«Тополівка», том 1, частина 8. Дмитро Мохорук

ВЕСНА 1944 РОКУ

ПОВЕРНЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

І
Навесні 1944 року в результаті Проскурівської операції війська Радянської Армії зробили пролом у німецькій лінії оборони, і фронт наблизився до Дністра. На Городенківщині почався великий здвиг відступу різнонаціонального війська, великих і малих груп людей, які по своїй і несвоїй волі працювали на німецьку владу. Їхали переважно возами, тачанками з сім’ями, і пожитками, які могли везти з собою. Багато було просто біженців, які не хотіли з різних причин залишатися в Радянському Союзі.
Спішно відступали і військові німецькі частини. Того «орднунга», якого дотримувалися при наступі на початку війни, не було. За німецькими військовиками веренями тягнулися обози: господарські, санітарні, вози й авта цивільно-адміністративної служби, частини угорської армії, татаро-узбецькі та башкирські легіони, частини Російської Визвольної армії, донські та кубанські козаки з родинами і близькими. Все це супроводжувалося криками, нецензурною лайкою, інколи навіть автоматними чергами, грабунком місцевого населення. Всі намагалися сісти на потяги: пасажирські, товарні. Окремі видряпувалися на дахи вагонів. Звідти з прокльонами падали. Весь час свистіли гудки потягів.
Недалеко від посадки на черговий поїзд стояли старший чоловік і молодик. В обидвох на очах блищали сльози. Вони прощалися. Один мусив їхати подалі від Радянського Союзу, інший — залишитися. Він знав, що на нього чекає Сибір.
Старший чолов’яга служив при німцях повітовим старостою в одній зі східних областей. У своєму розпорядженні мав пару виїзних коней, тачанку. Але ніхто не хотів його возити. Якось випадково зустрів на вулиці колишнього знайомого з одного села молодика на ймення Василь. Почав просити, щоб той пішов його возити. Василь погодився за однієї умови, що з його села волос не впаде у ні в кого з голови. Молодик мав трьох сестер і за їхню долю дуже хвилювався. Повітовий староста дотримав свого слова.
З Василевого села не вивезли до Німеччини жодного «остербайтера», німці нікого не розстріляли. Староста дуже полюбив Василя, який віз його сім’ю на тачанці аж зі східного регіону. Сім’я старости ніде не могла прилаштуватися на поїзд. З наближенням фронту відступали і вони. Чудом не опинилися у Проскурівській пастці. І все це завдяки вмілому їздовому Василю. Аж тут у Городенці вдалося старості посадити сім’ю на поїзд, і ось тепер прощалися:
— Василю! Поїхали з нами, — просив староста.
— Пане старосто, не можу! Ви знаєте, що в мене хвора мама. Я її не залишу.
— Не називай мене так. Я тебе прошу. Я вже ніякий не староста. Називай мене Корнієм Калістратовичем. Василю! Кажу тобі, як тільки ти опинишся за лінією фронту, тебе зразу заарештують. Підеш до Сибіру, якщо не станеться гірше. Ніколи ти вже не побачиш своєї мами. Повір мені.
— Що буде, те й буде!
Засвистів поїзд. Кинулися вже вкотре в обійми. Справа в тому, що й сам староста не дуже хотів покидати свій край і їхати в невідомість. Якби то було інакше, не раз думав про свою долю. А так жереб кинуто не в його користь. Скільки разів каявся: «Навіщо йому було цієї роботи?». Але все пропало. Тепер не міг відірватися від свого сина, якого так останнім часом і називав. Василь став йому рідним сином. Тепер, відриваючись від нього, наче з трудом відривався від рідної землі.

ІІ
«Буковино, Буковино! Ти зрадлива, на три части розділена…» — співали покутяни. Буковина не прийняла гарячих закликів Степана Бандери і його оточення, а залишилася вірною заповітам Андрія Мельника.
У червні 1941 року радянські війська залишили Буковину і Буковинський провід ОУН проголосив відновлення української державності. В одному з районів навіть була створена районна адміністрація, яка закликала населення району до побудови Української Самостійної Соборної Держави. Цю ініціативу підхопили інші райони.
Але на початку липня Буковину почали займати румунські війська, 3 липня вступили до Чернівців, 7 — зайняли усю Буковину. Спочатку румуни загравали з українцями, нібито спокійно спостерігали, як на висотних будовах майоріли синьо-жовті українські прапори, але через кілька днів поскидали, замінивши на свої. Ще через кілька днів румунська влада проголосила територію Буковини частиною румунської держави. ОУН змушена була перейти в підпілля.
Німецький консул, боячись якихось ексцесів з боку підпільників, організував переговори між румунами й оунівцями. Щоб забезпечити спокійне життя в цьому колишньому коронному краю Австро-Угорщини, переконав керівництво Буковинського проводу ОУН вивести усіх оунівців за межі краю під виглядом робочої колони («арбайтоколони»), яка мала право пересуватися по території Галичини і Східної України.
І ось засвітило ясне сонце, блиснуло велике сяйво на Буковині, пролунав клич, який летів від села до села: «Хто хоче будувати Самостійну Соборну Українську Державу, ставайте під синьо-жовті стяги і вперед на Східну Україну!»
Цей клич поразив серця сільської, особливо студіюючої та гімназійної молоді.
І почала збиратися молода юнь біля мосту річки Прут. Потім стали в колону, підняли синьо-жовті стяги і полилося «Ще не вмерла Україна…». Румуни сціпивши вилиці дивилися на велику колону, яка рушила в напрямі на Снятин. Хто з молодих сапав городи побіля дороги, і зачувши співи, заклики, кидали сапи і ставали в ряди будівників Української держави. Така сама, а може, й більша колона, рушила з Вижниці, через Косів, Коломию, а в Городенці з’єдналися, назвали цю колону Буковинським куренем, прийняли присягу на вірність Україні: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї!». Кількатисячна колона вирушила на Київ. По дорозі, там, де Червона Армія відступила, а німці ще не прийшли встановлювали органи самоуправління, рятували міста і села від бандитів, які грабували мирне населення. Так дійшли до Києва, де вчинили так само, взявши Київ під захист. Але прийшли німці, почалися арешти оунівців. Німцям було однаково — бандерівці це чи мельниківці, — все одно оунівці.
Одному із керівників Буковинського проводу ОУН Андрію Корнеюку, який потрапив до рук гестапо, по дорозі до Бабиного Яру, куди вели на розстріл, учорашні соратники організували втечу, і він опинився в Топорівцях. По дорозі всього набачився і наслухався. У Топорівцях запрацював у підпіллі штаб Буковинського куреня, провідником якого став Андрій Корнеюк. Невідомими стежками, невідомими зв’язками почали проникати на Буковину накази, щоб показати народові, що його не залишили у біді. Так само сюди, до штабу стікалася інформація.
Окружний провід Коломийського ОУН (б) не зміг залишити Буковинські землі без захисту перед свавіллям румунської влади й організував Буковинський провід ОУН (б). За іронією долі, чи через щось інше, але провідником Буковинського проводу ОУН (б) став близький гімназійний товариш Андрія — Ярослав Кіндзерський.
Одного разу Ярослав таємними стежками, лише йому знаними, дібрався в Топорівці, щоб навістити свого друга по навчанню і товариша, як йому здавалося, по спільній боротьбі
— Андрію, друже, як давно хотів тебе зустріти, поговорити, порадуватись твоїми успіхами. Я горджуся тобою! — притискаючи міцно гаряче тіло.
— Відчепися Славку! Облиш! — почулося суворо. — В нас спільна боротьба і спільний клич: «Здобудеш або згинеш…». Але що ми маємо сказати своєму народові? У всі часи усі народи, коли загрожувала небезпека, єдналися. А в нас? Чвари, розбрат… У нас не просто різні Проводи… але вбивали ви своїх… як змиєте зі своїх рук цей гріх?
— Якщо і вбили, то тільки зрадників, і цим очистились. Якщо не будемо карати зрадників, то ніколи не переможемо.
— Дорогий Славку, — я тих людей добре знав, вони були сильними і відданими, як ми!
— Історія розставить усе на свої місця. Колись випливе правда на білий світ. Ще не одна тисяча нашого національного цвіту поляже на полі бою.
— Це правда, Славку. Колись, може, це все і випливе наверх. Колись! А що ми скажемо своїм дітям, онукам?… Хіба задля цього ми присягали Україні, за яку йдемо на вірну смерть?
— Андрію, друже! Мені подобаються твої роздуми, міркування. Але запевняю, що я би вчинив так само, і буду це робити й надалі без вагання. Жорстока наша боротьба. Кожний день на тебе чигає смерть, і розбиратися, винен чи не винен, обмаль часу.
— Кому потрібні ці сварки? — подумавши усміхнувся Андрій, — народові вже стало цього, пора кінчати ці перепалки. Ось сьогодні-завтра сюди знову прийде кривавий кат. Наступають нові умови, потрібно виробляти нову тактику боротьби. Народ чекає від нас злагоди у спільній борні.
— Тут з тобою я не згідний, — Славко зблід, губи йому затремтіли. — Народ у нас єдиний, взяв у руки грізну зброю і навколо нашого Проводу захистить свою землю, своїх батьків. А такі, як ти, думайте, що маєте казати своїм дітям і онукам. Ми повинні здобути, а не говорити про це. Такої можливості, може, уже більше не бути. Інакше нас проклянуть діти й онуки. Хіба можуть бути якісь сумніви у нашій праведній боротьбі? Ми пішли у бій за Україну, за її волю! В нас немає іншої мети. Хто не з нами, той наш ворог.
— Умерти — це не хитра штука, для цього багато не треба. Наші села можуть запустіти, земля перестане родити, бо нікому її буде обробляти.
— По-твоєму, виходить, що нам треба просити милості у Москви? Щось подібне було у вісімнадцятім…
— А якщо ворог переможе? Що тоді?
— Якщо нам випав такий льос, і ми всі покладемо голови, тоді наше наступне покоління завершить нашу справу. Історію завжди творили ті, котрі йшли за мертвими.
Андрій довго думав:
— Що скажу тобі я, Славку. Не думай, що ми будемо сторонніми глядачами. Настане час — і ми станемо на вашій стороні, своїми силами підкріпим вас у важкій борні.
— Файно, Андрію, ти говориш. Твої слова та би до Бога. Але конкретики ти ще не сказав.
— Якщо ти хочеш її чути від мене, то вона така: нехай наші сядуть за стіл і накреслять таку спільну програму, щоб увесь народ пішов за нами. Адже йде жорстока війна. Не на життя, а на смерть! Потрібна одна рука, і то сильна!

ІІІ
У невеликій хаті за столом, на лавках попід стінами, навіть на великому ліжку розсілися — керівники діючого підпілля ОУН у станиці: Яблуня, Гандра, Осока. Керівники резервового підпілля ОУН на випадок провалу діючого: Береза, Скала, Малина, Калістрат, станичний Полевий, рядові члени ОУН.
Слово взяла Яблуня:
— Вчора нас багатьох зі станиць районного проводу ОУН зібрав районний провідник Орлик. Там також були провідник Коломийського окружного проводу ОУН Роберт, провідник служби безпеки з питань розвідки і контррозвідки Митар, надрайонний провідник ОУН Сталевий. Ішла конкретна розмова про нові методи нашої боротьби в період наближення фронту і під час приходу совітів.
У кожній станиці має добре діяти клітина ОУН. У нашій станиці при клітині ОУН мають діяти: господарсько-фінансовий кущ від районної господарсько-фінансової референтури, який очолить Калістрат, і кущ Українського Червоного Хреста від районної референтури Українського Червоного Хреста, який очолить Марія.
— Перед нашою клітиною ОУН поставлені такі завдання, — і Яблуня пильно подивилася почергово на кожного з присутніх:
У хаті так було тихо, що чути було, як недалеко діти ковзалися на ковзанці: хто санками, хто в чоботах, берладжах, кілька з’їжджали по ковзанці навіть босими. Крики від задоволення так лунали, ніби це все відбувалося під вікнами.
— Найголовніше — зв’язок. Дотепер у нас був лише один зв’язок, який діяв на села нашого району і Снятинського. Від сьогодні мають діяти два зв’язки, — окремо, причому один за одного — нічичирк. Знову стало тихо. — Один зв’язок не повинен мати нічого спільного з іншим. Кур’єри мають бути окремі на кожному зв’язку. Кур’єр має мати справу лише зі зв’язковою, зв’язкова — тільки зі станичним.
З вулиці хтось підняв крик:
— Я тебе поховзаюся!.. Я тебе поховзаюся!.. Та як? На босу ногу? Та ти вже вся посиніла, як курячий пуп. Ану до хати і зразу на піч! Я тобі покажу!
— Мамко! Мамочко! Я вже біжу додому. Нічого мені не буде. Нічого! Яй-яй-яй! Не бийте! Та же не бийте!
— Станична служба: Тільки станичний має знати про прихід боївки СБ до станиці. Тут же повинен мати кілька ланок, у яких по 3-4 особи. З метою конспірації ніякого зв’язку між ланковими і між ланками. Станичний з однією ланкою чи двома зустрічають боївку: забезпечують їдою, ночівлею.
З приходом наступної боївки станичний зустрічає вже з іншою ланкою. І так весь час.
Раптом на подвір’ї загавкав пес. Усі зиркнули на станичного:
— Усе в порядку. Не бійтеся!
— Чим має займатися фінансово-господарський кущ? Створення мережі по збору продуктів: м’яса, хліба, яєць, олії, борошна. Для цього теж має бути кілька ланок. Одні збирають один раз. Другий — уже інші. Причому категорично забороняється, щоб одна особа перебувала у кількох ланках. Тільки в одній. Бажано, щоб одна особа збирала тільки м’ясо, інша хліб і т.д. Навіть в одній ланці одна особа не знає за іншу. Тільки ланкова знає своїх людей.
З людьми треба розраховуватися повстанськими грішми — біфонами. Людям треба пояснити, коли ми побудуємо свою Самостійну, Соборну…, то всі біфони обміняємо на державні гроші, які будуть тоді в обігу.
Куди відвозити продукти і коли будуть знати тідьки я і станичний.
Велика відповідальність і перед кущем Українського Червоного Хреста. До нього буде входити:
— медичний відділ, який здійснюватиме опіку над пораненими і хворими членами ОУН, боївкарями СБ і вояками ОУН. У нашій станиці за необхідності буде розгортатися підпільний шпиталь.
— аптечний відділ, який буде займатися доставкою ліків і заготівлею лікарських рослин. До речі, аптечним відділом нехай і далі опікується Травичка. Наскільки я знаю, в них під хатою непоганий сухий підвал і там добре зберігаються ліки. Тільки робота аптечного відділу повинна бути під суворим контролем. Все-таки ліки, а без них весь час проблема. Це повинно бути під контролем станичного.
— відділ суспільної опіки. Цей відділ буде працювати по догляду за сім’ями вояків, які перебувають в УПА, і які загинули в боях за волю України, за сім’ями боївкарів СБ.
Думаю, що в цілому медичний відділ ми повинні підпорядкувати нашій їмості. В неї дуже легкі руки. Хто з боївкарів у неї лікувався, той швидко виздоровлював. Недарма її називають мамою Марією.
Знову ж таки повторюю, що це все повинно бути оповито суворою конспірацією. Ворог дуже жорстокий і підступний. Хто порушить умови конспірації, може поплатитися своїм життям, ще й потягнути інших.
І ще одне: друже Скало! Ви до німецької окупації були обрані головою сільської ради, як тільки поміняється влада, ви зразу повинні приступити до своїх обов’язків. Ми повинні у підпіллі все знати, що совіти планують робити в нашій станиці. Ми повинні працювати на випередження.
— Але чи зможу працювати на два боки: і нашим і вашим?
— Друже, Скало! Треба! Розумієте? Треба, доки зможете. Так! Це все! В кого можуть бути якісь доповнення?
— Друже, Яблуне, — втрутився до бесіди Гандра, — я, як відповідальний за роботу з молоддю доводжу до вашого відома, що підготував молоду зміну до прийому у члени ОУН. Може, би сьогодні отут це зробити?
— Можна! Чому ні?
Зайшло три дівчини. Одна з них, Марійка, заявила:
— Друже, Яблуне! Ми всі три хочемо вступити до Організації Українських Націоналістів.
— А чому ви так дуже хочете цього? — запитав Малинка.
— Ми хочемо бути разом з вами! Ми хочемо теж воювати з нашими займанщиками. Ми теж хочемо бачити нашу Україну Самостійною Соборною Державою. А до цього треба докласти рук. Якщо не ми, то хто тоді? Української Держави ніколи не буде, якщо будемо сидіти вдома за принципом «Моя хата скраю і я нічого не знаю». Прийміть нас!
— Ми вже про це говорили з вами, дівчата, — обізвався Береза, — вступ до ОУН — серйозна справа. А якщо ви попадетеся ворогові в руки: знущання, тортури, муки. Ви в силі це витерпіти і не видати друзів по спільній боротьбі?
Тут втрутилася друга дівчина — Ганнуся Грешна:
— Друже, Березо! Ми вже це продумали. Ми вчилися у торговельній школі і там вступили до юнацької сітки ОУН. Ми вже трохи знаємо, що це таке, і нічого не боїмося. Якщо доведеться віддати своє життя за волю України, ми віддамо.
— Дівчата! Ви ще досить молоді, — зауважив Калістрат.
— Та й що? Ми то старші від героїв Крут.
Яблуня звернулася до третьої, теж Ганнусі:
— І ти теж хочеш вступити до ОУН?
— А чого би я прийшла сюди? Хочу!
— Ну, а декалог члена ОУН вивчили?
— Не тільки декалог, а й 12 прикмет і 44 правила. Крім того, знаємо молитву українського революціонера і марш українських націоналістів.
— Ого! Бойові дівчата. Вступ до ОУН то святе діло. Раз так, то перш, ніж приступити до прийому, давайте помолимося Господу Богу.
Усі встали, а дівчата повклякали на коліна. Тричі перехрестилися і всі вголос помолилися:
— Отче Наш, іже єси на небесі! Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небесі так і на землі… І так до кінця. Потім «Богородице Діво».
— А тепер розкажіть декалог. Котра починає? Котра сміливіша?
Першою почала Марійка: — Українські націоналісти дотримуються: організаційного Приречення, 12-и прикмет, 44-х правил і Декалогу.
Всі три разом говорять організаційне Приречення:
Прирікаю і зобов’язуюся перед Богом, перед українським народом — перед власним сумлінням, як член Революційної ОУН — все і всюди працювати й боротися за Українську Самостійну Соборну Державу, за здійснення ідей і Програми ОУН, для добра і величі України, українського народу, людини, а через це — для добра всього людства.
Прирікаю в тій праці й боротьбі віддати свої сили для всього, що вона вимагає, в кожну хвилину. А як треба, то і своє життя. Зобов’язуюся точно й совісно сповняти всі обов’язки члена ОУН та виконувати всі її накази й доручення. Так мені, Боже, допоможи!
Першою точкою Декалогу є: Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї.
— Як ти розумієш цю точку? — запитав Калістрат.
— Я це розумію так, — почала Марійка, — що український націоналіст поставив собі за мету — здобути Українську Самостійну Соборну Державу. Це завдання є найважливішим, тому воно стоїть у Декалогу на першому місці. Для українського націоналіста справа УССД є найвищою, про що свідчать слова «Здобудеш або згинеш». Всі інші пункти є в прямій залежності від першого правила.
— Молодець, Марійко!
— А котра скаже, скільки всіх правил у Декалозі?
— Друже Березо! У Декалозі є всього десять правил. Їх ще називають точками або пунктами.
— Якщо ти так багато знаєш, то скажи, яке друге правило?
— Не дозволяй нікому сплямити ні слави, ні чести української нації.
— А як ти розумієш цю точку?
— Я можу пояснити такими словами: «Народе мій! Тобі втішатися волею, щастям, життям, бо ця земля просякнута кров’ю найкращих твоїх синів, які боролися за тебе, за твоє існування, за твою кращу долю! Народе мій! Тобі жити, бо ти зумів породити великих героїв, які створили собі славу!» Наші вороги хочуть привласнити собі здобутки нашої історії, а якщо їм це не вдасться, то вони хочуть її знищити, заплямити нашу славу, нашу національну честь.
— Та-а-ак. У нас є ще одна Ганнуся. А що ти скажеш?
— Я скажу третю точку Декалогу! Пам’ятай про великі дні наших змагань, — піднята голова, блистять очі, — це значить, що український націоналіст розуміє значення великих днів змагань своїх предків. Ці дні пробуджують у нього бажання повернути дідівську славу, спонукують до боротьби, до великих вчинків, до геройства. Кожен український націоналіст мріє про великий день — коли постане Українська Самостійна Соборна Держава.
— Ви сказали, що є десять пунктів Декалогу. Поки що назвали три. Давайте далі, — сказав Полевий.
— Четверте правило. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем у боротьбі за славу Володимирового Тризуба. Це означає, Що Володимирів Тризуб нагадує нам часи, коли українська слава була на вершині.
Яблуня сиділа і лише усміхалася. В думках витало: «От які є в нас люди! Молодь! Це наша надія! Молодці! Просто молодці!
З такими можна йти в вогонь і в воду».
А Ганнуся продовжувала без запинки:
— Він наказує кожному українцеві піднести його до тієї вершини бо місце Тризуба не поміж народженими та молодими,
а високо понад іншими. Він як батько серед дітей. Він щось більше від них. Він створений не для спочинку. Він, що символізує владу, створений для руху, для життя.
Дівчат уже ніхто не міг зупинити. Одна за одною, мовби співали:
— П’ятим пунктом Декалогу є: Пімсти смерть великих лицарів. Я це так розумію на свій розсуд: — Великі лицарі зродилися в боротьбі. Їхня свята кров кличе до пімсти. Кожен українець завжди пам’ятає про славну смерть лицарів і про їхню святу кров. Їхня смерть не злякала нас, а навпаки — додала відваги й сили, скріпила бажання продовжувати почату ними справу. Ворог нам не страшний, а ми стаємо страшними для нього — він боїться нас і рахується з нами.
Береза сидів задумавшись. Далеко думками перебував від цього прийому. Одна із Ганусь, яких приймали сьогодні в члени ОУН, була його дочкою. Недавно вступив до лав ОУН його син. Тепер із хати їх уже — троє націоналістів. Жінка куди ходить, усе плаче:
— Боже! Боже! Що буде коли прийдуть совіти? Як це має бути, та як це? Береза все її утішав, але сам також був такої думки. Ну що ж заборонити, наприклад, сьогодні доньці? Як вона того хоче. Он, як щебече Декалог, мов соловейко.
А та справді, як завелася:
— Остання точка Декалогу:
— Змагатимеш до посилення багатства, сили і слави Української Держави. Ми повинні боротися за Українську Самостійну Соборну Державу. Коли б навіть нам не пощастило здобути її відразу такою, якої хочемо, то все одно не занехаємо боротьби за наші одвічні землі. Будемо змагати доти, доки не об’єднаємо всі наші землі від Сяну до Карпат, всю українську націю в єдину Соборну Державу — Україну.
Після дівчата клякнули на коліна, склали долоні докупи і почали молитися:
— Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітру кавказького, пошумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника батька Хмеля, тріумфом і гуркотом гармат революції, радісним гомоном Софійських дзвонів. Нехай душа наша в Тобі відродиться, славою Твоєю опроміниться, бо Ти, Пресвята, — все життя наше, бо Ти — все щастя…
Задзвони нам брязкотом кайдан, скрипом шибенець в понурі ранки, принеси нам зойки катованих в льохах і тюрмах, засланнях, щоб віра наша була гранітом, щоб росло завзяття, міць, щоб сміло ми йшли у бій так, як ішли Герої за Тебе Свята, за Твою славу, за Твої святі ідеї, щоб помстити ганьбу неволі стоптану честь, глум катів твоїх, невинну кров помордованих під Базаром і Крутами, геройську смерть Героїв Української Нації, Української Національної Революції — полковника Євгена Коновальця, Бесарабової, Головінського та славну смерть Данилишина і Біласа й тисяч інших незнаних нам, що їх кості порозкидані або тайком заграбані.
Спали вогнем життєтворчим усю кволість у серці нашому. Страху нехай не знаємо, що таке вагання. Скріпи наш дух, загартуй волю, у серці замешкай нашому. У тюрмах і тяжких хвилинах підпільного життя рости нас до ясних Чинів. У чинах тих най знайдемо смерть, солодку в муках за Тебе.
І розплинемося в Тобі ми, і вічно житимемо в Тобі. Відвічна Україно, Свята, Могутня і Соборна!
— Еге, дівчата! Ви добре вивчили молитву українського революціонера. Ви просто молодці!
— Ми ще знаємо марш українських націоналістів.
Піднялися з колін і заспівали:
Зродились ми великої години
З пожеж війни і з полум’я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гніт і гнів на ворогів.

І ось ідемо в бою життєвому,
Тверді, міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ…
— Ну, дівчата, мені просто не віриться, — із захопленням мовив станичний Полевий, — що до нас прибуває така юна зміна. Ти, друже Гандро, теж молодець. Підбираєш чудові кадри. На цих дівчат можна надіятись. Як кажуть у народі, з такими не страшно йти у логово ворогів.
— Скажіть, дівчата, — ніби пробудився Малинка, — а який наш прапор?
— Наш революційний прапор ОУН — червоно-чорний. Червоний колір символізує кров, пролиту за нашу Україну,
а чорний — нашу українську землю.
— Так, так дівчата! — підняла голову Яблуня, повернувшись до вікна.
Там звіявся різкий холодний вітер.
— Ми з великим задоволенням приймаємо вас у ряди Організації Українських Націоналістів, з чим вас і здоровимо!
Вітер почав кидати у вікна снігом, мовби приєднувався до слів Яблуні, а дівчатам нагадував, що нелегку вибрали долю. Дівчата ще могли відмовитися, адже це не дівоча забавка, але ні! Вони стояли з гордо піднятими головами. В їхніх очах горів вогонь, губи міцно стулені, міцно затиснуті кулаки притискали до свого тіла.
— Ви сьогодні повинні отут вибрати собі підпільні псевда. З сьогоднішнього дня, всі, хто піднявся на боротьбу з нашими заклятими ворогами, повинні вас знати тільки по всевдах.
— Моє псевдо буде Галина, — сказала Марійка.
— Моє Чорна, — усміхнулася Ганнуся.
— У такому випадку моє псевдо Біла, — заявила друга Ганнуся. Дівчата переглянулися і засміялися.
Може, хтось би завважив, що до таких речей бажано ставитися серйозніше, але тут несподівано зайшли три чоловіки. Яблуня раптово піднялася з лавки і привіталася. Потім звернулася до своїх насторожених побратимів по боротьбі.
— Дорогі друзі! Знайомтеся! Це провідник Коломийського окружного проводу ОУН Роберт, — той підійшов до усіх і подав руку. Дівчатам поцілував руки.
В побуті Ярослав Мельник, уродженець Калущини. Років двадцяти п’яти. Високої статури, худощавий в обличчя, лице видовжене за рахунок високого чола, гарно вкладена буйна шевелюра.
— Це окружний провідник служби безпеки з питань розвідки і контррозвідки Митар.
Митар теж підійшов до кожного подавши руку, а дівчатам поцілував руки.
Теж у побуті Роман Лівий, уродженець Львівщини. Обличчя невелике, округле, повнувате, волосся гладко зачесане назад. Плечі трохи опущені. Ростом нижчий від Роберта.
Дівчата засоромилися, бо до сьогодні в селі цілували в руку лише їгомостя і їмость.
— Це, — і Яблуня показала на третього, — районний провідник Орлик.
Той теж з усіма поздоровкався.
— Друже Яблуне, що це ви зібралися такою великою компанією і без перестороги?
— Друже Роберте! Ми в себе дома. Коли хочемо, збираємося, що хочемо, те й робимо. Аякже!
Всі розсміялися.
— Це ще все впереді друзі. А якщо серйозно? — мовив Роберт.
— Друже Роберте! Це є вся наша сільська клітина ОУН. Ми проаналізували вчорашні ваші настанови. Запланували, як ліпше їх виконати. Ну і сьогодні в нас свято. Наш друг Гандра, — і Яблуня кивнула в бік Гандри, — займається підбором кадрів серед молоді села. Старається. Сьогодні привів нам трьох дівчат, які виявили бажання поповнити наші ряди. Ось Марійка, псевдо Галина, Ганнуся, псевдо Чорна і знову ж таки ще одна Ганнуся— псевдо Біла.
— Молодці дівчата! Я вас здоровлю зі вступом до лав ОУН, — з великою радістю мовив Роберт, — за останніх кілька днів це вперше трапився випадок, коли мені довелося від душі усміхнутися.
— А чи знаєте, на яку небезпеку ви наражаєте своє життя? — запитав Митар.
— Ми все обдумали. Вороття не може бути, — з гідністю відповіла Галина. — Ми теж хочемо боротися за Українську Самостійну Соборну Державу! Ви думаєте, що ми не здатні на це?
— Я то нічого поганого не думаю, але чи знаєте, що на вас чекає, коли ви попадетесь у руки ворогам?
Друже Митаре! Ми не в ляльки йдемо бавитися, — відрізала Галина.
— Якщо ти подруго, Галино, така смілива, то з завтрашнього дня ти призначаєшся кур’єром надрайонного проводу служби безпеки. Чим будеш займатися, потім розкажу. А тепер, подруго Яблуне, нехай дівчата погуляють.
Дівчата вийшли надвір.
— Ми до вас приїхали, — почав Роберт, — дещо уточнити. Ви знаходитеся на кордоні зі станицями Снятинського району. Скоро прийдуть совіти. За Дністром уже чути канонаду. Нас інтересує таке питання. Ми б хотіли, щоб у вас був добре налагоджений зв’язок зі станицями Снятинського району, а то і з самим Снятинським проводом ОУН. Це мав би бути наш допоміжний канал зв’язку. Він має бути зарезервований до пори до часу. В нас є кілька діючих каналів зв’язку. Але на випадок провалу діючих добре було б, якби спрацював резервний. Я думаю, ви розумієте наскільки це важливо і відповідально.
— Друже Роберте! — запевнила Яблуня, — якщо це потрібно для загальної справи, то які можуть бути питання. Ми все зробимо. Ви можете бути спокійні. Зв’язок зі Снятином буде діяти безперебійно і надійно.
— Оце все, що ми від вас хотіли. Будемо прощатися.
— Одну хвилинку, друже Роберте! — звернувся Митар, — Друзі! Скоро наш терен займуть совіти. Це буквально станеться на днях. Будьте дуже обережними у своїх методах боротьби. Найосновніше, остерігайтеся зрадників, сексотів. Хай не зм’якне ваша кров у жилах. Хай не здригнеться ваша рука скарати на горло таких людей. Не жалійте нікого, навіть своїх близьких родичів, тому що вас ніхто не пожаліє. Це боротьба не на життя, а на смерть. Спершу будете мати справу зі СМЕРШЕМ, потім НКВС — це є смертельні наші вороги. Треба так вести боротьбу у вашій станиці, щоби у совітів земля горіла під ногами. Щоб ми відчували себе тут господарями, а не вони. Конспірація, конспірація і ще раз конспірація.
Друге: за всяку ціну зберігайте своїх людей. Не посилайте їх на вірну погибель. Ви всі нам будете потрібні живими. В нас усе попереду. Успіхів вам усім. Давайте прощатися!
Мало не забув, — підвів палець угору Роберт, — друже Гандро, чи не могли б ви нам підшукати двох дужих молодців, з відповідною освітою для пропагандистської роботи в районному проводі ОУН. Якщо підшукаєте, направте їх до друга Орлика. Друзі! Нас не проводжайте.
Гості повиходили. Усе товариство підійшло до вікна.
— Файні хлопці. Розумні. Видно, що вчені, — вимовив Береза, — Все! Поїхали!
— Сідайте ще, — попросила Яблуня, — нам скоро потрібно провести призив молоді до діючої Української Повстанської армії. Цю роботу я доручаю тобі, Гандро. Це твої обов’язки, тобто робота з молоддю. Треба це провести на високому організаційному рівні: повістки, проводи. Скоро до нас приїде з Карпат сотник Палій із куреня Скуби. Йому поручено набрати сотню допризивників. У горах пройдуть вишкіл. А там відправлять по куренях.
На сьогодні все. Хочу ще раз попередити. Завтра-післязавтра прийдуть совіти. Наша робота ускладниться. Настане час коли поряд з нами буде ходити смерть. Багато наших близьких людей: родичів, сусідів, однодумців, як казав недавно Митар, стануть нашими ворогами. Будьте обережними й уважними. Стережіться всього лихого. Я не знаю, чи ми ще зустрінемось у такому товаристві. Давайте на всяк випадок попрощаємось. Обнялися, поцілувалися…

 

ВЕСНА 1911 РОКУ

ВАЛЬПУРГІЄВА НІЧ

І
Уселі жила вдова Лісничиха зі своєю дочкою. Хата в них така майже, як і у всіх, але була тільки одна кімната і великі сіни. Жили самотньо. Ні до кого не ходили, ніхто майже не ходив і до них. Деколи заходив хто із сусідів і то з острахом. У селі всі говорили, що стара Лісничиха відьма, а її донька Марія — упирь. Дехто цьому вірив, дехто ні.
В ніч на першого травня так звана Вальпургієва ніч, яку святкував Люцифер зі своїми приближеними. Свято відбувалося по всьому світові. Вальпургієва ніч — час коли з потойбіччя виходять “духи зла” і влаштовують шабаш.
Після дванадцятої години у відьминій хаті відбувся збір. Тут можна було побачити всякого роду щезлих, її помічниць, місячників — люди, які кожного місяця, коли настає молодий місяць, чоловіки стають жінками, а жінки чоловіками. Тут ходили і повішальники зі шнурками на шиї, утопленики — дівчата і жінки в довгих сорочках, з розплетеними косами, хлопці і чоловіки, теж у довгих сорочках з розкувйодженими головами. Попід ногами крутилися змії. Все це крутилося по сінях одне попри одного не знаходячи собі місця.
Коли вийшла з хати відьма зі своїм упирем, вся ця челядь мовби застигла. Напереді стояло два найстарших щезнигали. За ни-ми — рангом нижче — щезникали, далі щезляча дрібнота. Зліва, поближче до відьми, стояли її помічниці сільські жінки, біля них місячники. Справа стояли повішальники, потопленики, різна гадь.
Щезнигали керували кутами села. По-скільки було два кути, то на кожний був призначений один щезнигал. На кожній вулиці керували щезникали.
Помічниці, сільські жінки, не мали такої сили, як у відьми й упиря, але мали змогу відбирати у корів молоко. Тільки у відьми та упиря не було корови, згори із бантів висів грубий воловід. Відьма чи упирь сідали під цей воловід і доїли стільки молока, скільки їм було потрібно. Помічниці, які відбирали молоко, прибавляли його до своїх корів.
Вішальники, потопленики виконували менші функції типу подай-віднеси.
При появі їхньої матки, так називали відьму, всі стали на свої місця, мов вкопані.
— Сьогодні настав наш день, настав час діяти, — почала не то говорити, не то шипіти матка. Враз у неї з рота виросло в кінці губів два великі ікла, хустка з голови спала, коси розплелися і волосся почало стирчати в різні сторони, на руках з пальців повиростали кігті, спала спідниця, і опинилася в довгій білій сорочці.
— Я тільки що мала розмову зі злими духами. Духи нами невдоволені. Наші люди вільно себе почувають. Ми не досягли того, щоб повністю їх підкорити, заволодіти їхніми душами, їхнім розумом. Вони повинні жити в постійному страсі, відчувати нашу присутність на роботі, в житлових приміщеннях, навіть на ліжку. Щезнигалам я про це не раз вказувала, але зрушень нема.
При цьому матка підійшла до щезнигалів. В неї від люті почервоніли очі, з рота точилася піна. У щезнигалів від страху аж видовжилися рила. Матка підійшла і крайнього від неї трась по морді.
— За віщо, матко? — простогнав, ймившись за рило.
Матка підійшла до другого щезнигала і трась по морді, трась…
— А мене за віщо?
— Погано працюєте, — потім підійшла до повішальників, потоплеників і кожного вдарила по лиці. Тоді повернулася до помічниць:
— У всіх корів має бути відібране молоко.
— Слухаємося, матко, — відповіли хором, — будемо старатися.
— Ото ж бо. Не забувайте, що сьогодні наша ніч. Так гульнемо ж!
— Гульнемо! — закричали всі.
— Не забувайте, гульня до перших когутів. Ще одне хочу вам повідомити. Злі духи повідомили, що сьогодні в нас відбудеться на Осоці шабаш злих духів, щезлих, повішальників, місячників, потоплеників з цілої округи. На шабаш приїде самий, самий…,
і відьма підняла вгору кістлявий палець з великим кігтем. Усі затряслися зі страху.

ІІ
Будучи недавно на весіллях, Їлаш Угрин, надивився на дівчат, на молодиць, і в його жилах заграла пуста кров. Звідки взялося, один Бог, знає. Але ночами перевертався з боку на бік, часто не міг заснути, снилися цнотливі сни, в яких таке відбувалося з Їлашем, таке відбувалося. Аж у голові щось гуло, а нижче пупа так боліло, ніби десь подвигнувся. Ще до весілля весь час собі уявляв, коли одружиться, мусить побути з дружиною наодинці, закриють двері, застелять вікна і — побути нагими. Як цього часу чекав, як чекав… Але Палагна була дуже встидливою, побожною, читала наніч по кілька Отченашів і Богородице Діво, і ніяк не годилася роздягнутися перед ним, що просив, падав на коліна, але… Навіть зажмурювала очі, щоб не бачити голого чоловіка.
— Йой, Їлашку! Це тобою заволодів злий дух. Треба піти висповідатися і причаститися.
Той стояв посеред хати гладив того злого духа і аж кипів зі злості.
Якось був на ярмарку в повіті і здибався з дуже гарною дівкою, яка до нього так усміхалася, що був згідний уже йти кудись подальше від людських очей. Він щось сказав, вона зашкірилася, і то так приємлимо, так приємлимо. Їлашеві здалося, що сказав щось не дуже смішне, але дівка шкірилася до нього і шкірилася. Ги-ги-ги та й ги-ги-ги! Там же від задоволення ним аж крутило, мовби переслідували якісь судороги. Тут же познайомилися. Катруся, як виявилося, була із сусіднього села.
“Боже! — подумав Їлаш, — таже це рядом. Та же це ступінь ходу”. І пообіцяв десь навідатися. Дівка вкотре зашкірилася. “Значить, дійшли згоди” — подумав тоді.
Сьогодні Їлаш ішов від Катрусі. “Боже! Яке це миле сотворіння. Яке воно гарне, а яке миле. Що лише не витворяла в ліжку. Настуні далеко до Катрусі. Боже! Як хочеться жити й жити”. Трохи підпивши, витягався по дорозі напружуючи свою мускулатуру, хотілося чогось такого… чогось такого… навіть перекинувся кілька разів через голову, тіло здавалося стало таким злегшеним, душа вигравала від задоволення. З тієї радості почав насвистувати веселу мелодію. Приближаючись до села звернув з дороги на стежку, звідусіль росли дерева.
“Хоч досить пізній час, але все-таки треба стерегтися чужих очей. Не кавалер же”. Пройшовши з десять метрів по стежці, замітив, що з дерева висить повішальник. Їлаш, без задніх думок, підбіг, ймив за ноги і ледь-ледь підняв, думаючи, може тільки що затягнувся, і врятує нещасну душу. Але повішальник, раз — та й упав на нього.
Їлаш, упавши разом на землю, від несподіванки і страху, мало не вмер. У голові щось зашуміло. Відкривши очі, побачив ще одного, у довгій сорочці, зі шнурком на шиї, волосся на голові розкувйоджене. Піднявся і той, що його рятував. “Це повішальники, повішальники, — моментально промайнуло в Їлашевій голові, — мені, напевно, від них уже не вирватися”. І справді повішальники підняли Їлаша на ноги і почали роздягати. Зробився без пам’яті, не боронився. Зняли з нього окрійку і почали робити зашморг. Їлаш дивився на все це спокійно.
“Як було добре ще зовсім недавно, — стали лізти в голову здорові думки. — Як славно провів тих кілька годин із Катрусею… Які будував плани, йдучи по дорозі, і тут усе рветься. На тобі! Але чого я стою? Чого чекаю смерті? Треба боронитися”
І почав боронитися. Спершу хотів втекти. Але ті зловили. Замітив, що то хлопці або молоді чоловіки. Тоді взявся з ними боротися. То він був на землі, то ті обидва були внизу, а зверху сидів він.
“Я ще вам покажу, — подумав Ілаш, — я вам покажу, що таке мужицька сила. Я роблений, а ви нероблені. Ще є порох у порохівниці”.
Три мужики зі шнурками на шиї боролися, билися. Один з них боровся за життя. Чим би це все закінчилося, скільки би тривала ця боротьба ніхто, не знає. Та раптом запіяли когути, повішальники зникли, ніби туман, а Їлаш, погойдуючись, із зашморгом на шиї, від утоми, чи від пережитого страху, поплентався додому. Про Катрусю навіть не думав. Не до неї…
Пройшло небагато часу. Те все призабулося, душа далі прагнула гарячої любові і Їлаш знову взявся за своє. Дуже вже горіла в ньому хіть. Якось повертався додому трохи пізнувато. Правда, вже не йшов тими стежками, а дорогою. Небо було чистим-чистим. Ніби ясно світив місяць, зірки, але чомусь було дуже темно. Вітру не було. Не раз, як ішов вечорами до Катрусі, так співали пташки, так співали… особливо заливалися соловейки. Один співав файніше від іншого. Можна було замилуватися.
А тут в Їлаша співала, — не те що співала, а навіть грала! — душа. Тут йому вкотре, так тихенько захотілося співати, аж, аж, і можливо би й почав, але враз почув якесь дзоркотіння, ніби, непричком, ідуть на пасовисько вівці і дзоркочать своїми ґонзлями. Хто ж це жене серед ночі так багато овець?
І куди?
Раптом скочив за пліт і притаївся. Не знав, що цієї ночі в урочищі Осоки, яке одним боком омивається водами Тополівки, а другим горбистими полями, має відбутися шабаш злих духів, щезлих, відьом, повішальників, потоплеників, місячників і, і, і… На шабаш мав приїхати сам… сам… самий Люцифер… Вальпургієва ніч! Так, так!
На цей шабаш мали прийти з цілої округи. Зразу після дванадцятої почали сходитися. Ті, що зблизька, зразу прибули. А здалеку трохи припізнювалися. По дорозі йшли та йшли щезлі, відьми, малі якісь дивні карлики з двома носами, трьома, з чотирма вухами, з одного боку голови і з іншого, з чотирма руками, чотирма ногами, одні бігли, як песики, інші підскакували, повішальники зі шнурками на шиях, потопленики в довгих сорочках, жінки і дівчата з розплетеними косами, місячники. В цю годину повідкривалися гроби і звідти вискакували скелети давно померших відьом, упирів, потоплеників, повішальників. Від цих скелетів і вчув дзоркотіння. Кістки трималися купки, але тряслися при ходьбі і дзоркотіли від дотику одна до одної.
Їлаш дивився на це чудо заворожено і думав, чи він сходить з розуму, чи що інше. Село спало мирним сном. Сидів і думав, що тільки він один не спить, і це все дано йому бачити.
А скелети йшли і йшли. Дзоркотіння було чути на все село. Нарешті побачив, як по середині дороги розмашисто погойдуючись з одного боку в інший ступали великі змії. З рота вивергався вогонь, вони крутили головою, то в один бік, то в інший. За ними появилися двоголові, потім трьохголові, чотири-, п’ятиголові. Їлаш з того всього хотів перехреститися, але не зміг навіть підняти руки. Появилися скелети коней. На них сиділи буцімто вершники. На черепах виднілися шоломи, від яких попід нижню щелепу протягнутий ремінний поясок. Напевно, щоб не спадали. У лівій руці тримали щось на зразок щитів, а в правій високі списи, наверху розвівалися чорні бунчуки. Вершників було кілька рядів. Збоку те все виглядало дуже кумедно, і Їлаш стримався, щоб не засміятися. Кінські скелети підскакували, на них підскакували людські. Там і там дзоркотіли кістки.
За вершниками показалися два скелети коней, які їхали рядом, за ними ще два, потім ще… тягнули великий фаетон, оздоблений золотими фішками. На фаетоні крутилися великі гадини. “Це, напевно, най… най…” — подумав.
На передньому сидінні сидів великий чоловічий скелет, тримав у руках ніби віжки і управляв кінськими скелетами. Чоловічий скелет кланцав нижньою щелепою і від того походив якийсь своєрідний звук, ніби підганяючи коней. Враз Їлаш замітив, як кінські черепи кланцають нижніми щелепами, і з них виривалися іскри вогню. По боках теж підскакували вершники на конях. А за фаетоном їхало ще кілька десятків вершників. Уся ця камарилья проїхала, а за ними дзоркотіли й дзоркотіли скелети.

ІІІ
На небесах на одній із хмар ходили знервовані Святий Архистратиг Михаїл і Святий Ілля. Вони вже кілька годин стежили за діями самого Люцифіра.
З північного заходу почали зганяти чорні хмари.
— Давай, давай, Ілею, давай свої хмари! Полоснемо їх блискавками і громами, зливою. Не дамо їм пирувати на святій землі. Ач, шабаш затіяли. Ми їм зараз покажемо Вальпургієву ніч!
— Ти, Михаїле, думаєш, що раз махнув рукою — і вже є хмари? Треба трохи почекати. Ти чому зарані не сказав?
— Та я… Я хотів щось друге придумати. Але цей Люцифір має ще велику силу. Звідси мені вдалося його струтити на землю, а там трохи тяжче. Я керую тут, на небесах, а він там, — і Святий Архистратиг розвів руками.
Злі духи теж замітили, що наближаються грізні хмари, і тому зразу приступили до шабашу. Перш за все взялися до танцю. Їх бачили лише окремі щезлі і відьми. Бачити їх не всім дано. Потім почали скакати щезлі, за ними відьми. Цікаво було бачити теперішніх відьом, а ще цікавіше — тих відьом, які повставали з гробів. Їхні скелети підскакували, кістки дзоркотіли, торкаючись одна до одної. Тут скакали скелети зі шнурками на шиї — повішальники. Скакали скелети у довгих сорочках — потопленики. Місячники мали з собою пательні для випічки хліба і колотили в них колотачами. Відбувалася своєрідна музика, тільки вона була не чутна для живих людей. Село відпочивало після праведної праці.
Нараз небо затягнулося грізними хмарами. Почало сильно блискати, гриміти. У хмарах щось зловіще клекотіло. Від грому, від якого здригалося скло у вікнах, пробудився Никола Сиродюк. Вибіг надвір, поставив навхрест кочергу і лопату, якою всувають у піч хліб, упав на коліна і швидко-швидко залопотів:
— Владико, Господи наш, чоловіколюбний Творче і милостивий Господи, прийми й від нас, смиренних і негідних рабів Твоїх, покірні молитви, що їх приносимо Тобі, і як щедрий, прости наші провини із чоловіколюбності Своєї вислухай наші благання: відверни ласкавий Господи чорні і грізні хмари, розжени їх, не знищ, Господи, рук наших працю страшною і грізною хмарою, градом руйнуючим.
Обрадуй землю і задля нещасних людей Твоїх, дітей, худоби і всього іншого живого творіння, що їх Ти годуєш з ласки Твоєї і посилаєш їм їжу в свій час. О, Господи, Боже наш, виконай бажання наше і не сором надії нашої, а помилуй нас із милості Твоєї й пошли нам щедроти Твої, бо наші дні швидко минають і в стражданнях життя наше вкорочується. Не згуби нас за беззаконня наші, якими ми заслужили Твій гнів і кару, але вчини з нами по Твоїй любові й великій милості Твоїй, бо з душею стурбованою і духом засмученим до Тебе припадаємо і, як раби негідні, ще більшої кари варті, з каяттям благаємо Тебе: согрішили ми, беззаконня чинили і в усякому гріховно поводилися, порушуючи Твої заповіді, а тому, що Ти посилаєш, по справедливості й правді.
Але не віддавай нас на знищення дощенту, на голод і загибель, відверни від нас нещастя, такі грізні й чорні хмари, розжени їх, як ти розігнав на морю надходящу на учеників Твоїх.
Згадай у гніві про ласку і будь милостивим заради щедрот Твоїх, і від усякого зла скоро визволи. Бо Тобі єдиному, Боже наш, подобає милість і спасіння наше, і Тобі славу возсилаємо.
Отцю і Сину, і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

— Ілею! Ілею! Давай град, градом кидай, і то великим. Поб’ємо їх трохи.
— Га?! Що ти казав?! — від гуркоту й блискавок, Святий Ілля не дочував.
— Кажу, градом сип, і то великим!… — кричав зі всієї сили Архангеїл Михаїл.
— Не можу! — закричав Ілля, — не можу! — і розвів руками.
— Чому?! — не зрозумів Михаїл, намагаючись перекричати страшний гуркіт у небесах.
— Там! Там! — І святий Ілля показав рукою на низ, — хтось промовив кілька разів молитву проти градобою до Господа Бога нашого.
— Ну й що?
— Не можу! — вкотре розвів руками Святий Ілля.
— Тоді давай блискавки і громи! Сипони зливою!…
Блискавки і громи таки вплинули на шабаш. Воно, може, би і не так грізно обійшлося, але щезлі позадирали вгору свої гузиці і почали плескати по них руками, мовляв, — Сюди!… Сюди!… Зробиш нам!…
І допросилися Божої кари. Як почали бити блискавиці, не один щезлий підскочив від болю, але основна маса блискавиці була спрямована на фаетон Люцифера. Той зрозумів, що не обмине небесної кари за свої злодіяння і за проведення такого шабашу на святій Господній землі. Його не раз попереджав Святий Михаїл Архистратиг за такі справи. Але гординя, заздрість, зло, яке носив у душі, не дозволяли йому стриматися від негідних вчинків. Заскочив до фаетона, але й там не було спокою. Блискавиці били одна попри одну. Люцифір зрозумів: якщо постоїть отак ще кілька хвилин, то може пропасти.
— Поїхали! Поїхали! — заверещав. Коні пустилися з місця галопом і невдовзі він зі своїм почтом щез. Поховалися по своїх нірках і щезлі. Гірше довелося скелетам. Треба було вернутися до своїх гробів. Їм спочатку так сподобалося на цьому шабаші, що й забули, що треба повертатися. Відчули, що скоро запіють когути. Котрим було ближче, ті добігли, і гроби за ними закрилися.
Зливний дощ полоскав і так білі-білі скелети. Ті бігли щодуху. Декотрі вже були не раді, що дали згоду прийти на цей шабаш.
І як не бігли, окремі не добігли. Запіяли повсюду когути. Такі шабаші регулярно відбуваються у різних місцевостях. Сатана не може всістися. Тому інколи ми бачимо, як на полі валяються кістки. Це кістки зі скелетів, які не добігли до своїх гробів.
Якщо грізні блискавиці не дуже пошкодили Люциферу, то наробили великої шкоди в селі. Люцифер мав ще таку силу, що спрямував блискавку на церкву. І вона загорілася. Церква була визначною на все Покуття. Подібної не було у всій окрузі.
Першим замітив і вдарив на сполох калатаючи у дзвін на вишці черговий січовик. На дзвін першими почали збігатися січовики. Підкотили дві пожарні сикавки і направили дві водяні струї у вогонь. Почали масово збігатися жителі села. З найближчих криниць створили кілька живих ланцюгів. Відра з водою передавали з рук у руки. Всім заправляли січовики, які мали в цьому відповідний досвід. Але церква була з дерева. Дерево було досить сухим і вогонь набирав дедалі більшої сили. Віддавав таким жаром, що люди почали відходити все далі й далі. Дійшло до того, що сикавки давали таку струю води, що вона вже не діставала до вогню. Нарешті зайнялася і дзвіниця, яка мала п’ять великих дзвонів.
Люди в страху і від безсилля попадали на коліна і здійняли вверх руки молячись.
— Це кара Божа! Кара Божа! — неслося із уст в уста. Примирившись з великою бідою, віруючі стояли прибиті, пригнічені таким великим горем і спостерігали, як догорали останні підвалини. Нічого не врятували.
«Хто так прогнівив Господа Нашого? Хто?» — дивилися німо одні на інших.
Їлаш ще спав, як почув жінчині голосіння.
— Їлашку-у-у-у! Де ти валандавси цілісіньку нічку, де ти пропадав, таже подивися на себе, та ти чисто посив-і-і-ів. Що з тобов зробили тоті курви? Боже, за одну ніч посивіти. Та це треба щось пережити, а пережи-и-и-и-ти… Це що за кара на нас упала цієї ночі?…
Він лежав і лише кліпав очима думаючи: “Якби ти знала, що я пережив, ти би точно вмерла. А я лише посивів…”
На другий день Їлаш розказував правду, що буцімто йому єдиному було дано бачити відьомський шабаш, як гриміло і кидало блискавицями, розказував про Господній гнів, але ніхто не вірив. Усі думали, що це все верзеться з п’яної голови.

ІV
Наближалося свято святого Юрія. А в ніч на Юрія творилися також всякі чудеса.
І чим ближче було до цього свята, тим дужче хвилювалася Палагна Ватаманович. В них була одна корівчина.
Дома у Палагни, ще як була дівкою, Боже, яка то була біда з тими відьмами. Дивися, а корова вже мукає, прийшовши з пасовища. Дивися, а молока вже нема. Корова скаче, не дає доторкнутися до вимені. “Мама, — згадує, — брали гілочку шутки, кінську підкову, клали в кухню перед цим запаливши щось на вогонь. Дивися, а котрась з тих, що відібрали молоко, вже біжить до хати. Боже! Мама одного разу як узяли палицю та як почали періщити по плечах… Та по плечах… Та шляхи би тебе трафили, ти ще довго будеш молоко відбирати?… Ще довго будеш над нами збиткуватися? Ти паскудо! Били аж до воріт. Корова перестала мукати, почала добре доїтися. Та й що? Надовго того стало?”
Через кілька днів на подвір’я прискакала велика жаба, на передніх і задніх лапах помало, великими кроками, почала наближатися до хатнього порога. Роззиралася довкола, як людина. Мама, як побачили. Господи! Лише ймилися за голову.
“Вона не дасть нам спокою. Вона не дасть нам спокою…” — шепотіли губами, а самі зі страху аж тряслися.
Потім віником ту жабу замели на лопату, посипали зверху сіллю. Боже! Як вона натягалася, як нею крутило.
— Та не може цього бути! — заперечила одна з жінок, яким розповідала. Ті лише блимали білками, бо зі страху зіницями повернуло до середини.
— Бігме Боже! Бігме Боже! Бігме Боже! Ще можу тричі перехреститися, що це істинна правда. Нехай мені язик відсохне, нехай руки покрутить… а би я до завтра не дожила, якщо неправду розповідаю.
Мама скоренько віднесли її в кінець города, повернулися і кинули позад себе, аби не бачити куди впала. Зажмурилися, тричі поплювали навколо себе, перехрестилися. Та й трохи було спокою.
Палагна все це пригадала і ще з обіду почала готуватися до зустрічі з відьмами чи упирями, щоб захистити від напасті свою Ласку. Давно знала, ще від своєї баби, що у відьми вище анального отвору була дірка, а в упиря хвостик. Отож, коли клали у кухню підкову і палили шутку, то ця дірка дуже пекла відьму. Та так пекла, що аж задом крутила, то в один бік, то в другий, тоді мусила бігти туди, де пекли підкову. А в упиря — сіпало тим хвостиком. І то так сіпало, що упир собі місця не знаходив.
Тому Палагна післала свого Івана накопати на пасовищі кілька брил дерну з травою і наламати гілок із терну. З обох боків воріт поклала по брилі і затикала по дві-три гілки терну. Якщо відьма захоче повернути на її подвір’я, то, може, наступить на одну із брил і поколе ноги до колючок терну. Тоді їй буде не до корови.
Палагна задумала прибити на воротах свячений дерев’яний хрестик. Це в якійсь мірі теж завадить відьмі ступити на подвіря. Далі надумала поставити на хвіртці маленьку борону зубками догори. Якщо таки відьма захоче зайти, то наступить на один із зубків, або й кілька, то, ого, їй взагалі не захочеться не те, що зайти на подвір’я, але й підійти до корови. А ще як крикне від болю, то обов’язково хтось у хаті пробудиться. Ага! Палагна взяла борінку, побігла до гноївкової ями і опустила борінку зубками вниз у гноївку. Нагадала, як ще її баба розповідали, — дай їм Боже, царство небесне, — і перехрестилася, якщо відьма наступить на зубок борінки змочений у гноївку, то потім кілька місяців не ступає на ногу, бо гниє рана, а то ще й, слава Богу, дістане зараження, та й піде з цього у могилу. Тоді-то буде трохи спокою у селі. Хоча ненадовго. Бо її баба розповідали, що село не може довго бути без відьми.
Палагна стала серед подвір’я і задумалася: “Що їй ще треба зробити”. Ага! Нагадала. Її мама, то все в ніч на Юрія, затирали всі коров’ячі сліди, які ще були від торішньої осені. Все казали: “Ади, відьма може переступити через борінки на хвіртці, може не зачепити дерну із терном, прийде на подвір’я, і може навіть зі слідів відібрати від корови молоко”.
Взяла віник і ще раз добре замела подвір’я, позатиравши усі коров’ячі сліди. Гм… Задумалася. Що ще зробити для гарантії і спокою. Ага! Перевірила чи добре закривається у дверях стайні защіпка. Бо може і це допомогти. Якщо відьма чи упирь усе-таки підійдуть до дверей, то не зможуть розщепити вчасно защіпку, будуть муцуватиси, муцуватиси, а тут, як запіють когути, то відь­ма з упирем втрачають всяку свою чудодійну силу і втікають.
Гм… Що ще можна зробити? Ага! Нагадала. Якось у своєї мами попросила трохи свяченого маку-тріщєку. І давай посипати коло стайні, біля вхідних дверей. Відьма не може наступити на свячений мак-тріщєк, бо її дуже буде пекти в ноги. А якщо таки дуже схоче попасти до стайні, то мусить цей мак позбирати. Поки позбирає, то це займе багато часу, аж поки не запіють перші когути. Тоді відьмині чари і сила пропадають.
Палагна ходила по подвір’ю великими кроками, як той генерал перед своїми жовнірами, з високопіднятою головою, хизуючись, яка вона розумна жінка. Ще в силі постояти за себе навіть з такою хитрющою відьмою Лісничихою та її упирем.

V
Палагна заставила свого Івана переспати цю ніч на стриху, сама залишилася в хаті з маленькою дитиною. Надворі теплінь, надвечір почали ввихатися хрущі, десь співали пташки, сопіли сови, але Іван нагарувавшись за цілий день відразу примкнув повіки.
Коли це почув якийсь шурхіт. По подвір’ю ніби хтось ходив. Сьогодні ніч на святого Юрія. Цієї ночі у всьому світі керують злі духи. Палагна попередила, аби він не дуже міцно спав. Бо всяке може бути.
Легенько опустив драбину, майже не дихаючи зліз, серце так бухкало, здавалося, чути на всю вулицю. По подвір’ю справді хтось нипав. То згинався, то випрямлявся. Іван намацав на стіні нагайку. Підійшов і як траснув по плечах:
— Йой! Не бий. Не бий, — зразу пізнав голос старої Лісничихи.
— Ах, ти до корови добираєшся? Я тебе, відьмо, сюди не просив. — чи зі страху, чи просто зі злості знову вперіщив по плечах. Та впала.
— Іванку! Не вбивай! Іванку, даруй життя, — стала на коліна і простягнула до нього руки. Той нагадав кілька історій про Лісничиху, які розповідали в селі пошепки озираючись, ніби вона могла перетворитися на пса, кота, гарну дівчину, обдурити будь-якого хлопа і втекти. Зі страху вхопив за коси і притиснув до землі.
— Йой, не тисни так, йой, не тисни, я не можу дихати.
— А по хатах валандатися можеш? Ти чому не спиш, як усі люди сплять?
І ще дужче притиснув.
— Я тебе зараз отут задушу і гріху не буду мати за тебе.
— Іванку, відпусти хоч трохи, я тобі зроблю, що забажаєш.
— Гм, — трохи попустив відьмині коси. Стало навіть трохи цікаво. Що вона може зробити для нього.
— А що ти можеш зробити для мене? Ну, ну!
— Іванку, я можу тебе повезти на собі аж до Станиславова.
— Мені навіщо опівночі Станиславів?
— До Лева!
— А мені навіщо Львів?
— До Варшави.
Помахав заперечливо головою
— До Відня!
Іван усміхнувся. За Відень багато чув і наслухався від вуйка Андрія, який там служив при війську, та ще й при конях. Бачив самого ясновельможного.
І тепер усім це вповідає.
— А ясновельможного побачу?
— Думаю, що так.
— Та він уже давно спить. Північ.
— Ні! Я звідси бачу, що не спить.
Іван примружив очі і задумався. Дуже вже закортіло побачити самого, самого ясновельможного… Але якщо відьма підніме і кине його з висоти. Рахуй, пропало життячко. Хіба буду міцно тримати за коси. Взагалі-то страшнувато. Але де наше не пропадало. Пропадай воно все пропадом.
— Давай вилазь мені на плечі.
Миттєво заскочив на плечі, думав, що ця ще молода відьма під його вагою зараз упаде. Але відчув, що глибоко помилився. Однією рукою ймив її попід шию, другою далі тримав за коси і відчув, що це є слабим місцем у відьми.
Лісничиха з легкістю підкинула свій груз на плечах, зігнулася, щось підхопила.
Іван зігнув голову і побачив кочергу. Відьма легко скочила на кочергу, мовби на коня, потім скочила у невеликий цебрик, який був на подвір’ї, Палагночка толочила в ньому картоплю для свині і курей, і… і, на подив Івана, почали підніматися.


Хоч день був славний, світило яскраво сонце, повівав легенький вітерець, але на душі у Ганни Маркозик було неспокійно. Сьогодні ніч на святого Юрія. Знову почнеться гармидер із тією Параскою Василишинкою. Гей, лиш починається пасовисько, уже проблеми з коровою. Дивися, а Параска відібрала молоко від корови. Дивися, а корова вже мукає, скаче у стійлі, не підпускає до себе. Ганна лише кладе підкову і шутку в кухню, дивиться, а та біжить. Пройде день-два, знову те саме. І так ціле літо. І не те що тільки у Маркозиків, так бідують усі сусіди.
— Ти знаєш, Николо, завтра Юрія, корова піде на пасовисько і знову почнеться війна з тими Парасками. Василишинка вже сьогодні ввечері буде крутитися коло стайні. Ой буде. Ану-ко пішли Михайлика най принесе дерну, галузок з тернини. Треба хоч трохи боронитиси від цієї приблуди.
— Зараз пішлю, але я також думаю над цим. Що би зробити таке, аби її віднадити не тільки від нашої корови, а й обійстя? Як вона вже мені надоїла з тим молоком. Я згідний носити їй кожен день по літрі молока, аби лиш лишила корову в спокою.
— Йой, не кажи та не кажи. Мордує всю вулицю. Всі її бояться, всі обминають.
Надвечір Никола почав на стежці недалеко стайні копати яму.
— Що ти, Николо, перед хатою копаєш яму? Люди будуть сміятиси.
— Нехай сміються. Але я цю прокляту Параску провчу. Я їй покажу. Вона залишить нас у спокою.
Никола копав, а Михайло носив глину на город, але недалеко, щоби на другий день назад закидати яму. Яму викопали глибоку. Так, що вибратися з неї без допомоги не зможе ніхто. На дно поклали дві борінки зубками вверх. Причому зубки намочили гноївкою. Накидали бо боках тернини. Зверху легенько наклали тоненьких гілочок, приклали молодою зеленою травою. Зробили западню. І всі полягали спати.

VІІ
Спершу Іванові у вухах щось зашуміло, зігнув голову і замітив свою хату, яка все віддалялася і вже ледь-ледь виднілася. Через хвилю зверху побачив усе село і замилувався сільським краєвидом. “Ех-х, — зітхнув, якби це було вдень. А так трохи темнувато”. Як піднялися вище, стало трохи яскравіше. Зрозумів. Наблизилися до зірок. Напевно, була велика швидкість, бо у вухах дуже шуміло.
Раптом побачив, як назустріч мчить стара баба. Волосся на голові трохи припнуте якоюсь ганчіркою, стирчить у різні боки, спереду з рота виднілися два великі клики, очі дуже витріщені і налиті кров’ю, мабуть також відьма, але на мітлі. Від побаченого Іванові зі страху щось аж йокнуло всередині.
— А ця красуня чого летить на мітлі?
Лісничиха трохи повернула голову, аби він добре вчув:
— Вона зі Сходу України. Там літають на мітлах, а в нас на кочергах.
Хтось пролетів у самому цебрику, але хто не розібрав. Видно було лише вершок якоїсь ганчірки. Бачив багатьох щезлих, які так високо літали у повітрі: великих, рогатих, маленьких. І всі з подивом дивилися на них, особливо на Івана.
“Господи! Як тут багато крутиться всякої нечисті”.
Пролітаючи далі, зауважив:
“Боже! Як багато падає зірок і згасає. Це все людські душі. Не раз чув, якщо людина помирає, з неї виходить душа. А кожна душа має свою зірку. І в той момент, як душа з тіла виходить, її зірка зразу падає на землю і згорає. Пам’ятає, як баба, небіжка, коли падала зірка, то відразу хрестилася. Згадавши про небіжку, промовив: “Дай їй Боже, царство небесне”. Хотів перехреститися, але побоявся, бо правою рукою тримався за відьмину шию. Перехрестився би навіґлі, але лівою міцно тримав за відьмині коси. Іван зауважив, як багато постають нових невеликих зірочок. Добре бачив, як ангел літав від однієї маленької зірочки до іншої і запалював. Хотів запитатися у Лісничихи, що то таке, але сам здогадався. То народжуються маленькі діти, дістають у Господа Бога нову душу, і засвічуються маленькі зірочки. Їх так багато ставало, що доводилося просто милуватися ними, які вони красиві, як ясно світили. Іван почав рахувати, скільки впало зірок з неба, за час їхнього польоту, а скільки засвітилося нових. Але часто збивався з рахунку. То й залишив цю затію. Одне зрозумів, що нових зірочок стає все більше й більше, а падає менше. “Значить, більше народжується, ніж помирає”.
Йому прийшло на голову, що дід, теж небіжчик, дай і йому Боже царство небесне, все вповідав, як на Прусській війні вбивало за один раз по кілька їхніх жовнірів, а то й цілу чету. А по всьому фронті? Йой, — ймився за голову рукою, і зразу відчув, що сповзає з Лісничихи. Всередині зі страху похололо. Це ж якби впав з такої висоти, напевно, ніхто би не позбирав кісточок. І знову вхопився за шию. Хотів пригадати про що думав, але зі страху забув. Хотів уявити собі, скільки під час війни падає зірок з неба. Напевно, одна за одною, а то й купкою.

VІІІ
Ганна Сливчукова теж ще з полудня взялася готуватися до захисту від проклятої на їхній вулиці відьми Параски Савчишиної, як вони її називали. Та робила свою справу по-чорному. Не гребувала нічим, навіть, якщо корова лише отелилася, і молока треба малому теляті, не щадила навіть молодих первісток.
— Лишись, лишись цієї справи, — тихо мовив її Никола, — не роби нічого. Я не буду спати, якщо прийде, я її усинтерую. І то так, що буде цього року обминати нас іншою дорогою.
До дванадцятої Никола спав. Добре знав ще від своєї баби, що щезлі, відьми і всяка нечиста сила ввихаються після цієї години. Отож легенько встав, щоб не розбудити дітей, вийшов надвір. Прислухався. Навколо було так тихо, що здавалося, весь світ спить. Ясно світив місяць. А як світили зірки! Зачудуватися можна. Вітру не було. Галузки ніби подрімували. Листочки мирно висіли. “Божа благодать” — подумав. Але й добре знав, що Параска вже десь ввихається і не обмине їхнього подвір’я. Ще з-за днини знайшов таке місце, звідки зможе бачити все обійстя, а його ніхто. Сидів, сидів, уже почав надрімувати. Коли це глядь, іде пташка. Так помало, помало, роззирається довкола. Никола подумав: “Може, вона має спеціальний нюх, вчує його запах, і зараз розвернеться з подвір’я”. Але та продовжувала йти. З приближенням до стайні у Николи в грудях наростала злість:
“Чому це хтось має розпоряджатися його нажитим добром, робити собі на його обійстю, що хоче?”.
Щось зловіще заблищало в очах, мов у того шуліки, коли побачив свою здобич. Параска, нічого не підозріваючи, наближалася до стайні. На лиці, освітленім місячним сяйвом, виднілося якесь задоволення. Справді. Сьогоднішня робота просувалася досить непогано. За плечима було кілька корів.
“Ще одна. Ще одна…” — думала мало не вголос, вим’я у корови Сливчуків завжди не давало їй спокою. Залишилося лише простягнути руку до дверної клямки: “Сплять Сливчуки. Ну й слава Богу. Це те, що їй треба”. Тихо навколо. Савчишина ще раз глянула на чисте небо, мовби щось ворожачи, простягнула руку і раптом опинилася на землі. Никола тут же наступив босою ногою на груди і натиснув.
— Кате! Кате! Що робиш? В мене дома маленькі діточки.
Никола тяжко дихав. Груди ходили ходором. В очах блищало щось зловіще:
— Ти, ти, курво, чого не спиш в цю пору біля свого чоловіка. Ти що собі нашукуєш по чужих дворах?
— А ти, Николко, де тримав мене за ноги, що називаєш курвою?
Николі трохи злість зм’якла, все-таки недалека сусіда. Але вхопив її за карк. Міцна статурою Параска, намагалася вирватися, але й Никола не був немічним. Потягнув Параску до курника, відкрив дверцята і почав пхати туди. Як не впиралася, але таки невдовзі опинилася де треба. Господар зі злістю зачинив дверцята знадвору на защіпку, ще й підпер великим коликом і пішов спати.

ІХ
Раптом Іван побачив внизу якесь сяйво.
— Що то таке?
— А то, Іванку, уже Станиславів. То освітлені вулиці.
Зразу трохи змерз. Але, вверху, відчув, як іде тепло від зірок, трохи загрівся. Був одягнутий лише в сорочку та портіниці. Від монотонної їзди почав надрімувати. Ніч брала своє. Дивився на зірки, дивився, і здалося, що вони махають до нього руками, всміхаються. Потім узялися за руки і почали танцювати, причому витинати такого собі гопака. Такого самого, як він колись з хлопцями на весіллі чи забаві.
— Іванку, дивися уже Львів під нами.
Здвигнув плечима, зрозумівши, що дрімає. Скоро показалася Варшава. Ще трохи і попереду, як повідомила відьма, показався Відень. Іван замилувався. Ще здалека показалося багато світел. Ніби на землі світила величезна зірка. Вони почали знижуватися. Чим нижче опускалися, світлішало, і холоднішало.
Кружляла над Віднем, кружляла і раз опустилася на якесь подвір’я. Перед ними постав великий будинок. Усі вікна світилися.
Іван поозирався — навколо будинки. Великі, малі. Такого ще не бачив. Крім Городенки, ніде не бував.
— Де ми? — запитав озираючись.
— Ось цей будинок — клуб галицьких послів. Там є багато українців. Іди й проси їх. Вони можуть повести тебе до самого ясновельможного.
— Добре, — мовив, — піду розізнаю, а тебе залишу тут. Лише добре прив’яжу, щоб ти не втекла.
За коси прив’язав до якогось дерева. Скрутив їй руки навколо дерева і ззаду зв’язав.
Великі двері були відчиненими. На босу ногу ввійшов. За дверима стояв шандар. Забелькотів не по-нашому. Але тут проходив якийсь панок. Усміхнувся до Івана:
— Ви звідки, панове?
— З Галіції.
— Це я бачу. А конкретно звідки?
— З Покуття.
— Я з-під Коломиї. Нам вас, чоловіче, якраз не вистачає. Ходімо зі мною. — І повів сходами догори.
— Я босий, — Іван подивився на ноги.
— Нічого, нічого. Ми вас і обуємо і вдягнемо. І то так одягнемо, що й рідна ненька не впізнає.
Нарешті зайшли до великої салі. Стеля така висока, що Іван хотів її побачити, тож довелося задирати вверх голову.
За столом сиділо більше десятка поважних панів. З приходом гостя усі повернулися до нього.
— Панове! Маю честь вас познайомити з представником нашого українського народу, який тільки що прямо звідти, — і показав пальцем вгору, — звалився на нашу просьбу.
Іван подивився здивовано “Звідки він знає, що я звалився прямо з неба?”. Але тут усі почали вставати із-за стола і тиснути його за руку.
— Сідайте, чоловіче, — мовив один із панів, — ви зараз станете нам у великій пригоді. Отож, друзі, продовжуємо писати. Давайте кінчати, бо нас підтискає час. На чому ми зупинилися?
“Дорогий наш батечку, вкотре просимо вас”…
— Досить просити! — вигукнув один із послів. Іван глянув і аж голову відкинув. Таким грізним видався цей пан, непривітним. — Треба написати… Вимагаємо…
— Ні, ні, — зашуміло товариство, — цим ми образимо нашого найяснішого. Треба просити.
— Я вважаю, що досить уже просити. Треба вимагати!…
— Та що ви добродію. Ми можемо цим наламати дров. Сьогодні в нього такий піднесений настрій, такий піднесений… Це робити недоцільно.
— А я вважаю, що треба тільки вимагати, досить просити.
Тут, як почалося, як почалося. Декотрі зіскочили з місць і зловили того пана за барки… Почалася тяганина… Затріщали гудзики…
Іван ще такого навіть у селі не бачив, а тут між такими панами, та ще й послами. Хотів розборонювати. Але тут один із таких файних панів став на стілець:
— Панове! Вгамуйтеся! На нас дивиться наш виборець, а що буде, як він розкаже іншим?…
Тут усі повернули голови в бік Івана, помало вгамувалися і стали далі писати петицію. За словами панів зрозумів, що сьогодні у цісаревої день народження. А так, як цісар дуже любив свою дружину, то дозволив гуляння на цілу ніч. У цей день цісар був дуже люб’язним. Цим і хотіли скористатися українські посли, які не вперше зверталися до батечка, щоб розділив Галичину на дві половини: польську та українську. Надати українській половині статус автономії. Українська половина мала мати свій обраний сойм і приймати на ньому такі закони, які б відповідали вимогам самих українців.
З цього всього Іван мало що розумів, тому лише булькав очима, то вправо, то вліво. І ще не знав, яка тут буде його роль, що ним так утішилися.
Посли ще довго сварилися, нарешті закінчили. Спохватилися, бо вже пізній час. І почали зносити деякі речі. Один приніс гарно вишиту сорочку, інший — портіниці, третій черевики, той окрійку. Одягнули з ніг до голови. Досить Іван був файний, ставний, вродливий, а тут став просто цесаревичем. Йому пояснили, що має робити. Має нести на руках витканий рушник, на рушнику великий калач, а на ньому — петицію і подати самому ясновельможному цісареви. Іван буде йти попереду як представник від українського народу, а за ним усі посли.

Х
Ганна і Никола Маркозики наслухали, наслухали, чи прийде їхній одвічний ворог, так і поснули. Раптом обоє пробудилися від якогось страшного крику.
— Нико, Нико! Вставай! Видий, пташка залетіла у клітку.
— Ну та й що? Вона без нас не вибереться. Спи! — потягнувся Маркозик і повернувся на інший бік.
Ганні дуже вже хотілося побачити свою кривдницю у западні. Але без Николи боялася виходити надвір. Крутилася, крутилася та й заснула.
Проте не спала Параска Василишинка. Як легенько ступала по подвір’ю, як легенько. Така успішна була сьогоднішня ніч, така успішна, забрала молоко від чотирьох корів, чому не йти додому. Так ні! Покортіло ще п’ятої, — і Параска скривилася. Впала задницею на зубки борінок. Кілька з них вп’ялися у тіло і запекли мов вогнем. Підскочила від болю і знову стала ногами на зубки. Знову обпекло вогнем. Почала шукати ногами місця без зубків, помежи борінки, але скрізь кололо у підошви. Вона не зорієнтувалася, що кругом борінок настелено терну.
“Боже, аби цих Маркозиків шляхи трафили та трафили! Навіщо я з ними зв’язалася? Боже, допоможи мені звідси вибратися, я буду обминати їх десятою дорогою. Я навіть не буду попри них ходити. Господи, допоможи!”
Страшний біль пронизував тіло. Почала обмацувати стінки. Холодна земля. Ого! Нема за що зачепитися. Хотіла дістатись руками верха. Але де там. Зібралася кричати: “Люди, рятуйте!” Хто прийде на допомогу? Всі сплять. Скоро запіють перші когути.
Параска присіла, скривилася від неймовірного болю і заплакала гіркими сльозами, чи не вперше в житті. Скільки просив її Василь залишити свої ворожіння, скільки просив: “Чи тобі замало молока від своєї корови?”. Але то чогось кортіло мати все більше і більше. І на, маєш, докортіло.

ХІ
Нарешті посли дописали свою петицію до цісаря  і почали збиратися. Найняли транспорт, розсілися і до палацу. У передньому фаетоні сидів Іван і думав собі: “Якби це побачив хтось з його сусідів чи рідні, то чи би впізнав, і, взагалі, ще вчора чи можна було подумати хоч на хвильку, що буде у Відні, їхати у фаетоні, так собі з послами до самого, самого…”
“От тобі й Лісничиха… От тобі й Лісничиха… От тобі й відь­ма. Яку має силу” — від цих думок повіяло холодком по спині.
Дивлячись, як назустріч мчали різної конфігурації і красоти —
фаетони, карети, просто брички. Деякі обганяли. Іван забув за відьму.
Від цього здвигу на вулиці був шум, крики. Різноголосий гармидер. Їхали вже доволі довго. Було по опівночі. Від освітлення на вулицях виднілося, як удень.
Три посли, які сиділи поруч, напевно, від тієї нервової напруги при складанні петиції, трохи подрімували, похитуючи головами то в один, то в інший бік. Іван дивився на них, дивився і навіть пожалів. “Хіба це життя спати на ходу? Як вони, саракі, бідують”.
Нарешті приїхали. Перед очима постав великий-величезний будинок. Ні, це не будинок. Це — палац. Іванові прийшлося добре задирати голову, щоб побачити всі поверхи. Дуже багато вікон, і то великих. У кожному з них яскраве світло. Перед палацом велика площа. Дивився, дивився і мимоволі подумав: “Скільки тут морґів поля? Скільки би родило барабулі або курудзів. А так закладено камінням, плитками. Боже! — помахав головою. — Скільки тут карет, фаетонів, бричок. Усіх не перелічити. В цьому фаетоні я їхав з послами. В тих, — і повернув голову — теж посли. Це зрозуміло. Ми приїхали до найяснішого, ясновельможного… А хто їде в тих інших і куди?” — І вкотре знову обвів поглядом усю площу
— Все! Все! — заметушилися посли, — ходімо до палацу. Нас чекають.
Ватаманович йшов попереду з рушником і калачем. Посли за ним. На вхідних великих дверях стояло два швейцари, а ще по боках по п’ять жандармів. Жандарми, або просто, як в Топорівцях називали шандарі, стояли струнко, здавалося що в їхніх черевах щось надірветься. На руках натягнуті білі рукавички, яких ще не бачив. У руках тримали карабіни, на кінці яких від ясного місяця блистіли багнети. На головах блистіли залізні шоломи, на самому верху, на шоломах блистіли металеві стрілки. Жандарми були одягнуті у блакитні мундири. Талії притягнені широкими ременями з багатьма блискучими капсулами. Спереду велика блискуча пряжка. На ній добре виднівся цісарський двоголовий орел. На ногах черевики на високому підборі.
Швейцари виглядали, як артисти. На ногах були черевики із задертими догори писками. Литки щільно облягали білі панчохи. Від колін починалися штани-помпи з червоного атласу. Прикривали їх піджаки своєрідного покрою, в білих сорочках, на руках теж біліли рукавиці. На голові було щось таке, що й не розрізниш, що то таке. Більше скидалося на чалму.
Швейцари відкрили перед ними двері. Здивований з таких широких і високих дверей, Іван лише помахав головою. Оце буде, що розказувати дома. Лише хто цьому повірить? На витягнутих руках ніс рушник. На рушнику великий калач, духмяний-духмяний, запах лоскотав ніздрі. Вже пора би й перекусити від тих усіх див, якими жив цю ніч на святого Юрія. Спершу не знав куди йти, ішов по цих апартаментах уперше, але здогадувався по тім, де їм відкривалися великі знову ж таки масивні двері. Тільки тут скрізь на ручках замітив великі позолочені кульки. А може, то чисте золото? Можливо. Розповідають же, що пани купаються в золоті. Скрізь на підлогах простелені товсті килими. Ноги ступали по них нечутно, м’яко: “Щось подібно, як по скошеній траві на Осоці” — подумав.
По великих салях ходили то взад, то вперед безліч панів і панянок. Були добротно одягнені. Що характерно, у панів штани висіли лише до колін, а далі на ногах білі панчохи. В одних литки були тонкі і криві, як у цаплів, у інших — повні, як у старих жінок. Одягнуті у піджаки, які спереду були лише до пояса, а ззаду звисали майже до колін. У багатьох на грудях виднілися якісь брязкальця. Не знав, що то цісарські нагороди. Жінки ходили у довгих сукнях, внизу були дуже широкими, на головах красувалися невеликі капелюшки із затканим пухнастим білим пір’ям.
Іван ішов за двома панами, мов генерал, усі розступалися перед ними. За ним ішли посли. Нарешті перед великими масивними дверима, на яких виднілося багато золотих виробів, зупинилися. Під дверима стояло два паничі, які відчиняли, і зачиняли. Пани, які супроводжували галицьку делегацію, щось почали шварскотіти між собою, показуючи руками на них.
І враз розступилися. Іван підійшов впритул до дверей, і ті раптово відчинилися.
Звідти, зі ще більшої салі, вдарило досить ясне світло. А повітря яке… Щосили втягнув двома ніздрями і мало не закашлявся. Пригадав, як любив у церкві дихати ладаном і миром, коли отець Юліан кадив своєю кадильницею навколо домовини.
А тут було ще приємніше. “Цісар і вся його братія дихають навіть іншим повітрям. Інтересно, звідки його завозять? А що би було з панами, якби подихали трохи тим повітрям у їхній хаті, коли серед зими загонять до хати корову перед розтелом, чи льоху для опоросу?”
Паничі легенько підштовхнули Івана. Представник українського народу переступив поріг і вдалині побачив, як вусатий і бородатий пан сидів поруч зі старою панею, на якихось оригінальних кріслах, з високими спинками. Вверху висіли: “Мабуть із чистого золота” — мимоволі подумав, двоголові орли з розпростертими крилами.
А на стінах? Боже! На стінах висіло повно різнокольорових двоголових орлів: і чорних, і червоних… Але на розглядини не було часу. Іван ще трохи підійшов. За домовленістю мав уклонитися до пояса, тримаючи на витягнутих руках рушник із двома калачами, на них петицію і сказати:
— Вітаю вас, високоповажна пані цісарева всієї Австрії і королева Угорщини, з великим святом — ювілеєм.
Посли позаду мали промовити: “І всю вашу родину!”
Але в останній момент Іван зашпортався, і простягнувся плазом на килимі, калачі покотилися, один в один бік, другий — у другий, рушник випав з рук. Іван спересердя, як крикне:
— Аби тебе шляхи трафили!
А посли стояли позаду у поклоні і в останній момент не бачили, що сталося, лише почули Іванів голос і доповнили:
— І всю вашу родину! І всю вашу родину! І всю вашу родину!
І тут запіяли перші когути, від чого Іван пробудився. Схопився на ноги. Але так, як стрих був занизьким, сильно вдарився у голову. Відчув, що плечі чисто мокрі, сорочка прилипла до спини. Скинув драбину і зліз на землю. Ступав поволі, легенько, йому здавалося, що він далі кудись летить. Подивився на місяць, на зорі, які ясно світили з висоти. В грудях ще відчував якесь замішання, напругу. Такий стан був, коли пролітали над Варшавою.
— Це ві сні, чи наяву? — Ніяк не міг второпати…

ХІІ
Ганна і Микола Маркозики попробуджувалися вдосвіта:
— Николо, ану вставаймо та й ходім подивитися, що там робить наша Парася?
Ганну дуже кортіло подивитися на свого одвічного ворога. Хотіла принизити її так, щоб усі люди сміялися. Нею аж трясло від цікавості.
— Спім ще трохи. Сьогодні свято святого Юрія. Що це будний день? — і перевернувся на інший бік.
— Таже, Николо, вставай! Скільки можна спати?
І Никола піднявся, почав поволі одягатися.
— Що ти збираєшся, як єврей на війну?
— Але тебе й кортить.
— Навіть дуже! — горіла від нетерпіння.
Коли підійшли до ями, справді там сиділа Параска і, побачивши своїх кривдників, заголосила:
— Мамочко мої, мамочко-о-о, заберіт мене д-собі, та заберіт…
Ганні стало жаль сусіди. Як мала велику ненависть, так зразу й зм’якла.
У Параски були пообдиране лице, руки. На ногах виднілися плями закипілої крови. Никола кинув у яму драбину. Параска почала підніматися наверх. Але йти, сарака, не могла. Тому почала лізти на руках і колінах. Никола побіг до хати, виніс колотач, пательню і взявся ззаду бити колотачем по пательні, при цьому ухкаючи. Сусіди повиходили з хат і дивилися на Параску з огидою і потайки тішилися.
З часом Параска таки залишила свою чорну справу. Николина наука не пройшла марно.

ХІІІ
Сливчуки теж повставали вдосвіта. Никола пішов до курника:
— Вилазь ти, відьмо проклята. Доки меш пити з нас кров? Коли тобі вже стане того молока? Щоб ти втопилася в ньому, дай Боже!
Параска помало, мов нічого й не бувало, вилізла. Вимащена у курячки, ноги в курячках. Від неї дуже смерділо. Помало пішла до воріт. Никола почав кричати:
— Люди! Люди! Я впіймав відьму! Я впіймав відьму! Дивіться люди!
Параска повагом обернулася, ніби й нічого не було:
— Николо! Кричи дужче. Ади, я не віддамся більше. Кричи!
Той зупинився, оторопівши від спокійного тону Параски. Але в цей час надбігла Ганна, яка встигла набрати у відро курячого посліду, розколотила і бах своїй кривдниці на голову. Та пішла скоріше. З обличя, з одежі, з ніг стікала смердюча рідина.

ХІV
Ранком почали виганяти на пасовище худобу. Завжди це починалося на Юрія. Палагна Ватаманович теж вигнала свою Ласку, перед цим прив’язала до хвоста червону нитку, аби не бралися всякі ворожбиства. Покропила стрітенською водою, аби, не дай Боже, не вдарило громом на пасовищі під час літа, ще раз обсіяла корову маком-тріщєком, аби відьми не приступали. За селом подивилася на посіви жита. Її мама все любили говорити: “На Юра має бути таке жито, щоб сховалося в ньому кура”. Жито справді було файне, файне. “Буде файний урожай на білий хліб, — подумала, — недаром усю зиму дерева були в інею. То на врожай”.
Коли уже всі вигнали худобу на пасовисько, впали на коліна і почали молитися:
— Владико, Господи Боже наш, що маєш владу над кожним творінням. Тобі ми молимося і Тебе просимо: як благословив Ти і примножив стада патріарха Іакова, так благослови цю худібку, розмножуючи її, зроби її численнішою і сильною і збережи її від влади диявола і його посіпак, нападу розкрадачів, від усяких ворожих підступів, від смертоносного повітря, градобою, і від згубних хвороб, захисти її Твоїми святими ангелами, прибери від неї всяку неміч, усякі заздрощі нечистого духа. Бо Твоє є Царство, сила і слава, Отця і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і на віки-віків. Амінь!
Подумали, подумали щось, і промовили ще одну молитву:
— Преблагий, Боже, що Провидінням Своїм святим дбаєш про всіх тварин на землі й про найдрібнішу комашку, молимо Тебе, Господи, дай нам діждатися достатку з нашої праці, бо вона є годувальницею наших дітей, і не дай зменшитися їй ні від зарази злої, ні від хвороби, ні від нещасних випадків, від усякого ворожбиства і лукавства. Молимо Тебе і низький поклін Тобі, Єдиному возсилаємо. Амінь!
Промовлені молитви в деякій мірі заспокоїли господарів на ціле літо від чогось недоброго.
День видався теплим-теплим. Після обіду жінки зібралися по канавах і почали обіськатися, жваво обговорюючи останні події щодо нічних діянь сільських відьом. Воші, відьми і щезлі — одвічні їхні вороги. Тому з великою насолодою били одна на одній воші.