Казка «Золоті сльози»

Жила собі в одному гуцульському селі стара бідна жінка. Хатка у неї була така стара, що піч тримала дах на комині, а одвірок геть перекосився. Ця бабка була така вже збідована і немічна, що просила собі у Бога смерті. Та кожен живе стільки, скільки йому призначено.

— Ой, Боженьку, чому молоді помирають, а такі старі, як я, по світу ходять, — не раз приповідала вона.

Прийшла зима, упали сніги, у хаті стало геть холодно, бо баба не мала ні полінця дров. Зібралася вона з силами і пішла у ліс. Порпається у снігу — шукає під ним хоч якесь ломаччя. Знайшла трохи мокрих патиків і вже думала повертатися додому, як раптом провалилася у якусь яму.

Під нею щось застогнало. Стала вона листя зі снігом відгрібати і побачила під ним стару бабу. Що робити? Взяла вона її собі на плечі і насилу до своєї хатини допленталася. А у ній ні їди, ні тепла.

Взяла вона старий горщик і пішла до сусідів просити, щоб хоча теплої води дали. Сусіди добрі були і дали їй не тільки теплої води, а й гарячого супу налили.

Прийшла вона додому і годує знайдену бабу, бо та не мала уже сили і ложку піднести до рота. Потім висадила її на піч притулилася до неї і міцно заснула.

Наступного дня принесла трохи дров з лісу, сусіди дали їй трохи муки, картоплі, цибулі і солі. Так баба розбагатіла. Мала вже що варити і чим немічну годувати.

— О, Господи, та хіба я бідна, коли маю хату. Невже я безсила, якщо по світу сама ходжу. Та ж моя баба набагато і бідніша і немічніша.

І так свою приймачку жалієта біля неї порається, що та поволі почала видужувати. Вже й весна настала. Надворі потепліло.

Якогось березневого дня каже вона своїй бабі:

— Надворі так файно, що винесу я вас на сонечко погрітися.

І винесла стару. Поклала на призьбу під хатою, а сама пішла у город землю копати під грядки

Не довго й робила, бо вже не мала сил далі копати.

Приходить на подвір’я, а баби нема. Обійшла навколо хати – нема. Лише на призьбі стара порвана бабина хустка залишилася. Взяла господиня ту хустку і гірко заплакала. Дуже їй жаль за небогою стало. Чому вона зникла і нічого їй не сказала? Може на щось образилася, але Бог свідок, що не кривдила вона немічну. Рада їй була. Удвох якось і легше жити було.

Старенька притулила до обличчя бабину хустку, а сльози жалю капали і капали на неї. Коли нарешті перестала схлипувати, розгорнула вона хустку, аби акуратно скласти, а з неї на землю посипалися золоті краплі. На них перетворилися її сльози. Дуже здивувалася стара тому. Зібрала золоті сльози в горнятко і занесла до хати. Вона зрозуміла, що в неї жила не проста бідна баба, а фея-чарівниця.

Невдовзі прийшли доглядати нашу бабу чоловік і жінка. За догляд і майбутній свій похорон вона подарувала їм свою господарку.

Молода сім’я виявилася роботящою зранку до пізньої ночі трудилися на городі, старанно доглядали свою господиню та ще й сусідам допомагали. Невдовзі у них появилося трохи грошей.

Але сили бабу залишали з кожним днем. Геть старенька занедужала. Чоловік і жінка давали їй і молока, і меду, але то вже як до смерті іде, то хоч печеного льоду принеси і все рівно не допоможе.     Стали вони плакати:

— Що ж ви, матінко, нас залишаєте? Чи не вгодили ми чимось вам?

Старенька їх заспокоїла і попросила, щоб подали їй горнятко з-за комина.  Висипала вона золоті краплі на ковдру і мовила:

— Це вам на господарку я залишаю.

Як сказала вона це, до хати ввійшла старезна жінка, взяла бабу за руку і наказала:

— Ходім на той світ.

Усміхнулася бідна радісно і тільки легкий вітер майнув у хатинці. Закрила господиня свої добрі очі назавжди.

Поховали бабу чоловік і жінка за християнським звичаєм.

Через деякий час стягли трохи грошенят, збудували нову хату, купили корову і почали добре ґаздувати.

Золоті сльози вони не рухали. І без них вони стали жити добре. Золоті сльози тому довго лежали за комином, а потім стопились, як віск, а з часом і геть висохли, бо навіть золоті сльози є все-таки сльози. А щирі сльози — завжди золоті.

Дотепер живуть чоловік і жінка на бабиному осідку. Тільки я забула у якому селі вони мешкають. Дуже привітні і гостинні люди. Та ще й не старі. Може так статися, що і вам до них колись вдастся завітати, то ви їх зразу впізнаєте.

Оце вам моя казка, а як буде ваша ласка, розкажіть і ви щось будь ласка.

Аня ФЕДОРЧУК,
м. Косів