Скеля українського духу. Микола Симчич

Вірний задекларованій у попередніх своїх книжках позиції філософськи вмотивованого дослідника істини українського націо- і державотворення, Микола-Зеновій Симчич у пропонованій читачам книжці «Скеля Українського Духу», за словами С. Процюка, «робить спробу метафізичного єднання українців у всьому світі через християнську віру, національну ідею, чари рідного слова, сакральну творчу силу одвічних українських символів, українського духу».

Скеля українського духу. Микола Симчич

ISBN 978-617-7436-18-7
УДК 94(477) С 42

Скеля українського духу. Микола Симчич 5 МБ | .pdf | Завантажено 1 раз

Обкладинка: Коломийський Катедральний Собор Преображення Христового. Світлина Р. Симчича; задня сторінка: М.З. Симчич виступає на відкритті пам’ятника Є.Коновальцю в с. Старі Кути, 2010 р. Світлина І. Хариняка

© Микола Симчич — текст
© Роман Симчич — макет, обкладинка
© Микола Сулятицький — передмова

ЗБРОЯР ДУХУ ЄДНАННЯ

Скелею українського духу постає видання знаного в Україні письменника, гостро актуального журналіста, члена НСПУ і НСЖУ, лауреата Рівненської обласної літературної премії і Івано-Франківської обласної журналістської премії ім. Богдана Бойка, кандидата фізикоматематичних наук, учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 1-ої категорії і повсякчас невтомного оборонця національної ідеї Миколи Зеновія СИМЧИЧА.

Величчя представленої монографії граниться попередніми яскраво-талановитими творами літературного моноліту — дев’ятьма художніми і художньо-документальними книгами, зокрема, збіркою поезій «Вогонь цілую» з передмовою Петра Скунця, книгою документальних повістей «Лебедині ключі», збіркою новел, оповідань і есеїв «Смак свободи», публіцистичною книгою «Ностальгія за Україною», художньо-документальною книгою про українського художника-десидента Опанаса Заливаху «Болід», художньодокументальним романом про Оранжеву революцію «Оранжевий спалах свободи», художньо-документальною книгою «Під стягом лева» з передмовою лікаря і енциклопедиста із США славної пам’яті Іллі Романа Ткачука, поетичною книгою «Політок» та ін.

До книги «Скеля українського духу» увійшли добірні художньопубліцистичні творчі ужинки М.З. Симчича щонайрізноманітніших жанрово-стилістичних спрямувань, чітко структуровані за ідейнотематичним, смисловим і контрпропагандивним наповненням. Так, у першому розділі «Скелі…» під назвою «Воля — імператив світової літератури», зокрема в однойменному есеї, М.З. Симчич сміло і безкомпромісно відстоює гасло Хвильового «Геть від Москви!», закликає не застоюватись у прогнилих і згубних огорожах колоніальносамоїдного соцреалізму, а стреміти до нових, у всесвітньому вимірі масштабів творчості, порушує злободенні питання нашого державницького становлення, формування національного геному в контексті загальноєвропейського і світового імперативу.

У есеї «Сполучники Опанаса Заливахи» читач має змогу доторкнутися сакрального величчя мистецького духу українського художника і дисидента Опанаса Заливахи у проявах його мистецького кредо: «Митець є міфотворець, що проявляє себе в образній тріаді: особистість, національність, вселюдськість», у світлі сумовитої свічі, за чашею арештантського поминального чаю перевеслити в пам’яті не лише його геніальні модерні твори, але й думки і філософські сентенції великого Майстра і велета Духу. У есеях цього ж розділу, зокрема в «Адептах малоросійства», який, до речі був опублікований в газеті «Українське слово», як і більшість текстів цієї книги, М.З.Симчич розвінчує капітуляційні настрої повзучого малоросійства, представляючи в історичній ретроспекції згубну дію цього квазімодального, внутрішньо психологічного вихибу свідомості псевдоеліти.

Нескореним борцем із пліснявою провінційністю постає істинний аристократ духу, режисер і провідний актор Коломийського театру та українського романтичного кінематографу Василь Симчич, який потугою власного таланту вийшов на овиди як національного, так і світового мистецького поступу, був своєрідним символічним втіленням етико-естетичних концептів національного буття.

Щире вболівання за долю провідної верстви суспільства — національної інтелігенції, письменник виражає у гостро аналітичному есеї «Філософія конформізму чи танго смерті?», розвиваючи мотто духовного провідника індійського народу Джавахарлара Неру: «Інтелігенція, вихована колонізатором, є головним ворогом власного народу». М.З. Симчич не йде на компроміс з теоріями пристосуванства, з вивертами повзкуватої малоросійської свідомості, які під гаслом переваги духовного над матеріальним приховують філософію конформізму, національного капітулянтства і тотальної уніфікації.

Парадоксально, хоча цілком логічно з погляду пристосуванстванства, що попередні напрацювання одного з авторів «філософіі способностєй» були дійсно знаковими в царині філософської думки і розвитку національної ідеї, провадили філософську науку на загальносвітові окреси гуманітарного знання. На жаль, категорія конформізму переважила. В історико-аналітичному есеї «Анафема на гетьмана Мазепу і нація з репресованою свідомістю» автор досліджує зламану моральність і трагічні наслідки ґвалтованої московським самодержавством національної української свідомості, «коли свій зраджує свого», коли появились цілі покоління покручів і пристосуванців, прислужників москальських поневолювачів, готових зраджувати Україну і торгувати Україною навіть під личиною «українських патріотів».

Шлях до звільнення з рабської кліті і від самоїдної психології голодних щурів, загнаних в цю клітку москальськими ординцями-людиноненависниками, вказав гетьман України Іван Мазепа — це шлях боротьби за незалежницькі традиції, за державницький суверенітет і святу Християнську Віру. Справедливо і тонко відчуває письменник сліди «русскава міра» і в сучасному українському кінематографічному процесі. І не тільки в есеї про міні-серіал «Століття Якова», але і в значно розлогішому світоглядно-культурологічному контексті.

Вочевидь, що українське кіно, маючи такі славні традиції естетичного модусу 60-70-их років минулого століття, не повинно бути розплідником низькопробного кукілю через якісь там промахи сучасного сценарно-кіношного підмайстер’я і режисерсько-продюсерської заангажованості до заробітчанства на нівеляції і приниженні національної гідності і лиця українців, на масовому плодженні посередності, де побутує не гордість за свою рідну націю, як у шедеврах українського кінематографу «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Захар Беркут», «Пропала грамота», «Камінний хрест», «Анничка» та ін., а гливкота принизливого розчарування після перегляду всяких там «останніх москалів», де гордий гуцульський дух навмисно трансформований в повзкувате горезвісне холуйське малоросійство дурнуватого хохла-обивателя.

«Українотворці» — другий розділ книги, представлений публіцистичним сегментом про титанічну державотворчу креацію новітніх творців української справи. Засвітом розділу є есей «Світло любові коломийського собору Преображення Христового», де автор щиро радіє умінню покутян консолідуватися довкола об’єднуючої Християнської Віри і попри тодішні (серпень 2012 р.) суспільно-політичні «викручування» України утойчасною януковичівською клікою всього національного — все ж залишалися здорові сили, які прагли утримати державу хоча б на якомусь позитивному рівні. І пророчо відчув письменник передреволюційну ситуацію в окраденій та погвалтованій, але вже пробудженій ненці-Україні, що згодом і проявиться на майданах виливом всенародного гніву супроти поянечарених владців, несправедливе покарання яких впало і на самого автора, про що і пише М.З.Симчич в аналітичному шкіці «Євромайдан — естафета революції, або нас не подолати, нас не залякати»!

Із змістових відтинків «Українотворців» дізнаємося про, на жаль перманентно повторювані складні перипетії передвиборчих перегонів, підлі вчинки пояничарених покручів з їхніми брудними і фальсифікаційними викрутасами. І цілком логічно антиукраїнській нечисті протиставив автор монолітну скелю українських лицарів державотворчого чину — мудрого стратега Івана Мазепу, полум’яних патріотівнаціоналістів Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Романа Шухевича, Степана Бандеру, а також сьогочасних втілювачів національної ідеї — сотенного ОУН-УПА Мирослава Симчича, бійців ЗСУ та добровольчих міліарних структур, громадсько-політичних діячів сучасності Богдана Червака, Олега Тягнибока, Анатолія Гриценка, Олександра Шевченка, очільника Обласної організації «Громадянська позиція» Миколу Ладовського, поета стратегічного мислення Ярослава Дорошенка, нардепа Юрія Тимошенка, громадського діяча Мирослава Давидіва, автора книги «Модерний націоналізм. Глобальні катастрофи та як їм зарадити» Віктора Тимченка, відомого літературознавця професора Ярослава Поліщука та інших. На переконання М.З. Симчича вони знаходяться у фарватері україноцентричних процесів, що втілюють у життя непроминальні конструктивні ідеї суспільної згоди та реального пріоритету духовного над матеріальним як оптимальної умови розвитку особистості на тлі тотально корумпованого і зомбованого окупантським цинізмом розгулу вседозволеності та дикої економічної олігархізації.

Саме такого штибу консолідаційними процесами в умовах російської агресії та загрози внутрішньої контреволюції в Україні детермінізується подолання і поборення руйнівного вузькопартійного взаємопоборювання та невігластва окремих так званих «патріотів», які опинилися біля важелів управління країною, не здатні протистояти узвичаєній постколоніальній системі руйнації української державності, не тямлять справжньої суті націотворчих процесів і мимоволі грузнуть в угодовському багні кремлівських кривавих верховодів.

Не меншою потугою за мілітарну є сила високого мистецтва, яка теж бачиться М.З. Симчичу непохитною скелею українського національного духу, на вершинах якого гідне місце займає безсмертний карпатський Беркут, знаменитий український артист і режисер Василь Симчич. Магія його таланту уможливила високе мистецьке визнання у видатного кінорежисера Еміля Лотяну, який визнав В.Симчича одним із найкращих акторів сучасності.

Автор книги щиро любив свого стрийка Василя, тому навіть з його екранних ролей доглибно аналізує всі найпотаємніші відрухи душі Великого Майстра, причиннонаслідкову основу безмежжя світу митця, якому довелося жити і творити в умовах лихоліття війни та комуно-москальської окупації. Але скеля українського духу у книжці М.З. Симчича постає не лише на основі окремих яскравих особистостей.

Цю скелю автор мислить як сукупний витвір української нації, українського суспільства і української держави. Скеля — це той базис, фундамент, основа, на якому Бог споруджує величавий Храм Християнської Віри, Надії, Любові. Якщо ж фундамент цієї споруди буде хиткий і неоднорідний, то споруду очікує доля Вавилонської вежі…

Наступний цикл монографічного видання М.З.Симчича «Консолідація ОУН: міцніймо на горе ворогам!» присвячений надто важливій справі нашого національного буття, за яку автор, як активний діяч націоналістичного руху (член Проводу Івано-Франківської обласної ОУН, голова ревізійної комісії ОУН) щиро вболіває і всіма доступними йому заходами реалізує в дії.

Відрадно, що попри увагу друга Миколи Зеновія не проходить жодна вагома подія як місцевого так і всеукраїнського рівня, оскільки усеціло розуміє, що апатія, зневіра і байдужість йдуть на руку ворогам нашого національного становлення і лише повсякденна праця на українотворчому полі рано чи пізно дасть щедрі ужинки утвердження українців як цивілізованої, європейської нації з понад тисячолітньою історією, багатими культурними, духовними і демократичними традиціями.

Тому повсякчас кожна свідома національна особистість має «змагати до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави», як голосить десятий пункт Декалогу Українського Націоналіста. Втіленню ідеї консолідації ОУН автор присвятив чимало праць, зокрема і поміщені у книжці есеї «Зоряний час Коновальця», «Естафета націоналістичного гарту» та ін. Але особливо значимою на наше переконання є аналітична студія «Консолідація ОУН: pro et contra», яка не тільки повноправно заслуговує пошанівкового слова, але і можливості набуття хрестоматійної чинності у плані висвітлення причинно-наслідкових аспектів процесу порозуміння поміж братніми націоналістичними структурами і суспільством загалом.

В цій праці автор всеохопно аналізує передумови консолідації ОУН у безальтернативному її прямуванні до реального поєднання. У нотатках до виступу на ХХІ Великому Зборі ОУН високоамплітудно охоплюється широкий спектр внутрішньо організаційних процесів перед вкрай необхідним жестом обопільного креативного порозуміння.

Друг Микола Зеновій аналізує події численних зборів, конференцій, нарад (найактивнішими ініціаторами і послідовними реалізаторами об’єднання ОУН виступає Івано-Франківське обласне націоналістичне громадськополітичне об’єднання (ІФОНГПО) «Національний вибір», яке активною дією консолідує націоналістичні сили краю, даючи належний приклад для наслідування), але через наше фатальне гетьманчуківське самоїдство і пишномовне пустослів’я ще й досі не вдається розставити всі крапки над «і» у складних процесах реального об’єднання ОУН.

Письменник чітко усвідомлює непересічне значення творчої інтелігенції як мозкового центру нації, продуценту найпередовіших ідей, тому і звертається до побратимів з літературного цеху не збиватись на манівці так званої за визначенням автора «космополітичної тарабарщини, малоросійського капітулянтства і постмодерного пофігізму» і в інтерв’ю в газетах «Галичина» і «Українське слово» резюмує: «Наша література і журналістика мають стати потужною зброєю проти московських окупантів». Знаково, що ідеї М.З. Симчича суголосні і резонують з позицією письменника Юрія Щербака в його романах про смертохристів і особливо у новітньому романі «Зброя судного дня», в якому автор витворює алгоритм зброї для відстрашення Армагедону.

Але на думку М.З.Симчича ще потужнішою зброєю супроти антихристів-руйнаторів життя і планети Земля може стати сила нашого християнського Духу, наша колективна Воля і Віра в нашого Бога Ісуса Христа. З метою досягнення цієї колективної сили Духу, Волі і Віри нашої нації націоналісти Прикарпаття маніфестують цю єдність на «монументальному» рівні і вже зуміли втілити ідею спорудження пам’ятників усім керманичам націоналістичного руху.

І тепер столиця Прикарпаття є тим єдиним місцем, де втілена ідея спорудження пам’ятників Є.Коновальцю, А.Мельнику, С.Бандері. Тріумвірат цих, благословенних Богом, керманичів української нації постійно нагадуватиме і закликатиме не лише націоналістів, але й усіх українців до єднання у духовній, матеріальній і дієвій царинах. Саме таку ідею єднання всіх українців і чесних, відповідальних громадян всього світу означує М.З.Симчич як пріоритетну в есеї «Тріумвірат пам’ятників — крок до єдиної ОУН».

Лейтмотивом усіх розділів книги є оповіді про легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича «Кривоноса», очільника Березівської сотні, що вкрила себе невмирущою славою у знаменитому Рушірському бою. Але і тепер 97-річний повстанець і багатолітній в’язень совітських ГУЛАГів проводить значну виховну роботу з українською молоддю, щиро вболіває і ревно працює за встановлення справжньої України.

Тому такій визначній людині, на переконання М.З.Симчича, було б гріх відмовити в наданні офіційного звання Героя України, в чому нам (другу Миколі Зеновію і автору цієї передмови) вдалося переконати делегатів ХХІ Великого Збору ОУН, і делегати одностайно проголосували за звернення до Президента України з клопотанням про присвоєння «Кривоносу» заслуженого ним звання Героя України. Текст Звернення надруковано в газеті «Українське слово» поряд з матеріалами Великого Збору ОУН.

Сподіваємось, що Президент України зрозуміє важливість такого чину в час російсько-української війни, коли «дуті герої» зраджують не лише його, але й Україну, а справжні і віддані героїборці за державність нашої Вітчизни, залишаються не визнаними. У третьому найобширнішому розділі «Скелі…» автор помістив жмуток інформаційних сильветів про святкування національнопатріотичних свят та фестивалів у Березовах, які вочевидь передбачають потужну креатину здатність цих подій, як і сама заклична назва одного із есеїв — «Святкуймо на збитки ворогам»!

Перо досвідченого і талановитого публіциста описує низку цікавих поїздок і патріотичних акцій місцевого націоналістичного активу, як от «Панахида на Перевалі», «Автопробіг «Слава героям України»!, а поминальний реквієм «Дзвони Яблунівських криниць» перегукується із болем гіркоти втрат на українсько-московській війні в есеї-некролозі «І до нас прибула війна» з приводу похорону загиблого в Донецькому аеропорту бійця- «кіборга» Миколи Самака із Баня Березова. Четвертий розділ книги має конкретно цільову спрямованість всієї творчості М.З.Симчича — «Духовне зцілення словом». В цьому розділі автор веде мову про непересічне явище літературного процесу краю — «Березівські літературні посиденьки», які вже стали традиційними творчими зустрічами М.З. Симчича з початкуючими авторами Нижнього і Середнього Березовів.

Намагаючись привити своїм землякам розуміння і відчуття справжньої літератури, культури мови і довершеності поетичного образу, М.З. Симчич виступає у місцевій і обласній пресі як вдумливий і аналітичний літописець цих подій, навіть попри інерційне ще з часів колгоспного остракізму шельмування його імені і його творчості.

Звідси і вибір епіграфу Мати Терези на початку книги. Він щиро тішиться за перші літературні успіхи молодого літературного пагіння, вміє підтримати і дати поштовх для розвитку початкуючих талантів, не омине слушною редакторською порадою новопоставлені видання початкуючих літераторів.

Літературно-критичні огляди «Критерії поетичних вершин», «Ознаки творчого росту», «Відновлення», «Духовне зцілення словом» чи «Березівські літературні посиденьки» містять вичерпну літературно-інформативну сугестію про цікавих, непересічних людей, їхні перші твочі здобутки, пошуки у формуванні індивідуального творчого обличчя. Як скрупульозний і об’єктивний критик М.З.Симчич не сходить на манівці банального, виключно адораційного «словолестя», а вимогливо просіває через сито власного багаторічного досвіду зразки поетичних проб краян, намагається делікатно «здмухнути» з поетичного зерна припорошини словесної полови і амбітного графоманства.

Вірш «Українські АТОси», яким відкривається п’ятий розділ книги, є тим величальним заспівом нашим воїнам-оборонцям, які ціною своїх життів і свого героїзму захищають не лише Україну, але і всю Європу від навали москальських ординців. Тому цивілізований світ має долучитися до оборонної місії Української Армії, а все наше українське суспільство, вся нація і весь народ мають стати тою могутньою і об’єднаою силою – монолітом, яку не подолають кровожерні москальські окупанти («сили адові») – така квінтесенція і провідна думка не лише цього знамена-вірша, але і всієї книги Миколи Зеновія Симчича.

До добірки увійшли також вірш «Сцена» (небесний монолог актора В.Симчича) і поема «В обороні Карпат» — внутрішній монолог українського повстанця, твір, який своєю героїчною полум’яністю і психологічною напругою потрясає свідомість небайдужого читача і перед загрозою москальського поневолення спонукає до християнської єдності всіх українців і християн всього світу.

Цією ж високовольтною напругою Українського Духу наповнені і інші вірші поетичного розділу та гостро актуальні, потрясаючі матеріали «Додатку» цієї талановитої книги-літопису нашого державницького становлення, книгиборця «За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ».

Тому «Скеля Українського Духу» М.З.Симчича заслуговує на особливу увагу не лише в українському читацькому середовищі, але й у світовому. Утверджуючи філософське кредо «Лише боротись — значить жить»!, автор «Скелі…» витворює могутню зброю духовного єднання українців як самодостатньої з європейськими цінностями нації, як непоборної Скелі Українського Духу.

Микола СУЛЯТИЦЬКИЙ,
Голова Івано-Франківської обласної ОУН, кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства і філософії Івано-Франківського Національного медичного університету.

ВЕЛИЧ ДУХУ І ЧИНУ СОТЕННОГО ОУН-УПА МИРОСЛАВА СИМЧИЧА-КРИВОНОСА

Великим Повстанським Збором постав 5 січня 2018 року у Народному домі міста Коломиї 95-ти літній ювілей легендарного сотенного ОУН-УПА Мирослава СИМЧИЧА-Кривоноса. Бурхливими оплесками стоячи вітав переповнений зал появу на сцені сотенного Кривоноса і його дружину Раїсу

Розпочався захід виконанням гімну ОУН «Зродились ми великої години» у виконанні хору Коломийської станиці Братства ОУН-УПА, яке очолює Симчич-Кривоніс. Керівник хору — Марія Маївська. В цьому хорі Кривоніс співає з перших днів заснування колективу.

Друга пісня у виконанні хору «Гей, степами» — це улюблена повстанська пісня Кривоноса прозвучала як подарунок ювіляра всім учасникам дійства. Як висловилась ведуча святкової урочистості Ольга Руданець, Коломия справді обійняла Симчича-Кривоноса: в 1996 році йому було вручено ордер на однокімнатну квартиру, і всі каденції влади міста вважали його своїм. «Маємо надвечір’я Різдва Христового, — сказав у своєму виступі єпископ Кир Василій Івасюк. — Ми готуємось до народження Спасителя.

Якраз в цей час і День Народження Мирослава Симчича-Кривоноса. Папа Римський Павло ІІ казав: «Християнський патріотизм — це любити свою землю, націю, культуру і поважати інших». Від Коломийської єпархії владика Івасюк зачитав і вручив ювілярові Вітальний лист, в якому ювіляра назвав «ревним борцем за волю України», благословив його і попросив у Господа нашого Ісуса Христа обдарувати Симчича-Кривоноса міцним здоров’ям, благословити у всіх справах на славу Божу і добро українського народу під опікою пресвятої Богородиці Матері Божої Неустанної Помочі. «У Вашій особі, друже Мирославе, — наголосив у своєму виступі голова Івано-Франківської Обласної ради Олександр Сич, — ми вшановуємо всіх борців визвольної боротьби, той дух, який дозволив під час розвалу совєтської імперії набути Україні зовнішніх рис Української держави, які дозволили нам вести боротьбу проти одвічного ворога — російських агресорів».

О.Сич побажав також довгих літ життя, аби Симчич-Кривоніс став свідком поразки російської імперії у війні проти України, свідком торжества тої ідеї, за яку ювіляр боровся впродовж всього свого життя.
Вручаючи ювілярові найвищу відзнаку Прикарпаття — медаль «За заслуги перед Прикарпаттям» і цінний подарунок — годинник, O.Сич повідомив, що сесія Івано-Франківської Обласної ради звернулась до Президента України надати звання Героя України Мирославу Симчичу-Кривоносові, що докладе всіх зусиль, щоб сконсолідувати кошти на побудову пам’ятника на місці переможного бою під присілком Рушір, де Березівська сотня під орудою Мирослава Симчича-Кривоноса вщент розбила резервний батальйон енкаведистів, які разом зі своїм командиром дивізії генералом ще й героєм совітського союзу (за депортацію кримських татарів) Дергачовим поспішав на виручку основним силам дивізії, затиснутим у Космачі у смертельне кільце трьома куренями УПА.

І щоб друг Мирослав міг особисто тішитися цим пам’ятником. Тим часом ведуча запросила на сцену очільників Коломийської влади: міського голову Ігоря Слюзара, голову районної ради Романа Дячука і першого заступника голови райдержадміністрації Нестора Печенюка, які висловили ювіляру багато теплих слів і вручили пам’ятну подяку і образ матері Божої. А побратими Кривоноса, які сиділи поруч мене, перемовлялись між собою, що було б добре подарувати ювілярові справний автомобіль, бо через хворі ноги доводиться водити сотенного попід руки. «Повстанське танго» — за цими словами дивовижний танець, романтична дія величавої краси молодих виконавців підліткового віку.

Філігранна виконавська техніка, костюми відтворюваного історичного періоду, виразний психологічний малюнок юної героїки і патріотизму закарбувались у пам’яті і в серці як віра в спадковість і естафетність нездоланності нашої нації, її самобутність і неповторність — такий яскравий слід у мене і, сподіваюсь, у присутніх, залишив народний аматорський колектив юних коломиян «Квіти надії» — учасник багатьох Всеукраїнських і Міжнародних фестивалів Логічно і переконливо продовжив сюжетну лінію молодечої краси і сили загартований у боях російсько-української війни сотник Всеукраїнського Об’єднання «Тризуб» ім. Степана Бандери друг «Хорват», який запевнив ювіляра і всіх присутніх, що Мирослав Симчич-Кривоніс для нього і його побратимів по зброї — не просто легенда та ікона, а приклад для наслідування, незгасна пам’ять про перемоги УПА. Тепер друг «Хорват» займається вихованням дітей.

В аудіо записі прозвучало привітання від побратимів Друга «Хорвата», які тримають оборону рубежів України під Маріуполем. «Ми виховувались на Ваших подвигах, — запевнив ювіляра Голова ВО «Свобода» Олег Тягнибок, який вийшов на сцену разом з віцеспікером Українського парламенту Русланом Кошулинським і головою Івано-Франківської Обласної «Свободи» Михайлом Короликом. — Ми досягнемо корінних позитивних перемін у нашій державі коли дух Бандери, дух Симчича-Кривоноса утвердиться в українській свідомості, щоб ми нарешті зрозуміли яку державу будуємо — Українську Національну державу, де українець буде господарем на своїй землі».

До привітань свободівців приєднався гість із Холодноярського краю, голова Обласної «Свободи» Черкащини друг Юрій. По-бойовому гучно прозвучали пісні з повстанського архіву у виконанні народного аматорського колективу «Відлуння» із села Спас Долішній. Керівник — Марія Лоєвська. Пообіцяли пронести в майбуття і примножити славу УПА пластуни Коломийської станиці ВО «Пласт», які привезли до рідного міста Вифлиємський Різдвяний вогонь. Письменник Василь Шкляр вийшов на сцену у вишиванці, подарованій дружиною Кривоноса Раїсою.

Нещодавно в Коломиї відбулась презентація його роману «Троща», де головного героя змальовано з Мирослава Симчича-Кривоноса. Днями письменник повернувся з лінії фронту російсько-української війни і переконався, що хлопці знають чиїми спадкоємцями вони є, чию ідею і справу вони втілюють до остаточної перемоги — це ідея УПА, ідея незалежної держави, за яку боровся і продовжує боротись сотенний Симчич-Кривоніс. Від Спілки офіцерів України, яку очолює генерал Скипальський, від КУНу, який очолює Сергій Брацюнь і від визначних друзів-киян ювіляра привітав багатолітній нардеп капітан першого рангу Євген Лупаков. Військовик повідомив, що члени СОУ гордяться, що в їхніх рядах є такі члени, як почесний член Спілки Мирослав Симчич-Кривоніс.

Є.Лупаков вручив ювілярові ювілейну медаль Спілки і назвав Кривоноса народним героєм, на що ведуча відреагувала такими словами: «Ми розуміємо, що визнання Симчича-Кривоноса Народним Героєм трохи більше важить ніж визнання від держави, але ми чекаємо і вимагаємо і від держави цього визнання». За дорученням Київського Союзу Українок ювіляра привітала Марія Гнатюк, а за дорученням віце-прем’єра Степана Кубіва і від поета Дмитра Павличка Симчича-Кривоноса привітав і вручив цінні подарунки Роман Грицьків. Від Львівської Обласної організації ОУН-УПА ювіляра привітав капелан пан Михайло і, критично висловившись про нашу владу, вручив Кривоносові пам’ятну медаль, а пані Раїсі, як «міністру фінансів» родини Симчичів — конверт.

«Ми маємо бути готовими до збройної боротьби», — так розпочав свій виступ ще один представник Львівщини, колишній нардеп, лікар за фахом Василь Пазуняк. «Це сказав не Бандера і не Шухевич, а Мирослав Симчич-Кривоніс у жовтні 2013 року», — наголосив оратор. Йому не вірили, але його передбачення збулося швидко. В.Пазуняк висловив припущення, що якби інші народи мали такого героя як Симчич-Кривоніс, то сьогоднішнє дійство транслювали б центральні телеканали країни.
Цього разу і мені (М.З.С.) випала честь (на 90-літті Кривоноса як і на інших заходах в Коломиї мені не надавали слова) привітати ювіляра в числі голів Братства ОУН-УПА із сусідніх районів і сіл, зокрема з Іваном Клим’юком з Середнього Березова, Орестом Іванишиним з Городенки, Петром Підлетейчуком і Михайлом Мамчуком з Косова. Через обмеження в часі вдалось повідомити, що в Косівському районному суді завдяки спільним діям всіх віток ОУН і близьким друзям Кривоноса вдалось відстояти реабілітацію Симчича-Кривоноса, якої йому не давали за всі роки незалежності України.

Про мученицьку реабілітацію Народного Героя я опублікував матеріал в часописі «Українське слово. Літаври» за листопад-грудень 2017 р. і роздав газету багатьом учасникам урочистості, а також повідомив, що в Березові завершуємо відбудову криївки Кривоноса, де перебував штаб сотенного і що історичну споруду плануємо відкрити у травні до Дня Героїв України. На завершення Мирослав Симчич-Кривоніс подякував Богові за те, що з гідністю допоміг йому пройти тяжкі випробування долі і не заплямувати честь і гідність свого роду і звання українського націоналіста.

«Якби не вік і немічність, — наголосив ювіляр, — то був би там, де нові покоління борються за Українську державу». Подякувавши своїй вірній дружині Раїсі за двох синів, за підтримку і надійний тил, ювіляр звернувся до Бога, щоб допоміг завершити нашу визвольну місію, щоб дав нам сили і мужності згуртуватися і перемогти. На честь ювіляра прозвучала повстанська колядка у виконанні хорової капели «Відлуння», а «Многая літа» стоячи йому заспівав увесь зал.

Січень 2018

МОВОЗАХИСНИЙ БАСТІОН ІВАНА МАЛКОВИЧА

9 серпня 2017 року в Будинку культури села Нижній Березів (Косівщина) відбулось чергове засідання місцевої літстудії «Літературні посиденьки» (ЛП) за участі лауреата Національної премії ім. Т.Г.Шевченка в галузі літератури, нашого земляка-березуна Івана Малковича.

Хоча рішучий і виважений виступ Івана Малковича на захист української мови при врученні йому Шевченківської премії викликав бурю критики в специфічних колах літераторів (див., приміром, публікацію М.Карасьова «Навздогін за премією» в УЛГ за16 червня 2017 р., де вірші І.М. називають «пересічними», а його премійовану книгу «Подорожник з новими віршами» —«просякнуту досить банальними роздумами», а окремі рядки— «дилетантськими») в рідному Іванові Нижньому Березові, як і в усіх чотирьох Березовах, зрештою як і серед українців усього світу, мислячих і діючих проукраїнськи, а не проокупантськи, кожну зустріч з поетом і видавцем сприймають як вагому, повчальну і мудру в розумінні культурнопросвітницького розвитку.

Не вдаючись до розлогого опису всіх почестей, виявлених земляками поетові і видавцеві, відзначу момент коли після колоритного і милозвучного виступу діточок з вокально-хореографічною композицією на честь лауреата, Іван запропонував відпустити дітей додому, щоб не перевтомлювати маленьких і вберегти від гострих дискусій, які вочевидь вагоміші для розуміння ситуації в ріднім селі, ніж трафаретно-лубкове словолестя стосовно премії.

І не помилився, бо вже на самому початку читання ведучою дійства Анною Вітковіцькою інформації про здобутки літстудії ЛП, зокрема про видану книжечку поезій «Душа озивається словом», де за словами А.В. «поміщено вірші наших поетів-початківців», Іван різко відреагував: «Не можна називати початківцями літераторів, які вже відомі у літературі, мають свої книжки і належать до НСПУ». Вочевидь йшлося про мою скромну особу (М.З.С.), бо тільки моя публікація в книжині відповідає означеним Іваном критеріям.

Переконаний, що йшлося не про амбіції, а про людську гідність, адже дійшло до того, що нещодавно, запросивши мене на зустріч з учнями в ІваноФранківську, в Центрі патріотичного виховання учнівської молоді ім. С.Бандери, ведучі не дозволили мені прочитати вірша «Українські АТОСи» з цієї ж книжечки. І це в той час, коли в Росії і на окупованих нею українських територіях ведеться тоталітарно-мілітарна антиукраїнська пропаганда, коли на території Білорусі і на східних, окупованих теренах України накопичуються величезні мілітарні сили москальських агресорів, коли війна москалів проти України перемістилась на терени всієї нашої держави, коли ворожі диверсанти підривають склади з боєприпасами, вбивають навіть у столиці кращих і найдосвідченіших учасників АТО, коли на екрани наших телевізорів повернулись пропагандивні проокупантські телесеріали про «доблестную красную армію» і т.д. і т.п. Чого-чого, але такого антинатовського «прозріння», яке на засіданні висловив у своєму вірші «Сліпцям» місцевий поет, член НСПУ Дмитро Арсенич, не сподівався не тільки я, учасник перших українськоНАТОвських військових навчань «Морський бриз -97», але й всі присутні на ЛП. Цитую Д.А.: «Генеральчики із НАТО, ще спите спокійно, та колись з московським матом станете покійні».

І чому так жовчно і злобно, Дмитре, пророкуєш, чи, вірніше, провокуєш «генеральчиків із НАТО», які намагаються захистити тебе і тобі подібних «сліпців» від москальської навали? Адже минулого року на одному із засідань ЛП ти давав мені читати матеріал «Відступник», надрукований в Косівській районній газеті «Радянська Гуцульщина» за 1968 рік за підписом якогось Матвеєва (невже не зрозуміло, що цим прізвищем тодішні кадебісти, погрозливо натякнули на ката-Матвеєва, котрий в Карелії, в урочищі Сандармох власноручно розстріляв понад тисячу письменників, вчених, діячів культури і мистецтва, переважно українських), де розповідалось як в цьому ж Будинку культури (тоді ще клубі) тобі було влаштоване привселюдне поганьблення за прослуховування радіо «Свобода», за тунеядство і поширення неправдивих відомостей про «квітуче» життя в колгоспі.

Невже ти хочеш повернення тих часів, коли українських письменників, вчених, діячів мистецтва і культури тисячами розстрілювали без суда і слідства і гноїли в ГУЛАГах? Тому, як фізик, я розповів присутнім про застарілість і неефективність навіть грізної ядерної зброї москалів, адже на озброєнні НАТО є новітні лазерні промені, які здатні з космосу за долі секунди, тобто зі швидкістю світла (300 000 км/сек.) знищити ворожі ракети на зльоті, тобто над територією ворога.

Може цей відомий із ЗМІ факт розвіє рабську застрашеність і промоскальську зомбованість багатьох наших співвітчизників. Думаю не випадково, передаючи в дар місцевій бібліотеці свіже, понад двотисячносторінкове унікальне видання «Антології української поезії», Іван Малкович розповів як загинув на москальській каторзі талановитий український поет, знавець іноземних мов, інтелектуал і ерудит, висококультурна і всесторонньо розвинута особистість Михайло Драй-Хмара.
Цитую І.М.: «Всі українські поети, які в 20-30-ті роки залишились в Україні, були розстріляні, бо вони орієнтувались на Європу. Для мене було потрясінням довідатись від очевидця тих подій про останні дні життя Михайла Драй-Хмари. Колишній в’язень-очевидець розповів (і це вже оприлюднено), як квітневого дня на Колимі їх близько сорока в’язнів вивели на каторжні роботи на дорозі.

Мотоциклом з коляскою під’їхали троє п’яних енкаведистів, на поясах яких висіли дерев’яні кобури з парабелумами. Конвоїр доповів їм про хід роботи, але катам щось не сподобалось і вони наказали «Пастроітся»! Oдин з катів бере до рук зброю і стріляє в кожного п’ятого в’язня. Драй-Хмара стояв наприкінці. Останні секунди життя він упорядкував так, щоб бодай загинути так, як хоче він, а не так, як хоче кат. Він вираховує, що п’ятим буде студент із Києва Володька, син його друга з Кам’янця.

Коли енкаведист підходить до хлопця, Драй-Хмара штовхає студента, стає на його місце, кричить «Не руш»!, плює катюзі в лице і той вистрілює в українського поета всі набої, що були в обоймі. Гідна героїчна смерть»! Не менш потрясаючий захисний бастіон для української нації, української мови і українського духу вибудував І.М своєю розповіддю про проблеми з багатими переселенцями з Донеччини і Луганщини. Цитую І.М.: «Я живу за 14 км від Києва. Це ніби село – 2,5 км до окружної. І от в такі села приїжджають багаті переселенці з Донеччини і Луганщини, і своїх дітей посилають до школи. І приходять до школи з погрозами, щоб їхніх дітей не вчили української мови.

Один навіть з пістолетом приходив до директорки школи і вимагав, щоб його дитину не змушували говорити «па украінскі». Тобто є свої проблеми: багаті переселенці скуповують землі, будують будинки, і відбувається русифікація, якої ми не сподівалися». На завершення ЛП Іван Малкович божественно прочитав свій новий вірш «Яксунені береги», а також із книжки «Подорожник…» розлогий і пофілософськи глибокий вірш «Сізіфова земля».

Хоча Іван «задекларував» себе на ЛП як щедрий меценат-жертводавець (за фінансову підтримку йому щиро дякували і парох місцевої УГКЦ, і керівництво дитячого садочка, і керівник Будинку культури Леся Ільницька за звукопідсилюючу апаратуру, і голова сільської ради Михайло Іванків), я не впевнений, що Іван, бодай скромною часткою допоможе надрукувати мені мою нову і гостро актуальну книгу «Скеля українського Духу» навіть у найдешевшому районному видавництві, бо проти моєї книги ополчились такі страшні сили, які змусили відмовити мені у підтримці навіть міське керівництво нашого обласного центру. Але на все Божа воля, і світ не без добрих людей.

В роботі засідання ЛП взяли активну участь і прочитали свої твори крім згаданих ще й такі автори: директор Середньоберезівської школи, поет Ігор Геник, поетеса і прозаїк Оксана Влашинець, кандидат історичних наук Олена Денисюк, поетеса Марія Геник, молода поетеса Оксана Ільницька, «і вчитель, і фірман, і дояр, і поет», як він сам себе представив Іван Уруський, і поетка Наталка Бодруг, і молоде обдарування поет Руслан Малкович, і поети Іван Клим’юк та Оксана Клим’юк, і поетка Ганна Геник, яка, зокрема закликала «Не робити із світла пітьми»!, і Заслужений діяч культури України Микола Скільський (не зміг привезти з дому фортеп’яно, бо всі фіри на сінокосах), і поетка Оксана Малкович, і автор цього матеріалу

Микола Зеновій СИМЧИЧ.

АБО В НАТО, АБО В НЕБУТТЯ

У принизливій і зловісній для України історії з провокативним виступом мера Москви Лужкова в Севастополі на святкуванні 225-ої річниці Чорноморського флоту Росії дивує і обурює не сам факт зазіхань на територіальну цілісність нашої держави і погроза «решать вопрос Севастополя и Крыма». Це відомі імпер-шовіністичні сентенції і нічого іншого крім них від Лужкова не доводиться очікувати, і тому його ще раніше мали оголосити персоною нон-грата, принаймні після заборони в’їзду до Росії відомого українського вченого академіка Миколи Жулинського чи державного діяча України Петра Порошенка.

Дивує і обурює інше – підбурені провокаторськими імпер-шовіністичними мареннями Лужкова, російські шовіністи, як і в попередні роки під час спільних дефіляд ЧФ Росії і Українського флоту, «по-братньому» накинулись на горстку українських патріотів, які мирно підняли українські державні прапори, сподіваючись на мирне співіснування з москалями на своїй території, повалили на землю і били лежачих ногами, били по-енкаведистськи, били по-гестапівськи, а міліція (наче б то українська) спочатку стояла осторонь, а потім забрала в каталажки не тих, що били, а тих, кого побили.

А в цей час українські кораблі, мов полоняники, поплентались у фарватері параду російських кораблів. Українці переконались, що міністр оборони України п.Єхануров не жартував, коли запевняв своїх співвітчизників у тому, що Українська Армія ні за яких умов і обставин не вступить у конфлікт з армією Росії; слід розуміти навіть у випадку ведення останньою бойових дій проти України, захоплення території нашої держави, проведення нових штучних голодоморів і репресій над українським народом, депортації українців у Сибір, як це вже планують нардепи України (?) з табору регіоналів і їхні натхненники типу Рогозіна з «братньої» Росії.

Ні, конфлікту з Росією не треба, упаси Боже… Але ж повинні були наші владці гідно відреагувати на побиття українських громадян, приміром, наші кораблі могли відмовитись від участі в російському параді і демонстративно покинути парадний стрій поблизу місця злочину, місця злобних і відверто агресивних провокацій проти українських громадян на нашій українській території. І хай пояснить пан міністр оборони України чиї інтереси покликана захищати Українська Армія. Невже нашою оборонною доктриною є капітуляція перед Росією? Для чого нам така армія, яка не буде нас захищати від будь-якого агресора і в першу чергу від російського?

Логіка підказує, що в цих умовах від засилля розбрату і капітулянства у владних верхах якнайшвидше потрібно рятуватись під «парасолькою» НАТО – міжнародного альянсу колективної безпеки, або ж знову організовувати загони УПА, як ефективний засіб всенародної боротьби на випадок коли окупація України стане доконаним фактом. Але для цього потрібне ідеологічне забезпечення, виховання українського патріотизму з дитячих літ, із школи, а з цим ми забарились, чи просто бездумно віддали інформаційний простір і виховання молоді кому завгодно, тільки не справжнім українським патріотам, і тепер молоді хохли, що наче папуги наслідують своїх ідолів з московського comedy club, демонструють на всю Україну сценку, в якій український парубок вбиває свого батька за те, що той не «відмазав» його від служби в Українській Армії.

Такого антипатріотизму, фактично дезертирства, національного самоїдства, капітулянтства і дебільного пофігізму не допускають в жодній державі світу. Тільки в нас, в Україні силами п’ятиколонників, зрадників і відвертих агентів Росії виховується плем’я реготунів, грошелюбів, егоїстів, гнучкошиєнків, для яких немає різниці чи українців знищують війнами, чи голодоморами, чи українську землю отруюють радіоактивними нуклідами, чи її за безцінь гарбають чужинці, бо в них немає відчуття Батьківщини, тільки зиск і ледь прихована злоба до всього українського.

Мамона їхній бог, сибаратизм і мажоризм – омріяний спосіб життя. Тож дивує і обурює те, що «нардеп України (?) Колісниченко у теледебатах на цю тему з колегою по парламенту О.Донієм цинічно захищав позицію Лужкова і російських шовіністів, як і, взагалі, агресивну політику Росії щодо України.

Про що це свідчить?

По-перше, про те, що українці в Україні і надалі залишаються нацією пригнобленою, позбавленою елементарних людських прав і здорового глузду, об’єктами для відпрацювання дебілізуючих експериментів і окупантських операцій – «взять Украину с середины».

По-друге, похвально, що СБУ оголосила Лужкова персоною нон-грата, проте нас, українців, турбує, що правоохоронні органи України, на жаль іноді діють нерішуче, а то і за старою ще совковою схемою, коли українських патріотів оголошували ворогами народу і карали жорстокіше, ніж бандитів, хуліганів чи злодіїв, а ворожі Україні елементи, як от вбивці композитора Білозіра чи журналіста Гонгадзе, вислизали з рук правосуддя чи уникали його.

По-третє, нас, українців, турбує той факт, що в українському парламенті, як і в багатьох інших керівних структурах держави, нагло і цинічно діє промосковське, відверто антиукраїнське лоббі, точніше «п’яті колони», які виправдовують і захищають ворожі дії з боку Москви, ба більше – виношують плани депортації українців до Сибіру і при цьому постійно звинувачують у всьому українську сторону.

Ми, українці, закликаємо правоохоронні органи не чекати, що ці одіозні фігури ухвалять у парламенті відповідні закони, що обмежуватимуть сферу їх антиукраїнської діяльності, а діяти у відповідності з Кримінальним кодексом України і, виходячи з національних інтересів нашої держави.

По-четверте, ми, українці, маємо подякувати п.Лужкову за те, що відкрив нам плани Москви щодо України, зокрема, шодо українського Севастополя і українського Криму.

Той факт, що Лужков діяв як офіційний речник Москви, засвідчує те, що поведінку і висловлювання Лужкова у Севастополі миттєво підтримали міністерство закордонних справ Росії, спікер Держдуми Росії Любов Слизка і голова комітету Держдуми зі справ СНД і зв’язків із співвітчизниками Олексій Островський, котрий оцінив заяву Лужкова як високопатріотичну і додав, що сьогодні є всі підстави порушити питання про приналежність Севастополя Україні.

Отже, поки уряд України виношує політичну волю до розбудови рівноправних і взаємовигідних відносин з Росією, російські владці виношують і втілюють цілком протилежні плани щодо України, зазіхають на весь Крим. Плани Росії щодо зазіхань на територіальну цілісність України мають сколихнути не лише українське суспільство, але й країни Заходу, бо якщо Крим, не дай Боже, анексують москалі, то автоматично виникне загроза війни не лише для України, але й для країн Європи і навіть всього світу. Найефективнішим заслоном від агресії Москви має стати якнайшвидший вступ України до НАТО.

По-п’яте, безальтернативність вступу України до НАТО підтверджують слова експерта президента Атлантичної ради України генерала Вадима Гречанінова, висловлені ним в інтерв’ю газеті «Галичина» (13.05.2008 р.): «Для України в осяжному майбутньому підтримувати нейтральний статус нереально… Нинішня ізольованість України від систем безпеки в Європі, пасивність її оборонної політики є самі по собі джерелом загроз.

Спроби нашої держави залишатися і надалі поза цими системами безпеки можуть привести до катастрофічних наслідків… Якщо Україна буде в НАТО, ніхто не дозволить собі розмовляти з нами з позицій сили, як це відбувається тепер». Висновок один: Росія своєю агресивною політикою щодо України сама штовхає нас до НАТО, і Україна вчинила правильно, подавши заявку на вступ до НАТО. Тому затягування з вирішення цього питання не лише з боку України, але й країн-членів Альянсу може стати згубним для всіх, бо поставить світ перед загрозою світової війни. Питання і справді стоїть погамлетівськи: або в НАТО, або в небуття! Tertium non datur!

«Українське слово», «Галичина», «Вечірній Івано-Франківськ». 2008р

КРИЇВКА

На відкриття 16 травня 2018 року криївки-музею в селі Середній Березів на місці, де раніше була криївка-штаб легендарного сотенного ОУН-УПА Мирослава Симчича – Кривоноса. Присвячую Мирославу Симчичеві-Кривоносові, його дружині Раїсі і моїм друзям з Братства ОУН-УПА Іванові Клим’юкові, Миколі Ігнатюкові, Михайлові Томичу, Антонові Кабину, Василеві Малковичу, Василеві Вітковіцькому, Василеві Томичу, з якими спорудили криївку Кривоноса.