У вирі поетичних стихій

Нещодавно київське видавництво «Легенда» зреалізувало цікавий поетичний проект «Стихії». У ньому взяли участь Іван Андрусяк, Вікторія Стах, Василь Шкурган, Олег Рибалко.

Автор ідеї — Іван Андрусяк виношував задум упродовж багатьох років, поки нарешті сповнив його разом з однодумцями в художньо-естетичних підходах до дійсності.

У цьому касетному виданні чотири книжки, кожна з яких поетичними рядками відтворює авторське осмислення чотирьох стихій — повітря, вогню, землі, води. Філософські ракурси індивідуальних візій різноманітні — від тверезо прогнозованих до цілком несподіваних, однак цікаві навіть неспокушеному читачеві свіжістю думки, оригінальністю метафорики, незатертістю творчих осмислень.

Іван Андрусяк «Чорний лелека» — Повітря. Як каже сам автор, «в кожному зі своїх текстів я бачу дещо достатньо важливе для того, щоб вам це сказати. І щоб ви це почули».

Вікторія Стах «Шиза» — Вогонь. Вірші можуть викликати абсолютно полярні реакції ~ від цілковитого захоплення до такого ж беззастережного осуду. Щоб визначити власне ставлення — варто прочитати.

Олег Рибалко «Ідентифікація» — Вода. Поетичні розмисли про те, хто вона — людина, де опинилася і чим залишилася, що для неї все ще є цінністю і чому — складають цю книжку.

Наш земляк Василь Шкурган, мабуть, найорганічніший у цьому літературному квартеті: його книжка «Діправді», написана живою гуцульською говіркою, поза всілякими сумнівами, є голосом самої землі мільйонно-вікової, древньої і вічно молодої, яка органнополіфонічно, із самих надр своїх говорить до нас, нині сущих, ємкими й значимими словами.

Ці звернення неможливо не чути й не увібрати в себе, адже своїми вібраціями вони сягають глибин душі, проникають туди назавше й на клітинних рівнях генерують потужну енергію єдності з кровною правітцівщиною, магнетично прив’язують до неї видимими й невидимими струнами, наснажують силами й визначають прийдешні перспективи.

Тому так спрагло вслід за автором хочеться

… учути лишень,
єк пропливаючі,
слово-ковчег
помежи люди
устами-габами
гет розсуває
заковані брами
за нами, при нас,
вовік перед нами
…Чєс, мой, на чєсі
такі ни застрєг!

Й оця тяглість вічного часу, оприявнена відтинками земного життя людських поколінь, настановляє нас на гідну власну тривалість у ньому, сповнення Божої місійності залишати по собі добрі справи, в’язати перевесло роду через дітей і внуків.

Ці філософські рефлексії пронизують усю Шкурганову збірку, а (повторимось) особливість мовної подачі — гуцульська говіркова лексика — впевнює читача в їх істинності, налаштовує на висновки, що це — сама народна мудрість промовляє до нас віршованими рядками.

Для тих, хто зіткнеться з труднощами лексичного порядку, в кінці подано тлумачний словничок, який допоможе подолати семантичні бар’єри. Проте авторові слова: Най сонце гойно видогріє, ‘би туск поволеньки відмнєк, На нирозпродану надію ші прояснитси, аби єк, — зрозумілі, певно що, всім і є його щирим зиченням тим, хто живе з надією, і тим, хто з якихось причин похитнувся у своїй упевненості, що вони таки зможуть «на стежку трафити тверду».

Вірмо поетові, бо це й справді так!

Аделя Григорук.
«Гуцульський край», №45, 8.11.2019 року