Доля, як сонячна пісня

Здавалося, що буде легко розповісти про людину, яку знаю понад 30 років. Але чим більше заглиблювався у світ захоплень цієї неординарної особистості, тим важче було визначитись, яке обдарування (за філософським поняттям) для цієї творчої натури є первинним. Зрештою, погодився з тим, що талановита людина — таки справді талановита в усьому.

Очевидно усе почалося з першої купелі, в яку повитуха баба Юстина поклала олівчик, аби хлопчина був художником, струни — щоб став добрим музикантом, а пахучий любисток, щоб люди Івася любили, а він — людей.

Замилування чарівними краєвидами рідного Делятина, що на Надвірнянщині, були несміливими дитячими сходженнями на стежину прекрасного — мистецтва, музики. І, звичайно, мамина колискова пісня, розмаїття диво-узорів квітів, які вона малювала на стінах і сволоках перед Великоднем, збагачували уяву цікавої до всього дитини. А коли пішов у Горишську семирічку, вчителька в початкових класах Ольга Карівна Голинська, яка на той час була вже поважного віку, садовила невисокого зросту учня на коліна, щоб співав перед класом коломийкових співанок, бо дуже весело це в нього виходило.

Посвята юного школяра у таїни мистецтва належить учителеві О.І.Смоляку. Олександр Іванович обдарованому до малярства учневі допоміг закласти основу з рисунку і живопису, навчав бути у житті добрим, акуратним, порядним. Учителева наука згодом стане у великій нагоді хлопцеві, коли буде поглиблювати свої знання у Косівському училищі прикладного мистецтва. А ще незабутніми є спогади, як вперше заграв на бубні з весільними музикантами. Далі були складніші інструменти. Сусід Іван Лецин, котрий підмітив, як тягнеться до музики Іванко, довірив йому свою скрипку і приязно дивився, як хлопчина орудує смичком. Водночас самотужки став захоплюватися грою на гармошці.

Іван Мисюк народився у повоєнному 1946 році. Не важко зрозуміти, яким було його сирітське життя — зазнав усього; голоду і холоду. Проте не каже, що дитинство було важким, бо завжди оточували його доброзичливі й щирі люди. З приємністю згадує, як Федора Іванівна Бохотниця-Мацюк, мати головного лікаря знаменитого яремчанського курорту везла його в легковику на навчання до Косова. Влаштували Іванка у Смоднянську санаторно-лісну школу, згодом перевели до Косівської школи-інтернату. Знайомство з шестикласниками було незвичним: новоприбулий учень у присутності директора Леоніда Даниловича Дударенка грав на скрипці своїх улюблених мелодій. В інтернатівських стінах пізнавав ази справжньої музики від художнього керівника шкільного духового оркестру, світлої пам’яті Олексія Івановича Хвиля.

Далі було навчання на відділі художньої обробки дерева в Косівському училищі прикладного мистецтва. У душі Іван пишався тим, що викладачем композиції у нього був уже тоді визнаний поет-пісняр і письменник Богдан Ілліч Радиш. Спілкування з цією мудрою, надзвичайно скромною людиною чимало дало не лише Іванові, але і його однокурсниці Зої Таланчук (по чоловікові — Слободян), нині заслуженому працівникові культури України.

Вищу освіту І.Ю.Мисюк здобув у Івано-Франківському педагогічному інституті. Іван Юрійович з приємністю згадує, як під час навчання відомий письменник, лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка Степан Пушик влаштував Іванові Юрійовичу незабутню творчу зустріч зі студентами Прикарпатського університету. Авторитетний професор з благородною метою віддав пару своїх лекцій і дуже тепло висловився про багатогранну творчість нашого краянина, який натхненно декламував власні вірші, під супровід баяна виконував кращі свої пісні, розповідав гуцульські легенди, знайомив зі своїми книжками.

Творча діяльність І.Мисюка і справді багатогранна. Нині — це цікава і неординарна особистість у мистецькому світі та культурно-громадському житті Косівщини. Адже знайшов себе як мистецтвознавець, збирач гуцульського фольклору, пропагандист народного мистецтва. Також заявив про себе як поет-пісняр, музикант організатор своєрідний художніх колективів і навіть як композитор. До речі, віддавна приятелює з відомим композитором, співаком, народним артистом України, косівчанином Остапом Гавришем.

Іван Юрійович більше, двадцяти років учителював у Снідавці, Соколівці, Яворові. У школах вів уроки з трудового начання, музики і співів, образотворчого мистецтва. У Соколівці створив музей народного мистецтва.

А ще Іван Мисюк — автор або упорядник близько двох десятків надрукованих книг: «Не хилися, червона калино» (1993), «Скарби серця» (1994), «Казки, народжені у вогні» (творчий портрет народного майстра О.Бейсюк, 1995), книжка про одного з керівників підприємства «Степан Кулешір — син Карпатських гір» (1997), «Гірська веселка», «Мистецька скарбниця», «Дивосвіт Петра Корпанюка», «Різець творить казку», «Весілля на Гуцульщині» (1998), збірник поетичних і прозових творів «Світлиця душі» (1999).

І.Ю.Мисюк є лауреатом обласної літературно-мистецької премії ім. Мирослава Ірчана. Розповідав не тільки про талановитих майстрів у різних напрямках мистецтва, але й збирав матеріали з етнографії та фольклору, багато виступав у пресі — районній, обласній, республіканській. Писали і про нього та чи не найбільше — відомий педагог, мистецтвознавець, заслужений працівник культури України Олексій Соломченко. Глибокий і широкий нарис про Івана Мисюка подав автор книжки «Гуцульщина літературна», яка вийшла у видавництві «Писаний Камінь» у 2002 році, Никанор Крет: «В усіх попередньо надрукованих книжках Івана Мисюка висвітлено палке бажання автора виразити своє замилування красою рідної землі, почуття глибокої вдячності і поваги до людей, які населяють цю землю і своєю щоденною працею множать її багатства, чарівність і красу». У книзі Никанора Матвійовича є ще й такі рядки: «Весь творчий доробок І.Мисюка складає неабияку цінність у плані краєзнавчого гуцульщинознавства. Важливо те, що вчитель справді невтомно трудиться на ниві нашої культури і робить багато потрібного і корисного для нас».

Безперечно творча нива належно облагородила і свого заеівача. Багаторічну працю І.Ю.Мисюка оцінено званнями лауреата трьох літературних премій, трьох  престижних всеукраїнських фестивалів самодіяльного мистецтва та почесним званням «Заслужений працівник культури України». Проте, мабуть, найдорожчим надбанням є те, що творчі шляхи звели Івана Юрійовича з цікавими і талановитими людьми, визначними й обдарованими особистостями, спілкування з якими є для нього чи не найважливішим скарбом. Зі світлої пам’яті лауреатом державної премії ім. Т.Г.Шевченка Тарасом Мельничуком, який вмістив у обласній газеті нарис про І.Мисюка «Ціна диплома», лауреатом літературних премій ім. М.Павлика і Т.Мельничука, поетом, письменником Миколою Близнюком. Творчі стосунки тісно єднають його із заслуженими працівниками культури України Дмитром Біланюком, Василем Звіздариком, членами НСПУ Василем Гостюком, Дмитром Арсеничем, Василем Шкурганом, Аделею Григорук, Іваном Бойчуком, кандидатом педагогічних наук Миколою Близнюком, колишнім депутатом обласної ради Іваном Підлетейчуком, журналістами Григорієм Підлісним, Василем Глібчуком, Калиною Ватаманюк, Олександром Бартошем, Петром Гавукою, Ярославом Дацюком, багатьма провідними митцями Косівщини.

Снагу до творчості І.Мисюк черпає у людях, у любові до дітей, у закоханості в рідне гуцульське мистецтво. Його вірші і пісні живляться болями і радощами горян. У них відчувається подих рідного краю. У житті Івана Юрійовича нинішній рік є ювілейним. Тож — з 70-літтям, Шановний колего, вас вітає весь редакційний колектив «Гуцульського краю». Бажаємо вірному другові газети, членові НСЖУ Іванові Мисюку й надалі творчого натхнення, міцного здоров’я й повнокровного життя на многії літа, бо доля ваша, як сонячна ПІСНЯ.

Ігор СУСАК.
«Гуцульський край», №37, 23.09.2016 року