«Казочки для Тарасика» Аделі Григорук

Книжка вміщує цікаві казки про птахів, звірят, домашніх тварин. Вони бавляться, пустують, дружать між собою, сваряться і миряться, допомагають один одному в біді, рятують від небезпек, виявляючи при цьому самовідданість і хоробрість.

Казки вчать доброти, милосердя, любові і поваги до тих, хто поруч.

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку.

  • Художник Антон Григорук
  • Коректор Мар’яна Гавриш
  • Комп’ютерний дизайн Віталія Стефурака

Бібліотека   гуцульської   школи. Літературно-художнє   видання «Казочки для Тарасика». – Косів: Писаний Камінь, 2011. –  28 с., іл.

«Казочки для Тарасика» Аделі Григорук

ISBN 978-966-8519-67-3

Як зайчик і білочка  стали друзями

В одному лісі на високому дереві у дуплі жила білочка. А внизу під деревом ріс густий-прегустий кущ, у якому зайчик збудував собі хатку.
Білочка зранку вставала, чепурилася і починала готувати сніданок. Вона чистила горішки, лущила насіння, а шкаралупу і порожні шишки кидала вниз — просто на зайчикову хатку.
Зайчикові це не подобалося. Він навіть сердився і не раз зауважував білочці, що так робити не годиться.
Але та лише сміялася у відповідь і казала:
— Нічого страшного, позамітаєш.
А що залишалося робити зайчикові? Брати березового віника і прибирати своє обійстя. Інколи вухань думав перебратися кудись в інше місце, але ніяк не міг залишити свою оселю, такою вона була рідною. Та й до поля з капустою звідси рукою подати.
Так і жили: білочка смітила, зайчик прибирав. Розмовляли вони рідко, хіба що віталися вранці та ввечері.
Якоїсь ночі зайчикові не спалося. Він вийшов на подвір’я, сів на лавочку і задивився на небо. Воно покрилося хмарами і непривітно насупилося.
І тут зайчик почув, як шелеснула гілка. Дивно, подумалось йому, вітру начебто немає. Шелестіння повторилось. Зайчик пильніше приглянувся і побачив, як уверх по стовбуру все ближче і ближче  до білоччиної хатки підкрадається куниця.
Зайчик злякався і завмер.
— Але що буде з білочкою? — подумав він у наступну мить. — Треба її рятувати!
Він ухопив березового віника, яким щоранку підмітав своє подвір’я, і шпурнув його в куницю.
Віник не досягнув хижачку, проте з гучним тріскотом ударився об стовбур.
— Білочко, білочко, тікай! — закричав зайчик. — Куниця близько!
Шум розбудив білочку, і вона виглянула у віконечко.
Куниця була вже зовсім близько. Вона вишкірила хижі зуби і прошипіла:
— Не втечеш, ні, не втечеш-ш-ш…
Білочка відсахнулася від вікна, а
куниця вже ломилася у двері.
Ось вони затріщали і розчинилася. Куниця увірвалася всередину. Білочка тим часом стрімко вистрибнула із вікна.
— Сюди, сюди! — загукав зайчик.
Білочка блискавично плигнула на гілку, потім на другу, ближчу до землі.
Куниця, не знайшовши білочки в хаті, й собі вистрибнула надвір і кинулася наздоганяти білочку.
— Білочко, до мене! —
закричав зайчик і відчинив двері своєї хатки.
Одним стрибком білочка опустилася на землю, і вони разом із зайчиком зачинилися в його хатці.
Куниця сердито загрюкала у двері, але вони були міцні та й засув також був змайстрований надійно.
Упіймавши облизня, куниця подалася геть. А зайчик і білочка, отямившись від переляку, вийшли на ґанок.
— Дякую тобі, зайчику! Ти справжній друг, — мовила білочка. — Пробач мені, будь ласка, що я вела себе нечемно і викидала сміття на твоє подвір’я.
— Ну що ти, білочко, я на тебе зовсім не серджуся, — відповів зайчик.
Відтоді вони стали друзями і щодня ходили одне до одного в гості. Зайчик частував білочку солодкою морквою і хрусткою капустою, а вона його горіховими тістечками і малиновим чаєм.

Казка про муравлика

Був собі Муравлик. Він жив у великому мурашнику. Тут кожен робив свою справу. Одні мурашки добували їжу, інші дбали про чистоту, ще інші ремонтували житло. Були тут мурашки-воїни, мурашки-вартові і навіть мурашки-няні, які виховували маленьких мурашенят.
Якось Муравликові набридло гратися зі своїми друзями, і він непомітно вибрався із мурашника надвір. Тут було так гарно! Світило сонце, співали пташки, пахли квіти!..
Муравлик побіг стежиною до струмочка. Прозора вода весело дзюркотіла і підстрибувала на камінцях. Муравликові захотілося скупатися. Він підійшов до самісінького берега і намірився стрибнути у воду. Але враз перед собою побачив лупате зелене чудовисько.
— Ква-ква-ква! — голосно закричало воно, аж у Муравлика задеренчало у вухах.
Із переляку Муравлик шмигнув під великий листок. Він міцно заплющив очі і задрижав усім тілом. А чудовисько іще раз оглушливо квакнуло і шубовсьнуло у воду.
Муравликові чомусь перехотілося купатись. Він обережно вибрався з-під листка і вже хотів бігти додому, як просто перед собою побачив  рогатого велетня. Він грізно зиркнув на Муравлика, аж у того щось затерпло всередині, а потім підняв свою велику лапу і …
Муравлик не чекав, що буде далі, він щодуху гайнув по стежині. Ззаду щось тріщало, — то, мабуть, велетень гнався за ним. Нещасний Муравлик мчав з усіх сил.
Він збився зі стежки і вже не знав, де його дім. Озирнувшись нарешті, не побачив рогатого велетня і трохи заспокоївся.
— Що робити? — подумав Муравлик. — Вилізу я на цей кущ і з його вершечка, напевно, побачу свій мурашник.
Як подумав, так і зробив. Видерся на найвищу гілку і зупинився трішки перепочити.

Тут гілка різко хитнулася — і Муравлик сторчголовою полетів на землю. Чорні кола попливли перед очима, і він знепритомнів…
Отямився від чиїхось голосів.
— Це мурашеня   часом не з нашого мурашника? — запитав один.
— Та ні. Як воно опинилося тут саме? Наші малята з нянею гуляють, — пролунало у відповідь.
Муравлик підвівся і побачив двох дорослих мурах, які несли велику стеблину. Він упізнав їх і щосили загукав:
— Я ваш! Зачекайте! Я ваш!
Мурахи зупинилися, поклали стеблину і підійшли до Муравлика.
— Диви: справді наш. А як ти тут опинився?
Муравлик хотів відповісти, але щось стиснуло йому горло, і він розплакався. Великі сльози покотилися з очей. Він витирав їх лапками, а вони не переставали литися.
— Я… я … я, — схлипував він. — Я хотів…
— Ну годі, годі, — заспокоювали його мурахи. — Не плач. Ходімо додому.
Але Муравлик був такий знесилений, що сам іти не міг. Мурахи посадили його на стеблину, підняли її і понесли до мурашника.
А в мурашнику уже здійнявся страшенний переполох. Усі шукали Муравлика і ніде не знаходили.
Коли ж побачили його живого і здоровісінького — невимовно зраділи. Няня допомогла йому вмитися, перевдягтися, напоїла гарячим чаєм і уклала в ліжечко.
Муравлик розповів їй про зелене чудовисько і рогатого велетня.
— То жаба і жук-рогач, — сказала няня. — Вони для нас зовсім не страшні, бо не чинять мурахам зла.
Муравлик пообіцяв няні, що буде слухняним і ніколи не гулятиме далеко від дому.
Він заплющив очі і заснув.
Йому снилися зелена жаба і рогатий жук, але Муравлик їх уже анітрохи не боявся.

Сміливий горобчик

Горобчик Ців-ців жив із мамою і татком у гніздечку під стріхою старої повітки. Коли він трохи підріс, йому дозволили виглядати із теплої хатки і дивитися, що робиться на подвір’ї.
А там було дуже цікаво. Повагом, перевалюючись із ноги на ногу, ходили качки. Ґелґав сірий гусак. Великий сірий індик часто сердився на всіх, надимався, розпускав крила і непривітно булькотів. Тоді все птаство намагалося триматися від нього якнайдалі. Навіть песик Шарко залазив у свою будку і звідти поглядав крадькома: подався індик на другий край двору чи ще ходить поблизу?
Ців-ців також боявся грізного птаха.

— Дуже не хотілося б мені зустрітися з ним віч-на-віч, — сказав він матусі, коли індик в який уже раз розганяв своїх сусідів по двору.
Якось після сніданку, коли мама і тато пішли на свою роботу — збирати шкідників у саду, Ців-ців вилетів із гніздечка, — а він уже вмів трошки літати – і сів на жердині біля вікна.
Повівав легенький вітерець, лагідно пригрівало сонечко. Про щось засперечалися дві курочки. Але півень своїм “ку-ку-рі-ку!” припинив їх завзяту балачку.
— Цінь-цінь-цінь! Пі-пі-пі, — почулося на подвір’ї.
Ців-ців глянув униз і побачив, як жовті клубочки вовтузяться на травичці.
Це були маленькі курчата. Мама-квочка вперше вивела їх на прогулянку. Малята роздивлялися навсібіч — їм усе було цікаво!..
Їх мама підійшла до коритця з водою і привіталася зі старою гускою:
— Добридень, пані! Як ся маєте?
— Ґе-ґе-ґе, спасибі! А це, бачу, ваші діточки?
— Так, — гордо відповіла квочка. — Правда, пані, вони чудові?
— Милі, дуже-дуже милі, — люб’язно відповіла гуска.
І поки вони розмовляли, звідки не візьмись — індик. Він був, як завжди, сердитий і набундючений. Коли побачив перед собою курчат, які щипали травичку і зовсім не звертали на нього уваги, розсердився іще дужче.
— Ви хто? — проскрипів неприємним голосом. — І що тут робите?
— Ми курчата. А ви хто, дядечку?
Індик аж посинів від люті. Як сміє якась дрібнота так із ним розмовляти? Із ним – індиком, якого навіть Шарко боїться.
— Ах ви, нахаби! Я вас навчу бути чемними!
Індик різко нахилив голову, відкрив страшний дзьоб і намірився вхопити найближче курчатко.
Малятка злякано запищали.
Мама-квочка облишила розмову з гускою і прибігла на їх крик.
— Сусіде, що ви робите? — заквоктала вона.
Але індик її не слухав. Він грізно булькотів, збивав крилами куряву, а потім вхопив жовтенький клубочок і високо підняв його у повітря.
Курча безпомічно забилося і запищало…
І тут горобчик, несподівано для себе самого, злетів із жердки і опустився індикові просто на голову. Він міцно вхопився кігтиками за голу шкіру і своїм маленьким дзьобиком почав клювати індика в тім’я.
Величезний птах не сподівався нападу з повітря. Він незграбно завертівся, замотав головою. Але горобчик так міцно вчепився в нього, що індик не міг нічого вдіяти.
Квочка також напосідала на кривдника і боляче дзьобала його великі чорні лапи.
Побачивши, що індик не такий уже й страшний, гуси і качки заґелґали, закахкали, засичали.
Півень голосно кукурікнув кілька разів, а Шарко виліз із будки і залився гавкотом.
На подвір’ї здійнявся неймовірний гармидер. Посоромлений індик, підібравши крила, враз зробився наполовину менший. Він задкував під наступом схвильованого птаства, а маленький горобчик продовжував дзьобати його в лису голову.
Розтривожені галасом, горобець і горобчиха поспішили із саду на подвір’я. Яким був їх переляк, коли вони побачили свого синочка верхи на індикові!..
Опустившись низенько, вони вхопили маленького горобчика попід крильця і занесли до гнізда.
Індик нагнув голову, випустив із дзьоба курчатко і під глузливі крики мешканців пташиного двору сховався у високі лопухи.
Мама-квочка заспокоїла перелякане дитинча, а потім підійшла ближче до повітки і низько вклонилася:
— Дякую тобі, маленький сміливцю, що врятував мою доню. Дякую і вам, пані горобчихо і пане горобець за виховання сина.
— Так-так-так, — одностайно підтримали квочку качки, гуси і кури. — Ваш горобчик — справжній герой!
Ців-ців дуже засоромився від такої уваги. А тато і мама люб’язно дякували птахам за добрі слова.
І з того часу у дворі ніхто уже не боявся сірого індика. Він і сам, пам’ятаючи недавню ганьбу, рідко показувався на очі.
А горобчик, хоч все птаство і називало його героєм, від цього аністілечки не загордився.

Лісова розбійниця

Жила собі у карпатському лісі рись. Вона була  дуже гарна: мала шовковисте хутро, на вухах довгі китички. А очі — блискучі, зелені.
Вона росла разом із лісовими звірятами, лазила з білочками по деревах, плавала з рибками у воді. І всі ласкаво звали її рисеням.
Одного разу опівдні рисеня і зайченята гралися у квача. Вони по черзі ловили одне одного і весело сміялися.
— Раз, два, три — лови! — вигукнув найстарший зайчик, і всі звірята кинулися врозсип.
Рисеня пустилося доганяти одного, другого, але зайчата спритно виверталися і тікали.
— Не впіймаєш! Не впіймаєш! — лунало з усіх боків.
Рисеня розсердилося:
— Як це не впіймаю? Ще й як упіймаю, — і прудко кинулося в гущавину.
Там воно заховалося і затаїло подих. А що недалеко пролягла вузенька стежечка, то рисеня сподівалося, що його друзі повертатимуться саме нею.
Зайченята ж, побачивши, що їх ніхто не ловить, повернулися назад.
— А може, рисеня заблудилося? — подумали вуханчики і, вийшовши на стежинку, почали його кликати.
Рисеня сиділо тихенько і чекало.
Зайчата ще трохи погукали, а потім неквапом пустилися йти.
І тут рисеня блискавкою вихопилося зі своєї схованки і напало на зайчат.
Вишкіривши зуби, рисеня кинуло обох на землю.
— Це ти, рисенятко? — здивувалися зайчата. — Відпусти, боляче ж, ми так не граємося…
Але рисеня не слухало і, здавалося, не впізнавало друзів. У нього хижо блищали очі, і зайчатам стало не по собі.
Було б їм і зовсім непереливки, якби поблизу не проходила лісова кізочка. Побачивши, що зайчата у біді, — кинулася на допомогу.
Гострими рогами вона відкинула рисеня, аж те клубком покотилося по стежці.
Зайчата підвелися. З переляку у них трусилися лапки і тремтіли вушка.
— Ну хіба можна бути такими необачними? — докірливо мовила кізочка.
— Це — наш друг, — цокотячи зубами, сказали зайчата.
— Рись — не друг для зайчат. Це хижак. Вона полює і на вас, і на нас. І навіть на оленів і лосів.
Кізочка відвела зайченят до їх хатки. Відтоді братики остерігалися рисі і гралися лише з білочками та їжачками.