Листування Василя Потяка

Духовний батьку  українського християнського народу!

Ми, українські верховинці-гуцули у Великій Британії, у Божий день 85-их роковин Вашого народження стаємо в ряди багатомільйонного страждального українського народу і в цих рядках бажаємо Вам, наш Патріарше, багато сил, багато витривалости у Вашій святій безутомній праці для слави українського християнського народу та його святої Церкви і держави!
Уділи Вам, Боже, на многая літа!

Залишаємось вірними Вам та з правдивою гуцульською пошаною!

За товариство “Гуцульщина” у Великій Британії

В. Потяк,
голова.

* Це привітання Василь Потяк надіслав до Ватикану Йосифу Сліпому – кардиналу Української Греко-Католицької Церкви – з нагоди його 85-ліття.

Ноттінґгам, 4 травня 1991 року.

Високоповажна Калина Ватаманюк*!
Вельмишановна і дорога наша землячко!

Від імені товариства “Гуцульщина” у Великій Британії маю честь написати кілька слів до Вас і в цей спосіб дати Вам про нас знати. Перш за все, із глибини наших сердець висловлюю Вам та й рівночасно всім по горах, ґрунях і долинах гуцулам наш щиросердечний братерський привіт.

Ми з радістю прийняли звістку про Ваше новостворене товариство “Гуцульщина” на рідній землі та отримали перші три числа альманаху “Гуцульщина”, котрі радо читали. Ми скріпили віру, що Ваш альманах “Гуцульщина” стане мостом сполучення душевної діяльності, який не тільки буде об’єднувати три гуцульські реґіони на рідній Гуцульщині, але ще засягне поза моря й океани, туди, де б’ються серця Ваших сестер і братів. Нам стало відомо, що всякими дорогами Ви довідалися про наше, далеко поза межами рідної землі, організоване гуцульське життя. У вільних країнах нашого повоєнного поселення вільні обставини сприяли нам, щоби на поклик нашої чарівної рідної країни створити на підставі нашого земляцького реґіонального культу гуцульські товариства. Перші зерна, з яких зросли гуцульські товариства, були засіяні 1956 року горсткою гуцулів, котрі у повоєнних скитальських роках прибули на американський північний континент та поселилися в індустріальному місті США Боффало. Це товариство отримало назву імені Олекси Довбуша. З огляду на земну віддаль, гуцули, які поселилися на віддалених місцевостях США і Канади, почали творити свої місцеві товариства. Незабаром було створене товариство “Черемош” у Філядельфії, товариство “Чорногора” в Чикаго та товариство імені Марка Черемшини в Торонто. Відтак – товариство імені святого Юрія Переможця в Оттаві, “Прут” – в Ґамільтоні (Канада), а слідом за ними постало і товариство “Гуцульщина” у Великобританії. Слід згадати, що всі гуцульські товариства діяспори мають свої місцеві статути, в котрих насвітлюється культурно-релігійна праця, а на визвольній ниві підтримується соборність України.

Від 1985 року всі вище згадані гуцульські товариства увійшли в надбудову – Українське Світове Об’єднання Гуцулів (УСОГ). На нинішній день Управа УСОГ знаходиться в Торонто і очолює її наш побратим Іван Андрусяк. Членами Управи є голови вище згаданих товариств, а загальні збори, як поєдинчих, так і УСОГ, відбуваються раз на два роки.

Товариство “Гуцульщина” у Великобританії увійшло в життя і діяльність влітку 1968 року. Ініціатором його створення був наш побратим Антон Ясельський, родом із Жаб’я, який перших вісім років незмінно очолював товариство. А 1976 року загальні збори нашого товариства доручили головство мені – Василеві Потяку – уродженцю Криворівні. І по нинішній день наші гуцули тримають мене на цьому пості. Роки на місці не стоять. Бога не вблагаємо. Ряди наші на чужій землі шалено ріднуть, а поповнення слабо надійне. Із часом наші джерела будуть вичерпані, однак нашу гуцульську стійку не опускаємо. Рівночасно не втрачаємо надії на краще завтра в нашій Батьківщині.

Тож, крокуйте вперед, крокуйте чесним гуцульським плаєм на славу нашій вужчій батьківщині Гуцульщині! На славу Україні!
Із надією, що відізветеся до нас, наші дорогі брати і сестри і брати-гуцули, завершуємо свого листа і бажаємо Вам, щоб Ваше світле товариство “Гуцульщина” зростало і кріпилось свідомим і діяльним членством, а Ваш альманах “Гуцульщина” – многочисельними читачами.

Помагай Вам, Боже!
Від імені товариства “Гуцульщина” у Великій Британії і з належною братерською пошаною до Вас
Василь Потяк,
голова.

* Калина Ватаманюк – заслужений журналіст України, редактор альманаху “Гуцульщина”, що видається у смт. Верховині на Івано-Франківщині.

Ноттінґгам. 19 жовтня 1991 року.

Вельмишановний пане Андрусяк*!
Дорогий Побратиме!

Цього літа мені пощастило відвідати наш рідний куток України, нашу вужчу батьківщину – Гуцульщину, де між іншим я мав шанс стрічатися із членами управи товариства “Гуцульщина”, котре увійшло в буття щойно півтора року тому на нашій рідній землі. До складу цього товариства входять галицькі, буковинські й закарпатські гуцули. Товариство очолює п. Дмитро Ватаманюк.

Окружним лучником товариства є місячне видання альманаху “Гуцульщина”, редагованого панею Калиною Ватаманюк, дружиною п. Дмитра Ватаманюка. Головна управа товариства базується на Верховині (колишня назва – Жаб’є), якій довколишні гуцульські товариства дають звіти своєї діяльності. Члени центральної управи радо гостили мене. При таких зустрічах я висловлював їм вітання як від товариства “Гуцульщина” у Великобританії, так і від імені Українського Світового Об’єднання Гуцулів. Ми ділилися думками, розповідали про мету й діяльність наших товариств, про успіхи, а також про труднощі, бо хто їх нині не має. Велику радість і признання вони висловили організованому життю гуцулів на посілості у вільних країнах Заходу. Радіють тим, що після такого довгого часу далеко поза межами рідної землі ми не забули рідної мови, не забули, що ми є гуцулами, та свято зберігаємо традиції, передані нам нашими предками.

Про свої зустрічі (а було їх декілька), про наші милі розмови, про правдиву гуцульську гостинність, котру управа товариства у Верховині виявляла до мене, можна писати багато…

…Були прохання, щоби всі ми верталися на наші рідні землі та активно включалися до співпраці, до відбудови духовно, культурно та фізично нашої Гуцульщини. Мова йшла і про розвиток фінансів, де ми спільно врадили таке: управа товариства “Гуцульщина” з Верховини буде висилати нам певну кількість примірників альманаху “Гуцульщина” та районного часопису “Верховинські вісті”, що буде їх лучити з нами, а вони будуть раді, коли ми будемо пересилати у Верховину наші журнали та книжки.

Але на цьому ще не розв’язана існуюча проблема через те, що офіційно не можна пересилати певні друковані матеріали, а також гроші. Ми зійшлися на думці, що між нашими товариствами й поза товариствами треба провести грошові збірки та закупівлю для управи у Верховині відеокамери, котру ми купимо тут і довіреною людиною перешлемо до товариства “Гуцульщина” на наші рідні землі. Знаємо, що на це потрібно поважної суми грошей, десь біля 900-1000 англійських фунтів стерлінгів, а більшість членів наших товариств — це вже пенсіонери. Але погодімося з думкою, що ця грошова збірка призначатиметься на значимо корисну річ. Управа товариства “Гуцульщина” у Верховині запевняла мене, що на відеокасети вони відзніматимуть фільми про діяльність їхнього товариства і всякими можливими дорогами будуть пересилати їх для нашого користування, і в такий спосіб з вдячністю будуть відплачувати нам.
З належною пошаною до Вас
Василь Потяк,
голова.

* Іван Андрусяк – Голова Українського Світового Об’єднання Гуцулів (Канада).

Ноттінґгам. 24 січня 1992 року.

Шановний і дорогий наш земляче
п. Романе Кумлик*!

Якраз нині я отримав від Вас лист із Вашою поштовою датою 23. 12. 91 р. Цей лист подорожував п’ять тижнів, але я знаю, що це не від Вас залежить. Сподіваюсь, що всі ви, так як і ми, здорові та тішитеся сприятливими подіями в рідній Україні. Воля надає народові сили до праці, та, на жаль, українському народові треба проробити велику і тяжку працю, аби поставити свою зруйновану державу на рівні ноги.

Ведучи мову щодо турне Вашим гуцульським гуртом по українських посілостях в Англії, сподіваюся, що наш намір увінчається успіхом, бо на нашому боці проблем не існує. Позаяк собі пригадую, то в попередньому до Вас листі я прогнозував Ваші гастролі в нас на місяць червень цього року тому, що раніше ми уже запланували ріжні заходи. Принаймні мене так повідомила Українська Централя у Лондоні, бо в Англії всі більші залі є під юрисдикцією Союзу Українців у Великій Британії (СУБ), так що в нашому випадку ці залі призначили по черзі для нас на червень.

Я сподіваюся, що місяць червень буде для вас зручним, можливо тому, що у Вас саме тоді починаються шкільні вакації. Мені, дорогий пане Романе, не знаючи наперед Ваших можливостей, не так-то й просто визначити термін Ваших гастролей, тому обрав червень. На жаль, досі ще не знаю кількости Ваших артистів, тому орієнтовно я пропоную 16-20 осіб. До цього складу я просив би Вас, якщо це можливо, долучити панство Дмитра та Калину Ватаманюків і пана Дмитра Пожоджука з Космача. Звичайно, якщо вони бажають.

Задля Вашої вигоди — від порога до порога — пропоную Вам набути догідний автобус, бо це буде коштувати Вам тільки частину того, що коштує потяг чи літак. Так роблять деякі ансамблі з України, які відвідують нас. У цьому питанні Вам може допомогти організація Рух у Львові. Безумовно, в справі транспорту, це тільки моя порада, а чи ця порада Вам потрібна – то вже Ваша справа.
Як тільки Ваш ансамбль прибуде до Великобританії, то утримання його буде влаштоване по українських громадах в місцевостях Ваших концертів. Таких виступів до цього часу передбачається вісім, а може бути й на один більше або менше. Отож, чекаю Вашої відповіді і зичу Вам всіляких гараздів!
Щиро Василь Потяк.

* Роман Кумлик – заслужений працівник культури України, музикант-віртуоз із смт. Верховини.

Ноттінґгам. 2 квітня 1993 року.

Вельмишановний земляче, дорогий пане Ватаманюк*!

Наступила моя черга відзиватися до Вас. Насамперед, від імені Управи товариства “Гуцульщина” у Великобританії маю шану зложити Вам ґратуляцію на Вашому пості голови районної ради та як голові Українського об’єднання гуцулів. Рівночасно прийміть від нас щиросердечні вітання як Вашій шановній родині, так і всім ґаздам і ґаздиням, котрі живуть і працюють на гуцульській ниві для прославляння Гуцульщини і добра своїй Батьківщині Україні.

29 травня цего року мають відбутися Збори товариства “Гуцульщина” у Великобританії. Я маю надію, що музичний квінтет п. Романа Кумлика своєю присутністю збагатить наші Збори. Ми свідомі того, що кошти подорожі з України до Англії є астрономічними. Гадаю, було б значно дешевше подорожувати мікроавтобусом.

У Вашому листі до мене від 1 грудня 1992 року була мова про Ваші труднощі із застарілою друкарнею. Я розповідав, що Британія не виробляє друкарських машин типу “Сирелік прінт”, а експортує з Німеччини. Цими друкарнями користується українська спільнота в Англії і я також. Думаю, що найліпше порушити це питання під час Конґресу Гуцулів… Цього літа, в другій половині червня, пляную знову відвідати Гуцульський край. Беру до товариства свою дружину-шотляндку, бо хочу, аби й вона запізнала Гуцульщину. При цій нагоді ще спімну, що окрім Вашого листа на адресу товариства “Гуцульщина” у Великобританії більше нічого не прибуло. Але це мені не дивогляд. Відбувалися в 1991 та 1992 роках гуцульські фестивалі, і мені дивно, чому на адресу нашого товариства “Гуцульщина” в Англії не прибули офіційні запрошення, в яких би було висловлено бажання Вашої управи на мою участь у фестивалях. Адреса нашого товариства є добре відомою на Гуцульщині тим, хто бажає її знайти. Подібна історія вийшла й з Конґресом Гуцулів… Правдоподібно, точні дані проведення Конґресу та запрошення на нього заздалегідь Ви прислали до Ясельських у Лондоні, але в Управі нашого товариства існує англійський порядок: реагувати на переказування через когось — і то п’яте через десяте — було би нашим приниженням, тим паче, що остаточне запрошення на Конґрес є із замурзаною печаткою, також із замурзаною Вашою зворотньою адресою та без підписів членів оргкомітету.

З належною Вам пошаною
Ваш земляк Василь Потяк!

* Дмитро Ватаманюк – голова Верховинської районної ради, голова Українського об’єднання гуцулів.

Ноттінґгам. Грудень 2002 року.

Високоповажний пане Олександре Дикий*!

З нагоди Різдва Христового і Нового 2003 року сердечно вітаю усіх працівників Всесвітньої служби радіо “Україна”, духовенство українських церков, український народ на рідній землі з приходом Нового 2003 року! Бажаю, щоби новонароджений Ісус Христос засіяв віру в неминуче краще завтра в Українській державі і щоби український народ не поневірявся по чужих світах, шукаючи шматка хліба, а був повноцінним господарем на своїй, такій багатій землі!

Хай це моє різдвяне й новорічне привітання, завдяки Вашому радіо, полине з туманного Альбіону в зелені Карпати, де на горбах, ґрунях і в долинах живуть українські гуцули, і додасть їм сили, віри, щастя в новому році!

Христос родився! Славімо Його!
З належним пошануванням до Вас
Василь Потяк!

* Олександр Дикий – директор Всесвітньої служби радіо “Україна”.

Ноттінґгам. 27 серпня 1986 року.

Вельмишановний і дорогий пане Барчук*!

До мене прибув лист із Західної Німеччини від доктора І. Сеньківа. Цей лист є великий, а головне, – тривожний за змістом. Доктор І. Сеньків висловлює стурбованість стосунками між ним та головною Управою УСОГу. Мова йде про монографію “Гуцульщина”, котру, як знаємо, доктор І. Сеньків зобов’язався написати. Таки найбільше нарікає він на Вашу особу, стверджуючи, що він не є у фінансовій силі, щоби повністю завершити працю над монографією. Іншими словами, потрібно йому на це більше грошей, а головна Управа УСОГу не хоче йому виділити більше коштів.

Цим листом доктор І. Сеньків звернувся до мене, як до голови товариства “Гуцульщина” у Великобританії, прохаючи, аби я йому допоміг у цій справі, і висловлює побажання, щоби його працю друкувати в українській друкарні в Лондоні, а не в Америці чи Канаді. Обґрунтовує це з економічного боку, мотивуючи, що йому до Лондона ближче, дешевше і зручніше добиратися, аби доглянути видання монографії.

Що дальше, то дораджує мені, щоб я зайнявся збіркою конечно потрібних грошей, аби я створив банкове конто під гаслом “Монографія Гуцульщини”, і це все — швидше чи пізніше — увінчається успіхом. Однак тут мені щось невиразно і акурат тому звертаюсь до Управи УСОГу, щоби Ви мені висвітлили Ваше ставлення до цієї непередбачуваної нами ситуації.

До доктора І. Сеньківа я ще не відписував, а коли відписуватиму, то я йому пригадаю, що товариство “Гуцульщина” у Великобританії є членом УСОГу. Для нас немає ніякої ріжниці, в якій друкарні згадана монографія буде друкуватись, важливим є тільки, щоб її видати, а видавцем мусить бути УСОГ, а не якісь інші відламки, чого, можливо, що автор на цей раз собі бажає.

Мене дивує, чому доктор І. Сеньків у листі до мене нічого не згадує про Видавничий комітет, про його голову п. І. Андрусяка. Адже ми добре знаємо, що доктор І. Сеньків був учасником надзвичайного Всегуцульського з’їзду в Канаді 1985 року і був свідком, як творився і був затверджений з’їздом Видавничий комітет та які на нього були покладені обов’язки.

Буду вдячний Вам за з’ясування даної ситуації стосовно монографії “Гуцульщина” і даного автора.
Остаюсь з належною Вам пошаною!
За Управу товариства “Гуцульщина” у Великобританії
Василь Потяк,
голова.

* Василь Барчук – голова Українського Світового Об’єднання Гуцулів.

Ноттінґгам. 28 травня 1979 року.

Вельмишановний пане Домашевський*!

Сердечно Вам дякуємо за листа, в якому була залучена програма й запрошення для наших представників узяти участь у Вашому третьому З’їзді Гуцульських Товариств Америки й Канади.

Повторюємо знову, що, на жаль, ми не змогли це зробити, але сподіваємось, що в майбутньому загостимо до Вас на подібні імпрези. А на цей раз віримо, що ваш третій З’їзд увінчається найкращими успіхами для добра нашої дорогої Гуцульщини.
Сподіваємось, наші шановні побратими, що матеріали Вашого славетного З’їзду невдовзі читатимемо у Вашому квартальнику “Гуцулія”. При цій нагоді почуваємось до сумної повинности повідомити Вас, що Ваш односельчанин, а наш шановний член Товариства, побратим Семен Мироняк, на жаль усім нам, відійшов у вічність. Похорон відбувся 18 травня у Галіфаксі (Англія), а прощальне слово від нашого товариства “Гуцульщина” виголосив заступник голови і приятель Семена Іван Лайщук. Покійний прожив 73 роки. Не знаємо, чи залишив на рідних землях яку родину… Однак наша Управа вирішила повідомити про його смерть сільраду в його рідному селі Микуличині.

Остаємось із правдивою гуцульською пошаною до Вас!
За Управу товариства “Гуцульщина” у Великобританії
Василь Потяк,
голова.

* Микола Домашевський – доктор економічних наук, директор Гуцульського Дослідного Інституту в Чикаго, голова Конференції Гуцульських Товариств Америки й Канади.

Ноттінґгам. 16 вересня 1977 року.

Ваша Висока Ексиленціє отець Йосиф Перший!
Слава Ісусу Христу!

У 60-річні ювілейні дні Вашого, наш Патріарше, священства на славу Богові та Україні, ми, Управа товариства “Гуцульщина” у Великій Британії, вклоняємося перед Вашою достойністю і цими скромними, але душевно найщирішими словами шлемо Вам, духовний Батьку, наш палкий привіт та найсердечніші побажання! У наших молитвах просимо Всевишнього, щоби обдарував Вас добрим здоров’ям і многими літами!

Залишаємось завжди вірні Вам та із правдивою гуцульською пошаною до Вас!
За управу товариства “Гуцульщина” у Великій Британії
Василь Потяк, голова.
Михайло Гапчук, серкетар.

Ноттінґгам. 8 грудня 1977 року.

Вельмишановний пане професоре І. Голубович!

Не чув і не бачив Вас уже довший час, але сподіваюсь, що Ви, а рівнож Ваша шановна родина, знаходитесь при доброму здоров’ю.
Від Управи товариства “Гуцульщина” у Великій Британії припала мені шана написати до Вас, бо пишуть до нас гуцули з Америки та просять товариство “Гуцульщина” у Великобританії прилучитись із нашими дописами до другого тому “Історії Гуцульщини”, котрий незадовго надійде до друку. Жалію, що запитники прибули до нас із значним опізненням, але ми цілком свідомі, що це є нашим святим обов’язком, аби спільною працею видати це монументальне дослідження, яке залишиться світлою пам’яттю про нас нашим майбутнім поколінням.

Сподіваюся, шановний пане професоре, що не пошкодуєте свого цінного часу і своїм дописом про гуцулів збагатите і прикрасите цю книгу, яка буде повністю присвячена нашій чарівній Гуцульщині.
Остаємось із побратимською пошаною до Вас!
За Управу Товариства “Гуцульщина” у Великій Британії
Василь Потяк,
голова.

Ноттінґгам. 1992 рік.

Всечесний отче Романе*!

Пишу пару слів до Вас та сподіваюся, що Ви при доброму здоров’ю та упевнені надіями на кращу будучину українського народу. Час проходить скоро, мені здається, що минуло лише кілька днів відтоді, як я перебував на рідній Гуцульщині між моїми рідними, знайомими й новонабутими приятелями. Нині залишилось так багато всяких спогадів, укарбованих у моїй пам’яті. Це окрилює мене, і я вишукую можливості відвідати Гуцульщину знову. Це буде в 1993 році.

Зараз наші вуха й очі пильно наставлені на інформацію про події з нашого рідного краю. Ми повсякчас на чужині молимо Бога про допомогу українському народові.

Отче Романе! Хочу повернути Вашу увагу до нашої попередньої розмови, що стосувалася побудови нової церкви на Буківці**. Ви пропонували мені зробити проект цієї церкви. День чи два пізніше я зайшов у Верховині до офісу Вашого районного архітектора і мав з ним розмову про згадану церкву. Архітектор дав мені зрозуміти, що проект церкви на Буківці має робити він. Очевидно, Ви (ще до зустрічі зі мною) з ним про це домовились. Власне тому я не займався цим питанням, бо знав, що Ви довірили цю справу районному архітектору. Однак я отримав знимку новозбудованої церкви у Наягра Фолс в Канаді. Вона є модернізованого гуцульського стилю, невисока, так що придається на вітряних просторах. Звичайно, що основа Вашої церкви має бути збудована з протесів або брусів, а дах треба покрити доброї якости ґонтами, але все це буде залежати від дозволу Вашого архітектора та згоди буковецької громади. Мені видається, що було б добре, якби всі четверо вікон на зарубах-причілках розмістити у формі хреста. Такі вікна мали б надзвичайно гарний вигляд, будучи освітленими зсередини церкви, зокрема вечірніми годинами, під час свят. Можливо, що архітектор вже має викінчений проект буковецької церкви, однак, вважаю, що деякі елементи цієї канадської церкви можуть вповні придатися Вам.

При цій нагоді від моєї особи та рівночасно від усієї гуцульської спільноти на британській землі з нагоди празника Різдва Христового й Нового року засилаємо Вам, отче Романе, Вашій шановній родині, усім ґаздам, ґаздиням та ґаздівським дітям наш щиросердечний братерський різдвяний привіт. Бажаємо Вам смачної куті і колача, а у Ваші господи – земноплодного гаразду, братньої пошани й любові, Господньої опіки, многая літ життя у доброму здоров’ю, а в наступному році – довершення повної волі українському народові.
З належною Вам пошаною з далекої Англії
душевно з Вами Ваш краянин
Василь Потяк.
* Роман Олексюк – парох села Верхній Ясенів.
** Буковець – село у Верховинському районі.

Ноттінґгам. 1991 рік.

Високоповажна пані Ватаманюк!

Якраз з-під осіннього хмарного неба над Британським островом та значно опізненою повинністю пишу до Вас кілька скромних слів. Висловлюю надію, що Ви, шановна землячко, а рівночасно всі Ваші співпрацівники, знаходитесь при добрій охоті й здоров’ю, з надією на краще завтра нашої Батьківщини України, куди так часто і з такою надією линуть мої думки. Радію, що після півстолітньої розлуки, хоч і на схилі мого життя, я зміг та, сподіваюся, що при ласці Всевишнього знову зможу відвідати мій рідний куток України.

Щиро признаюся, що мені дуже важко довести свої думки до остаточної згоди. Для прогресу життя уперед, якщо є на це вказівки, не хочу бути полоненим історії. Часто людині здається, що в чому виріс, до того й звик. Якщо так, то я вповні згідний з таким висловом, насамперед тому, що впродовж півстоліття далеко поза межами рідної землі я в пам’яті бачив, а в снах снив нашу Гуцульщину такою, у якій прожив моїх дев’ятнадцять юних років.

Час на місці не стоїть. З тягом часу обставини роблять своє… Мене привітала цілком інша Гуцульщина, вже не та, котру я давно залишив. Знаємо, що кожна людина проходить свій фізичний життєвий шлях, котрий — швидше чи пізніше – закінчується Богом приписаним вічним упокоєнням, й тут проти волі Божої ми є й завше будемо безсилі. Розвиток нашого довкілля залежить від людей, які можуть залишити свої землі під опікою природи, або, де це можливо, поліпшити. Але так само можуть і погіршити, сплюндрувати… Це для мене є, напевно, тою причиною, що нині в моїй уяві постає дві Гуцульщини: Гуцульщина, котру я давно залишив, і Гуцульщина, яку я відвідав цього літа.

А тепер напишу кілька слів про Гуцульщину з мого минулого. То були часи й сумні, і веселі. Сумні тому, що на нашій землі панував окупаційний уряд Польщі. Гаразду не було. Наші горяни тоді часто ділили сірник надвоє, а то й начетверо. Повсюдно панувало безробіття, через що гуцули часто не мали грошей навіть на коробку сірників. Ґазди були обтяжені всілякими вигаданими податками Польській державі. Дорослі й діти часто ходили босі, оббиваючи пальці в каміння. Нерідко витягали з босих ніг колючки будяків.

Шкільництво* на Гуцульщині заслуговує, аби його згадати, лише тому, що уряд Польщі не турбувався, аби “хлопці-русіне” здобували вищу освіту тільки тому, щоби не нарозумилися, бо тоді можуть викинути саранчу зі своєї країни. Сільські школи були обмежені на чотири початкові кляси. Учителями, в більшости випадків, були поляки, котрі на уроках говорили до дітей цілий час виключно польською мовою, щоби спольщити маленьких гуцулят. Де пощастило отримати посаду учителя українцям, то і вони, заради куска хліба, мусили вповні підкорятися польським вимогам щодо ведення шкільництва. Великі площі лісів на Гуцульщині були загарбані польськими магнатами і називалися “ляси камеральне”. Тут належить визнати, що у загарбників ці ліси були під пильною охороною, а рубки проводились тільки плянові, і відразу на тому місці садили новий ліс. Більшість цих лісів знаходилась під опікою природи, аж до часів цілком іншої опіки наших “визволителів” зі Сходу. Дай Боже, щоб ті часи більше на нашій землі не повторилися!

Якщо написати пару слів про веселі у моїй пам’яті часи, то я особисто вибираю першу половину двадцятого століття. Роблю це тому, що вже на моїй пам’яті, у 20-30 роки минулого століття, Гуцульщина була сформована як окремий реґіон. Як всередині, так і поза межами, вона славилися здібностями своїх майстрів у багатьох ремеслах. А історії ці терени стали відомі ще завдяки Олексі Довбушу та його опришкам, їхній боротьбі проти поневолювачів. Згодом цю героїчну славу продовжили Січові стрільці та Гуцульський курінь.

Багатьох мандрівників, зокрема чужинців, вабила до себе Гуцульщина квітучими полонинами, унікальною ношею, міцними релігійними традиціями, особливою гостинністю, а найбільше — чарівною музикою, танцями та співанками. Особливо виріжнявся весільний обряд. Ми мали чудових письменників: Юрія Федьковича, Марка Черемшину… Ми мали оспівану в поезіях та піснях ріку Черемош. Недарма співається: “Черемоше, брате мій!”. Гірський Черемош у минулому дійсно був для гуцула і братом, і сестрою, був частиною краси і слави гуцульського краю. Унікальними на Черемоші були дараби (сплави). Гуцули, а ще більше зайшлі люди, завжди гляділи на дараби на Черемоші з великим захопленням, подовгу милувалися цією природною співпрацею дерева з водою, людини з довкіллям, та завше висловлювали визнання і похвалу на адресу керманичів цих сплавів. Можна сміло сказати, що ріка Черемош є серцем Гуцульщини, а прославили Черемош наші предки.

Я тільки побіжно описав Вам, шановна пані Ватаманюк, тогочасну Гуцульщину, на якій народився і де прожив юні роки. Півстоліття і цілком інші обставини життя на чужині не здолали мій духовний зв’язок з таким рідним для мене куточком України. Ще в половині минулого 1990 року на вашому боці не було вказівок на дозвіл відвідин Івано-Франківщини і зокрема — Гуцульщини. Щоправда, були можливості за допомогою туристичних турів побачити такі міста в Радянському Союзі як Ленінград, Москва, Ташкент, а декому навіть щастило побувати в Києві та Львові. Ленінград і Москва мене не приваблювали, бо вони були чужі…

Мене тягло, як вовка до лісу, на Гуцульщину. Сталося так, що наспіли несподівані зміни. Ворота на Гуцульщину відчинилися. Моя рідня з Криворівні вислала мені офіційне запрошення, і тоді я та ще мій односельчанин Василь подолали всі бюрократичні перешкоди, наставлені Москвою, і в місяці червні цього року земним шляхом ми вибралися відвідати нашу рідну Гуцульщину.

Нелегко описати ту радість, яку я відчував тоді, але чомусь вона була змішана з тривогою і непевністю. Однак без найменших труднощів ми переправились через протоку Ла-Манш, відтак – уже моїм авто – проминули Бельгію, Німеччину, Чехословаччину і наблизились до словацько-українського кордону поблизу Ужгорода. Дорогою у Словаччині, коли ми робили зупинки, словаки нам говорили, що в Україні панує голод. Така звістка пригнобила наші аспірації, і з почуттям тяжкості на душі ми прибули до прикордонної митниці. Назустріч нам вийшли два старшини, заговорили до нас російською мовою. Я заявив, що це є український кордон і висловив здивування, чому з нами не розмовляють українською. На мою вимогу підійшов до мене ще один старшина, який звертався до нас українською, а зі своїми колегами спілкувався російською. Через мою національну суперечку нас на кордоні затримали довше, ніж це було потрібно. Потрясли ретельно наші клунки та, на щастя, не знайшли нічого, що могло б завдати нам клопоту. Прикордонники порадили нам виміняти наші фунти на рублі. При обміні грошей ми ще отримали купу купонів. Нам казали, що ці папірці згодяться при купівлі ріжних товарів у Союзі. Мені ще й нині смішно з тих купонів, бо ніяких товарів у крамницях Союзу я не бачив, а за те, що купив у Косові на ярмарку, ніхто не вимагав з мене купонів.

Небавом на митниці вояк відчинив нам останні ворота, і тоді ми з Василем уперше за п’ятдесят минулих років ступили на українську землю. Зразу ж над гостинцем привернув нашу увагу напис великими буквами: “Процвітай, Радянська країно!”. На жаль, було пропущено назву цієї країни. Читаючи й обдумуючи цей напис, я незчувся, як заїхав у яму, що була таки серед дороги. У цій ямі я подумав, що це вже катастрофічний кінець нашої їзди автомобілем. Але, на щастя, не заподіяв машині серйозної шкоди. Сторонні люди запевняли мене, що то є тільки перша яма, яка символізує стан економіки Союзу. І справді, це були вже не ті гостинці, до яких ми звикли у західному світі. Треба було їхати повільно, виминаючи зліва і справа, як не ями, то добротні калабані. Крім того, виникла ще одна проблема: де заправити машину, аби якось доїхати до Криворівні? Запасних баків з бензиною я не мав, бо на Заході не прийнято возити за собою пальне, адже заправки є всюди. Всевишній звернув увагу на мій переляк, і коли вже викінчувалися останні краплі бензини, я зобачив на перевалі, недалеко від Ворохти, заправку. Заповнив збірник пальним.

Здавалось, що заплатив трішки дорожче, ніж тоді коштувала бензина в Радянському Союзі. Але це нас не турбувало. Так — миля за милею — ми доїхали до Жаб’я, а звідти – до Криворівні. У дорозі намагалися розпізнати значно змінені місцевості. Пригадували їх назви та були дуже здивовані, бо ніде не бачили гуцулів, а лише міщан. В Криворівні, біля музею І. Франка, ми зупинились на декілька хвилин. Там побачили немалу чергу людей і здогадались, що це було традиційне явище пограбованого комуністичною системою народу. З цієї черги відійшов один чоловік і підійшов до нас. Не вітаючись (такий радянський етикет), почав розпитувати, звідки ми та чи можна купити “водку” в Англії. Це питання вдарило по найтонших струнах моєї душі, але, не показуючи цього, я відповів так: “Дозвольте мені нагадати вам, що якраз тепер Україна є у процесі відродження, а щоби це діло довершити, потрібно тверезих умів. Не думайте про “водку”, а думайте про волю на своїй Батьківщині, бо ще ніде в світі немає вільної країни, збудованої п’яницями…”.

Мої слова, мабуть, подіяли, бо цей земляк нічого мені не відповів і знову зайняв чергу перед зачиненими дверима крамниці. А ми поїхали до нижньої частини села, де зворушливо віталися з нашими рідними.

Час мого перебування на Гуцульщині минув занадто швидко. Мої родичі та нові знайомі і, звичайно, керівні органи району вітали й приймали нас з добротою щирого гуцульського серця. Спомини про мою мандрівку на гору Ігрець, Синиця, Піп Іван та поїздка до Буркута в такому милому товаристві моїх рідних і друзів залишаться для мене незабутніми. При цій нагоді висловлюю свою вдячність панам Петрові Пониполяку та Дмитрові Ватаманюку за виділення для мене придатного для гірських схилів транспорту, яким через мальовничий верх Кринти завезли нас (мене, мого односельчанина, а нині англійця Василя Николаєвича, й наших рідних) на традиційний гуцульський храм на свято Св. Петра і Павла у село Красноїлля. У той день Всевишній нагородив наш гуцульський край прекрасною погодою. Того дня я радів, що гуцули не забули за Бога і були біля церкви так файно зодягнені в традиційну гуцульську ношу. Ґазди, ґаздині та їхні діти сходили до церкви плаями з Маґури, Кринти, Голов**, Перехресного і квапилися до своєї святині. Мені пригадалося, як я у своїй юності ішов пішки на храм до Красноїлля, ішов з Криворівні — через гору Синиця — босим, аби поберегти мої постоли. Взувався я вже аж під церквою. Я радів, що знову став учасником цього храму, намагався не показувати на людях свого радісного зворушення. На пам’ять нараз прийшли поетичні рядки О. Олеся:

На храм збираються гуцули.
Встають до ранньої зорі,
Виймають ремені, кресані,
Тобівки файні, киптарі.
Давно, давно гуцулики устали,
Шумлять, щебечуть, говіркі.
Як мак червоний, в барвних строях
І в оґальонах, як зірки.
Як сарни сходять полохливо,
Мов квіти, в доли з гір ідуть.
То зникнуть в травах на хвилину,
То знов під сонцем розцвітуть.
Вже сонце високо на небі.
Вже в бубни Черемош гуде,
Цвіте Гуцульщина квітками.
На храм Гуцульщина іде.

Пам’ять про всі ці події, що закарбувалися у моєму серці, я забрав до моєї названої батьківщини. Щиро радію тому, що відвідав Гуцульщину, своїх рідних, знайомих і набув нових приятелів. Привернули мою увагу модерніші й вигідніші житлові будинки, краще розвинене шкільництво. А особливо зачарувала мене гуцульська гостинність, зокрема під час традиційних храмових свят. Ми з односельчанином Василем, вже маючи надану нам кличку “криворівнянські англійці”, на запрошення красноїльських ґаздів Василя та Ганни Рильчуків, у товаристві керівників Верховинського району надзвичайно цікаво провели час.

На прощальному прийнятті, яке влаштувала управа товариства “Гуцульщина” у Верховині, ми мали шану бути гостями між керівниками Верховинського району, скріпили наші аспірації тим, що Гуцульщина, якщо тільки переходово згубила свої сардаки, кожухи й гачі, то не загубила своїх духовних скарбів. На цьому прощальному прийнятті надзвичайно цінними для нас були Ваші дарунки – грудка рідної землі та саджанці смерічок і ялиць, які ми посадили в Англії у наших городцях. Радіємо, що вони прийнялися на землі нашої названої батьківщини. Тепер будемо їх пильно доглядати до кінця нашого життя й цінити як символ рідної Гуцульщини. Згодом — залишимо у спадок нашим дітям.

Закінчуючи свого листа, я поставив собі таке питання: чи зможе Гуцульщина виправити й надолужити те, що втратила за останніх п’ятдесят років? І подумав: це буде дуже важко зробити. Однак я вірю, що можна, і вірю, що буде зроблено. Тільки не за такою системою, яку я бачив своїми очима, коли немічні жінки з лопатами латали ями на запущеному головному гостинці, а здорові чоловіки — то тут, то там — сиділи і “сушили” собі голови над однією проблемою: де дістати “водки”. Я згадав нещасливі і гірші сторінки історії нашого краю, спричинені загарбницькою системою. Вважаю, на Гуцульщині кожну нову і важливу справу потрібно починати з Богом. Сам бачив, що гуцули не забули Бога. Де немає церков, там будують нові храми. Це є християнська система, і до цього часу жодна інша не могла з нею зрівнятися… Потрібно збудувати, насамперед, нові гостинці і прокладати їх углиб гірського краю. Будувати добрі готелі і ресторани, як це є у вільних країнах. Слід спорудити бензозаправки і автостоянки, прочистити царинки, толоки й полонини, заповнити полонини маржиною і, головне, змилосердитися над лісами, дати їм час дозріти, а де це можливо — посадити нові. Бо мандрівників, на яких може Гуцульщина розраховувати в перспективі, насамперед, цікавитиме природна краса, народне мистецтво й традиції, а не пні по наших горах. Суцільні пні!..

Необхідно повернутися до народної ноші, створити умови для праці народних умільців, які виготовляють гуцульську вберю. Подбати про правдиве гуцульське мистецтво з дерева, вовни, шкіри, металу. А нині розповсюджений масово ширвжиток – так звані сувеніри, заляпані фарбою та лаками, викинути на смітник. Варто зберегти автентичну гуцульську музику, а сьогоднішній голосний непотріб музичних наркотиків кинути під опіку габи на Черемоші. Доречно привести до порядку і русло Черемоша та пустити по ньому, на певному відрізку, дараби — як показ для туристів. Саме цим можна наповнити й бюджет району, бо Черемош завоював славу дарабами, і вони повинні сюди повернутися. Все це необхідно для реґіонального розвитку й багатства Гуцульщини. Така Гуцульщина стане Меккою для туристів з усього світу та відновить свою славу й популярність у світі.
Я вірю, що все це може зробити здібний і працьовитий народ Гуцульщини!
Я вірю, що все це зробиться тоді, коли у своїй хаті і державі запанують своя правда, і сила, і воля! В цьому ділі — Боже вам помагай!
Із щиросердечним і братерським привітом Ваш земляк з Англії
Василь Потяк.
* Шкільництво – освіта.
** Голови, Перехресне, Красноїлля – гуцульські села у Верховинському районі.

Листи до Василя Потяка

Ватикан. Різдво – 1978.

Хвальна Управа Товариства “Гуцульщина”!
Високодостойний пане Потяк!

Йосиф Кард. (Сліпий – Коберницький – Дичковський)
Верхов. Архиєп. Українців, Митрополит і пр.
щиро дякує Вам за ласкаві побажання з нагоди ювілеїв і призиває Божого благословення.
З Патріяршим благословенням!
Христос рождається!
Патріярх і Кардинал
Йосиф Сліпий.

Боффало. 29 квітня 1979 року.

Вельмишановний пане Потяк!

В прилозі пересилаємо Вам запрошення на другий з черги Гуцульський храм. Як вам відомо, Всегуцульський з’їзд відбувся 27-28 травня 1978 року. В ньому взяли участь около 150 наших членів з Канади й Америки. З’їзд проходив дуже по-діловому, на ньому порушено дуже важливі питання (особливо під час нарад) і вибрано нову Управу, яку очолив п. М. Бельмега*.

Реасумуючи всю нашу працю і здобутки, можемо признати нашій гуцульській спільності, що від 1975 року, відколи ми об’єдналися (за винятком ще кількох отаманів), йдемо одним плаєм як одна велика гуцульська Родина.

Завчасно повідомляємо Вас, що наступний з’їзд відбудеться в 1980 році. На ньому будуть вирішуватися дуже важливі справи і було б бажано вітати в нас делегата з Великої Британії. Час і місце проведення наступного з’їзду буде подано своєчасно в пресі і на радіо, а Ви отримаєте запрошення з цілою програмою швидше, щоби мали час вислати свого делегата.

Як нам усім відомо, наша Гуцульщина найбільше потерпіла в минулому і терпить сьогодні від ворога-окупанта не тільки морально, але й матеріально. Ми тут, у вільному світі, мусимо протидіяти тому гуртом, спільними силами боронити надбання наших предків. Тому наше Українське Світове Об’єднання Гуцулів взялося за це велике діло, і своїми виступами в пресі, на телевізії і радіо веде наполегливу працю, аби здобути собі таких приятелів як Валентин Мороз, що не жалів свого життя в ім’я наших мистецьких надбань, яких не дозволив ворогові руйнувати. Сьогодні, як відомо, Валентин Мороз є між нами, а ми, гуцули, повинні бути найбільше йому вдячні за те, що він підніс нашу любу Гуцульщину до таких висот і доказав, що єдиною його метою було рятувати ту святість, яка зберегла гордого гуцула від денаціоналізації. Надіємось, що вітатимемо Вашого делегата на Всегуцульському з’їзді в 1980 році. А до того часу просимо бути з нами в контакті і допомогти нам видати ілюстрований збірник про Гуцульщину всякими матеріялами, які знаходяться у Ваших гуцулів.
З гуцульським привітом і пошаною до Вас
Михайло Бельмега             Василина Петришин**.

* Михайло Бельмега – голова Українського Світового Об’єднання Гуцулів.
** Василина Петришин – писар Українського Світового Об’єднання Гуцулів.

Торонто. 23 жовтня 1979 року.

Вельмишановний пане Потяк!

Дуже нам прикро, що ми ще й досі не відповіли Вам на письмо з дня 10 червня цього року. Як Вам відомо, у вакаційний час є неможливим з’їхатися на які-небудь наради, щоб полагодити біжучі організаційні справи. Тим більше, що наші члени Управи належать також до інших організацій, які влаштовували повакаційні імпрези, де і ми мусили бути, а свої справи залишили вже на кінець. Віримо, що Ви зрозумієте і вибачите нам наше спізнення.
Як пройшов Гуцульський Храм, залучуємо репортаж доктора М. Лози, який був не тільки учасником, але і промовцем на Храмі. З його репортажу Ви більше скористаєте, як з нашого опису.

Ваше запрошення з 18 вересня цього року ми прийняли з великою радістю, що наші гуцули живуть організованим життям поза межами нашої ніколи незабутньої Гуцульщини, і тим самим являються носіями правди про старовинні надбання нашого мистецтва нашими предками. Бували часи в минулому, коли кожний окупант стремів до того, аби з гуцула зробити пасивного, спокійного громадянина і з часом прилучити його до себе. Не вдалося наїзникові в минулому зламати гуцула і вирвати його душу, але сьогодні затероризований ворогом, він збувається свого чудового колоритного одягу і замінює його на дешеве лахміття, а мистецтво гуцула замінилося на доходову базу ворожих плянів. Тому ми, гуцули в діяспорі, повинні йти в один гуж і берегти наші надбання та любов до нашого народу і передати їх наступним поколінням.

На Ваш з’їзд “Гуцульщини” 24 листопада цього року прибуде представник від УСОГу, який візьме участь у нарадах нашої великої гуцульської Родини.
З належною шаною і щирим привітом
Михайло Бельмега         Василина Петришин.

* УСОГ – Українське Світове Об’єднання Гуцулів.

Торонто. 6 листопада 1991 року.

Дорогий побратиме Потяк!

Вашого листа від 19 жовтня 1991 року разом з додатками (два числа журналу-альманаху жаб’ївської “Гуцульщини” – ч. 7 за липень 1991 і ч. 8 за серпень 1991, а також Свідоцтво товариства “Гуцульщина”) ми щойно отримали. Сердечно дякуємо Вам за всю посилку й особливо за вельми цікаві інформації про товариство “Гуцульщина” у Верховині (Жаб’ю) й про Ваше перебування з Вашими рідними в Криворівні й взагалі на Гуцульщині серед широкого кола гуцульської громади.
Щодо нашої допомоги в купівлі відеокамери для товариства “Гуцульщина” в Жаб’ю, то цю справу мусить вирішити засідання управи УСОГу, бо ж ідеться про досить поважну суму грошей.

Ще перед отриманням Вашого листа дійшли до нас з рідного краю відомості, що неприхильно й досить критично висловлюються про деяких керівних діячів товариства “Гуцульщина” в Жаб’ю, й потрібно буде деякого часу, щоб цю справу вияснити.
Це, одначе, не означає, щоб ми мали ігнорувати організаційні почини наших краян на Гуцульщині. Навпаки, нам треба виявляти якнайбільше зацікавлення такими починами й поставитися до них доброзичливо, але при цьому й дуже обережно, щоб не попасти через поспіх у незручну або й прикру ситуацію. Було б дуже бажано, щоб усякі заходи, заяви, декларації, обіцянки тощо, роблені від імені УСОГу, були, по можності, наперед узгоджені з управою УСОГу, аби уникнути завжди можливих неприємних несподіванок. Просимо прийняти цих кілька слів як щиру приятельську пораду, а не як якесь розпорядження чи, борони Боже, якийсь докір або догану, бо завдяки своєму великому досвідові в громадській роботі, Ви досі ще не зробили, як заступник голови УСОГу, нічого такого, за що можна було б мати до Вас які-небудь претензії.
Найщиріше Вас вітаємо й просимо прийняти вислови нашої глибокої пошани.
За управу УСОГу:
Іван АНДРУСЯК*         Мирослав НЕБЕЛЮК**

* Іван Андрусяк – голова УСОГу.
** Мирослав Небелюк — секретар УСОГу.

Боффало. 7 липня 1992 року.

Вельмишановний пане Потяк!

Якось так вийшло, що вже довгий час не писав я до Вас. Увесь час я був і є зайнятий, в більшости випадків – гуцульськими справами. Хотілося видати бодай невеличку гуцульську книжечку. І цього року вдалось це нам зробити з новелями Онуфрія Манчука. Забрало мені це дуже багато часу, бо все, починаючи від їх переписування до складання книжки, робили ми власними руками на боффалівській парафії. Книжка має свої технічні недотягнення, але ми багато навчилися і, якщо вийде якась друга, то вже буде вона кращою.

Пишу до Вас, признаюся, бо мушу. Розходиться тут про закінчення “Втечі з полону”. Знаю, що матиме вона драматичне закінчення – зустріч із совєтською дійсністю, і я вже сам дуже цікавий знати її кінець. Власне, тепер викінчую підготовку 29-го числа журналу. В ньому буде кінець того, що Ви досі прислали. Тим, що хтось там скритикував початкові сторінки “Втечі…”, не переймайтеся. Коли б я так поважно трактував закиди різних “мудрагелів”, то вже давно перестав би редагувати журнал (та й мав би далеко більше часу, і мій город виглядав би набагато кращим). Тож прошу Вас і то дуже: пришліть закінчення “Втечі…”, пришліть проект церкви, про яку писали Ви мені у Вашому останньому листі, і Ваші завваги до нього. Пришліть Ваші власні роздумування про сьогоднішню Гуцульщину і про вартість тамтешніх гуцульських товариств. Ви один з “останніх могиканів” нашого журналу, вмієте писати з гумором, і на співпраці з Вами мені дуже залежить.

Наш Голова Іван Андрусук перебуває тепер у рідних сторонах. Цікаво мені почути його враження від поїздки. Ті, хто був на Гуцульщині минулого року, вернулись дуже розчаровані спустошенням національного життя і байдужістю до майбутнього.
Гуцульське життя тут сповільнюється. Люди старіють. Однак цікавим є факт, що на поїздки в Україну, Фльориду чи Багами всі мають час, здоров’я і гроші, а проїхати сто миль на Гуцульський Храм до Баффало, то відразу якась колька в боці коле. Храм все-таки відбувся і вийшов непогано.

Здоровлю Вас щиро та й ще раз дуже прошу: ПРИШЛІТЬ ЩОСЬ ДО ЖУРНАЛУ!
Ваш Ігор ЧМОЛА*.

* Ігор Чмола – редактор канадського журналу “Гуцульщина”, старшина дивізії “Галичина”.

Торонто. 18 травня 1993 року.

Вельмишановний пане Потяк!

Щира подяка шановній управі товариства “Гуцульщина” у Великій Британії за гарне привітання для Дев’ятого Всегуцульського з’їзду УСОГу у Боффало (ЗСА*) 22 травня 1993 року. Шкодуємо, що не будемо мати приємности привітати Вас на нашому з’їзді. Також приємно нам довідатися, що завдяки Вашим старанням (оголошення в “Українській думці”), вже кілька осіб зголосилися до поїздки на Світовий конгрес гуцулів до Івано-Франківська.

Що ж до Вашого листа від 10 травня 1993 року, заадресованого на секретаря УСОГу, у справі Вашого членства в редакційній колегії верховинського альманаху “Гуцульщина” поруч з п. Домашевським, то тут трапилось якесь велике непорозуміння. Якщо Ви собі пригадуєте, то в нашому листі до Вас від 6 листопада 1991 року ми писали: “…Було б дуже бажаним, щоб усякі заходи, заяви, деклярації, обіцянки тощо, зроблені від імені УСОГу, були наперед узгоджені управою УСОГу”. В листі ж до Вас з 21 жовтня 1992 року ми повідомляли: “Ви повинні відмовитися від членства в оргкомітеті від імені УСОГу. Одначе, як голова товариства “Гуцульщина” у Великій Британії, Ви можете прийняти членство в оргкомітеті, якщо Вам його запропонують і якщо Ваше товариство буде вважати Ваше членство в ньому бажаним”. У Ваших відповідях Ви з нашими пропозиціями вповні погоджувалися.
З вище сказаного виходить, що ми (управа УСОГу) шануємо автономію наших членів товариств і свобідний вибір поодиноких гуцулів. І абсолютно не маємо нічого проти того, щоб у даному випадку Ви були членом згаданої редакційної колегії, чи то від імені Вашого товариства чи від самого себе як гуцула.

Для нас було дуже прикрою несподіванкою побачити Ваше прізвище разом з прізвищем п. Домашевського у складі редколегії верховинської “Гуцульщини” як заступника голови УСОГу без узгодження цієї справи з управою УСОГу або принаймні попереднього повідомлення про це. Повірте, що ми маємо дуже поважні причини зайняти таке, а не інше становище супроти п. Домашевського. Сподіваємося, що Ви й загальні збори Вашого заслуженого товариства приймете оце наше вияснення з належним розумінням.

Найщиріше Вас вітаємо й просимо прийняти вислови нашої правдивої пошани.
За управу УСОГу:
за дорученням голови
Мирослав НЕБЕЛЮК.

* ЗСА – США.

Боффало. 9 липня 1994 року.

Вельмишановний пане Потяк!

Давненько вже я не писав до Вас, бо друкував Вашу “Втечу з полону”. На мою думку, це річ, якою колись Гуцульщина буде гордитися. Тепер друк закінчено, і я приходжу до Вас із моїм наступним проханням.

Та про що мені розходиться? Як Ви, напевно, зауважили в журналі, його редколегія обмежилась до трьох осіб. Від однієї з них, п. Бурачинської, вже довгі літа не маємо жодної вістки. Отже, насправді залишились тільки дві особи: я і Галя Трутяк.
Отже, я хотів би поширити склад редколегії і помістити в тому списку Вас, як представника Великобританії. Правда, і я грішний, хоч в цьому не було моєї вини. “Во врем’я оно”, коли доктор Сеньків зрезиґнув зі складу редколегії, то запропонував він на своє місце Вас, щоб у редколегії був “хоч один справжній гуцул”. Я з місця, на першому засіданні, розказав про волю доктора Сеньківа, однак, тодішній наш голова Іван Андрусяк зіґнорував це питання. Сьогодні ситуація у нас змінилася. Таки цього тижня, коли я возив наступне число журналу до друкарні, вступив до Ґамільтону, до Василя Барчука. Він, хоч і відмовився сам вступати до редколегії, зате поблагословив Ваше членство в ній. Тож прошу Вас якнайшвидше повідомити мене, чи Ви годитесь на таке членство? Я бажав би поширити нашу редколегію на всі країни, від яких я маю співпрацю, і вона виглядала б приблизно так: Канада – Галя Трутяк, Великобританія – Василь Потяк, Німеччина – доктор Іван Жеґуц, Україна – Іван Гречко.

Крім того, прошу Вас: пишіть і пишіть! Маєте дуже цікавий стиль писання і добрий український гумор. Світлої пам’яті доктор Михайло Лоза колись говорив: “Мені далеко легше виправляти допис Василя Потяка, ніж будь-кого іншого з наших діяспорних філософів…”. Отож, чекаю на Ваш допис “Криворівня вчора й сьогодні” чи щось у тому роді.
Здоровлю Вас щиро,
Ваш Ігор ЧМОЛА.

Київ. Квітень – 2003.

Вельмишановний Василю Потяк!

Приємно пахне ладаном, мерехтять вогниками-свічками Божі храми Києва. І серед них – Михайлівський золотоверхий Собор, Володимирівський Патріарший Собор, Церква Різдва Христового біля Дніпра, в якій стояла домовина з прахом великого нашого пророка Тараса Шевченка перед останньою подорожжю на вічний спочинок до Канева.

Лунають Великодні Божі піснеспіви по всій нашій Україні. Для українського народу це свято має особливе значення. Воскресіння Христове, перемога світла над мороком, життя – над смертю, надії – над зневірою надавали сили багатьом поколінням українців, які мріяли про кращу долю, виборюючи незалежну державу. Віра в неминучу прийдешність Воскресіння завжди наповнювала серця патріотів на всіх континентах, куди доля закинула наших братів і сестер. Саме Великдень об’єднує всіх нас у єдиному прагненні духовного оновлення, жертовності, любові до людей і до рідної землі. А вона, вільна земля, хоч і поволі, але продовжує торувати нелегкий шлях у подоланні економічної і соціальної кризи, просування України по шляху її інтеграції в Європейські структури. Звичайно, нам хотілося б більшого, але треба зважати: те, на що інші країни витрачали століття, Українська держава повинна пройти у значно коротший термін.

Тож нехай воскреслий Господь простелить нам чітку дорогу для розбудови нашої молодої держави та покаже нам як влаштувати добре, справедливе, заможне життя для усіх людей в Україні!

Молимо воскреслого Ісуса Христа, щоб він оновив і поблагословив нашу Батьківщину, аби наш народ побачив і відчув яскраве світло Його воскресіння, і процес оновлення і відродження продовжувався та посилювався по всіх закутках неньки України.
Радіймо і веселімося у цей день, бо Христос воскрес і подав нам надію на краще, сповнив наші серця дарами Добра, Любові, Радості, Єднання і Миру!

Радості і щастя у Вашу оселю!
ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОСКРЕСЛА УКРАЇНА!

Олесандр ДИКИЙ.
Директор Всесвітньої служби радіо “Україна”.

Криворівня – 1991.

Слава Ісусу Христу!

З вічнозелених Карпат до нині ближчої нам Англії шле родина Потяків (Микола, Ганна, Мирослав, Василько, Марічка, Галинка) Тобі, Васильку, як рідному братові, Твоїй дружині і дочкам низький опришківсько-козацький уклін і побажання усіх земних благ. Хай благословить вас Бог! Дружині від мене особисте щире визнання симпатії і подяки, що зуміла в свій час оцінити, пізнати і поєднати долю ваших двох сердець воєдино. Саме з цього і починаються сімейне щастя, добробут і злагода в державі, мир — у світі.

Це мій надійний аргумент, яким я докажу нашим великоросійським шовіністам, що самостійність України не є перешкодою родинним зв’язкам і, навпаки, приналежність подружжя до різних націй, віровизнання, партій і т. д. ніколи не ослабить могутності держави, а лише збагатить її культуру, духовність і традиції.

У нас усе, слава Богу, гаразд. Зараз, навесні, ми приступаємо до розкопок полеглих у бою бандерівців, ну і всіх інших в тому числі – навіть наших зрадників і катів. Народ має знати: хто є хто. Тому треба віддати кожному належне. Залишатись осторонь історичних подій не маємо права. Реабілітація і відшкодування збитків, осуд і застереження – наша свята повинність. Треба залишити нашим нащадкам добрий слід.

Таки зустрілись

Таки зустрілись на одній стежині,
О, неповторні то були хвилини!

На заповітнім місці всіх нащадків,
Над висвяченим прахом своїх предків.

Там британець з гуцулом обнявся,
І поцілунок з вічности вертався.

Війна несправедливо їх судила
І цвіт Вкраїни, молодь, розгубила.

Та краще виглядаєш Ти, мій брате,
Зберігся там. А що мені сказати?…

Прости, що молодість моя рабою
Була усе сліпою і німою.

За рідну мову вдома нас цькували,
А ви так вільно нею розмовляли.

Аж сором світові дивитися у вічі:
Не політв’язень я, а блазень двічі.

Мовчав, коли кричати було треба,
І очі боязко зводив до неба.

Чому се так, аж через стільки років,
Ти йдеш до гір своїх, річок, потоків?..

Усе близьке, немов батьки ожили,
Хоч зустрічають нас хрести, могили…

На трави буйні, рідна Україно,
Припали моє і Василя коліно.

Вкраїнською душею і вустами
Обидва поєднались з Богом і батьками.

Своє дитинство в Тобі, брате, бачу,
І як дитя радію й плачу.

Веселих Великодніх свят!
Слава Україні!

* Микола Потяк – двоюрідний брат Василя Потяка, поет з Криворівні, з яким Василь Потяк у 1991 році зустрівся на цвинтарі у Криворівні.

Мюнхен, дня 5. ХІ. 1979 року.

Дорогі побратиме Потяк, дорогі Голово!

Висилаю побажання на З’їзд та рівночасно хочу ще й кілька слів написати до Вас осібно. Як звичайно, мало в мене часу, бо, знаєте, що пишу статті до ріжної преси, а головно, рецензії, і це забирає час на прочитування книжок.
Радо все згадую Вашу милу Вп. Дружину, Ваш дім і, навіть, трембіту на стіні та надзвичайно мистецький різьблений стіл Вашої роботи.

Приємно було, хоч коротко, гостити в так щиро вітаючих мене побратимів з Карпат. В пам’яті оживали тоді найкращі спомини з Яремчі, Хом’яка, Косова і Кут та інших місць. Там були дійсно “веселі” чи найвеселіші дні мого життя.
Щиро дякую Вам і всім побратимам за пам’ять моїх уродин. Я вправді народився аж 15 листопада, але це також символічно, що перші побажання прийшли від нашої дорогої Гуцулії.

Щиро здоровлю Вас і Вашу високоповажну дружину!
Ваш Євген РЕН*.

* Євген Рен – Євген Побігуцький – почесний член товариства “Гуцульщина” у Великобританії, полковник дивізії “Галичина”. Помер в 1996 році в Мюнхені у віці 96 років.

Мюнхен. Червень – 1980.

Високоповажне й дороге панство Потяки!

Спершу вибачайте, що пишу так пізно. Я взявся нарешті до описання своїх споминів за ціле моє досить довге життя. Воно й трохи цікаве через те, що пережив дві світові війни і брав участь у них як доброволець – тричі — разом з нашими вояками в боротьбі за Україну. Був час, що працював (хоч недовго) при ношенні шин, а було й таке, коли мешкав з жінкою в кухні, в якій колись варили свиням їсти, здається, бульбу, і тому злив води був посередині тої кухні, як при каналізації на дорогах.

Був також час, що мали ми для нас обох з дружиною лише одне польове американське ліжко, на якому і одній особі (дещо грубшій) вже затісно спати. Були роки, коли я викладав у нашій таборовій гімназії, і мав тоді платню 100 німецьких марок, за що можна було купити акурат одну пачку папіросів. На щастя, я тоді не палив.

Отож, як бачите, назбиралося досить цікавого. Зараз закінчую писати, і тепер треба виправити помилки, а це також забирає багато часу і праці.

Мило все згадую Вашу родину, особливо жалко, що так мало міг розмовляти з Вашою високоповажною дружиною через незнання мови.

Сердечно здоровлю Вас і Вашу родину!
Ваш Євген Рен з дружиною.

Боффало. 14 січня 1998 року.

Високоповажний пане Потяк!

Саме в день Нового року одержала я від Вас листа і святочні новорічні побажання. Дякуємо сердечно за теплі слова згадки і признання для нашого незабутнього чоловіка, батька і діда. Останніх десять років свого життя він служив і з радістю виконував добровільно на себе взяті обов’язки головного редактора “Гуцульщини”. День перед смертю, на шпитальному ліжку, робив верстку 49-го числа “Гуцульщини” — так дуже пильнував, щоб журнал приходив до передплатників на час.
Не лиш ми, рідні, але ціла громада тяжко відчуває його відсутність.

З Новим роком передаємо Вам і всім членам товариства “Гуцульщина” у Великобританії наші найкращі побажання здоров’я, сили і витривалости на Вашій дальшій життєвій дорозі.
Христос рождається!

Оля Чмола з дітьми Оленкою і Богданом.

* Оля Чмола – дружина редактора журналу “Гуцульщина” Ігоря Чмоли.