Косівському видавництву «Писаний камінь» виповнилося юних 20 літ

Гуцульщина є щасливим краєм, бо їй таланить на людей, здатних не лише на декларативну, а й на дієву любов. До їх числа належать світлої пам’яті Ігор Пелипейко та його духовні побратими: освітянин, краєзнавець і літератор Василь Курищук, патріарх гуцульської поезії і філософ за станом душі Богдан Радиш. Саме з їхньої легкої руки 20 років тому на Косівщині почало відлік своєї подвижницької праці видавництво «Писаний камінь».

Неоціненну лепту у спільну справу вклала талановита художниця Ольга Яремчук. Вона приєдналася до корифеїв випадково, за рекомендацією світлої пам’яті Ярослава Гавучака. Випадок подарував дівчині цікаву постійну професію. За минулих два десятиліття пані Ольга проілюструвала 300 книг — це дуже солідний творчий доробок.

Трохи пізніше, але надовго, очевидно, на все життя, до «Писаного каменя» долучився, очолив його і подарував йому друге дихання закоханий у книгу, видавничу справу і рідну Гуцульщину Михайло Павлюк.

Член-кореспондент АПН України Петро Лосюк не приховував гордості, коли розповідав: «Сам Іван Зеленчук з Криворівні, кандидат фізико-математичних наук, порівняв створення видавництва у Косові із запуском ракети у космос — настільки це було неймовірно. Мозковим центром він вважав І.Пелипейка, а керівником польоту — Василя Курищука. Слава Богу, що ця «ракета» і досі кружляє на українській орбіті, відкриває для нашого народу нові світи української книги».

20-ліття — подія знакова. Передовсім для працівників видавництва та авторів, які довірили йому свої безцінні скарби — власні книги. Круглу дату відзначали в інтелектуальній оазі Косова — літературній світлиці районної бібліотеки.

Богдан Радиш і його вірна дружина-соратниця Євдокія Олексіївна доклали багато часу і зусиль, щоб організувати цю зустріч і зібрати на іменини шанованих гостей. На ювілейні гостини завітали місцеві літератори, громадські діячі, представники районної і міської влади. Особливого статусу події надала присутність народного депутата Юрія Солов’я.

Доречно згадати цікаву деталь. Троє «хресних батьків» видавництва на стадії його задуму були депутатами обласної ради і часто обдумували цю ідею в салоні автомобіля, яким їхали в Івано-Франківськ на чергову сесію. Цікаво було б почути «салонні» розмови теперішніх депутатів усіх рівнів по дорозі на сесію. Які стратегічні задуми визрівають у їхніх головах?

У головах І.Пелипейка, В.Курищука (саме він придумав назву «Писаний камінь») і Б.Радиша нуртувала далекоглядна ініціатива, яку їм вдалося і реалізувати, і розвинути. Щоправда, і тоді, і зараз започаткована ними справа змушена долати постійні бар’єри: максимум проблем і мінімум коштів. Такі бувають на кінських скачках. Може, колись бачили — шлагбаум, а перед ним ямка. Отакий шлях у нас стелиться перед справами великої державної ваги, зокрема, книгодрукуванням.

Його на Косівщині і досі здійснюють в орендованому приміщенні. Відповідні угоди укладають на короткі терміни. Їх щоразу треба поновлювати — йти на поклін до депутатів районної ради, пояснювати, аргументувати і чути вже традиційні побоювання: «Може, ви там магазин чи ресторан відкриєте?». «Михайло Павлюк — не такий чоловік, — переконаний Василь Курищук. — Він там буде не торгувати, а книги видавати. Дайте можливість цій людині працювати, бо він багато чого робить своїми силами і безплатно».

Депутати районної ради йдуть назустріч «Писаному каменю» — регулярно пролонговують договори оренди, встановлюють мінімальну плату за неї. Діє програма Підтримки місцевих літераторів. Їм виділяють кошти з районного бюджету на друк книжок. Половину тиражу отримує автор, другу половину безкоштовно передають у бібліотеки району.

Незважаючи на труднощі, видавництво успішно діє. Альбом портретів авторів, якби такий надумали створити, налічував би 56 фотозображень лише осіб з районною пропискою. «Писаний камінь» допоміг підготувати до друку і видав загалом 850 найменувань. Серед замовників видавництва були представники Коломиї, Івано-Франківська, Києва. Книги, які побачили світ у «Писаному камені», помандрували у Португалію, Італію, навіть у Австралію і Японію.

Літературна справа приворожує — мало хто обмежується лише однією книгою. Деякі місцеві автори мають на своїх поличках по 7-8 видань з «Писаного каменя». Навіть на старому обладнанні Михайлові Павлюкові та його колегам вдається випускати якісний продукт, який не соромно представити на престижних книжкових виставках. Видавництво і не соромиться, і представляє, відтак має змогу побачити здивування та щире захоплення колег-поліграфістів і книголюбів, які не вірять, що у провінції можна видавати такі книги. «Можна!» — підтверджує 20-літня історія видавництва.

Народний депутат Юрій Соловей назвав його «Косівським феноменом», бо «Писаний камінь» і його фанатично відданий видавничій справі директор допомагають реалізувати мрії талановитих жителів району, яких є так багато на наших теренах. «На цьому гроші не заробиш, це не той бізнес», — зробив висновок нардеп. «А мені ця робота до душі», — зізнався Михайло Павлюк.

Визначення «Косівський феномен» підхопила і розвинула Аделя Григорук, яку я би назвала духовною донькою Ігоря Пелипейка, гідним продовжувачем його подвижницької справи. Аделя Григорівна підкреслила суттєву деталь — жодне велике видавництво не буде друкувати книгу, якщо її тираж не дотягує до 1000 примірників. А от у «Писаному камені» друкують — і 100, і 200 примірників.

«Феноменальність цього явища у тому, — ділилася своїми думками Аделя Григорук, член національних спілок письменників і журналістів, — що такі регіональні видавництва можуть робити ще одну дуже важливу річ — зберігати пам’ять поколінь». Вона нагадала присутнім, що місцеві автори пишуть не тільки художню прозу та поезію, але й зберігають минулу і фіксують нову історію нашого краю. З-під пера краєзнавців-ентузіастів вийшли унікальні книги про історію багатьох населених пунктів, шкіл, лікарень і церков нашого краю. Історична цінність таких видань з кожним роком зростатиме і вже в найближчому часі перетворить їх на букіністичну реліквію.

«Омелян Німець видає багато книг з історії Кутів, — продовжила цю тему Аделя Григорук. — Але велике значення його праці ще й у тому, що він повертає пам’ять про етнографічну спільноту, яка вже розсіяна по світу. З Польщі їх виселили, а тут розселили. В результаті операції «Вісла» і міждержавних угод лемків, як таких, не стало, вони купно, анклавом, не проживають. А от пам’ять про цю гілку української нації і її надзвичайно багату культуру зберіг Омелян Німець. Жодне велике видавництво — обласне чи столичне — не будуть такі книги видавати, бо вони мають обмеженого читача, невеликий наклад. А от у районних видавництвах, які є унікальним явищем, бо таких практично немає, їм дають шанс з’явитися на світ».

Феномен «Писаного каменя» ще й утому, що «ми всі, як з одної хати, як одна родина», — вважає Василь Курищук. Засновникам видавництва, його теперішнім директорові і працівникам, вдалося створити атмосферу, схожу на клуб за інтересами. З Михайлом Павлюком можна поговорити про життя, книги, історію, політику. Автори дякують йому за те, що з повагою ставиться до них, не душить фінансовим зашморгом, терпляче чекає заборгованої оплати за видану книгу, багатьом іде на матеріальні поступки. Він регулярно дарує книги бібліотекам нашого району. Сотні першокласників щороку отримують у подарунок від мецената малий «Кобзар» Т. Шевченка.

У видавництві однаково раді заслуженим корифеям літературної справи і невпевненим у своїх силах початківцям. Наймолодший автор «Писаного каменя», обдарована Оксана Стусяк, навчається у 9 класі Кобаківської ЗОШ. І вже видала власну книжечку.

Голова районної асоціації інвалідів Марія Смєлік щиро дякувала «Писаному каменеві» та його директорові Михайлові Павлюку за те, що у цьому видавництві побачили світ дев’ять книг, написаних людьми з обмеженими фізичними можливостями. Для одних, як от для Марійки Лазарович, вони стали успішним стартом у велике і активне життя, для других — важливою моральною підтримкою, способом самовираження, стимулом до творчості, для третіх — збереженим для прийдешніх поколінь спогадом про їх життя, сповнене мрій, надій, болю і самотності.

Площі однієї газетної сторінки не вистачить, щоб відтворити почуті того дня спогади про становлення видавництва — веселі і не дуже. Не зможу детально переказати промови усіх учасників цієї цікавої зустрічі, хоча кожна з них була цікавою, змістовною, щирою. Усіх їх єднало глибоке занепокоєння станом українського книговидання, яке і на 25-му році нашої незалежності не можна назвати процвітаючим, воно виживає не завдяки, а наперекір обставинам. Українським бібліотекам бракує державного забезпечення книгами і підтримки меценатів. Комп’ютерні книгозбірні не повинні і не зможуть замінити паперову книгу, бо, як слушно зауважив один з учасників ювілейної зустрічі: «Зникне світло — і нема такої книжки».

Усі визнавали унікальність «Писаного каменя» і зверталися до районної влади, депутатів усіх рівнів з проханням підтримати це видавництво і його керівника Михайла Павлюка. Голова райдержадміністрації Зеновій Томащук висловив своє переконання у тому, що державна політика має бути спрямованою на підтримку українського книговидання.

Ініціаторам створення і сьогоднішньому керівництву «Писаного каменя» вручили почесні грамоти від влади. Промовці бажали видавництву успіхів, матеріального і творчого розвою. Добрі слова мовили про його працівників — Віталія Стефурака і Оксану Герцюк. Літератори Косівщини сердечно дякували Михайлові Дмитровичу та його колегам за приязну тональність спілкування під час спільної праці над книгою. Вони подарували видавництву картину з чудовим пейзажем. Оксана Стусяк вручила винуватцям торжества іменинний торт із оптимістичною цифрою 20.

Присутні вшанували пам’ять авторів, які відійшли у вічність за минулих два десятиліття. Кожен охочий зміг після завершення зустрічі піти на могилу Ігоря Аполлоновича Пелипейка і вклонитися пам’яті нашого видатного краянина.

У своєму виступі Аделя Григорук процитувала Отто Бісмарка: «Якщо хочеш завоювати якийсь народ, необов’язково насилати на нього армію. Заберіть у нього книгу — і тоді народ подолає власний ворог, ім’я якому безкультур’я». У час найвищих історичних напружень для збереження державності і суверенності народу воювали не тільки гармати, але й книга», — наголосила Аделя Григорівна.

Україна, і ми разом з нею, живемо у практично воєнному стані неоголошеної війни з реальними пострілами, кров’ю і смертю. Велика біда допомогла нам зрозуміти прописну істину: «Треба підтримувати свою армію, якщо не хочемо годувати чужу». Про книгу можна сказати приблизно те саме.

Аліса Мудрицька

«Гуцульський край», №49, 4.11.2015 року