Навчально-методичний посібник «Люблю тебе, Гуцульщино!». Гуцульщинознавство в системі оновлення освіти і виховання

1.    Гуцульщинознавство в дошкільному вихованні дітей

Сучасні нормативно-законодавчі документи дошкільної освіти, зокрема Базовий компонент дошкільної освіти в Україні, Коментар до нього та Базова програма розвитку дитини дошкільного віку, висувають якісно нові підходи до реформування змісту та гуманізації цілей дошкільної освіти України.

Нова концепція дошкільного виховання дітей передбачає створення принципово нової моделі сучасного освітньо-виховного закладу, метою якого є виховання здорової, творчої, компетентної особистості – громадянина України – носія національних цінностей, загальнолюдських, наукових, філософських, релігійних надбань, що живе в гармонії з природою, сама з собою, вміє самовизначатися і самореалізовуватися.

Вочевидь стало необхідним реформування дошкільного виховання дітей як однієї з важливих ланок національної системи освіти в контексті реформування середньої і вищої освіти. Важливим чинником оновлення системи освіти і виховання дошкільників в умовах Гуцульщини є впровадження гуцульщинознавства в педагогічний процес дошкільних закладів. Використання гуцульщинознавства у вихованні дошкільнят необхідне і з огляду на те, що в нині діючих програмах недостатньо реалізуються принципи народності, вони не націлюють на урахування і використання реґіональних особливостей України.
Поскільки у педагогів дошкільних закладів найоптимальніші можливості для творчості, підготовки і впровадження авторських програм, а також при безпосередньому плануванні і проведенні занять та різноманітних заходів, то орієнтовних програм з гуцульщинознавства для них ми не складали. Однак на основі багаторічного досвіду дошкільних закладів буковинської, галицької і закарпатської Гуцульщини визначили такі напрямки використання гуцульщинознавства: у розвитку мовлення дітей; у моральному вихованні дітей з елементами християнської етики; в широкому використанні фольклору (словесного, пісенного, хореографічного), звичаїв, традицій; у декоративно-прикладній творчості дітей; у музичному вихованні; у краєзнавчій діяльності та екологічному вихованні. Гуцульщинознавчий матеріал доповнює такі розділи програми як “Художня література”, “Образотворче мистецтво”, “У світі музики” і ін.
Як ефективна і педагогічно результативна, зарекомендувала себе система роботи дошкільних закладів за народно-обрядовим календарем. Це Різдвяні свята, Великодні свята, святого Юрія, Зелені свята (Трійця), Івана, Спас (Преображеніє Господнє), Андрея (Андрія Первозданного), Свято Миколая та ін. При підготовці та проведенні дійств до Різдвяних і Великодніх (колядки, щедрівки, гаївки, веснянки) та інших свят і обрядів не можна не використати традиції свого населеного пункту. Гуцульські ж звичаї і традиції особливо багаті. У  підготовці до свят та їх проведенні беруть участь і батьки.
Особливо важливо, що при відзначенні церковних свят, найбільше пов’язаних з обрядово-звичаєвими традиціями, використовується глибокий пласт народної педагогіки гуцулів. Зміст свят – це не формально проведені заходи для виконання плану виховної роботи, а передача історичного досвіду народу, формування світоглядного їх розуміння, що в сукупності приводить до самопізнання себе як українця, виховання і становлення дитини як особистості. Як не згадати тут слова Софії Русової: “Міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще других вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала вільний розвиток”.
Не можна переоцінити виховної ролі слова, рідної мови. Слово для дитини – це колискова мамина пісня, тепла батьківська усмішка, прослухана казка і вся навколишня реальність. Ознайомившись із легендою, як Бог роздавав дари різним народам, діти зраділи: “Як добре, що нам, українцям, дісталася пісня!”
За великим рахунком роль мови в житті нації універсальна: образно-знакова мова Тараса Шевченка, мов жива вода, відродила Україну, наукова мова Максимовича розкрила інтелектуальний потенціал народу, історико-державницьке слово Михайла Грушевського засвідчило Україну як новітню соборну державу. Крім того, рідна мова – це “природний вихователь”, “найбільший педагог”, “цвіт духовного життя” (К.Д.Ушинський).
Дошкільні заклади Гуцульщини, як і інших реґіонів України, нагромадили багатий досвід прилучення дітей до рідної мови. Тут наче мовної проблеми не існує. Але діти в сім’ях спілкуються українською мовою із засиллям гуцульської говірки. Як бути, адже діти повинні володіти українською літературною мовою? Був час, коли ставилось завдання “викорінювати” місцеві говірки. Як тепер поступати, дає поради доктор філологічних наук, професор Я.В.Закревська, яка видала перший словник “Гуцульські говірки”. Вона наголошує, що всі говірки, діалекти (тут не йде мова про українсько-російський “суржик”) є невичерпним джерелом української літературної мови.
Отже, звідси такий висновок. Потрібно підтримувати дітей у їх володінні гуцульською говіркою, але разом із тим навчати української літературної мови.
Узагальнивши досвід багатьох педагогів дошкільних закладів, бачимо, що вже в молодших групах використовують потішки, мовчанки, мирилки, сміховинки, скоромовки, лічилки, заклички, жмуринки; у старшій і підготовчій – притчі, легенди, небилиці, гаївки, веснянки, колисанки, колядки, щедрівки. Проводяться спеціальні заняття, наприклад, у молодшій групі на тему “Потішки, пестушки, забавлянки, примовки”, у середній – “Мова барвиста, мова багата”, у старшій – “Краса рідної мови”, “Наша мова солов’їна”. Цікаві для дітей літературні ранки, такі як “Зустріч із казкою”, “Мамина світлиця”, вікторини “І на тім рушничкові…”, “Щедрик, щедрик, щедрівочка”, “Казкова пошта”, сюжетно-рольові ігри “Сім’я”, “Дім”, “Мандрівка в країну Дивослово”, “В гостях у Казкарика”, “Весела прогулянка” та ін.
Важливо, що вихователі звертають увагу на культуру мовлення, дбають про чистоту вимови звуків, правильний словотвір, доречне вживання у своїй мові прислів’їв, приказок у різноманітних видах діяльності протягом дня. Наприклад, під час вмивання:

Водичко, водичко,
Умий моє личко,
Рум’яне та біле,
Як яблучко спіле.
На заняттях з фізвиховання:
Дибки, дибки!
Ходить котик по лавочці,
Водить кицю за лапочки.
Диб, диб, диб…

Мова народу, в якій відображається його духовне життя, вказує шлях до пізнання своїх національних коренів та самого себе. Психолог Л.С.Виготський підкреслює, що в основі оволодіння словом лежить вроджена реакція, безумовний рефлекс, який проявляється протягом першого року життя дитини. Лексичне значення слова – це узагальнене відображення предметного світу.
Дошкільнята вбирають, як губка, все те, що їх оточує. І добре, прекрасне, і, на жаль, погане. Тому моральне виховання маленьких дітей вимагає особливої уваги. І Софія Русова застерігала, що “душа в дитини в роки від двох до семи найчутливіша, найвразливіша, і в цей час найкраще треба її плекати і пильнувати”.
Високого рівня вихованості дітей досягають педагоги тих дошкільних закладів, де панує дух родинності, що проявляється в любові і турботі дорослих про малих, адже найкращі риси людини розвиваються і розкриваються саме в родинній атмосфері. Старший допомагає молодшому одягнутися, навчає у грі складати і читати склади, веде меншого у танку, а молодший навчає любити слабшого – меншого.
Отже, необхідно постійно дбати, щоб взаємини між дітьми були природними, а це означає розкутість, взаємодопомогу, злагоду дошкільнят, піклування, щоб дитина почувала себе в садочку комфортно. Цього успішніше досягають за допомогою батьків, які залучаються до підготовки і проведення різноманітних заходів. Так, з метою виховання любові і поваги до рідних, до отчого дому проводяться такі заняття: “Моя сім’я”, “З бабусиної скрині”, “Роде наш красний”, “Дідусева мудрість” і ін. Безперечно, при цьому використовуються кращі традиції виховання дітей у гуцульській родині, що сприяє успішному вихованню загальнолюдських моральних цінностей, які сфокусовані в гуцульщинознавстві.
Разом із особистим прикладом батьків, вихователів важливу роль у вихованні в дітей чесності, порядності, працьовитості, почуття людської гідності, любові до рідного краю відіграє фольклор. В одному з його жанрів – казках – розкриваються ідеали людяності, мужності, відваги, справедливості. Вони прищеплюють наймолодшим повагу до історії свого народу, його помислів і надій.
На заняттях з читання діти знайомляться (хто б там не були персонажі казок) з боротьбою добра і зла, справедливості і кривди, милосердя і жорстокості, розуму і тупості (“Як пропав багатий брат”, “Царевич Яків і його браття”, “Як чоловік з жінкою стали менше їсти”, “Як багач паску заміняв”, що вміщені в хрестоматії “Флояра”). Переважно перемагає добро, але коли буває навпаки (“Отак світ платить”), все одно діти на боці добра, справедливості.
Дошкільнята знайомляться з працьовитими людьми – дійовими особами казок, які завжди змальовані розумними, чесними, скромними, доброзичливими, а ледарі – хвалькуватими, брехливими, з черствим і холодним серцем, здатним на жорстокість, підлість. Працьовиті герої казок отримують винагороду, а ледарі зазнають кари (казки “Дідова дочка і бабина дочка”, “Котигорошко”, “Про жар-птицю і вовка” й інші).
Отже, казка є важливим засобом виховання у дітей рис, які властиві її позитивним персонажам. Важливо, що діти охоче самі беруть участь в інсценізації казок. Такі народні казки, як “Колобок”, “Котик і півник”, “Коза-дереза”, “Горобець-молодець” та інші, зручні для відтворення в особах, бо їх сюжети побудовані на діалогах, а перехід від дії до дії подано описовими реченнями. Діти виховуються добрими, з чуйною душею. А це так важливо у наш час, коли ще є немало жорстокості, зла, ненависті.
Одним із найдавніших жанрів фольклору є колискові пісні (колисанки). Вони, мабуть, найщиріші і найзворушливіші з наших пісень. “Колискова пісня, – як пише І.Пелипейко, – має магічну силу: вона відганяє лихо, оберігає дитину від зла. Малятко ще не вміє розмовляти, не розуміє слів, що їх промовляє піснею мама, але воно всім своїм єством відчуває в тих ніжних, лагідних звуках безмежну любов тієї, що його породила, готовність неньки віддати все, навіть саму себе заради добра й щастя дитини. Дитя затихає, усміхається, спокійно засинає…” І щаслива та хата, де мати вміє колискову співати. Проте сьогодні цим може похвалитися далеко не кожна мати.
Тому так важливо, щоб діти з дошкільного віку навчилися співати колискових пісень.
Прислів’я та приказки вивчають у старших групах, бо вони складніші для розуміння дітьми. Їх ще називають приповідками. У цих коротких висловах відображено життєвий досвід, спостережливість багатьох поколінь, передано народну мудрість. Найкраще запам’ятовуються прислів’я і приказки під час прогулянок, для висловлення своїх вражень від спілкування з природою (“Де багато пташок, там нема комашок”).

Влучні вислови, сказані доречно, мають виховне спрямування:

–    Бери, Мошку, потрошку – більше набереш (не будь жадібним, то матимеш більше користі).
–    Боязливий лис курки не їсть (щоб чогось досягти, потрібна рішучість і відвага).
–    Від землі на сантиметр, а язик на метр (кажуть про базікала).
–    Говори до гори, а гора горою (кажуть про того, хто не сприймає розумних доказів).
–    Гріха перед Богом не сховаєш (злий вчинок можна приховати від людей, але не від Бога).
–    За спання ніхто не дасть вбрання (не працюватимеш, то й нічого не матимеш).
–    Ледачі все терплять невдачі (невдачі є наслідком не лихої долі, а власної ледачості).
–    Їсти досита – працювати до поту (це правило здорового способу життя).

Із великим зацікавленням діти розгадують загадки, адже кожний хоче бути найкмітливішим. Крім того, розгадування загадок – це гра, яка сприяє розвитку уяви, кмітливості, логічного мислення. Подаємо кілька загадок: “З-за лісу, з-за перелісу білі клиночки висять” (зуби), “Іде лісом – не товкне, іде водою – не бовкне” (місяць), “Має вухо, та не чує” (голка), “Не гавкає, не кусає, в хату не пускає” (замок), “У городі тичка, а на ній капличка” (мак), “У чому найбільше хрестів?” (у клубку), “Чим найдалі кинеш?” (думкою), “Що за гість, що сам себе їсть?” (свічка), “Якого дерева в лісі найбільше?” (круглого).
Одним із дійових педагогічних засобів впливу на дитячу особистість є, безперечно, чарівне, відоме всьому світові, декоративно-прикладне мистецтво гуцулів. І в переважній більшості інтер’єр приміщень дошкільних закладів оформлений у народному стилі. Тут і різьба по дереву, і рушники з різноманітними візерунками, а також гуцульські килими і доріжки та барвисті ліжники. Є окремі світлиці з предметами домашнього вжитку, одягом, з макетами гуцульської хати тощо. Отже, в садочку, як кажуть, і стіни виховують.
Але найголовніше – це безпосередня декоративна творчість дітей, тобто участь у гуртках художніх ремесел, таких як писанкарство, вишивка, витинанка, малювання, ліплення з пластиліну та ін. На заняттях гуртків у дітей виробляються посидючість, певні вміння і навички, що забезпечує формування працьовитості. Крім трудового виховання, у дітей розвивається уява і фантазія. А як діти пишаються тим, коли їх роботи експонуються на виставках, і їх оглядають, крім дітей, батьки!
Не можна любити те, чого не знаєш. Тому потрібно пізнати неповторну, казкову природу Карпат, але нерідко й примхливу, сувору. Систематичні прогулянки до вічнозеленого лісу, на барвисті луки з безліччю цілющих рослин, до шумливих річок і потоків якраз і сприяють цьому. Діти, виростаючи у спілкуванні з природою, не можуть не любити її, свого рідного краю. У них розвиваються спостережливість, кмітливість.
Так, діти дуже люблять перевіряти народні прикмети. Вони передбачають дощ, коли ластівки низько літають або виповзають земляні черв’яки. Якщо кішка лиже лапки або лежить черевом догори, то буде гарна погода.
Але любов до навколишньої природи буде справжньою лише тоді, коли діти будуть берегти її: ніколи з пустощів не зламають кущика, не зірвуть квіточку, якою б привабливою вона не була. З цього розпочинається екологічне виховання дітей.
Хоч Карпати вважають перлиною України з чистим повітрям і водою, ніби зразком гармонії людини з природою, але забруднення довкілля не обминуло і Гуцульщину. Негативний вплив на довкілля справляють фактори, які не залежать від місцевих мешканців (шкідливі викиди промислових підприємств, транспортних засобів та ін.), але є і такі, що спричиняються місцевим населенням. Тому екологічне виховання є актуальним і вкрай необхідним.
Оскільки формування свідомого ставлення до оточуючої природи закладається з перших усвідомлених кроків дитини, дуже важливим є екологічне виховання у дошкільних закладах. І в цьому вони нагромадили цінний досвід. Так, у Вашківецькому дошкільному закладі № 1, що на Буковині, поглиблено працюють над темою “Екологія дитини”. Тут провели зустріч працівників з директором Українського інституту екології людини професором М.В.Куриком. Він розповів про роботу інституту, важливість роботи з екології дитини в кожному дошкільному закладі. Учений запропонував провести екологічне обстеження дітей, визначити рівень ендозабруднення організму, яке ґрунтується на вивченні структури мембран еритроцитів, капілярної крові за простим мазком. Не фіксований, не забарвлений мазок крові кожної дитини, яка відвідує установу, було передано у Київ, в інститут екології дитини. Результати обстеження 112 дітей виявили: практично не мають зміни характеристик мембран еритроцитів 57% дітей. Але 43% дітей мають істотні зміни. Згідно з одержаними результатами почали проводити роботу з очищення організму дітей, керуючись рекомендаціями Заставнівського фітоцентру “Горицвіт”.  Дітей пролікували медичним препаратом “Ехінацея”. Для більш планової роботи з цього питання працівники установи розробили програму “Екологічна безпека дитини”.
Одним із напрямів роботи за цією програмою є різні методи зміцнення організму дошкільнят: загартування, фізкультурні вправи на заняттях, під час щоденної ранкової гімнастики та на заняттях на спортивному майданчику (доріжка здоров’я), у гуртку з аеробіки.
Плануючи навчально-виховну роботу з різних розділів програми, намагаємось максимально наблизити дитину до природи, забезпечити гармонію організму з усім живим довкіллям. Важливими є прогулянки й екскурсії в природу на річки Черемош, Теплицю, Глибочок; в ліс, поле, парк, сад і т.ін. Дітей залучають до насадження дерев, кущів, квітів, догляду за тваринами, виготовлення іграшок з природного матеріалу. Дитина не просто бачить природу, але активно взаємодіє з нею.
Крім пізнавальних цілей, значну увагу вихователі приділяють вихованню позитивного ставлення дітей до природи – рослин, комах, птахів, звірів…
Чимало повчального в екологічному вихованні дошкільників мають дошкільні заклади Путильщини Чернівецької області. Тут екологічне виховання є складовою в системі навчально-виховної роботи.
Екологічна освіта і виховання передбачають не тільки ознайомлення дітей з певним колом проблем довкілля, але й формування відповідального ставлення до природи, набуття навичок такої діяльності, яка б не шкодила їй.
У дитячому садку малюків навчають об’єднувати рослини і тварини за спільними ознаками в елементарні класифікаційні групи (комахи; птахи; тварини дикі й свійські; кімнатні, садові, городні рослини тощо). Тривалий час дітей вчать спостерігати за сезонними змінами в природі та впливом цих змін на життя рослин, тварин і трудову діяльність людини, розрізняти пори року за певними ознаками, формують у них елементарні природознавчі поняття.
Так, у Дихтинецькому дошкільному закладі з метою екологічного виховання дітей проводять такі різноманітні заходи: ігри з картинками, загадки про рослини та тварини своєї місцевості, вікторини, ігри-драматизації. Подобаються дітям ігри “Чий хвіст?”, “Чий дзьоб?”, “Чия це мордочка?”, “Корінці та вершки”, “Зерно і колосся”, “Ботанічні хованки”.
Важливо, що приділяється особлива увага іграм, адже гра – це цікава забава, а водночас і весела школа життя. В іграх закладена народна мудрість. Беручи участь в іграх, діти не тільки розвивають фантазію, кмітливість, спритність; гра вчить справедливості, чесності, знайомить дітей із давніми народними звичаями, уявленнями про світ.
Плануючи та розробляючи ігри, вихователі обирають ситуації, які не потребують готової відповіді, а глибоко зачіпають емоційну сферу дитини, розвивають розум, виховують характер, моральні почуття, фізично зміцнюють дітей. Це такі ігри: “Явір”, “Жучок”, “Кривий танець”, “Огірочки”, “Переліска” та ін.
В Усть-Путильському дошкільному закладі вихователь-методист В.В.Мислик створила екологічну стежку. Маленькі горяни ведуть спостереження за природою, починаючи від ділянки дитячого садка і до хребта Горби. Потім свої спостереження вони наносять на карту-схему, в якій відмічають, де потрібно прочистити джерельце, де ростуть лікарські рослини, де є мурашники, які потрібно оберігати. Біля садочка вихователька разом зі своїми вихованцями посадила різні лікарські рослини. В такому альпінарії діти поглиблюють свої знання про те, чим корисна та чи інша лікарська рослина.
Педагогічні колективи дошкільних закладів домагаються певних успіхів, забезпечують їх функціонування і розвиток завдяки допомозі і підтримці батьків. Певна система взаємодії з родиною склалася в Яблуницькій школі-садку “Арніка” (директор М. І. Сіренчук), що у Верховинському районі на Івано-Франківщині. Важливо, що її зміст складає все позитивне, притаманне традиційній гуцульській родині, яка є яскравою, чудовою квіткою єдиного суцвіття української родини.
Спочатку вивчали традиції і особливості виховання дітей в гуцульській родині, яка є першим осередком національного виховання, світлицею моральних чеснот і благородних вчинків, плекальницею пошанівку до рідної мови, релігії, фольклору, народних традицій, свят, обрядів, символів, гуцульського мистецтва, ремесел і промислів.
Вивчені й узагальнені матеріали зібрали в тематичні папки, а також оформили тематичні альбоми: “З родини йде життя людини”, “Без сім’ї нема щастя на землі”, “Ой не той то, брате, гуцул…”, “Гуцульські родинні обряди і традиції” та ін.
У школі-садку для батьків проводяться заняття за програмою педагогічної освіти батьків, складеною академіком АПН України М. Стельмаховичем. Дідусі, бабусі, батьки залучаються до підготовки і проведення свят у школі-садку. Все це забезпечує єдність виховних впливів у сім’ї і навчально-виховних закладах. І в цьому необхідно сповна використовувати реґіональні традиційні особливості родинного виховання дітей.

2. Гуцульщинознавство в системі національного виховання школярів

Можливо, дехто вважає, що на двадцять першому році незалежності України ми вже маємо українську національну школу. Тим більше, що в інших країнах, наприклад, в Німеччині, ніхто не каже: німецька національна школа. Але погляньмо, чи сьогодні наша школа, сім’я, суспільство повною мірою забезпечують виховання справжніх патріотів України.
А може, на цьому не треба наголошувати, бо так багато говориться і пишеться про інтеграцію України в Європу, хоч ми живемо в Європі і навіть географічний центр Європи знаходиться в Україні, на Гуцульщині (поблизу села Ділового Рахівського району, що на Закарпатті). Звичайно, процесу інтеграції в європейський і світовий простір ми не уникнемо, але задумаймось над тим, з чим і якими ми повинні туди прийти. Крім високої професійної підготовки, безперечно, з яскраво вираженим національним обличчям, глибоким почуттям патріотизму. І де б не довелось бути – любити рідну Україну, щоб не розмити, не втратити національного, зберегти українське “я” у глобалізаційних процесах.
Тому навчання і виховання в усіх типах навчальних закладів повинно будуватися на національних засадах. “Кожен із нас, – пише М. Г. Жулинський, – повинен повсякчасно гордо і невтомно тримати в руках духовний жезл національного обов’язку – набувати втрачену Батьківщину для себе і для свого ближнього. Бо якщо не набудеш власної Батьківщини, втратиш увесь світ”.
У працях відомих педагогів даються різні визначення національної школи. Так, член-кореспондент НАПН України Б. Ступарик вважає, що “кожна нація, щоб відтворити себе в наступних поколіннях, повинна мати національну школу”. Академік АПН України М. Стельмахович писав: “Українською національною школою називаємо той навчально-виховний заклад, який своїм змістом і духом підпорядкований самобутній природі української дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, духовно-морального й інтелектуального розвитку, повністю відповідає прагненням, корінним інтересам батьків та народу в цілому, а також ідеалам української педагогіки у формуванні довершеної особи українця”.
Далі у відомого вченого і педагога М. Стельмаховича знаходимо, що українська національна школа у рамках її загальнонаціональних, державних норм може мати також свої регіональні (місцеві) видозміни. Так, на Гуцульщині може утворюватись і функціонувати українська гуцульська школа, на Бойківщині – бойківська, на Поліссі – поліська, на Слобожанщині – слобідська і т.д.
Таким чином, гуцульська школа як регіональна українська національна, крім свого організаційно-педагогічного вирішення, має і теоретичне підґрунтя. Це дуже важливо, бо без педагогічної теорії доводилось би йти навмання, шляхом численних проб і помилок. Але душа дитини дуже крихка і такі експерименти над нею неприпустимі. “Педагогічна практика без теорії – те саме, що знахарство в медицині” – застерігав К. Ушинський у статті “Про користь педагогічної літератури”.
Органічне вплітання гуцульщинознавства в систему українського національного виховання аж ніяк не знижує його теоретичного рівня, не призводить до примітивізму, якогось там хуторянства. Про це уже неодноразово наголошувалось вище. Навпаки, тісний зв’язок із життям українського народу, звернення до його замулених історичних коренів, традицій і звичаїв зміцнює підвалини виховання. Воно здійснюється як у процесі навчання, так і в позаурочний час, в сім’ї, під впливом засобів масової інформації і всього навколишнього середовища.
Навчання розглядають як цілеспрямований педагогічний процес, під час якого учні оволодівають знаннями, уміннями і навичками, тобто відбувається їх розумовий розвиток або в широкому розумінні – розвиток інтелекту (інтелект від лат. intellectus – розуміння, розвиток, пізнання).
Педагогічний процес – це сукупність послідовних дій учителя (викладача, вихователя), спрямованих на досягнення певного результату. Результатом навчання є освіченість особистості.
Освіта – сукупність знань, умінь і навичок, поглядів, переконань, а також рівень практичної підготовки (допрофесійної, професійної).
Виховання є ширшим поняттям, ніж навчання, але навчання, освіта і виховання органічно поєднані між собою. Навчаючи – виховуємо, виховуючи – навчаємо.
Виховання забезпечує формування світогляду, національної свідомості, моральності, загальнолюдських і християнських чеснот, естетичних смаків, культури поведінки, вироблення позитивних рис характеру, розумовий і фізичний розвиток.
Як бачимо, навчання і освіта без виховання мало чого варті. Недарма народна мудрість вчить: “Освічений дикун у сто раз страшніший від неосвіченого”.
Українською національною системою виховання М. Стельмахович називає ту систему виховання, “яка історично склалася на українському національному ґрунті й своїми цілями і змістом та засобами підпорядкована самобутній природі української дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, інтелектуального, освітнього, духовно-морального й естетичного розвитку, засвоєнню національних та загальнолюдських культурних цінностей”.
В умовах оновлення змісту навчання і виховання, коли зроблений прорив до нової гуманістичної справді національної школи, необхідна не формальна, а справжня висока теоретична і методична підготовка педагога. Щоб оволодіти педагогічною теорією, потрібно знати її понятійний апарат (категорії), закономірності формування і розвитку особистості, виховання, навчання, освіти.
Сучасні праці відомих вчених психологів, педагогів, філософів, соціологів звернені до особистості, розвитку її нахилів і здібностей й усього того, чим наділила дитину природа.
У педагогічній літературі особистість розглядають як окрему індивідуальність, особу, яка наділена властивими їй певними ознаками культури, особливостями нахилів і здібностей, характеру, волі, свідомості, поведінки.
У працях академіка АПН України О. Савченко розкриті теоретичні основи і методика особистісно орієнтованого навчання і виховання, зокрема підкреслюється, що гуманістичний характер освіти зумовлює зміну авторитарно-дисциплінарної моделі навчання і виховання на особистісно орієнтовану. Істотними ознаками цієї зміни є навчання й виховання учнів з максимально можливою індивідуалізацією, створенням умов для саморозвитку і самонавчання, осмисленого визначення своїх можливостей і життєвих цілей.
Здійснення системи національного виховання школярів, ефективність якої досягається врахуванням і використанням регіональних (місцевих) особливостей, потребує такого педагога, який має особистий виховний вплив. Слідом за К. Ушинським чимало знаменитих педагогів наголошували: “Особистість може виховати лише особистість”.
Таким чином, тільки педагог, який володіє загальнокультурними, психолого-педагогічними і методичними знаннями, здатний забезпечити національне виховання учнів і студентів на основі інтеграції народної педагогіки, здобутків прогресивної педагогічної думки, найновіших досягнень виховної практики і власного досвіду.
У системі національного виховання шкіл Гуцульщини чільне місце займає гуцульщинознавство, особливо в позаурочній, позакласній і позашкільній роботі. Тут учителі і керівники гуртків керуються такими педагогічними принципами, як добровільність, громадська спрямованість, розвиток ініціативи й самодіяльності, ігри й романтика, винахідливість та ініціатива, врахування вікових, статевих та індивідуальних особливостей, наступність і взаємодія всіх виховних ланок.
Однак у багатьох школах задовольняються проведенням певної кількості заходів українознавчого, патріотичного чи іншого змісту без належного аналізу формування особистості школяра. Навіть у деяких відділах освіти і методичних кабінетах можна почути, що в одній школі, наприклад, добре організована гурткова робота, в іншій – підготовка школярів до участі в олімпіадах чи до спортивних змагань і т.п. Все це інколи заходить так далеко, що школи починають ділити на трудові, естетичні, спортивні.
Зрозуміло, що в таких школах більшість учнів пасивна, бо не всі бажають і можуть займатися тільки спортом або тільки співати й танцювати.
Де ж вихід? Як допомогти педагогам подолати безсистемність і епізодичність у виховній роботі? У вирішенні цих та інших проблем виховання школярів важливо, що з прийняттям Конституції України зрозумілими стали перспективи розвитку нашого суспільства, конкретизувалися правові норми. Основний Закон підтвердив, що Україна є суверенною, демократичною, правовою державою, де найвищою соціальною цінністю визнано Людину, її життя, здоров’я, честь і гідність.
Ось чому система виховної роботи повинна бути спрямована на реалізацію основного завдання школи – виховання громадянина України з національною самосвідомістю, з почуттям приналежності до українського народу, патріотичними поглядами і переконаннями.
Теоретико-методологічні принципи, мета, завдання і зміст виховання, форми організації визначені у законах України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про національні меншини в Україні”, “Про мови в Українській РСР”, Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття”), Конвенції про права дитини, Декларації прав людини, національній програмі “Діти України”, концепції виховання дітей та молоді у національній системі освіти, положенні про класного керівника.
Використовуючи ці та інші документи, а також Концепцію гуцульської школи як регіональної української національної і Орієнтовну програму з гуцульщинознавства для 1-11 класів, педагоги мають можливість продумати систему національного виховання у своїй школі, органічно поєднати її з навчанням, домогтися безперервності і послідовності в цьому процесі.
Окреслюючи систему виховної роботи в школі, необхідно взяти за основу такі фундаментальні принципи, як народність – використання українознавства (народознавства, гуцульщинознавства); культуровідповідність виховання – розкриття культурно-історичного шляху рідного та інших народів України, прилучення учнів до традицій і звичаїв, оволодіння певним видом художніх ремесел; природовідповідність виховання – врахування вікових, фізіологічних, психологічних і статевих особливостей школярів, а також національних і регіональних; гуманізм виховання – визнання вихованця центром навчально-виховного процесу, повага до особистості дитини, виховання дітей щирими, людяними, милосердними; демократизм – подолання авторитарної педагогіки, взаєморозуміння і співпраця вихователів і вихованців; єдність школи, сім’ї та громадськості – організація родинного виховання, координація виховних дій школи і сім’ї, використання надбань народної педагогіки, забезпечення збереження і примноження духовної єдності поколінь.
Щоб здійснити докорінне реформування виховної роботи, педагоги повинні глибоко усвідомити мету і завдання національного виховання.
У Концепції виховання дітей та молоді у національній системі освіти говориться, що стрижнем усієї системи виховання в Україні є національна ідея, яка відіграє роль об’єднуючого, консолідуючого фактора у суспільному розвиткові, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави.
Національне виховання є органічним компонентом освіти й охоплює всі складові системи освіти.
Головною метою національного виховання є набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.
Якщо мета виховання – це заздалегідь передбачувані (прогнозовані) результати формування особистості, то завданням виховання є змістова конкретизація мети виховання у вигляді умов чи вимог, виконання яких сприяє досягненню бажаної мети.
До провідних завдань виховання належать:
–    розвиток пізнавальної діяльності і культури розумової праці (розвиток інтересу в дітей до знань, вироблення умінь самостійно вчитися і застосовувати знання у практичній діяльності);
–    утвердження на національному ґрунті принципів загальнолюдської і християнської моралі (правди, справедливості, доброти, патріотизму, працелюбства, інших чеснот);
–    формування правосвідомості (виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, дотримання морально-правових норм у поведінці);
–    формування працьовитості (вироблення трудових умінь і навичок, потреби в праці на основі інтересу до певного виду трудової діяльності, виховання господаря, уміння працювати в умовах справжнього ринку);
–    формування екологічної культури (оволодіння знаннями про природу рідного краю, залучення школярів до активної екологічної діяльності);
–    художньо-естетичне виховання (естетика поведінки, побуту, праці, прилучення учнів до одного з видів декоративно-прикладного мистецтва, народної поетичної і музичної творчості);
–    фізичний розвиток (турбота про здоров’я, виховання здорового способу життя, залучення школярів до систематичних занять певним видом спорту).
Розв’язання цих взаємопов’язаних завдань сприяє формуванню поглядів і переконань учнів, розвиткові почуттів, прагнень, інтересів і здібностей.
Але педагогу важливо знати не тільки, що виховувати, але й як виховувати. Тому система виховної роботи повинна бути чітко спланована. Хоча в річному плані роботи школи є розділ “Організація навчально-виховного процесу”, але, як показує досвід, необхідно і доцільно складати окремий план позаурочної виховної роботи школи на рік.
Приступаючи до складання плану, потрібно враховувати рівень вихованості учнів, ситуацію в населеному пункті, стан родинного виховання і можливості школи.
Важливо, щоб план був спрямований на кінцевий результат, щоб можна було передбачити виховні можливості кожного заходу, що проводитиметься в школі. Демократизація в процесі планування забезпечується участю в ньому вчителів, учнів, батьків. Практично це відбувається так. Знаючи, хто може допомогти і сумлінно виконати доручення, саме тим даємо конкретні завдання. Потім спільно їх обговорюємо на засіданні педради і приймаємо до виконання.
Чітке продумане планування позаурочної виховної роботи без загальних фраз, дублювання, з урахуванням досягнутого і недоліків у попередні роки, встановлення конкретних термінів, визначення виконавців і відповідальних за організацію і контроль забезпечують системність і конкретність планування.
Так у Яворівській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів плануються циклові загальношкільні заходи для учнів 1-11 класів. Тут і відзначення державних, традиційних шкільних і релігійних свят, найбільш пов’язаних із обрядово-звичаєвими традиціями даної місцевості, а також заходи для груп класів (1-4, 5-9 і 10-11 класів). У переважній більшості в них беруть участь усі класні колективи, виконуючи певні завдання.
Організатором класного колективу є класний керівник. Його діяльність у даний час регламентується положенням про класного керівника. У початкових класах обов’язки класного керівника виконує класовод.
Якщо раніше зверталась увага передусім на контролюючі функції (за дотриманням моральних, етичних норм поведінки, статуту і внутрішнього розпорядку школи), то особистісно орієнтована система об’єктивно змінює позицію класного керівника і учнів, утверджує не рольове, а особистісне спілкування, зумовлює потребу діалогу, дискусій, обміну думками, враженнями, моделювання життєвих ситуацій, стимулює розвиток критичного мислення. Крім цього, класний керівник вивчає природні задатки, нахили, здібності учнів і відповідно до цього сприяє залученню вихованців до участі в гуртках, об’єднаннях, спортивних секціях.
Обов’язковою ознакою особистісно орієнтованого навчання й виховання є сильний мотиваційний потенціал (авансування успіху, спонукання до самоаналізу, самооцінки, самопізнання). Класний керівник складає план роботи спільно з учнями класу у формі, визначеній методичним об’єднанням або адміністрацією школи, враховуючи зміст загально шкільного плану.
У системі національного виховання не можна не враховувати реґіональних гуцульських особливостей. Так, система виховних впливів повинна відповідати укладові життя і характеру гуцулів, гуцульській вдачі. Необхідно відроджувати і утверджувати такі риси батьків і дідів, як щедрість, доброта, готовність допомогти один одному в будь-якій ситуації і водночас нетерпимість до підступності, лицемірства.
З цією метою необхідно цілеспрямовано і творчо впроваджувати в практику роботи програму гуцульщинознавства, створювати свої програми в кожному районі Гуцульщини. Дарма що дехто може говорити, що треба виховувати учнів у дусі соборності України, а не якогось реґіонального відокремлення. Мова йде про використання гуцульщинознавства в контексті українського національного виховання.
Хіба може бути інакше, адже виховання дитини починається із засвоєнням родинних звичаїв, побутових взаємин і господарської діяльності дорослих, духовних і культурних традицій своєї місцевості. Від покоління до покоління передаються від старших до молодших рідна мова, фольклор, національні традиції, норми християнської моралі, різні види трудової діяльності. Поступово в шкільні роки йде засвоєння культурно-історичної спадщини своєї нації.
Педагоги і батьки не повинні закривати очі на все те негативне, що нас оточує. На жаль, взаємини дорослих далеко не завжди такі, щоб бути прикладом для дітей. Економічні і соціальні негаразди викликають роздратування, заздрість, конфлікти, приниження. Нерідко сусіди або й родичі один одного обмовляють, безчестять. Про яку духовність чи побожність тут можна говорити?
Але ми знаємо зразки моральної краси – доброту, щирість, милосердя, готовність на самопожертву, тобто все те, що християнська мораль називає любов’ю до ближнього, притаманну нашим батькам, дідам і прадідам. Вони не втрачали цих моральних якостей навіть у найтрагічніші моменти свого життя і нашої історії. То хіба сьогодні є підстави для того, щоб жадоба грошей, збагачення брала гору над духовністю? У щирій, відвертій дискусії педагог повинен прийти з вихованцями до істини, що й сьогодні не все навколо нас тільки погане. У кожному селі на Гуцульщині живуть порядні, чесні, працьовиті ґазди і ґаздині, які є взірцем гуцульської сім’ї. Самі слова ґазда і ґаздиня здавна втілювали в собі розум, душу, повну християнських чеснот, серце, сповнене любові до всього рідного і загальнолюдського.
Першоджерелом національного виховання є народна педагогіка. Вона стала підвалиною шкільної педагогіки. Терміном “народна педагогіка” послуговувалися ще І. Ставровський (1846 р.), О. Духнович, К. Ушинський (1857 р.). Живим, вічним джерелом педагогічної мудрості назвав народну педагогіку В. Сухомлинський.
Так, К. Ушинський відзначав: “Виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу”.
Визначення термінів “народна педагогіка” і “етнопедагогіка”, які не є тотожними, дає Г. Волков, вважаючи, що “народна педагогіка” – це вироблені й застосовувані в середовищі людей праці знання, засоби і досвід виховання та навчання дітей і підлітків, а “етнопедагогіка” – це наука про народну педагогіку.
“Етнопедагогіка, – відзначає Г. Волков, – досліджує досвід трудящих, з’ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і з’ясовує їх відповідність сучасним завданням виховання”.
На власному багаторічному досвіді ми переконалися, що інтегроване використання народної педагогіки, етнопедагогіки та педагогічної науки дає плідні практичні результати. Народна педагогіка гуцулів є основою педагогіки гуцульщинознавства. Для її аналізу можна виділити такі складові, як народне родинознавство (фамілістика), народне дитинознавство (педологія), батьківська педагогіка, народна дидактика, педагогічна деонтологія (від гр. “deon” – обов’язок і “logos” – вчення), педагогіка народного календаря.
Розглянемо традиції педагогіки народного календаря. Передусім зауважимо, що традиція (від лат. “traditio” – передача) – досвід, звичаї, погляди, норми поведінки та ін., які склалися історично і передаються з покоління в покоління. В єдності із традиціями знаходяться народні звичаї. Звичаї – це, як кажуть, неписані правила, які здавна існують у стосунках між людьми в житті і побуті.
Безпосередня участь учнів у підготовці та проведенні традиційних свят і обрядів, які, як правило, проводяться в позаурочний час, мають величезний виховний вплив. За змістом і спрямованістю їх можна поділити на такі три види: 1) державні свята і пам’ятні дати; 2) церковні свята, найбільш пов’язані з обрядово-звичаєвими традиціями; 3) традиційні шкільні свята і дні.

На Гуцульщині орієнтовно проводяться такі Державні свята і пам’ятні дати:

Назва Дата Орієнтовно як відзначають
1.   Новий рік 

2.   День проголошення Української Народної Республіки (УНР, 1918 р.) і День злуки УНР і ЗУНР (1919 р.)

3.   Шевченківські дні

4.   День проголошення Карпатської України (м.Хуст, 1939 р.)

5.   День Перемоги

 

 

6.   День Конституції України

7.   Річниця незалежності України

8.   День проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР, 1918 р.)

9.   Річниця Буковинського віча (1918 р.)

10. Ювілейні дати видатних людей України

1 січня 

22 січня

 

 

 

 

9–10 березня

15 березня

 

 

9 травня

 

 

28 червня

24 серпня

 

1 листопада

 

 

 

3 листопада

 

Згідно з календарем

Ялинка (дійства з Дідом Морозом і Снігурочкою)Урочисті збори, конференції, лінійки

 

 

 

 

Літературні ранки, вечори

Зустрічі з учасниками, конференції, лінійки

 

 

День пам’яті загиблих у Другій світовій війні (панахиди, покладання вінків, зустрічі з учасниками)

Залежно від умов школи, міста, села

Урочисті збори, видовищні і спортивні дійства

Конференції, парад юних січових стрільців, конкурс стрілецьких пісень

 

 

Конференції, лінійки

 

Залежно від умов школи, міста, села

 

Церковні свята, найбільш пов’язані з обрядово-звичаєвими традиціями

Назва Дата Орієнтовно як відзначають
1.   Святий вечір2.   Різдвяні свята

3.   Новий рік (за старим стилем), Василія

4.   Водохрещі (Йордан)

5.   Стрітенє

6.   Великий піст

7.   Вербна (Цвітна, Бечкова) Неділя

8.   Страсний (Чистий, Живний) четвер

9.   Великодні свята (неділя, понеділок, вівторок)

 

 

10. Святого Юрія

11. Зелені свята (Трійця)

 

12. Івана Купала (Йванів День)

 

13. Спас (Преображенія Господнього)

14. Андрея (Андрія Первозванного)

15. Николая (свято Миколая)

6 січня7, 8, 9 січня

14 січня

 

19 січня

15 лютого

Рухомий

За тиждень до Великодня

Четвер перед Великоднем

Рухомі

 

 

 

6 травня

Рухомі (неділя, понеділок)

7 липня

 

 

19 серпня

 

13 грудня

 

19 грудня

КолядуванняКолядування

Маланка (13 січня)

 

Освячення води (18–19 січня)

Прикмети погоди, якою буде весна

Пісна їжа щоп’ятниці

Жарти-ігри з вербовими “котиками” (гілочками)

Діти ходять до сусідів, їм дають “кукуци” (булочки)

У неділю зранку святять паску, після обіду і в наступні дні біля церкви молодь співає великодні пісні (співоче коло), масові гуляння, в понеділок (поливаний) обливаються водою

Розпалювання вогнищ, ігри біля вогнищ

Гілками декоративних дерев озеленюють будівлі.

У ніч на Йвандень збір “цвіту папороті” та іншого зілля (в горах, зокрема, на горі Піп Іван), дівчата ворожать з віночками на воді

Святять фрукти, прикрашені квітами, біля церкви

Цікаві дійства, пов’язані з ворожінням

 

Театралізоване свято, подарунки для молодших школярів

Традиційні шкільні свята і дні

Назва Дата Орієнтовно як відзначають
1.   Свято першого дзвоника2.   “Золота осінь”

 

 

3.   День учителя

 

4.   Вечір зустрічі з випускниками

5.   Свято останнього дзвоника

6.   Випускний вечір

1 вересняВересень

 

 

Перша неділя жовтня

Перша субота лютого

25 травня

 

Червень

Святкова лінійкаСвято врожаю, виставка квітів, конкурс тематичних композицій з природних матеріалів

Напередодні святкова лінійка, урочисті збори

 

Зустріч за “круглим столом”, конкурси

Святкова лінійка

 

 

Згідно зі своїм сценарієм

Серед традицій гуцулів, які передаються від покоління до покоління, провідними можна вважати трудові традиції, адже завдяки праці (фізичній або розумовій) створюються матеріальні і духовні цінності.
На основі власного багаторічного досвіду можемо стверджувати, що діти повинні брати участь у всіх видах трудової діяльності, посильної для їх віку, як і дорослі. З давніх-давен для дітей у сім’ї спеціально виготовляли маленькі, зручні для них, знаряддя праці (сапки, граблі тощо), а догляд за домашніми тваринами ставав постійним обов’язком. Діти охоче доглядають за молодняком тварин і птиці. Але головною умовою дитячої праці є її безпечні умови і посильність. На Гуцульщині говорять: “Нехай дитина набирається сили”.
Нові ринкові умови, власність на землю зумовлюють більшу потребу в дитячій праці. З однієї сторони, стало більше можливостей для виховання справжнього господаря землі, дбайливих і працьовитих ґазд і ґаздинь. Добрі господарі підтримуються громадською думкою. Моральна підтримка і матеріальна зацікавленість підприємців, фермерів, просто господарів стимулює їх ініціативу, підприємливість. З другої сторони, в деяких сім’ях через надмірну трудову участь школярі стали приділяти менше уваги навчанню. Негативно впливає зниження престижу освіти в умовах економічної кризи. Педагоги повинні подбати про поєднання фізичної праці з розумовою.
Феноменом гуцульських трудових традицій є збереження і розвиток народного мистецтва. Завдяки залученню дітей з раннього віку до різьблення, вишивки, ткацтва, писанкарства та інших видів художніх ремесел гуцульське народне мистецтво впродовж ХІХ і ХХ століть було і є нині  неповторним і відомим на весь світ.
Друга половина ХІХ століття ознаменована для Яворова таким феноменом, як різьба Юрія Шкрібляка, який вважається основоположником гуцульської плоскої різьби по дереву і гілкою різьбярів трьох його синів – Василя, Миколи і Федора. У першій половині ХХ ст. маємо нову гілку різьбярів – Юрія, Семена і Петра Корпанюків. У другій половині ХХ ст. – гілка від Семена: син Василь, його син теж Василь і внуки Юрій та Семен Корпанюки. Є і нова гілка: Іван Хім’як і його сини Микола та Василь.
“Народне мистецтво, – як пише І.Я.Богуславська, – не доживаюча тінь минулого, а жива національна традиція, можливості розвитку якої безмежні. Як не може вичерпатись джерело, що дає початок великій річці, так ніколи не вичерпається народна творчість”.
Розбудова гуцульської школи як регіональної української національної без сім’ї по суті неможлива.
“У сім’ї шліфуються найтонші грані людини-громадянина, людини трудівника, людини – культурної особистості. Із сім’ї починається суспільне виховання. У сім’ї, образно кажучи, закладається коріння, з якого виростають потім і гілки, і квітки, і плоди. Сім’я – це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави. На моральному здоров’ї сім’ї будується педагогічна мудрість школи”, – відзначав В. Сухомлинський.
Маючи визначальні етнокультурні риси, властиві всьому українському народові, гуцульська сім’я має і свою своєрідність, зумовлену особливостями Гуцульського регіону. Професор М. Стельмахович, досліджуючи гуцульське родинне виховання, дав йому таке визначення: “Гуцульське родинне виховання – то одна з гілок українського національного виховання. Вона органічно поєднує в собі національне, вселюдське й суто гуцульське, неординарно самобутнє, традиційно властиве українським родинам карпатського краю.
Під національним родинним вихованням розуміємо цілеспрямований, систематичний виховний вплив батьків на дитину з метою утвердження у її свідомості етнічної (національної) культури, мови, єдності, своєї національної неповторності й вагомості”.
Розглянемо ті фактори гуцульського родинного виховання, які позитивно впливають на процес становлення особистості з тим, щоб їх покласти в основу оновлювальної системи виховання.
Споконвіків старше покоління гуцулів виявляє до сім’ї і родинних зв’язків глибоке пошанне ставлення. Бабусина доброта, мамина ласка, дідусева розсудливість на все життя залишають глибокий слід у душі і серці кожного гуцула. У гуцульській родині прийнято ставитись до тата (дєді, нянька) й мами, дідусів і бабусь, братів і сестер, родичів і свояків із глибокою повагою і ввічливістю, дітям звертатись до батьків через пошанне Ви.
Відрадно, що ні в українській літературній мові, ні серед гуцульських говірок немає слів, які б ображали батька чи матір. Гуцули впродовж віків зберегли прекрасні традиції пошанного ставлення до батьків.
Заслуговує на увагу гарний звичай у гуцульських селах і понині, коли з кожним, хто зустрічається, навіть незнайомим, чемно вітаються.
Для допомоги сім’ї у вихованні дітей залучаються куми (нанашко і нанашка), тобто хрещені батьки новонародженого. Вони піклуються вихованням свого фіїна (фіїни) від народження до весілля, коли їм молодята дарують коровай. Народна педагогіка вимагає, щоб діти з повагою ставились до почесних батьків, слухали їх порад, із вдячністю сприймали зауваження. Між сім’ями на основі кумівства складаються добрі взаємини, що посилює можливості сім’ї у вихованні дітей.
Суворі гірські умови життя і праці гуцулів зумовлюють підготовку підростаючого покоління до твердого життя, обов’язкове залучення дітей до посильної праці в домашньому господарстві, прилучення до художніх ремесел тощо.
Розглянуті вище та інші особливості виховання дітей в гуцульській сім’ї педагогам необхідно ретельно вивчати, щоб враховувати в досягненні єдності шкільного і родинного виховання.
Проте в останні роки в гуцульських сім’ях, особливо молодих, відбуваються зміни і, на жаль, не в кращу сторону родинного виховання. Надмірна зайнятість батьків у вирішенні проблем економічного становища сім’ї, тривалі і далекі відлучення когось із подружжя через виїзди на заробітки призводять до послаблення виховного впливу батьків на дітей. Ця прогалина заповнюється не контрольованим переглядом так званих “бойовиків” та іншими негативними впливами.
У зв’язку з цим посилюється виховна функція школи, необхіднішою стає єдність родинного і шкільного виховання. І в цьому без використання педагогіки гуцульщинознавства не обійтись. Участь вчителів, учнів і батьків у підготовці і проведенні традиційних свят і обрядів, конкурсів, змагань і ін. згуртовує їх, утверджує довірливі взаємини, що немаловажно для формування особистості школяра.
Необхідна і педагогічна освіта батьків. Батька й матір потрібно вчити виховувати дітей. З цією метою систематично проводяться лекції, бесіди, конференції, семінари-практикуми, консультації. Важливим є також індивідуальні форми роботи вчителів з батьками.

Запитання і завдання:

  1. Назвіть основні напрямки використання гуцульщинознавства в дошкільних освітньо-виховних закладах.
  2. Якою вважаєте найбільш педагогічно доцільною систему заходів за народно-обрядовим календарем у своїй міс¬цевості?
  3. Які, на вашу думку, провідні шляхи, форми і методи розвитку та виховання дошкільників?
  4. При складанні календарного плану із свого предмета введіть окрему графу, в якій вкажіть, на яких уроках і який матеріал з гуцульщинознавства буде використано, або наз¬віть теми окремих уроків.
  5. Складіть 2-3 різноваріантні конспекти уроків на одну й ту ж тему з використанням гуцульщинознавства.
  6. Проаналізуйте досвід вивчення гуцульщинознавства 1-2-х учителів, виявивши його позитивні і негативні сторони.
  7. Підготуйте реферат або доповідь на тему: «Вивчення гуцульщинознавства як засіб розвитку здібностей учнів» і виступіть з нею на засіданні методичного об’єднання або педагогічної ради, перед батьками.
  8. Чим зумовлюється необхідність використання гуцульщинознавства у виховній роботі? Дайте визначення системи українського національного виховання.
  9. Які головні виховні завдання має допомогти вам вирішувати використання гуцульщинознавства?
  10. Виявіть особливості родинного виховання дітей у вашій місцевості. З’ясуйте, які з них варто підтримувати для забезпечення єдності шкільного і родинного виховання учнів.
  11. Складіть план роботи класного керівника, оптимально використовуючи гуцульщинознавство.