«Село моє Топорівці. Септималогія», том 7, частина 1. Дмитро Мохорук

У сьомому, останньому, томі історико-краєзнавчого та етнографічного збірника «Село моє Топорівці» автор завершив цю історичну епопею краю післямовою «Село повертається у майбутнє» з досить-таки філософською назвою і філософськими питаннями. Полемізуючи з собою і з вами, автор намагався довести, яку велику патріотичну спадщину залишили нам батьки, діди, пращури, що виливалося в одне: «Україна понад усе!».

Без знання минулого, ми не можемо повернутися у майбутнє. Одночасно хотів показати духовний взаємозв’язок між Божим духовним і світським, висвітлити його антипод, злі сили.

Для вчителів історії, студентів, літописців, краєзнавців, етнографів, фольклористів, учнів шкіл, односельчан і всі тих, хто цікавиться історією рідного краю.

  • Літературний редактор    Омелян Лупул
  • Комп’ютерний набір    Лілія Борейко
  • Комп’ютерна верстка    Віталій Стефурак

«Село моє Топорівці. Септималогія», том 7, частина 1. Дмитро Мохорук

Д.І. Мохорук
М 86    Село повертається у майбутнє. Косів: – Писаний Камінь – 2008. – 136 ст.

ISBN 978-966-181-010-4

ЗМІСТ

  • ПЕРЕДМОВА
  • СЕЛО ПОВЕРТАЄТЬСЯ У МАЙБУТНЄ
  • ЯКА В СЕЛІ ПРАЦЯ КРАСИВА, ЯК ПІСНЯ
  • Культурне життя
  • Освітнє життя
  • Духовність села
  • Хвала рукам, що пахнуть хлібом
  • СКРОМНІСТЬ — ЦЕ ПРАЦЯ СЕРЦЯ
  • ЩО ВОДА ТВОРИТЬ, А ЩО РУЙНУЄ?
  • ЯКА ІСТИНА ДОРОЖЧА ЗА ГРОШІ?
  • ЛЮДИНА — КОВАЛЬ ЩАСТЯ ІНШИХ ЛЮДЕЙ
  • ЯК ПОМИРАЄ СОВІСТЬ
  • ЯКА ПРАВДА КЕРУЄ СВІТОМ
  • ДОДАТОК
  • МОЄ СЛОВО

 

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ОДНОГО ОКРЕМО ВЗЯТОГО НАСЕЛЕНОГО ПУНКТУ

Література про невеликі міста й села України здебільшого складається з часткових спостережень. Як правило, це добросовісні причинки мовознавчого, мистецтвознавчого чи історичного характеру. Халтурники туди не дуже йдуть, оскільки знають, що переписати буде нізвідки, доведеться все неквапливо призбирувати самим.

Втім, і в таких студіях можна відзначитись чимось несподіваним, якимось новим науковим методом. Наприклад, відомий археолог-античник В. Отрішко, пам’ятний пильною увагою до кожної новизни, раз-у-раз звертався до цікавої американської студії. Йшлося про комплексну експедицію, що всебічно описала індіанське селище. Вивчила їхній побут, їхні звичаї. Потім людей будо переселено, а село спалили. Тоді на тому місці було проведено розкопки, аби їхні результати допомогли з’ясувати, наскільки схожа відтворена за археологічним матеріалом картина на ту, яку вчені не так давно спостерігали на власні очі, і як багато може розповісти про минуле життя матеріал археологічний. Про які сторони життя розповідає, про які – ні. Такий собі інтересний метод,
достойний увійти до антологій наукознавства.

Інший повчальний приклад лишили по собі невдовзі розстріляні співробітниці Музею антропології та етнології Української академії наук Надія Заглада та Лідія Шульгина. Річ у тім, що в ті самі роки, на рубежі двадцятих-тридцятих років XX ст., різні люди робили дещо протилежне. Одні виконували ленінський план колективізації, виводячи Україну на рубіж процесу «Спілки визволення України», навпрошки до голодомору 1933 року. Інші громадяни тієї самої країни, ті самі Заглада та Шульгина, працювали над справою, здавалося б, абсолютно не актуальною. Вони готували монографію одного окремо взятого села Старосілля на Чернігівщині, що вийшла в двох томах (більше вони не встигли).

У першій книжці вони проаналізували побут селянської дитини, у другій простудіювали бджільництво та харчування, і це напередодні голодомору.

Замахів на широко закроєний мікроаналіз українська наука знає більше, хоча за большевиків дороги до читача краєзнавцям майже не було. Після початку 1930-х років у книговиданні бачимо не просто регрес, а провал. Після війни лише згуртовані в Науковому товаристві ім. Шевченка емігранти видавали розкішні регіональні збірники. Навпаки, різні за планом видання, присвячені окремим місцевостям принесли наші часи незалежності. І це навіть за позавчорашніх купонів, учорашніх затримок жалування і сьогоднішнього прямого бандитизму й загальної кризи.

Співробітник видавництва «Українська енциклопедія», а тепер «Наукової думки» музикознавець Іван Лисенко про свій рідний край уклав «Банківську енциклопедію» (Харків; Київ; Нью-Йорк, 2000), першу регіональну енциклопедію в Україні.

Побудоване з дотриманням усіх формальних приписів, прийнятих до видань такого типу, видання містить близько 1300 статей, 300 ілюстрацій, 3 карти тощо. Колишній директор Лисянського районного музею, кандидат історичних наук, нині викладач Національної академії внутрішніх справ України Володимир Щербатюк видав ґрунтовну монографію «Історія регіонів України: Лисянщина» (Київ, 2002), грубенький, заснований на джерелах, том, до якого додав 46 документів та інших матеріалів.

Знайшов кошти на два багатющі альбоми під загальним заголовком «Отчий край» знайшов фотограф і колекціонер з Полтавщини Костянтин Бобрищев. Наукову спадщину Л.Похилевича видав у Білій Церкві Олександр Пшонківський. Ні за структурою, ані за засадами не схожі між собою, ці видання об’єднуються своєю головною рисою – любов’ю до України, виявленою в палкій любові до тієї місцини, де їхні автори з’явилися на світ.

І ось іще одна новина. На цей раз у світ вийшов семитомник, а підготував його колишній директор Івано-Франківського племптахорадгоспу Дмитро Мохорук. Нову працю присвячено яскравій місцевості на Покутті – «Село моє Топорівці». Тут ще інший напрямок видання – цього разу річ яскраво просвітницького напрямку. Цікава лектура, від якої молодий чи старий топорівчанин не відірветься, поки не дочитає. Історія села, роль церкви у його духовному розвитку, школа в освітньому і просвітницькому розвої, культурний і економічний розвиток села, і це крок за кроком від XIV століття до сьогодення. Рясно залюднене село, що відбилось на сторінках праці – війти, голови збірних громад, солтиси, голови сільських рад, воєнний історик, голови колгоспів, полковники й сотники, провідники ОУН, державні і громадські діячі, директори підприємств і культурних установ, композитори і співаки, кошові топорівської «Січі», науковці, нотарі, Судді, пастирі виноградника Христового, посол Варшавського сейму, сільські активісти, художники, письменники, поетеси і фольклористи.

Такий колосальний інформаційний потенціал містить кожна українська (як і всяка інша) місцевість. Виявляється, на такі могутні справи може піднятися вільна людина, навіть коли лев’ячу пайку праці вона долає одна.

Сергій Білокінь
доктор історичних наук
керівник Центру культурологічних студій
Інституту історії України НАНУ
Лауреат Національної премії України
ім.Т.Шевченка

ПОКЛІН РІДНОМУ СЕЛУ ВІД ДМИТРА МОХОРУКА

Цей поклін має вельми поетичну назву «Село моє Топорівці» і складається із семи книг, перша з яких вийшла 2005, а остання — 2008 року.

Автор цього семикнижжя, Дмитро Іванович Мохорук, якось постійно намагається у своїх біографіях, поміщених при кінці кожної книжки, не вельми висвітлювати один з дуже її цікавих фактів: він не
рік і не два, а з листопада 1976 аж до 30 січня 1982 року працював головою правління колгоспу імені Василя Стефаника в Русові, тобто у рідному селі того, кого ім’я носив відомий своїми трудовими звершеннями, про які, невгаваючи, постійно писали всі газети Радянської України, а по ювілеях письменника навіть преса Радянського Союзу; того, кого сам Великий Іван Франко назвав своїм наслідником у літературі. Правда. Відомо це зі слів Василя Стефаника, який зі скромності додавав при цьому, що назвав його Іван Франко не просто якимсь наслідником. Більше подібних титулів принциповий, а особливо скупий на похвалу, Іван Франко нікому не роздаровував.

Отож, протягом майже шести років Дмитро Мохорук чи не кожний день мав можливість спілкуватися з безпосередніми нащадками Василя Стефаника, їхніми дітьми та внуками і родиною братів і сестер Василя Стефаника, більшість з яких були членами колгоспного колективу у щоденній важкій селянській праці. Зрештою, як виявилось, усе село в тому чи іншому ступені спорідненості було родиною великого письменника, і всі разом були нащадками його героїв, які дістали безсмертя на сторінках коротких і страшних оповідань, нарисів і новел Василя Стефаника.

Ця робота, завжди під контролем найрізноманітніших «вищестоящих» органів, була непростою. Непростою вона була і по відношенню до нащадків, які вимагали до себе особливої уваги та яких у першу чергу потрібно було забезпечувати всім необхідним, тоді як рядові мусили терпеливо чекати своєї черги і того, коли й над ними змилосердяться. Здавалось би, ось і всі карти в руки Дмитру Мохоруку, щоб написати не тільки спогади, а й історію села Русова, якої досі немає, якщо не рахувати різні дрібні статті у районній та обласній пресі про це село.

Тепер, тримаючи в руках сім книжок про Топорівці, сумніваюсь, чи в проглядуваному майбутньому напише щось подібне про Русів. Звичайно, в Центральному державному історичному архіві у Львові, Державному архіві Львівської чи Івано-Франківської області можна знайти дуже багато матеріалу про історію того села, але подібного документа, який залишив про село Топорівці Дмитро Мохорук, навряд чи вже буде.

А в цьому селі він знав кожного — знав характери, примхи, поведінку на роботі і на весіллі. Знав кожний присілок і горбик у селі. Знав те, що було заслонено від інших, навіть земляками, а не те, що перед світом. Це він забезпечував проведення ювілеїв. Прийом гостей і різних делегацій, це він може розповісти, як будувався так званий меморіальний комплекс на горбі, де похований Василь Стефаник. Знав про дідича Теодоровича, який легендою снує у нашому стефаникознавстві. Знав, як висаджувався пам’ятний дубовий лісок перед тим меморіалом і що з ним сталось опісля. Знав приклади справжнього непідробного шанування пам’яті Василя Стефаника — отієї показної.

Може, не хотів про це все писати. Не так просто писати про людей, пам’ять про яких ще жива. Можна когось зачепити прикрим словом. Тому й, певно, вирішив мовчати. А жаль. Навіть, якщо йому доводилося зачепити село та вихідців з нього, що мали, зокрема, відношення до Топорівець, то, як правило, користувався виключно офіційними і документальними даними. Зокрема, коли мова йде про рід дружини Василя Стефаника Ольгу Гаморак. Не даремно я зачепив Івана Франка на початку вступного слова. Сам Іван Франко вважав, що твори Василя Стефаника несправедливо відображають наше село, як на цьому особливо спекулювала радянська ідеологія, а тим більше Русів, одне з найкращих і найбагатіших сіл нашого Покуття. Вартісність творів Василя Стефаника як унікального явища в нашій і світовій літературі бачив у іншому — у знанні людської душі, доведеній до відчаю…

Русів, де працював головою колгоспу стільки років, отже, обійшов боком Дмитра Мохорука. Може, інтуїтивно відчував, що як не тепер, то колись про Русів, його минуле і теперішнє напише хтось інший. Адже інтерес до цього села, з якого вийшов на світ Василь Стефаник, не перестає тривожити уяву людей і тепер. Так, раніше чи пізніше тут проведуть архівні розкопки, відшукають усі перші згадки про це село, зроблять десятки кандидатських і докторських дисертацій.

Він же ж усі свої сили, знання, час жертвенно приніс своєму рідному селу Топорівцям, якому не судилося дати і явити світові такого генія, як Василь Стефаник, але яке вижило і не загубилося на світових роздоріжжях, зберегло мову і звичаї нащадків і з покоління в покоління передає своїм синам і дочкам любов до рідної землі, политої кров’ю і потом предків. Страждання їхні і горе не були менші, ніж у героїв творів Василя Стефаника. Їхні радощі були такими ж буйними, як і в цьому селі, а весілля такими ж гучними, як і в у всій окрузі, а для доброї людини завжди відкриті двері і душа…

Безумовно, знав, що історію його рідного села може написати хтось інший, але цю історію сам, плоть від плоті його, хотів написати саме він. І написав гідну подиву працю, про яку осмілююсь сказати,
рівній якій у нашому українському краєзнавстві поставити поруч не можу. Як син цієї землі і свого прадавнього роду, автор присвятив її своїм батькам Василині та Івану Мохорукам.

Його, який наслухався оповідей бабусі і дідуся, стрийків і вуйків, які були на різних війнах, а багато з них колись боролися за українську державність, боліла душа, що про його село написано так мало, а вся історія, яку міг прочитати в радянській літературі чи пресловутій «Історії міст і сіл», зводилася до декількох рядочків, де довговіковій історії відводилося цілком мало місця. Зате у декілька разів відводилося більше місця і про боротьбу за світле майбутнє і колгосп певного імені, щасливе життя колгоспників, яке бачив і котре було насправді звичайним рабством, а також про тих, хто, які і коли та за що одержував від партії та уряду нагороди за свою каторжну працю.

Саме ця обставина — знеособлення радянською історіографією наших сіл, їх героїчного минулого, їх неповторності і зведення її до типово —брехливого стандарту про щасливе сьогодення під сонцем різних батьків і рідної партії та уряду, — спричинилось до неймовірного вибуху в роки української державності різноманітних досліджень про своє село. Саме про своє село, яке написали вихідці з цього села, тепер відомі діячі культури та науки і про яке в найменшій мірі пишуть ті, що писали раніше за відомою схемою. Про свої села пишуть колишні доярки, лісничі, медсестри, пенсіонери, які діждалися на старість вільної хвилини, — словом, пише кожний, у кого бодай ще жевріє любов до рідної оселі, болить поругане минуле, болить оплюгавлена радянською істріографією правда і про ОУН — УПА, і про Січових стрільців, бунтується серце проти несправедливості у висвітленні минулого.

Так, у багатьох з цих сіл, немає видатних особистостей. Не діялись видатні події, про які знає весь світ чи Україна, але через кожне з тих сіл пройшла наша кривава історія. Тут кожного зачепила організація колгоспів, післявоєнний голод, примусовий контингент, добровільна позика та облігації, депортація на північ, у Казахстан і Сибір, наруга над особистістю та вірою. Кожний з тих, хто писав такі книги, мав право сказати, що він писав про свій героїчний народ, поставити якого поруч з кимсь просто неможливо. Неможливо й когось поставити по випитому кожному з них і чаші горя та нещасть. На очах одного покоління змінювалися різні влади, які в основному несли з собою рабство і наругу.

А село вижило. Збереглося. Стало основою нашого націотворення. Нашою опорою, нашим  життєдайним відродженням. Саме такі книжки й допомагають зрозуміти, чому так сталось і в чому сила нашого Духа. Автори цих книжок докладають чимало зусиль для їх видання.

Тратять свої гроші. Вишукують спонсорів. Найчастіше серед багатих людей з даного села. Чи серед тих, хто в діаспорі. Часто книжки виходять у складщину, а найчастіше за рахунок авторів. І тут одна з найдивовижніших непорозумінь нашого часу: книжки, про які ми так довго мріяли і залишаються, як правило, в селі, серед тих, про яких вони писані і кому присвячені. Вони майже не потрапляють до солідних наукових бібліотек, бо цим зайнятися нема кому. Вони рідко потрапляють до центральних архівів.

Словом, ареал їх розповсюдження дуже вузький і, як правило, обмежується селом, про яке йдеться у книжці, декількома десятками, у кращому випадку, чи декількома людьми з-поза села в гіршому випадку, і на цьому все закінчується. Зайнятися цією справою автору просто нема ні сил, ні коштів. І добра справа скошується на пні. Не прилучається до справи розповсюдження районні просвітні організації, не прилучаються районна адміністрація. Глухі до цього органи освіти, бо в їх силах створювати чи вносити в навчальні плани і вивчення історії даного села на основі випущенихкниг… Зібрати такий матеріал, який явив у своїм семикнижжі Дмитро Мохорук, людині з-поза села просто неможливо. Неможливо й десяткам дослідникам і вченим. Автор ріс у цьому матеріалі, і кожну риску його села зберігала його генетична пам’ять, код до якої знав тільки він.

Радянська дійсність, окрім усього, робила все неможливе, щоб знищити цю пам’ять, а зберігачів намагалася знешкодити. Мала на це різні випробувані способи.

За два роки до мого призначення на посаду директора комплексу музеїв Івана Франка, я, вже відомий автор багатьох творів про Івана Франка, дослідник, врешті, письменник, вирішив поїхати в село Нагуєвичі, де й була філія Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. Правда, мене не стільки цікавила ця філія, скільки сільське кладовище, де спали сном праведним герої Франкових творів і де поховані його батько й мати, пам’ятники на могилах яких уже доводилося встановлювати в моє директорування. Мене цікавило, де вони поховані. А також у якому стані цвинтар, як виглядає церква, яку приводив до ладу і будував батько Івана Франка. Мене цікавило багато питань, які завжди спритно і нагло обминало наше офіціозне франкознавство, котре, розділило це франкознавство на те, що потрібно про Франка знати читачеві, а що — ні. Через півгодини мого ходження по дивовижно запущеному, ніколи не прибраному і вкрай неохайному цвинтарі, мене заарештували якісь дядьки, один з яких представився секретарем партійної організації, а другий — тутешнім міліціонером і повезли «до протоколу» в Дрогобич, де мене якийсь мордатий слідчий випитував не тільки про те, чого я нипав по цвинтарю і що там «твою мать» шукав, але з якими іноземними діячами я маю справу. І чи не для них я збирав матеріал. Треба мені було апелювати аж у Львів до Романа Федорова, який засвідчив, що я письменник і за дорученням журналу «Жовтень», редактором якого і був на той час Роман Федорів, збираю матеріали для написання роману про Івана Франка. Роман Федорів настільки зорієнтувався в ситуації, в яку я потрапив, що просив дрогобицьке начальство пособити мені у моїх пошуках. Відмовити йому дрогобицькі стражі порядку не могли. Як-не-як, часто бачили його на екранах телевізорів. Був уже час так званої «перестройки».

Надалі я завжди запасався у своїх поїздках провінцією різними довідками та зверненнями до районного і сільського начальства про допомогу. На всіх довідках була печатка «Жовтня» і розмашистий підпис його редактора. Хочу додати, що арештував мене міліціонер з Нагуєвич, який міліціонерував там і в час, коли я став директором Музею. Траплялось таке, що я кликав його на допомогу і цілими тижнями не міг докликатися: він був як не п’яний, то на якійсь районній нараді. А тут віднайшовся відразу. Додати ще й мушу те, що за його владарювання в селі Музей Івана Франка тричі підпалювався і тричі згорав майже до тла. Тільки опісля я зрозумів стурбованість начальства від мого перебування на цьому цвинтарі. Там були захоронені без хреста жертви більшовицьких репресій. Це вже в час, коли я директорував, на могилі цих жертв, найкращих і найсвідоміших людей Нагуєвич і суміжних сіл, був поставлений хрест.

Подібну пригоду пережив я, коли збирав матеріали до роману-есе про Леся Мартовича, яка вийшла у київському видавництві «Молодь» у серії «Уславлені імена» 1990року. Лесь Мартович народився в Торговиці Пільній. Деякий час мешкав у моєму рідному місті Городку на Львівщині, і, керуючись тим самим бажанням, що й Дмитро Мохорук при написанні свого семикнижжя про рідне село, я вирішив написати дослідження й про Леся Мартовича, найменше дослідженого в нашому літературознавстві письменника. Тому поїхав на Покуття, забезпечений на цей раз усілякими зверненнями та відношеннями від журналу «Жовтень». Мене дуже цікавило походження Леся Мартовича. І я знав, що допоможуть мені у цьому метричні книжки, які зберігались У Городенківському ЗАГСі. Мені ці книжки видали. І не встиг я погортати перші сторінки однієї з них, як, за сигналом завідуючої цієї установи, мене черговий раз заарештували і влаштували допит, стосовно того, що я шукаю в тих книгах. Мушу сказати, що книжки ці велися латинською мовою, і мені довго потрібно було пояснювати слідчому, що в них мене цікавить, але він цього, здається, заочний випускник Львівського університету, так і не зрозумів. А я сьогодні у цьому університеті під час читання спецкурсу з франкознавства навмисно багато уваги приділяю методиці користування метричними книжками, як дуже важливому документу з історії населених пунктів. Сьогодні метричними книгами в цих установах користуватися заборонено. Така інформація вважається конфенденційною. В мої часи не дозволялося, щоб можна було порахувати втрат села чи міста в час більшовицьких репресій та депортацій.

Слідчий зрозумів, що до цих часів ще мої пошуки не доспіли і, пожуривши та пообіцявши написати моєму начальству, відпустив. Моє начальство, якому набридли подібні донесення, зробило єдино правильний висновок, підказаний ще Сталіним: нема людини — нема проблем. Тобто зробило спробу просто звільнити мене з роботи. Працював я на той час у Львівському медичному інституті. Мене не звільнили тільки завдяки тодішньому ректорові інституту професору М. Павловському.

Думаю, що подібних пригод Дмитру Мохоруку переживати не доводилося. Його авторитетом я й сьогодні користуюсь, коли мені потрібно роздобути такі дані, які офіційним шляхом я ніколи б не дістав, однак, думаю, і йому було нелегко, коли збирав матеріали про своє село. Особливо про період ОУН — УПА чи період визвольних змагань… Наш народ уміє чіпко тримати таємниці навіть перед самим собою…

Назвати семикнижжя Дмитра Мохорука науковою монографією, яка б догодила тим вимогам, які ставлять наукові кола, що спеціалізуються в даній галузі, не можу та й, очевидно, сам автор не ставив перед собою такого завдання. Він показав рідне село у всіх його життєвих вимірах, присвячуючи кожному з них окремі книжки.

Безумовно, що праця Дмитра Мохорука про Топорівці — це своєрідна енциклопедія про дане село. Проте ж дозволю собі зробити лишень короткий її огляд.

Том перший, який складається з чотирьох розділів і в них подається історія становлення села від древньої історії заселення земель, що стали опісля городенківськими, до історії виникнення села Тополі, яка, пройшовши дивні мовні перетворення, стало Топорівцями.

Тут аналіз топонімічних назв, легенд, переказів, за допомогою яких автор доконче хоче переконати, що село Топорівці дуже стародавнє й існувало задовго до перших письмових згадок про нього, від котрих і починається офіційне літочислення будь-якого населеного пункту. Так домовились. Так прийнято.

Другий розділ: роль церкви в духовному розвитку села. І знову документальні матеріали, зібрані здебільшого з офіційних шематизмів, що мають звичайний формальний характер і оповідають про служителів виноградника Божого. Не всі з них були ревними служителями, оскільки в селі виникали і процвітали москвофільські організації. Ширились москвофільські видання, і звідти виніс і створив у нашій літературі Лесь Мартович образ отця Кабановича. Зрозуміло, що тут дуже б не завадили оповіді про тих священиків, які служили у селі і залишили про себе пам’ять у людей. Проте цього немає. Третій розділ: школа в освітньому і просвітньому розвої. За ним четвертий розділ — культурний і економічний розвиток села (1387-1880 р. р.) від історії заселення Городенківщини, написаної у вельми популярній формі. А потім передумови заснування села Тополі, які з часом стали Топорівцями, де автор чудово використовує збережену донині топоніміку, яка й підказує багато чого для з’ясування історії заселення села, а також історія другого відродження села Тополі…Цифри. Факти. Припущення…

Не обминув автор увагою так звану Йосифінську метрику, складену для села 1809 року, яка, на жаль, була неточною, що й зумовило виготовлення наступної, так званої Францисканської метрики. Одна і друга є чудовим першочерговим документом для вивчення матеріального становища селян. Однак Францисканська метрика для села Топорівець не збереглася. Звичайно, що додати тут можна було і топоніміку тамтешніх урочищ на основі метрики і порівняти з теперішньою топонімікою. Можна було встановити межі села, які укладали всі суміжні з Топорівцями села. Долучити тут ще й кадастрову карту села, навести маєтності кожного з тодішніх мешканців села, а на основі книг користування земельними ділянками та купівлі і продажі їх внести ясність, як з часом диференціювалося село. Так, усе це можна було б зробити, якби документи збереглись.

А який вичерпний матеріал про становище села дали б так звані фасії, які дають чітку інформацію про кріпосні повинності села. Історія не завжди хоче перед нами так просто відкривати свої таємниці. Для цього є й такі люди, Як Дмитро Мохорук, аби крапля за краплею вичавлювати з неї правду.

Друга книга з даної серії вийшла вже наступного, 2006 року у видавництві «Писаний камінь» у Косові і містить матеріал уже історично ближчий до нас і багатший на різного роду документи. Тут теж, як і в першій книзі, чотири розділи. Це надзвичайно цікаві матеріали про створення та діяльність різних товариств при кінці 19-го на початку 20-го століття. Другий розділ описує село в період першої світової війни, третій приурочено періоду створення ЗУНР, а четвертий — польської окупації. Документи. Свідчення. Спогади. І особливо неоціненні у книжці світлини учасників цих подій. Не були Топорівці осторонь тих великих подій і вклали в них свою лепту. Додам — героїчну лепту…

Цього ж 2006 року появилася і третя книга. Тут історія тих, хто складав суть і основу села: про людей… Найвідоміші і найпоширеніші роди села, відомості про війтів, голів громад, солтисів, голів сільських рад. Головнокомандувачів УГА, генерал-хорунжих, полковників. Сотників, провідників ОУН. За ним розділ про державних і громадських діячів, які вийшли або пов’язані з селом. Не обійшлась книга без розповідей про директорів підприємств і культурних установ, директорів (управителів) шкіл, керівників районних установ, композиторів і співаків, кошових топорівської «Січі», науковців, нотарів, суддів, священиків різних віровизнань, послів, делегатів, депутатів, сільських активістів, художників, письменників, поетів і фольклористів, як минулого, так і теперішнього часу.

Четверта книжка побачила світ 2007 року. Її перша частина — це книга пам’яті всіх, хто загинув по війнах, концтаборах, криївках. Це час, коли прийшла радянська влада і почала в селі встановлювти свої порядки та закони.

Після — німецька окупація, боротьба з окупантом і період визволення. І жертви, жертви… Несть їм числа. Крапля крові села у морі крові України. Друга частина книги названа символічно «Існування чи життя?» Це часи колективізації, організація освіти, розвиток культури і побуту, церква і релігія.

Закінчується книга описом національного здвигу 1989-2000 р.р. і встановлення української державності.

Зібрані у книзі документи, матеріали та свідчення — унікальні. Саме в цьому і їх історична цінність.

Безумовно, надзвичайно великий інтерес викликає п’ята книжка «Мої співочі Топорівці (фольклорний образ села)», яка вийшла у світ 2008 року. Тут поміщено все, що творить сутність села: опис хрестин, весілля. І пісні, пісні, пісні, які співають у селі з тієї нагоди. Похорони, опис похоронів, пісні, які співають на похоронах. Пісні. Які співають при проводах у жовніри, на толоках, ліричні пісні, сирітські та наймитські, родинно-побутові, жартівливі, стрілецькі, повстанські, каторжанські пісні…

Історія в піснях. У наукових монографіях обов’язково має бути присутнє намагання виявити ареал розповсюдження тієї чи іншої пісні, знайти подібності та розбіжності в них, але автора тут це не турбує, і він навіть не ставить собі за мету зробити це. Він подав усі пісні, обряди так, якими вони є в селі, даючи волю наступним дослідникам зробити цю роботу, про яку йшлося, та, за яку тримається наука. І знову безцінний скарб книжки — світлини й обличчя людей з різного часу. Неймовірно промовистою річчю є їхні очі, погляди…

Шоста книга містить опис традиційних свят, звичаїв та обрядів.

Автор тут виступає як справжній просвітянин і перш, ніж подати опис тих чи інших звичаїв, підводить під них основу на базі релігійної та народознавчої літератури. Коляди, щедрівки, пісні на Страсний тиждень, святкування Паски…

Вражаюче знання традицій і знання мови. Тут і детальний опис накривання столу до різних свят, і порядок подачі страв та їх приготування. Тут опис народної ноші, прикмети, забобони, народна традиція тлумачення снів, казки, пригоди, різні оповіді, які побутують у селі.

Прецікава народна кухня. Автор подає тут і гроші, які ходили в селі у різні часи… Зрозуміло, що гроші, про які йде мова, ходили у свій час по всій території Галичини, і вони були такими ж, як у Городенці чи у Львові, але автор вважає за потрібне навести їх вигляд у своїй книжці. Як усе, то все, — і облегшує тим працю читачеві для самостійного пошуку.

Чудове знання традицій, пісень, історії, побуту, легенд, переказів, звичаїв села дають можливість Дмитру Мохоруку творити й художні твори, де автор має можливість дати більшу волю художній фантазії, ніж у згаданому семикнижжі. Маю на оці його тетралогію «Тяжкий хрест», «Роде мій красний» та «Зів’ялі ружі», які з незрозумілих причин обійшли увагою нашу критику, а тим більше не зачепили літературознавство, оскільки в них можна знайти чималу низку сміливих припущень, здогадок, описи подій досі не відомих у літературі (або ж маловідомих) та котрі торкаються таких особистостей, як Лесь Мартович, Василь Стефаник. Чимало нового можна дізнатися з них і про митрополита Андрея Шептицького та його оточення.

Завершальною книжкою цієї праці є сьомий том, що має назву «Село повертається у майбутнє»… Це своєрідні роздуми автора про красу, працю, людину та її покликання на цій землі… Врешті, є в цій книзі так зване «Моє слово» автора і звертання до майбутніх дослідників: «Я був би дуже щасливий, якби хтось продовжив цю історію після 2000 року».

Звичайно, хтось продовжить. Це вже від нас залежить, якою буде ця оповідь. Тільки в цій оповіді буде обов’язково слово й про Дмитра Мохорука, і його історико-краєзнавчий та етнографічний збірник «Село моє Топорівці», який на той час стане також історією і об’єктом вивчення наступного покоління дослідників села — одного із сіл на просторах нашої України, села, в котрому відбились усі його болі і всі надії.

Роман ГОРАК