Удосконалення управління соціально-економічним розвитком у Верховинському районі Івано-Франківській області

Міністерство освіти і науки України
Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА
Удосконалення управління соціально-економічним розвитком у Верховинському районі Івано-Франківській області

В.Рибчук

Вступ

Державна влада в Україні реалізується в двох основних напрямках – управління процесами (економічними, політичними, соціальними, культурними тощо) та управління територіями. Якість загального державного управління значною мірою залежить від досконалості й ефективності територіального управління, його структури, механізмів здійснення. Управління територіями здійснюється місцевими органами виконавчої влади. Ієрархія органів влади в Україні сформована відповідно до адміністративно-територіального устрою. Організація влади за територіальним принципом складає політико- територіальну організацію влади. В її основі лежить принцип поєднання місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. (1,с.7)

В основу концепції адміністративної реформи в Україні покладено – принцип “Сильні регіони-сильна держава”, тому вплив місцевих органів влади на утворення соціально-економічними в регіонах ще більше посилюватися.

Районний рівень державного управління – це той рівень через який держава безпосередньо впливає на підприємства, установи та організації, господарчі одиниці. В свою чергу вони через державні структури районного рівня вступають у взаємовідносини з державою. Більшість переваг та недоліків існуючої системи управління проявляється якраз на районному рівні.

Верховинський район є складовою частиною Івано-Франківської області та розташований у її південній частині. і має потужні лісові, мінерально-сировинні, енергетичні ресурси, досить значний рекреаційний потенціал.

Серед багатьох проблем соціально-економічного розвитку району особливо виділяються проблеми енергетичного забезпечення утилізації та переробки відходів лісової і деревообробної промисловості та підвищення ефективності використання туристично-рекреаційного потенціалу району.

Метою даної магістерської роботи є пошук нових підходів управління соціально-економічним розвитком з метою ефективного вирішення вказаних проблем.

Враховуючи сучасний стан розвитку лісопромислового комплексу, його роль в економіці району як провідної галузі, а також вплив, який він чинить на екосистему краю, проблема використання побічних продуктів його функціонування виходить в розряд першочергових. До цього спричинюють також певні проблеми в енергозабезпеченні району. Беручи до уваги відсутність в районі мереж для постачання природного газу, малу пропускну здатність місцевої енергосистем, віддаленість та обмежену транспорту доступність для постачання енергоносіїв, питання використання деревної біомаси вимагає втручання та постійного супроводження органів державної влади району та місцевого самоврядування.

Туристична галузь є порівняно новою для економіки району, адже за часів колишнього СРСР, враховуючи прикордонний статус району, закритість території та політику колишнього керівництва, вона практично в районі була відсутня.

Враховуючи унікальний природний потенціал, віддаленість від екологічно навантажених регіонів держави, концентрацією значної частини лікувально-рекреаційних ресурсів на порівняно невеликій території, світові та загальнодержавні тенденції, автентичність історико-культурної спадщини та побуту жителів району, розвиток туризму в районі визначено як один з найбільш пріоритетних напрямків діяльності органів влади, громадських організацій підприємців, великої частини суб’єктів підприємницької діяльності.

Основними завданнями районної державної адміністрації в галузі використання лісосировинних та енергетичних ресурсів є послідовна реалізація державної політики в цих напрямках, створення сприятливих умов для суб’єктів підприємницької діяльності, що працюють в даних галузях, оптимальне поєднання загальнодержавних та районних інтересів з приватною ініціативою.

Державне регулювання економічних процесів в районі перетворилося в об’єктивно необхідний елемент ефективного функціонування народного господарства.

Розділ 1. Характеристика Верховинського району Івано-Франківської області.

1.1 Основні етапи становлення політико-територіальної організації влади у Верховинському районі

Галичина, тобто територія, де тепер розташовані Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська області, з найдавніших часів була складовою частиною Українських земель.(2,с. 14)
У ІХ ст. Галичина (в т. ч. теперішня територія району) повністю входила до складу Київської держави і становила її західну околицю. В ХІІ-ХІY ст. ці землі входили до складу Галицького, а пізніше Галицького-Волинського князівства. Скориставшись ослабленням військової потужності руських земель в результаті їх феодального роздроблення, Польща в 1387році остаточно захопила Галичину і володіла нею до 1772року. За адміністративним поділом ХУ-ХУІІ ст. теперішня територія району входила до Галицької землі Руського воєводства Польщі.
Початок масового заселення території сучасного Верховинського району починається в ХУ-ХУІ ст. Перша письмова згадка про Жаб”є (колишня назва Верховини) відноситься до 1424 року.
В цей період внаслідок посилення феодально – кріпосницької системи, росту панських фільварків ,панщини, селяни відступали в гірські околиці , де кріпосницьке право ще не давало себе так відчувати. Вони селились тут і займались в основному скотарством і мисливством. Худобу випасали на гірських полонинах, з шкіри виготовляли кожухи, взуття, кінську збрую тощо, з вовни – одяг. Податки сплачували грішми або натурою – давали деревину, овець, шкіри тощо.
З ХУІ ст. польська шляхта посилює утиски гуцулів, їх соціально –економічне і правове становище погіршується. В зв’язку з цим наростає антифеодальна боротьба, шириться опришківський рух-своєрідна форма виступів селян проти визискувачів. Одним з найпопулярніших серед селян опришківських ватажків був Олекса Васильович Довбуш, який народився в 1700 році. У загоні Довбуша були і селяни з Жабйого – Яків Урденюк, Гнат Кицюк та інші.
В результаті першого поділу Польщі 1772року,територія сучасного Верховинського району опинилася під владою Австро-Угорської імперії.
На той час в Жабйому нараховувалося 430 господарств. Селяни несли на собі тягар численних податків, соціально-економічне становище було досить важким.
Буржуазно-демократична революція 1848 року, що почалася у Франції, поширилася і на Австро-Угорську монархію. В той рік урядові кола були змушені скасувати кріпосне право. Реформи, проведені після революції 1848 року , мало що дали для краю. Він і надалі залишався відсталим в економічному відношенні.
Відвідуючи Гуцульщину у 1884 році, Іван Франко писав : “ Ось Жаб”є , гуцульська столиця, нема, мовляють, села понад Жаб”є і більшого лиха шукати дарма “.
Широкого відгомону набули події, що відбулися в Жаб”є (Верховина) в 60-70 роках ХІХ ст., коли адміністрація маєтків графа Скарбека забрала в громади землю і всі судові інстанції вирішували справу на користь графа. У 1898 році селяни із зброєю в руках намагалися розправитися із урядовою комісією, яка приїхала в село відстоювати права графа. До села прибуло військо, жандарми, було заарештовано 50 селян, з них 22 віддали до суду.
Наприкінці ХІХ ст. рух жителів краю за відстоювання соціально-економічних прав набув нової форми – скликання віч – зборів , на яких вирішувалися важливі питання, що стосувалися життя селян. Перше віче відбулося у Жабйому у 1885 році . В січні 1906 року в селі Довгопілля відбулося віче з питань виборчого права.
Після розпаду Австро – Угорської імперії у 1918 році землі Верховинського району входили до складу Західно – Української Народної республіки. В травні 1919 року польський уряд витіснив війська ЗУНР, територія району опинилася під владою Польщі.
16 квітня 1920 року відбулося повстання селян Жабйого, Зеленого, Красноїлля та інших сіл району проти польської окупації, яке тривало до 29 квітня. В повстанні брало участь більше 600 чоловік. Воно мало підтримку більшої частини населення району. Польські власті заарештували 255 учасників, яких було засуджено Коломийським окружним судом.
15 березня 1923 року Рада послів Франції, Італії і Японії, прийняли рішення про передачу Галичини Польщі. 22 вересня 1939 року в район вступили війська Червоної Армії. 5 жовтня жителі району висунули кандидатами до Народних Зборів Західної України І.Д.Волинюка та Ю.Г.Раховського. 27 жовтня 1939 року Народні Збори Західної України ухвалили Декларацію про прийняття краю до СРСР.
В січні 1940 року по всій приєднаній території було ліквідовано старий адміністративний поділ і розроблено та введено новий. Територія колишньої Галицької частини Гуцульщини ввійшла до складу шести районів; Косівського, Кутського, Жаб’євського, Яворівського, Коломийського і Надвірнянського. Тоді ж була сформована територія району по теперішніх її кордонах. 29 червня 1941 року район був окупований німецькими військами. Територія району була частиною “Генерального губернаторства”. У вересні 1944 року район було визволено від окупації. В післявоєнний час територія Верховинщини входила до складу Косівського району.
З 8 грудня 1966 року на багаточисельні звертання мешканців краю Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ про утворення Верховинського району. З того часу район територіально-адміністративних змін не зазнавав. З 24 серпня 1991 район веде відлік нової доби – доби Незалежної України.
Новітня історія району нерозривно зв’язана з історією нашої держави.

1.2 Загальна характеристика Верховинського району

Верховинський район розташований у південній частині Івано-Франківської області.
Територія району становить 1254 квадратних кілометри, або 9,2% території області, де проживає 32,2 тис. чоловік (за даними Всеукраїнського Перепису населення 2001 року) (3 с.5).
Район характеризується невисокою щільністю населення – 24 чоловіки на 1 квадратний кілометр. У Верховинському районі, як і в області, спостерігається стійка тенденція до зменшення чисельності населення. Середній вік населення району – 34 роки; чоловіків – 32,7 р; жінок – 36,5р.
За адміністративним поділом в районі є 1 селище міського типу та 42 сільських населених пунктів. Українці становлять 98,3% жителів району. Всі населені пункти району у відповідності з Законом України “Про статус гірських населених пунктів” з жовтня 1995 року мають статус високогірних.
У Верховинському районі функціонує районна державна адміністрація, районна рада, селищна рада та 21 сільська рада. При голові районної державної адміністрації функціонує колегія, а також створено дорадчий орган – нараду, до якої входять голова районної ради та селищний і сільські голови.
Верховинський район межує з Косівським та Надвірнянським районами Івано – Франківської області, Рахівським районом Закарпатської області та Путильським районом Чернівецької області. На півдні район межує з Республікою Румунія. (Додаток № 1)
Адміністративний, господарський та культурний центр – смт. Верховина (висота над рівнем моря – 620 м.) Відстань від обласного центру – 150 км, від найближчої залізничної станції Ворохта – 32 км. (Головні показники Верховинського району представлені в додатку № 2).
Територія Верховинського району у фізико – географічному відношенні неоднорідна. Вона ділиться на чотири ландшафтних райони, які відрізняються однин від одного рядом ознак: Чорногірський хребет, Гринявські гори, Чичинські гори і Верховинське понижжя (Гуцульська Верховина). На території району знаходиться друга по висоті вершина Українських Карпат – гора Піп Іван (2021 м.)
Клімат Верховинського району відноситься до гірського. Середня тривалість без морозного періоду 160 – 170 днів на рік. Середня висота снігового покриву досягає 30 – 35 см. Літом та восени в основному стоїть сонячна погода. Середньорічна кількість опадів 600 – 1000 мм. на рік. Коефіцієнт зволоження більший ніж 1. В найвищих точках Карпат (Чорногірського хребта) протягом усього року зберігається сніговий покрив. В цілому клімат району помірно – теплий і прохолодний, зволожений.
Верховинський район – це специфічний район , багатий на корисні копалини та рекреаційні ресурси. На території району досить великий інтерес викликають так звані “ мармарошські діаманти “ кристали гірського кришталю. В районі хребта Пре лучний виявлено відоме родовище родоніту. На схилах Чивчин розміщене родовище мармурів. Перспективними в районі залишаються пошуки нафти і газу.
Ресурсною специфікою району є великий вплив на неї природно – кліматичних умов та господарської діяльності людини.
Сукупність наведених факторів зумовлює досить велику строкатість ґрунтового покриву.
Основними типами ґрунтів в районі є :
– бурі гірсько – лісові ґрунти, які сформувалися під пологом ялиново – букових та чисто ялинових лісів на висотах 800 – 1650 м над рівнем моря ,
– гірсько – підзолисті ґрунти є продуктами вивітрювання осадових порід, а також продуктів руйнування льодовикових відкладень,
– гірсько – лукові ґрунти розміщені вище зони лісів , у зоні субальпійських лук – полонин у межах висот 1150 – 2000 м над рівнем моря,
– дернові ґрунти займають найбільш поширені елементи рельєфу вздовж річок і гірських потоків, а також найбільш високі водорозділи, вершини хребтів і верхньої частини схилів.
Гідросистема району дуже насичена. Через його територію протікає
велика кількість річок і потоків . Річкова мережа відноситься до другого річкового басейну області – ріки Прут .
Найбільшою річкою є Черемош, який утворений двома ріками – Білим і Чорним Черемошом , який стікає з північних схилів Чивчинських гір (довжина 50 км , площа басейну понад 600 кв.км.), обидві ріки своїм басейном охоплюють Гуцульські Карпати . Загальна площа водозабору Черемошу досягає 2565 кв. км.
Всього в ріку Черемош впадає 14 річок довжиною від 10 до 50 км.
Гуцульські Карпати – найбільш багатий на мінеральні води регіон держави. Лише в селі Буркут та селищі Верховина знаходяться 10 досліджених джерел мінеральної води. Добовий дебет води у двох свердловинах смт. Верховина становить 796 м .куб. на добу. Температура води в джерелах коливається від 7до 25 градусів, а мінералізація джерела Альбин в селі Буркут становить 3,6 грама на 1 літр води.
На території Верховинщини зберігається генофонд 1/3 Європейської флори. Тут ростуть близько 3 тисячі видів рослин , серед яких 500 видів лікарських. Такий же різноманітний і багатий видовий склад тваринного світу, що нараховує близько 400 видів тварин.
Народногосподарський комплекс району сформований у відповідності з його природними ресурсами . (Структура народногосподарського комплексу Верховинського району за зайнятістю населення представлено в додатку №3) Сьогодні на території району функціонують 2 державних ( Верховинський та Гринявський ), а також районний лісгоспи. 72 % території району покрито лісами і тому основною галуззю є лісова та деревообробна . В цій галузі працює 5 промислових підприємств району.
Найбільшими деревообробними промисловими підприємствами району є спільне українсько – швейцарське підприємство товариство з обмеженою відповідальністю “ Верховинська лісова компанія “, спільне українсько – чеське підприємство товариство з обмеженою відповідальністю “ Крона “, Верховинський районний лісгосп, відкрите акціонерне товариство “Верховинська сільгоспхімія “,приватне виробничо – комерційне підприємство “Квадро“. Цими підприємствами щорічно виготовляється промислової продукції на суму понад 3,8 млн. грн. Ними виготовляються пиломатеріали обрізні, тарна дощечка, штукатурна дранка, чорнові меблеві заготовки, шпальний брус, кабельні барабани, євро піддони та інша продукція, більша частина якої експортується.
Гуцульські Карпати найбільш багатий на мінеральні води регіон держави. В районі функціонує завод мінеральних вод “Буркут “. Мінеральні води “Буркут” та “Верховинська” , які випускає завод, за своїми властивостями не поступаються світовим аналогам.
Основним напрямом розвитку агропромислового комплексу району є м’ясо – молочне скотарство. Питома вага його в загальному обсязі сільськогосподарського виробництва становить 100 відсотків. Серед продукції тваринництва найбільшу частку становить виробництво м’яса – 98,8 відсотки. В сільському господарстві частка приватного сектора становить 100 відсотків. В цих господарствах нараховується 19580 голів ВРХ, з них 9524 корови , 897 коней, 16695 овець та 11438 свиней.
Зараз на кожне фермерське господарство припадає 6 га сільськогосподарських угідь. Всього в користуванні їм надано 781 га ріллі, 3923 га пасовищ, 37 га лісів.
В районі розроблено та реалізуються програми створення племінних ферм з конярства та вівчарства.
Верховинський район – гірський , що відчутно впливає на умови господарювання взагалі і на роботу транспорту і зв’язку зокрема. Завдяки введенню в дію та розширенню діючих АТС кількість основних телефонних апаратів мережі загального користування станом на 01.01.2001р становила 2.9 тис. штук. Кількість радіоточок нараховує 5206 одиниць. В зв’язку з географічним розташування району, відсутністю залізниці, всі вантажні та пасажирські перевезення здійснюються виключно автомобільним транспортом.
Всього в районі нараховується рухомого складу автомобільного транспорту 1967 одиниць, з них 523 вантажні автомобілі, 41 пасажирський автобус і 1331 легковий автомобіль. В тому числі в особистій власності 1280 легкових автомобілів. За 2001 рік вантажний оборот автомобільного транспорту 3996 тис. тонн км. Транспортом загального користування перевезено 348 тис. чол.
Мале підприємництва набуває все більшого значення в економічному розвитку району. Динаміка його розвитку свідчить про достатній внутрішній потенціал.
Реалізація програми підтримки малого підприємництва у Верховинському районі на 2001-2002 роки дозволила довести кількість діючих малих підприємств до 182 у 2001 році, станом на даний час працює 724 суб’єктів підприємницької діяльності – фізичних осіб . На даний час у районі діє 3 банківські установи, одна кредитна спілка, одна страхова компанія, 10 ярмарків.
У сфері малого підприємництва у 2001 році працювало 1326 осіб, у т.ч. 724 індивідуальних підприємців без створення юридичної особи.
Обсяг виробленої продукції (робіт, послуг) малими підприємствами 2001 року становить 32,7% від загально районного обсягу виробництва. Підприємствами малого бізнесу у 2001р. від реалізації продукції, товарів, виконаних робіт та надання послуг сплачено платежів в бюджети всіх рівнів більше 20%.
Питома вага у різних галузях економіки складає
– промисловість – 47,9%
– торгівля і громадське харчування – 15,6%
– лісове господарство – 9,7%
– будівництво – 5,9 %
– інші – 21,3%
В 2001 році райдержадміністрація, при консультативній підтримці облдержадміністрації, розробила Концепцію сталого розвитку Верховинського району, яка передбачає залучення іноземних інвестицій в економіку району. Впровадження цих заходів, при фінансовій підтримці програми ООН “Підтримки малого та середнього підприємництва в Україні” дозволить створити додатково 350 робочих місць, зберегти 500 робочих місць та залучити в економіку району близько 3 млн.дол. США.
На допомогу підприємцям створено і успішно діє консультативна громадська організація “Об’єднання підприємців Верховинщини” та районний осередок спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму. Підприємці Верховинського району є членами територіальної спілки промисловців і підприємців “Гуцульщина” та беруть участь в її роботі.
В системі освіти функціонують 9 дошкільних закладів, 34 загальноосвітні школи усіх типів, одна заочна школа, 33 загальноосвітні школи усіх типів, одна заочна школа, 11 дошкільні установи, всього навчається 5306 учнів. В системі освіти працюють 640 педагоги. Для обдарованих дітей відкрито ліцей, діє 2 навчально-виховних комплекси. Для поліпшення навчально-виховного процесу, забезпечення проживання учнів з віддалених гірських присілків функціонує 17 груп продовженого дня та 12 пришкільних інтернатів. Розпочато перехід до 12-річної освіти. У районі впроваджено чотирьохрічне навчання в початковій школі. У перші класи набрано 511 учнів виключно шестирічного віку.
Створено умови для забезпечення здобуття загальної середньої освіти випускниками 9-х класів. Основну школу в 2001 році закінчили 532 учні. З них на початок вересня охоплено різними формами навчання 529 учнів, що складає 99,6%. Із 280 випускників 11-х класів 188 продовжують навчання (67%), з них 107 (38%) – у навчальних закладах 3-4 рівня акредитації.
На сьогоднішній день в районі діє 38 бібліотек, один районний Народний дім, 15 сільських Народних домів, 22 сільські клуби, одна дитяча школа мистецтв, один літературно-мистецький музей ім. І.Франка. У закладах культури району працювало 10 народних колективи та 3 колективи, які удостоєні звання “зразкових”.
В мережу лікувальних закладів району входять центральна районна лікарня, Білоберізька та Яблуницька дільничні лікарні, районна поліклініка, Красноїлівська та Зеленська амбулаторії, 40 фельдшерсько-акушерських пунктів.
Для фізкультурно-оздоровчої роботи і спортивних послуг населення працюють 52 спортивні майданчики, 10 спортивних залів, 3 стрілецькі тири, 9 гімнастичних майданчиків, комплекс трамплінів, гірськолижні траси, стадіони. При відділі освіти райдержадміністрації діє дитяча юнацька спортивна школа. Утворено районний фізкультурно-спортивний клуб “Черемош” та 4 сільські фізкультурні клуби. Профілюючим видом спорту в районі є стрибки на лижах з трампліна.
Торговельна мережа району нараховує 235 об’єктів торгівлі та громадського харчування. В районі працює 10 ринків на 410 торгових місць. За останні роки у сфері торгівлі та послугах відбулися значні структурні зміни завдяки процесам роздержавлення та приватизації. Ці процеси створили сприятливі умови для здорової конкуренції, значно підвищилась культура обслуговування населення.
В районі створено всі умови для реалізації конституційного права громадян об’єднуватися у політичні партії, громадські організації, релігійні об’єднання.На сьогоднішній день в районі зареєстровано і діють районні організації 21 політичної партії, (Додаток №4), зареєстровано і працює 25 громадських організацій (Додаток № 5). В районі створена і працює політична координаційна рада демократичних організацій Верховинщини.
Серед населення району українці складають 99,4 , росіяни – 0,3 , білоруси – 0,2, поляки – 0,4, євреї-0,01, інші-0,09 відсотків.
На території району діє 25 релігійних громад Української Православної Церкви ( Київський патріархат), 2 релігійні громади Української Православної Церкви ( Московський патріархат), 5 громад Української Греко-Католицької Церкви, релігійна громада Євангельських християн-бабтистів, товариство свідків Єгови.
В районі видаються газети “Верховинські вісті”, “Голос Гуцульщини”, літературно-мистецький журнал “Писанка”.На території району розміщено військові формування – особовий склад прикордонних застав, що охороняють ділянку державного кордону України з Румунією.

Розділ 2 Організаційно-правові основи діяльності та взаємовідносин районної державної адміністрації та органів місцевого самоврядування району

2.1 Конституційний статус органів державної влади району

У відповідності до ст.118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Згідно з законом “Про місцеві державні адміністрації “,місцеві державні адміністрації, в тому числі Верховинська районна державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади держави. Верховинська райдержадміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території району, а також реалізує повноваження, делеговані їй районною радою.
Порядок організації та функціонування місцевих державних адміністрацій закріплюється Конституцією України та Законом України “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 року, іншими законами та нормативно-правовими актами.
Верховинська районна державна адміністрація у своїй діяльності керується Конституцією України, Законами України, актами Президента та Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня.
Районна державна адміністрація є єдиноначальним органом виконавчої влади, владні повноваження якої реалізуються одноособово її керівником – головою районної державної адміністрації.
Голова райдержадміністрації призначений на цю посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голова районної державної адміністрації несе персональну відповідальність за виконання покладених на державну адміністрацію завдань і здійснення нею своїх функцій. Голова райдержадміністрації має наступні повноваження :
– формує державну адміністрацію;
– організовує складання бюджету та програм соціально-економічного розвитку району;
– інформує Президента України, Кабінет Міністрів України, обласну державну адміністрацію та населення про суспільно-політичне, соціально-економічне, екологічне становище;
– укладає та розриває контракти з керівниками підприємств, що належать до сфери управління державної адміністрації;
– виступає розпорядником коштів державної адміністрації, тощо.
На даний час головою райдержадміністрації повністю сформований її склад, до якого входить заступники голови, керівники та посадові особи управлінь, відділів та інших структурних підрозділів районної державної адміністрації.
Голові райдержадміністрації підпорядковується перший заступник голови та чотири заступники голови райдержадміністрації.
До складу апарату райдержадміністрації входять наступні управління та відділи:
– організаційний відділ;
– загальний відділ;
– юридичний відділ;
– відділ внутрішньої політики;
– відділ у справах сім’ї та молоді;
– служба у справах неповнолітніх;
– відділ надзвичайних ситуацій;
– відділ будівництва, зв’язку, дорожнього та комунального господарства
– управління економіки;
– управління агропромислового комплексу;
– фінансово господарський відділ;
– патронатна служба.
Загальна чисельність апарату районної державної адміністрації складає 30 осіб.
Голові районної державної адміністрації підпорядковуються також управління та відділи, що не входять в апарат райдержадміністрації, а саме:
– фінансове управління;
– управління праці та соціального захисту населення;
– відділ освіти;
– відділ культури.
Основні напрями діяльності районної державної адміністрації:
– виконання Конституції та Законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України інших органів виконавчої влади;
– забезпечення законності і правопорядку, додержання прав і свобод громадян;
– виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля;
– підготовка, виконання та звіт про виконання районного бюджету;
– взаємодія з органами місцевого самоврядування;
– реалізація інших, наданих державою, а також делегованих районною радою повноважень.
До органів виконавчої влади району належать також місцеві органи міністерств та відомств:
– районний відділ управління Міністерства внутрішніх справ;
– Державна податкова інспекція в районі;
– районне відділення Пенсійного фонду;
– районне управління юстиції;
– районний відділ земельних ресурсів;
– районний відділ статистики;
– відділення Державного казначейства в районі.

2.2 Становлення місцевого самоврядування району та його вплив на вирішення соціально-економічних проблем.

Місцеве самоврядування в Україні, в тому числі на теренах Гуцульщини було давньою традицією. Під впливом імперської централізації влади воно занепало. В часи “диктатури пролетаріату” реального самоврядування також не могло існувати. Основоположний принцип “демократичного централізму” пронизував управлінські структури радянського суспільства, забезпечуючи жорстку ієрархію влади й цілковите підпорядкування нижчих ланок управління вищими.
Із ухваленням Конституції України 28 червня 1996 року вдалося закріпити ідею місцевого самоврядування на найвищому – конституційному рівнів.
Прийнято Закон “Про місцеве самоврядування в Україні”, який включає, згідно ст.5 базового Закону:
– територіальну громаду;
– сільську, селищну, міську раду;
– сільського, селищного, міського голову;
– виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
– районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
– органи самоорганізації населення.
Було також видано низку Указів Президента України, спрямованих на розвиток і зміцнення місцевого самоврядування.
В Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” визначено політико-правовий статус органів місцевого самоврядування. Відповідно до стратегії адміністративної реформи на деконцентрацію та децентралізацію урядової діяльності актуальною проблемою є забезпечення чіткого розмежування функцій місцевих державних адміністрації та органів місцевого самоврядування в перехідний період.
Самоврядування на місцях загалом має ґрунтуватися на нормах Конституції та Закону “Про місцеве самоврядування”, враховувати принципові засади, сформульовані у Всесвітній декларації місцевого самоврядування та Європейській Хартії про місцеве самоврядування. Остання була ратифікована Верховною Радою України від 15липня 1997 року й стала невід’ємною частиною законодавства України.
Станом на даний час в районі функціонує районна рада, селищна рада та 21 сільська рада. Між районною, селищною та сільськими радами не має підпорядкованості. Виходячи з цього, не має підпорядкованості голові районної ради селищного та сільських голів.
Міжрівневі відносини вирішуються через розмежування на законодавчому рівні повноважень і функцій між радами різних рівнів та райдержадміністрацією.
З метою перерозподілу між собою окремих повноважень та власних бюджетних коштів, надання необхідної методичної та практичної допомоги органам місцевого самоврядування району, з врахуванням місцевих умов і особливостей заключено Угоду між Верховинською районною радою та селищною та сільськими радами району. (Додаток № 6)
Подібна Угода була укладена між Івано-Франківською обласною радою та Верховинською районною радою.
31 березня 2002 відбулися вибори Народних депутатів України, депутатів місцевих рад а також міських, селищних, сільських голів. За результатами виборів до районної ради обрано 66 депутатів до селищної 31 депутат, до 21 сільської ради обрано 326 депутатів. В обласній раді район представляють 5 депутатів обласної ради.
У відповідності до ст. 143 конституції України Верховинська районна рада затвердила та здійснює контроль за виконанням ряду програм соціально-економічного та культурного розвитку, зокрема:
– Програма соціально-економічного розвитку району “Верховинщина – 2010”;
– Програма розвитку мінерально-сировинних, енергетичних ресурсів та рекреаційного потенціалу району до 2005 року;
– Екологічна програма Верховинського району на 2000-2005 роки;
– Програма стабілізації та розвитку агропромислового комплексу Верховинського району на 2000-2010 роки;
– Програма розвитку тваринництва Верховинського району на 2000-2005 роки;
– Програма розвитку малого підприємництва в районі на 2001–2002 роки, тощо.
В межах своєї компетенції селищна та сільські ради здійснюють свої повноваження у бюджетній політиці, соціально-економічних питаннях, в сфері земельних відносинах.
З метою присвоєння селищу Верховина статусу міста Верховинською селищною радою 3 демократичного скликання 22 лютого 2001 року прийнято рішення “Про присвоєння селищу Верховина статусу міста” (Додаток № 7).
Також з метою надання територій селища Верховина та села Зелене статусу курортних відповідними радами направлено клопотання до Кабінету Міністрів України.
В районі, як і в державі в цілому, проводиться робота спрямована на зміцнення основ народовладдя через підтримку місцевого самоврядування.
В основі майбутньої адміністративної реформи лежить концепція “сильні регіони – сильна держава”, що передбачає поступову децентралізацію державного управління шляхом передачі територіальним громадам та утвореним ними органом необхідних повноважень і матеріально-фінансових ресурсів для самостійного вирішення значної частини суспільних справ.

2.3 Координації взаємовідносин органів місцевого самоврядування та районної державної адміністрації

На сьогоднішній день в Україні і існує багаторівнева система територіального управління із сукупністю різноманітних стосунків по горизонталі і вертикалі, що утворює пірамідальну структуру.(4 с.69)
Можна стверджувати, що в Україні існує три рівні влади на чотирьох рівнях адміністративного – територіального устрою.
Первинний рівень – рівень населених пунктів, де місцевою владою є місцеве самоврядування, представлене органами, які формуються територіальною громадою і є автономною від державної виконавчої влади під час здійснення власних повноважень.
Другий рівень – рівень районів та областей, на якому реальна місцева влада представлена районними та обласними державними адміністраціями. Поряд з державною виконавчою владою на цьому рівні існують обласні і районні ради які не мають власних виконавчих органів і вирішують координуючі, представницькі, соціально-економічні та бюджетні функції.
Третій рівень – це загальноукраїнський рівень з системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади.
Таким чином, Конституція України закріпила на місцевому рівні дві системи влади: місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях, районах, містах Києві та Севастополі, і місцеве самоврядування, як публічну владу територіальних громад сіл, селищ, міст. Тому чільне місце при закріпленні конституційних положень територіальної організації влади відведене проблемам взаємовідносин місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Ст. 119 Конституції покладає на місцеві органи виконавчої влади обов’язок взаємодії з органами місцевого самоврядування та реалізація делегованих ними повноважень.
У повсякденній практиці намітились основні напрями роботи. Це насамперед неухильне втілення в життя економічних реформ з урахуванням сучасних реалій, цілеспрямоване розв’язання найгостріших проблем району, поліпшення роботи промисловості, особливо забезпечення її лісосировинними ресурсами, агропромислового комплексу і переробних галузей, продуктивного використання полонин, розробка та реалізація ефективної програми соціального захисту громадян, підвищення ролі місцевих органів виконавчої влади і самоврядування у вирішенні нагальних проблем життєзабезпечення населення.
Результати роботи показують, що в сучасних умовах тільки узгоджена робота дозволяє змінити ситуацію на краще. Вироблення спільних підходів, координація дій з найбільш складних проблем економічної та соціальної сфери, вирішення питань що виникають між районною радою, райдержадміністрацією, територіальними громадами сіл і селища, місцевими радами – така форма роботи визначена пріоритетною.
Прикладом продуктивності співробітництва рад і адміністрації є вирішення питання щодо управління майном, яке є загальною власністю територіальних громад району. У відповідності з рішенням районної ради ці повноваження делеговані райдержадміністрації.
Серед пріоритетних напрямів взаємодії органів місцевого самоврядування та Верховинської районної державної адміністрації вирізняються питання формування місцевих бюджетів та наповнення їх дохідної частини. Органи виконавчої влади забезпечують виконання районного бюджету, районна заслуховує звіт про виконання районного бюджету та затверджує його.
Значну частину повноважень районна державна адміністрація та органи місцевого самоврядування реалізовують при здійснені соціальної та культурної політики. Їхні дії спрямовані насамперед на забезпечення нормального функціонування районної системи освіти, охорони здоров’я, здійснення заходів щодо соціального захисту громадян, сприяння зайнятості проведення молодіжної політики. Управління в цій сфері здійснюється шляхом розробки, прийняття, виконання та контролю за виконанням відповідних програм соціального та економічного розвитку. Райдержадміністрація розробляє відповідні програми і забезпечує їх виконання, а районна рада приймає ці програми та здійснює контроль за їх виконанням.
Добрим прикладом взаємодії райдержадміністрації та органів місцевого самоврядування району стала робота по підготовці, організації та проведенню 10 –го міжнародного Гуцульського фестивалю.
Позитивним моментом є також те, що голова районної ради членом колегії при голові райдержадміністрації.
На рівні району місцеве управління здійснюється шляхом поєднання та координації повноваження органів місцевого самоврядування та районної держадміністрації. Місцева влада має достатньо засобів і компетенції для проведення власної політики. Одночасно вона проводить ряд рішень прийнятих на державному рівні. Державна адміністрація зберігає контрольні повноваження а виконання державної політики місцевою владою дає змогу повніше врахувати місцеву специфіку.

Розділ 3. Шляхи підвищення ролі органів влади району у вирішенні проблем енергетичного забезпечення Верховинського району та використання відходів лісопереробної промисловості.

3.1 Актуальні проблеми енергетичного забезпечення Верховинського району.

Одне з головних завдань сучасного етапу розвитку кожної країни є раціональне й економне використання енергії. Для нашої країни ця проблема особливо важлива, оскільки Україна переживає значні економічні труднощі з енергозабезпеченням. Вона імпортує близько половини енергоносіїв, які споживає. Тобто, Україна закуповує нафту, газ і навіть вугілля для забезпечення енерговитратних виробництв.
Аналіз світового досвіду вирішення проблем енергетичного забезпечення промислово-господарського комплексу показує, що деревина є одним із найбільш вагомих і економних джерел відновлюваної енергії. Крім того, біомаса дерев — не тільки відновлюване джерело енергії. Якщо її вирощувати та вирубати на підтримуваній основі, то це може вирішити цілу низку проблем, що стоять перед світом, включаючи зменшення викидів парникових газів, підтримку розвитку сільської місцевості, забезпечення нових робочих місць.
Деревина як енергоносій має гарантовані з високою ймовірністю властивості по виробництву енергії у відповідності з потребами. Тому частка використання деревини для одержання енергії становить у відсотках від обсягу вивезеної деревини в Данії — 60%, Франції — 56%, Норвегії — 28%, Швеції — 29%, Швейцарії — 56%. В середньому ця величина по країнах Європи дорівнює 39 %, а в США — 46 %. Частка енергії з деревини в загальному енергопостачанні в країнах Європи — 4%, у США — 5 %. В Австрії із деревини одержують 14% всієї використовуваної енергії, Португалії-15 %, Швеції — 16%, у колишньому СРСР — тільки 0,8 %. В Україні цей показник ще нижчий (5, с8). Склалася чітка світова тенденція розширення енергетичного використання біомаси дерев. І на даний час світові обсяги споживання енергії із деревини еквівалентні споживаній гідроелектроенергії.
Значне споживання деревини для одержання енергії характерне не тільки для країн, які розвиваються, а й для багатьох промислове розвинутих. Так, у США за останні двадцять років споживання дров зросло більш ніж у 5 разів. У країні діє закон, який зобов’язує підприємства одержувати по заохочувальних тарифах електроенергію, що виробляється із відновлюваних джерел енергії.
В ряді країн світу розроблено спеціальні науково-дослідні програми, які можна об’єднати під назвою “Деревина й енергетика”. Серед них слід відмітити канадську “Програма використання відновлюваних джерел енергії в лісовій промисловості”, суть якої полягає в державній фінансовій підтримці в сфері закупівлі, встановлення обладнання та організації системи постачання споживачів біомасою дерев. Програмою, на яку затрачено 196 млн. доларів, передбачено заміну викопних енергоносіїв біомасою по енергетичній цінності еквівалентній 3 млн. тонн нафти на рік. Внаслідок реалізації цієї програми лісова промисловість Канади на початку третього тисячоліття зможе забезпечити 10% потреби Канади в енергії.
Передові країни Європи серйозно ставляться до енергії біомаси дерев. У більшості цих країн створено і функціонують товариства “Біомаса”, які проводять дослідження, пропагують та організовують широке застосування устаткування і технологій одержання енергії із біомаси різноманітного походження. І це дає позитивні результати.
В Україні, де заготовляється біля 15 млн. м3 деревини, утворюється значна кількість відходів, які орієнтовно займають 12 % обсягу лісозаготівель, 35 % — від обсягів переробки при лісопилянні, 31 % — при виробництві тари, віконних і дверних блоків, 54 % — при виробництві меблів. Крім того, наявні обсяги неліквідної деревини, яка утворюється при рубках догляду за лісом. Наведені величини не враховують кору дерев, яка в середньому становить 10 % деревної маси. Обсяги використання деревних відходів тепер, коли простоюють заводи по виробництву деревних плит, незначні. В більшості випадків лісосічні рештки залишаються на лісосіках, а м’які та кускові деревинні відходи вивозяться на звалище.
Ліси України – це її національне багатство і за своїм призначенням виконують переважно екологічні (водоохоронні, санітарно-гігієнічні, захисні, рекреаційні) функції і мають обмежене експлуатаційне значення.
Державний Комітет лісового господарство (Держкомлісгосп) — відповідає за відновлення і підвищення продуктивності лісів, їх охорону та захист, організацію використання лісових ресурсів з метою задоволення потреб суспільства.
Розробка та реалізація власної лісової політики України базується на врахуванні реального лісозабезпечення країни та головних змін в економіці, та має за мету забезпечення рівноваги між охороною лісових екосистем і постійним, але невиснажливим, багатоцільовим лісокористуванням. Виходячи з реалій, що склалися після 1991 року, Держкомлісгосп розробив і у 1994 році Верховна Рада прийняла Лісовий кодекс України. У кодексі законодавче закріплено, що на даному історичному етапі усі ліси знаходяться у власності держави. Це пояснюється, у першу чергу, тривалістю вирощування лісів, переважанням їх екологічного значення над сировинним, необхідністю збереження та планового нарощування лісових багатств в інтересах не лише сьогоднішнього, але й майбутніх поколінь, а також недостатньою правовою базою та й неприйнятною для суспільства існуючою культурою лісокористування.
Ліси вкривають лише 15,6% території України, тобто вона є малолісною і лісодефіцитною країною. Загальна площа земель лісового фонду складає 10,8 мільйонів гектарів, з них 9,4 мільйонів гектарів вкрито лісовою рослинністю.
Загальний запас деревини лісів України оцінюється в 1,7 мільярда м3. Ліси розташовані дуже нерівномірно по території країни. Найбільші лісові масиви сконцентровані на півночі – в Поліссі та в Українських Карпатах. Середній приріст деревини в лісах Держкомлісгоспу на 1 гектар складає 4,0 м та коливається від 5,0 м в Карпатах до 2,5 м3 у сповій зоні. На одного жителя країни припадає всього 0,18 гектара лісів і 33 м3 загального запасу деревини.
Хвойні насадження займають 42% загальної площі, в т.ч. сосна – 33%. Твердолистяні насадження становлять 43%, в т.ч. дуб і бук -32%.Щорічно в Україні заготовляється біля 13 мільйонів м3 деревини, в т.ч. від рубок головного користування – 45%, з них лісоматеріалів круглих – 70%. Обсяги цих лісозаготовок недостатні для задоволення потреб України у деревині, які складають 35-40 мільйонів м3 на рік . При цьому для виробництва теплової енергії, опалювання продавалося 2 мільйонів м3 дров та відходів.
Лісове господарство та деревообробна промисловість можуть стати постачальниками енергетичних ресурсів в значних обсягах. Згідно з проведеними дослідженнями ресурси паливної деревини в Україні оцінюються як 0,6-1, 32 млн. т у.п. на рік, а в деяких дослідженнях до 2,6 млн. т у.п.. Дрова використовуються головним чином в побутовому секторі. В незначних обсягах відходи деревообробки використовуються в промисловості. У ряді випадків спалювання дров і деревних відходів здійснюється купчастим методом, що не забезпечує ефективного згоряння літких речовин. Це обумовлює викиди шкідливих речовин в атмосферу і низьку енергетичну ефективність.
Зменшення обсягів відходів деревини, їх відокремлення, рекуперація та обробка для енергетичних або неенергетичних потреб дозволяє вирішити цілу низку проблем в галузі виробництва енергії, зменшення твердих відходів на звалищах та охорони навколишнього середовища. Зусилля у цих напрямках можуть привести до:
• зменшення кількості деревних відходів та площі їх розміщення;
• зменшення вартості перевезень та завантаження/розвантаження для компаній, у яких утворюються деревні відходи;
• подовження строку служби існуючих звалищ та інших місць захоронення твердих відходів і зменшення потреби у пошуку нових місць для звалищ та встановлення відповідного устаткування;
• зниження відкритого згоряння і відповідних неконтрольованих викидів у повітря;
• полегшення виконання економічних та регулятивних аспектів, які приводили до незаконного вибракування відходів деревини;
• створення нового джерела матеріалу, який може використовуватися як сировина на існуючих або нових енергоблоків, що працюють на деревних відходах, в промисловості, бізнесі та громадських будівлях;
• створення нового джерела, який може використовуватися як сировина для виробничих процесів;
• виробництва нових деревної продукції, яка, в свою чергу, може створити нові робочі місця.
Коли зростають обсяги обробки та використання деревних відходів зростає, виникає ціла низка проблем та обмежень:
• достроковий вихід на ринок технологічного обладнання до того, як склалися адекватні ринкові оцінки для усіх типів, обсягів та надійності джерел деревних відходів;
• невідповідний обсяг інвестицій в устаткування для обробки та сортування деревних відходів в зв’язку з відсутністю точних оцінок вартості та зисків;
• неповна ідентифікація потенційного ринку для кінцевої продукції;
• обмежений вибір для потрібного нового обладнання в зв’язку з відсутністю точних технічних даних про експлуатацію існуючого обладнання.
У районі використовуються три види рубок лісу: головне користування, проміжне користування та санітарні рубки. Три головні місця лісозаготівлі у Верховині розташовані на відстанях 22, ЗО та 56 км від районного центру. Щорічний обсяг лісозаготівлі складає 120000 м3. У відповідності з існуючими нормативами 15% деревини залишається на місцях лісозаготівлі. Інша деревина надходить до лісопилок. Районна влада прийняла рішення про заборону експорту деревини за межі регіону. Однією з головних екологічних проблем у Верховинському регіоні є великі обсяги деревних відходів від деревообробної промисловості, яка має застаріле обладнання( Додаток № 8).На території району є 63 лісопилки, які переробляють усю місцеву деревину. Приблизні оцінки відходів деревини складають 30%. Ця величина досить значна в зв’язку з застарілим обладнанням.
Головними споживачами тепла та гарячої води в регіоні є громадські будівлі -школи, дошкільні заходи, готелі тощо. Головним видом палива для виробництва теплової енергії є вугілля (1200 т на рік). Вартість 1 т вугілля складає 200 грн. та додатково 130 грн. за транспортування від найближчої залізничної станції (ЗО км). Окрім того на опалення у регіоні щорічно використовується 1896518 кВт.год електроенергії (тобто 371 тис. грн.). Головним типом котлів, які використовують електроенергію для опалення (8 у найбільш значних споживачів) – це котел ППЗ-100 потужністю 100 кВт, Опалювальний сезон триває 7-8 місяців.
Деревні відходи викидаються на береги річок і там розкладаються, що призводить до викидів метану.( Додаток № 9) Така ситуація є загрозливою для оточуючого середовища. Лісистість Верховинського регіону складає 72%, і річні обсяги лісозаготівлі сягають близько 120 тис. м3 і мають значний потенціал для зростання.
Іншою важливою екологічною проблемою у галузі теплопостачання та постачання гарячої води у Верховині, як і в інших малих населених пунктах в Карпатському регіоні, є практична відсутність постачання природного газу. Головний тип палива для теплопостачання – вугілля, спалювання якого є вкрай неефективним і загрожує оточуючому середовищу, особливо у напрямку глобального потепління. Крім того, в зв’язку з місцем розташування та кліматичними умовами у Верховині забезпечення вугіллям не є стабільним. Використання біомаси може мати визначне значення для цілей теплопостачання, граючи при цьому виключну роль для охорони навколишнього середовища.
Потреба в паливі для цілей теплопостачання і гарячого водопостачання комунальної власності складає 1200 тонн вугілля на рік. Недолік у постачанні вугілля покривається за рахунок спалювання дров, в основному цінної ділової деревини, тобто букової деревини.

3.2 Економічно – правові передумови регулювання використання деревини як енергоносія у Верховинському районі
Важливим резервом заощадження дефіцитних лісосировинних і паливноенергетичних ресурсів у Верховині є максимальне використання деревних відходів. Відходами прийнято називати всю сукупність залишків і продуктів переробки вихідної сировини і матеріалів, що утворюються в сфері виробництва і споживання.
На підприємствах Верховинського району деревні відходи утворюються під час ведення рубок головного і проміжного користування, лісопиляння і деревообробки. Розрахунок ресурсів деревних відходів лісового господарства виконаний виходячи з обсягів лісозаготівель, рубок проміжного користування, лісопиляння і деревообробки. При цьому визначалися ресурси кожного виду деревних відходів по виробництвах, у яких вони утворюються.
Як нормативну базу визначення розрахункових обсягів утворення відходів прийняті “Методические указания й нормативи Внипизилеспррма” (1988 р.). Відходи рубок головного користування визначалися виходячи з обсягів вивозу деревини. Враховувалися тільки ліквідні відходи, що придатні для використання.
При виробництві окремих видів продукції деревообробки технологічний процес складається з декількох етапів переробки вихідної деревної сировини. У цьому випадку відходи розраховувалися по кожній технологічній операції і були просумованьї.
Розрахункові ресурси ліквідних деревних відходів по лісовому господарству Верховини на період 2000 року наведені в Табл. 3.1. Загальний обсяг відходів, що утворюються, складає 71,5 тис. м3 у рік, при цьому при лісозаготівлях утвориться 40,5 тис. м3, при лісопилянні і деревообробці – 34 тис. м3 кускових відходів і м’яких відходів.
Переробка ділової деревини та утворення відходів за 1999 – 2001 роки та прогноз на 2002 рік подано в додатку № 10.
Табл. 3.1 Розраховані ресурси ліквідних відходів від ведення лісового господарства
Категорія Додаткова інформація Обсяги відходів
Від рубок головного користування Розрахункова лісосіка 45 Тис. м – 30% відходів 13,5 тис. м3
Від рубок, пов’язанних з веденням лісового господарства Розрахункова лісосіка 60 тис. м3 – 40% відходів 24,0 тис. м3
Від лісопилення Враховуючи обрізки, тріски тощо 34 тис. м3
Всього по Верховинському району 71,5 тис. м3

Найбільша кількість відходів утворюється на підприємствах, список яких наведений у Табл. 3.2.

Табл.3. 2. Обсяги деревних відходів на найбільших підприємствах Верховини

Назва підприємства Обсяг відходів, м3 на день
СУЧП ТзОВ “Крона” 15-20
Верховинський держлісгосп 15-20
“Карпатська лісова компанія” 15-20
Верховинский районний лісгосп 10-15
ВАТ “Сільгоспхімія” 10
Лісопилка с. Яблунів 10

Основними шляхами застосування деревних відходів є їх використання як палива для теплопостачання і для постачання гарячої води громадських будівель Верховинського району.
Виробництво технологічної тріски також є пріоритетним у зв’язку з необхідністю забезпечення роботи інших галузей промисловості. Але в зв’язку з неритмічністю роботи підприємств – споживачів тріски, їх відмовою від купівлі партій тріски, що не відповідають визначеним технологічним вимогам, підприємства лісового господарства можуть використовувати альтернативний напрямок використання залишків технологічної тріски – на паливні потреби.
Відходи, призначені для використання як паливо для власних потреб лісової галузі, можуть розглядатися як ресурси частково доступні для сторонніх споживачів, оскільки самі підприємства лісового господарства здебільшого не мають відповідного устаткування для їхнього спалювання.
Слід зазначити, що в лісовому господарстві відходи переробляються на місцях їхнього утворення (лісосіка, нижній склад, цех) і тому витрати на їхню заготівлю і транспортування до місць переробки окремо не враховуються. Витрати на транспорт відносять на собівартість виробництва основної продукції. Середня собівартість відходів у лісовому господарстві України складає близько12 грн. за м (у 2001 році це відповідало $ 2,1).
Особливість наведеної вище оцінки ресурсів відходів полягає у тому, що вона враховує наявні в районі технічні можливості та існуючі напрямки використання відходів. Оскільки використання тріски як палива в районі не має поширення, то і спеціальна заготівля відходів під час лісогосподарських робіт з метою виробництва паливної тріски не розглядалася. У зв’язку з цим відходи, що додатково могли б бути використані на паливні потреби, не враховані існуючою методикою і нормативами розрахунків.
Станом на поточний момент Україна має певну законодавчу та нормативно-правову базу для забезпечення діяльності, пов’язаної із виконанням зобов’язань за Рамковою конвенцією 00Н про зміну клімату.
Основою є “Закон України про ратифікацію Рамкової конвенції 00Н про зміну клімату”, прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 1996 р.
Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 1994 р.№ 474 “Про впорядкування участі міністерств і відомств у діяльності міжнародних організацій, членом яких є Україна” центральними органами виконавчої влади, відповідальними за виконання міжнародних конвенцій та угод у галузі охорони навколишнього природного середовища призначені Міністерство охорони навколишнього природного середовища та Державний комітет України по гідрометеорології. Указом Президента України від 29 травня 2000 року № 724/2000 встановлено, що Міністерство екології та природних ресурсів України є правонаступником цих двох, а також декількох інших урядових органів. Крім того, через Міністра екології та природних ресурсів України Кабінет Міністрів України спрямовує і координує Державного комітету лісового господарства України. Цим же Указом Президента затверджено Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України.
Зазначений документ передбачає, зокрема, здійснення Міністерством:
• заходів щодо імплементації в національне законодавство норм відповідних міжнародно-правових актів екологічного характеру, стороною яких є Україна;
• міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього природнього середовища, раціонального використання природних ресурсів;
• координації діяльності центральних органів виконавчої влади з метою забезпечення виконання зобов’язань, що випливають з участі України в міжнародних організаціях та міжнародних договорах з питань, що належать до повноважень Міністерства.
Враховуючи, що виконання зобов’язань відповідно до Рамкової конвенції 00Н про зміну клімату вимагає скоординованої діяльності у різних секторах економіки, а участь у Кіотському протоколі вимагає створення інституційних передумов, Постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1999 р. № 583 було створено Міжвідомчу комісію із забезпечення виконання Рамкової конвенції 00Н про зміну клімату та затверджено Положення про неї.
Згідно з Положенням Комісія відповідає за розробку і впровадження національної стратегії та національного плану дій з виконання зобов’язань України відповідно до Рамкової конвенції 00Н про зміну клімату та Кіотського Протоколу, розробку пропозицій щодо впровадження передбачених Кіотським протоколом механізмів виконання зобов’язань, здійснення контролю за реалізацією плану заходів щодо пом’якшення впливу на зміну клімату шляхом вирішення проблеми антропогенних викидів з джерел та адсорбції поглиначами усіх парникових газів, які не регулюються Монреальським протоколом.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 серпня 2000 р. № 1262 було затверджено новий склад Міжвідомчої комісії, яку очолив Віце-прем’єр-міністр України. До складу Комісії ввійшли посадові особи на рівні заступників міністрів, уповноважені приймати рішення щодо політики із зміни клімату у різних секторах економіки.
Таким чином, існують певні правові основи для прийняття рішень на урядовому рівні щодо заходів із пом’якшення антропогенного впливу на зміну клімату.
Ще до ратифікації Україною Рамкової Конвенції 00Н про зміну клімату у 1992 р. Верховна Рада прийняла Закон України “Про охорону атмосферного повітря”, який містить положення щодо регулювання діяльності, що впливає на погоду і клімат, де вказано, що “Підприємства, установи і організації, відповідно до міжнародних угод, зобов’язані скорочувати викиди діоксиду вуглецю та інших речовин, накопичення яких в атмосферному повітрі може привести до негативних змін клімату”. В умовах складного періоду структурної перебудови економіки є труднощі із розробкою та впровадженням правових механізмів реалізації статей цього Закону, які стосуються парникових газів. Це пов’язано з тим, що ще не вирішені питання нормування викидів, статистичної звітності методологічного забезпечення.
У 1994 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про енергозбереження”, який декларує економічне стимулювання енергозберігаючих заходів і запровадження штрафів за надмірне використання електроенергії. Задекларовані податкові та інші пільги за підтримку енергозберігаючих ініціатив. Проте, зазначені економічні механізми суперечать діючим законам України “Про оподаткування” та “Про податки з підприємств”.
Кабінетом Міністрів України затверджено також низку програм, які створюють певні передумови і стимули для діяльності з питань зміни клімату. Це, перш за все, Комплексна державна програма енергозбереження, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 5 лютого 1997 р. №148, Програма державної підтримки розвитку нетрадиційних та відновлювальних джерел енергії та малої гідро- і теплоенергетики, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1997 р. №1505, Кліматична програма України, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. №650.
Більша частина заходів, передбачених у вищезгаданих програмах, тісно пов’язана із діяльністю з питань зміни клімату і створює для неї певні правові засади.
Іншим аспектом реалізації проекту є правове забезпечення поводження з відходами.
Першим кроком у розв’язанні проблеми відходів виробництва і споживання була Постанова Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 668. У загальних положеннях Програми зазначається, що відходи виробництва і споживання можуть відігравати значну роль у забезпеченні промисловості сировиною, замінюючи первинні ресурси (рудні концентрати, природні нерудні матеріали, паливо, деревину тощо).
Відходи займають площу близько 160 тис. гектарів. Вони є одним з найбільш вагомих факторів забруднення довкілля і негативного впливу фактично на всі його компоненти. Витрати на складування і захоронення відходів становлять майже 20 відсотків вартості продукції. Тому, одним з основних завдань Програми є виявлення та впровадження ефективних виробничих проектів переробки та утилізації відходів.
На жаль, серед виробничих заходів Програми відсутня діяльність щодо утилізації відходів лісозаготівлі та деревообробки, проте передбачено розроблення, вдосконалення і впровадження відповідної правової бази поводження з відходами.
На поточний момент правові, організаційні та економічні засади діяльності, пов’язаної із запобіганням або зменшенням обсягів утворення відходів, їх збиранням, перевезенням, зберіганням, обробленням, утилізацією та видаленням, знешкодженням та захороненням, а також з відверненням негативного впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров’я людини на території України визначаються Законом України “Про відходи”(від 5 березня 1998 р. № 187/98).
Відповідно до Статті 20 цього Закону до повноважень місцевих державних адміністрацій у сфері поводження з відходами належить, зокрема,
• координація та сприяння підприємницької діяльності у сфері поводження з відходами;
• здійснення контролю за використанням відходів з урахуванням їх ресурсної цінності та вимог безпеки для здоров’я людей і навколишнього природнього середовища;
• організація та сприяння створенню спеціалізованих підприємств усіх форм власності для збирання, оброблення, утилізації та видалення відходів, а також для виготовлення, монтажу та сервісного обслуговування відповідного устаткування;
• залучення та об’єднання на договірних засадах коштів підприємств, установ, організацій та громадян, місцевого бюджету і позабюджетних фондів для фінансування будівництва нових, розширення та реконструкції діючих об’єктів поводження з відходами, а також для вивчення можливості утилізації відходів, їх маркетингу тощо;
• складання і ведення реєстру об’єктів утворення, оброблення та утилізації відходів і реєстру місць видалення відходів;
• організація ведення обліку утворення, оброблення, знешкодження, утилізації та видалення відходів, їх паспортизації;
• видача дозволів (ліцензій) на право ведення діяльності, пов’язаної із збиранням, заготівлею та обробленням окремих видів ресурсно-цінних відходів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.
У розділі Закону “Економічне забезпечення заходів щодо утилізації відходів і зменшення обсягів їх утворення”, задекларовані можливості:
• надання суб’єктам підприємницької діяльності, які утилізують, зменшують обсяги утворення відходів та впроваджують у виробництво маловідходні технології, відповідно до законодавства податкових, кредитних та інших пільг;
• перегляду переліку відходів, щодо яких з урахуванням державних інтересів повинен установлюватися спеціальний режим стимулювання їх збирання, заготівлі та використання;
• залишати частину коштів від платежів за розміщення відходів на фінансування заходів щодо утилізації відходів та зменшення обсягів їх утворення відповідно до обгрунтованих інвестиційних проектів та програм.
З метою стимулювання заходів щодо утилізації відходів та зменшення обсягів їх утворення суб’єктам господарської діяльності, які утилізують відходи в процесі виробництва продукції, здійснюють їх збирання і заготівлю, а також організують виробництво устаткування для утилізації відходів, можуть надаватися відповідно до законодавства України:
• пільги щодо оподаткування прибутку від реалізації продукції, виготовленої з використанням відходів;
• пріоритетне державне кредитування;
• спеціальні державні субсидії на зменшення відсотків за банківські кредити, пов’язані з інвестиціями, що спрямовуються на утилізацію відходів і виготовлення відповідного устаткування;
• дотації з фондів охорони навколишнього природнього середовища та інших джерел.
Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть визначати у межах своїх повноважень додаткові заходи, пов’язані із стимулюванням утилізації відходів.
У зв’язку з прийняттям Закону України “Про відходи” Верховною Радою України у 1999 р. були внесені зміни до деяких законодавчих актів України. У Законі України “Про охорону навколишнього природнього середовища” статтю 55 викласти в такій редакції: “Суб’єкти права власності н відходи повинні вживати ефективних заходів для зменшення обсягів утворення відходів, а також для їх утилізації, знешкодження або розміщення”.
Запровадження положень Закону потребує додаткових правових документів, зокрема, щодо механізмів надання податкових, кредитних та інших пільг. Проте у вже діючих законах чітко визначені основні принципи державної політики у сфері поводження з відходами, які стосуються сприяння максимально можливій утилізації відходів шляхом прямого повторного чи альтернативного використання ресурсно-цінних відходів; здійснення комплексу науково-технічних та маркетингових досліджень для виявлення і визначення ресурсної цінності відходів з метою їх ефективного використання; обов’язковий облік відходів на основі їх класифікації та паспортизації.
Таким чином, прогалини в діючій правовій базі не є суттєвим бар’єром для розробки і реалізації проекту, який, з одного боку, сприяє пом’якшенню антропогенного впливу на зміну клімату, і, з іншого боку, відповідає напрямку державної політики щодо сприяння максимально можливій утилізації відходів.
В багатьох країнах виробляється спеціальне обладнання для підготовки деревного палива та соломи до спалювання, деревного палива у вигляді полін, тріски, обпилювань, брикетів, гранул. Ведучими у виробництві такого обладнання є Данія, Австрія, Фінляндія, Німеччина та інші країни. Подібне устаткування розроблене і може вироблятися в Україні.
Процес ініціювання бізнесової діяльності з обробки відходів деревини може бути організований у одинадцять етапів.
Етап 1 – Визначити локальні потреби у деревині.
Етап 2 – Оцінити наявність та визначити джерела деревних відходів. Етап 3 – Визначити типи відходів та плату за вантажні перевезення.
Етап 4 – Визначити місця утворення відходів.
Етап 5- Дослідити екологічне нормативно-правове регулювання і прцес узгодження.
Етап 6- Ідентифікувати устаткування для обробки, транспортування та складування деревних відходів.
Етап 7- Ідентифікувати устаткування для спалювання деревних відходів.
Етап 8- Завершити техніко-економічне обґрунтування.
Етап 9- Отримати дозвіл від органів, що відповідають за охорону навколишнього середовища.
Етап 10- Закупити обладнання.
Етап 11- Завершити встановлення обладнання, підготовку штату, розпочати роботу.
Рекомендується проводити діяльність у послідовності, визначеній вище. Це дозволить виконати першими більш пріоритетні завдання, знизити фінансовий ризик, зберегти як гроші, так і час.

Розділ 4 Діяльність органів влади у вирішенні проблем підвищення ефективності використання туристично-рекреаційного потенціалу району

4.1 Історичні передумови та загальні тенденції розвитку туристичної галузі у Верховинському районі
Туристична галузь набуває дедалі більшого значення для розвитку економіки та соціальної сфери в Україні, стрімко інтегрується у світову туристичну індустрію. Пріоритетний напрям розвитку в’їзного та внутрішнього туризму є важливим чинником підвищення якості життя в Україні, утворення додаткових робочих місць, поповнення валютних запасів держави та підвищення її авторитету на міжнародній арені.
Розвиток туризму в Україні істотно впливає на такі сектори економіки, як транспорт, торгівля, зв’язок, будівництво, сільське господарство, виробництво товарів широкого вжитку, і є одним з найбільш перспективних напрямів структурної перебудови економіки. У свою чергу важливими факторами розвитку туристичної галузі є природно-рекреаційний та історико-культурний потенціал країни.
Чисельність працівників туристичної галузі в Україні у 2000 році становила 113.3 тис. осіб. У зв’язку з тимчасовою зайнятістю протягом активного туристичного сезону, а також наданням туристичних послуг підприємствами інших галузей економіки забезпечується зайнятість 1,86 млн. осіб.
Нині в Україні налічується понад 4,5 тис, закладів для розміщення туристів і відпочиваючих на 620 тис. місць. У модернізацію старих і будівництво нових закладів вітчизняними та іноземними інвесторами у 2001 році вкладено більш як 378 млн. гривень.
Останнім часом щороку збільшується консолідований обсяг туристичних послуг. В 2001 році цей показник перевищив 3,2 млрд. гривень.
Показники відвідування туристами Верховинського району за 1999-2001 роки та прогноз на 2002 рік подано в додатку № 11
Водночас подальший розвиток туризму гальмується:
– відсутністю цілісної системи державного управління туризмом у регіонах;
– підпорядкованістю закладів розміщення туристів, санаторно-курортних; оздоровчих та рекреаційних закладів, які надають туристичні послуги, різним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади;
– нечітким визначенням у законодавстві належності підприємств готельного господарства до підприємств, які надають туристичні послуги;
– недосконалістю нормативно-правової бази;
– недостатністю методичної, організаційної, інформаційної та матсрі.ільної підтримки суб’єктів підприємництва туристичної галузі з боку держави;
– повільними темпами зростання обсягів інвестицій у розвиток матеріальної бази туризму;
– відсутністю відповідних об’єктів для розвитку туристичної діяльності в сільській місцевості;
– невідповідністю переважної більшості туристичних закладів міжнародним стандартам;
– тенденцією скорочення кількості підприємств готельного господарства;
– незадовільним стан туристичної, сервісної та інформаційної інфраструктури в зонах автомобільних доріг та міжнародних транспортних коридорів;
– незбалансованістю соціальної та економічної ефективності використання рекреаційних ресурсів та необхідністю їх збереження;
– недосконалістю туристичної інфраструктури, неефективністю використання рекреаційних ресурсів;
– відсутністю інноваційних проектів та наукових досліджень з питань розвитку перспективних видів туризму;
– недосконалістю статистики з питань туризму;
– недостатньою забезпеченістю туристичної галузі висококваліфікованими спеціалістами;
– недостатністю державної підтримки та комплексного підходу до рекламування національного туристичного продукту на внутрішньому та міжнародному ринку туристичних послуг;
– недостатністю рівня розвитку інформаційної інфраструктури;
– недосконалістю бази даних стосовно об’єктів туристичної сфери. (6 с12)
“Програма розвитку мінерально-сировинних, енергетичних ресурсів та рекреаційного потенціалу до 2005 року”,прийнята Верховинською районною радою 25 січня 1999 року, покликана стимулювати ефективне використання наявних рекреаційних ресурсів, підвищити рівень міжгалузевого співробітництва, стимулювати розвиток ринкових відносин у туристичній сфері, визначити перспективи подальшого розвитку туризму на основі аналізу його сучасного стану.
Програмою передбачається здійснення комплексу заходів щодо удосконалення системи управління туристичною галуззю, розроблення відповідних нормативно-правових актів, нагромадження на підприємствах туристичної галузі необхідних для здійснення структурних перетворень матеріальних і фінансових ресурсів, зміцнення існуючої матеріальної бази, удосконалення системи статистики у цій галузі, створення умов для реалізації інвестиційних проектів. Крім того, під час виконання Програми проводитиметься робота із залучення коштів іноземних і вітчизняних інвесторів для розвитку туристичної інфраструктури, задоволення потреб галузі у висококваліфікованих кадрах, нарощування обсягів надання туристичних послуг за рахунок розширення в’їзного та внутрішнього туризму, здійснення заходів державної підтримки рекламно-інформаційної діяльності, розроблення інноваційних проектів і проведення наукових досліджень з питань туризму.
Водночас виконання заходів передбачених Програмою гальмується:
-повільними темпами зростання обсягів інвестицій у розвиток матеріальної бази туризму;
-відсутністю відповідних об’єктів для розвитку туристичної діяльності в сільській місцевості;
-невідповідністю переважної більшості туристичних закладів міжнародним стандартам;
-тенденцією скорочення кількості підприємств готельного господарства;
незадовільним стан туристичної, сервісної та інформаційної інфраструктури в зонах автомобільних доріг та міжнародних транспортних коридорів;
-незбалансованістю соціальної та економічної ефективності використання рекреаційних ресурсів та необхідністю їх збереження;
-недосконалістю туристичної інфраструктури, неефективністю використання рекреаційних ресурсів;
-відсутністю інноваційних проектів та наукових досліджень з питань розвитку перспективних видів туризму;
-недосконалістю статистики з питань туризму;
-недостатньою забезпеченістю туристичної галузі висококваліфікованими спеціалістами;
-недостатністю державної підтримки та комплексного підходу до рекламування національного туристичного продукту на внутрішньому та міжнародному ринку туристичних послуг;
-недостатністю рівня розвитку інформаційної інфраструктури;
-недосконалістю бази даних стосовно об’єктів туристичної сфери.
Ця Програма покликана стимулювати ефективне використання наявних рекреаційних ресурсів, підвищити рівень міжгалузевого співробітництва, стимулювати розвиток ринкових відносин у туристичній сфері, визначити перспективи подальшого розвитку туризму на основі аналізу його сучасного стану.
Програмою передбачається здійснення комплексу заходів щодо удосконалення системи управління туристичною галуззю, розроблення відповідних нормативно-правових актів, нагромадження на підприємствах туристичної галузі необхідних для здійснення структурних перетворень матеріальних і фінансових ресурсів, зміцнення існуючої матеріальної бази, удосконалення системи статистики у цій галузі, створення умов для реалізації інвестиційних проектів. Крім того, під час виконання Програми проводитиметься робота із залучення коштів іноземних і вітчизняних інвесторів для розвитку туристичної інфраструктури, задоволення потреб галузі у висококваліфікованих кадрах, нарощування обсягів надання туристичних послуг за рахунок розширення в’їзного та внутрішнього туризму, здійснення заходів державної підтримки рекламно-інформаційної діяльності, розроблення інноваційних проектів і проведення наукових досліджень з питань туризму.
Основною метою Програми є створення конкурентоспроможного на міжнародному ринку національного туристичного продукту, здатного максимально задовольнити туристичні потреби населення країни, забезпечення на цій основі комплексного розвитку регіонів за умови збереження екологічної рівноваги та культурної спадщини.
Основними завданнями Програми є:
– забезпечення сталого розвитку туристичної галузі та підвищення її частки в макроекономічних показниках;
– підвищення рівня життя громадян і створення додаткових робочих місць;
– збільшення частки очікуваних доходів від туристичної галузі у державному бюджеті;
– підвищення іміджу держави на міжнародному рівні. Програмою – визначаються такі напрями розвитку туризму:
– удосконалення системи управління галуззю;
– удосконалення нормативно-правової бази туристичної діяльності;
– зміцнення матеріальної бази туризму;
– розширення міжнародної співпраці у туристичній галузі;
– підвищення якості та розширення асортименту туристичних послуг;
– поліпшення транспортного обслуговування;
– підвищення ефективності використання рекреаційних ресурсів та об’єктів культурної спадщини;
– поліпшення інформаційного та рекламного забезпечення;
– провадження ефективної інноваційної діяльності та створення наукової бази туризму;
– поліпшення кадрового забезпечення.
Верховинщина має давні історичні традиції організації туристичної справи. Край ще з XIX століття став місцем відпочинку, лікування і творчості багатьох прогресивних діячів української культури. Тут побували вчені – фольклористи Ярослав Головацький ( 1867 ), Михайло Драгоманов ( 1875 ), етнографи Станіслав Віценз ,Василь Гнатюк та інші ( 7 с8 ).
В кінці XIX на початку ХХ століття в с. Жаб”є, Криворівня приїжджали кращі українські письменники І.Франко, Леся Українка , М. Коцюбинський, О. Кобилянська, О.Маковей , Г.Хоткевич ; художники М.Жук , Ф.Красницький ,
І .Труш та багато інших.
Зустрічі на Гуцульщині давали їм можливість обговорювати і вирішувати ряд актуальних питань, що стосувалися культурно – освітнього життя України. Тут народжувалися творчі задуми на подальшу працю для рідного народу. Відомий етнограф В.Гнатюк назвав Криворівню “Українськими Афінами “, де першою особою був І.Франко, який приїхав до Криворівні в 1901 році за рекомендацією В.Гнатюка. Село, де за словами письменника, “менше шуму , грому, біганини, яке напувало душу спокоєм, тихою красою “, сподобалося І.Франкові і він проводив тут свій літній відпочинок упродовж 1901 – 1914 років (8 с12). В будинку де проживав письменник відкрито літературно-меморіальний музей ( Додаток №12 ).
В 1901 році в селах Жаб”є, Криворівня та Буркут перебувала Леся Українка. В селі Буркут вона проживала в лісництві та лікувалася у водолікувальному закладі, що в той час функціонував тут. Серед чарівної природи вона не тільки лікувалася, але й багато читала, працювалв над твором “ У пущі “ і написала кілька поезій.
Михайло Коцюбинський , перебуваючи на території району в 1911 році , писав В.Гнатюкові : “ Я, у свій час, з головою пірнув у Гуцульщину, яка мене захопила. Який оригінальний край, який незвичайний казковий народ. Але книжка книжкою, треба мати живі враження, щоб щось зробити – і хочеться швидше дочекатися літа “. В селі Криворівня в 1911 році ним була написана повість “ Тіні забутих предків “.
З 1902 року по 1914 рік в селі Криворівня відпочивав перший Президент України Михайло Грушевський. Ним було придбано у поміщика Пшебиловського віллу з триморговим городом у зручному місці, недалеко від Черемошу, з чудовою панорамою на долину села Жаб”є і на Чорногірське пасмо гір. Зараз на цьому місці у 1991 році встановлено пам’ятний знак.
В період між двома світовими війнами та в післявоєнний період туристична галузь дещо занепала.
Наближеність району до державного кордону, закритість території та політика тодішнього керівництва призвели до того, що з сорокових до кінця сімдесятих років , за винятком невеликих груп, організованої роботи по прийому туристів не проводилось.
Відродження туристичної індустрії почалося з введення в експлуатацію туристичного готелю “Верховина “ в 1982 році. ( Додаток №13)
В його дво- і триповерхових корпусах одночасно може розміститися 300 туристів. До їх послуг клуб – кінозал, бібліотека, пункт прокату туристського інвентаря і спорядження , їдальня, кафе, спортивні майданчики тощо.
Неподалік від готелю знаходиться спотбаза “Черемош “. Учбово – тренувальна спортивна база “Черемош “ знаходиться в урочищі Слупійка. Два триповерхових корпуси можуть одночасно прийняти сто чоловік. Для тренувань обладнано спортивні майданчики, 400 – метровий бугильний підйомник, три лижні трампліни 20, 40 і 60 метрів. Тренуватися лижники можуть і влітку : два трампліни мають штучне покриття.
З створенням у районі в 1998 році районного осередку спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму активно почав розвиватися агротуризм.

4.2 Діяльність органів влади району у забезпеченні ефективного управління туристичною галуззю
На сучасному етапі розвиток системи управління туристичною галуззю повинен охоплювати такі питання, як удосконалення структури управління, реалізація державної політики у цій галузі шляхом координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та суб’єктів підприємництва. Важливе значення має вдосконалення державної статистики з питань туризму з урахуванням міжнародних стандартів та досвіду інших країн.
Транспортна інфраструктура є однією з основних складових частин функціонування туристичної сфери. Взаємодія транспортної та туристичної галузей допоможе кожній з них у короткі терміни вирішити більшість питань, пов’язаних з розбудовою туристичної інфраструктури за напрямками національної мережі транспортних коридорів із залученням вітчизняних та іноземних інвестицій.
Подальший розвиток конкурентоспроможного транспортного обслуговування туристичної галузі є надзвичайно важливим для досягнення наміченого збільшення обсягів надання туристичних послуг.
Туризм як вид економічної діяльності та важливий соціальний інститут має чітку орієнтацію на використання природних ресурсів та культурної спадщини. Тому важливим його напрямом є ефективне і раціональне використання природних ресурсів та об’єктів культурної спадщини з одночасним їх збереженням і відновленням, профілактика та мінімізація негативного впливу туристичної діяльності на навколишнє природне середовище. Крім того, необхідно здійснити заходи щодо визначення рекреаційного потенціалу всіх регіонів країни та визначення особливостей рекреаційних регіонів з метою створення колоритного національного туристичного продукту.
Одним з найважливіших напрямів державної політики у туристичній галузі є підвищення ефективності інформаційно-комунікаційної інфраструктури, створення позитивного образу України як туристичної держави та активізація просування національного туристичного продукту як на внутрішньому, так і на міжнародному ринку туристичних послуг завдяки організаційній та фінансовій підтримці підприємств та організацій туристичної галузі з боку центральних і місцевих органів виконавчої влади.
Становлення і розвиток інноваційної діяльності та наукове забезпечення туризму сприятиме створенню нових оригінальних туристичних продуктів, комплексному використанню та збереженню навколишнього природного середовища та культурної спадщини, патріотичному вихованню, пропаганді здорового способу життя, зміцненню міжнародного авторитету України як туристичної держави.
Розвиток туристичної сфери, що забезпечує створення нових робочих місць, особливо у регіонах з низькою зайнятістю населення, зумовлює необхідність удосконалення системи підготовки кадрів для туризму, доповнення Класифікатора професій ДКООЗ-95 професіями у цій галузі, щорічного збільшення обсягу підготовки висококваліфікованих спеціалістів відповідно до реальних потреб, розроблення та впровадження сучасних освітніх технологій.
Заходи Програми реалізуються за рахунок коштів місцевого бюджету, суб’єктів підприємництва усіх форм власності, громадських організацій, цільових кредитів банків, міжнародної технічної допомоги, інвестиційних коштів, інших джерел, не заборонених законодавством.
Фінансове забезпечення заходів щодо державної підтримки виконання Програми здійснюється в межах видатків районного бюджету, передбачених на відповідний рік.
Виконання Програми дасть змогу відновити і зміцнити існуючу матеріально-технічну базу туризму, створити якісний національний туристичний продукт, здатний максимально задовольнити потреби населення, створити передумови для залучення іноземних інвестицій, сприяти ефективному туристичному обміну та зміцненню іміджу району на міжнародній арені, підвищити якість науково-методичного та кадрового забезпечення туристичної галузі, а також забезпечить створення високоприбуткової галузі економіки, яка задовольнить потреби внутрішнього та іноземного туризму, з урахуванням природно-кліматичного, рекреаційного, соціально-економічного та історико-культурного потенціалу району.
Координацію діяльності органів виконавчої влади району пов’язаної з виконанням Програми, здійснює управління економіки райдержадміністрації, яке щороку подає районній раді звіт про стан її виконання.
Гуцульське село має багатющу історико-архітектурну спадщину, культуру, самобутній побут, самою природою даровані мальовничі ландшафти; наділене багатими лікувально-рекреаційними ресурсами. Багаті села й індивідуальним житловим фондом та добрими і працьовитими людьми. Разом з тим гострою проблемою для багатьох сіл є брак робочих місць, зростаючий надлишок робочої сили, вивільнюваної з сільськогосподарського виробництва. Враховуючи відсутність потрібних капіталовкладень на створення нових робочих місць, більше уваги варто приділяти галузям, які не потребують для свого розвитку великих коштів. До таких галузей відноситься і сільський зелений туризм, який давно практикується в Україні. Адже в селах, які мають відповідну рекреаційну базу, завжди було багато відпочиваючого міського населення. Найпопулярнішими для відпочинку є села біля морів, річок та гірські.
Існує три різновидності нинішнього сільського зеленого туризму в Україні.
По-перше, агротуризм-вид сільського зеленого туризму, як пізнавального, так і відпочинкового характеру, пов’язаний з використанням підсобних господарств населення, або земель сільськогосподарських підприємств, які тимчасово не використовуються в аграрній сфері. Цей вид може не мати обмежень в на-вантаженості на територію і регламентуванні видів розважального відпочинку.
По-друге, відпочинковий (відпочинок на селі). Базою його розвитку є капітальний житловий фонд на садибах господарів та наявні природні, рекреаційні, історико-архітектурні, культурно-побутові і інші надбання тієї чи іншої місцевості.
По-третє, це екотуризм-науково-пізнавальний вид сільського зеленого туризму, характерний для сільських місцевостей і сіл, розташованих у межах територій Національних парків, заповідних зон, природних парків тощо, де передбачено відповідні обмеження щодо навантажень на територію та регламентовано види розважального відпочинку.
Активну роботу по залученню до згаданих видів відпочинку та туризму на селі проводить всеукраїнська недержавна організація — Спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму та її регіональні і місцеві осередки в співдружності з органами місцевого самоврядування.
Головною фігурою в забезпеченні функціонування відзначених видів туризму і відпочинку є сільський господар, що приймає і обслуговує туристів і відпочиваючих. Для того, щоб здійснювати це на відповідному рівні, необхідно вчитись.
На даному етапі в Україні формується розуміння сільського зеленого туризму як специфічної форми відпочинку на селі з широкою можливістю використання природного, матеріального і культурного потенціалу певних регіонів. Центральною фігурою в організації відпочинку на селі виступає сільська родина, яка надає житло, забезпечує харчування і знайомить з особливостями сільської місцевості (Додаток №13). Таке визначення зафіксовано у підсумковому документі “круглого столу” з проблем і перспектив розвитку сільського зеленого туризму в Україні, засідання якого відбулося у грудні 1998 року в М.Переяславі-Хмельницькому. Організатор-Спілка сприння розвитку сільського зеленого туризму в Україні.
Сільський зелений туризм у більшості країн розглядається як невід’ємна складова частина комплексного соціально-економічного розвитку села та як один із способів вирішення багатьох сільських проблем.
Враховуючи те, що в умовах загальноекономічної кризи економічні і соціальні проблеми села надзвичайно загострилися, широке розповсюдження і розвиток сільського зеленого туризму в районі є особливо бажаними.
Як же може вплинути на вирішення проблем села розвиток сільського зеленого туризму? І взагалі, чи має це явище якісь перспективи в українському селі в умовах його занепаду, спричиненого кризою?
Позитивний вплив сільського зеленого туризму на вирішення соціально-економічних проблем села полягає передусім у тому, що він розширює сферу зайнятості сільського населення, особливо жінок, і дає селянам додатковий заробіток. Розширює можливості зайнятості сільського господаря не тільки у виробничій сфері але й в сфері обслуговування. При певному нагромадженні числа відпочиваючих з’являється потреба в задоволенні їх різноманітних запитів, а це, в свою чергу, стимулює розвиток сфери послуг: транспортних, зв’язку, торгівлі, служби побуту; відпочинково-розва-жальних та інших.
Особливо сприятливі умови для розвитку сільського зеленого туризму створюються на територіях національних і ландшафних парків, де існує можливість поєднати повноцінний відпочинок з пізнаванням природничого та історико-культурного потенціалу регіону. Необхідною умовою реалізації програм його розвитку є співпраця місцевих осередків та дирекцій національних та регіональних парків.
Важливим результатом розвитку сільського зеленого туризму є розширення можливостей реалізації продукції особистого підсобного господарства, причому реалізації її на місці, і не як сільськогосподарської сировини, а як готових продуктів харчування після відповідної обробки і приготування. Досвід показує, що ті сім’ї, які приймають відпочиваючих, вдосконалюють і структуру посівів на присадибних ділянках з урахуванням потреб гостей, розширюють асортимент овочевих культур, фруктових дерев, ягідників тощо; розвивають і урізноманітнюють присадибне тваринництво, заводять тепличне господарство і т.д.
Розвиток сільського зеленого туризму спонукає до покращення благоустрою сільських садиб, вулиць, в цілому сіл; стимулює розвиток соціальної інфраструктури. Звичайно, на перших порах приймання і обслуговування відпочиваючих відбувається на базі існуючого житлового фонду з використанням місцевих рекреаційних та інфраструктурних ресурсів. Але з певним надходженням коштів від цієї діяльності ті, хто нею займається, починають робити вкладення у поліпшення комунального облаштування житла, вулиць; об’єднаними зусиллями добиваються зміни на краще сфери обслуговування. А це одночасно й вагомий внесок у розвиток села.
Сільський зелений туризм справляє позитивний вплив на відродження, збереження і розвиток місцевих народних звичаїв, промислів, пам’яток історико-культурної спадщини. Проявляючи інтерес до цих надбань народної культури, жителі міст, що відпочивакпь на солі, розкривають місцевим жителям їх справжню цінність, популяризує, їх у своїх краях і таким чином допомагають їх відродженню морально, а подекуди й матеріально.
Суттєву роль відіграє розвиток сільського зеленого туризму у підвищенні культурно-освітнього рівня сільського населення. Готуючись приймати і обслуговувати відпочиваючих, члени селянських родин мимоволі змушені поповнювати свої знання з ведення домашнього господарства, гігієни і санітарії, приготування їжі тощо, а спілкування з гостями розширює їх кругозір, дає змогу зав’язати нові знайомства, завести друзів в інших населених пунктах.
Можна навести ще приклади позитивного впливу розглядуваного нами явища. В остаточному підсумку цей вплив позитивно позначається на розвитку демографічних процесів па солі, сприяє збереженню сільських населених пунктів, в тому числі й тих, що потрапили вже в категорію деградуючих.
. Щоб сільський зелений туризм в Україні та районі розвивався, необхідно формувати йою господарський механізм. Зазвичай, такий механізм має організаційний, економічний і правовий блоки. Чи має їх сучасний сільський зелений туризм?
Щодо організаційного блоку, то він на сьогодні відносно найкраще розроблений. Щонайменше, реально існує сільський зелений туризм, а значить є його учасники (суб’єкти), певні стосунки між ними. Створено Спілку сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні, ряд місцевих осередків. Є спроби “вмонтувати” певні функції державного регулювання розвитку сільського зеленого туризму в діяльність міністерств і відомств.
У формуванні організаційного блоку найактуальнішим є становлення регіональних відділень і низових осередків сільського зеленого туризму. Мусить бути якась їх критична маса для того, щоб говорити про наявність організаційної системи.
Дуже важливу роль тут можуть відіграти органи місцевого самоврядування і місцеві державні адміністрації. Адже усі проблеми, які допомагає вирішувати сільський зелений туризм це найактуальніші питання роботи згаданих органів: зайнятість і доходи населення, благоустрій сіл, сфера обслуговування. Правда, на перших порах організації зеленого туризму місцеві бюджети під нього нічого не матимуть, а подекуди знадобляться ще й додаткові витрати на облаштування місцевого господарства. Але додаткоиа зайнятість і збільшення доходів населоння-хіба цього мало? А з часом будуть І додаткові надходження до місцевих бюджетів.
Важливим завданням місцевих органів влади і самоврядування є створення сприятливого адміністративно-організаційного клімату для розвитку сільського зеленого туризму. Необхідно заохочувати, а не відлякувати від нього населення, ненав’язливе, але наполегливо формувати мережу низових (сільських) осередків Спілки.
Немало ще є й організаційної роботи на макрорівні. Тут важливо налагодити співпрацю різних органів державного управління (міністерств і відомств) для становлення сільського зеленого туризму як складової частини національної економіки. Дещо вже зроблено. Питання розвитку сільського зеленого туризму включені до проекту Національної програми розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села на період до 2010 року, до Основних напрямів розвитку туризму до 2010 року, схвалених Указом Президента України від 10 серпня 1999 року, ряду інших документів. Але цього недостатньо. Потрібно формувати спеціальну Програму розвитку цього виду діяльності, як це уже зроблено у багатьох країнах Центральної і Східної Європи.
Щодо економічного блоку механізму розвитку сільського зеленого туризму, то в ньому поки що значно менше сформованих елементів, ніж в організаційному блоці. Потребують вирішення питання про оподаткування, тарифи на житло і послуги, систему маркетингу, гарантії щодо прийому і обслуговування гостей, певні стандарти обслуговування.
На сучасному етапі діяльність органів влади району з метою стимулювання розвитку туристичної галузі вимагає узагальнення та поширення вітчизняного та зарубіжного досвіду роботи в умовах сільської та гірської місцевості , налагодженні тіснішої співпраці з громадськими організаціями , що працюють в туристичній сфері .
З метою правової підтримки галузі в районі затверджено Перспективний план розвитку туризму в районі на 2000-2010 роки ( Додаток №14), прийнято розпорядження голови райдержадміністрації № 401р від 8 липня 1999 року “Про розвиток в районі сільського зеленого туризму” ( Додаток №15) .
Робота органів влади району в цьому напрямі продовжується.

Висновки

Світовий та національний досвід місцевого управління показує що ефективне місцеве управління можливе тільки при тісній взаємодії органів місцевого самоврядування та місцевих адміністрацій при досконалій і чітко сформованій системі адміністративно-територіального устрою при обов’язковому врахуванню специфіки окремих територій.
З прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України, Законів України в цій галузі в основному створена правова та законодавча база для функціонування місцевих органів влади.
Місцева влада має достатньо засобів і компетенцій для проведення власної політики. Одночасно через неї проводиться ряд рішень прийнятих на загальнодержавному рівні.
На протязі багатовікової історії сучасна територія Верховинського району перебувала під управлінням різних держав, з різноманітними типами та системами управління. Відповідно на території району були представлені їхні місцеві органи влади.
В основному їхня діяльність спрямовувалася на задоволення потреб центру, експлуатації ресурсів території без врахування місцевих потреб, особливостей, інтересів населення району.
Недалекоглядна економічна політика радянського державного керівництва призвела до зловживання в експлуатації довкілля, інтенсивного вирубування лісів, створенні занадто енергозатратної промисловості та інфраструктури, гігантизму при будівництві споруд агропромислового призначення, закритості території, що мало негативний вплив на соціальний та економічний розвиток району.
Але із здобуттям Україною незалежності, відбуваються значні позитивні зміни в економіці та соціально-культурній сферах району, зростає довіра населення до місцевої влади.
На сьогоднішній день її зусилля спрямовані на вирішення ряду актуальних проблем соціально-економічного розвитку району.
З метою вирішення існуючих проблем в енергетичному забезпеченні народного господарства району, вирішення питань використання відходів провідної галузі району- лісопереробної промисловості і розвитку туризму, в районі прийнято та послідовно реалізується Програма розвитку мінерально – сировинних ресурсів, енергетичних ресурсів та рекреаційного потенціалу району, ряд інших рішень і розпоряджень на районному та місцевому рівнях, проводиться робота в цьому напрямку і в трудових колективах району.
При умові реалізації запланованих заходів в галузі використання відходів лісопереробної промисловості району як енергоносіїв та розвитку туристично – рекреаційного потенціалу очікується :
– збереження існуючих та створення 400-600 нових робочих місць;
– збільшення частки власних доходів у районному бюджеті на 10 – 15 % ;
– відновлення та зміцнення існуючої матеріально – технічної бази лісопереробної промисловості та туризму ;
– зменшення техногенного навантаження на екосистему району ;
– збільшення відсотку власного енергозбереження ;
– зниження видатків районного бюджету на закупівлю енергоносіїв на 40 – 50% ;
– покращення зовнішнього вигляду населених пунктів,виробничих зон та ландшафтів району ;
– зміцнення іміджу району на загальнонаціональному та міжнародному рівнях.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України.- Київ- 1997 – с.77.
2. Кугутяк М.І. Історія Галичини .- Івано-Франківськ – 1993 – с.198.
3. Пониполяк П.М. Верховинський район : в цифрах і фактах. – Івано-Франківськ – 1999 – с.54.
4. Бармак М.В. Основи правознавства.- Тернопіль – 1999 – с.243.
5. Ласкаревський В.І. Мащенко С.М. Визначення та оцінка заходів використання деревної біомаси як альтернативної до звичайних енергетичних джерел у Верховині. – Київ – 2001 с.342.
6. Яновські Н.В. Туризм : організація і облік – Київ – 2000 – с.229.
7. Бурнашов Г.В. Верховина – Ужгород – 1998 – с.65.
8. Арсенич П.В. Криворівня – Івано-Франківськ – 2000 с.112.