«Генерал». Аркадій Поважний

Твір А. Поважного «Генерал» присвячений життю і діяльності шефа контррозвідки, служби безпеки ОУН (б) УПА – Миколи Арсенича, одного з дев’яти генералів УПА, лицаря Золотого Хреста Заслуги. Роман в динаміці розкриває формування майбутнього керівника СБ починаючи з дитячих років і закінчуючи смертю в бою з більшовицькими окупантами.

«Генерал». Аркадій Поважний

ББК 84.4 (УКР6)
П 41

Поважний А.О.
П 41 Генерал./Поважний – Косів: Писаний Камінь, 2014 – 194 с.
ISBN 978-966-97446-5-4

  • Обкладинка Сергія П’ятаченка
  • Комп’ютерна верстка Віталія Стефурака

«Генерал». Аркадій Поважний 2 MB | .pdf | Завантажень: 35

 

ПЕРЕДМОВА

Вивчати минувшину, хай і суперечливу, вартує не лише задля пошани предків. Подекуди знання історії надається до вирішення нинішніх завдань. Роман Аркадія Поважного «Генерал» – про керівника Служби безпеки ОУН – повчальний у часи війн та революцій, у смугу яких вступила Україна. Щоб оборонити себе зараз, важливо знати, як це робилося понад піввіку тому.

Герой роману – Микола Арсенич – керівник СБ ОУН, котра під його проводом стала розгалуженою та мобільною. Служба Безпеки часів Арсенича мала безліч завдань. Це і протидія НКВС та гестапо, розвідка та контррозвідка, організація диверсій, охорона чільних членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки. Для кращого розуміння ворога він активно вивчав досвід та методи агентурної роботи НКВС.

У 1943-му Арсенич отримав наказ від керівництва здійснити тотальну перевірку серед членів ОУН-УПА та серед цивільних симпатиків її боротьби. Це був доволі непростий момент, саме через нього сьогоднішні історики закидають Арсеничу надмірну жорстокість, не виключено, що й не безпідставно. Проте була війна і керівництво мало підстави сумніватися у «менш стійких елементах, котрі в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків». Провокаційна робота радянських спецслужб, які насичували підпілля своїми агентами, потребувала симетричної відповіді.

Віддавна відомо, що толерантність до зрадників породжує нові зради. Шкода, що цього не розуміє нинішня українська влада, котра плекає зраду на всіх щаблях – від генералів до міністрів. Розвінчані вороги України не зазнають не лише кримінального покарання, а й навіть остракізму. Вони успішно балотуються до парламенту та отримують чиновницькі портфелі і таврують ОУН-УПА.

Автор акцентує увагу на нагальному тоді питанні: як має виживати держава у ворожому оточенні, котре пустило метастази і в середину її тіла? Пораховано, що восени 1946-го агентурний апарат НКВС (тоді вже – МГБ) на заході України мав 644 резидентів, 2249 агентів та 18165 інформаторів. Ця велика ворожа армія, «вписана» у тодішній контекст боротьби, мала бути розконспірована та знешкоджена. До виконання цієї місії і долучався Микола Арсенич.

Генерал загинув 23 січня 1947 неподалік села Жуків, що на Тернопільщині. Ворог знайшов криївку, де він переховувався разом з дружиною Ганною Гунько, охоронцем та зв’язковою Головного Командира УПА Романа Шухевича. Аби не потрапляти до рук МГБ, Арсенич застрелив обох жінок, знищив архів та застрелився сам. Цей вчинок важко осягнути навіть з позицій сьогоднішнього, воєнного часу. Історію кохання Арсенича до Ганни Гунько автор викладає і чуйно, і стримано. Людина, яка здатна відмовитись від найдорожчого в ім’я ідеї – заслуговує на повагу.

В романі Поважного є діалог між Арсеничем та агенткою чекістів: «Я загину вільною людиною, а ти рабою, і ніхто раба не згадає ні добрим, ні злим словом», – говорить Арсенич. «А тобі, може, ще й пам’ятник спорудять?», – запитує його візаві. Пам’ятник генералові – у творі про нього. На жаль, молоді українські письменники не надто закохані у жанр роману, тим паче – історичного. Останній вимагає забагато труду і вивчення архівних документів. Добре, що Поважний зсуває справу з мертвої точки. За його допомогою буде заповнена іще одна прогалина – історія про життя та смерть Миколи Арсенича-Березовського, одного з дев’яти генералів УПА, лицаря Золотого Хреста Заслуги. Генерал СБ прожив лише 37 років, він послідовно та самовіддано служив Українській державі навіть тоді, коли переконався у безперспективності боротьби.

Відомим є лист Арсенича до Шухевича, датований 11 січня 1947-го. В цьому посланні, написаному за два тижні до загибелі генерала, Арсенич зазначає: «На найближчий час перспектив немає й навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а, може, й сотень років».

З пророцтвом Арсенич не влучив: перспектива для України з’явилася саме за кілька десятків років. Респект автору за нагадування про те, що не можна змарнувати усі витрачені на побудову України зусилля. Герої минулих і теперішніх днів нам цього не пробачать. Як не пробачать і нащадки, які читатимуть про генерала Арсенича через роки.

Андрій ШКІЛЬ

 

Автор висловлює подяку наступним людям, які посприяли виходу книжки:

  • Арсеничу Василю – с. Нижній Березів.
  • Боршошу Івану – м. Суми.
  • Влашинець Оксані – с. Нижній Березів.
  • Гнатищак Ганні – с. Нижній Березів.
  • Горицькому Мирославу – м. Київ.
  • Дорошенку Геннадію – м. Суми.
  • Дрогомирецькій Марії – с. Нижній Березів.
  • Енею Харалужному – м. Суми.
  • Коломацькому Василю – м. Аврора (Канада).
  • Медуниці Олегу – м. Суми.
  • Мінаєву Геннадію – м. Суми.
  • Надалу Сергію – м. Тернопіль.
  • Симчичу Миколі – с. Вижній Березів.
  • Скільському Миколі – с. Вижній Березів.
  • Сулятицькому Миколі – с. Вижній Березів.