Мій рідний край. Моє село. Част. 1. Іван Карп’як

Багата й цікава історія села Микитинців Косівського району,  оригінальні народні традиції. Висвітлити цю історію на основі своїх безпосередніх дитячих, юнацьких і пізніших дорослих вражень взявся уродженець села Іван Карп’як. Автор детально, зі смаком описує своїх земляків, причетних до тих чи інших подій, подаючи їх, ці події, у контексті історії рідного краю.

Карп’як І.І.
К 26  Мій рідний край. Короткі нариси історії, роздуми та спогади   у двох частинах
Карп’як – Косів: Писаний Камінь, 2014 – 262 с.

ББК 63.3 (4УКР)

Косів 2014

Присвячую своїм онукам Денисові, Йосипові, Соломійці, Єлесикові, чиє дитинство вже далеко не таке, як було моє, повоєнне. Автор висловлює вдячність за фінансування цієї книжки дочці Мирославі, а також меценатові Іванові Якібчуку з с. Микитинців.

Завантажити: Мій рідний край. Іван Карп’як (pdf, 4.11 MB)

МОЄ СЕЛО

Спогади і роздуми

ПОШТОВХ ДО НАПИСАННЯ СПОГАДІВ

Так сталося, що я  опинився в США якраз  у тому віці, коли людина починає задумуватися, як же вона прожила життя?

У віці 60+ не складають планів на майбутнє. Людина відчуває, що вона стає незадіяною, якщо не сказати, що непотрібною. Так, саме непотрібною – діти мають вже свою сім’ю, і, що гріха таїти, ти потрібний тоді, коли тебе можна використати, наприклад, доглядати за внуками. Або якщо ти матеріально забезпечений, то також, до деякої міри, потрібний. А що  ж робити „совковій” людині, якій вже за 60 і яка проробила понад 40 років на державній роботі, але не державний службовець, бо так комусь схотілося, а простий „радянський інженер”( люди , не смійтеся з чужого горя) і на старості літ отримує пенсію ~ $ 100 і на ці гроші треба не тільки прожити, але й оплатити дах над головою?!

А що ж в Америці? В такому віці тут ще працюють, а якщо після 65-67 років вийдуть на пенсію, то перш за все поїдуть в якийсь круїз, щоб відпочити. Їздити є за що, пенсію вони зароблять собі за життя достатню для цього. Але і в Америці тому ж таки „простому радянському інженерові” в цьому віці нема що робити, бо, по-перше, щоб знайти роботу, треба хоч трохи розмовляти англійською, по-друге, треба мати своє авто, щоб доїжджати  на роботу, а по- третє, в такому віці просто ти працедавцеві непотрібний, бо є молоді. Так що роботу знайти – перспективи ніякої. І що ж робити ? А нічого, бо якщо ти перебуваєш в Америці на законних підставах, тебе не залишать напризволяще.

По-перше, дадуть медичну страхівку, а це вже дуже багато значить, бо в США страхова медицина і без страхового полісу  тебе можуть допустити на прийом до лікаря за дуже великі гроші. По-друге, тобі дадуть карточку, на яку зможеш купити собі їжу, і, головне, нічого крім їжі. По-третє, можуть надати дах над головою, виділивши квартиру за недорогу плату, на яку тобі також виділять гроші, а ще трохи грошей залишиться на дрібні витрати і незначна кількість на купівлю одежі. Правда, одежу ти можеш собі купувати на розпродажах за символічну плату.
Таким чином, тебе утримуватимуть платники податків деякий час з надією, що ти все ж таки знайдеш роботу , або ж тобі виділять постійну державну допомогу,  пенсію.

Так що є час подумати, наприклад, чому ти  став нахлібником після  більш як 40-річного стажу праці. Я не думаю, що мої внуки колись мене зрозуміють, якщо не поясню їм цього. А пояснити можна тільки на папері, розповівши про все своє життя. А це, відповідно, неможливо описати без того, щоби не познайомити з місцевістю, де ти виріс,  з ким ти виріс, з ким працював?
2

І ще одне весь час підштовхує писати  – туга за рідним краєм. Це почуття не можна збагнути тоді, коли ти вдома, як не можна зрозуміти, що таке голод, коли хліб лежить на столі.

Я зрозумів, що лише тут, на чужині, зможу скласти ці рядки. А приступивши до написання їх, я хочу пояснити майбутньому читачеві, як я це сам розумію.

Спогади пишуть з різних причин. Здається, що рушійною силою тут залишається бажання в думці пережити все вже прожите і далеке. Здебільшого спогади пишуть під старість, коли людина майже відійшла від гомону життя, втратила багато своїх ровесників, а для молодших робиться невідомою, чужою, іноді навіть зайвою. Хочеш не хочеш, а доводиться як равликові сховатися у свою раковину, замкнутися в собі і в самотині жити тим, що минуло ( все погане час згладжує). А може, навіть і можливістю виправдати себе  перед тими, хто не знав тебе в минулому. Але ці чинники не для мене. По характеру, по властивості моєї пам’яті, минуле виражало і виражає для мене цінність лише в тому, наскільки я міг черпати з нього досвід для нинішнього і майбутнього.

Таке ставлення до життя давало мені перевагу, яку я дуже цінував. Це ставлення збіглося з тим, як ставиться до життя молодь: вона не рахується з тим, що було зроблено старшими за них у минулому, молодь вся в нинішньому і майбутньому. Це полегшувало мені сходитися з молодими. Цьому відповідала і характерна властивість моєї пам’яті. Події, показники, іноді дріб’язкові назви, характеристика осіб, з якими мене зводила доля, залягати в моїй  пам’яті міцно, якщо мали стосунок до мене. Пам’ять була негармонічна: завжди було важко нагадувати події, які мене не стосувалися. Легко забувалися слова і події недавні, а випадки та події давно минулого з’являлися раптово.

Раз уже почав писати спогади, звичайно, переживання минулого і спомини про тих, з ким ділився радістю і горем, і про все те, що приходилося робити в житті, неодмінно випливуть на ці сторінки.

Отже, мої спогади мають  бути перш за все письмовим свідченням відповідного часу, а це потребує повної об’єктивності, правди і тільки правди. І тому писати про тих, що були добросовісними людьми, неважко. Важче про інших, а також про самого себе. Я не знаю, чи колись будуть надруковані ці спогади, навіть після моєї смерті, але є відчуття  того, що їх будуть читати ще до моєї смерті, так що кожний, хто прочитає ці рядки, може мені докоряти за те, що я напишу про себе, і напасти на мене за все, що буду писати про інших. Це неприємне відчуття, і я вирішив писати  про все без винятку і правдиво, але і відзначити ті місця, стосовно яких хотів би, щоб їх читали вже після моєї смерті, причому за згодою моїх дітей.

Прожите життя переконало мене в тому, що люди значно кращі, ніж ми звикли про них думати.

3

Треба було завжди пам’ятати, що від людей можна вимагати тільки те, що вони можуть дати, і що безмежні вимоги можна і слід ставити тільки  до себе.

Чи повинні бути в спогадах автобіографічні дані? Мені здається, і в цьому я переконуюсь, читаючи чиїсь спомини, конче потрібні, оскільки важливо знати оцінку показів свідка, його характеристику, духовне і моральне обличчя. Дитинство, юність, середовище в якому свідок виростав, виховання, яке він отримав, мають важливе значення. Тому постараюсь, щоб автобіографічні дані не грали першу роль у спогадах, а вже якщо деякі місця читачам набриднуть, то нехай просто їх не читають.

Ще одне хотів би підкреслити. Кожній людині доводилось казати неправду, але це не означає, що цій людині не можна вірити. Брехливою людиною я б назвав ту, що дозволяє собі брехати з метою себе вигородити або ввести в блуд інших. Краще вже помовчати або відмовитися від відповіді.

Звичка так робити виробилася в мене поступово. Спочатку, ще в дитинстві, я говорив тільки правду, і це певним чином настроювало проти мене. Я почав зрідка говорити неправду, але склад моєї пам’яті такий, що я міг забути все те, що говорив іншим. З цієї причини я постійно потрапляв би в неприємні ситуації, плутав би, що кому казав, бо довелося б говорити одним правду, іншим неправду. Уявляєте, що б виходило з цього. Оце й основна причина того, чому я в більш-менш серйозних випадках особистого життя, громадської і ділової діяльності ніколи не казав того, про що не думав. Через це я багато страждав, бо начальству потрібна була тільки його „правда”.

У крайньому разі до цих пір ніхто не може сказати, що я був необ’єктивним і неправдивим.

Тому й постараюся в своїх спогадах бути об’єктивним, справедливим і точним, наскільки це можливо для людини взагалі. І під кінець життя приходиш до висновку, що мав рацію той мудрець, що сказав:”Я знаю тільки те, що нічого не знаю”.

Я  часто спостерігаю, як мої внуки граються у комп’ютерні ігри, як вони опановують ту чи іншу електронну іграшку, і починаю згадувати своє дитинство, ту лямпу з циліндром розміру № 7 і як ми навколо неї читали.

Які колосальні зміни відбулися тільки за одне не ціле людське життя!

Усно пояснити внукам, що означає та лямпа з ґнотом  та ота нафта, щоб купити яку, треба було відстояти чергу, – неможливо, бо сиплеться ціла купа запитань: що таке лямпа, що таке ґніт, що таке нафта… А такі цілком  зрозумілі речі для старшого покоління досить важко пояснити теперішньому.

І це є ще однією причиною того, що необхідно все викласти на папері в тому вигляді, в якому я бачив сам або мені розповіли старші.

Це для мене нелегке завдання, я не професійний писака і ніколи ніде не друкувався, а писати треба про ті події, що відбувалися 60 років тому, але спробувати зобов’язаний. Що ж з того вийде, судити нащадкам.

Я не ставлю собі мету написати історію села, її писали вже інші люди, не берусь судити достовірність тих чи інших фактів, я все ж таки хочу написати про село і сільських людей те, що я запам’ятав. І хай простять мені ті люди, котрих я не згадав, бо людська пам’ять не безмежна і людина здатна забувати, а може деякі речі й не знати. Я довго думав, як же це написати, чи людей писати по прізвищах, але я не всі прізвища згадав, чи так, як їх люди тоді називали, і зупинився на тому, що буду писати так як згадаю,щоб нікого не розпитувати.

Мальовниче село Микитинці – так тепер пишуть на запрошеннях на весілля і навіть на наклейках на самогонці. І не помиляються, бо воно направду мальовниче, особливо коли подивитися на нього зверху – з рипів або з гір. Воно розміщене по долині річки Пістиньки, яка буває то лагідною, дзюркотливою, то страшною, ревучою, що може котити і столітні дуби. Отака вона гірська річечка Пістинька!
Село невелике, розташоване між селами Пістинь і Спас і належить до Косівського району. Цікаво, що Спас завжди належав до Коломийського району, але одного часу село було переведено в Косівський район. А причина була така: в Долішньому Спасі повінь зруйнувала міст, а тоді вийшла постанова, що село неодмінно має бути сполучене з районом автобусом, то чиновники, щоб не будувати моста, село віднесли до сусіднього району ( в Горішньому Спасі міст уцілів). І хоч частина села за річкою на відстані кількох кілометрів від Коломиї – чиновників це не зупинило. То були радянські чиновники. Але чи тепер кращі?
Від Пістині село Микитинці відділяє потік, що витікає з Красника, проходить через Вільшник і впадає в Пістиньку. Через усе село пролягає дорога, що сполучає Косів з Коломиєю і Заболотовом. Цю дорогу в селі називають “шлях” (якщо живеш при цій дорозі, то живеш на шляху), так коротше і зрозуміліше.
Село поділене на кутки. Тут же від Пістині до школи – Верхній кут, за річкою і лугом – Рівні, далі вниз – Матієво і Воронець, і аж за рипами і за Циганчиною скалою розміщено куток, де я народився. Куток назвали Кореєю. Від Горішнього кута до “канцелярії” – центр села.

5

Далі вниз по дорозі – Долішній кут, з правого боку якого до річки простяглися долини, їх часом називають Сафатовою долиною.
Зліва вздовж села від гори Красник простяглися микитинські гори, що тягнулися до лазів ( перелісків на території Спаса). З правого боку за річкою ці підвищення називають ґруні та рипи, за якими завжди був державний ліс, що його називали камаром. Ліс тягнувся над селами Гуцулівкою, Кривобродами і Хімчином і розділявся гравійною дорогою, т. зв. шутрівкою. Це була колись гарна тверда дорога, що сполучала с. Кривоброди через Вербовець з Косовом.
Вздовж річки тягнуться луги – Зім’яків луг, Вільшник, Мочари, Шинкарукові луги, луги під рипами, Сафатків луг, толока напроти Циганчиної скали, Максимків луг та луги за рікою ( на Кореї).
Цими лугами були протоптані стежки. Так, з Кореї через толоку, Сафатків та Шинкаруків луги можна вийти на Воронець, а далі – Макієво, Рівні, пістинські Теребіжі, Барвінний ліс і вже Вербовець біля Косова. Я тому це описую, що в той час дуже багато людей ходили пішки до Косова чи до Коломиї. Я ходив також пішки до Косова босими ногами на храмове свято Йвана, а там , як пощастило, то купували мені баранчика з бринзи, глиняну зозульку, в хвіст якої я цілу дорогу дув. Ну, звичайно, ще мусили купувати калачик чи булку, та й баранчика не завжди цілого приносилося додому, все хотілося полизати, а потім і куснути то ногу,то хвіст.
У ті 50-ті роки в селі було близько 300 хат.
Діда мого звали Юрко Андрійшів, і всіх його дітей звали Копецькими, а носили прізвище Карп’як. Родина була велика, і я буду про тих говорити, яких знав, та ще про тих, що про них мені розповідала мама. Я навіть не знаю, чи зможу дотримуватися послідовності, але вже як вийде.
Марія була заміжня за Юрком Варвариним і мала дві дочки – Марію і Анну. Марія була заміжня за Іваном Козаковим (Палагнин), одного сина яких звали Славком. Вони померли молодими, а Славка виховував дід Юрко. Юрко був вдівцем, але був дуже порядним, вмів варити смачну їжу і вгощати нею, чим і запам’ятався. Як витягував з печі горщик з борщем, то смачно пахло аж на вулицю. А Славко виїхав в центральну Україну і, взявши за дружину жінку з трьома дітьми, побудував хату. Ще мав і свого сина, яким дуже дорожив. Та доля розпорядилася інакше – син загинув в аварії, а Славко повернувся ненадовго в село, ще побудував хатчину на городі, який йому виділили, але невдовзі й сам помер.
Анна вийшла заміж за Василя Максимового (Атаманюка), і виростили вони троє дітей: Івана, Марію та Юрка. Двоє перших живуть у селі, а Юрко в Коломиї.
Друга батькова сестра Параска вийшла заміж за Івана Павлишиного, що був протилежністю Юркові Варвариному. Він любив випити, поспівати та потанцювати . Вони мали три дочки : Параску, Анну і Марію. Старша Параска була заміжня за Дмитром Якобишиним (Ориняком) і мала з ним трьох синів: Василя, Романа та Дмитра.
6
Два останні проживають у селі, а Василь, відслуживши 25 років в радянській армії, ненадовго повернувся в село і передчасно помер. Анна з Михайлом Гаврилюком мала троє дітей: Дмитра, Орисю і Марію. Дмитро проживав в Івано-Франківську (помер у 2012 р.), Орися в селі недавно поховала чоловіка (Василя Максимкового), а Марія десь за кордоном. Молодша дочка Параски Марія була заміжня за Миколою Юріяком, який з єдиним сином Віталієм живе в селі. На жаль, він осліп.
Слід сказати , що всі ці мої двоюрідні племінники давно вже подружились і мають своїх дітей та внуків.
Тепер про Федора Копецького – найстаршого батькового брата. Він жив на долинах, недалеко від ріки. Федір був майстром на всі руки – умів і столярні роботи робити, і кравецькі, і все, що побачить. А ще був дуже грамотною, начитаною людиною. Через свої переконання він з червоним прапором зустрічав у вересні 1939 р. «визволителів», чи як їх у селі називали, «перших совітів». Цей режим не забарився розпочати терор на Західній Україні. Була цілком знищена інтелігенція, до якої крім учителів та лікарів належали й лісники. Сотні родин були вивезені до Сибіру та Казахстану. А невдовзі, уже в 1941 та 1944 рр., тотальна мобілізація забрала сотні тисяч молодих, здорових чоловіків і юнаків від коси та серпа і, не навчивши воєнного ремесла, кинула в кроваву бійню як гарматне м’ясо. Так загинув мій батько, так загинув і Федорів син Михайло, так загинуло
багато односельців, так загинули мільйони українців.
Другий Федора син, Іван, на війні був поранений, але йому пощастило вернутись додому, женитись з Параскою Вандичевою і виростити двох дітей: Василя і Марію.
Вуйко Федір жив недалеко від нас, деякий час працював у млині і чим міг допомагав нам. Поки ми підросли, він і косив нам, а потім ми бігали до нього то штани зацерувати, то бурки пошити, то ще щось. Він мав звичку рано лягати спати, а вставати разом з сонцем. Мама розказувала один випадок. Одного разу, коли вже стемнілося, вона підійшла до Федорової хати і постукала у вікно. Довго ніхто не відчиняв, аж нарешті виходить ґазда, бере з-під стріхи косу і мантачить –він мав зранку йти косити і спросоння не розібрався, що то ще вечір. Він ніколи не сидів без діла: коли пастушив, то стругав граблі, плів кошики на гриби і на черешні. Бувало, ми обступимо його і спостерігаємо, і він нам кожному сплів по кошичку, а мене вчив, як це робити, що й досі пам’ятаю. На дрова він використовував пні з прогнилим корінням, якого було багато в Камарі і яке він тачкою з лісу тягав додому. Дрова були з них дуже добрі, тільки було тяжко колоти їх. А до Коломиї до глибокої старості їздив на велосипеді, хоч уже курсував автобус. Його дружину називали не інакше, як Федориха, вона була родом з Якібчуків (Петрових). Крім двох синів, в них була дочка Анна, що вийшла заміж за Костя Атаманюка (Дмитра Костевого) і мала трьох синів: Дмитра, Володимира і Юрка. Цікаво, що син Дмитра – Кость і його так же будуть звати, як діда.
Кость мав прокомуністичні переконання до кінця, він їх ніколи не міняв, як і не міняє свої комуністичні переконання і його син Дмитро. Проте Кость був дуже

7
працьовитим, мав здібності до агрономії і зоотехнії, збирав найбільші врожаї та вирощував найкращих бичків. Дмитро вже звик керувати за радянської влади і не проявляє бажань до фізичної праці. Цікаво, що ці рядки я давав прочитати йому. Він у цілому позитивно відізвався, але таки спитав: “Вуйку Йване, скажіть, правда, за радянської влади було таки легше жити, можна було безплатно одержати вищу освіту, як ви?” Я не буду коментувати ці запитання, нехай читач сам це проаналізує, бо, враховуючи сьогодення, він певною мірою має рацію. Сини Костеві Дмитро, Валенін та Юрко, подруживши своїх дітей, небідно живуть у селі в наш час, як і їхній батько не жив бідно за радянської влади.
Ще хочу сказати про Федора те, що він свої здібності передав синові Іванові, відповідно той – своєму синові Василеві, а той, своєю чергою, синам : Романові й Іванові. Крім того, вони єдині з великої родини Копецьких мають синів – спадкоємців прізвища Карп’як.
Вуйко Лесь Копецький був протилежністю своєму братові Федору. З перших же днів заснування колгоспу ( імені М.Хрущова) став його головою. Мабуть, він все ж таки був чесною людиною, бо коли в нас забрали всю кращу землю до колгоспу, а нам виділили присадибу 0,43 га замість 0,50 га, то він сказав, що не може інакше, бо що люди скажуть. Не знаю, не берусь про те судити, бо був ще дуже малий. Не пам’ятаю досконало, і як зав’язували колгосп. Знаю тільки, що в людей позабирали землю. Тим, що працювали в колгоспі, виділили присадибну ділянку в розмірі 0,50 га, а всім іншим наділяли 0,15 га. Також забрали худобу – всіх коней, а корів залишали по одній. Позабирали і весь реманент – плуги, борони, сани, вози. Навіть забирали стодоли, в кого були дві. Ліс, що був у власності селян, також прилучили до земель колгоспу, поставили польових сторожів і масово вирубували на будівництво стаєнь, токів та інших приміщень.
Люди в колгоспі працювали за трудодні. Потрібно було виробити встановлений мінімум трудоднів, інакше забирали до масиву присадибну ділянку, яка була годувальницею всієї сім’ї. Я все це коротко розповідаю тільки тому, щоб
краще зрозуміти характер мого рідного дядька Олекси, який насмілився взяти на
себе керівництво колгоспом від самого початку його заснування.
От у такий час і працював Лесь головою колгоспу. Пізніше він мав якусь неприємність, його за щось мали судити. За що, не знаю. Я коли одного разу йшов до школи, то побачив його дуже засмученим – він ще погладив мене по голові та дав карбованця. Це був один з дуже рідкісних випадків, коли він проявив до мене увагу. Скоро після цього вуйко Лесь помер, а колгосп об’єднали з пістинським колгоспом, що називався „ Перше Травня”. В селі була залишена так названа бригада. А по суті це був той же колгосп – була ферма з великою рогатою худобою, з конюшнею, з током для обмолоту зерна та кормозапарником, а пізніше і льонопереробним цехом. А орної землі було замало, то виорали і громадські пасовища – пастівник і рипи. Бригадирів, шо керували в Микитинцях, було багато, але останнім бригадиром перед розвалом колгоспу був онук Федора Копецького, Костів син –Дмитро Костів.
Дружиною Леся Копецького була Анна. Я вже забув, з якої вона була родини, знаю, що її мама Николиха Вуланова жила деякий час з нашим сусідом ,

8
дідом Юлининим. Лесь з дружиною мали двох дітей – дочку Марію та сина Юрка. Маріїним чоловіком був Михайло Іванюк (Доцьик) – в них було четверо дітей, але один хлопчик помер ще малим, а дочка померла вже заміжня. На даний час Марія була одна з усіх моїх двоюрідних сестер по батьківській лінії, що жила недодавна, всі інші вже повмирали.
З сином його Юрком ми довго товаришували. Юрко був старший за мене на 5 років,але ми разом ще хлопчаками ходили в ліс по гриби, а потім і парубкували разом, і навіть випивали по чарці. Він закінчив торгово-економічний інститут і працював у системі торгівлі. На той час це була престижна і поплатна робота. Він оженився зі Славкою з Львівської області, купив хату в Косові, ростив трьох донечок. Та важка хвороба ще молодим забрала його в могилу.
Тета Олена Копецька вийшла заміж за Василя Слюсарчука. Він працював у міліції в Яремчі, а потім у Косові. Там, недалеко на Смодному, вони купили хату і в село навідувались зрідка. Був у них один син Славко, в якому тета дуже любила. Так і виріс він маминим синком. А коли вже женився, то для неї також залишився «маленьким». Тому між нею і молодими погіршились стосунки, які тривали аж до тетиної смерті ( Василь помер раніше). Славко залишився жити в Косові і з родиною майже не спілкується.
Тета Анна жила за рікою на Кореї, я про неї напишу нижче.
Дідом по матері був Юрко Ганцяків. У селі це також була велика родина, про яку я як слід і не знаю, бо було дуже давно, і які Ганцяки були рідними, і які двоюрідними… Чув, що Ганцяками називали і Леся, і Петра, і Федора, і Михайла, і Василя, і Юрка. Знаю, що рідними були два останні –мій дідо Юрко і Василь. Я пам’ятаю тільки Михайла – він жив на фільварку, замолоду їздив до Канади, і його дітей: Івана, що жив на Матієві; Марію, що була заміжня за Дмитром Якібчуком (Миханьковим); Анну, що живе на Березові та була заміжня за Гаврилом; Миколу, що живе в Кутах.
Лесь Ганцяків жив за рікою ( Кореєю ще тоді не називали).
Знав Михайла Петра Ганцякового, що жив на Гуцулівці зразу ж за Малою дубиною і ми приходили до нього стригтися.
Знав Івана Федора Ганцякового, що жив на Макієві, і його сестру Анну, що жила на Долішньому куті, та її дітей Дмитра й Івана.
Знаю, що Василь Ганцяків працював лісником у селі Шешорах і його вбили. І знаю його дочок Параску та Марію, що були заміжні. Параска мала чоловіка Дмитра Якубишиного, а Марія – Івана з Грицулиних.
У мого діда Юрка було четверо дітей: Іван, Микола, Параска і Василь.
Дідо з бабою померли молодими. Моя мама Параска залишилася сиротою в 11 років. Не набагато старший був Микола. А наймолодшому Василеві мама не тільки була сестрою, але й замінила маму. Мама, коли про це згадувала, завжди плакала, бо ці діти страшно набідувалися, вони наймитували. Опікуном їх був Василь Козлан (Юлинин), якого вже я дуже добре знав, бо також виріс на його очах.
Василь Юлинин був нашим найпершим сусідом і, напевно, непоганим опіку-
ном, бо мама аж до його смерті ставилася до нього з повагою, і ця повага передалася і нам, дітям.

9
Першим оженився найстарший Іван – він взяв Анну Копецьку і вже почав ґаздувати. Його поставили лісником громадського лісу в урочищах Стоморґи та Перерівщина, що означало для нього повагу серед людей.
Вони мали одного сина Дмитра, та не довго доводилось ним тішитися. Вже в 1939 р., з приходом „перших совітів”, Івана як забрали, так і навіки, ніхто відтоді не знав, де він подівся. Ходили чутки, що їх усіх розстріляли поблизу Станіслава (тепер Івано- Франківськ). А тету з Дмитриком повезли на стацію до Коломиї, звідти аж у Казахстан. Вона доглядала худобу, а Дмитрові тоді було 8 років. Повернулись вони уже в 1950 –их. Розумний Дмитро здав екстерном за середню освіту і вступив до Станіславського педінституту. Після закінчення вчителював у Трачі, одружився зі вчителькою з Болехова Надією Олексин, і вони разом працювали в Спасі та Воскресінцях. Потім довший час працював у відділі освіти в Коломиї, звідки перейшов викладачем Коломийського технікуму механічної обробки деревини.
Нелегке життя він пройшов, бувало різне, та найбільшим ударом була втрата сина Романа, що загинув при нещасному випадку на металозаводі . Ця рана не заживала на серці ні йому, ні Надії Володимирівні. Не дожив він і до 70 –ти, не витримало серце. Недовго пережила його і тета Анна, хоч і прожила більше 90. Залишилася самотньою його дружина Надія. Його дочка Галя, за фахом художниця, вийшла заміж за скульптора Влодка зі Львова, проживають у Вижниці та виховали гарних, розумних дітей : Юрка, Марічку і Дзвінку. Проте вже тепер вони повернулися в Микитинці й живуть на Кореї, в старій родинній хаті.
Також дуже скоро женився і вуйко Микола з Анною з Макієвих , побудував хату поблизу своєї тещі Петрунихи та виховував чотирьох синів – Юрка, Дмитра і Василя та ще одного Василя, якого всі називали Василь Бабин, або Петрунишин. Незважаючи на те, що виховував чотирьох хлопців, він ніколи не залишав і нас поза увагою і що міг, допомагав. Йому доводилось не розлучатись зі швейною машинкою „Zinger”- заробляв на прожиття своєї сім’ї і разом з нею і нас обшивати, то шити для нас бурки і кашкети, церувати та рейтувати штани, бо щe щось, а штани в хлопців рвалися дуже часто. Мушу пояснити, що таке церувати і рейтувати: перше – це тільки дірки на машинці зашивати, друге – це коли вже нема що зашивати, то пришивали спереду і ззаду штанів таку велику фігурну латку з іншого матеріалу. Але недовго він прожив, пилюка з-під цієї машинки та ще тютюн, бо був завзятий курець, швидко привели його в могилу.
Старший син його Юрко оженився в Спасі з Катериною, все життя в Долішньому вчителював. Вони виховали трьох синів: Ігоря, Романа та Олега, з яких Ігор та Олег проживають у селі, а Романа доля занесла аж до Канади. А Юрко тепер, після смерті дружини, залишився самотнім.
Середній син Дмитро вчився на фельдшера, молодим женився з Марією Влад з Розтоків ( тепер поетеса), жив з нею спочатку в Косові, потім у Ставищах під Києвом, закінчивши до цього журналістський факультет. А вже понад 20 років проживає зі всією родиною в Києві. З Марією виховали двох дочок: Людмилу та Олену. Старша Люда з чоловіком Павлом –лікарі, працюють у санаторії,

10
мають внучку, а Дмитро – правнучку. Молодша Олена була заміжня за Владом Каськовим (теперішним політиком) і виховує сина Максима. Дмитро ж, розлучившись з Марією Влад і вийшовши на пенсію, відбудував батьківську оселю в селі й провадить досить активний спосіб життя, курсує з Києва до села і в зворотньому напрямку.
Молодший Василь оженився в селі з Анничкою Марії Гнатової. Закінчив педінститут, працював недовго в горах, у селі Черемошна, і перейшов до Коломиї,
працює в педагогічному коледжі. Мають з дружиною троє дітей: Мирославу, Людмилу та Миколу. Дочок подружили, але діти виїхали працювати за кордон. Василь з дружиною після смерті батьків дружини, крім своєї хати, доглядають і господарство в селі. А Миколу занесло аж до Америки.
Трагічно склалося життя у прийомного сина Василя. До речі, Василя Васильовича, бо він син молодшого маминого брата Василя і дуже подібний до свого батька лише зовнішністю. Національні інтереси в ньому заглушила служба в радянській арміі та проживання за межами України. Він, як тільки закінчив школу, вступив у військове училище у Василькові під Києвом і, закінчивши, зразу ж женився з Ніною, батьки якої були добрі знайомі вуйка Миколи. Службу проходив у різних місцях, навіть два роки відбув в Афганістані, а найбільше в Естонії. Повернулись до Коломиї, одержали квартиру, женили сина Сашка, також у Спасі, і було б усе добре, та раптово помирає Сашко. Це дуже тяжко, коли батьки ховають своїх дітей. Ніна після цього тяжко захворіла, і так вони обоє і живуть, втішаючись онуками.
Третій був наймолодший і наймиліший мамин брат Василь. Залишившись сиротою, він наймався в людей, а коли підріс і прийшли „визволителі”, він записався добровольцем у ФЗУ і поїхав на Донбас. Тяжке там було життя шахтарів, а ще більше вихідців із Західної України. Намучившись, він втікає назад. Там він побачив, як знущалась радянська влада над людьми, і сказав мамі: „Скільки буду жити – буду боротися з совітами”. За вказівкою Проводу ОУН він пішов служити в німецьку поліцію, щоб потім зі зброєю в руках влитися в ряди УПА. Мій батько також хотів вступити в УПА, але Василь його розрадив: „ Хто знає, як воно вийде, а в тебе двоє дітей» (мене ще не було). Тоді, мабуть, не думали, що можна забрати годувальника на війну і лишити напризволяще його дітей. Але така вже доля, тато пішов на війну, а Василь став станичним УПА.
Неоднозначне ставлення до нього було людей тоді, та ще може й тепер. Називали його і бандитом, і всякими іншими словами, але ніхто не міг сказати прямо чи доказати, що Василь когось убив чи закатував. Що він був справедливим, мені вже порівняно недавно розповідав Михайло Ґоянюк, що жив на Березовах, та й раніше я те ж чув від різних людей. Василь інколи навідувався до нас вечорами, але про це не можно було нам голосно говорити. Я його ледь пам’ятаю, надто вже був малим, але мені дуже сподобався дерев’яний ґудзик на його кожушку, і він мені його відрізав і подарував.
То були тяжкі часи, насамперед для мами з маленькими дітьми. Тато з війни не вернувся, а Василь змушений іти в підпілля. Вони діяли тільки вночі, а вдень переховувались у спеціально збудованих схронах –бункерах. Всі сили кинула

11
совіцька влада ( їх ще називали «другими совітами») на боротьбу зі жменькою народних месників. Були задіяні військові гарнізони, НКВД, на службі яких були і місцеві посіпаки, „стрибки”. Вишкіл УПА проводило в селі Космачі, і, як розказували, один радянський генерал захотів подивитися на Космач – бандерівську столицю, як він це село сам назвав. І вже десяток автомашин із солдатами супроводжували цей останній рейд генерала. Такого, що сталося, він не міг передбачити: коли перша автомашина в Рушорі (присілок Космача) наблизилась до одного з мостів, а остання тільки-но переїхала інший міст, ці мости злетіли в повітря і перехресним вогнем були знищені майже всі, лише декільком солдатам вдалося врятуватися повзком по річці. Це була справа рук Березівської сотні, провідник якої Симчич сам розповідав про це по телебаченню і в мережі інтернет. Він тільки уточнив, що це були енкаведисти, а не прості солдати.
Після цього активізувався НКВД –були створені групи провокаторів, що під маркою вояків УПА чинили насильства. Влада оголосила амністію, але месники добровільно не здавалися, а тих небагатьох, що повірили в амністію, та ще тих, кого совіти підозрювали в підтримці, запроторили до Сибіру відбувати 25 –річну каторгу.
Вуйко Василь воював до останнього. Якби не місцеві активісти, то ще довго б воювали народні месники, але саме сексоти видали його місцеперебування і після кількагодинного бою Василь останню кулю пустив у себе.
Так закінчилося життя мого вуйка, великого патріота України – Василя Ганцяка. Казали, що після того бою месників закопали в Шепарівському лісі. Пам’ятник жертвам, як німців, так і совітів, стоїть у Шепарівському лісі – це величний металевий хрест.
Розповідь про родичів була б неповною, якби коротко не розповісти про своїх рідних братів. І хоч я час від часу згадую їх, та все ж по порядку. Славко двадцятирічним юнаком оженився з Анною Михайла Слюсарчука і перейшов жити на присілок Воронець. Бідували, він працював за копійки в лісі лісорубом, але таки побудували хату там же. Виховали одного сина Юрка, що закінчив Львівський лісогосподарський інститут і працює лісником у Камарі. Вже Юрко побудував нову хату в Спасі та перебудував стару в селі, де тепер і живе . Виховав і подружив своїх двох дочок і має внуків, а Славко з Анною, відповідно, правнуків. Славко вже за незалежної України одержав статус інваліда війни й отримує ледь більшу пенсію та деякі пільги, що дає йому можливість час від часу відвідувати санаторії й поправляти здоров’я. Але при недавній нашій зустрічі (2013) мені було жалко дивитись на них, хоч і сам я серйозно хворий. Славкові відкрилась рана на раненій нозі, йому тяжко ходити. Анна ж страждає на гіпертонію та серцеву недостатність. А ще тримають корову, за якою доглядають обидвоє з великим трудом, працюють на городі.
Другий брат Дмитро здав екстерном за середню освіту й закінчив педінститут. Оженився в Спасі з Євдокією Леся Піґуляка, довгий час працював у Спаській середній школі істориком. Він залишився жити на Кореї, відремонтував батьківську хату. Має з Євдокією двох дочок, яких уже подружив. Старша Оксана вийшла заміж за Василя Ґоянюка, що доводиться старому Іванюку внуком. Вони

12
обоє вчителі, але працюють у різних школах. Побудували нову хату, зробили реконструкцію старої. Виховали сина Івана, що закінчив університет, та дочку Уляну, що вчилась у коледжі, а недавно (2012) вийшла заміж, і Дмитро з Євдокією дочекалися правнука. В молодшої Надії, що вийшла заміж за Славка, дочка Віта і син Роман. Вони також на Матієві побудували хату, але живуть з дітьми на одному подвір’ї з Дмитром і допомагають йому на господарстві та доглядають Євдокію, яка часто хворіє. У Дмитра четверо внуків, якими він дуже тішиться. Проте і він починає здавати, хоч і працює ще як віл на господарстві. Я дуже тішуся тим, що ми ще живемо, хоч і маємо за українськими мірками вже солідний вік. Я їм часто розповідаю приклади з життя американців і закликаю їх жити за американськими мірками, відповідно до яких наш вік ще молодий, до 100 ще далеко.
От і розповів про своїх найближчих родичів, але насмілюся згадати ті родини, які жили на той час в селі і яких я знав. Звичайно, що всіх не міг знати, а декого й забув.
Я вже сказав, що з родини Копецьких прізвище Карп’як, коли вже ми помремо, далі носитимуть тільки нащадки Федора Копецького.
Але це прізвище носили не тільки вони, але й декілька родин у селі. До речі, як записано у Вікіпедії, один із перших поселенців нашого села мав також прізвище Карп’як. Якщо це правда, то всі теперішні Карп’яки є його далекими нащадками.
Карп’як писався Петро Гарасимів на Кореї (дід моєї дружини). Його дружина була з роду Юлининих, мали вони двох синів і трьох дочок. Старший Микола був бездітним, зате Михайло також мав двох синів, що живуть у Коломиї.
Носив прізвище Карп’як і Іван, по-вуличному Поліціян. У нього було три сини: старший Микола (недавно помер) носив жіноче прізвище –Бондаренко, у середущого Славка одні дочки, зате у молодшого Дмитра два сини, правда, обидва вони живуть у Киє
ві. А Дмитрові я завдячую тим, що він перший прочитав мої спроби викласти спогади на папері й не тільки мене не висміяв, але підтримав.
Ще були брати Людвінині – Іван і Михайло. Іванів син Володимир (також недавно помер) проживав у Коломиї. Носили прізвище Карп’як і Юрашеві на Кореї, там одні жінки, та Калинині на Матієві – їх було два брати, один з них десь давно виїхав з села, а другий Іван проживав у Кутах.
І хоч Карп’якам нема переводу, та в селі їх незабаром не буде. У селі поженились дуже багато сторонських чоловіків, які тут пустили, як кажуть, коріння, мають своїх дітей та внуків і вже вважаються жителями села. Їх, я думаю, опише в майбутньому хтось із небайдужих до села людей.
Писати про село Микитинці, мабуть, багатьом спадало на думку. Окремою книжкою видано спогади, що їх написав Маркіян Сав’юк. Я, ще навчаючись у середній школі, ходив до його батька Федора Сав’юка. Але тепер не хочу повторювати ті банальні слова, що був поміщик (дідич) Микита і звідти пішла назва села. Можливо, це й так, хто його знає. Якби ще в архівах покопатися, але в яких – австрійських, польських, німецьких чи радянських? Не думаю, що там

13
можна багато знайти. Я одного разу звернувся в Коломийський архів, і мені ввічливо відповіли, що архів згорів і документи збереглися тільки післявоєнні.
Але що село давне, то, мабуть, правда. Є легенда про те, що під час татаро-монгольської навали один селянин повів усіх людей через Зарваницю у Городище і таким чином врятував від неволі. Люди вигукували, що «Іван спас», і назвали село Іспас. А села Пістинь і Уторопи вже були, бо там варили сіль і возили до Коло моя. Отже, якщо були вже Коломия, Іспас, Пістинь, то цілком імовірно, що було село Микитинці. Якщо перша згадка про Коломию датується 1241 роком, про Косів 1424 роком, про Пістинь -1375 роком, приблизно такими роками датуються згадки про Уторопи та Спас, то можна сміло припускати, що вже були перші поселенці і в Микитинцях. Може один Микита там поселився, може з гір прийшло плем’я карпів, чи прийшли Карп’як з Валіхновським, так це чи ні, ми не знаємо, але що село має давню історію, то це безперечно. До речі, в Карпатах жили народи тракійського походження, що їх греко-римські письменники прозвали бессами, костобоками й карпами, і саме в поріччі Дністра і Пруту жили карпи.
Село мало і має свої традиції, мало і має своїх відомих людей. Чи мало воно своїх депутатів у Відні – не знаю, ніде про це не читав, а от що вихідці з села
ставали вченими, лікарями, учителями та юристами – це правда. Хто саме, я не переймався спеціально цим питанням, хоч і треба було б.
Дуже інтелігентною родиною буля сім’я згаданого вже Федора Сав’юка – його сини були лікарями і вчителями. А внуки –сини Маркіяна Сав’юка стали знаними бізнесменами в Україні. Та не тільки вони – в Києві успішно працює внук Івана Рибака, що працював учителем фізкультури, дочка Івана Кривчишиного з Воронця працює лікарем у столиці. Дочка Дмитра Ганцяка Людмила з чоловіком Павлом працюють лікарями в санаторії, сини вже згаданого мною Дмитра Карп’яка ( Поліціянового) працюють журналістами, та й моя дочка Олександра працює в посольстві США в Києві. Син мого троюрідного брата Василя Ганущака – кореспондент на телебаченні… Я певен, що список таких людей значно більший.
Частина людей виїхала до Росії і там працює на солідних посадах. Так, Михайло Якібчук працює керівником великої нафтової компанії зі своїм братом Іваном. Вони не тільки працюють, але й працевлаштували багатьох молодих людей з села, які заробляють у Росії гроші й будують чудові хати-котеджі в Микитинцях. Крім того, вони меценати і багато вкладають у розвиток села, в благоустрій і ремонт церкви. Ці рядки я дописую вже в жовтні 2013 р., а написане раніше з допомогою патріотів села Дмитра Карп’яка та Івана Маруняка було розміщено на сайті села в інтернеті, тож багато людей могло прочитати ці мої спогади і висловити свою думку. Декому я давав прочитати роздрукований на папері варіант. І що цікаво – всі позитивно поставилися до написаного і навіть схвалювали, а от щодо спонсорування для друку книжки скромно мовчали. І тільки два чоловіки прямо сказали: Василь Ганцяк, що гроші давати на книжку не буде, а другий, Іван Якібчук, що допоможе у виданні книжки. Дай Боже їм усім здоров’я!

14
Я всього знати не можу і був би дуже радий, якби хтось ґрунтовно взявся за це й описав не тільки історію села , але й біографічні дані відомих людей – вихідців з села. Я ж пишу тільки те, що пам’ятаю, це мої спогади, а не дослідницькі матеріали.
Як я вже сказав, була велика родина Сав’юків. Я можу помилятися, але думаю, шо старші Петро та Славко були лікарями, Юрко й Маркіян –учителями, і тільки п’ятий син Микола не мав вищої освіти. Про родини перших двох братів я, на жаль, нічого не знаю. Юрій Федорович працював у сільській школі й користувався в селі величезним авторитетом, це був педагог та інтелігент від Бога. Дружина Юрка Ніна працювала на фельдшерсько-акушерському пункті і за будь-якої погоди вдень і вночі поспішала на допомогу людям. Велике їм спасибі за все. Я також мало знаю про їхніх дітей. А Ніна живе в батьківській хаті. Маркіян Федорович женився з Марією Юзевич, вони обидвоє працювали в школі в Ковалівці. Це також були педагоги від Бога. Крім того, Маркіян періодично друкувався в пресі, а ще він написав про Микитинці й видав невелику книжку. На жаль, немає вже їх, передчасно померли. А два їхні сини, як я вже згадував, добились великих успіхів у бізнесі. Микола жив на Рівнях і був жонатий з дочкою Михайла Андрейкового. Доля сім’ї склалася трагічно. Помер їхній син, що проживав у Коломиї, а потім і вони обидвоє.
Тут же в сусідстві жив Василь Сав’юк. Його називали Василь з України. Помер він 2012 року, у віці 91 рік. Працював у колгоспі фірманом, учасник Другої світової війни. Любив перехилити чарчину та пожартувати. Мав двох синів, Юрка й Миколу. Юрко в селі не живе, а Микола, оженившись з Марією Потоцькою, живе тут же. Мають у власності магазин. Микола характером вдався в тата, любить пожартувати під чарчину. А ще має звичку приходити пізно на весілля. Він і ще Михайло Якубишин, як правило, завершують прихід гостей.
Родини Бойків – Василя й Петра. Один Василів син був суддею в Косові, а другий лікарем у Коломиї. Один Петрів син, Іван, все життя керував лісозаготівельною галуззю в горах, а другий, Василь, з яким ми разом парубкували, виїхав з села і живе у Верховині.
Ще можливе таке, що я, згадуючи синів, не згадую дочок. А це тому тільки,
що моя пам’ять не безмежна.
Найбільші ґазди на селі колись були Чінькалові. Василь Чінькалів (Братівник) мав полонину і жив за рікою (на Кореї). Я його не пам’ятаю, проте його дружину, що всі звали Василихою, добре знав. А ще знав її пса Люлика, бо не раз мені від нього діставалося. Хата в них була над рікою, і коли вода вже добиралася до хати, то її другий чоловік Василь Білак перетягнув хату далі на город. Білак до самої смерті носив їй з магазину солодощі на заздрість сусіднім жінкам, що такого привілею не мали. Тепер у тій хаті живе багатодітна родина з Шипота. Петро Чінькалів (Братівник) жив на Матієві. Старша його дочка Анна працювала вчителькою в сільській школі і проживає в селі, а молодша Марія була моєю однокласницею, її син Василь був летуном, живуть вони відповідно в Івано-Франківську та Косові. Був ще Юрко Чінькалів, що жив на Мочерах, а може, ще хтось, але про них нічого не знаю.

15

Біля Петра жив Петро Гасюк (Макіїв), старший син якого Василь був учителем молодших класів у Микитинській школі, вів музику і співи, а також був незмінним керівником хорового колективу, молодший же Юрко мав технічну освіту і проживав у Коломиї, працював майстром цеху на металозаводі. Немає вже їх, лише дружини залишились та діти, що вже подружені давно. Я навіть не знаю, чи хтось там живе на Макієвому.
У сусідстві жив Михайло Андрейків. Він славився своїм масарством. Мав сина Василя, трохи старшого за мене, але парубочили разом. Василь мав дружину з Чернівеччини, жили вони в Коломиї. Був він електриком і навіть працював начальником Коломийського РЕМу. Любив велосипедом приїздити в село. Був ввічливим, приємним співбесідником. Боже! Чому такі хороші люди вмирають молодими?
Напроти Петра Братівника (Чінькалового) жив Микола Ганущак ( Олесів). Його єдиний син Іван працював механіком в установі в селі Товмачику. Там вони з дружиною і жили. Я коли працював у Шепарівському лісництві, часто з ним зустрічався.
За ним на Макієві жив Камінський. Тепер там живе Василь, моїх років, який переніс трагедію- смерть власного сина. Ще далі, під лісом, жив Андрій Братівник (Петрисків). Старша його дочка-дружина Івана Ткачука, а молодша була заміжня за Василем Паламарцем (сестри мого тестя). Ще вище до лісу жили Калинині, Дяконюччині та Катерина Олесева з дочкою Анною. І закінчує ту вуличку хата Ярослава Карп’яка (Поліціянового), що з дружиною Анною (моєю однокласницею) Олесевою проживають там. Я щорічно з ними зустрічався на іменинах мого брата Славка. Обидва вони носять однакові прізвища, ім’я та по батькові – Карп’як Ярослав Іванович.
На долинах жила велика родина Слюсарчукових. Син Михайло (доводився тестем моєму брату Славкові) жив на Воронці й фірманив у колгоспі. За Василя я
розповів, бо він був чоловіком тети Олени. Дмитро був функціонером комуністичної партії . Він був ідейним комуністом і працював на різних керівних партійних роботах. Слід сказати, що з Дмитром Івановичем ми часто зустрічалися в Коломиї і один раз ходили разом по гриби. Я швидше і більше знаходив грибів, і він мені з іронією сказав, що я, певно, в дитинстві г-но їв. Я відповів : “Так, їв, але тепер буду гриби їсти…» Він жарту не зрозумів і жалівся на мене братові Славкові, що я йому нагрубив. Юрко ж довший час був одним з колгоспних керівників, кермував микитинецьким колгоспом, який вважався тільки бригадою. Чи він був ідейним комуністом ? Не знаю, але тепер він прихожанин православної церкви в селі.
Напроти них жив Дмитро Іванків – його єдиний син Василь, моїх років, помер молодим. Дмитро був жонатий з одною з сестер з родини Андрійшевих –близьких родичів мого діда Юрка. Нині там проживає підприємець Юрко Мочернюк( Савінський). Він має в селі власний магазин. Друга її сестра була дружиною Петра Сенчука, що жив на Горішнім куті. Він був багатою людиною і

16

перший у селі мав автомашину „Волга”. А був бездітним та дуже хотів мене всиновити, але мама не віддала мене, хоч і було дуже тяжко. Їй я довіку буду вдячний за цей героїчний вчинок.
Ще одна сестра Доця мала сина Петра Вандича, всі звали його Доциним – це був дуже добрий чоловік. Він деякий час працював лісником у Камарі, і я з ним спілкувався як по роботі, так і в повсякденному житті. Коли були в когось на весіллі, то спілкувались і по чарці тягнули. Його мама жила з Іваном Томиним (Менниковим), що був спеціалістом від млина. Мабуть, тому всю родину звали Менниковими. У Петра з Наталею (Онофрія Семенового) був тільки один син Василь, що був довший час головою сільської ради. Василь вже подружив дітей, живе в селі й користується повагою в односельців, як і колись його тато Петро. .
У сусідстві з Доцею жив Василь Козлан (Семенів), що працював директором школи і приймав мене, шестирічного, в перший клас. Там тепер живе його син Юрко, що ремонтував недодавна старі „Волги”.
На межі з Пістинем жив Василь Братівник (Будзків), що воював на фронті з моїм батьком, але залишився живим. Його дочки живуть у Коломиї. А недавно старша дочка Марія зі своїм чоловіком Ориняком Славком (Василя Гнатового) повернулися в Микитинці й живуть у батьківській хаті.
Там же на Верхньому куті жила колись і родина Петрушкових (Вандичів). З трьох братів живим залишився тільки Юрко, який довший час працював трактористом. Найстарший Іван був жонатий з Марією Іванцьовою і жив на Долішньому куті. Мені дуже запам’яталась його теща, яка до глибокої старості носила оберемки дров з лісу. В них був один син Михайло, мій ровесник, що женився з моєю однокласницею Оксаною Рибачковою. Михайло помер молодим, а вдова сама проживає в побудованій ними хаті. Біля школи жив ще один брат Василь, що довгий час завідував клубом. Василів син працює фельдшером у селі й має дуже позитивні відгуки від людей.
Слід згадати і Костя Ганцяка, що працював у колгоспі шофером на „ГАЗ»-оні. Цю автомашину не раз ждали микитинські люди на перехресті в Пістині, щоб доїхати додому. Нею їздили самодіяльні артисти села ставити п’єси й концерти у навколишні села. Та що говорити, це була одна така автомашина на село. Тут також живе його син.
Великими трудівниками славилася родина Онофрія Пліхтяка (Марійчиного), син його Іван доводився мені тестем, а другий, Василь (тестів брат), повернувся в село інвалідом без ноги і все життя працював у кооперативі. Це був один
магазин на село, з другого боку магазину була кімната, де вчилися діти двох класів, і де й я вчився. Діти на перерві бігли в магазин, щоб на якусь копійчину купити цукерки, і не було чути від нього злого слова. Крім того, йому ще треба було йти до бочки і наливати плящини з нафтою ( гасом), яким світили вечорами. Він з дружиною Анною виховав двох синів і дочку. Дочка Марія живе в селі напроти школи з чоловіком Романом Бейсюком. Вони виховали і подружили двох дочок. Старший син Микола оженився з дочкою Василя Івана Николишиного Марією, подруживши сина, вони живуть у Косові, а молодший Степан (талановитий художник) проживає у Львові, також одруживши єдиного сина.

17

Про такого трудівника, як мій тесть Іван Пліхтяк, треба всім розповісти. Ще молодим хлопцем, у 17 років, його забрали на роботи до Німеччини. Три роки
працював у бауера, а коли підійшли радянські війська, його звідти забрали прямо на фронт. На його долю припало і воювати, і ще й служити в армії. Його навіть везли на радянсько-японську війну, але завернули, бо Японія, після американських атомних бомб, капіталювала. Повернувшись в село, він женився з Параскою Гарасимовою і з того часу до самої смерті працював як віл. Почав будуватися і майже все дерево на хату носив на плечах, всі дошки були нарізані ними з тещею трацькою пилою. Молодим важко навіть уявити, як можна різати дошки вручну, але це так і було. Стовбур деревини закочували, укріпляли на спеціальному пристосуванню таким чином, що одна людина стояла на цьому стовбурі, а інша під стовбуром, і величезною пилою з двома ручками ці люди робили сотні й тисячі рухів вниз- вгору. Це при тому, що обоє працювали на фермі – вона дояркою, а він тваринником, підвозив корми та щоліта літував на полонині. Не треба забувати,що мусили обробляти город, бо не було б що їсти. Так було все життя, і хоч він не курив і не пив, але тяжка праця далася взнаки і після тяжкої хвороби він помер. Тещі також уже немає. Вони виростили чотирьох дочок: старша Анна – моя дружина, Марія вийшла заміж за Василя Якібчука з родини Линишиних – побудували хату й живуть у селі, подруживши двох дочок, Валю і Галю. Дочка Галина вийшла другий раз заміж за Василя Гриніва, має одну дочку Іванку і проживає в батьківській хаті . А наймолодшу Світлану віддали на виховання сестрі Параски Анні, що була заміжня за Юрком Атаманюком (Балановим), вони не мали дітей. Світлана вийшла заміж за Михайла Козлана (Романового з Павлишиних), побудували хату і мають двох дітей, Назара і Мирославу, яких також подружили.
Тестева сестра Параска була заміжня за Юрком Рибаком (паламарем) і жила на Мочерах. Її сина Василя, що був жонатий з дочкою Андрія Петрискового, вже також немає.
А з двоюрідних його родиною були Ткачукові, що жили на Рівнях, та Юринові (Микитюки), що жили на Воронці. У Дмитра Ткачука (перша хата на Рівнях) було багато дітей, але всі вони роз’їхались, лише Наталя, вдова по Василю Дмитра Іванкового, проживає в селі. Живе ще двоюрідний брат тестя Іван Ткачук на Рівнях. Цей сухенький на вигляд чоловік надзвичайно працьовитий. Незважачи на те, що йому вже поза 80, він примудрюється утримувати гектари землі, корову, коня, доглядати за хворою дружиною, та ще інколи й “Нивою” поїхати до Коломиї на базар продати «скором». Сини біля нього не живуть. Не встиг я вже проглянути ці записи восени 2013 року, як повідомила мені моя дружина, що Іванова дружина померла.
Юринових також було багато, і я всіх не запам’ятав. Василь Юринів (Микитюк) жив на Воронці, мав двох синів і дочку. Старший Іван, що був на фронті, жив на Макієві, мав багато дітей, з яких одні живуть у селі, інші пороз’їздилися. В батьківському домі живуть дочка з чоловіком Ігорем Ганцяком – мого двоюрідного брата Юрка Ганцяка сином.Другий син Василя Юринового Юрко, що 18
останнім часом працював у торгівлі і жив у Коломиї. Передчасно помер на своїй садовій ділянці. У селі жила сестра Олена, яка також померла. Нині там проживає її син з хворим батьком.
Єдина дочка Михайла Юринового Анна мала одного сина Василя. Ми з ним також ходили до школи. Перший раз він оженився в підмосковних Люберцях. Я мав нагоду бути та хрестинах його сина, коли сам служив в армії (1965-1968). Другий раз він був жонатий у Калуші, де працював. Пізніше працював начальником житлоуправління в Коломиї. Запустив велику чорну бороду, яку пізніше зголив, женився третій раз з Лесею Василя Міханькового в Микитинцях і має з нею двоє дітей.
На Воронці жив і Йван Петрисків (Братівник) – батько моєї свахи Параски. У них також була велика родина. Крім Параски, на Верхньому куті в сусідстві з Параскою живе Анна, що все життя пропрацювала вчителькою. Її чоловік Юрій Іванович (Івана Дмитрикового) був добре знаний микитинськими і пістинськими хлопцями, бо працював у Пістинській сільській раді начальником військового облікового столу. А мимо цього столу тоді ні один хлопець призовного віку не міг пройти. Ще одна сестра Марія, що живе в Косові , вдова по Володі Атаманюкові, який помер молодим. Його мама (з Максимових) була вивезена з моєю тетою Анною до Казахстану, а при поверненні вийшла заміж за вчителя Микитинецької школи Дзюбея. І хоч Дзюбей не був його татом, все ж Володю часто звали Дзюбеїв. Він хлопцем був задиракою, служив на флоті й був природженим торгашем. Я його добре знав. Ми навіть разом парубкували, а потім я не часто, але повертав у його буфет у Косові випити гальбу пива. Син Василь, що жив у Лолині, лісникував там же і також помер молодим. З Петрискових на Матієві жив брат Івана- Андрій, що мав дві дочки, про молодшу Наталю я вже писав, а старша Анна заміжня за Іваном Ткачуком, живуть на Рівнях. Другий брат Михайло жив під лазами на Березовах, був жонатий з одною із сестер Мандриччиних і був бездітним.
Велика родина була і в Онофрія Семенового, що жив на шляху. Він мав багато дочок, а сам був безвідмовним ветеринаром. Якщо я не помиляюся, то дочка його Анна була заміжня за Романом Павлишиним – вона мама мого шваґра Михайла Романового, а її син Василь живе в Латвії. Друга дочка Олена була заміжня за Николою Рибачковим. Вони мали одного сина Василя, що жив у Косові (нещодавно помер, 2013). Вона живе на Воронці. Третя, Марія, живе на Кореї, була заміжня за Михайлом Паращьиком. У них було три дочки,що живуть у
селі. Про четверту Наталю я вже згадував, коли писав про Петра Доциного, вона була його дружиною. П’ята, Варвара, сама проживає в батьківській хаті.
Семенових також було багато: Дмитро жив на Кореї, звали Мириком. Він жив на Кореї, і про його сім’ю я розповім детальніше. Михайло Семенів мешкав над скалою і був олійником. Син його Юрко був паламарем у церкві й доводився чоловіком тестевої сестри Параски. Про інших його дітей я вже не пригадую. Петра Семенового я не пам’ятаю, зате добре знав його сина Василя, що робив у Львові на залізниці й постійно приїздив у село в залізничній формі, та ще сестру Марію, що жила коло самої церкви, була заміжня за Федорічком (Григоришиним) і

19
мали дуже забіякуватого сина Василя й дочку Славку. Василь Федорічків був жонатий з дочкою Дмитра Менникового, моєю сусідкою Марією. Також помер молодим. А дочка Славка з чоловіком жили в дослідній станції в П’ядиках.
Ще на долішньому куті жила Марія Семенова, що мала дочку Анну, старшу за мене. Та ще була Олена Семенова- інвалід дитинства.
Згадую і Юрчишиних – Миколу й Івана. Микола був на війні поранений у легені й постійно кашляв, а жив він біля Доцьика в центрі і мав сина Юрка та дочку Анну. Юрко живе в Івано-Франківську, а Анна в селі. Іван же був бездітним і любив випити й поспівати.
Коло Йвана жив Ницвіста – Василь Григоришин, що мав багато дітей і, щоб їх прогодувати, був вимушений варити самогонку і продавати в сусідніх селах. За гоніння самогонки можна були загриміти до криміналу, але в нього жив фінагент
Гордій, що мав синій ніс і сам любив випити, тож покривав Василя. Його син Петро після закінчення інституту виїхав та живе в Харкові, Юрко – ходив зі мною до Спаської середньої школи, живе в Івано-Франківську, Славко – там же. Анна, найстарша з сестер, вийшла заміж за Богдана Процевого, але не прожила з ним довго, бо він загинув від електроструму. Вона, подруживши дочку, живе в Спасі. Ще три молодших живуть у Тисмениці, Пістині та в рідному селі.
На царині жив Юрко Палагнин (Козаків), що працював деякий час головою сільської ради, а коли сільську раду скоротили, то фірманом у колгоспі. Вони з дружиною Марією виховали трьох дочок. Мабуть, Юрко в усьому слухався жінки, бо ще тепер дражняться його словами: “ Га, Марі, кувати кобилу?” Всі його дочки живуть у селі, та найбільше я спілкуюся з Анною, бо часто попри її хату ходжу на город, коли приїжджаю до Микитинців. Вона була заміжня за Михайлом Левицьким, який помер молодим, живе з сім’єю сина Ігоря, який хворіє. Отож вона сама ще справляється з господарством.
Взагалі Козакових було багато. Тато їхній звався, напевно, Купріян, але люди в селі його називали Ціпріяном, жив на Кривобродах, а сини – хто де. Про Йвана я вже згадував. Дмитро, другий брат, повернувся з війни без ноги і ходив на культі. Його дружина не могла мати дітей, тому він з нею розвівся й оженився з Марією Ілька Костевого, яка мала вже свого хлопця, народила йому ще дочку. Нині ця дочка живе в Празі. Ще один брат Василь Козаків, оженившись з Оленою Гарасимовою, молодшою сестрою моєї тещі ( його, на жаль, також уже немає), побудував хату на Кореї і живе сам. Вони мали двох синів, що також побудувалися і живуть у селі. Дмитро з дружиною Наталкою вже подружили сина Дмитра і мають внучку. А Василь має сина і дочку.Микола Козаків жив у Коломиї.
Брати Микола та Ілько Якібчуки (Грицеві). Микола мав трьох синів: Василя, Дмитра і Михайла. Василь був жонатий з дочкою Василя Пітришиного, мав двох дочок. Одна дочка з зятем тепер там проживають. Вони мають також двох красивих дочок з довгими косами, що вчились у Київському університеті. Я не знаю конкретно, але в одної з них уже вийшла збірка поезій. Середній брат Дмитро був жонатий з молодшою Долішняковою дочкою. Але не судилося їм довго жити разом – спочатку померла Марія, а потім і Дмитро. Михайло ж був жонатий на Воронці з дочкою Олени Кривчишиної. У них з дружиною були дочки, одна з них
20
живе в хаті Миколи Грицевого на шляху, а друга на Воронці. Він був моїм ровесником, але я довго не жив у селі й не знаю всіх подробиць. Він помер від страшної недуги 2013-ого.
В Ілька був син Василь, шо воював, а потім працював у колгоспі фірманом. Він був жонатий з Марією Міханьковою, жили вони в сусідстві з моїм тестем Іваном Пліхтяком. Мали трьох синів – Дмитра, Михайла і Романа. Дмитро розлучений з дочкою Юрка Козакового, живе один у батьківській хаті. Михайло проживає на Київщині, а Роман – у Спасі.
Якібчук писався і Міханько, що мав за рікою біля нас ґрунт. Він мав двох синів, Василя і Дмитра. Василь вважався в селі поважним чоловіком, був повним, хоч хворів на легені. Йому належить крилатий вислів: „ Потрохи, а враз”. Синів не мав. Якщо не помиляюся, то в нього були три дочки. Старша, що була заміжня за Николою Мириковим, померла, як і Никола. Одна живе з чоловіком на Долинах. Її чоловіком є Михайло Пасимок зі Спаса. А ще одна з дочок вийшла заміж за Микитюка, мого ровесника, та про нього я вже розповідав.
Дмитро мав трьох дочок і двох синів. Був жонатий з дочкою Михайла Ганцяка . Був при владі, працював бригадиром та польовим. У селі проживають дві його дочки, Анна та Марія, ще одна дочка Славка вийшла заміж і живе в Кутах, а сини Василь і Михайло живуть у Коломиї. У батьківській хаті живе Марія, чоловік її Петро був з Хімчина і помер передчасно. Анна вийшла заміж за Петра, що його чомусь звали Французом. Син його Славко жонатий з мого брата дочкою Надією, що тепер працює секретарем сільської ради.
Якібчуки жили на Сафатовій долині. Очевидно, так назвали її тому, що там жили родини Сафатових. Сафатко жив над рікою. Він постійно насаджував луги і був великий любитель ловити рибу саком та локаткою. Тепер там проживає його дочка Анна.
Напроти нього була хатчина старого Николашка, до якого ми нишком з Юрком-колегою повертали закурити. Він також мені запам’ятався тим, що був великим любителем риболовлі. А вже коли не зміг ловити, то носив рибу рибакам та придивлявся, де є ще косяки риби.
Біля нього поставив хату Юрко Атаманюк (Баланів), що женився з тещиною сестрою Анною Гарасимовою. Він доводився моїй дружині хрещеним батьком (нанашком), і після того як я женився, ми часто спілкувалися. Він любив товариство, з яким міг випити, пограти в карти, був добрим, допомагав людям. Часто і мені допомагав у будівництві дачі. А одного разу, коли мої дочки мали вітрянку, вони з дружиною більш як тиждень тримали їх у себе й лікували, змазуючи прищики зеленкою. Вони любили дітей, хоча самі були
бездітні й узяли на виховання четверту з жіночих сестер Світлану, а потім виховували і її сина Назара.
Далі вниз по вуличці жив Василь Кашелюк (Пітришин) , властиво, була хатина Марії Гнатишиної, а за нею і Євдокії Гнатишиної, шо була заміжня за Василем Пітришиним. Про їхнього зятя Василя та його сім’ю я вже розповідав. За цією хатою зразу ж стоїть хата Андрія Гнатового. Колись він був музикою і грав на скрипку. В нього була одна дочка Марія, що вийшла заміж за Федора Марійчиного, який довший час працював на півночі Росії, а коли повернувся, то
21
залишив у селі хату дочці Анні, а сам з жінкою жив у Коломиї з сином Василем. Ще одна його дочка Славка живе в Коломиї, але опікується хатою Андрія
Гнатового. Андрій з дружиною виховували ще Марію Коваликову, яка залишилась сиротою.
Понад ріку вела стежка до Юрка Гаврилюка. Він деякий час сидів у тюрмі й коли повернувся, ми малими підстерігали його , коли він ітиме купатися, щоб подивитися на наколки, якими було вкрите його тіло. Пізніше він розлучився з жінкою і, оженившись з Доцею Луневою з Кореї, перевіз хату й побудував її за рікою.
Тут, над берегом, який називали Пазунюковим, і жив Юрко Пазунюків з дочкою Параскою та зятем Василем (Леся Левіцького). Дід був дуже цікавою людиною. Пастушивши на пастівнику, він любив розповідати нам про те, як воював в австрійській армії у Першу світову, як потрапив у полон в Італію (Ниталію). Дотепер шкодую, що нічого з тієї розповіді не записав. З ним були і курйозні випадки – він не завжди защіпав штани , що трималися на паску, а коли йому казали: „Вуйку, защепіть сподні”, відповідав: „Та там ще щось є”. Він мав на увазі кальсони, але люди сміялися, бо не завжди кальсони були.У дочки Параски був син Дмитро, що передчасно помер, та дочка Анна, яку всі дотепер звуть Пазунючка. Тепер вона живе на Березовах, там, де жила мамина сестра.
Поруч була хатчина Зондючки (Михайлихи Матієвої), яка мала сина Юрка, що оженився в Мишині, та двох дочок: Параска, що вийшла заміж за Михайла Штучного і жила на Кореї, і Анна, що була заміжня за Василем Загреблюком і тепер сама живе в тій же хатині.
З ним у сусідстві жив Федір Копецький, а через городи жив Никола Гаврилюк, що любив грати на сопілці. А в Юрка Гаврилюка була сестра Параска, що жила неподалік і мала сина Михайла, якого ми дражнили „шупенником” через те , мабуть, що любив кричати: ”Мамо, дайте шупені”. Старший за мене на 5 років, він часто приходив до нас гратися, бо мій брат Дмитро ровесник йому. Він чомусь додумався звабити Николи Гаврилюкового дочку Ольку, що була розумово недорозвинутою і часто показувала свої принади хлопцям, але вона народила красиву і розумну дочку, яка тепер з чоловіком проживає в батьківському домі. А Михайло зі встиду виїхав на схід і вже помер.
На шляху жив Василь Ориняк (Гнатів). У нього було 5 дітей – Марія, Юрко, Дмитро, Славко й Анна. Марія жила напроти батьківської хати. Вони з Михайлом Лисишиним (Ганцяком) мали сина Василя, що жив в Івано-Франківську і нещодавно помер (2012), та дочку Анну, що вийшла заміж за мого двоюрідного брата Василя Ганцяка. Про них я вже писав. Юрко помер раніше. Дмитро був актором у театрі й живе в Івано-Франківську. Славко, вийшовши на пенсію,
повернувся в село й живе в оселі Василя Будзкового. Анна, вийшовши заміж за Миколу Менникового, перебудувала батьківську хату, після смерті Миколи поїхала до Італії. Славкові діти живуть у Коломиї. Анна з Миколою мали двох дочок: Марію, що вийшла заміж за Миколу Урбановича і побудувала на Березовах хату, та Анну, що живе у батьківській хаті.
Напроти Гнатових був Іванчишин город. Катерина Іванчишина вийшла заміж за Івана Рибака, що його називали Рибачком. Рибачок був шевцем і відомий тим, що шив непогані чоботи. Вони мали сина Дмитра, що живе в Ковалівці, та

22

п’ять дочок. У селі живе Оксана, вдова по Михайлові Вандичу, та Параска , що вийшла заміж за хлопця з Тернополя Чистуха, який і завів рід Чистухів у Микитинцях. Марія вийшла заміж за Ярему Бойка зі Спаса і живе в Коломиї, доглядаючи хворого Ярему, а от де тепер живуть найстарша Анна та наймолодша Галюся (так її називали), на жаль, не знаю.
На другому кінці городу жив Василь Долішняк( Іванчишин), який мав пасіку й доглядав за ставками. У них з дружиною було три сини і дочка. Старший Іван, з яким я спілкувався, працював директором металозаводу до виходу на пенсію. У них з Ганнусею (Марії Максимкової) є дві дочки – Леся й Оксана. Леся вийшла заміж за Славка Яворського, що нещодавно завчасно помер, а Оксана подружилася з палестинцем. Всі вони живуть у Коломиї. У селі живе Славко, що тримає двоє коней, які йому, мабуть, доходу не приносять, лише збитки. До батьківської хати приїжджає молодший брат Василь, що працює в Коломиї лікарем.
Велика колись була родина Левіцьких. Я знав тільки Дмитра, якого називали «паном». Він жив за рікою, про нього я ще буду розповідати. Мабуть, він був наймолодшим, решту братів уже померли, так що я запам’ятав тільки їхніх дітей.
У маленькій хатині на межі зі Спасом жив Іван Леся Левіцького з дружиною Палагною. Він працював у шахті в Ковалівці, мав двоє дітей: Михайла і Марію, з якими ми гралися під Ліщишиною скалою. Коли померла Палагна, Іван взяв собі за дружину Адамиху, що жила в сусідстві з Миколою Ганцяком. Адамиха куховарила по весіллях і дуже любила дітей. Відтоді Михайла та Марію, Іванових дітей, стали звати Адамишиними. Михайло побудував хату на батьківському місці, працював один час головою сільради. Він женився з Юрка Козакового дочкою Анною. Вони виростили одного сина. Михайло помер молодим. Марія, Михайлова сестра, вийшла заміж за Якібчука Миколу (Василя Петрового). Вони подружили дітей, живуть у селі.
Там же, на межі зі Спасом, жила сестра Іванова –Анна, що мала одного сина, Василя Табахарника, що його також немає в живих.
За брата Іванового, Василя, я вже сказав, що він жив у Юрка Пазунюка.
Ще одна сестра Катерина була заміжня за Іваном Максимковим, що був без руки, і жили вони над рікою.
Були два брати, Андрій та Михайло (Параски Левіцької). Андрій жив у центрі, біля клубу, з Марією Слюсарчуковою, а Михайло – у вуличці над берегом у одній хаті через стінку з Кацадивком ( Дмитром Гасюком), працював у колгоспі фірманом.
Неподалік жили сини Михайла Левіцького, яких ще називали Масиними: Дмитро і Славко. Дмитро був активістом, накульгував на ногу, працював то бригадиром у колгоспі, то польовим, та все їздив на сивій кобилі. Любили розповідати, що одного разу він під хмельком замість кобили сів на плота, зробленого з тонких жерток, що їх називають воринням, і батогом поганяв начебто коня, в той час як кінь був прив’язаний до цього плота. Тепер у батьківській хаті сам живе його син Михайло.

23

Брат його Славко, трохи старший за мене, на відміну від Дмитра поміркований. У юності ми часто спілкувалися, та й недавно я його бачив. Має біду з ногами, дружина померла, і він живе з дітьми. По – моєму, з дочкою і зятем, бо син Микола побудувався на Березовах, у сусідстві з Урбановичем, біля котрого і я маю город. Ще кілька слів про родину Масиних, синів Марії Штефанової. Вона виховувала сама трьох синів: Миколу, Івана й Степана. Старший Микола оженився і жив у Трачі, Івана розірвало гранатою, коли готувалась «війна» між «шляховими хлопцями» та хлопцями з Кореї й Долинів. Я про це докладніше розповім далі. Степан, що ходив зі мною до школи, після служби в морфлоті оженився і деякий час жив у селі. Та одного дня несподівано помер. А напіврозвалена хатина донедавна ще стояла на царині.
Тут же, на Долішньому куті, самотньо жив старший, але ще жилавий чоловік Василь Гаврилюк. Він ставив хати й переробляв верхи на хатах. Його дружина з дітьми жила на шляху, напроти коперативи. Дітей було багато, я запам”ятав Івана, Михайла, Семена, Юрка, Дмитра і двох дочок, імені яких не запам’ятав. Хлопці були як орли – здорові, красиві, розумні, позакінчували інститути. Та трагічно склалася їхня доля – молодими померли Дмитро, Юрко і Семен. Михайло останнім часом жив у Косові, а раніше працював директором Коломийського сирзаводу, і ми часто спілкувалися. Я тоді жив у Шепарівському лісництві й тримав свиней, а він мені виписував «обрату» (знежирене молоко). З Іваном ми доводились кумами – були хрещеними батьками Славкового сина Юрка Карп’яка. У тій хаті живе тепер його дочка Марія.
Згадую Никольця – цього чоловіка інакше не називали, він був дивакуватий. Стовбури своїх ранніх черешень він або обв’язував колючим дротом, або ж обмазував нечистотами, але хлопці все ж вхитрялися вилазити на них. У нього були три дочки: старша Марія була дружиною режисера Чернівецького телебачення Василя Селезінки, дві молодші, Олена і Параска, з якими я ходив до школи, виїхали до Америки.
У сусідстві з ним жив Міхась, один син його, Іван Рибак, працював у школі вчителем фізкультури. Іванів син Петро працює тепер директором школи, а внук у Києві, я вже це писав.
За ним жив Дмитро Козлан (Базишин), з яким у мене склалися добрі стосунки , бо, по-перше, він працював бібліотекарем, а книжки я любив; по-друге, був мисливцем і рибалкою, що я також люблю, а тому тему для розмови ми легко знаходили. А ще він переймався влаштуванням пам’ятника загиблим, де є фотографія мого батька. Правда, кажуть, що він доклав руку разом з Попазовим ( заступником голови району) до закриття церкви та знищення всіх пам’ятних хрестів села. Та нехай Бог йому буде суддя. Вони з Дусею, що працювала фельдшером, виростили одну дочку, що вийшла заміж за Миколу Доцьикового (сина моєї двоюрідної сестри Марії Леся Копецького).
Довго парубкував, завідуючи клубом, Микола Федора Лукинового. Я також з ним спілкувався, хоч він і старший за мене. Його брат Василь жив напроти Дмитра Козлана. Василева дочка жила в Коломиї і дуже хотіла,
24
щоб зустрілися одного разу всі односельці, що живуть і працюють у Коломиї. Та не судилося, бо нещасний випадок забрав її життя. Тепер батьківська хата порожня.
Над скалою недалеко від олійниці Михайла Семенового жили наші родичі Ілько та Параска Потоцькі. Ількова дружина Анна була дочкою Петра Білюкового. У них був син-одинак Славко, трохи старший за мене, але ми разом парубкували. Я доводжусь хрещеним батьком його дочці Марії, що вийшла заміж за Миколу Сав
юка. Її інакше не називають, як Марія Потоцька. Так як називали її діда Ілька. Марія з Миколою недавно оженили сина, на жаль, я не був вдома і не міг бути на весіллі. Вони живуть напроти школи. А Ількова сестра Параска мала одну дочку, яка давно виїхала з села.
З ними в сусідстві, також над скалою, жила Шьонкалиха, в якої був син і дочка. Син Василь Капак живе в Коломиї, а в селі славився гарним хлопцем, але забіякою, ні одна бійка не обходилась без його участі. Ми час від часу зустрічалися в Коломиї, але останні роки в селі він не з’являється, та й я не вдома, а він має біду з ногами. Городом і старою хатою в селі опікується його сестра.
Цілий куток на Воронці належав Шинкаруковим, тільки найстарший Лесь
жив на Кореї. Я його не знав, як і не знав Василя та Юрка, а тільки запам’ятав Михайла, що фірманив трохи в колгоспі, а потім передав коні своєму синові Василеві. Я був знайомий з їхніми дітьми, зокрема товаришував деякий час з Василем Івана Шинкарука, поки він не виїхав. Добрі стосунки в мене склалися з Іваном Юрка Шинкарука з того часу, як я працював у лісі. Це була добра людина, хоч і балагур, любив з когось посміятись, але й не сердився, коли з нього сміялися. Він постійно тримав коні, якими в лісі працював. Вони з дружиною виховали четверо дітей, троє з яких проживають у селі, а старший Дмитро в Косові. У Василя Михайла Шинкарука, що жонатий з Марією Дмитра Якубишиного, є два
сини і дочка. Один син живе у Спасі, а другий у Коломиї. Ще один Василь Шинка рук (Параски Рибачкової) живе неподалік на Воронці.
Крім Параски Рибачкової, було два брати – Никола Рибачків, що жив у сусідстві на Воронці, про його дружину і сина я вже згадував. Михайло Рибачків жив біля школи. Нема вже їх давно, і чи живе там хтось, я не знаю. На Мочерах жив Лесь Пантелин (Федорчук) Ще коли Лесь Копецький був головою колгоспу, то Пантелин був бригадиром. У нього було два сини і дві дочки. Старший син Дмитро виїхав до м. Канева, молодший Василь ходив зі мною до школи, також не живе в селі, дочка Анна живе в Косові, тільки Марія живе в селі.
З родини Вандичів пам’ятаю старого Василя Вандича, що жив на Долішньому куті й мав двох синів і двох дочок, яких я добре знав. По-перше, тому що Параска була заміжня за моїм двоюрідним братом Іваном Федора Копецького, Анна – за Штефаном Якібчуком (Петрихи Менникової), по-друге, Федір Вандич був моїм учителем у Спаській середній школі, а Василь Вандич працював у горах на лісозаготівлях. Федорів син Василь проживає в селі. А з Василевих трьох синів – один живе в Коломиї, другий у селі, а третій недавно трагічно загинув.
Там, де тепер автобусна зупинка, цю частину села називали «Коло канцелярії». Там з лівого боку
25
дороги жив Штефан Якібчук (Петрихи Менникової), а батько його називався Якобом, дожив до глибокої старості. Штефан, як я тільки що згадував, був жонатий з Анною Вандичевою. Він був інвалідом війни і мав двох синів
та дочку. У старшого Івана одна нога була коротшою, і йому доводилось накульгувати. Та це не завадило йому добре вчитися,а одержати вищу економічну освіту. Він женився в Івано-Франківську і деякий час працював там бухгалтером. Михайло ж молодший, після закінчення школи виїхав. Та за деякий час Михайло зробив стрімку кар’єру, обидва брати очолили відому компанію в Росії. Далі вони залучили не тільки свою рідню, але й працевлаштували дуже багато людей з Микитинців і Спаса. Вони стали меценатами і багато допомогли в благоустрої сільської церкви. На даний час Іван уже вийшов на пенсію, передавши справи своїм дітям. Вони побудували і далі розбудовують великі родинні будинки, а також над ставом будують величний будинок відпочинку. Сестра Штефка також будує будинок на родинному місці.
Напроти них жила Марія Петришина (сестра Штефанова) зі своїм чоловіком Василем Томиним (Николи Менникового). Мали вони двох синів. Михайло-старший (його всі звуть Вусатим) побудував хату в кінці Костевої вулиці, подружив сина і живе в селі. Дмитро, його брат, побудував велику хату на родинному місці. Він ще змалку дуже любив коней і був природженим фірманом, шофером, виїжджав на роботу до Росії за протекцією своїх двоюрідних братів. Жонатий з дочкою Кацадивка Дмитра Анною, має дочку і сина. Дочка заміжня за сином моєї двоюрідної сестри Параски Івана Павлишиного Романом Якобишиним. Син Василь (його, як і тата, називають «Арою») жонатий з дочкою Івана Михайла Ганцяка, розпочав власний бізнес у селі. Він перебудував колишній колгоспний корівник. А тепер, знову ж таки за протекцією, працює на відповідальній посаді в Росії. Я не цікавився, які саме посади обіймали й обіймають ці люди, для мене головне – об’єктивність і дійсність.
З великої родини Юлининих я насамперед згадую діда Василя Юлининого, але про нього напишу нижче. А тепер про жіночу бабу Марію (Петриху Гарасимову). Вона померла пізніше від чоловіка, жила сама, відвідувала по черзі своїх доньок. Мою тещу Параску на шляху, Анну Баланиху на Долинах та Олену, що жила недалеко від неї. Я ще повернуся і розповім про це. Але, мабуть, найбільше можу описати Івана Юлининого(Гасюка), що жив на Долішнім куті. Розказували, що Іван спочатку женився з багачкою, старшою за нього, а коли та померла, взяв дівку і мав з нею багато дітей: Анну, Параску, Олену, Катерину, Михайла, Івана, Юрка і Василя. Ще про нього розказували, що хоч він був і багатий, та скупий. В одній кишені носив добрий тютюн, який самий курив, а в другій кишені гірший на той випадок, як хтось попросить, і при цьому не гребував попросити: ”Дай на поперечку.” Коли ці діти виросли, то були дуже дружні – любили разом сходитись, набуватись, поспівати. Багато хто їм за це по- доброму заздрив.
До них придались і зяті: Петро, що женився з Катериною, та Гриць, що женився з Параскою. Обидва побудували собі один будинок, в якому прожили

26
все життя без видимих сварок. У Петра з Катериною було дві дочки і син. Орися (старша) живе в Коломиї, а Марійка під Чернівцями. В Гриця з Параскою
було двоє дітей: Степан, що живе в Коломиї і керує цехом залізобетонних виробів. Дочка, закінчивши університет, виїхала.
Анна й Олена вийшли заміж у Микитинцях, але, прямо скажу, не зовсім вдало. Аннин чоловік Андрій дуже вже любив поговорити та вгадувати погоду, а другий не вмів до ладу й десятьох овець порахувати, а все починав:”Ага, біла є”. Та все одної не ставало.
Михайло загинув на війні. Іван також втратив ногу, але вивчився у Львові на шевця і одружившись з львів’янкою Люсею, жив у Львові. Якось стався такий випадок: коли Іван з Люсею гостювали в селі, Люсю послали подивитись, як поводиться корова, що мала отелитися. Люся побачила, що корова лягла, з криком побігла до Івана:”Іван, Іван, корова сіла!” Для сільських жителів було сміху надовго. В них був один син, що жив у Львові.
Юрко жив у Коломиї, і ми час від часу спілкувалися. Юрко передчасно помер, а дружина і дочки живуть у Коломиї.
Та найбільше я дружив з наймолодшим Василем. А почалося все з того, що він кинув у мене камінцем і попав в склянку з гасом, який я ніс з коперативи. Склянка розбилася, я страшно плакав і його зненавидів. Ми потоваришували вже пізніше, коли одночасно перебували в Києві. Я був на річних курсах з озеленення, а Василь працював на «Червоному екскаваторі», проживав у гуртожитку. Ми часто зустрічалися в Києві, відвідували наших односельців: Славка Палагнина (Юрка Варвариного), шо жив у селі Бобриці під Каневом, яке пішло на дно Канівського моря, та Козлана Дмитра (Дмитришиного), шо і тепер живе в Каневі. Василь тепер живе в батьківській хаті в селі, працює на господарстві, має двох дорослих синів, одного з них торік оженив.
Одна з Івана Юлининого сестер була заміжня за Ґлодовим. Вони жили над рікою, і хоч постійно насаджували верби в лугах, які довго оберігали берег від розмивання водою, все ж страшна повінь 1954 р. таки підступила під хату.
Я дуже добре запам”ятав, як він сивий, вусатий, майже сліпий постійно ходив понад берег. Ґлодова була повною жінкою, коли хтось поправлявся, то казали, що дивись , бо буде живіт, як у Ґлодової. Його син Михайло мусив хату перенести вглиб городу, і там тепер живе його син Василь, напрочуд подібний на свого діда. А ще старий Ґлодовий не любив рудих людей, насмішкувався з них. А Бог так дав, що він мав руду невістку і рудого зятя. Так що другий раз треба спочатку подумати, перш ніж насміхатися.
Рудою була Наталя Анни Николи Юлининого, що заміжня за Юрком Никольитиним і жила біля мого тестя Івана Пліхтяка. Наталя зразу же після школи
десь виїхала, а друга дочка Марія вийшла заміж за Толіка, роботящого хлопця. Вони доглядали батьків і поховали їх, а тепер опікуються батьківською хатою в селі. Син Василь проживає в Шепарівцях, а другий син Микола помер. Хлопці Дмитра Николи Юлининого, що жив у Спасі, недалеко від Микитинців, Михайло й Василь, розумні, але дивакуваті старі парубки.

27
Михайло викладає в інституті в Києві, а Василь, співак, опікується батьківською хатою.
Ще коротко про діда Василя Юлининого (Козлана), хоч я буду часто ще його згадувати. Його дружину я не знав. Він жив деякий час із тещею Леся Копецького Анною Вулановою, потім з Івасьинкою. Мав четверо дітей – два сини та дві дочки. Старший Василь був освіченою людиною, працював у Білорусії директором школи і в 1939 р. пропав, як багато інших.
Дочка Василя Анна двічі виходила заміж. Син від першого чоловіка Михайло Атаманюк живе в селі, а від другого був Василь Козлан (його Павлюсом звали), зі мною ходив до школи, помер молодим.
Друга дочка Параска була заміжня за Дмитром Томиним (Менниковим) і жила на Кореї. В них була єдина дочка Марія, що вийшла заміж за Василя Федорічкового.
Михайло, наймолодший його син, пройшов усю війну. Вернувся в 1946 р. і женився з дружиною свого брата Василя, що повернулася з Білорусії з дочкою Оксаною На його весіллі ввечері відбувся бій між вояками УПА та енкаведистами, і хоч воякам вдалося без втрат відійти, на мочерах був убитий єдиний син Карпінчихи, як називали Марію Дмитра Костевого, Костя сестру і вже вдову по Карпінському, -Іван.
Оксана тепер живе в Коломиї, а Михайлова дочка Дарка проживає в Дніпропетровську.
. Невдовзі після весілля Михайло переїхав до Коломиї з сім’єю, де й проживав багато років. Уже в 60 –і він повернувся і став працювати лісником на тому ж обході, де працював його батько, але не дуже довго, його чомусь захотіли позбутися і скоротили обхід.
Михайло з моїм братом Дмитром, залучивши учасників війни, в тому числі мого тестя Івана Пліхтяка, багато сил доклали, щоб зберегти будівлю греко-католицької церкви в селі, яку закрили в 1960–х. Закрили, дякуючи старанням Дмитра Козлана та Попазова, про яких я вже згадував.
То була клопітка робота, неодноразово доводилося їздити то в область , то в столицю, але будівля була збережена як пам’ятник історії та культури. Хоч і
невеликі, але були виділені кошти, за допомою яких, при активній участі багатьох односельців, будівля церкви була збережена, відреставровано купол.
На долинах, недалеко від ріки, стояла хата Івана Николишиного. Я трохи запам’ятав його дружину, знав його синів. А саме Миколу, шо живе в центрі, поблизу церкви. Він все життя працював бухгалтером у колгоспі. Відрадно,що його внук – відомий хірург в Івано-Франківську. Добре знав Михайла, якого називали Ґоянюків. Цей низенький худорлявий чоловік усе життя працював у Ковалівці на шахті. Після смерті своєї дружини він не здавався – обробляв город, тримав корову, свинку, курей. Я неодноразово його бачив на городі зі стільчиком, як він полов бур’яни, бо спина не давала згинатися.
Я, вже одержавши на Березовах город, на перших порах залишав у нього городні інструменти, любив з ним погомоніти. Небіжчик дуже любив розпові-
дати про мого вуйка Василя, про свою роботу на шахті в Ковалівці. У нього бу-

28
ли два сини та дочка. Старший син Юрко, освічений інженер, десятки років поневірявся по просторах Росії, спився і розлучився з дружиною, залишив там сім’ю, повернувся з кволим здоров’ям до старенького батька. Молодший Василь, маючи хист художника, розійшовся з дружиною, також жив з батьком. Але коли старенького не стало, все стало занепадати. А незабаром один за другим померли і вони обидва. Тепер батьківську хату підтримує дочка Анна, що проживає в Києві.
Крім Миколи і Михайла, на батьківському місці жив Василь, що колись працював з моїм братом Славком у лісі та сувенірному цеху. Єдина його дочка Марія вийшла заміж за двоюрідного брата моєї дружини Миколу Пліхтяка. Вони живуть у Косові, але приїжджають доглядати свою маму в село.
Трохи ближче до ріки стоїть ще хата Варвари Їливої (так її всі називали), або Михайла Кашелюка (Пітришиного). В них був один син Іван. Неординарна це була людина, і неоднозначної думки про нього в селі. Але це був надзвичайно добрий, просто чудовий чоловік, хоч і баламут. Він був за мене старший на 10 років, але мусив пастушити на пастівнику, бо, повторюю, був єдиним сином, а хтось же мусив пасти корову. Пізніше, правда, пас їхню корову мій товариш Юрко Атаманюк (Поцінґлів) Я не забуду цю цікаву картинку: Іван, майже дорослий, уже закінчив школу кіномеханіків і крутив у селі кіно, а на пастівнику лежав і про щось мріяв; з хлопців один корову завертає, другий п’яти йому скобоче, а ще інший мухи відганяє, бо, можливо, ввечері пустить у кіно. Грошей у нас ні в кого не було, а подивитись „Чапаєва”, „Тарзана” чи „Бродягу” страшно хотілося. Кіномеханіки, правда, практикували за сеанс по два курячих яйця. Але частіше і яєць не було, тоді декотрі хлопці займали вакантне місце надворі під вікном і дивились картину крізь нещільні штори. Трохи пізніше Іван став директором Косівського будинку культури.
Та найбільше він себе проявив на сувенірах. Він швидко скумекав, що можна багато грошей заробити на цьому і взявся їздити по всьому колишньому Союзу, укладати договори на поставку різних кустарних виробів, що практично поповнювали склади, а продавались частково. Характерно, що він не сам
тільки збагатився, але й допоміг збагатитись багатьом односельцям. То вже пізніше стали масово робити так звані сувеніри майже всі, але Іван Кашелюк це зробив уперше.
Іван не був скупим, в нього гроші як приходили, так і відходили. Він міг замовити стіл на 20-30 персон і сам розрахуватися. Як, наприклад, одного разу запросив і мене в ресторан, і я на свої очі побачив там знайомі обличчя з міліції, прокуратури та з інших установ. Випити й попоїсти в ресторані на „дурняк” охочих було багато.
Він женився з Надею, піонервожатою в селі, побудував хату в Косові. У них народилися дві дочки. Та недовго так було, Івана арештували. І хоч нічого йому не доказали, але „друзі” відвернулися, гроші розійшлися на чиновників, і через те, мабуть, відвернулась і дружина.
Іван повертається в батьківську хату в село(батьки вже померли) і проживає в самотині, а невдовзі помирає від страшної недуги.

29
На долинах жив Ілько Костів, син якого Микола служив у морфлоті й там залишився, борознив моря і десь у світах загубився. А в його старій хаті проживала
його внучка, дочка молодшої доньки Ілька Костевого й Івана Ганусиного з Пістині. Вона вийшла заміж за Вівчарика Василя. Друга його дочка, Марія Ілька Костевого, мала сина Василя, що жив у Косові й молодим помер, вийшла заміж за Дмитра Козакового і мала з ним дочку Анну, що живе тепер у Чехії, але опікується хатою, приїжджаючи час від часу в село.
Через дорогу стоїть хата, де жив Федько з Юлининих. Його дочка Марія була заміжня за Николою Мойсейчуком, в них було два сини, що живуть у селі.
Поряд жили дід і бабка Камінські – бабка також пастушила і була свідком, як я загубив корови, та постійно мене дражнила:”Ма, коровів нема”. Єдина їхня дочка Олена подружилась з Василем Ботнарем (басарабом), якого в селі поважали. Він спочатку працював у лісі, потім у торгівлі. Я також з ним спілкувався, незважаючи на різницю в роках. Познайомилися з ним, коли разом працювали в микитинецькому лісі, а потім також спілкувалися, завжди знаходили тему для розмови. У них з Оленою також була одна дочка Ліда, що вийшла заміж за Володимира Карп’яка (Івана Людвіниного та Ганьки). Вони жили в побудованій хаті в Коломиї щасливо, поки раптова Володина смерть не перервала це життя. Ліда час від часу приїжджає й опікується батьківською хатою. . Хочу згадати і сім’ю Долішняка, хата якого стояла неподалік. Особливо мені в’ївся їхній пес, що ні разу, мабуть, не пропустив, щоби, гавкаючи, не намагався вчепитися в литку. Тепер там ніхто не живе, хату доглядає дочка Олена, що живе в Пістині, а молодша, Марія, померла молодою.
Напроти нього Юрко Рибак, якого інакше не називали, як Юро. Біля його хати була здоровенна грушка і ми, повертаючись зі школи, збирали груші, незважаючи на Долішнякового пса.
Юро мав сильний голос, і його завжди запрошували скиртувати сіно чи солому. Його «П Е Р Е В Е Р Т А Й» було далеко чути. А ще казали, якщо він наїсться фасолі, пукне – то лампа гасне. У нього з дружиною було дві дочки та два сини. Старший син Микола жив з Пазунючкою, любив перехилити чарку, співати й ловити пструги в греблі на ріці разом з Семеном Гнатовим. Вони залізали в греблю під спад води, лишень голі задниці було видно. Щастя, шо риби в річці тоді ще було багато, бо тільки енкаведисти могли кинути гранату та глушити рибу, а наші ж люди ловили руками й саками, то вже з часом взялися глушити рибу током і отруювати хлоркою. Довели до того, що риби в річці не залишилося. Дітей у них не було. Одна дочка Євдокія вийшла за яворівського хлопця, жила в Яворові, а друга, Марія, не була заміжня , але мала сина Юрка, що живе тепер у збудованій Марією хаті, бо стара хата вже була геть похилилася. Молодший Михайло товаришував з нами. Він приходив дуже часто, бо вони мали город на Кореї. Ми з ним трохи і парубочили разом. Оженився він на Рівнях з Параскою Юрцевою, робили разом килими. Я ще дотепер маю на дачі зроблений його руками килим, як пам’ятку про нього. Він також потрохи випивав і одного разу не повернувся додому, знайли його мертвим у рові.

30

На Долинах коло хреста, що був на толоці, жив Федір Мандрик. У нього з дружиною було дві доньки. Старша Марія вийшла заміж за уторопського хлопця Дмитра, шо вмів віртуозно грати на сопілці. Він був незамінимий в оркестрі
троїстих уторопських музик, що грали на весіллях по навколишніх селах. Жили вони в Уторопах. У Микитинцях в батьківській хаті жила дочка Анна, шо вийшла заміж за хлопця, що звався Григорієм, але його зразу ж стали звати Гришею, і відтоді дітей їх інакше не називають, як Гришеві. У сусідстві жив Шкребенько. Він кульгав на ногу і працював у колгоспі конюхом. Оженився він з Марією Івана Паращиного з Кореї, в якої вже був син Славко. Я про нього ще розповім. А вони мали ще одного сина, Миколу, що живе тепер на Воронці в сусідстві з моїм братом. А на Долинах живе самотньо Марія, що поховала сина Славка.
Через дорогу напроти них жили Іван і Ганька Карп’яки (Людвінин). У них було двоє дітей – Володя, що про нього я вже розповідав, та дочка Марія, що вийшла заміж за Михайла Поцінґлевого. Михайло передчасно помер, а Марія проживає в збудованій ними хаті на одному подвір’ї з батьківською. Забув лише сказати , що Іван був спеціалістом з кладки печей.
Нижче через дорогу жили Варвара і Дмитро Якобишині. Дмитро був жонатий з моєю двоюрідною сестрою Параскою Івана Павлишиного. Вони мали трьох синів – Василя, Романа та Дмитра. Василь помер, а Роман женився з дочкою Кацадивка і живе в новозбудованій хаті поблизу старої Кацадивкової хати. Дмитро женився з дочкою Юрка Івана Дмитрикового та Анни Івана Петрискового й живе на горішньому куті. На місці в селі проживає тепер вдова по Василеві.
На цій вулиці я лише пропустив хату Василя Петрового. У них з дружиною, якщо не помиляюся, було дві дочки та син. Старша Анна вийшла за Зондюка, що жив біля Василя Гнатового. Там тепер проживає їхня дочка Параска. Молодша Марія жила на Кореї зі Штефаном Ілька Штефанового і померла молодою. А син Микола, що його прозивають «квадратовий», оженився з Марією Адамишиною (Івана Леся Левіцького), живуть напроти Іванчишиного городу.
Ще біля ріки стоїть кілька хат. Тут жили Ференцеві брати. Один був листоношею. Його дочка Анна вийшла заміж за красивого хлопця з Кривобродів Білоусяка й мала з ним двох хлопців та дочку. Один її син Василь служив у міліції в Коломиї, тепер на пенсії, живе в Коломиї. Другий син жив у Прибалтиці. Дочка була заміжня за Василем Ґоянюковим, потім ще за кимось, була в автокатастрофі, але вижила і тепер доглядає хвору стару маму та дивиться за хатою (а вже і мама померла). Ще в листоноші був приймак Лесь, з ним ми були за пастухів у «царях» на колядники, але про його долю я не зміг довідатися.
У другого Ференця, що жив трохи нижче, була дочка Марія, що вийшла заміж за Дмитра Юречкового.
Над самою рікою була хата Івана Павлишиного, але там уже тепер зарінок.
В кінці вулички, що йде на Воронець, з одного боку жили Павло Штефіньків та Василь Ліщищин, а з другого була хата Михайла Лисишиного, що
31

женився з Марією Василя Гнатового і перебрав хату туди, та Юрко Чихрів, що був шофером у Спасі в радгоспі. Його я знав добре, бо коли працював у лісі, час від часу треба було авмашини, і Юрко виручав. На жаль, про дітей його я майже нічого не знаю.
Але Линишиних (Якібчуків) мушу згадати. Їх було три брати. Василь жив на Кореї з Анною Николушевою, а Микола та Юрко жили з сім’ями в одній хаті через стіну. Обидва були учасниками війни. Юрко нас, хлопців, постійно підстригав на машинці, і нас там збиралося ледь не десяток. Старший син Юрка Микола був моїм ровесником, ми хоч разом до школи не ходили, але постійно один другого звали ровесниками ( жаль, і його вже немає).
Юрків брат Микола був грибарем, я його ще малим запам’ятав. Старший його син Василь доводиться мені шваґром, він женився з сестрою моєї жінки Марією. Побудував хату, працював кіномеханіком, має сильний голос і на відправах служить дяком. Брат його Дмитро оженився з Марією Адамишиною (внучкою Івана Леся Левіцького). А в тій же хаті ще проживає їхня мама.
Хочу згадати ще одного ровесника, що народився глухонімим, Дмитра (Безпалькового). Він живе в Коломиї . А діти вже глухонімими не були. Його мами
брат Петро прославився тим, що, працюючи на дизельній електростанції, міг вимкнути струм, якщо не принесуть йому могорича.
Так і проходять мені перед очима сільські люди, яких я знав добре, інших тільки бачив, і хто випливає в пам’яті, про того пишу, а тому в мене немає якоїсь послідовності.
От і щойно згадав Івана Дмитрикового, що жив у вуличці, де живуть Костеві. Він ремонтував годинники, в кімнаті на всіх стінах були понавішувані оті „колгоспники” – ходики, що не завжди показували одну годину. У кого було більше як один годинник, то казали, що в нього годинників, як у Йвана Дмитрикового. Його син Юрко жив на Верхньому куті, був жонатий з сестрою моєї свахи Анною Іванівною, учителькою.
А ще жили в селі родини Грицулиних, Дмитришиних , Максімкових, Зайцевих, Ґаляґових. З Грицулиних знав Івана Козлана (Михайла Грицулиного). Він жив на Костевій вулиці, був жонатий з Марією Василя Ганцякового. Він навчився від Онофрія Семенового ветеринарства і лікував людям худобу. У них було двоє дітей: дочка, шо померла молодою, та син Михайло, що був жонатий з
Анною Доцьиковою і також передчасно помер. Його дочка Лариса з чоловіком Дмитром Василя Федорічкового живуть тепер у Леся Копецького хаті, яку відремонтували. У 2012 р. я ще розмовляв з вдовою Івана Марією, яка жила ще в своїй хаті. Варвара Грицулина вийшла за Рибака і жила перед Вандичами. У них також були дочка і син, жили в Кутах. Михайло часто приїжджав у село доглядати хату, в якій ніхто не живе. Але подальшої їхньої долі не знаю.
Дмитришиних знав Василя, Михайла та Анну. А ще, по-моєму, жили Іван та Олена. У Василя Козлана Дмитришиного було два сини і дві дочки. Старший Дмитро живе в Каневі, я вже його згадував, Анна, з якою я ходив до Микитинецької школи, вийшла заміж у Пістинь і там живе. Марія була заміжня за Дмитром Мойсейчуковим. Дмитро помер, а діти його син і дочка
32
вибудували на Горішнім куті справжні палаци й живуть поруч з Марією. Молодший Юрко оженився з Юрка Слюсарчука дочкою Анною, живуть у Коломиї,
часто приїздять до батьків Анни, доглядають за батьківською хатою Юрка. Михайло жив у вуличці поблизу тросів, мав дві дочки, що живуть у Коломиї, а старенька хатчина ще стоїть. Іван же жив на Мочарах, мав дочку Олену, що була заміжня за Юрком Василя Гнатового, живе на Горішнім куті, а син Михайло жив напроти мого тестя. Вони з дружиною повмирали, а хату розбудували як писанку їхня дочка з зятем. З Анниних дітей тільки знаю Карп’яка Василя, що його кличуть « Білий баран». Він розбудувався і живе на Pівнях.
З Максімкових знав Івана, що жив біля тросів. У них з дружиною було дві дочки, Mарія та Олена. Марія живе в центрі недалеко від церкви, була заміжня за Миколою Линишиним, моїм ровесником, а потім вийшла заміж за Пліхтяка Михайла, тесляра зі Спаса. Олена була заміжня в Коломиї, нині живе в батьківській хаті.
Із Зайцевих запам’ятав лише сина Дмитра, що живе й працює в Чернівцях.
А з Ґаляґових – тільки сина Миколу, шо був великим баламутом. Перший раз жонатий він був з моєю свахою Параскою Йвана Петрискового, а потім про його долю не знаю.
Мойсейчучка зі своїми хлопцями жила в центрі (тут, де тепер хата Марії Максімкової). З його сином Дмитром я ще малим зустрічався і дотепер не можу ту зустріч забути: мама дала мені якісь гроші, щоб я приніс муку, що видавали на душу по 2 кг, але Дмитро, що був старшим, мене перестрів і гроші відібрав. Добре, що тоді хтось із дорослих це побачив і заставив його мені ті нещасні гроші вернути. Дмитро був з 1940 р., як і мій брат Дмитро. Тепер у селі проживають його син Петро та дочка. Там же жив і Василь Мосейчуків, а тепер там проживає його дружина та дочка із зятем.
Якщо ми вже на Горішньому куті, то пройдімося по шляху згори вниз, може ще когось згадаємо. А от і не треба далеко йти. Як це я забув про свого першого вчителя Мельничука Юрія Миколайовича? Правда, він не корінний житель села. Народився в селі Трач, але все своє життя він зв’язаний зі школою та Микитинцями. Жив він на Горішньому куті напроти Василя Козлана (Семенового), його дружина Тухар Ганна Кирилівна родом з Одещини. Я ще про них буду писати. У них було двоє дітей, син Василь живе у Спасі.
Трохи нижче жив Іванюк Василь (родом зі Спаса), одружений з дочкою Василя Бойка, який жив напроти них. Вони з дружиною до пенсії працювали в початковій школі в Пістині. Мали дві дочки. Старша вийшла за відомого лікаря Вакалюка, яий працює в Заболотівській лікарні, куди часто звертаються по допомогу жителі села. А друга, Наталка, дружина Дмитра Палагнина (Василя Козакового). Я вже частково про них розповідав.
Нижче жив Мефтодій –колгоспний фірман, а напроти Василь Третяк, коваль. Дітей вони не мали або про це мені невідомо.
А як не згадати Дмитра Варварьика. Цей чоловік, хоч і був працьовитий, та полюбляв чарку. Жив у кінці вулички, шо виходила на микитинські гори. З дітей у нього були дочки, які живуть тепер у селі.

33

У самому центрі, біля клубу, жив Петро Баланів з дружиною Юльцею. Коли будували нове приміщення клубу, їхню хатину знесли, а їм дали приміщення ФАПу неподалік. Юльця в нього була друга дружина, а з першою мав трьох синів і дочку. Про старшого сина Юрка я вже розповідав. Молодший Іван жив на Рівнях, був товариський, та, на жаль, помер молодим, а дітей у них з дружиною не було. Наймолодший Василь оженився й жив в Івано-Франківську, там, залишивши дітей, повернувся в село і живе на господарстві своєї бездітної сестри Анни, що жила з Василем Бундишиним.
Недалеко від місця, де тепер живе Василь(Атаманюк) Петра Баланового, жили брат і сестра – Доця Хараманова та Василь Хараманів (Пліхтяк). Доця мала два сини, Василя і Славка. З Василем я ще парубочив, хоч він був і старший за мене. Він оженився і живе в Хімчині, а Славко, майстер від телевізорів, виїхав у США. Василь Хараманів працював довший час лісником, нам довелося деякий час працювати разом. Він мав сина Миколу, що жив на Горішньому куті й був жонатий з Марією Івана Дмитрикового. Тепер там проживає його дружина Марія та їхній син Василь.
Біля Ницвісти ще жив Валіхновський, але він помер давно і дітей не мав. А біля Славка Левицького, вже на Долішньому куті, жив Василь Симчишин, який добре вмів щепити дерева, а тому пам’ять по ньому залишилась по тих щепах, що дотепер залишилися. Хата є, але хто там живе, не знаю. Обидва його сини вже померли.
У селі жив ще один Симчишин, його звали Танасій. До речі, він також щепив дерева. Жив він на Воронці, у тій хаті тепер живе його дочка Анна.
А на самій границі зі Спасом жила Оленка Гаврилюччина з Петром Ївановим. В Олени був син Михайло Гаврилюк (Оленчин). Він любив їздити на лижах, і не було берега в селі, з якого б не з’їжджав. Він також виїхав на Донбас і там помер.
На долішньому куті жила Кайданючка (Федорчук) з дочкою Оленою та сином Іваном. З ним ми дружили під час служби в армії, бо служили недалеко один від одного і частенько зустрічались. Олена ж, вийшовши заміж за Миколу з Шешорів, торгувала в магазині. Оце згадав, як вона виходила
заміж, то до брата Славка повернув Дмитро (його прозивали Архипом), щоб іти разом на весілля. Мама, як звичайно, Славка наказувала, щоб себе добре поводив. На те Архип іронічно зауважив, що його мама наказувала, щоб він не впав у скалу. Що цікаво, тієї ночі Архип ішов до Параски Макіїшиної і направду впав з Ліщишиної скали, зловився за камінь і волав про допомогу. Ще один момент. Коли Олена померла, Микола, її чоловік, взявся випивати, частіше всього зі старим Іванюком та лісником, що його звали Паращьик. Як добре вип’ють, то співають: ”Тримаймося кола, старий Йванюк, Паращьик й шешорський Никола”. Ці слова і тепер повторюють, хоча нікого з них уже немає.

34
А ще старий Іванюк казав:”Як минемо Спас, то поцілуйте десь нас”, натякаючи на те, що колись спаські розбишаки перестрівали микитинецьких торбешників (що йшли чи їхали з коломийського базару) і могли набити їх.
Іванюк, як і багато інших жителів села, все своє життя відпрацював у шахті в Ковалівці. Його дружина (Анна Ліщишина) трагічно закінчила життя, і він на старості літ любив трохи випити, та незважаючи на те, мав неабиякий авторитет у селі. Син його Микола – мій ровесник і колега. Його в своїх спогадах я ще не раз згадаю. Він проживав у Сопові. На превеликий жаль, він передчасно помер у 2012 р. Мене тоді в Україні не було, навіть до пуття не знаю, де його троє дітей. Жінка його працювала в Італії, одна дочка, здається, проживає в Москві, друга в Сопові, а син Іван трохи баламут, не знаю, де він, хоча знаю, що Микола купив йому на Кореї Мирикову хату, шо вже пустувала, але Йван там не живе. Дочка Марія вийшла заміж за Миколу Ґоянюка, вони жили в крайній від Спаса хаті, що самі побудували. Їхній старший син Василь оженився з дочкою брата Дмитра Оксаною і живуть там, де колись жив Іванюк. Обидвоє вчителі, дружно живуть, виховують двох дітей, Івана та Уляну, яку вже подружили і поселили у відремонтованій хаті, де жила стара жінка, яку Василь з Оксаною доглядали. Другий син Миколи Ґоянюка Михайло оженився з Василя Ориняка (Івана Максимкового) і Орисі Гаврилюкової дочкою Наталкою. Вони працюють обоє на Півночі Росії і побудували дуже гарну хату біля мого городу в Микитинцях.
. І завершую хатою, де жила Ліщиха, ця хата стояла над скалою, на її честь і названа Ліщишиною скалою. Це була довга стара хата з призьбою, вкрита червоною черепицею. Я її ще пам’ятаю, та краще-все таки пам’ятаю її сина Михайла, що також воював і не мав на руках пальців. Син його Юрко та дочка Анна, подружившись, побудували поруч гарні будинки. Анна вийшла заміж за Лаюка, і її тепер називають Лаючка.
З цієї скали добре видно Корею. Чому цей куток села за рікою був названий Кореєю? Мабуть, тому, що нагадував півострів. Річка Пістинька омиває його від Шинківського потоку і Циганчиної скали, відбивається від Ліщишиної скали і прямо тече на скалу коло Зарваниці.
Коли повінь закидала єдину кладку через ріку, треба було обходити на Зарваницю та йти на міст уже на спаському боці.
Радянська пропаганда тоді знай трубила : „Корея бореться”, „ Руки геть від Кореї”. Ця пропаганда відчувалася навіть тоді, коли на кутку й радіоточок не було.
З легкої руки Дмитра Менникового і куток назвали Кореєю.
На Кореї тоді жило багато людей. Я вже деяких згадував, а інших постараюся тепер згадати.
Зразу від циганчиної скали стоїть хата Марії Менникової. Її перший чоловік Лесь Шинкарук помер, а вона виховувала сина Миколу. Багато за неї говорили: що вона переховувала євреїв і відбирала в них золото; що за її доносами НКВД ліквідовувало схрони вояків УПА, але ніхто ніколи не збирався доводити це. Так що важко однозначно сказати, правда це чи неправда. Серед українців у всі часи не було одностайності, і микитинецькі люди не виняток. У 1950-ті з нею став жити Юрко Риндиґевич з Пістині. Якось ми з хлопцями гралися м’ячем на пастівнику, і м’яч скотився до хати. Риндиґевич вийняв з м’яча камеру і
35
не хотів віддавати. Ми гуртом кричали згори :”Віддай душу!” Він довго не хотів віддавати, але ми чимраз настирливіше кричали, і йому нічого не залишалося. Під їхнім городом пропливала річка і було плесо, ми, незважаючи на нього, бігали по сколоздрі під яблуню, що росла над берегом. Там він нас також ганяв, але у воду за нами не ліз. До речі, його приймак Николка був на нашому боці. Микола Шинкарук женився з Анною Гнатовою, виростив двох дочок і молодим ще помер. До речі, Марії вже вкрило 90 років, але вона ще живе, в своєї внучки Марії Урбановички на Березовах.
Дмитро Томин (Менників), я вже його згадував. Був мельником, любив полювати ( в нього була рушниця), а також частенько любив випити, після чого кричати на жінку. Його всі називали „Братухою”. Одного разу ми, пацани, підстерегли, коли він п’яний іде з рушницею на плечі, хтось з нас підкрався до нього й натиснув курок, що був зведений. Пролунав постріл, який нас налякав, а Дмитро довго потім ганявся за нами, але дарма. У них була дочка Марія, що разом з нами пастушила і грала з нами в карти. Потім вона вийшла заміж за Василя Григоришина ( Федорічкового), рано стало вдовою, живе в центрі, там, де жив Петро Семенів.
А хати, де жили Марія та Дмитро Николи Менникового, тепер заросли бур’янами, особливо сахалінською гречкою, яка вже накрила Маріїну стайню й добирається до хатів. Треба сказати, що сахалінська гречка, як і борщівник, були завезені за радянщини, коли масово збирали зелену масу, і тепер люди не можуть їм дати ради, бо вони захоплюють чимраз нові й нові теpиторії.
Михайлиха Базишина. Жила в старенькій хаті разом з мамою, яка осліпла. Прожила довго, майже сто років. Старою я її й запам’ятав. Коли ми пастушили, вона просила нас обстригти їй нігті на ногах. Обрізки акуратно збирала й вкидала до пазухи, пояснюючи, що на тім світі її за нігті запитають. Цікаво, чи питали? У Михайлихи також була яблуня-спасівка, а щоб ми не крали яблука, стелила під яблунею верету, на якій спочивала її мама. Це не допомагало, бо хтось із нас знаходив спосіб підкрастися до яблінки, вилізти і потрусити. Ми швиденько хапали падані яблука, баба кричала не своїм голосом, та ми вже були далеко, в річці. А інший раз нас п’ятеро залізли на її вишню і поламали її, бо дерево не витримало нашої ваги. Грішно, але таке було. Хатчина, де вона жила, і город доглянуті, про це дбає Василь Шинкарук (Параски Рибачкової).
Максимко. Оженився з 14-літньою дівчиною. На час мого дитинства мав дорослих дітей: Івана, що повернувся з війни без руки; Марію, яку вивезли за зв”язки з УПА до Сибіру; Михайла, що відслужив в армії й женився в селі Кривобродах, або, як називав це село сам Максимко, в Ріжках. Від Максимкового городу через річку була гребля, частина води збігала в млинівку, а по млинівці вода текла до млина, де рухала великі млинські колеса. Добре пам’ятаю його хату. Хата була відгороджена живоплотом, в якому також росла яблуня-сколоздря, і я завжди старався бігти в річку чи де-інде попри цю яблінку. Там, правда, понад ровом була стежка, якою люди йшли в ліс, а також на Гуцулівку та Кривоброди. А вся садиба була огороджена плотом, плетеним з вербового гілля, що щорічно він сам обрізував з лугових верб.

36

Від вулиці через млинівку був міст і стояли ворота з перелазом, на якому любив сидіти сам Максимко, що був не проти підсміюватись над перехожими й перекручувати слова. „Олено, дай корові кожушини!”- наказував він жінці, маючи на увазі конюшину, або „Дай псові”- маючи на увазі солі, і таке інше. На сусідів казав не Гарасимові, а Воросимові, Дмитра Левіцького називав паном. Казали, шо він упадав за сусідкою Ільчихою (Поціньдлихою). Вони виховували Маріїну дочку Ганнусю, яку чомусь звали Параскою, поки Марія не повернулась із заслання. Її батьком був Василь Ганцяк – мамин брат. А Марія повернулася вже в 1950-ті з чоловіком Михайлом Борисом. З ним вона мала другу дочку Любу, що вийшла заміж за Вандича Василя (Федора Вандичевого). Тепер Марія вже повдовіла і живе самотньо в тій же хаті. Старший Іван , шо мав за жінку Катерину Леся Левіцького, жив по другий бік ріки. Я про нього ще буду багато розповідати, бо він був без руки і постійно пас худобу, як і ми, сусідські хлопці. Отже він, безперечно, був свій. Вони з Катериною виховали хлопця Василя та дочку Марію. Я вже згадував коротко, шо він женився з Орисею Михайла Гаврилюка, має з нею сина і дочку і недавно помер. Марія ж вийшла заміж за Леся (з Пістині), купили і полагодили хату Василя Гаврилюкового і живуть удвох на Долішнім куті. Молодший син Максимка Михайло довго не женився, а коли женився з Євдокією , жив на Кривобродах. Дітей не мав і був меценатом, побудував у селі церкву.
Базиха. Жила над самою млинівкою в невеличкій хатині, курила і завжди садила біля хати тютюн. Ще в неї була коза, на якій ми, малі, дозволяли собі їхати верхи. Був такий випадок: чоловік її міг довго сидіти на греблі, курити люльку й дивитися на стругів. Якось він задрімав і впав у воду. Його зразу ж витягли, та перше, що він спитав, тримаючи в зубах люльку, було:” А де моя люлька?”
Тому, напевно і є поговірка: люлька в зубах, а дід люльки шукає. А любили лови-
ти ті струги Никола Юрів та Семен Гнатів. Бувало, по цілій днині сиділи в греблі.
Ілько Атаманюк (Поціньґлів). Жив у невеличкій хатині з дружиною Марією та дітьми: Михайлом, Юрком, Анною й Ільком. Дітей тоді звали по-вуличному, так, наприклад, цих дітей тоді звали Міхасько, Юрик, Анничка та Илик. Я цю хату добре пам’ятаю, бо ми жили спочатку в сусідстві через одну Піньищукову хату і не один раз там гралися. Хата складалася з сіней і кімнати, половина якої займала піч. Плити не було, в печі варили їсти, на печі спали, а дим з печі виходив у сіни через каглу. Щоб трохи затримати тепла, каглу закривали старими веретами. Під стіною від печі стояло дерев’яне ліжко (постіль). На глухій стіні висів образ святого Юрія Побідоносця, що на коні зі списом убиває змія. Під образом був довгий дерев’яний стіл з лавицями, а ще одна лавиця була під вікном. Через цілу кімнату проходили сволоки. Долівка була земляна. В кімнаті було тоді трохи тепло, коли розтоплювали піч. Але це не заважало нам гратися в

37
різні ігри. Тепер цих людей уже немає. Десь ще Ілько живе, але в село не навідується. Михайло, Юрко й Анна померли молодими, а хатина стоїть порожня.
За нею стояла хата Леся Ганцякового, де жила стара Лисиха, над якою знущалася її дочка Анна, після того як її син Микола загинув. Анна жила зі своїм чоловіком Дмитром Піньищуком, а тому її інакше не називали, як Піньищучка. Вона любила сваритися з сусідами і вміла знаходити гриби. Вони мали дочку Марію, що вийшла за Михайла Параски Павлишиної, його так само називали Михайлом Піньищуковим. Він був чемним до роботи, але любив випити й міг і в снігу лежати, а тому швидко пішов з життя, а Марія померла в 2013 р. Там проживають тепер дочка із зятем, які перебудували хату. Син Марії Дмитро женився в Пістині, там і живе. До речі, зятя звуть, як і жіночого діда, Дмитро Піньищуків.
Далі стоїть ще хата, де я народився. Там жили до 1939 р. вуйко Іван Ганцяк з тетою Анною Копецько, а після 1950-го жили тета Анна з сином Дмитром. Я про них уже писав і буду писати далі, бо це мої найближчі родичі. Тепер тут живуть їхня дочка Галя з чоловіком Влодком. Вони довший час жили у місті Вижниці, де виростили сина Юрка й двох дочок, Марічку та Дзвінку. Юрко женився і живе у Львові, Марічка теж вийшла заміж, живе в їхній квартирі у Вижниці, тільки Дзвінка вчиться. А Галина з Влодком художники і скульптори, приймають замовлення, працюють над ними в селі, одночасно обробляючи землю. Володя – автор пам’ятників Т. Шевченкові в Микитинцях та Воскресінцях. Вони не афішують своїх робіт, і, безперечно, їх є багато.
Вздовж колишньої млинівки стоїть декілька порожніх хат: Карпінчихи ( Марії Дмитра Костевого), єдиний син, якої вбитий на мочарах коло Василя Юлининого в 1946 р. Никола Гарасимів, що повернувся з Німеччини, куди його примусово забрали і де працював у баєра. Никола не довго парубкував і оженився з вдовою, працював у колгоспі фірманом. У Німеччині він привчився до порядку і німецької дисципліни і працював завжди добротно. Крім того, там він навчився різати свині і був неперевершеним спеціалістом. Хоч він і набагато був молодшим від Марії, але помер першим. Хата тепер стоїть порожня. Хата Дмитра Левіцького, що вважався багачем, бо мав багато морґів поля і лісу, жив з дружиною, за колгоспу фірманив, дітей не мав. Тепер там також ніхто не живе;
Хата Дмитра Рибака (Семенового) , або як його всі називали, Мирика. Я з ним ходив у ліс по гриби. Він мав дуже широкі й великі ступні, в селі була приказка: у нього ноги, як у Мирика. Він робив на шахті в Ковалівці і в усьому слухався жінки. Міг прийти до сусіда й сказати: ”Мене післала до вас Катерина (його жінка з Макієвих), але я забув чого, то мушу вертатися і спитати її». Вони мали дві дочки і сина. Дочка Марія, старша за мене, була дуже голосною – коли вчила вірш у Стоморґах, то було чути на Кореї. Тому що там були дві дівки, там часто сходились на вечорниці. А хлопці перед Андреєм робили збитки. У Мирика не було воріт, і цим скористалися збитошні хлопці, перенесли ворота від Максимка і прив’язали Мирикові. Бідолаха вранці не знав що робити і поніс Пініщукови, бо там також не було воріт. А загалом був також доброю людиною . Марія, його дочка, жила в Пістині на Вірлові, друга, Анна, виїхала до Косова, і я її долі не знаю, а син женився з дочкою Василя Міханькового Анною, але молодими померли обидвоє. Там 38
також ніхто не живе, а хату купив Микола Іванюк для свого сина Йвана, але він ще там не живе.
За Мириком напроти млина жила Іваниха Паращина. Її чоловіка я не пам’ятаю, вона жила з сином Михайлом, який потім працював лісником і якого звали не інакше, як Паращьик, та з дочкою Марією, що потім вийшла заміж за Шкребенька і перейшла жити на Сафатову долину. У Михайла з дружиною Марією ( Онофрія Семенового) були самі дівчата, які живуть окремо, а там уже в новій хаті живе його вдова Марія. Сестра ж його Марія зайшла в тяж у роки війни від російського солдата, тому хлопця, який народився, називали москаликом. Його ім’я Славко, ми часто з ним гралися (він одноліток) . Він проживав у Ковалівці й працював деякий час в органах міліціі та охороні. На жаль, він також помер.
За ними була ще маленька хатинка, в якій проживала Марія Гандзина з дочкою Анною. Хатчина була дуже маленька, вони бідували, ходили погано одягнені. На тому місці переніс хату Юрко Гаврилюк, пізніше жив там Юрків син Іван, тепер живе Євдокія Лунева, Юркова дружина.
Там ще була Коваликова хатина, я запам’ятав її через великий кований замок.
Ми любили гратися за млином і часто за хату ховалися, як гралися хованки.
Ковалик пропав безвісти, а його дочку Марію удочерили родичі Андрій Гнатів з дружиною. Марія була роком молодшою за мене, і я пам’ятаю, що вона деякий час ходила до школи, а потім кудись виїхала.
Далі стоїть хата Николушихи, яка прожила найдовше на Кореї. Збоку городу живе її дочка Анна, що була заміжня за Василем Линишиним і мала сина Дмитра, що його чомусь звали Николушів. Він оженився з Анною Федора Марійчиного, і жили вони на Рівнях. Також помер молодим. Тепер там проживає Анна Николушева (Якібчук).
Наперед її хати побудувалися Василь Палагнин (Козаків) з Оленою Гарасимовою. Василь Козаків працював усе своє життя на шахті в Ковалівці, а його дружина Олена (наймолодша дочка Петра Гарасимового) – в колгоспі. Два сини побудувалися на шляху. Старший Дмитро з дружиною Наталкою вчителюють у Микитинецькій школі, а молодший Василь з дружиною «розкрутились», торгуючи в Польщі. Дмитро з Наталею виростили одного сина Дмитра і діждались внучки. Дружиною Василя Козачка є дочка Піґуляка, що живе тепер у Микитинцях. Люба торгує в Польщі , а Василь також бізнесує. Вони виростили й послами на навчання дочку та сина. Олена померла два роки тому (2011), а вісімдесятичотирирічний Василь Козаків самотньо проживає в своїй хаті.
А позаду Николушишиної хати почав був будуватися Юрко Григоришин (Федоріків). Вони з дружиною жили там досить довго і мали двоє дітей, але
мусили хату розбирати й перевозити на Сафатову долину, заново будуватися через річку, що з кожним роком ближче і ближче підступала під хату. З його сином Василем ми деякий час пастушили, тепер він живе в Коломиї, як і його сестра. До речі, Юрко живе ще в селі і є найстаршим чоловіком у Микитинцях.

39

Крайньою над рікою стояла хата Василихи Чінькалової, що після смерті чоловіка вийшла заміж за Білака ( молодшого за неї, родом з гірського села Річки), який також мусив хату перетягати подалі від води. Василиха була старшою дочкою Николи Менникового і звалася Анною. А ще він запам’ятався тим, що так косити, як він, ніхто не міг. Він цим хвалився , а ще любив хвалитися тим, що його волосся не сивіє. Там нині проживає багатодітна сім’я Білакових родичів.
Посеред городів ще було три невеличкі хати:
– Марії Юрашевої з дочкою Параскою, старша постійно пасла кози в толоці, а молодша працювала в колгоспі на фермі. У Параски було дві дочки : старша Анна живе на шляху поблизу Івана Якібчука, а молодша Марія виїхала до Америки.
– Макіїхи, що після того як їхня хата згоріла, побудувала невелику хатину й жила з сином Миколою Юріяком та дочкою Параскою. Микола оженився з Марією Івана Павлишиного. Їхній син Віталій побудував та тому місці справжню вілію, проживає зі своєю сім’єю, доглядає за старим хворим батьком
-Лунихи, що мала дуже багато дітей, але декотрі виїхали по світу, декотрі повмирали, а пригадую з розповідей, що один син Іван помер з голоду, одна дочка опинилася в Австралії, а син Михайло залишився служити на флоті й десь загубився в світах, Анна вийшла заміж за Миколая з Тростянця. Їх я добре пам’ятаю, бо одного разу попросився з Миколаєм іти з ним до Тростянця, коли він повертався від тещі попри нашу хату. Ще була прийомна дочка Параска. Євдокія (Доця Лунева) набула собі сина Дмитра (приблизно моїх років), але він помер хлопцем, а через деякий час вона вийшла заміж за Юрка Гаврилюка і мала з ним сина Йвана. Іван же побудував велику хату біля хатини, де жила Юркова сестра Параска. Штефан Лунів (наймолодший) оженився з Марією Василя Петрового і навіть побудував хату, але його дружина недовго там прожила. Штефан жив одинаком, спився і також ще молодим помер.
Під берегом стояла хата Петра Гарасимового (діда моєї дружини), який з дружиною Марією Юлининою мав трьох дочок і двох синів. Я про них усіх розповідав, крім наймолодшого Михайла. Михайло перший раз одружився зі східнячкою. Вона була красивою жінкою, але не припала до душі Михайловим сестрам. Дітей вони не мали і розійшлися. Другий раз він женився з Марією, родом з-під Галича, мали вони двох синів, Володю та Любомира. Отримали квартиру в Коломиї, неподалік автостанції, та невдовзі і в них не заладналося життя і вони також розлучилися. Михайло жив біля торговиці в одній кімнаті й працював спорт- інструктором Коломийського лісокомбінату. Працюючи тоді також у лісокомбінаті, я часто проводив вільний час із ним. Порвавши зі своєю сім’єю, він тягнувся на нашої сім’ї, бо доводився рідним вуйком моїй дружині. Ми доглядали його, коли він захворів. Михайло помер у 2000 р. 64 –річним.
На березі жила Іваниха Федорчукова з дочкою Марією, зятем Іваном, якого чомусь називали Штучний, і з онуком Михайлом (також Штучним). Це були наші перші сусіди через городець (клаптик нашого сінокосу). Вони жили в
40
маленькій хатині. Іван Томин (Штучний) робив на Ковалівці, поки йому не поламало ногу в шахті, а бабка писала писанки, які багато людей замовляли
перед Великоднем. Мені й тепер перед очима маленькі дзбаночки з розплавленим бджолиним воском, ми тихенько сиділи й дивилися, як бабуся виводила на яйці орнамент. Це були наші перші сусіди, ми часто бігали до них, а Михайло, їхній син, до нас. Бабка Іваниха Федорчукова нас, дітей, любила і брала мене, коли йшла до своєї другої сестри, що жила в Пістині на Теребіжах. Там я грався з її внуком Славком. А ще з нею ходив до Косова на Йвана, але про це ще розповім. Я вже згадував, що Михайло женився з Параскою Макієвою і мав з нею дві дочки, Марію і Галину. Марія вийшла заміж і живе в Пістині, а Галина вийшла заміж за Михайла Мочерняка і живе за рікою в Спасі. Наразі тут, на Кореї, живе лише Галинина дочка.
І, нарешті, найближчий сусід –дідо Юлинин, Василь Козлан, що був лісником у Камарі. Думаю, що першу любов до лісу якраз і він мені прищепив. А ще назавжди запам’яталися його слова, що горілка для розумних людей.

Село Микитинці Косівського району дуже миле і красиве. Посередині села протікає річка з мальовничими лугами, навколо ліси. Але особливо мальовничим мені видається Заріка, або, як потім її назвали, Корея. Можливо, мені видається тому, що я там народився. .
Цей куточок села настільки гарний, що хочеться писати про нього чимбільше. Як я вже сказав, Пістинька текла попід рипи, попри Циганчину скалу і
Менників город до Максимкового лугу, де річку перегороджувала гребля. Вода часто розривала греблю, її латали – возили з лісу і лугу фашиння, тобто молоді деревця і гілки, привалювали їх камінням. Гребля піднімала рівень води в річці, щоб частина води протікала в млинівку. Далі річка протікала попід Ґлодового й Іванюків городи до скали в Городищах. На другому боці цієї скали постійно сповзала земля, тому те місце назвали Зарваницею. Вище від неї була спаська царина. Перед Великоднем співали:” Ой на спаській цариночці горішки трясутсі, дала би вам по писанці – кури не несутсі”. Тут були дві великі поляни – Гелисове і Макієшине, де ми пасли маржину. Навколо полянок росли ліски (ліщина), і це вже був для нас рай, коли в серпні достигали лісові горішки. Та вони й не мали коли достигати, ми їм не давали цього зробити.
Зразу ж за Штучного городом було Штефанове, де ми вже після сінокосу пасли худобу і гралися. Тут росло багато черешень. Черешні росли вздовж Левіцького городу аж до бавок, а також попри бавки. Посередині Штефанового росли лози, серед них постійно стояла вода, біля лоз велика черешня, на якій була гойдалка. Зліва від Штефанового починалася спаська царина, а вверх до Камару, малої дубини були бавки. Їх постійно навесні або восени навмисне підпалювали. А робила це здебільшого Марія Юрашева, що пасла кози. На вигорілій площі буйно виростали ожини, що так любили її кози, а по-друге, молоді деревця після пожежі всихали, їх вирубували і носили оберемками на паливо.