За законом рівноваги пам’яті

Не так давно видавництво «Писаний Камінь» (директор М.Д. Павлюк) випустило в світ невеличку — всього на 120 сторінок — збірку віршів Володимира Григорака «Вічноцвіт Черемшини» в художньому оформленні Ірини Шкрібляк-Івженко. Книжка вмістила 118 віршів, передмову Руслани Кірєєвої — директора Снятинського музею Марка Черемшини, спогад Ірини Савицької «Радість зустрічі» та післямову Марії Равшер «Його солодка мука», в яких скупими рядками окреслено постать поета-краянина, колись широко знаного в Україні автора сотень пісень, що постійно звучали на радіо й телебаченні, виконували на концертах відомих співаків і знаменитих художніх колективів.

На жаль, сьогодні не маємо українського ефіру, українська пісня замінена сурогатною чужомовною попсою, а поетичне слово, зневажене цинічною меркантильністю, знічено принишкло. Спитай, хто десь недавно чув пісні Володимира Григорака або читав його вірші — навряд, чи бодай один із сотні відповість ствердно. Та й про самого автора пам’ятають не так і багато, хоча й прожив він у рідному селі до останніх своїх днів і залишив наш грішний світ 2 серпня минулого року.

Тому гідним поваги видається наполегливе прагнення вдови письменника Олени Ґригорак відновити рівновагу пам’яті й подарувати читачам кілька десятків його віршів і пісень, щоб згадали, зрозуміли його радість і печаль, його біль і муку, його закоханість у рідну Гуцульщину, прагнення подарувати нам те, що любив, чим дорожив, без чого не міг жити.

…Володимир Юрійович Григорак народився 11 вересня 1938 року в селі Кобаках, прославленому йменням Марка Черемшини, який став для нього взірцем щирого служіння мистецтву слова. Учився у рідному селі, Рожнові, Кутах. Спеціальну освіту здобував у Севастопольському будівельному училищі. Доля водила його нелегкими дорогами: праця в місті моряків, цілинні землі Казахстану, де трудився бригадиром будівельників, зводив будинки для новоселів, машинно-тракторні станції, радгоспні будівлі.

Та рідна земля кличе додому. І тут знову незбагненний поворот долі: одного дня в обласному управлінні культури несподівано для себе самого зустрівся з Наталею Семанюк — дружиною Марка Черемшини. Розговорилися. Дізнавшись, що юнак родом з рідного села письменника, запросила до себе в гості, в Снятин, порадила вступити в Снятинське культосвітнє училище, де на бібліотечному відділені міг би задовільнити свою спраглість до читання. Пані Наталя щиро перейнялася долею талановитого хлопця, допомагала, опікувалась ним, як рідна мати. Те довірливе спілкування, ту безкорисливу допомогу, увагу до простого, бідного хлопця Володимир не забував до самої смерті.

Бажання сповна відчути слово в 1963 році привело його в Чернівецький університет. Тут на загальнонауковому факультеті в складі експериментальної групи з п’яти чоловік він провчився два семестри, а потім був переведений у Львів на факультет журналістики славного Франкового університету. Повного курсу не закінчив. Почалося самостійне життя. Працював деякий час учителем у Замагорівській школі Верховинського району. Потім — у редакціях газет «Прапор перемоги», «Сільське життя», «Карпати», «Верховинські вісті» та інших. Географія широка — Бершадь і Чечельник на Вінниччині; Дніпродзержинськ, Кривий Ріг; Заставна і Путила (Буковина); Верховина, що на Івано-Франківщині…

Романтика професії, нові люди, нові враження давали немалий матеріал для поетичної творчості. Перші свої вірші Володимир надрукував у газетах «Слава Севастополя» та «Наша перемога» (Кути).

1963 року республіканське видавництво «Молодь» випускає у світ його першу книжку. Одночасно В.Ґригорак друкується у колективних збірниках, альманахах. Багато творів з’являється на сторінках газетних і журнальних періодичних видань. Він стає лауреатом обласної молодіжної премії ім. Дмитра Клима.

Упродовж свого творчого життя Володимир Ґригорак активно співпрацював з такими поважними виданнями, як газети «Радянська Україна», «Літературна Україна», «Молодь України», «Вісті з України», журнали «Перець», «Україна», «Хлібороб України», «Жінка», «Дзвін», «Німчич» та ін.

Справжню славу принесла йому пісня. Може, тому, що мав тонку душу, міг відтворити найліричніші порухи серця, розкрити багатий внутрішній світ так званої «простої людини» з її непростими думами й почуваннями… На його вірші охоче писали музику видатні українські композитори Ніна Андрієвська, Олександр Білаш, Євген Козак, Анатолій Кос-Анатольський, Андрій Кушніренко, Василь Михайлюк, Костянтин Мясков, Ігор Поклад, Юлія Рожавська, Степан Сабадаш.

Не оминали увагою й композитори Івано-Франківщини — Дмитро Циганков, Богдан Юрків, Остап Гавриш, Степан Ткачук, Володимир Терлецький.

Пісні, написані в співавторстві з цими видатними майстрами композиції, належать до золотого фонду української музичної культури.

Творив письменник і для найменших читачів — їм подарував книжки «Веселі гуцулята» (2000) та «Скарби Довбуша» (2001), Книжка «Вічноцвіт Черемшини», про яку йде мова, складається із п’яти розділів.Звичайно, видрукувані 118 текстів не вичерпують того, що зосталося не опублікованим. Однак, як не прикро це звучить, на об’ємну книгу потрібні немалі кошти. А де, скажіть, візьме їх вдова-журналістка зі скромною пенсією?

… Розгортаю томик — і перед очима немовби сам автор. Говорить про Черемшину, котрого полюбив як рідного, Стефаника, Франка, Осічного… Ласкаво запрошує до своєї небагатої оселі:

Приходьте до неї
Щасливі й веселі
На добру гостину,
На щирі рядки.

Наступні слова — як вияв неудаваної сердечності людини, наділеної якоюсь несьогоднішньою рисою — вмінням просто тішитися красою світу й радіти з успіху ближнього:

Погляньте, як рвійно
Джерельце струмоче,
Як квітнуть жасмини
І ніжний бузок…

Це дух мій із вами
Обнятися хоче,
Це радість нуртує
За кожен ваш крок.

Він і справді все своє життя був якимсь «не таким». Не вмів користати зі свого становища, чогось шукав і не знаходив, розчаровувався і тяжко страждав, падав, піднімався і знову шукав… Його душевні терзання не дано було зрозуміти загалові, тому й дивилися на нього також «якось не так», натягали на зрозумілий усім копил, а йому та мірка ніяк не підходила.

Однак до останніх днів своїх, попри затаєну в очах глибоку печаль, зберігав на устах лагідну усмішку. І повне порозуміння з чистим аркушиком паперу, на який виливав свої призахідні почування. В них домінує гостре відчуття близької розлуки й граничної відвертості. Вони — ці рядки — такі інтимні, що було б крайньо недоречно (й неетично також!) підходити до них з. якимись художньо-естетичними критеріями й препарувати за літературознавчим каноном.

Поезії про смерть звучать як щемне прохання про прощу за все, що зробив і що зробив не так. Відчуваючи, як добігає кінця його життєва стежка, вважає за потрібне помолитися віршами до Бога, попрощатися з дорогими людьми, вклякнути до останньої сповіді перед вічністю. Чорна заслона поволі затуляла земний обрій, збільшувала скорботу в душі поета. Він не був зі смертю на ти. І хоча власну смерть неможливо любити, поет все ж розумів, що її треба шанувати, як щось таке, що робить людей рівними. І вже не важливо, чи були твої груди в орденах і ти сидів на чільному місці в усіх президіях, чи носив вилинялу сорочку й жив у старенькій хатчині, що заховалася десь між високих ясенів…

Важливо, з яким сумлінням постанеш перед Творцем. Чи зможеш піднести Йому хоча б жменьку твоїх — власних — добрих справ, учинених для людей.

Поет Володимир Григорак не закопав дарований йому талант у землю, за життя зумів призбирати скромний гостинець для Господа. Він органічно ввійшов у контекстуально широкі площини нашої поезії, вписав своє блискуче слово в національну пісню й через неї подарував нам радість душевного єднання в українській родині.

Пам’ятаймо про це. Спроможімося-таки шанувати його талант у «своїй Вітчизні», не віддавати на поталу пам’ять, бо вона — за законом рівноваги — має бути доброю і світлою,,як чисто й світло лунає до нас з протилежного берега вічності голос Володимира Григорака:

Залишиться після мене
Любов і земля, і добро,
І юних надій ромени,
І даль чарівна… І Дніпро.
Залишиться пісня правдива
І рідне знамено святе,
А небо веселками дива
Над серцем моїм зацвіте.

Аделя ГРИГОРУК,
старший науковий співробітник
НДЛ «Гуцульська етнопедагогіка
і гуцульщинознавство» НАПН України,
заслужений працівник освіти України.