — не раз
чула Параска від свого дєді… Молодість, вона безапеляційна іноді, завше рухлива, категорична… Будучи на батьківських харчах, свіжому повітрі, в оточенні рідні, під впливом буйноти самої природи гірської, Параска відчула тепер приплив енергії. Хотілося діяти, щось організовувати, комусь допомагати, навіть співати захотілося… Може, не так хотілося співати, як хотілося, якимось чином, оживити культурницьке життя в рідному селі. Спробувала зібрати невеличкий хор, спробувала сама керувати ним. Щось виходило з того. Українські народні пісні, котрі співають і в Криворівні, пісні обрядові, пісні та коломийки жаб’євського межигір’я, стали основним репертуаром змішаного сільського хору, організованого Параскою. Треба було написати велику афішу для сільського клубу — писала, треба було намалювати дітям — малювала.
Хотілося бути скрізь, хотілося бути межи добрими й щедрими людьми, хотілося допомагати безпомічним… Хотілося чинити добро, бо добро та милосердя колись врятували її від каліцтва… Параска це пам’ятала, пам’ятала й про свою обітницю, дану нею в уральському тюремному шпиталі… Попри заборони колядувати, чи щедрувати, збирала людей на Святвечірню коляду, на щедрівку: увечір перед старим новим роком:
«Ой гиля-гиля — на білі гуси, Не каламутіт воду Маруси!..
Най-си Маруся фустки попере —
В злоті ґарчікє води набере…» — можна було чути в селі таку щедрівку в ніч перед Святого Василія… То співав гурт сільських людей, зібраних Параскою.
— Тьи ньи боїшси? — питали її не раз.
— Най боєси тотьи, у кого вид страху очі великі,
— відповідала Параска.
— А тьи знаєш, шо за тобов сто очєй у селі чєгає?..
— А я ньи в кого ничьо ньи вкрала…
Родичі теж переживали за доньку, бо в селі, того не сховати, що за нею, як за колишньою зв’язковою УПА, слідкує кілька очей…
— Уважєй, дьитьино, — проказував не раз Штефан.
— Береженого і Бог береже, — повторювала Анна.
— А ви, дєдику, тємуєте, єк казали: «А я чєго маю боєтьиси у себе на господарці?.. Я ньи в кого ничьо ньи крав…» Тьий я ньи вкрала… А моя господарка — увес світ, село наше, гори наші… Чього я маю страхатьиси?.. Адьи, Черемош ньи боїтси никого… Єк плив при Австрії та при Польщі тьий при німцях, так і типер, при совітах, собі плиє… Плиє, і — все… Бо він знає своє…
Черемош… І на думку приходили слова з верховинської пісні, наче з урочистого гімну про велич цієї гуцульської ріки, про вольову велич гір:
«З верха на верх, а з бору в бір З легкою в серці думкою…
В чересі — кріс, в руках — топір… Черемоше, Черемоше, бистра твоя вода,
Дівчинонько з верховини, файна твоя врода…»
«Кілко то траба матьи любови у серци, аби так написати, — думала Параска, — того, хто написав цису пісню, давно уже на світі нима… А пісня жиє дотипер тьий житьи буде, тьий житьи. Така то сила мистецтва
живуча. Людьини давно нима, а то шо в’на доброго зробила, лєшєєси жити…»
На різних сільських толоках, куди Параску, як роботящу дівчину, запрошували, після репетицій хору сільського, по закінченні роботи в лісгоспі, залицяльників не бракувало… Дівчина молода, красива собою, мудра, з ґаздівської родини, працьовита й дбайлива… А до того: «В кьишеню за словом не полізет», тобто острий розум має, здібна й милосердна… Котрий із сільських парубків не хотів би мати собі таку за дружину? Та до того ще й з родини Штефана Плитки, що коваль на всю округу косівську, мудрий, ґречний, начитаний чоловік, поважний ґазда… Хто би не хотів поріднитися з такою родиною?..
А дівчина до тих залицянь була байдужою. Її не вабили маєтки, хоч то було в час збіднення горянина колгоспно-радгоспними примусами… Дівчину не вабило матеріальне сімейне благо… Мрії Парасчинібули про інше. Вона відчувала, що покликана жити в духовному вимірі. Відчувала всим єством, що творчість, творіння, заглиблення в таїну власної і людської душі — сенс її буття, радості й страждання на цьому прекрасному й такому, водночас, потворному й жорстокому світі… Параска знала, відчувала, що в неї є невидимі крила, що повинні нести її туди, до тих джерел, де можна напитися краси, добра, цілющого напитку мистецтва слова й мистецтва зображення. Туди її кликало, манило, навіть тоді, коли вона була за колючими дротами… Ідеалом своїх дівочих мрій Параска обрала собі художника, що відбував термін ув’язнення в тому самому спецтаборі у
Спаську, де була й вона… Якось недільного вечора Параска попросила маму:
— Мамко, ма!.. Найдіт мені той лист, шо я посилала вам з ляґру… Ви писали, шо єго сховали, аби був, єк я приїду д’хаті… У тому листі була адреса художньика… Тьий єго фодографія… Він уже, відьий, вьийшов з тюрми… А там у тому листі був єго адрес, єго дому… Найдіт, мамко, найдіт…
— И-й-й!.. Шош такого ньи тімую, Парасочько, аби… Нима того адресу… Дес загубивси, може… Ньи тімую шош такого…
— Та-а, єк – «ні»!.. Ви писали з дєдим, шо дєкуєти за той лист… Шо ви єго сховаєти, аби я мала…
— Агій!
— Так-так, — продовжувала Параска.
— И-и-й, Парасочько… Най на тому си кєкне… Відий, той адрес загубивси дес… Гет відий загубивси… То такий, адьи трафунок, доню…
Параска, не дослухавши останні мамині слова, вибігла надвір, аби ніхто не бачив її сліз, що самі набігли на очі… «Все!.. — подумала ображена тим, що почула від мами — все!..» Стояла під хатою. Було гірко… Через якийсь час, проковтнувши останню сльозу, глибоко вдихнувши гіркого, як їй здавалося, повітря, — «все!» Остання, велика сльоза застрягла твердим каменем у горлі і довго там стояла…
Параска, як не старалася, не могла простити батькам їхнього поступку… Хоча щиро любила батьків, а простити не могла. Обірвалася якась невидима золота нитка між тим, що було і тим, що мало бути… На-
справді, батьки бажали дочцідоброго майбутнього, мовляв, навіщо Парасці якогось чужинця, коли у селі та й у довколишніх селах, є ґаздівські хлопці…
«Спалили адресу, — подумала Параска, — спалили мене, мою гадку, мою… Згоріло… Разом з папірцем, де була адреса художньика, з його фодографієв…» Після тої вечірньої в неділю, розмови з матір’ю, а потому і з батьком, Параска стала мовчазною, глибокий сум обгорнув її очі й вуста. На роботу й з роботи йшла не кваплячись, вранці відмовлялася від щирого маминого, підогрітого, чи приготовленого сніданку, увечері не бралася за ложку теж… Штефан тепер жалкував, що вони обоє з Ганною так вчинили… Йому здавалося, що він втрачає свою молодшу кохану донечку…
«Тилько років ньи виділиси… Ньи наговорилиси, ньи натішилиси… Так усе було файно тьий смирно… Дівчєна трошкє виджила, поправиласи, стала охочьов до роботьи тьий до житя… А типер — маєш… Нашо то жінки було слухатьи?.. Най би було, єк було!.. А нам, стариньи, шо траба?.. Та, аби дітьим добре було… Чьо то так мало статьиси, аби дьитьину скривдьити рідну…» Штефан від того поступку з адресою незнайомого йому хлопця-художника, аж осунувся… Ходив мовчки, був більше часу в кузні, хоч там роботи вже, майже не було… Анна теж ходила невеселою… Василинка пробувала кілька разів зачепити розмову з Параскою про те, що сталося, розраяти, якимось чином сестру, але боялася починати балакати про болюче для неї…
— Видиш, єк дьитьина засумувала?.. — сказав якось вранці Штефан до дружини.
— А я… шо — сліпа? Я шо, сліпа, аби ньи видітьи… — відповіла дружина.
— То добре казав оден жид: «Дай мені, боже, тот розум наперед, шо даєш хлопови назад». Добре казав…
— А при чім тут це?
— А тьи подумай! Подумай…
— Та шьо типер з того думаня?.. З нашого… А тьи чьо мене ньи поправив тогдьи?
Ця розмова Штефана й Ганни, може, була би продовжувалася, але в хату зайшла мама Теодосії, що залишалася ще в ув’язненні на Далекому Сході.
Параска, як і раніше, приходила стомленою з роботи. Хоч раніше вона все ж виглядала бадьорішою, посміхалася. А тепер падала з ніг, ледве прийшовши додому.
— Тьи слаба, Парасочько? — питала мама.
— Шо?.. — наче не почувши, перепитувала донька.
— Я кажу, ци тьи ньи слаба, чєсом?.. Тьи си змучіла дуже?.. На роботі…
— Ні, — була короткою відповідь.
Вечорами більше мовчали. Не сміли, як раніше, розпитувати, якуроботу робила за день, що нового люди розповідають, чи збирається хор… В хатіпанувала тиша, лише Василина час-від-часу переривала цю тишу протяжним своїм голосом. Було, що й Штефан брався розговорити, зацікавити своєю розмовою:
— Тьи, Парасочько, розкажи хоть трошкє, єк тобі сегодне днювалоси… Тьибе шош болит, доню?
— Болит… — була короткою Парасчина відповідь.
— Шо болит, Парасочько?.. — питала тепер мама.
— Ньи болит ничьо… Ньи болит…
Штефан тепер тільки тяжко зітхав, зчаста, смалив свій тютюновий скруток, покашлював, чи то від тютюнового диму, чи йому здавалося, що тим покашлюванням він себе трохи заспокоює…
