«Тополівка», том 1, частина 3. Дмитро Мохорук

ОСІНЬ 1945 РОКУ

ХЛОПЦІ! ТА Я З ВАМИ!

І
уподружжя Василини та Николи Ватамановичів було чотири сини — Іван, Ярослав, Семен і Василь. Старший Никола любив сидіти все біля своїх бджіл. Мав кілька вуликів, які залишилися йому у спадок ще від тата. Навколо невеличкої пасіки росли плодові дерева. Їхні крони були такими великими і густими, що, крім своїх яблунь, Никола більше нічого не бачив. Недалеко від його обійстя дзюркотіли три дзюркачі. Колись це були три водяні джерела, де за розповідями старожилів, було засноване перше поселення Тополі, знищене монголо-татарами. До тепер з того поселення не залишилося ніяких слідів. Джерела окультурили, поставили на їх місці видовбані з дерева жолобки, і вода тече по цих жолобках. Дід Никола не раз сяде на лавку межи вуликами та й дається в гіркі думи. Іноді до нього прибіжуть онуки, сядуть на коліна, і він розказує, як його тато перебував у сільському товаристві «Січ». Як у село прижджав сам Батько Галицької Січі — Кирило Трильовський, як сам воював у січових стрільцях, бив поляків, більшовиків, денікінців, воював за волю своєї неньки-України. Онуки одне слухали, інше пропускали мимо вух, бо були малі і ще не все розуміли.
Наслухали, як у вуликах гули бджоли. Для них це становило якусь таємничість, зовсім інше життя. Приємним для них був запах меду. Крутили головами, глибоко вдихали такі знайомі і рідні пахощі. А дід усе говорив і говорив. Бувало, вже залишать його, а він продовжує говорити — сам собі розказує:
— Найстарший Іван ще за німців вступив до ОУН. Одружився, привів невістку, а сам пішов служити до дивізії «Галичина». Нараз приїхав додому, сказав, що у відпустку. Якої то радості було. Боже! Але, звідки не візьмись, надійшов фронт. Прийшли совіти. Іван кудись скрутився, кілька днів дома не було, а тут знову об’явився. Шасть і на мобілізаційний пункт, а звідти на фронт. Ото у мене Іван! Ото Іван! І в кого такий вдався? Такий спритний, такий жвавий.
Боже! А що було, коли дістали повістку, що вбитий при взятті Берліна. Боже! Як баба плакала. А невістка? Думав, що не витримаю. Таже з усіх синів він найліпший. Думав його лишити при собі. Що господарський, а що хазяйновитий. Але, що поробиш? На все воля Божа! Військомат дав пенсію за нього. Помало-помало та й звиклося. А що робити? Що, один він пропав на війні? Багато не повернулося з села. Ой багато! Біля півтора сотні. Аякже!
Никола щось пригадав і потупився. Потім скрутив цигарку і глибоко затягнувся.
Однієї ночі хтось постукав у вікно. Дружина притиснулася до нього:
— Не відкривай, Николо! Не відкривай. То, напевно, совіти.
— А якщо то бандерівці? Пришиють нам політику. Скажуть, що в хаті когось переховували.
— Тату! Мамо! — почулося з-під вікна.
— Це котрий може бути? Славко чи Семен? Таже Славко воює в горах у нашому війську. А Семен у Сибірю. Невже втік?
— Тату! Мамо! — знову почулося з-під вікна.
Невістки дома не було, пішла ночувати до своїх родичів.
— Йой! Николо! Це гейби Іванів голос, — прошепотіла Василина і перехрестилася. Мамина душечка завжди віщує правду.
— Та як може бути Іван, — онде картка за образами, що убитий. Пенсію дістаємо.
Знадвору різкіше почали бити уже кулаком.
— Ви поснули, чи вас кагла вбила?
— Диви, небого, що ця нендза виробляє. Ще шибки в вікнах повибиває. Встаю.
Підійшов до вікна і довго придивлявся до того, хто там стояв.
— Угій! В шинели, на голові сибірка, на плечах рукзак. Кого тобі треба? Чоловіче! Йди геть з-під моєї хати. Не нашукуй собі біди. Агій на тебе!
— Тату! Не дурійте, бо зараз виломаю двері.
— Василинко! Це таки, видай, наш Іван.
— Не відкривай! Я боюся!
Але Никола пішов до дверей, спершу приклав вухо.
— Тату! Та відкривайте! Я чую, як ви стоїте під дверима.
— Мой! Що хочеш роби, але це таки Іван.
І Никола відкрив двері. Звідти кинувся на шию син.
— Іванку! Сину! Заходи до хати! Заходи. Це якесь чудо! — і почав хреститися, — Свят, свят. Господочку! Дай сили, бо зараз упаду. Ти що з того світу?
Тут схопилася Василина і кинулася на синову шию.
— Іванку! Івасю мій! Живий, здоровий! Як буде тішитися Парася, як буде… Йой! Яке щастя!
Посідали і почали розглядати одне одного. Враз Никола підскочив, запхав руку за образи і витягнув картку.
— На, читай!
— Що? Повістка? Я вбитий? — і щиро засміявся, — оце номер! Я був тяжко поранений. Може, подумали, що вбитий. Роздягнули, а потім знайшли в нагрудній кишені медальйончик. У кожного солдата такий був, де було написано прізвище, ім’я по батькові, домашня адреса, та й надіслали повістку. А лікар придивився, що я ще живий, забрали до шпиталю. І живий! Чому ви не радієте?
— Та ми радіємо і заразом сумуємо. Бо за цю картку ми брали кожного місяця 75 рублів пенсії. А тепер? Усе! Це велика втрата. Грошей не буде, — і Никола розвів руками, — для нас, синку, це були великі гроші.
— То виходить, що для вас було би ліпше, аби мене вбили? Раз таке, то я би вернувся, але нема куди. Фронту вже нема. Війна скінчилася. Підписали мирову. Хіба хтось про це мене спитав?
Батьки мовчали.
— Тату! Мамо! Таже буду десь працювати, буду заробляти, та якось воно буде.
— Та вже, — розвів руками Никола.
Тепер Никола сидів та й усміхався. А коли нагадав про Славка і Семена, то й спохмурнів. Як то воно є. Була велика сімейка. Іван і Славко близнюки, потім народилися — Семенко, Василь. Як прийшли совіти — Іван пішов на фронт, Славко зразу пішов у Карпати в УПА, не схотів іти на фронт, а Семен зійшов у підпілля. Зараз-таки однієї ночі москалі ймили, як ніс синьо-жовті фани в сусіднє село. Прямо-таки на полі попав у засідку. Добре, що не вбили.
А біля нас залишився найменший — Василько, але схотів учитися та й пішов в Єзуїполь вчитися на ветеринара. Може, й добре. Поки наші хлопці здобудуть Самостійну Соборну, то він вивчиться…
Сонце вже котилося до заходу, бджоли не літали, лише зрідка показувалися з вічок, на плодові дерева почала наступати вечірня дрімота, сонячні промені проникали крізь гілля, зелене листя, розшукуючи зелену траву, бур’яни… А старший Ватаманович говорив та й говорив. Сам до себе.

ІІ
Вітер зривав пожовтілі листки з дерев, які росли попри дорогу. Василь Ватаманович ішов пішки додому. Відпросився з уроків, бо почало поливати холодними дощами, стали дути холодні вітри, а він був у літній одежі. Отож і чимчикував, весь час оглядаючись, чи не наздожене якийсь віз. Сонце згасало, як воскова свічка. На заході палали великі червоні круги. Насувався морок.
Вже на Збродах відчув запах торф’яного диму. «Горить торф. Хтось підпалив». Василь пригадав, усміхнувшись, як вони ще малими пасли худобу і перед вечором не раз підпалювали шар торфу в землі. Ранком приженуть худобу — і до того місця. Признаків горіння ніяких, лише чути торф’яним димом. А коли палицю запхаєш у те місце, то зразу з-під верхнього шару порохів показується жар. Отак перемішавши, клали туди принесену з дому картоплю. Десь через годину розгортаєш жар, а картопля готова. Спечена. Як вони, хлопчаками, смакували її.
Тут же прибула слина в роті. До речі, був дуже голодним. І тут же почувся запах печеної картоплі. А може, то почулося? Став роздивлятися, де це горить торф. Шукав очима, шукав і не знаходив. Треба знати те місце, а так важко знайти.
Холодний вітер кувйодив шевелюру, яка вибивалася з-під капелюха. Василь весь час поправляв її, запихав під капелюх. Але чи то вже капелюх був замалим, чи шевелюра завелика. Тільки коли знімав капелюх, шевелюра розпрямлялася, а сам то був високий, худий і з боку виглядало, що то стоїть тичка на городі. Накинути стару кожушину — і готове тобі опудало для горобців і ворін.
Василь лише сів до столу і причепився до холодних колочених фасуль з кулешею.
— Васильку, зачекай, най загрію.
— Зараз загріються тут, — і поплескав себе по животі.
Коли це рипнули двері і на порозі появилася Ганнуся Грешна. Жила від них недалеко. Добре знали одне одного:
— Славайсу Христу!
— Навіки Слава Богу Святому! Сідай, Ганнусю, — припросила мама Василева, витираючи фартухом лаву.
— Та ні, вуйно, я ненадовго. Я до Василя. Це правда, Васильку, що ти завтра їдеш у Чернівці на базар?
Тому похололо всередині: «Звідки вони уже знають, що я маю їхати до Чернівців, ще й на базар?»
— Ага! — ствердно махнув головою і піднявся, ніби перед директором їхньої школи.
— Я даю тобі гроші, купи три чоловічі шапки.
— Добре, — а самому щось тенькнуло всередині.

ІІІ
Біля сільської ради відбувався нечуваний рух. Під стінами стояло кілька десятків односельців. Одні насторожено заходили, інші з незадоволеними обличчями виходили.
— Що там таке? Чого визивають?
— Ет! — махнув рукою сільський багач Танасій Грищук, — дочекалися! Доводять кожному поставку про продаж державі продукції — і почав перераховувати на пальцях, загинаючи їх, — пшеницю, жито, ячмінь, кукурудзу, овес, картоплю, м’ясо, молоко, яйця, вовну, — нарешті з рукавів кожуха стирчало лише два кулаки. — Де-де-де! — і мало аж не побіг дорогою. За ним вибіг із сільської ради Пилип Грешний і теж мало не побіг додому.
Розгорнувся, побіг надвір до коршниці, відкрив нижні дверцята. Звідти посипалися качани кукурудзи
— Тату! Що ви робите? Таже вони ще сирі, не висохли, як належить, — мовила Ганнуся, відчинивши вікно з хати, вона тільки що прийшла від станичного.
— То й якраз добре. Сируваті більше заважуть. Поставку! Поставку! Я вам дам поставку, —  буркотів під ніс.
Вніс кілька кошиків, зі злості перевертав їх серед хати:
— Зараз буде поставка. Зараз, зараз… Ганнусю допоможи полущити ці качани.
Хатні двері легенько відчинилися. На дверях показався чоловік у цивільному, збоку стояли два енкаведисти з автоматами, а позаду — черговий сільради. Він був невеликого росту і весь час натягав шию, хотів побачити, що там робиться в хаті, виражаючи на обличчі велике незадоволення гостями, бо ще на двох вулицях не встиг повідомити, що треба з’явитися до сільської ради. Чекає на всіх новий фінагент.
— Що воно за часи настали, — бурчав під ніс черговий, швидко йдучи, аж болото розліталося, гості з Городенки ледве встигали за ним. — Ще одну роботу не закінчив, а тут давай, давай. Та що давай, що я на конях? Ніби в мене ноги казенні. А цих також тут носить, — черговий незадоволено поозирався, — то одні приїхали, то інші, тому подавай попа, тому попадю… Ще не їв сьогодні, ще не присів хоч трохи, і це так до вечора. Як тільки починає сутеніти, всі забираються до ноги, якби віником позамітав, усі тікають до Городенки, а ти тут самий залишаєшся в цій сільській раді, хоч вовком вий. Часом ні до кого слова заговорити.
Може, би ще щось бурчав черговий, але…
— Ми вже прийшли, ось ця хата, — і показав пальцем.
Зрештою, міг би вже йти доробляти свою роботу, але цікаво, чого прийшли аж з Городенки до цих Грешних?
— Ви Ганнуся Грешна?
Та кивнула головою.
Гість почав роззиратися по хаті. Свій погляд зупинив на образі, який висів на стіні. Фактично висіло їх кілька, але втупився в один, де виднілися дві фотографії, на яких Ганнуся сфотографувалася зі своїми подругами під час навчання у торговельній школі. Гість підійшов ближче до образа, чи хотів доторкнутися до фотографій, чи забрати, але ковзнув рукою і скривився. Фотографії закладені під склом.
— Це ви посередині? — мовив ніби тихо, але спокійно.
— Так, — тихо відповіла дівчина.
А в голові вирувало, мов у Тополівці води під час літньої зливи.
«Що їм відомо? Що? Хто провалився і її здав? Хто? Нібито станичний нічого не говорив. Невже він не знає?»
— Збирайтеся! Підете з нами.
— Але я ще не обідала.
— Обідайте. Ми почекаємо.
Ганнуся налляла в миску борщу і почала їсти під прицільними поглядами чотирьох гостей. Напевно, всі були теж голодні. Особливо черговий, який стояв з-заду і прямо-таки ковтав слинки, які звідкись прибували й прибували, як вода з-під землі. Стільки ти її не черпай, а вона все прибуває й прибуває.
— Мені брати щось з собою?
— Та ні, що ви! Не треба. Ми зараз дещо переговоримо і ви повернетесь додому.
Прийшли до сільської ради. Люди розступилися. Одні зловтішно усміхалися, інші дивилися співчутливо, знаючи, що за цим стоїть.
— Там на вас по сусідству чекає обід, — мовив голова сільської ради і показав очима на хату. Він добре знав, що всіх, хто приїжджає з району, потрібно в першу чергу нагодувати. І то добре. Місто поки що голодувало. Хліб видавали по картках. Хто мав роботу, той одержував пайку хліба, хто був безробітний — голодував.
«Але цим п’явкам замало пайка» — злісно подивився вслід.
За столом сидів фінагент і по черзі викликав з вулиці людей.
— Нічого не знаєш, нічого не бачила, нічого не чула, — вловивши момент, голова зігнувся біля Ганнусі і прошепотів, ніби щось шукаючи під лавкою.

IV
Після холодних дощів і вітрів трохи гейби потепліло. Удень крізь темні хмари, які чомусь дуже швидко повзли досить низько над землею, час від часу проривалося ясне сонечко. Як то було приємно, коли відчувалося довкола сонячне тепло. Але вечорами холодніло. Дні ставали все меншими і меншими. Натужно каркало вороння, мовби накликало холодну погоду. Що не день, то все наближалося до холодної пори року.
Одного дня на вулицю висипала юнь. Уроки закінчилися. Всі думали лише про обід. Дуже хотів їсти і Василь. Що то молодий організм, хоче їсти, та й то добре і багато. Годували не дуже, але можна було миритися.
«Це тобі не дома» — не раз думав, хоча й дома не завжди було зварено. Але була корова і було молоко. Хоч свіже чи кисле. Наливав повну кварту, кусень хліба, раз, два… і наївся. Якщо замало, то міг повторити.
— Хто тут Ватаманович? Хто Ватаманович? — хтось перебив думки Василя, і він зупинився, піднявши голову. При дорозі стояла тачанка. Фірман сидів, притягнувши віжки, а біля тачанки стояв військовий. Хлопці уже звикли до їх присутності. Час від часу вони забирали когось, щоправда, ще ніхто після того не повертався.
— Я! Я, Василь Ватаманович! — підійшов без задньої думки.
— Сідай!
Василь не питав чого, куди? Тільки холодний черв’ячок почав лазити попід груди.
Товариші по навчанню співчутливо помахали руками прощаючись.
«Чого б це?» — думав.
Почав перебирати у пам’яті в кого був у селі, що, де говорив. Ніби нічого. Знав багато дечого про сільське підпілля. Це не було аж таким секретом у селі. Але добре знав, що не можна щось таке про підпілля говорити, когось про щось розпитувати, придивлятися до зустрічних людей.
Одного разу в обід на вулиці зустрів незнайомого чоловіка. Той підійшов:
— Хлопче! Як мені зв’язатися з підпільниками. Я маю дуже важливу для них штафету. Якщо її не передам, то їх багато зараз-таки може пропасти.
Василь оторопів. Поки що не мав ніякого зв’язку з підпіллям, боївкарями, але через братів, та інших товаришів добре знав, що чужі в селі — це перебрані енкаведисти або сексоти. Якщо хтось ішов у село зі штафетою, то обов’язково його приводив кур’єр з сусіднього села і вів на зв’язок. Зв’язкова, добре знаючи кур’єра, приймала гостя і, зорієнтувавшись у ситуації, приймала рішення, чи вести гостя до станичного, чи спершу йшла запитати або просто забирала штафету.
— Я не знаю ніяких підпільників. А взагалі, — Василь трохи зорієнтувався від несподіванки, — хто це такі підпільники? Я щось про таких не чув.
— Ти не вдавай дурного, — той пристав до нього, як реп’ях до кожуха, і почав розказувати в кількох словах, як він урятував від облави в тім селі підпільників, у тім. Василь ледве відчепився від незнайомця, але по дорозі зайшов до Ганни і все розказав. Та засміялася, мов, навіщо мені це розказуєш?
Звідти йдучи, став за одну хату, почекав трохи і зразу побачив, як Ганнуся, натягаючи на голову хустку, кудись швиденько пішла. Багато дечого і не розумів. Якось пізно вночі хтось до них різко постукав у вікно. Коли тато запитав: «Хто там?» Звідти відповіли: «Слава Україні!» Тато закричав, що він не знає ніякої України і почав кричати, щоб забиралися з-під хати, бо піде ранком до голови сільської ради і все розкаже.
Ранком Василь пробував розпитати тата про нічних гостей, чому не впустив повстанців до хати, не нагодував їх. Але той відповів, що він ще замалий про таке знати. Багато дечого промайнуло в пам’яті, поки доїхали до районного відділу МДБ. Завели до камери, двері за ним зачинилися.
— От і пообідав, — подумав, — може, тут дадуть попоїсти. Ого!
Скільки пройшло часу, не знав. Сидів-сидів на дерев’яному тапчані, та так і заснув. Раптом хтось почав термосити:
— Йди за мною! Руки назад!
Привели в кабінет. За столом сидів молодий лейтенант і усміхався. Почав розпитувати звідки родом, хто батьки, як опинився в школі. Від теплого тону й усмішки Василеві стало приємно на душі, відчув якусь прихильність до цього не набагато старшого від нього офіцера, і давав вичерпні відповіді на запитання.
Лейтенант зрозумівши по-своєму, що овоч дозрів, поставив пряме питання:
— Скільки в селі підпільників, криївок і чи може він усе це назвати?
Василя ніби обілляли окропом.
— Я взагалі не знаю, що то таке підпільники, що то таке криївки, — йому махом висохло в роті, язик ледве повертався. Чи то від несподіваного запитання, чи від того, що ще від учорашнього сніданку не мав ні ріски в роті.
Лейтенант усміхнувся. Чи пожалів молодого хлопця, чи щось інше, але сказав відвести знову в камеру. Василеві дали попоїсти. Аж не так, але голод трохи вгамував. Більше його не тривожили. У верхньому віконці почало темніти. Раптом заскреготів у дверях замок.
Василя вивели, зв’язали з-заду руки, на голову щось накинули і добре на шиї зав’язали. Трохи було важко дихати, але терпимо.
— Пошлі! Нє отставать!
— Куди це мене ведуть? — весь час думав. Хтось міцно держав за лікоть, і хоч не впирався, але той настирливо тягнув за собою.
Враз почув, як пахтотить паровоз.
— Значить ведуть на станцію, кудись будуть везти поїздом. Дотепер їхав поїздом лише до Чернівців.
І тут, звідки не візьмись, знялася стрілянина. Той, що вів, пригнув його:
— Ложісь! І нє двігайся!
Солдат, який його вів, заматюкався і кудись побіг.
Тут хтось, задихавшись підбіг, ухопив за лікоть:
— Уставай і біжімо…біжімо…біжімо…
Біг щосили, але невідомий підганяв його, підганяв. Дихати було важко, бо не міг набрати повні груди повітря.
— Слава Богу, втекли, слава Богу, не видно енкаведистів. Можна йти помало, — віддихуючись мовив невідомий.
Василь думав і думав, що таке може бути? Невже його відбили повстанці? Але як вони могли дізнатися про нього? Звідки родом, а де навчається. Думки його перебила команда:
— Обережно. Обережно, ставай на щаблі і злізай.
— Ага! — дійшло, — опускаюся в криївку, значить, наші.
Нарешті відчув під ногами тверду землю. З голови зняли накидку з мішковини. Розв’язали руки. Від невеликого світла, яке лилося по криївці від каганця, примружив повіки. Кілька разів добре кліпнув і призвичаївся. Почав розтирати затерплі руки. На лавці, навпроти нього сиділо кілька чоловіків. Неголені, в кожухах, портіницях, чоботах. Усі пильно дивилися на нього. Нарешті один з них, мабуть, найстарший, — подумав Василь, — гостро запитав:
— Ну що? Ти всіх назвав наших, видав усі криївки?
— Та що ви? Я нікого не видавав! Я мовчав, як рибка в воді. Що я не розумію?
— Е ні-і-і! Нам стало відомо, як ти розпустив язик.
— Неправда! — від такої несправедливості у Василя аж виступили сльози на очах.
— Та що тут багато базікати. Хіба не ясно, що це сексот, — процідив крізь зуби той, що сидів рядом зі старшим.
— Давай! — потягнув рукою по шиї третій до того, що стояв позаду Василя. Від почутого і нарешті побаченого потемніло в очах. В голові мигнуло: «Повісять!»
Ззаду ймили за руки, зв’язали і почали тягнути до драбини.
— Хлопці, та я з вами! Я ваш! Я купував вам шапки! — закричав з відчаю Василь.
— Досить! — прозвучало, — давайте все запротоколуйте.
Василеві знову розв’язали руки, поставили стілець і попросили сісти. До нього аж тепер усе дійшло… З розпуки хотілося плакати, що так легко розколовся, як той горіх…
Йому зразу спливло на думку, як у селі не раз ходила така бесіда, що є горіхи маленькі ще й загнуті на кінці, є великі з товстою шкаралупою і є великі з тонкою. Маленький горіх тиснеш, тиснеш — не можна роздушити, мусиш чимось ударити, а він так розлітається, що нічого з того не можна скористати. А горіх з товстою шкаралупою тиснеш, тиснеш, також мусиш добре чимось вдарити аби розбити, з тонкою шкаралупою легенько потиснеш, а він зразу розколюється.

V
— Прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, місце народження, де вчилася? — ніби старанно записував, як виявилося, слідчий Городенківського райвідділу МДБ лейтенант Кошелєв, який і заарештовував Ганнусю.
— Ну то як? Як прізвища твоїх подруг?
Їй зразу врізалося в пам’ять — дома було на ви, а тут на ти.
— Пройшло уже кілька років, як ми навчалися і я призабула. Треба подумати.
— Ну що ж, думай. Нам нікуди спішити, — задоволено усміхнувся.
Покликав конвоїра.
— В камеру №6! — Мовби відрубав.
«Камера, камера, камера…— почало гупати в голові. — Значить, її заарештували. Хтось видав. Не може бути. З сексотів?! Хто?! Хто?!» Її вели по коридору.
Дівчат, своїх подруг добре пам’ятала. Це Марійка Мельник і Парася Ткач. Перед очима постав Береза: «Якщо попадетесь ворогові в руки: знущання, тортури, муки…»
Зразу по спині почали лазити мурашки. Переступила поріг дверей, оббитих залізом. За нею заскреготав залізний замок. У душі щось йокнуло. В камері темно. Стало страшно.
«Якщо прийдеться віддати своє життя за волю України, то ми його віддамо», — звідкись пролунали знайомі слова.
«Звідки?» — і Ганнуся покрутила головою шукаючи звідки. В кутку щось темне заворушилося. Зі страху хотілося закричати.
— Хто ти? Підійди ближче!
Ганнуся підійшла. На бетонній підлозі лежала жінка, накрита якимось лахміттям.
— Підійми мене, — простогнала. — Ти звідки?
— З Топорівців.
— Я з Торговиці. Та ти ще дитина. Як ти тут?
— Мене заарештували.
— Дивись, що вони з мене зробили.
Вийняла з-під лахміття руки. Вони були синіми. У багатьох місцях виднілася запечена кров. Обличчя чорне, з синцями.
— І так усе тіло…
Ганнусі похололо всередині. В голові знову почало гупати: «усе тіло… усе тіло… усе тіло…»
— Орієнтуйся по питаннях. Якщо відчуваєш, що вони про те, що питають, щось знають, тоді говори правду. Інакше з тобою буде те, що зі мною.
Кожух забрали, окрійку теж. Залишилася в одній сорочці і спідниці. Стояла, стояла прихилившись до стіни і почала сповзати. Ніч робила своє. Спершу присіла на холодний бетон, потім прилягла. Перед очима спершу показався тато, так дивився на неї, так дивився, ніби кудись від’їжджав. Несподівано появилася мама. Побігла їй назустріч кричачи:
— Мамо! Матусенько! Рідненька!
— Уставай! Уставай! Ач, як розляглася, як у себе дома…
Хтось штовхав ногою.
Відкрила очі.
— Пішли!
Знову вели коридором. Руки назад. У кімнаті світило дуже ясне світло. Від незвички прижмурила очі. За столом сидів той же слідчий.
— Ну що? Нагадала? — суворо запитав. — А може, розкажеш, яка організація діяла у вашій школі?
— Не пригадала і не знаю ніякої організації.
— Точно?
Та заперечливо махнула головою
— Ми тобі зараз допоможемо.
З інших дверей ввели Марійку Мельник.
— Марійко! Ти знаєш цю дівчину?
— Це Ганнуся Грешна.
— Звідки ти її знаєш?
Марійка потупила голову і мовчки мовила.
— Ми разом навчалися в торговельній школі.
— Яка в школі існувала молодіжна організація?
— Юнацька сітка Організації Українських Націоналістів-революційна.
«Що вона робить? Як посміла? Зрадниця! Зрадниця!»
— Ти зрадниця! — закричала Ганнуся. Очі наповнилися сльозами, — ти зрадниця! Ти продаєш свій народ!
— Ану тихо! Тихо! Я сказав!
Марійка заплакала.
— Ким була для вас Грешна?
— Ланковою, — плачучи ледве вимовила це слово.
— Хто був вашим провідником?
— Не знаю.
— А Ткач знає?
Та заперечливо помахала головою:
— Думаю, ні! Ми знали лише ланкову.
— Внески платили?
Марійка ствердно помахала головою.
— Кому?
Та подивилася на Ганнусю.
— Виведіть її! А тебе попрошу присісти за столом. Значить, ти була ланковою?
— Так!
— Кому здавала внески?
— Провідникові.
— Прізвище, ім’я, по батькові?
— Не знаю.
— Як не знаєш? Здавала внески і не знаєш?
— Він не з нашого класу, може, і не вчився в школі. Я знала його тільки по псевдо.
— Яке?
— Тур.
— Добре!
Кошелєв поклав перед нею кілька фотографій хлопців. Вона зразу впізнала його.
— Тут його нема.
— Як нема?
— Ну та що я зроблю? — і розвела руками.
На другий день рідненька матуся принесла передачу.
— Прийміть! Ось це, — почала схлипувати. Чому заарештували не питала. Знала, що відповіді не одержить. Гляди, ще й накличе біду. Можуть вивезти до Сибіру. І так ось уже кілька вечорів не сплять. Усе наслухають, чи не загуде машина.
— Не можна приймати.
Так ходила кілька днів. І без успіху. Боже! Та чому не прийти? Та ж це недалеко. Ходила б і по кілька разів на день. Коли в черговий раз прийшла:
— Такої нема!
— Як то нема? — Всередині похололо. — Як то нема? А де поділася? — Заголосила, почала ламати руки.
— Треба було краще виховувати, а не заводити тепер істерики!
— Та я що? Та я нічо! — витираючи сльози, пильно дивилася в очі конвоїру.
Той не видержав материного погляду:
— Повезли до Станіслава.

VI
В одній із камер сидів і Семен Ватаманович. Попав у засідку, коли йшов до Торговиці. Станичний передав біля десяти синьо-жовтих прапорів. Мав їх передати зв’язковій. Ішов без кур’єра, бо це не вперше.
Місяць опустився досить низько, ніби хотів щось розгледіти. Чи то молодого хлопця, який ішов собі стежкою, нікуди не звертаючи, чи щось інше. Час від часу його закривали хмари. Від цього ставало то темно, то світло. Випала густа роса.
Дуже хотів закурити. Але добре знав правила конспірації. Вогник від запаленого сірника та й цигарку видно далеко. Накуриться в хаті зв’язкової, яку знав давно. Попіднімалося прив’ялене від денного пекучого сонця на вузеньких полях бадилля картоплі, ніби почало просипатися і випрямлятися. Шелестіло покрите росою листя на деревах.
Семен ішов собі, мовби у себе по подвір’ю. Не озирався, не ховався. Звідкись понесло якимось пахощами. Зупинився, щоб розгледіти звідки і чим може пахнути.
Раптом на нього наскочили, повалили на землю і зв’язали назад руки.
— Таваріщ лєйтєнант! Паймалі бандіта.
— Куда слєдуєш?
— До Торговиці.
— Чєво?
— Таке питаєте, — посміхнувся Семен, — Та же я хлопець, іду до своєї коханої. Чи це радянською владою заборонено?
Лейтенант зі злобою розмахнувся і щосили заїхав Семенові в обличчя:
— Я тєбє пагаворю! Думай што болтаєш. А ето што?
— Не знаю. Іду собі і бачу, щось лежить під деревом, загорнуте у папір. Надворі темно. Розглядав, розглядав, думаю чого пропадати добру. Візьму, а вдома роздивлюся що до чого, — всміхнувся дивуючись своїй дотепності.
У роті появилося багато слини, по солоному смаку догадався, що то кров, і почав час від часу спльовувати.
— Кто з табой шол?
— А ви бачили ще когось?
— Как звать твою дєвушку? Фамілія?
— Не знаю.
— Как? Ідьош к своєй любімой і нє знаєшь как звать?
— Не знаю. Кілька разів бачив у Городенці на базарі. Сподобалася. Закохався. От і йду, хочу розшукати.
— Пачєму вєчєром?
— А що у вас ходять до дівчат вдень?
— Ти, віжу, очєнь шустрий!
— Учителі в школі попалися непоганими.
— Таварищ лейтенант! Ето бандітскіє флагі!
— Ах ти, мразь! — і лейтенант Кошкін удруге заїхав по обличчю.

 

ЛІТО 1349 РОКУ

ВЕЛИКА ПОМИЛКА

І
у народі всяке говорять. І добре і погане. Так багато всього сказано, що не завжди і всього запам’ятаєш. Та є речі про які треба обов’язково пам’ятати. Наприклад: “На чужому нещасті свого щастя не побудуєш”. Але цього не хотів пам’ятати польський король Казимир Великий, який їдучи на білому коні напереді свого війська переступив кордон Галицько-Волинської держави. Навіть на межі не зупинив коня, щоб постояти і ще раз обдумати свій поступок, як це робили усі завойовники, не перехрестився, не попросив у Господа Бога благословення. Адже знав, що йде на неправе діло.
— Великий королю! Славетний крулю! — доносилось звідусіль від ординарців і помічників, — перед нами відкриваються нові ворота.
— Чому я не бачу галицьких бояр і воєводів? Я бажаю їх бачити перед собою на колінах! — пихато вигукнув найрозумніший зі всіх польських крулів і почав крутити довкола головою, милуючись краєвидами галицької землі. Йому здавалося, що вранішнє сонце усміхається до нього і схвалює його рішення. В обличчя повівав легенький вітерець, обдаючи полководця усіх часів, а саме таким вважав себе Казимир, вранішньою прохолодою. Ген удалині темніли синьоокі Карпатські гори, покриті вічнозеленими смереками і ялинами. Навколо зеленіли: озимина, луки і пасовища. Співало оди птаство, цвіркуни. Повсюди, де блистіли води, відбувалися жаб’ячі концерти. Все це сприяло великому душевному задоволенню. І радість так і сипалась з добре поголеного, аж синюватого, обличчя, так і сипалась…
— Тепер це буде моє! Вся оця краса навічно моя! — почав вигукувати і показувати рукою довкола, — не так, як перший раз. Не так!
При згадці про перший раз лице короля поблідло, почало сіпатися, вираз обличчя став таким, що супроводжуючі його польські гетьмани, князі, полковники, всі ті, хто перебував у королівській свиті, перелякалися.

Перший раз поляки ступили на землі Київської Руси, коли боровся за київський стіл князь Святополк, а він був зятем польського короля Болеслава Хробри. Польща в той час була надійно захищена Руссю від агресії зі Сходу, тим паче, що Русь ніколи не посягала на польські землі.
Гірша справа була з хрестоносцями, які постійно час від часу робили колонізацію польських земель.
— Дійшли до нахабства! — інколи думав Казимир Великий,— і зайняли Гданське помор’я, відрізавши його славну державу від моржа. Потім зайняли Добжинську землю, Куяви. А щоб їх шлях трафив!..
Не сидів тихо і чеський король. Зміцнивши державу, теж знахабнів захопивши кільканадцять сілезьких князівств на чолі з Вроцлавом. Під великим тиском прийшлося віддавати польські землі на півночі і заході. Згадуючи про це, король аж трусився зі злості. Повернути це неможливо, бо одні і другі були сильнішими. Інша справа зі східним сусідом, який з кожним роком ставав усе слабішим і слабішим. Сам Бог давав їм, полякам, безплатно, без крові таку славну землю.

ІІ
— Ой, скінчилися щасливі дні, коли правили в нашому Галичі наслідники київського князя Мономаха, — голосила Параска Станичиха, хоча по чоловікові писалася Заєчович, онука старої Станичихи. Так звали її маму, так усі в селі звали і саму Параску Заєчович — Станичихою. Вона успадкувала від своєї баби і лікування, і ворожіння, навіть зливала оловом. Голосила в тополівському селі перед церковцею, а в самій церковці відправляли панахиду по вмерлих галицьких князях — Левові ІІ і Андрієві І.
— Усе, все! Аж тепер не буде гаразду в нашому краї. Його й так аж не було, але буде ще гірше!
— Цить, бабо! — прикрикнув зі сходів церковці дяк Петро Ватаманович, — смерть князів, то є велика політика. А що ти розумієшся у політиці?
— Ще не раз згадаєте бабу та ще не раз! А говорила, а розповідала, що не буде порядку в нашому краї, та говорила. Ось побачите! Ой згадаєте! І то не раз!

Як у воду дивилася Параска. Зараз-таки на галицький трон було покликано родича Мономахів по жіночій лінії Болеслава, чиїм батьком був Мазовецький князь Тройден. Чи це була така домовленість між поляками, щоб притупити пильність галицьких бояр, чи щось інше, бо Болеслав був вихований у польському дусі. Син поляка і русинки перед сходженням на трон задумав перехреститися на православного.
Ще за князювання Лева Даниловича почалася відповідна робота зі створення Галицької митрополії, проти чого дуже виступали на півночі суздальські князі. Цю роботу продовжив син Лева Юрій. Нарешті, з великими потугами була створена Галицька митрополія, яка у списку митрополій Константинопольського патріархату була 81-ю і обіймала єпархії — Галицьку, Перемиську, Володимирську, Холмську, Луцьку і Турівську. Першим митрополитом став грек Ніфонт.
У тому ж році помер Київський митрополит, який уже перебував на півночі у Суздалі. Зразу суздальські князі направили для висвячення нового митрополита Київського ігумена одного з монастирів Геронтія. З Галича князь Юрій Львович направив ченця Петра. Патріарх висвятив Петра і присвоїв йому титул Митрополит Київський і всія Руси. Зі злості, що не вийшло по-їхньому, суздальські князі висунули вимогу перед патріархом скасувати Галицьку митрополію. Що той і зробив.
Але коли зайшла мова про перехрещення католика Болеслава на православного, чого дуже нібито не хотіли поляки, то постало питання, хто буде це робити. Офіційно Галицької митрополії вже не було, а де-факто існувала. Митрополитом був Гавриїл. Болеслав захотів, щоб цю процедуру виконав саме він. У польських колах підняли шум, що цей митрополит не є канонічним і перехрещення не буде визнаним.
З іншого боку, якщо Болеслав таки піде на це, то це буде значити, що він не визнав рішення Констатинопольського патріарха, і Галицька митрополія продовжить свою роботу.

У неділю раненько вже віддавало гарячим повітрям. Надворі було тихо і ясно. Сонце усміхалося вже звисоченька. Висотні будинки, дерева, особливо у міському парку, були залиті, як срібло, світлом. Хто показався з двору, від того блискучого сяйва мусив примружити очі. Над домами опускалося золоте марево, неначе в повітрі ворушилися якісь пасма срібних ниточок. Дехто, побачивши таке чудо, стрясав головою і заплющував очі. Відкривши, бачив пасма срібних ниточок, і знову заплющував, відкривав повіки — пасма золотих ниточок. Що за чудо? А це чудо почалося у львівському катедральному соборі, де зібралося повно єпископів, архимандритів, ігуменів, священиків. Посеред церкви стояв Болеслав і смирно прислухався до відправи Візантійського східного обряду. Крізь верхні вікна до собору падали різнокольорові промені. Вони весело сміялися до Болеслава, омивали його лице, лоскотали буйні кучерики на голові, на бороді. Йому вже надокучило стовбичити посеред церкви і вмиватися сонячними променями, коли це митрополит Гавриїл проспівав:
— Охрещується раб Божий Юрій в ім’я Отця, амінь; і Сина, амінь; і Духа Святого, амінь.
Зверху одягнули біле покривало, на шию повісили хрест. Білий одяг служив знаком чистоти душі після хрещення і нагадував Юрію, щоб він і надалі зберігав чистоту, а хрест став видимим знаком його віри в Ісуса Христа.
Після охрещення Болеслав став називатися князь Юрій Тройденович. Зразу ж поріднився з польським королем Казимиром, який був одружений зі старшою дочкою литовського князя Гедиміна, а Юрій Тройденович одружився з молодшою.
Молодий князь повів політику не прийнятною для галицьких бояр. Налагодження нормальних стосунків з Казимиром Великим, родичання з литовською знаттю, мирні угоди з Орденом Хрестоносців, прийняття на галицькі землі колоністів і інше призвело до розмежування між князем і його боярами.
— Ой нема нам над Данила Романовича.
— Ото був князь! Повсякденно дбав про Червону Русь!
— Ніколи не загравав із недругами. Коли було потрібно, брав до рук меча і вирішував усі державні справи.
— А цей собі зблизився з Казимиром Великим. Подружилися. Аякже! Свояки!
— Часто перебуває в Литві. Їздить на всякі прийоми. Та їдь собі до безголов’я, але думай про державу. Та де-е-е!
— Знюхався з орденськими хрестоносцями.
— Дав дозвіл переселятися до нас німцям, полякам, угорцям. Виділяє для них найліпші землі. А ми куди?
— І кажу йому про це, і говорю. Погоджується, усміхається до мене, мовби до дівки, — підскочив з лавиці перемишльський воєвода Дмитро Дятько, — і далі робить по своєму. Скільки можна таке терпіти? Питаю я вас?! Скільки?!

Перебуваючи у Володимирі через кілька днів по тому придворні князя знайшли його у саду мертвим. Як виявилося — отруїли. Бояри тут же посадили на князівський трон, але вже у Володимирі-Волинському литовського князя Любарта Гедиміновича.
Зараз таки, на основі попередньої угоди з Казимиром вирушило в Галичину угорське військо під керівництвом палятина Вілєрма, але зі страху перед татарами вернулося назад.
Як таке міг стерпіти польський король, свояк помершого, Казимир Великий? Не покладаючись на домовленість з угорцями, не довго думаючи, вже на дев’ятий день, зібравши своє військо, пішов на Галичину, — зруйнував Львів, присвоїв князівські клейноди і велику кількість усяких коштовних речей. Хотів піти і далі, але дізнався, що галицькі бояри звернулися по допомогу до монголо-татарів, і швидко з великою ганьбою, як і угорці повернувся назад до Польщі. Як його це впекло! А коли дізнався, що монголо-татари таки готуються до наступу на Польщу, слізливо просив одного із боярів, Дмитра Дятька, який тоді вважався “наставником або начальником Руської землі” не робити цього, поклявшись і присягнувши не чіпати Галичини. Йому повірили. Але в душі апетит на галицькі землі залишився.

Через кілька років усе це призабулося. Устиг наладнати контакти з монголо-татарами, давши їм непоганий викуп, щоб не втручувалися в його і галицькі справи, отримав військову допомогу від угорців, від Папи, який мріяв удень і вночі про покатоличення Червоної Русі. У такий спосіб звільнився від даної присяги, спочатку ніби ненароком приєднав до Польщі Перемишльську і Сяноцькі землі і навіть околиці Жешова. Галицькі бояри на таку нахабність з боку Казимира промовчали.
І ось, сьогодні, він удруге переступив галицький кордон.
— Цього разу я вже втікати зі своїм військом не намірений. О ні-і-і! Сьогодні я ступив на цю землю, щоб панувати на ній вічно. Ця земля має стати польською, вона давно чекала на поляків.
На полянці під високим і розлогим деревом на королівську свиту чекав накритий довгий стіл із усякими наїдками та питвом. Король першим зліз з коня, за ним інші вельможі. Почувши запах наїдків, який почав лоскотати ніздрі зголоднілих переможців, усі почали потирати руки від задоволення і підлесливо усміхалися. Служник подав на підносі налите в бокали французьке вино. Казимир узяв у руки бокал:
— Сьогоднішній день увійде до великої історії нашої держави. І цю історію почав творити я, Казимир Великий. Казимир ІІІ.
— Віват! Віват! — прогриміло одноголосно. Від крику знялося в небо гайвороння, а горобці перелетіли аж за десятки метрів.
— Панове! Я піднімаю цей бокал і з радістю вип’ю, — при цім обвів поглядом і рукою з бокалом довкола скільки сягало око, — за велику Польщу!
— Нєх жиє Казимир Великий! Нєх жиє польський круль! Нєх жиє великий польський нарід! — довго лунало довкола і в небесах.

Засмутилося сонце від почутого і почало затягатися темними хмарами, перестали тьохкати солов’ї і співати жайворонки, принишкли ворони, шпаки і горобці, тихіше співали цвіркуни, припинили свій концерт на водних гладях жаби. Чи розуміли вони смисл сказаного пихатим королем, чи ні, але вони жили на своїй землі — Галицько-Волинського князівства. Напевно, їм було небайдуже.
Це й була велика помилка польського можновладця, за яку довелося розплачуватися не одному поколінню поляків.

ІІІ
Коли в Тополівку приїхав представник нової влади і прочитав, яких правил повинні дотримуватися новопіддані великої Польщі, яких податків їм належить дотримуватися, Параска Станичиха заголосила:
— А я казала та я говорила, що добра вже не буде. Дотепер ми працювали на своїх багатіїв, а тепер ще й на чужих, — так щиро плакала, аж почала захлипуватися.
— Цить, бабо! І без твого плачу тяжко на душі.

Давно відбув польський шляхтич, а віче не розходилося. По небу повзли темні хмари. Здавалося, ось-ось почне дощити. А так треба було дощу. Хоча на носі сінокіс, але треба було й сапати. Картопля хотіла підгортатися, а як підгортати, коли земля навколо суха-суха. Воно, звичайно, тих городів небагато, але те, що є, треба довести до ладу. М’ясо, слава Богу є, хоч відбавляй. У лісі дичини багато. Але хочеться і трішки овочів. Особливо картопельки. Почав звіватися вітер.
Усі стояли мовчки, вражені тим, що нібито земля і їхня, але уже й не їхня. Ніхто не звертав на вітер уваги. В усіх дзвеніло в голові:
— До лісу за потребою поки що можете ходити, але пам’ятайте, що ліс уже не ваш. Кожного року повинні рубати ліс, корчувати…
Почав накрапати довгожданий дощ.
— Нам ліс не потрібний, нам потрібні орні землі…
Ще довго лунало в повітрі.
— …орні землі…орні землі…орні землі….
Дощ пустився зливою, люди ніби спам’яталися і стали розходитися.

Біда в тому, що Казимир Великий захопивши Галичину, трохи розігнався зі своїм військом і завоював частину Волині, потіснивши литовців. Почалася війна між Любартом і Польщею. То ті, то інші звали на допомогу монголо-татарів, які далі плюндрували українські землі.
Так тягнулося майже десять років, поки Казимир Великий не помер. Оскільки був бездітним, то польський трон перейшов до Людвіка Угорського, в результаті Галицька Русь дістала свого роду автономію і перейшла під юрисдикцію Угорщини, як провінція. Новий король призначив своїм намісником князя Влади-слава Опольського, як останнього Галицького князя. Той правив Галичиною, в тому числі й Покуттям, шість років. Для тополівчан це була свого роду передишка. Стало жити трохи легше.