Світить вікнами каплиця…

Вперше я побачила її на фотографії. Біля неї сфотографувались мої брати. Бо це найсвященніше місце в українській Тарасівці на всю Велику Британію. Згодом про цю споруду, — задум про яку виносив у душі, яку спроектував власним хистом архітектора і навіть збудував зі своїми найближчими друзями-соратниками — Василь Потяк розповість нам, журналістам “Верховинських вістей”, під час першої своєї мандрівки на Гуцульщину, на свою рідну землю, на котру не міг ступити цілих півстоліття.

Але фотографія, розповідь — це щось одне, а бачити цю справді неповторну, символічну споруду власними очима і слухати спогади її творця — це справді щось особливе.

Дехто подумає: а що ж тут такого надзвичайного? Та ж тепер і церкви на Гуцульщині нові з’явились, і каплиць та дзвіниць у кожному селі по декілька…

Моліться, люди. Просіть Всевишнього, аби дарував кращу долю нашій окраденій Україні і нам усім разом з нею. Повірте, це просто щастя від Бога, що так усе повернулось. Що не заповнили нами, українцями, знову гулаги та Соловки…

Моліться, люди. Бо за роки тоталітарного панування у нас не було збудовано жодної церкви, жодної каплиці. А знищено їх було, не доведи Господи! Нищили явно, не криючи своїх намірів, або ж не допускали громаду до своїх святинь і прирікали їх на те, що не одна така церквиця так підупаде, що хоч підпали. Страшно подумати, скільки поколінь, діди й батьки наші ставали там навколішки перед образами, благаючи у найприкріші години милості і підмоги, а наші сучасники зруйнували чи холоднокровно спостерігали, як це робиться, що майже одне і те ж. Це просто Господня воля, що все відродилось з руїн і попелу, що прийшли заново до наших душ, наших осель і дітей “Отче наш” і великий Дар Христового Причастя.

Але мова не тільки про наші церкви відбудовані, не про наше повернення до святинь. Мова про каплицю в українській оселі Тарасівка у Великій Британії. Чому саме про неї? Та тому, що, напевне, спочатку постала вона, а вже згодом і Україна стала незалежною, і люди до святинь, наперекір всім атеїстичним злигодням, потягнулися, а там почали зводити на місці зруйнованих церкви, каплички, хрести…

Замислюючи спорудити в Тарасівці цю незвичайної архітектурної краси каплицю-церковцю, наш співвітчизник Василь Потяк, який віддав Великій Британії свої найкращі молоді і зрілі роки, свій талант архітектора, будівничого високого ґатунку, і не думав, напевне, що вона мимоволі стане заспівом і державного, і духовного відродження українців і України. Та так сталося.

Самому будівництву передувало чимало важливої підготовчої праці. Можна б сказати, що, власне, вся українська спільнота, котра опинилась на британському березі, ішла до цієї священної для кожного українського серця споруди.

Про це і наша розмова з паном Василем Потяком:

— Ще в середині 50-х років Союз Українців у Великобританії, себто СУБ, котрий об’єднує, як ми кажемо, під свою парасолю близько 90 відсотків нашої української спільноти, поставив за мету створити табір для молоді українського походження, щоб прилучити її до українознавства. Центральна Рада СУБу прийняла відповідне рішення, а її активісти узялись за його реалізацію. Саме на той час була виставлена на продаж 4-5-гектарна площа, забудована бараками ще з часів Другої світової війни. На той час в них перебували скитальці різних національностей, котрих британський уряд забрав з німецьких таборів, що потрапили в британську зону.

— Це така вже далека історія, хоч для Вас, напевне, все закарбувалось у пам’яті назавжди…

— О, так, ті події я пам’ятаю дуже добре, хоч, часом, признаюся, можу забути про те, що було для мене важливим учорашнього дня. Отже, зауважу, що у зоні капітульованої Німеччини, яку зайняли американські війська, чимало нещасних було насильно піддано під опіку батюшки Сталіна, і про їх долю можна лише здогадуватись, бо замість рідних домівок усі вони потрапили до сибірських ведмедів. Ті ж невільники, котрих зайняла Британія, були всі перевезені на цей мальовничий острів, розміщені по таборах з метою подальшого працевлаштування. Думалось, що їх буде використано для направи зруйнованого німецькими бомбардуваннями. Та згодом стало зрозуміло, що більше було потрібно людей у сільському господарстві, куди й спрямували в основному чоловіків, а жінок — надали до текстильних фабрик. Ось так табір, де тепер Тарасівка, спорожнів, а його власник, котрий замешкав в іншій місцевості, продав його СУБу. Умови табору відповідали потребам виховання дітей в українському дусі, оскільки такого виховання не могли їм забезпечити їхні родичі у власних родинах, та й тут вони перебували під наглядом професійних вихователів. Не забували тут і про релігійні засади виховання. На бажання родичів, тут були і католицький, і православний священики, а щоби мати місце для проведення Богослужінь, з’явилася потреба спорудити каплицю.

— Отже, каплиця, котру бачимо тепер, була не першою?

— Вона вже друга. Та, перша, призначалася для потреб таборового виховання. Її побудували найздібніші із тодішніх вихованців-юнаків та їх наставників. Служила вона декілька років і, можливо, була б ще там і нині, якби не буря, що її розвалила, а місцеві цигани, які мешкають неподалік, розтягли розвалену каплицю на дрова…

— Як же починалось спорудження каплиці нинішньої?

— Коли перші учасники табору підросли, СУБ передав Тарасівку під опіку юнацької організації — Спілки Української Молоді у Великобританії — СУМ. Саме управа цієї новоствореної організації постановила збудувати нову, більшу розміром каплицю. Звичайно, почався збір коштів.

— Як завше у таких випадках — з громади по нитці…

— Так, старші старались дати більше навіть від молодших, котрі мали вищі заробітки. І не було би по-українськи, якби не було між нами й таких, що нічого не дали, але казали: навіщо українській громаді ця морока з відбудовою каплиці, церков, якщо в Англії їх і так досить?

— Цей консерватизм чи невігластво — наші, національні?

— О, так. Воно всюди проявляється однаково, ще від Шевченкового “Моя хата скраю… ”. Але мало-помалу гроші були зібрані. Почалися пошуки майстра, на чиї плечі можна було повністю перекласти тягар і відповідальність за цю справу. Громада беззаперечно вибрала мене. Та тут доречно буде згадати, що до цього часу українська спільнота уложила сотки годин безплатної праці на те, аби належно облаштувати цю свою маленьку Україну, і саме в такий спосіб дати знати світові про те, що є такий народ, занапащений сталінізмом, винищуваний тоталітарною системою і окупований, але все-таки є. Це було нашим спротивом усьому тому, що відбувалось на нашій великій Батьківщині. Британський уряд, хоч фінансово нам і не допомагав, але ніколи й не переслідував нас, бо ж тут справді демократична система.

— Отже, ось ці чудові альтанки, парк, висока могила, численні забудови — це результат добровільної праці українських вигнанців, котрим пощастило прибитись до британського берега?

— Саме так. Все це робилося після довгих годин чорної праці, бо лише до такої праці ми, чужинці, мали доступ. Проблема чужої мови також давала про себе знати на кожному кроці. До того ж англійські робітники під впливом агітації московських агентів старались всіляко очорнювати нас, кажучи, що ми ліниві, шукаємо легкого хліба, ось тому й не хочемо вертатися до Росії, щоб допомогти відбудовувати зруйноване війною. Та все-таки ті підприємці, котрі давали нам роботу, самі переконувались, якими ми є насправді. Вони ж краще орієнтувались у політичній обстановці, ніж, будемо так вважати, промосковські провокатори.

— Нелегко було усім вам далеко від рідного дому, на чужій землі… І все-таки — вистояли.

— Так, Бог допоміг. Та мушу сказати, що ось тих добровільних засад для створення спільної нашої справи ми не могли надовго зберегти. Навіть під час будівництва вже цієї каплиці ми переконались, що нинішня молодь ухиляється від громадської праці, бо призвичаїлась до суто англійської засади, котра полягає в тому, що за все треба платити. Тож ніхто із молодих не прийшов нам на допомогу. Те саме повторилось і минулого року при відновленні нашої ноттінґгамської церкви…

— Ми перервали розмову про каплицю на тому, що Вам довірили її спорудження. Коли ж це було?

— Наприкінці 1988-го року управа СУМу в Тарасівці звернулась до мене в особі сеньйора Юрія Дяківського — мого ровесника родом із Запоріжжя. І саме він наполягав на тому, щоб каплиця мала неповторний вигляд в міру наших фінансових можливостей. Я знав, що ця справа забере немало вільного часу, якого мені завше бракувало. Знала й моя дружина Маріон, що будова забере мене від неї не на один день, але відчула серцем, що це важливо і для мене, і для моїх однодумців, для нашої України. Вільний час дозволив мені накреслити нарис майбутньої каплиці чи проект. Він передбачав, що стіни її будуть вимурувані з цегли, а всі конструкції даху — дерев’яні, накриття ж — череп’яна дахівка. Управа СУМу радо прийняла мій нарис каплиці і кошторис необхідних матеріалів. Будівництво, як таке, не входило у цей кошторис, лише входила вартість бензину на денний проїзд до Тарасівки.

— Але каплиця дерев’яна?..

— Так. Бо між тим, коли був складений її перший нарис і зібрано першу збірку коштів, минув певний час, а тут сталися зміни, котрі пішли нам на руку. Михайло Данчак, родом з Лемківщини, замешкалий у Шотляндії, маючи свій власний тартак, погодився дати дерево на каплицю задармо. Було виставлено паном Данчаком лише одну умову: каплиця має бути збудована в гуцульському стилі. Ця зміна була водою на мій млин. Хоч нарис першого проекту потрібно було докорінно змінити, я зробив це з великою охотою. Отож, дуже швидко він був удруге схвалений як управою СУМу, так і англійською установою у м. Дарбі, під чиєю юрисдикцією перебуває Тарасівка. Цією спорудою зацікавились і англійські будівничі, оскільки вона складалась повністю з дерева і докорінно відрізнялась від подібних споруд англійського стилю.

— Можна зрозуміти, що Вашому задуму все сприяло: і люди, і місцева влада… Але ж добродій Михайло Данчак був аж у Шотландії, каплиця ж мала споруджуватись на околиці Дарбі — далеченько все ж таки.

— Звичайно. Та поки ми затверджували новий проект, поки все узгоджували, саме сеньйор Данчак вже нарізав запотребоване чи замовлене нами дерево і дав знати, що його залишається лише перевезти за 400 кілометрів. Звичайно, транспортні витрати нам довелось оплатити з громадської каси. І ще також був потрібний певний час, аби нарізане сире дерево хоч би частково просохло…

— Отже, до будови Вам вдалося приступити…

— У травні 1989-го. Саме на початку травня я узявся до цієї важливої роботи. Почали в Тарасівку прибувати такі як я, безплатні добровольці. Чимало з них не знали на початку, що від них вимагатиметься, але мали щире бажання допомогти. Певна річ, що їм треба було все спочатку показати, порадити, підтримати, на кожному кроці доглянути — як на кожній будові. При щоденній праці час минав скоро, погода була сприятлива, не бракувало жартів, взаємного розуміння. Було цілком зрозуміло, що узялись до цієї справи люди не випадково, що в цьому криється якийсь особливий зміст. Серед тих, хто допоміг здійснити задумане — Юрій Дяківський з м. Листер, якого я вже згадував. Він доставляв трактором дерево на будову, а його дружина Віра щоденно забезпечувала нас харчами. Та так сталося, що не судилося нашому другові дожити до першої Служби Божої у нашій святині. А сталося це так. Одного дня, доставляючи трактором дерево, Юрій пригальмував. Тут до нього підійшов чоловік, аби запитати дещо. Дяківський, злізаючи з трактора, якось зачепив ногою за лучник, — трактор раптово рушив, а він потрапив під колесо… Ушкодження були надто серйозними. Потрібна була негайна операція. Шість годин боролись хірурги за його життя. Під час операції блаженної пам’яті Юрій Дяківський відійшов у вічність. Його поховано у м. Листер, де він і мешкав з родиною. На похороні були всі учасники будівництва каплиці, котру ми будували з його безпосередньою участю та ініціативою.

— Втрачати друзів — завжди великий тягар. Та кажуть, що церква на землі — це свого роду малі небеса для віруючих, тож є надія, що Юрій Дяківський потрапив у небо і звідти споглядає за вашим спільним творінням…

— Ой, краще б Юрій ще залишався серед живих. Він би, я певний, довів мій задум до завершення.

— А що, виникли проблеми?..

— Ще й які! Я вже говорив про те, що зі мною працювало на будівництві декілька чоловіків приблизно мого віку, дуже відданих розпочатій справі. На них я міг розраховувати у всьому, їм міг довіряти. Так ось, перша проблема виникла з тим, кола настала пора робити покрівлю. За моїм проектом нам потрібні були ґонти, а де їх у Британії візьмеш — це ж не Гуцульщина, де є майстри, що їх виготовляють! Отож, ґонти довелось спровадити аж із Швеції, де їх продукують. Ці витрати ми кошторисом не передбачали. Спровадження покрівельного матеріалу вичерпало майже все, що залишалось на СУМівському рахунку для спорудження каплиці. Але не дивлячись на це ускладнення, каплиця була закінчена і урочисто висвячена священством обох віровизнань. Ще згадаю про мою дальшу добровільну працю, завершення якої мене й дотепер турбує, і саме тут міг би допомогти мені мій передчасно загиблий товариш. Щоб каплиця була справді каплицею особливою, забаглося мені зробите для неї престіл і світильник-павук, щоб і престіл, і цей світич підкреслювали своїм виглядом унікальність каплиці. Які-небудь престіл та павук не змогли б підкреслити неповторності цієї споруди. Все це я виконав з великою старанністю, адже йшлося про престижність каплиці! Яким же було моє розчарування і жаль, коли через кілька тижнів після їх встановлення злодії виламали двері, викрали престіл, а також зняли світич і дзвін, лиш невідомо що перешкодило їм і їх забрати. Залишились після цього ганебного випадку розламані двері, було подано відповідну заяву до місцевої поліції, але минуло 6 років, а зловмисників не знайдено.

— Прикро, звичайно, що здійснено такий великий обсяг роботи і — на тобі — маєш. Злодій не посоромився підняти руку на священне. А як же тепер з престолом, зі всім іншим, що було Вами задумано як шедевр символічної ваги?

— На цей час на місці того справжнього престолу — старий стіл, прикріплений до підлоги клямбрами і здоровими цвяхами. Єдине, що залишилось — нарис вкраденого престола, але задарма я вже його вдруге робити не буду. Я також згадував, що каплиця передана під опіку сумівців, але вони її не доглядають, видно, стали й до цього ліниві. Моє ж побажання згідно із задумом чи проектом було таке, щоби на наші різдвяні свята світилася в каплиці ялинка, щоби світилися хрести в причілках каплиці на всі чотири сторони світу, куди недоля розсіяла український нарід. При будівництві я спеціально потурбувався про встановлення скляних хрестів у піддашних причілках і подбав про те, щоб до каплиці було підведено електричний струм. І ось вам факт: навколо бари чи таборової корчми тиняється без діла декілька немитих і неголених таборових “діячів”, для котрих догляд каплиці виявився непотрібною чи непосильною справою…

— Очевидно, щось у СУМі змінилось не в найкращий бік… Я розумію, чому Ви згадували свого побратима Юрія Дяківського. Можливо, варто пошукати справжнього ентузіаста серед українців, котрі б розуміли справжню неординарність цієї споруди? Так чи інакше, а вона світиться… Вашим і Божим натхненням, душевним прагненням тих, хто трудився на її спорудженні. Це відчуваємо і ми на Україні, і зокрема на Гуцульщині, де вже стільки церков і каплиць споруджено заново… Але, як бачимо, відбудова святині — справа хоч дуже важка та відповідальна, та все-таки виховати людину в любові до Бога, до Батьківщини — справа ще складніша.

— Що це так, я в цьому і тепер переконуюсь. Пора дбати про побудову святині в кожному українцеві, про те, щоб вона світилась крізь нього наскрізь добрими справами — ось тоді й держава наша буде міцною та непорушною, і життя в ній стане гідним справжніх людей.

Звичайно, і я не мислила, що колись у житті опинюся так далеко від рідного дому, від України, щоб, можливо, збагнути єдине: ділами нашими все-таки керуємо не лише ми самі, а й Вища Сила. Від нас залежить лише слідувати добрим вказівкам і старатись творити Добро. Творити те, для чого ми всі одержали велике право відкрити для себе і цю землю, і цей незбагненно красивий високий зоряний світ. Тож справді ніхто не може передбачити, що його в житті жде. Не сподівалися свого часу й брати мої, і тисячі їхніх ровесників, що відірвуться вони від рідних маминих рук, від дорогих домівок, рідної землі, і закружляє ними жорстокий вихор Другої світової, і закине їх у далекі світи, на чужі землі, а сатанинська сила відлякуватиме їх від рідної материзни жахливим молохом сталінських і посталінських репресій, загальним нищенням фізичного і духовного в Україні, та навіть самої сутності українства. Хто може уявити, відчути, як їм, відірваним від усього рідного, доводилось? Як їм було там, у тому незнайомому і студеному світі? Чи не так, як народженим заново? Бачу братів своїх на фотографіях молодими, такими вродливими і такими для мене незнайомими… Але як мені уявити, скільки їм усім довелося звідати, поки озвалась до них своїм голосом незвичним і чужа мова, пригріла чужа земля, стало рідним небо з холодними зорями.

— Звикати було важко на перших порах. Бо всі ми спочатку були невільниками. Жили в таборах для переселенців. Війна ж щойно прокотилась жорстоким ураганом над усією Європою: стільки людей своєю нищівною силою витолочила, стільки доль покалічила, а скількох, мов тріски, розкидала по краях чужинських… — розповів згодом пан Василь.

— І ще я Вам скажу, — продовжує свій роздум шановний співрозмовник, — хто спілкувався тільки в українському оточенні, одружився з українською дівчиною схожої долі, замикався в собі. Робота, де вимагався тільки мінімум виробничої лексики, магазин, а на дозвіллі — церква, клуб, там можна було спілкуватись з такими ж емігрантами як і сам. Так минали місяці, роки, а там — і все життя. Виростали діти, йшли до англійських шкіл, до української недільної, де силкувались опанувати мовою своїх батьків, дещо більше дізнатись про свою далеку Вітчизну, а згодом вростали в місцеве середовище, здобували професії, одружувались — найчастіше вже на англійках та з англійцями — і згадка про Україну, землю-праматір тільки час від часу заглядала у їхні душі.

Та, як сказала мені якось під час розмови голова манчестерської жіночої української організації Катерина Широка, — навіть розмовляючи англійською чи будь-якою іншою, діти і внуки українців при самій згадці про свою землю усвідомлюють, що в них є частинка чогось дуже співучого, сонячного, неповторно прекрасного, чим обдаровує кожного саме земля українська під своїм високим небом, пронизаним лелечими крилами, життєдайними весняними грозами, несказанною щедрістю землі і людських сердець.

— То як же склалася Ваша доля? — запитую пана Василя, такого майстерного оповідача, що й досі шкодую, що його розповідь не зважилась записати на магнітофонну плівку.

— Моя доля мене довго водила різними дорогами, — загадково усміхнувшись, розповідає мій співрозмовник. — Коли прибув до Великої Британії, два роки працював під землею, у шахті. Кожен раз, коли ішов до забою, прощався із сонцем, із небом чужинським, бо не знав, чи знову їх побачу.

— Але якась таки, напевно, Вища Сила допомагала Вам витримати усі ті випробування, хіба не так?

— О, Ви вгадали! Можливо, ця сила з Божої настанови спочатку втілилась у Маріон. Я зустрів її в один з вечорів у нашому невеличкому ноттінґгамському клубі, куди вона завітала з власницею мого помешкання. Там ми познайомились, там зустрічались пізніше. Але, хоч і розуміли, що знайшли ми одне одного неспроста, одружуватись не поспішали. Найперше через те, що тоді у мене була така небезпечна для життя робота. Тож я заздалегідь застеріг свою наречену, що коли зі мною щось трапиться, усе, що я на той час встигну заробити, належатиме їй. Ми склали таку обопільну присягу. Минуло тих найважчих, напевне, у моєму житті два роки, ми зібрали певну суму грошей, одружились, купили власне помешкання, я дався до дальшої науки.

Коли я від’їжджатиму з Ноттінґгаму, де сама доля подарувала мені чи не найщасливіші в житті декілька днів мого життя, пан Василь поведе мене бічною вуличкою до зупинки міського автобуса, котрий відвезе нас на автостанцію. Поведе сюди, щоб показати білий невеличкий будиночок, котрий попри всі літа, котрі продвигтіли повз нього, залишається таким же привабливим, як і в роки молодості Василя Потяка. Там, на другому поверсі, він і зустрів свою Маріон, з якою щасливий усе життя.

Коли намагаюсь згадати її по декількох роках після того, як ми попрощалися (здавалось, зовсім ненадовго!), переді мною завше постає в уяві привітна, дуже уважна і чуйна, з майже дитячими, але такими казково вмілими руками, з притишеним, проникливим голосом, із таким довірливим поглядом, ніби ми знайомі не декілька днів чи годин, а цілі десятиліття…

Але яке відношення може мати Маріон, чарівна дружина пана Василя, до тих рукотворних див, котрі він сотворив на радість людям і во славу Божу?.. Невже не здогадуєтесь? Щаслива людина не може не бути творцем. Рано чи пізно він у ній прокидається. Прокидається і вічне прагнення дивувати і радувати своїм талантом навколишній світ. І тому такі щедрі рукотворні дарунки українській церкві в Ноттінґгамі. Його дарунки: і власноруч виготовлені меблі, престіл, світич, павук. А картини, від яких в оселі Потяків особливо сонячно і незвичайно затишно!.. І мов на долоні, вирощені на подвір’ї свого будинку дерева і квіти!.. І ось ця каплиця у Тарасівці!..

— Я дуже довго думав над проектом цієї незвичайної споруди, — згадуватиме пан Василь, коли ми вже втрьох прибудемо в Тарасівку — подружжя Потяків і я, їхня гостя з Гуцульщини. — Я хотів, аби у тих верхніх віконечках в нічні святкові години світилося, аби світло відбивали високі зорі і переносили на Україну, бо звідти почались наші дороги, і туди ж ми повернемось усі хоч би журавлями…

У великі свята сюди сходяться, — а точніше з’їжджаються — українці з усього Британського Королівства. Щоб помолитись за те, що вижили, за те, що живуть. І за те, що вижила, ожила і житиме Україна. Сюди приходять і жителі так званого старечого дому, котрий розташований неподалік, який названий також дуже символічно — Кобзарівкою. Ці змучені життям і покривджені долею немічні старики та бабусі добре знають, що їм не вдасться вирватись на Україну. Одним немає до кого їхати, інші не хочуть завдавати рідні клопоту своєю старістю. Тож приходять до каплиці — до тієї найбільшої в їхніх душах святині, котра символізує собою Україну.

— Чому Ви вибрали для будівництва Вашої каплиці саме дерево, а не якийсь інший матеріал? — запитую.

— Бо церкви на Гуцульщині таки дерев’яні. Та й дерево найдовше зберігає тепло. Від весни до осені. Від літа до літа… А, може, і від юності до старих літ також?

…Коли ми знову повернемось в Ноттінґгам, розглядатимемо у затишній вітальні альбом з фотографіями, на яких збережено для вічності і ту щасливу мить, коли освячували місце під каплицю, коли закладали фундамент, виводили стіни, кізлували, латкували, а потім вкривали ґонтами дах — і на кожній із фотографій — пан Василь у скромній робітницькій одежі, з такими ж як і він одухотвореними соратниками. Вони без будь-якої плати згодились виконати роботу особливої складності і незвичайної ваги. Їх багато, тих людей, котрі безкорисно, за поривом душевним згодились утвердити цю святиню на щедрій землі британській, на якій знайшлось місце і для цього невеличкого духовного острівця України.

Зовсім поруч — пагорб, вкритий різними листяними деревами, а за ним унизу ріка, що несе свої води через широку долину. Як Прут або Черемош, коли мине гори і вийде на широкий простір. А це — Трент. Ми були на його березі. Набирали в долоні чистої прохолодної води, закинули якнайдалі по камінцеві. Щоб ріка пам’ятала про нас, а ми про неї? Чи щоб колись стати ще раз на її лагідний берег?..

Звичайно, відвідини Тарасівки стали для мене особливою подією, хоч і була я тут удруге. Моїм же супутникам доводиться тут бувати досить часто. І коли виникає така необхідність, пан Василь заводить новенького джипа і гладенька асфальтівка виносить його в черговий раз у Дарбі, де свого часу було чимале графство, а тепер залишилась тільки невелика ферма, бо більша частина маєтку стала українською оселею.

Є тут велика глядацька зала, де відбуваються у дні урочистостей, зокрема присвячених річницям проголошення незалежності України, різні зібрання. Є ціле літнє містечко, де проходить вишкіл сумівська молодь. Та яка б подія у Тарасівці не відбувалася, неодмінно гості побувають біля високої могили, висипаної на честь усіх борців за незалежність України і, звичайно ж, — біля каплиці, стежки до якої ведуть зі всіх шляхів та доріг Великої Британії, у якій живе декілька тисяч українських емігрантів.

Мої супутники люблять подорожувати. Через декілька днів мали вирушити на відпочинок до Іспанії. А коли повернуться — мали намір узяти курс на Шотландію — батьківщину Маріон, де живе її сестра з родиною. І Лондон для подружжя добре знайомий, бо там живуть дві їхні дочки: одна з них вчителює, як і мати, а друга — моделює одяг. Голландія, Бельгія, Франція і навіть Америка для цього і дотепер щасливого подружжя також знайомі не з екрана телевізора чи газетної або журнальної сторінки, а завдяки подорожам. А ще ж і Румунія, Чехія, Словаччина. Боюсь, що не всі я країни назвала, де побували ці закохані в світ і щедрі душею люди. І в кожній країні відкривали для себе щось нове і неповторне, мимоволі порівнюючи з тим, що вже вдалось побачити. А невдовзі знову збирались у нову мандрівку, очевидно для того, аби саме у такий спосіб пригасити ностальгію за Україною, котру пан Василь зміг відвідати лише після півстолітньої з нею розлуки.

— Коли був у горах Румунії, ще за існування Союзу, з великим нетерпінням заглядав у далековид, аби хоч щось знайоме в українських Карпатах упізнати, — згадуватиме, вже на рідній землі будучи, добродій Василь Потяк.

І як не зрозуміти душевного стану людини, котра зі всіх сил рветься на рідну землю, але не пускають її туди високі кордони, вибудувані чи не самим сатаною?!

Та ось, нарешті, звершилося, сталося. Тюрма народів розпалася. З’явилась і Україна як держава серед держав. Хоч скільки доводилось чути розкиданим по всіх світах її синам та дочкам: усі мають свою землю обітовану, а ви що маєте? Уересер — хіба це держава? Колонія… І тільки тоді, коли Україна постала перед світом і була визнана всім світом, стали можливими зустрічі людей, штучно розірваних на цілі десятиліття.

І знову фотографії. Їх так багато, що пан Василь і Маріон могли б видати десятки фотоальбомів з розповідями про свої враження та відкриття. Бо з кожної подорожі, як правило, пан Василь і Маріон привозять їх безліч. Ось вони серед рідні в Криворівні, ось біля церкви, а ось…

Це і є найважчі спогади, котрими поділився український емігрант в Ноттінґгамі.

— Як це не прикро згадувати, та мене недолюблювали в сім’ї за мій неспокійний характер. А тоді, перед війною, мені ще й усміхнулась перспектива літуном стати. А літун — це ж той, що поза хмарами на воропляні літає, — який із нього ґазда? А тут ще й лихо нагрянуло на нашу родину. Заслабла моя сестра на тиф. Заслаб і я. Сестра в гарячці дуже просила пити, але мати не давала, бо хтось таке нашій неньці нарадив, мовляв, як тільки нап’ється, так і вмре. Я також був у гарячці і дуже хотів пити. А що був трохи дужчий, то встав, знайшов якесь питво коло печі, втамував спрагу, поніс його й сестрі… Та вона вже була мертва. Що було потім, неважко уявити: крик, сльози, прокльони.

І ще війна зі своїм страшним смертельним виром, з котрого вирватись судилось не кожному.

А пана Василя доля оберігала. Навіть мав можливість стати священиком — був у таборі із земляком, котрий згодом став високою духовною особою. Та пан Василь пішов власним шляхом. Через важку працю шахтаря, через наполегливе освоєння чужої мови завдяки терплячому педагогічному хисту Маріон. І мені так радісно було слухати, коли він за обіднім столом розповідав дружині про Гуцульщину, про нові події на Україні, і вона розпитувала про деталі, задавала йому запитання, котрі господар відразу ж перекладав для мене на українську, а відповіді мої — на англійську. І так ми розмовляли про те, що нас усіх хвилювало, тримало й на відстані тисяч кілометрів невидимим магнітом у полоні наші серця.

На одній з фотографій я побачу Маріон у гуцульському одязі. Ох, і до лиця ж їй гуцульська вишиванка, ярований кожушок та хустина червона! Поруч — пан Василь — гуцул з гуцулів, ніхто б не сказав, що він понад п’ятдесят літ прожив на чужині. Стоять удвох серед квітучого розмаїття трав, на ромашках можна пелюстки рахувати…

— Оце ми сфотографувалися там, де була наша хата, де, можливо, гойдалася моя колиска, звідки починалась моя дорога у світ білий, — коментує пан Василь.

Ви уявляєте? Людина пройшла через море і сушу, об’їздила усю земну кулю, створила стільки справжніх шедеврів, виховала гідних послідовників (пан Василь завершив трудову діяльність викладачем інституту) — і все це, здається, заради того, аби хоч раз постояти на тому місці, звідки почалась його нелегка мандрівка у цей неспокійний, у цей многобарвний світ!

А десь далеко, на краю Європи, поблизу англійського міста Дарбі, що дало притулок українській Тарасівці, світила вікнами гуцульська каплиця. Якби вона могла, вона прийшла б і стала тут, де починалась дорога її творця.

Та це незаперечно, що з отієї каплиці, збудованої ще до того, коли Україна стала незалежною державою, почалось те, що повинно було початися: відновлення українського духу, а з нього постали і зруйновані хрести та каплиці, нові церкви і собори, і, звичайно, Україна, за яку молились її справжні подвижники по всьому світу.