Життя, як бурхливий Черемош. Част. 2. Степан Петращук

Життя колгоспне…

Япенсіонер, багатий та щасливий. У мене одинацять онуків, скоро буде одинадцять. Старша внучка вже має вищу освіту, другий — на третьому курсі, третя закінчила середню школу, менші у різних класах та у садочку. Я коли йду додому, вони біжать до мене з розпростертими руками та кричать: “Дідо, дідусь іде”. Перших беру на руки, вони цілують мене, беру других, і за ці поцілунки їх пригощаю.

Ви не вірите, що у мене немає освіти, так, формально вона в мене є — середня. Маю атестат, але не рахую це за освіту. Я в п’ятий — десятий класи жодного разу не ходив. У вечірню школу в 11-й пішов у 25 років, і то кілька разів, бо все був у дорозі. Та ті уроки проходили в компліментах молоденькій учительці, зі сміхом, жартами. Був екзамен, зарання підготовлений самими учителями, потім випускний вечір із накритими столами й музикою. Отак за радянських часів ліквідовували неграмотність. То я маю середню освіту, але жодної формули не знаю.

Повернувшись із першого переселення, пішов працювати в колгосп, бо не мав хати, не мав землі. Мені запропонували відновити автомобіль, який був у аварії, перевернутий догори колесами. Це марка “ЗІС-5”, яка пройшла війну, — дерев’яна кабіна та механічні гальма. Водiй вискочив, а машина понівечена. Я став розбирати поламані бруски для зразка, виготовив по них нові, склав нову кабіну, зробив новий кузов, нові крила, пофарбував — і машина стала як щойно iз заводу. Для голови колгоспу це була реліквія, перша машина у колгоспі й остання цієї марки в області, яка виходила на трасу.

Мене часто зупиняли даівцi, перевіряли справність, документи. Я показував права і клав до кишені.
— Жени на штрафмайданчик.
— Женіть самі, — я показував заводну ручку, стартер не працював, — а де тут автобус зупиняється?
— Та пішов ти… Забирай свій брухт і вали звідси.
Пропрацював я п’ять років, запчастин до цієї марки не було, та й рама зламалася. Машину списали. Підійшла моя черга отримувати нову, та не було. Тож голова колгоспу запропонував мені працювати ковалем і при нагоді підміняти водіїв. Так я здобув ще одну професію. Колгосп був об’єднаний із чотирьох сіл. Голова — iз  сусіднього села, секретар парторганізації — з нашого. Коли голова йшов у відпустку, то разом зі своїм шофером. Тоді секретар керував колгоспом, а я його возив усі ті роки, бо вмів тримати язик за зубами. Він був затятим мисливцем, рибалкою, та й курвів мав без ліку. Усяких пригод було за той час.
Про одну з них розповім. Із контори вийшли капітан-“обехаесесник”, дiльничний, лісничий, секретар. Капітан сів попереду й сказав їхати. Дорогою він дістав схожий на мило динаміт і став прив’язувати бікфордів запальний шнур. Я здогадався, що ми їдемо глушити рибу на Черемош. Я заїхав за кущі і пішов iз ними. Капітан сказав усім лягати й, пiдпаливши шнур, кинув у глибоке плесо, і сам заліг. І от глухий потужний вибух. Воду підняло метрів на двадцять. На кілька секунд оголилося дно річки, і я побачив головача з метр завдовжки, який був перевернутий догори животом. Хотів його спiймати, але у воді згадав, що у мене права в кишені, тож відпустив рибу й вискочив на берег. Не впіймали й інші нічого.
Почувши вибух, до річки посходилися люди. І ми ні з чим поїхали назад. Та це ще не все. Секретар, видно, дуже хотів почастувати начальство свіжою рибкою, тож зайшов до одного затятого рибалки, який мав заготовані сухі колені факели (лушниці), і цей вибух повторили на іншому місці, де був крутий берег і високий міст. Мене залишили чергувати на березі, а самі запалили факел і захопилися ловлею. Я подав команду — їде машина. Вони поставили на землю не загашений факел і полягали. Мишина зупинилася. Повиходили люди, це був рибнагляд із лісокомбінату. “Там хтось ловить рибу”, — почув я розмову, і вони зійшли під міст. Їх зустріли градом каміння, і вони повтікали. Траснули дверцятами, машина поїхала. Я почекав, усе тихо, і вийшов на дорогу. У темряві мене схопили дві чорні постаті.
— Хто кидав каміння? Хто ловив рибу? Зізнавайся по-доброму.
— То не я.
— А хто? Чому в тебе мокрі штани?
— Та я від дівчини йшов, послизнувся й упав.
— Ти зараз це розкажеш у міліції.
Мене потягли через міст до машини, яка чекала за півкілометра. Третій, мабуть, шофер, засвітив ліхтариком мені в очі.
— Та я його знаю, — каже. У кишені мого піджака знайшли дорожний лист, ага, легкова машина колгоспу. — Та чого нам із ним вовтузитись. Він скаже у міліції, що не один, там є начальство, а ми їх усе одно не візьмемо.
І мене відпустили. Пійману рибу, більш ніж півмішка, завезли до секретаря партійної організації, машину я загнав у його двір. Мене до хати не впустили. Смажили рибу і пили горілку два дні. Капітан зателефонував у міліцію й сказав мене не чіпати.
Минуло ще кілька років, я працював ковалем. Наші машини їдуть у рейс, мені сигналять, а я кую коні й ледь не плачу. І от прийшла рознарядка на новий автомобіль. Я до секретаря:
— Моя черга.
— Я знаю. Чекай, голова йде у відпуску, я це вирішу, але потрібно ще затвердити на засідання правління колгоспу. А ти тим часом шукай коваля, щоб прийняв кузню.
Усе було вирішено законно. Минуло ще кілька років, я був у пошані. Мав високі показники. І от загальні підсумкові збори. Звітує секретар партійної організації. Говорив про політику партії, закінчив релігією. Казав, що наближаються Різдвяні свята, всі йдуть до церкви, замість працювати, процвітає коляда. А винні у цьому дві особи. Це скрипаль — він подивився на мене, і Береза. Якщо це буде повторюватись, він не буде звертати уваги ні на які заслуги.
На скрипці я навчився грати сам, не знаючи жодної ноти. Граю багато народних пісень, стародавні гуцульські мелодії, колядки. Заздрю скрипалям, які віртуозно грають, у них тонкі музичні пальці. А у мене ковальські, кулак як довбня. Скрипалеві на коляду нелегко. І в люті морози, і в снігопад, і вдень, і вночі, і по кілька коляд у кожній хаті. Одна коляда — 20-30 хвилин, пальці терпнуть. Скажу відверто, ми в дефіциті, молодь не хоче грати коляду.
Після виступу секретаря на зборах, Береза у мене питає:
— Підемо колядувати?
— А чому б і ні?
Від хати до хати йдемо по-одному. Скрипку ховаю. Крайня хата — тато  секретаря парткому, він — віруюча людина, ходить до церкви. Зібралися всі, сіли за стіл, Береза задзвонив у дзвіночок, повставали, промовили “Отче наш”. Я узяв скрипку — і почалася коляда. І тут двері відчиняються, до хати заходить секретар. Я далi граю, всі далi колядують. Секретар став як укопаний і слухає. Коли закінчили, він каже:
— Христос народився.
— Славiмо його, — в один голос відповідаємо.
— Панове, братство. Я хотів би, аби ви мені дали слово, що нікому не будете розповідати про нашу зустріч. Добре? А тепер вип’ємо по чарці. І мені заколядуйте.
Наш колгосп закупив два дуже дорогі агрегати для вітамінного трав’яного борошна і гранулятор борошна. Мені вручили довіреність та рознарядку, і я мав усе це привезти з обласної бази. Малі агрегати здаєш на склад, великі — черговому. Мене зацікавив пульт управління з кнопками запуску 12 двигунів, які приводили в рух різні механізми, електронні покажчики температур, автоматичні тумблери, складну паливну апаратуру. Я не знав тоді, що голова колгоспу запланував на цю роботу мене. Та я й не повірив би, що зможу керувати такою складною технікою п’ять років. Голова викликав мене в кабінет і каже:
— Я вирішив побудувати в Усть-Путилі цех, керувати цією технікою будеш ти, і людьми також, інших кандидатур у мене немає. Усе це має працювати у три зміни. Цех 40 на 20 метрів будуємо в стислий термін. Ти маєш спостерігати за наладчиками, випитувати в них процес і все вивчати. Згодом відправимо тебе на курси. Даємо тобі зарплату 120 крб., це — ставка головного бухгалтера.
Так я знову змінив свою професію. Ми обслуговували шість колгоспів, у нас були повні склади гранул. Нас дуже хвалили начальство і преса. Змінив свою професію не тільки я, а й мої діти. Дочка-бухгалтер постійно в декреті, скоро буде матір’ю-героїнею. Старший син музику поміняв на кермо автомобіля. Молодший став лісником, вирощує й охороняє ліс від вирубок і браконьєрів. Жінка, механізатор широкого профілю, — домогосподарка.
У селі, де контора колгоспу, є середня школа. Голова колгоспу та секретар завжди були тут гостями на останньому дзвонику. Голова одягав парадний костюм із медалями та орденами. В 1974 році указом президії Верховної Ради його нагородили орденом Леніна — за 25 років головування та високі показники, бо за нього колгосп став мільйонером. Багато було збудовано та вирощено. Але цей орден не було вручено, а самого його терміново звільнили, за що — скажу далі. Голова був високий, з розумними очима, мав дар слова, його виступи та промови були змістовними та цікавими. Він щиро вітав випускників школи, наказував не забувати своїх батьків, учителів, друзів, Гуцульщину та Україну. А як не вдасться вам вступити до інститутів, повертайтесь до рідного колгоспу, у нас для вас двері завжди відчинені. Якщо попрацюєте в тваринництві, вас без іспитів приймуть куди захочете. Минув вересень, і випускники почали йти з заявами до колгоспу. Голова ввічливо привітався до однієї з дівчат і запросив її до кабінету. Після теплої розмови підписав заяву, сказав черговій, що його немає, і замкнув двері на ключ.
— Що ви собі дозволяєте? — обурилася дівчина.
— Ти не переживай, серденько, я тобі злого не зроблю.
Дістав із шафи коньяк та шоколадку:
— Маємо відзначити цю подію. Ти вже доросла, по­виннана солоджуватися життям. Роки проходять непомітно, тож треба, аби було що згадати.
Випивши кілька чарок, дівча захмеліло. Голова сів ближче, обійняв дівчину, поцілував. Вона вже не пручалась, він обіцяв їй золоті гори.
— Та вже пускайте мене, Васильовичу.
— Добре, але ти маєш дати мені слово, що будеш моєю коханкою, та про це ніхто не повинен знати. Даєш мені слово?
— Так.
На прощання поцілувалися. Так на кожній фермі голова мав молоденьку коханку.
— А то не забагато для одного? — питає партійний секретар жартома.
— Та добре, буде і в тебе.
Одного разу голова покликав мене до телефону та й каже:
— Бери Пасарюка, машину, їдьте в Черепанку, наловіть форелі. Путівки вам будуть підписані.
Ловимо рибу, а до нас із лісу вийшла олениця. Ми причаїлися, не рухаємось. За оленицею мухи та оводи роєм. Вона лягла у плесо, вони відступили. По ній видно було, що скоро розтелиться. Наступного дня лісник знайшов оленятко, прив’язав його до сідла й привів у лісництво, за що отримав від директора подяку та цінний подарунок. Директор на базі лісництва заснував вольєр. Тут був дуже великий вибір дичини та птиці. Побудували двоповерховий будиночок для відпочинку, це був наче музей. Сюди приїжджали на екскурсії за плату. Тут побував й екс голова ВР І.С. Плющ. Потім хтось обікрав цей будиночок, і нікого не знайшли. Одного разу повінь забрала майже всю дичину та клітки з птицями. Оленів відпустили, та браконьєри їх знищили. Ведмідь виліз на дерево і так врятувався.
Наловлену рибу віддали кухарям. Бригадир комплексної бригади мав забезпечити свіжим м’ясом, овочами та продуктами. Все це списувалось на громадське харчування. Директор Будинку культури мав організувати для полонинників концерт. Це робилося для того, щоб піднеси дух тваринників. Та тієї молоденької дівчини, яка чекала на свого коханця. Досвідчені кухарки готували добірні страви за гуцульським рецептом. Після доїння корів — підсумки. Відзначали переможниць. Посідали за столи, і почалась забава. Заграли музики. Вічно зелені гори, квітучі трави, чисте гірське повітря, теплий вітерець, пташині співи додавали бадьорості. Вечірнє доїння — і знову застілля біля ватри. А потім попарно порозходилися на «нічне доїння».
Не можу не розказати трагедію, яка сталася. Біля підніжжя полонини був сепараторний пункт — щоб не скисало молоко, його переробляли на сметану. Залишався молочний “обрат”, тож вирішили збудувати телятник, щоб згодовувати ці відходи. Я возив туди будівельників зранку та ввечері, а вдень — масло на маслозавод. До вечора було ще далеко, тож ми з бригадиром поїхали до магазину на цьому хуторі. Тут був їздовий із бригади, яка будувала той телятник. Він хотів мені щось розповісти, та був п’яний, і я відвернувся, про що шкодую.
Наближалася сьома година, я забрав будівельників і ми поїхали, а тут дощ, як із відра. Я зупинився, щоб ті, хто були в кузові, не намокли. Не було лише їздового, та всі знали, що він ходить на полонину до доярки. На ранок доярка зійшла з гори і я її питаю:
— А де Петро?
— Не знаю, чесно кажу, що не було його.
І тут ми помітили, що під лісом біля вільхи стоїть чоловік. Стоїть і не рухається. Чекаємо і спостерігаємо — ніякого руху. Підійшли ближче, а він не стоїть а висить, ноги не дістають землі. Боже, та це ж Петро! Приїхали міліція й прокурор, і мені довелося це тіло до моргу заносити. А там було тіло знайденої жінки у зрубі, голова окремо, руки і ноги окремо. Я після такого видовища довго не міг їсти та спати. У Петра була дуже злюща жінка, яка знала про його коханку і страшенно допікала.
Такі підсумки кохання відбувались на кожній полонині. Ці дівчата, обдурені та збещені, забули про вищі навчальні заклади. Деякі збиралися стати мамами не дочекавшись шлюбу. Минули буйні роки у наших дітей, вони забули про дискотеки, про клубні бійки. Тепер вони, як і ми, спокійно не сплять, чекають повернення своїх дітей. Така наша батьківська доля.
Наближався колгоспний ювілей. У парт секретаря у сейфі зберігався орден Леніна для нашого голови колгоспу, були й інші нагороди передовикам — похвальні грамоти та цінні подарунки. На жаль, нашого секретаря парткому перевели у прикордонне село головою колгоспу. Я не був комуністом, але слово “нашого” кажу тому, що він говорив проти релігії, а в душі вірив у Бога, і він корінний житель нашого села. Нам до колгоспу прислалили секретаря-тернопільчанина. Він був дуже хитрий і великий бабій. Чомусь вибирав собі за коханок заміжніх учительок. Його коханкою стала вчителька, жінка дільничного міліціонера, друга його коханка — жінка нашого шофера, молодого комуніста. Про це знали всі в селі, знали й дільничний, і шофер, якого колгосп посилав у далекі рейси. У цих людях кипіла ненависть, та нічого вони не могли вдіяти, в секретаря недоторканість, як у депутата. У своєму селі він будував хату, та з нашого колгоспу возив будівельні матеріали, і чомусь брав у своє розпорядження лише усть-путильських водіїв. За що ми мали велику неприємність. Молодий комуніст знав усе про нас, що ми возимо секретарю, коли возимо, скільки вантажу й усе те розповідав дільничному. А той і доповів в ВБРСВ, і нас таємно допитали. Так позбулися цього бабія.
А голову колгоспу опаплюжили його ж односельці, які написали в КДБ, що він мав зв`язок з бандерівцями. Заборона КДБ видати орден Леніна шокувала райком партії. Звільнення з роботи ні за що передового заслуженого керівника, який відпрацював 25 років, — це не справедливо. Навіть виключили з компартії. Сам голова багато років ходив сумний та пригнічений, в нього згасла надія, і у колгоспників також. Нове керівництво встановлювало свої порядки. Та колгосп став різко опускатися в показниках. Падала й дисципліна. Не зійшовся я характером з новим головою, через три місяці розрахувався. Худобі не стало вітамінного борошна й упали надої, приріст живої ваги. Щороку міняли керівників, та колгосп так і не піднявся.
Із настанням незалежності України усе колгоспне майно роздали і розікрали. Навіть вождя революції, який стояв у центрі села, вкрали й дотепер не можуть знайти. А він був із бронзи. Деякі політики хотіли відновити колгоспи, та це ніяк не можливо, бо за півдарма,як працювали ми, тепер ніхто працювати не хоче. Та й не буде більше такого дешевого палива, як колись. Людей уже не налякаєш, як нас налякала війна й постійно залякувала радянська влада.

Подорож… у небо

За радянських часів віддалені гірські сінокоси підживляли мінеральними добривами. Спочатку літаком Ан-2, а пізніше гвинтокрилами. Для “кукурудзника” потрібне рівне поле для злету та посадки, а в горах такого нема, то ми возили машинами добрива впідгірний район, а там завантажували в літак. Мені доводилося возити вранці пілота, штурмана, механіка та колгоспників на роботу, в обід до ресторану, а ввечері до готелю. То була не робота, а зайвий відпочинок — усього п’ять кілометрів їзди. Я читав книжки, підтягував гайки, дивився, як злітає Ан… Мені також дуже хотілося в небо, і якось я напросився.
Неділя, свято виходу на полонини, обіцяв піти з сім’єю, та в нас оголосили робочий день. Завантажили літак і нарешті мене покликали. Сісти було ніде, я стояв на проході між пілотом і штурманом, дивився на прилади та за руками цих “небесних шоферів”. Двигун заревів, і літак застрибав полем — чимраз швидше й швидше, а тоді відірвався від землі й став набирати висоту. За Косовом літак розвернувся й узяв курс на хутір Рошишний. Боже, яка краса! Якi величнi наші гори з висоти. А от і наше село, моя хата! Пілот каже: добре тримайся, будемо маневрувати. І літак наче став провалюватися донизу, а мої кишки — доверху. Він повернув важіль шнеку і міндобрива висипалися, літак із полегшенням полетів далі. Але чомусь не розвернувся й не набирав висоти. Пізнаєш, де ми? Та це ж Путила! Ми пролетіли над стадіоном, переповненим людьми, розвернулися й доволі низько щераз шугнули над натовпом, у який пілот викинув пачку листівок із привітанням, а тоді стрімко пішли вгору. То було незабутнє враження.
В 1974 році мене знову нагородили туристичною путівкою, цього разу — на ВДНГ в Москву. Я не знав, де та виставка, ніколи не був у метро, не бачив столиці, тому поїхав на день раніше, щоб освоїтися. На вокзалі оголошують автобусну екскурсію Москвою. І ось Красна площа, Мавзолей, ГУМ, ЦУМ, Кремль… Набережною Москви-ріки повертаємося на залізничний вокзал. Та мені того мало, і я взяв “добавку” — мандрівку річкою. Море вражень, настрій святковий… Та пора шукати ту ВДНГ. Я спустився в метро,поїзди мчать мимо мене в обидва боки, а я не знаю, в який їхати — нема на стіні такої станції. Питаю людей, та всі кудись біжать, не хочуть навіть зупинитися. То я до міліціонера підійшов, і він мені пояснив, куди їхати, де перейти на іншу лінію. Я тренувався — то пiрнав у метро, як у море, то виринав і знову опускався. Для мене “підземка” була дивом.
Наступного дня — екскурсія виставкою, возять мікровагончиками від павільйону до павільйону, показують, розповідають. Я побачив найновішу техніку, найсучасніші досягнення науки, експонати майбутнього. За тиждень уже знав ВДНГ як свої п’ять пальців.Найчастіше ходив у павільйон “Космос”, де сидів у кораблі Юрія Гагаріна і “Шатлі”, бачив заспиртовану собачку, яка першою літала в космос. 15 республік, 15 ресторанiв із національними кухнями й офіціантами в нацiональних костюмах — було цікаво скуштувати їхні страви, порівняти. У вільний час я їздив на Патріарші стави, брав човна й плавав донесхочу, бо нашими гірськими річками не повеслуєш. Все хотілося побачити — Останкіно, побувати в ресторані “Голубе небо” на висоті 227 метрів, куди, попри величезні черги, таки потрапив, перекупивши квиток у якогось офіцера. Піднімаючись швидкісним ліфтом, думав, побачу з висоти всю Москву, та потрапив у сам епіцентр хмари, через яку нічого не було видно.
Ну ось, десять днів промайнули як одна мить, пора на літак додому. І тут зі мною сталася цікава пригода. Чекаю в автобусі на переїзд з аеропорту на аеродром, пасажирів мало. Нарешті зайшли троє чоловіків. Один сів за кермо, другий біля нього, а третій — за водієм. Поїхали. Той третій чомусь весь час нервується, поглядає в мій бік, питає, куди їдемо, чому так довго. Як куди — на аеродром. Не робіть із старичка дурачка, каже, дайте хоч води напитися. А де ми тобі тої води візьмемо? Дивлюсь, а той пасажир виймає з кишені пачку грошей і викидає у вікно, а за нею — й паспорт. І так це робить, щоб я бачив. Я теж почав нервуватися.
Нарешті приїхали. Я відкликав водія вбік і розповів, що той пасажир викинув гроші. Він не одразу повірив, та потім сказав покликати міліцію, а підозрілого типа вони затримають. Я привів сержанта, коли пасажир уже все розповів водіям. Він микав на собі волосся, бив кулаками голову. Виявилося, повертався чоловік із заробітків, думав, що в автобусі рекетири, а я ватажок банди і ми хочемо його пограбувати та вбити, ось і позбувся грошей та паспорта. Нерви зрадили.
Міліція оголосила по всіх постах, щоб пошукали ті гроші, та куди там — їх колесами рознесло. Збирали ми тому бідолазі всією громадою  по нитці на дорогу додому, щось водії дали, навіть міліція.

А що вдома сидіти?

Наближалася чергова відпустка. Куди поїхати? Вирішили поєднати  приємне з корисним. Річ у тому, що мій середущий брат служив в Абхазії, там одружився, жінка народила йому чотири дочки й сина. Вона працювала начальником пошти, зробила велику розтрату на 10 тисяч рублів, за це їй дали десять років в’язниці з конфіскацією майна. Менших трьох дітей брат привіз до нас і поїхав, тож племінники в нас виросли, а старша навіть заміж вийшла. Брат багато років не писав. І ми вирішили поїхати на Кавказ і відшукати його. А для молодят це була ще й весільна подорож.
Дорогою завітали до Києва, де зять моєї сестри, киянин, показав нам усі красивi й визначні місця столиці.
…І ось ми в Абхазії, розшукали брата. Зустріч була радісною, адже стільки років не бачилися. Його дружина потрапила під амністію і вже була вдома. Вони показали нам свій райський куточок серед гір і моря. Нас горами не здивуєш, але Іверська гора, всередині якої величезні підземні печери, оброслі застиглими мінералами різних конфігурацій, то таки незабутнє враження. Особливо від того, що електричне світло створює там веселкове підземне царство. У ці печери туристів возять мікропоїздом, а гору пронизує тунель, яким їздять потяги. Цю гору називають Святою, тут колись був монастир, але його підірвали. Та залишилося диво природи — чиста й свіжа прісна вода, яка невідомо звідки береться, нікуди не витікає й не зникає. Колись тут побувала свята Ніна – покровителька Грузії. У брата я дуже любив ходити на місцевий ринок і дивитися на корінних жителiв Абхазії, які живуть високо в горах і в найбільшу спеку носять каракулеві шуби та шапки.
У тій поїздці в мене було заплановано відвідати й кума в Криму, який дуже запрошував до себе. Хотіли пливти морем, та воно штормило, тож із Адлера полетіли до Сімферополя літаком. З нами — наші діти, молодята зосталися в Абхазії. Під крилом літака — Чорне море, де кораблі наче сірникові коробки. Прилетівши, зателефонували до кума, та у відповідь почули: “Вибачте, добирайтеся до нас самі, потім розповімо, чому не можемо вас зустріти”. Нашому приїзду куми були дуже раді. Виявилося, що в них саме з гаража вкрали машину. А було це так. Водить машину кума, а кум — домогосподар. Якось у дорозі авто забарахлило, а кума тупа в техніці. Зупинили першу-ліпшу машину, попросили водія допомогти. Познайомилися. “Приїздіть до нас на виноград, винця, спиртику дамо”, — запрошував кум.
І гість не змусив себе довго просити. Свою машину загнав у двір, почали пригощатися. А тут і кума повернулася, поставила авто в гараж, ключі поклала в буфет, гість те бачив. На третій день той чоловік не пив, сказав, що завтра їде першим автобусом до Сімферополя, а своє авто на кілька днів залишить тут, якщо можна. А чом би й ні? А по обіді приїхала з області патрульна машина ДАІ. Питають у кумів: а де ваша машина? В гаражі. Ану показуйте. Відчинили гараж, а він порожній. То де машина? Не знаємо. А ви нікому не давали? Та ні. Кум здогадався, що ключі від гаража є, а від машини нема. А даїшники розповідають, що помітили, як на бензозаправку вже за Сімферополем під’їздив легковик, та, побачивши патрульну машину, поїхав далі. Але далеко втекти не вдалося — мусив зупинитися, бо не стало пального. Ваші документи. Права є,паспорт є. А де доручення? Той почав щось бекати-мекати, і його затримали. Машина, яку залишив у кума, була також крадена.
Десь за тиждень нашим кумам повернули авто. Кума возить нас на дві години на море, а дотемна працюємо, бо в них чимале господарство. Ввечері чаюємо. У неділю їдемо до Ялти, де працює в ресторані кумова дочка. Виїздимо вдосвіта, бо дорога неблизька — 140 кілометрів. Жінки спереду, а я з дітьми ззаду. Притулився до дверей, бо хотілося спати, та почувши цікаву розмову жінок, вдав, що вже сплю. “То як ти живеш, Марічко? На скільки Степан старший? На п’ятнадцять? А мій на двадцять. Я бачу, твій “клепає” добре, вже третє носиш, — сміється кума. Ти його більше ганяй, а то дивись, який він у тебе гладкий. Мій Семен і варить, і підлоги миє, бо кажу, що слаба. Але “залицяльник” мій завжди напоготові. То й ти не будь дурна, твій уже нагулявся, а ти що бачила?..” Ох, кума, кума!
А ось і Ялта. Кума повозила нас скрізь, а її донька була прекрасним екскурсоводом. Повернулися додому дуже пізно, а вранці знову до праці. У господарстві мого кума є все — і птиці без ліку, і корови, і вівці, i кози, навіть своя риба в ставку плаває. Недалеко від хати — спиртзавод, де кума працювала охоронцем. Тож ми з кумом не раз ходили вночі за спиртом із целофановими торбинками, що для капусти. То легка тара, а в разі погоні можна швидко вилити речовий доказ. Я стояв на “атасі”, а кум порожнив шланги великого діаметру, в яких залишався спирт після відвантаження замовникам. Кум переливав його у скляні фляги й закопував у землю там, де лише він знав.
На моє прохання, наступної неділi кума має везти нас у Бахчисарай. Я вже там був, але хотів показати ті історичні місця своїй сім’ї. А ось і палац великого турецького хана. В ньому побували Пушкін, Лермонтов, імператриця Катерина ІІ, навіть ліжко, на якому вона спала, збереглося. Скульптура цього хана зроблена так, що вода з джерельця краплинами спадає на обличчя і виникає враження, що він вічно плаче за скоєні ним гріхи. Адже пролив не менше крові, ніж Гітлер і Сталін, хоча на старості літ покаявся. Недалеко від палацу — скелі різних конфігурацій, у яких видовбані монастирі, келії монахів та спокутників, які відмолювали тут свої гріхи.
На зворотному шляху я показав хату, в якій ми жили колись із татом і мамою. Я впізнав її по садку, який посадили ми з татом. Лише наша хата на цій вулиці красувалася між яблунь і груш, решта осель, в яких мешкали переселенці, була занедбана. За 20 років не зосталось у цьому селі жодного знайомого.
Моя відпустка закінчувалася, залишивши по собі приємні спогади. Скільки ж то встиглося — брата та кума побачив і стільки цікавих місць відвідав, і в морі покупався… Нас прекрасно годували, поїли вином, ми були бажаними гостями. Додому я повертався літаком, бо поспішав на роботу, і віз зi собою вино. А дружина з дітьми їхала поїздом і везла спирт. По приїзді жінка народила мені другого сина, і я щиро дякував Богові за цей дар. Я набрався сили, здоров’я, гарних вражень на цілий рік – до наступної відпустки.

Малограмотний винахідник

Не дотримав я своєї обіцянки приїхати до кума в Крим в наступному році, через обставини, що склались. Мене викликали в Москву на розгляд моєї скарги на експерта по заявці на мій винахід. Конт­рольна Рада патентного відомства розглядає скарги раз на рік і виносить рішення, видати чи відмовити у видачі авторського свідоцтва. А подав я скаргу тому, що експерт хотіла мене надурити, щоб продати згодом мою розробку комусь іншому. Вона знала про мою малограмотність і вислала мені копії винаходу німецькою мовою, мовляв такі винаходи уже є і ми не можемо видати вам авторське свідоцтво. Та я розпізнав креслення, що це якась установа на фундаменті, пішов до перекладача. Та це ж віялка, а не сівалка.
Цей виклик був перепусткою у патентне відомство, в ньому був зазначений час розгляду, корпус, поверх, кімната. І я став готуватися до поїздки в столицю. В той час у магазинах були голі полиці, ніяких товарів, а гроші є. І я вирішив скористатися тим московським папірцем.  Поїхав в обком профспілки, показую виклик у Москву, демонструю свій поношений костюм, мешти. То отак маю їхати до столиці? В мене є гроші, та де купити? Довго телефонували по базах, фабриках, та таки знайшли для мене одяг та взуття. Мені дали адресу і я все необхідне придбав. Такі були часи.
Пригадую сухий закон – одна пляшка на дорослу людину в місяць. Я свою оприбуткував відразу. Жінка та теща ховали на горище у валянок, цю схованку я знайшов. До мене повернувся брат з Абхазії, прийшов у гості племінник, а випити нема що. Я даю небожу 10 крб. (пляшка коштувала 5) і кажу: йди до жінки, може тобі продасть.
Та не вийшло, то ж ми вдалися до хитрощів – жінку послали до сестри. Я дістав із валянка пляшку, ми її розпили, поклали 10 крб. в горлечко. Та так розохотилися, а там ще є півлітра у валянку. Знаю, що буде скандал, але дістав я ще одну, і знову гроші у горлечко. Мов за нюхом прийшов сусід, і ще одна пляшка пішла. Тут повернулася жінка, все зрозуміла, коли гості пішли, мені в голову полетіли тарелі, кружки, каструлі, я відбивав їх як м`ячі. Та настали такі часи, коли грошей не було, то пенсію платили горілкою. Я взяв 25 пляшок і кажу жінці – купуй задешево, продам.
Настав час вирушати у Москву. Мені видали відрядження, нічліг, дорога оплачувалась. Відшукав це відомство заздалегідь. Взяв із собою сівалку. На руках у мене вже був висновок Інституту лісового господарства на випробування. На сходах розмотав сівалку, взяв на ремінь як рушницю і увійшов у відомство. На мене з подивом дивилися й оглядалися. І от я в кабінеті, чотири жінки мов судді розглядають справу. Дві жінки захищають мене, дві-експерти. Я попросив слова й кажу:
— Скаргу мою не розглядайте, подивіться на висновок Інституту і на сівалку. Як у вас є щось схоже, то покажіть. А як нема, то скажіть, чи цей винахід вартий авторського свідоцтва. Мене попросили вийти в коридор. Через годину попросили зайти. Авторське свідоцтво мені вручили (див. стор. 76) поздоровили та просили вибачення. Уявіть собі, яка то радість для малограмотного винахідника.

Не я вибирав роботу, а робота мене

рофесію коваля мені нав’язали — наказали прийняти кузню, хоча я нічого в тому не розумів і не вмів. А як назвався грибом, то треба лізти до кошеля. По сусідству жив старий досвідчений коваль високого класу, син якого працював у цій кузні, та, пішовши, забрав увесь інструмент. Старий був дуже говіркий, міг до нескінченності оповідати різні історії i любив, щоб його слухали. Я був готовий слухати, бо ж треба чогось учитися. От я й кажу йому, що прийняв кузню, а нічого в тому не тямлю, лише “баранку” вмію крутити. “Але хочеш бути ковалем?” Хочу. “Ну, було б бажання. А мій син мене зрадив — пішов шоферувати”. Він дістав сумку з ковальським інструментом і сказав: “Користуйся. Приходь, коли коней куватиму, навчу й тебе”. А що мені то буде коштувати? “Грошей у тебе я не візьму”. Ось так я й став колгоспним ковалем.

У той час у нашому районі, а найбільше в нашому селі знімали фільм “Білий птах із чорною ознакою”. Цей коваль Василь, дуже колоритний гуцул, який носив довгу білу бороду й давно нестрижене біле волосся, якнайкраще підходив на маленьку роль священика, але відмовився від великих грошей, путівки до санаторію, які йому пропонував режисер, бо вважав, що грати таку роль — то святотатство, насмішка зi священичого вбрання і хреста. На масову зйомку цього фільму ходив і я з односельцями. Ми одягали гуцульський стрій і цілий день тинялися селом, очікуючи знiмання кількахвилинного епізоду. Нам платили три карбованці на день, та не в них рiч, просто було дуже цікаво. Якось режисер оголосив iз гучномовця таке: завтра усім прийти з парасольками. Ми здивовано подивилися на небо, адже погода стояла засушлива, дощу не передбачалося. Наступного дня, прийшовши на знімальний майданчик, ми побачили біля нього чотири пожежні машини. Розпочали знімати весілля. На столах стояли тарілки, в яких лежали муляжі страв — дерев’яні ковбаса, хліб, калачі. Хати були макетом з однієї стіни, але як справжні. І нарешті команда “Мотор!”. Почали знімати, по кілька разів повторюючи кожен епізод. А потім пожежним машинам скомандували: “Воду!” I вони підняли стволи, почалася справжня злива. Хто не взяв парасольки, той змок до нитки. Нам, селянам, було все дуже цікаво — і брати участь у зйомці, і потім переглядати цей фільм на екрані. Він для нас завжди буде найкращим, бо там — наші краї й ми такі молоді…
А тим часом коваль Василь навчив мене не лише коней підковувати, але й зварювати метал без електрики, то називається “швайц у вогні”. Я полюбив цю професію, вважаю, що непогано опанував її, тож виконував усі потреби бригади, підробляв у населення і, за домовленістю з керівництвом, обслуговував ще й лісництво в нашому селі, підковував коней лісникам за окрему плату або могорич. Кожного тижня вони приїздили кіньми до контори на “планування”, записували завдання, хтось отримував прочухана, а тоді всі, разом із лісничим, ішли на “шосте питання”. І завжди кликали мене: “Ходи, Степане, з нами”. Продавець зачиняв магазин, усі сідали за столи, лісники діставали зі своїх шкіряних сумок закуски, переважно буженину з дичини, сало, бринзу, смажену форель. Звичайно ж, була до цього й пляшчина, яку за чергою виставляли лісники. Нам із бригадиром не дозволяли класти на стіл свою частину харчів.

Як я крадуна знайшов

Якось лісник Василь їздив до Косова, де купив собі на базарі дорогу шкіряну куртку й каракулеву шапку, залишив усе це в магазині, а сам пішов у справах до лісництва. Потім ми гарненько посиділи у магазині, а коли вже всі розійшлися, залишилося нас лише четверо, Василь показав нам свої обнови, і ми їх гарненько “обмили”. Настала ніч, пора прощатися. Лісник уже прив’язав свого рюкзака до сідла, та ще ж треба випити “на коня”. Ми знову зайшли до магазину, недовго в ньому були, бо продавець просив розходитися, а коли вийшли, то побачили, що кінь прив’язаний, а рюкзака нема.
Василь здійняв крик: то ваша робота! Ви виходили надвір і вкрали! Завтра будете відповідати в міліції! Він обзивав нас останніми словами, то чули односельці. I нам було дуже соромно. Настало те завтра. Я прийшов на роботу, привітався, а бригадир питає: “Що, голова не болить?” Та що там голова, кажу, тут справи поважніші. У Василя вкрали нову куртку й шапку. “Та ти що?!” – жахнувся бригадир, і щось мені в його тоні не сподобалося. От і кажу: “Василь  хоче замовити чорну Савтирю (коли її дочитують, злодій помирає наглою смертю)”. Лісник мені того не казав, та дуже хотілося знайти крадуна. “А де Василь? — запитує бригадир. — Дзвони йому, що рюкзак є, то я пожартував”. Лісник на радощах виставив нам щедрий могорич.

До Одеси, на “Привоз”

Довго скучати за кермом не довелося. Старші водії не давали молодим підмінним свої машини, час від часу просили мене виручити. Я посилав їх до бригадира за дозволом, а сам дивився, чи добра машина, вигідний рейс, хто водій, а тоді давав або не давав згоди. Мав доста своєї роботи, то не хотілося лагодити чужої машини. Наближався Новий рік, йшла масова заготівля ялинок. Водії робили по два рейси, бо простоювали вагони. Якось мене взяли підмінним водієм у ялинковий рейс до Одеси, колгосп уперше відправляв туди ялинки. Машина була перевантажена, з великими габаритами, тож це не давало можливості їхати швидко. Через кожних сто кілометрів ми, водії, змінювалися. Нарешті доїхали до кільцевого перехрестя. А ось і велика арка з написом “Місто-герой Одеса”.
Нас зупинили даївцi на посту, вітають з майбутнiм Новим роком, кажуть, що документів перевіряти не будуть, але від гарної ялинки не відмовилися б. Ми кажемо, що дамо дві, аби лише підказали, як до базару доїхати. Поки ми вибирали ялинки, інспектор зупинив першу-ліпшу машину, взяв у водія документи, поклав у свою сумку і сказав, щоб завіз нас на “Привоз”, а свої права забере, як повернеться. За це ми ще одну ялинку пожертвували. І ось ми на базарі. Нас одразу обступили покупці, стали стягувати ялинки з машини, хто платив, хто не платив, почалася тиснява, у нашого шофера вкрали шкіряну куртку й сумку з харчами. Зчинився крик, з’явилася міліція, яка нам допомогла — поставила машину під замок, дала нам місце на торгівлю, організувала людей у чергу.  Шоста година ранку, а черга —
як до Мавзолею, бо ми одні були на базарі з ялинками.
З допомогою двох міліціонерів, які допомагали торгувати, за дві години наша машина спорожніла. Грошей — майже 10 тисяч карбованців, з такою сумою небезпечно, тим більше в Одесі. А як на ту Кишинівську трасу вибратися, ніхто з нас не знає. Вирішили ми взяти на допомогу тих двох міліціонерів, що нам допомагали, все ж у них зброя, ніхто не нападе. Вони сіли в кабіну, ми зi завгоспом — у кузов, шофер дав нам по монтировці “про всяк випадок”, для самооборони. Їдемо, їдемо вздовж лиману, обом здається, що вчора ввечері ми такого не проїздили. Думай, що хочеш… Нарешті виїхали на трасу, запитуємо, куди вона веде, і нам кажуть, що до Москви. Вони самі розгубилися. Дали ми їм грошей і кажемо, що далі самі поїдемо. Новий рік зустрічали в дорозі, вдома отримали двомісячну зарплату і за кожух окремо. Потім я ще кілька років поспіль возив ялинки на “Привоз”, бо вже мав досвід. Вирушали ми колоною з 4-5 машин, на яких я мав до сотні своїх ялинок.
Наступного року в розпал жнив ми iз завгоспом поїхали на Південь укладати угоди на обмін соломи на лісоматеріали. Там солома була дуже дешева, її навіть спалювали, а в наших краях її бракувало. Колгосп мав свій прес для тюковки, трактор, бригаду, тож було б лише що заготовляти. Як завжди, у дорозі траплялося чимало пригод, усе-таки цікаве життя за кермом. Та довелося повернутися до свого молота на кувадлi. А потім мені довірили керувати цехом АВМ (рос. “агрегат витаминной муки”).

Хто володіє кнопками, той не пропаде

Колгосп дбав про те, як зміцнити кормову базу для тваринництва, яке розвивалося не по днях, а по годинах. Росло поголів’я худоби, будували нові ферми. Землю підживляли добривами, та кормів усе одно не вистачало. Людей мобілізували на заготівлю зеленої маси у лісосмугах і навіть у прикордонній зоні під наглядом солдатів. Цю масу возили навіть за 70 кілометрів. Агрегат вітамінного борошна працював цілодобово, переробляючи навіть хвою i яблучний жмих. Кожен мав здати тонну маси, це стосувалося не лише колгоспників, а й органiв прокуратури, міліції, влади.
Худобу щотижня возили на м’ясокомбінат, а звідти ешелонами відправляли за кордон майже задурно, така була політика партії. А тепер нема ферм, нема худоби, а ковбас у магазинах повно – бери не хочу. Траву в горах більше не косять — бензин дорогий, щоб її звідти возити. І поля не пiдживлюють, бо нiчим. Наш завгосп особливо проявляв себе на косовиці, заготовляючи за місяць до 30 копиць сіна. Він збирав днів на три толоку iз сотні косарів і жінок із граблями. Усілякі напої, наїдки, музики й нічні набутки в копицях сіна. Платив їм 1-2 карбованці на трудодень, а тепер косарі просять 120-150 гривень. Я щодня подавав зведення в управління статистики, скільки надійшло зеленої маси, скільки виготовлено вітамінного борошна окремо по колгоспах. Щодня здавав продукцію на лабораторні аналізи, приймав сировину й видавав колгоспам борошно, складав звіти на зарплату, керував двома агрегатами…
Ми обслуговували шість колгоспів, працювали в три зміни. Я мав двох машиністів, які виходили в нічну зміну, але вони не знали цієї техніки, тож за кожної неполадки будили мене. Додому майже не ходив, мене називали в селі маленьким колгоспним директором. Якось голова каже мені сам-на-сам: “Можеш зробити щось, аби ми давали колгоспам менший вихід борошна?” Можу, кажу, але ви пришліть до мене ревізійну комісію, народний контроль, економіста, ми зробимо контрольне зважування зеленої маси та борошна, і ці результати треба затвердити на правлінні колгоспу. Так і зробили. Я непомітно натиснув на пульті одну кнопочку – і борошно перестало йти, хоча барабан повний сухої маси. Затвердили вихід із трави 21%, із хвої 33%, хоча насправді було 50-60%. І я маю зайві тонни, а з ними добру випивку і закуску.
А де чарка, там і багато охочих випити. Тож не одна жінка саме в мене у кабінеті шукала свого чоловіка. Доходило навіть до курйозів. Якось прийшла наша медичка, каже: “Поклич мого Саву”. Та його тут нема, відповідаю. “Не вірю, поклич”. Ну, ходи сама побачиш. Завів її в кабінет, питаю в того, що там був, де Сава. Та він iз тобою пішов. Поки вони там говорили між собою, я вийшов із кабінету й механічно зачинив двері на ключ. Чоловік виліз через піддашшя, а жінка не змогла. Приходить на другу зміну моя жiнка, а медичка кричить, гримає у двері. Дружина до мене: “Йди, випусти свою курву!” Надійшов і Сава, я мусив виправдовуватися та посилатися на свідка, бо не вірили. Але потім усі реготали.

Сільські амури

Автобусна зупинка Німчич. Рухаємось. З правої сторони капличка, а вище дорога на перевал. Тут я завжди хрестюся і про себе промовляю: «Дякую тобі Господи що я залишився живий». Дальше пам’ятні хрести. Тут розбився автобус із дітми, в якого відмовили гальма і він злетів із цього перевалу, – чудом залишився живий один хлопець. На цьому перевалі загинули десятки людей, і я мало не загинув. Ми, водії, вимушені були возити різні вантажі через Німчич і в зимі, і в літі, і в морози і в спеку, по кілька разів на день.
Я з вечора завантажувався ялинками щоб зробити два рейси. Раненько з жінкою виїхали. За ніч випав сніг. Я на колеса натягнув ланцюги і першим рушив на перевал. На самому стрімкому повороті машина забуксувала. Злізай крикнув на жінку. Мотор заглох. Я одночасно на ручний і ножні гальма. Машину розвертає на місці, передок заносит. Відпустити ножні гальма та вискочити? Не вспію, мене накриє. Рама скрипит, машина нахилилася і чудом не перекинулась. Я вивернув кермо в напрямку дороги відпустив ручний і поїхав у зворотньому напрямку. Жінка догнала уже на рівнині. Мене трусило як малярія, я не міг говорити. «Ти в сорочці народився», казала жінка. Нас водіїв, які знали цей перевал залишилось дуже мало. Нас у колгоспі шанували, навіть знали, що ми кожний бере по мішкови комбікорму чи бурякового жому. І правоохоронці мовчали. Ці люде ризикують життям, говорили між собою. А завгосп нам каже: «Хлопці, ви знаєте, що я все отримую на вагу і по ній здаю на склад, то ви мене виручайте також. Коли завсклад важить, ви усі поза машинов ставайте на вагу. Коли я кажу з’їхай, ви тікайте». На кожну машину робим 300 кг зайвих. А він каже комірнику, що він дешево купив на заготзерні. Працюючи в торгівлі, то добре знав, як виходити «сухим» з води. Із настанням осені наш завгосп скуповув щеплені яблука і контейнерами відправляв у Сибір. Сам їхав пасажирським, сам отримував у Сибіру яблука і здавав оптом за велику суму.
Наступного року наш завгосп Василь вирішив повторити поїдку з яблуками до Сибіру, та ВБРСВ застукав та заарештували. Відбувся суд і йому дали 2 роки за спекуляцію. Йому треба було першого року дати на лапу цій службі, то усе мало бути гладко. В ті часи кожна працездатна людина мала відпрацювати у колгоспі встановлений мінімум людиноднів. Якщо їх не вистачало, то зараховували до дармоїдів і відправляли на примусові роботи.
Василева жінка Марія гарна молодичка не хотіла у колгоспі сапати та пішла вантажником у нашу шоферську кампанію. Тут було їй веселіше, кожний день у дорозі. Кожний колгопний водій мав закріпленого постійного вантажника. За мною була закріплена Марія, завгоспова жінка. Мені доводилося чекати її, заходити до хати підганяти, а часом навіть сварити її. Після ув’язнення її чоловіка Василя вона відчула свободу в усьому, а її мама засумувала, бо на цілих два роки розлучилася із коханим зятем, а вона без нього не могла жити, і її дочка Марія про все знала і вирішила відомстити чоловікові. Ми щоденно їхали, бо від нашої роботи збільшувались вага худоби, та надій молока. Минали тижні місяці, а Марія не сумувала за своїм чоловіком. Вона знайшла собі Миколу, нашого шофера, і закрутила із ним роман. Ми їдемо із Марією, а за селом стоїть Миколина машина, стаємо. Він кликав мене поза кузов і каже: «Я тобі кожного разу буду класти могарич, але ми тут на цьому місці маємо мінятися вантажниками, але язик за зубами». Так було два роки. Повернувся Василь із тюрми і відчув холодне відношення Марії до себе. А селом ходили чутки, що Марія зі мною кохається. Василь вийшов межи люде, і ці чутки донеслися до него. Як же так казав він, ми з ним такі друзя. У неділю біля магазину богато людей і я. Він кожному дав руку, а до мене повернувся плечима. А із Степаном чого не здоровкаєшся? Він повернувся, подав мені 4 пальці без потиску. А потім відбулася у нас неприяна розмова. Він мені нізащо не вірив як я оправдовувався. Жінки кажуть правду. Василя прийняли на роботу. Він навмисно сажав її до мене у кабіну. Я втратив бажання працювати, був для него ворогом. А Марія призвичаїлась до алкоголю і уже без чарки не могла…

*    *    *
Одного разу ми приїхали вантажити солому, та перше сіли під скиртою пообідати. Марія з подружкою залізли на скирту і вдвох випили пляшку вина. Нам довелося працювати самим. Приїхали важитися, вона кудись попленталася і впала в гноївку. Василь десь узяв фотоапарата й став знімати її з усіх боків. Вдома в них не було доброго життя, тож він уже не знав, що робити. Вона була ще малою, як він кохався з її матір’ю, дівчинка про це знала, а іноді й бачила. Василь був гарним парубком, розумним, сміливим і жартівливим. У повоєнні роки працював у буфеті, торгував днями, а то й ночами. Мав зв’язок і з бандерівцями, і з КДБ. Якось капітан наказав принести літру горілки. Василь приніс. Тоді капітан взяв медичний шприц, у якому було снодійне, і через корок витиснув рідину в пляшку. Наказав дати то бандерівцям разом із харчами. Не зробиш, буде тобі… — кадебіст схрестив пальці. Узяв Василь пляшку, продукти й пішов на умовлене місце, він не раз носив бандерівцям їжу. Кадебісти пішли слідом, маскуючись на снігу в білих халатах. Хлопці голодні, то ж одразу взялися за трапезу. А до добрих харчів не гріх і чарку перехилити. Випили по одній, другій і міцно заснули. Кадебісти нарубали гілля хвої, поклали на нього бандерівців і поволокли снігами до дороги, де чекала машина. Прокинулися хлопці, а на вікнах – дратва. Ті регочут, а ті мало що не плачуть. Отакий мав Василь на душі гріх.
Не менш драматичним було й особисте Василеве життя. Його тесті були свого часу найкращою парою в селі. Дмитро – весельчак, душа товариства, гарно грав на скрипці. А його Надія була молодиця ого-го – гарна, роботяща, не один гуцул ласо на неї поглядав. Невдовзі в них народилася дівчинка, яку назвали Марійкою. Батьки тішилися донечкою, ростили її в добрі та любові. По війні Дмитро повернувся до своєї улюбленої роботи – керманича. Раніше не було жодної техніки для заготівлі та перевезення лісу, все робилося вручну. Дерева рубали, корували, сушили й спускали по ризах або кіньми й чекали зими. А тоді корчугами звозили кіньми до річки й складали в штабелі (миглі). Весною, коли леди скресали, керманичі починали збивати сплави. Для цього вони мали сверла довжиною з метр, один кінець яких був гострим різаком, а другий – лійкою, в яку запресовувалася дерев’яна ручка. Гумові чоботи були аж до пояса й мали залізні підкови на 6 або 8 зубців, а ще – каска, ціпина, сокира.
Для збору запасів води в річці були збудовані гаті зі шлюзами, якими регулювалася подача води. Керманич просвердлював колоди, скочував їх у воду й нанизував на трос, зв’язував у швари по десять кубів, це так називалося талбами. Таких талб було по вісім — десять, тобто сто кубів. Спереду ставилося два керма, якими управляли керманичі. На задній талбі був трос, яким третій керманич рятував сплав при аварійних ситуаціях. Він зіскакував на берег, робив мертву петлю й закидав її за щось міцне — дерево, камінь чи закопаний «мертвяк”. Якщо не встигав або невдало зав’язав петлю, то залишався на березі, а передні керманичі спрямовували талбу ближче до берега, зіскакували з неї й чимдуж утікали подалі, бо талби несло впоперек і скидало у великі купи змішаного дерева. Добре, якщо встигали попередити тих, хто плив слідом, то рятувало їм життя.
Керманич – героїчна професія, її довіряли відважним, сильним і спритним. Ріки в Карпатах стрімкі, скороплинні, до того ж, сплавом керувало двоє-троє людей, тож і між ними мала були злагодженість і дисципліна. Ось сплави збиті, керманичі на своїх місцях, спереду прикрашена різнокольоровими квітами ялиночка, трос відпускають і сплав потихенько пливе. Передня талба проходить ворота шлюза, лягає на стрімку швинь, бере розгін і наближається до першого повороту. Керманичі ледве встигають повертати талбу то вправо, то вліво. З дистанцією десять –
п’ятнадцять хвилин за чергою відпускають інші сплави, які пройдуть дистанцію за 5 – 6 годин. Сплав зупиняють тросом і передають поштучно. А керманичі відпочивають, у них – свій гуртожиток, їдальня, буфет з музиками, вони мають харчі й горілку, бо дорогою приторговували дровами, які спеціально брали з собою.
Так минали весна, літо, осінь, протягом яких мали сплавити весь заготовлений ліс. Зрозуміло, що керманичі були рідкими гостями вдома, і їхнім дружинам доводилося або «постити» в ліжку, або зраджувати чоловікам. Василь, гарний, роботящий парубок із багатодітної сім’ї, допомагав Дмитру по господарству, косив, рубав дрова, доглядав худобу. І за відсутності господаря догоджав Марії й домагався її. Та вона любила свого чоловіка й лише віджартовувалася: чого не женишся, Василю? Мав би свою жінку, то не голодував би. А ти маєш чоловіка, то чому голодуєш? – у тон їй відповідав спокусник. Минали тижні, місяці, роки… Й Василь таки домігся свого. Але Надія виставила умову: прийдеш, коли Дмитро пропливе зі своїм сплавом, я хочу безпеки. Буфет Василя  був біля річки, тож він ховався за кущами й чекав, коли настане його час. Вони замикалися в стайні, залазили на сіно й там кохалися до схочу. Так тривало багато років. Надія вже не могла без Василя  жити й сама приходила в буфет, допомагала коханому, люди те бачили, та ніхто не хотів розповідати Дмитру.
Одного разу Надія затрималася в корчмі до темної ночі, добряче хильнула й сіла в машину з якимсь шофером. Хтось сказав про те Василеві. Він сів на ровера й поїхав доганяти. Ніч була місячна й він таки побачив за третім селом ту машину. Зірвав із паркана шпону й прокрався до автівки. Коханців застав на гарячому. В нервах ударив щосили шпоною по кабіні так, що шофер, притримуючи штани, став щодуху втікати, а Марію, кажуть люде, гнав голою додому й лупцював шпоною по м’якому місці. Лише перед селом віддав їй одяг і пішов зачиняти буфет. Коханка – за ним, стала плакати, просити, щоб простив. Цілувала, обіймала, пестила, а тоді поклала йому голову на груди й каже: любий мій, що робитиму без тебе, як оженишся? А потім, ніби жартома, запитує: а ти би взяв мою Марійку, вона вже майже доросла? Та я багато старший за неї, чи схоче? Ти ж спеціаліст, ти її вгомониш. Я буду посилати її до тебе за покупками, а ти… Ну, тебе не треба вчити.
Василь купував Марійці шоколадки, печиво, просив допомогти в буфеті, навіть торгувати довіряв. Вона приходида додому пізно, та мати не сварила. З часом Василь став пригощати дівчину вином, коньяком, робити їй подарунки. Закінчився сезон лісосплаву, повернувся додому Дмитро, який заробив багато грошей, накупував дружині й доньці купу дорогого одягу. А Надія каже, що й для нього має гарний дарунок – їхня донька заміж виходить. За кого? Та за нашого сусіда Василя. Ну, то добре, він працьовитий чоловік, я радий цему. Минули Різдвіні свята, посватав Василь дівчину, відгуляли весілля. Господар збудував нову хату, найкращу в селі, Марія народила йому дітей, жити б у добрі та радості. Та ні, теща не хотіла відпустити свого коханця. А жінка чи то з ревнощів, чи з горя запила, бо вже була привчена до чарки.  Василь з торгівлі пішов працювати завгоспом і жінку біля себе прилаштував вантажницею, та яка робота, коли на умі зовсім інше. А ще й таку саму подружку мала, яка теж випити любила. Водії на них не раз нарікали, бо мусили самі вантажити машини. То ж Василь вирішив підсунути цих алкоголічок мені. Якось прийшов до мене з пляшкою й каже: ми з тобою стільки разом робили, всіляко траплялося, то ти вибач мені, як щось було не так. А коли вже спорожнили пляшку, завгосп став просити, щоб я взяв Марійку на роботу. В мене люди добре заробляли, хоча я мусив нараховувати й «липову» зарплату. Поясню, чому. Зоотехнічна служба ввела в раціон по одному кілограму трав’яного та хвойного борошна на кожну голову великої рогатої худоби. Та річ у тому, що хвоя має високий вміст каротину, різні ефірні речовини, тому худоба з’їдає її стільки, скільки, наприклад, людина часнику. А ось трав’яне борошно корови можуть їсти в необмеженій кількості. Бригадири виписують у мене борошно за раціоном, але хвойного не беруть. Я змушений був знову його оприходувати, а на заготівлю хвойної лапки нараховувати зарплату.
Одне слово, вмовив мене Василь взяти на роботу не лише свою жінку, але і її подружку. А потім кілька років я мав великі неприємності. Звертався до голови колгоспу, та він лише відмахувався: то не я, а ти приймав їх, то що тепер від мене хочеш? А я лише хотів, щоб вони добре працювали,  бо попит на вітамінне борошно був величезний. Із різнотрав’я воно дуже корисне для молочного стада, хвойне брали переважно для овець, бо давало приріст вовни. Та особливо цінним було борошно з конюшини та кропиви. Першим побачив результат наш дільничний, який відгодовував бичка та свиней, від нього слава про нашу продукцію пішла гуляти по всіх силових органах. Якось до цеху під’їздить машина СБУ, з якої виходить майор. Хто тут старший? Ходіть на два слова. Ви Петращук? То ваш брат був у бандерівцях? Ну, був, а що? У вас можна пару мішків? Випишете – дамо. Іншим безплатно даєте, а мені не хочете? Й іншим безплатно не даємо, он щойно «обехаесесники» приїздили і як належиться оплатили. Знаєте, скільки агрегат спалює за добу енергоносіїв? Бензовоз палива й 360 кіловат електроенергії. А ви думаєте, що то нічого не коштує.
Василь не лише не дякував мені за Марійку, а ще й постійно мав якісь претензії, йому здавалося, що між нами щось є. Мене то злостило, я казав йому, щоб пильнував свою жінку, раз має підозри. А одного разу приходить з претензією, що мало не сів через мене до в’язниці. Як? Та, каже, я ледве не вбив твою жінку. Хотів «застукати» тебе зі своєв жінков, узяв добру палку й засів у корчах. Аж бачу, моя пішла зі світла в темряву до машини, а з неї хтось вийшов. Був у шапці, штанах, то я подумав, що то ти. Вже підкрався, замахнувся, щоб дати тобі по голові, та постать у шапці повернулася і я побачив, що то не ти, а твоя жінка. Чого то вона так вирядилася? Бо вже холодно, кажу, в нічну зміну працювати, от і вдягла мої штани та шапку. Ти вибач мені, Степане.
Ну як йому поясниш, що в мене були в житті інші інтере­си, ніж його п’яна жінка? За п’ятнадцять років подальшої роботи я залишив свій слід у будівництві триповерхової контори лісництва, консервного цеху, котельні, ангару, складу, столярного цеху, нової кузні, гаражів. Впровадив понад тридцять раціоналізаторських пропозицій, запатентував три винаходи. Думав розбагатіти, затратив на свої розробки багато грошей, та часи були такі, що ніхто того й не думав впроваджувати, нікому то не було потрібне.  Хоч би хто листівочков привітав.

Мені дуже боляче та все одно смішно

ентральна районна лікарня мені нагадує ремонтну базу. Щоправда, на ноги тут кладуть не техніку, а людей. І ось, одного разу, я потрапив на прийом до лікаря-хірурга Івана Дорофтейовича Карлійчука, який, на жаль, відійшов у вічність. Він розпитав про симптоми, оглянув і дійшов висновку, що мені потрібно робити операцію. Рішення лікаря мене засмутило. Адже саме слово «операція» пробуджує страх.
І от я у хірургічному відділенні. Мене розмістили у доопераційній палаті й зобов’язали здати різні аналізи. Далі я чекав, як «свиня обуха». Кожен раз, коли відчинялися двері, серце ледь не вилітало з грудей, бо думав, що це прийшли по мене. А то все заходять санітарки та медсестри. І от поріг палати переступила хірургічна медсестра, зробила мені заспокійливий укол і наказала готуватися до операції. Рівно через годину два чоловіки у білих халатах взяли мене попід руки і повели до операційної. Я кажу, що піду сам, та де там… Ведуть мене, як арештанта, щоб не утік. Мене поклали на стіл, міцно прив’язали руки й ноги та накрили одноразовою стерильною матерією, що нагадувала брезент. Над грудьми повісили загородку, щоб я не міг спостерігати за діями лікаря. Тут в операційну зайшов Іван Дорофтейович, а разом із ним асистенти, медсестри. Лікар довго мив руки з милом, витер рушником та піднявши догори підійшов до столу, взявши скальпель. Хтось увімкнув величезну люстру. І хоча моє тіло «заморозили», я однаково відчував, як хірург його розрізав. Медсестра постійно змочувала мені губи й чоло водою. Сорок хвилин тривали, як вічність. Після операції з мене зняли кривавий брезент, поклали на візок із колесами і повезли у післяопераційну палату. Я не знав, що за життя на мене чекають ще чотири хірургічні втручання і що їх знову ж таки успішно проведе Іван Дорофтейович. А цього разу усе страшне було позаду.
Простора післяопераційна палата була наповнена людьми з різними хворобами. У когось були травми ніг, рук, у інших — голови чи грудної клітки, дехто ходив на перев’язки, хтось шкутильгав на милицях. Усі поступово одужували та веселішали, розповідаючи кумедні історії з життя та анекдоти. А біля вікна на ліжку лежав чоловік, який ні з ким не спілкувався і безвідривно читав книжку. Це був зовсім здоровий чолов’яга, який лежав, щоб отримати лікарняний листок, а заодно відпочити і харчуватися задарма. Про цього «хворого» я ще буду розповідати.
А тим часом до нашої палати постійно хтось заходив. Хворих чоловіків навідували жінки, рідні, друзі, навіть коханки, які називали себе сестричками. Та вони тільки по пояс сестрички. Приносили своїм братикам найсмачніше та «кока-колу» сорокаградусної міцності. У цих хворих тумбочки були повні наїдків, що регулярно змінювалися. Їж, пий, спи, смійся досхочу.
У цій палаті лежав і мій знайомий Романченко з міжколгоспної фабрики вовни. Сміхован, оптиміст, людина щирої душі. Були й інші цікаві співрозмовники. Зав’язалася цікава бесіда.
Василь із Шепота розказав, що його сусідка знайшла собі чоловіка, молодшого від неї на 20 років. Чоловік той був із багатодітної сім’ї, і немаючи куди подітися,  пристав до цієї жінки, у якої були гарна хата, худоба, птиця, поле. Мала вона й хворобу серця. Молодик добре господарював, і жінка цьому раділа. Усього в них було, лиш грошей не вистачало. От чоловік і каже: «Соломійко, поїду я на кілька місяців на заробітки».
«Та хто ж худобу доглядатиме?», — питає жінка.
«Попрошу сусідів, вони й допоможуть», — відповів той.
Жінка й погодилася.
Минув місяць. Соломійка тяжко захворіла. Й сусіди надіслали Василеві термінову телеграму: «Приїжджай негайно!». Не маючи іншого виходу, чоловік негайно приїхав у село, зайшов у бар, де з друзями випив винця та і до хати ще взяв. А у домі біля Соломійчиного ліжка зі свічкою чатують сусіди.
Чоловік підійшов до дружини й почав її питати:
— Соломійко, що з Вами?
— Це ти, Васильку?, — насилу вимовила хвора.
— Я!
— Дякувати Богу, вернувся…
Тоді чоловік подякував сусідам, що доглядали за господарством і немічною Соломійкою і попросив залишити їх наодинці.
— Васильку, дай мені водички, — прошепотіла жінка.
— А, може, винця?, — запропонував чоловік.
Соломійка посміхнулася. Тоді Василь налив повне горнятко вина. Сердешна випила й одразу повеселішала. А чоловік тим часом покутався, повечеряв, привів себе в порядок і ліг біля Соломійки. Поцілувалися, обійнялися, полюбилися… та й позасинали.
Вдосвіта жінка прокинулася, зварила бануш, поцілувала милого й сказала, що більше нікуди його не відпустить, бо інакше… помре.
От настала моя черга розповідати смішну бувальщину. Одного разу колгоспним лісорубам відвели ділянку в Черепанці. Тут на лісорозробці працювали два Тимофія: одному було поза 60, а другому 50 років. Було ще два Василя і Петро. Бригада розмістилася у гуртожитку лісокомбінату. Старший Тимофій ходив на нічліг за три кілометри до однієї Злагодєнки у Рошишний. Чоловік не міг задовольнити свою пасію, тому одного ранку прийшов у бригаду геть засмученим. Лісоруби почали розпитувати, що за жура у побратима. Той і розповів усю правду.
— Тут нема чому дивуватися. Вам уже шістдесят минуло, сила чоловіча вичерпалася. Я молодший, і моя жінка незадоволена. Але я купую чудо-таблетки, і тоді все добре виходить, — каже один із лісорубів.
— А у тебе вони є? – питає Тимофій старший.
— Є. Але одна таблетка коштує 10 карбованців. (За ці гроші, треба було працювати у лісі три дні).
— Та я дам тобі ці гроші. Неси…
— Ну, добре. У понеділок принесу.
Як і домовлялися у понеділок відбувся продаж чудодійної пігулки. Ввечері Тимофій старший побіг до коханки, а лісоруби до гуртожитку. Тоді чоловік зізнався, що продав таблетку від головної болі. Лісоруби до сліз розсміялися.
А посеред ночі коханка вигнала Тимофія з хати. Іти через ліси бідолаха не наважився і досипав у колешні. А вранці повернувся у гуртожиток розлючений і ні з ким не розмовляв. Тоді жартівник віддав 10 карбованців і вибачився. Відтоді Тимофій не ходив до коханки.
Настала черга розповідати жарт Романченку. А він і каже: «Ви у мене посмієтеся, але через пару днів». Наслухавшись про витівки з пігулками, він спланував грубий жарт.
Романченко вийшов із палати, знайшов медсестру й випросив у неї проносний засіб, бо, мовляв, уже кілька днів випорожнитися не може. Помінялася зміна медсестер, і Романченко ще випросив ліки для живота. Третя медсестра теж дала таблетки.

Він ті пігулки розтер і чекав моменту, щоб підсипати їх пацієнтові, що лежав біля вікна, читав книгу й чекав на лікарняний листок. Врешті порошок потрапив у борщ. Чоловіка сильно пронесло. Він відкривав двері у палату і знову вертався. Сморід стояв на все відділення й донісся до кабінету лікаря Івана Дорофтейовича. До палати зайшла медсестра й помахала кулаком Романченку. Всі так сміялися, що трималися за животи.
Невдовзі мене покликали на перев’язку. Сестра зняла бинти, промила рану й покликала лікаря. Іван Дорофтейович прийшов, подивився і каже: «Що ти робиш, у тебе шви розійшлися?». Хірург повторно поклав скобки і наказав: «Коли  будеш сміятися, то долонею тримай пов’язку».
У цього лікаря були золоті руки. Він мене п’ять разів клав на ноги, і за це я йому щиро вдячний.

Кара Божа

Було це за радянських часів. Наш колгосп імені вождя революції за високі надої молока преміювали новим колісним трактором ЮМ 36. Це була на ті часи найновіша техніка. За трактором поїхав сам механік, привіз, замкнув у гаражі, ключі від якого голова колгоспу поклав до сейфа. Минула весна, настала друга, а трактор — на консервації. Питаємо, чому його нікому не дають, а голова колгоспу відповідає: а де ваша дисципліна? У гаражі пиятики, калими, приписки…
Аж тут повернувся з армії молодий комуніст із піврічним стажем роботи на тракторі. Через місяць за ним послали машину, щоб привезла в контору. Коли парубок зайшов до кабінету, голова та секретар парткому підвелися з-за столу, пішли назустріч гостю, міцно потиснули його руку й запросили сідати. Тоді голова каже: доста, Іванку, відпочивати, пора до роботи. Ми тут тримаємо тобі  новенького трактора Ти – наша людина, комуніст, тож маємо знати, шо в гаражі робиться. Сподіваємося, що там нарешті буде дисципліна.
Наступного дня відбулася урочиста передача нового стального коня. Трактористи були обурені, вони ж латали старі  машини від самого заснування колгоспу, а тут така несправедливість. В обід замурзані механізатори в засмальцьованих комбінезонах сіли до столу, повиймали свої “тормозки”, десь і пляшка-друга самогону взялася. Лукаво перезирнувшись, налили чарчину й новенькому, запросивши і його до столу. Він довго відмовлявся пити, та дружна компанія не відступала: ти, шо, нашого колективу не поважаєш?! Узяв хлопець склянку і одним духом випив. А коли зрозумів, що то вода, розлютився. А всі довкола весело реготали.
Цьому трактористу частенько стравлювали повітря з коліс причепа, псували паливного насоса, форсунки, пускача… Соціалістичні зобов’язання він не виконував, а тому було соромно доносити начальству на інших. Не витримавши, пішов Іван працювати в міліцію. Селом ходив бундючно —
у розстебнутій шинелі, піднятому на все чоло кашкеті.
Одного разу до багатоквартирного будинку наїхало повно правоохоронців з міліції, прокуратури області й навіть слідчих з Києва. Що таке? Ніхто нічого не знав. Аж наступного дня, коли почали допитувати людей, стало відомо, що у вікно секретаря парторганізації хтось стріляв. Про замах на життя важливого комуніста доповіли аж у Київ і тепер щогодини доповідали нагору про перебіг розслідування. А сталося ось що. Малий синок секретаря бавився на підлозі іграшками, аж раптом щось упало на підлогу й покотилося. Хлопчик підняв ще гарячу кулю. У вікні був маленький отвір від неї. Перелякана дружина негайно зателефонувала чоловікові, ось усіх і підняли на ноги. А тим часом слідство встановило, з якої зброї стріляли. Виявилося, що з міліцейської. У міліціонерів забрали всі пістолети на експертизу, яка встановила причетність до цього інциденту нашого Івана. Що не поділили два комуністи, які ніколи між собою не сварилися? Село гуло від різних версій.
Та слідчі зробили проекцію руху кулі, провели приладом лінію, яка показала на… баню церкви, що стояла на високому березі річки. Невже цілилися з церкви, на яку удень ніхто не міг залізти? Але ж то далеко, куля звідти не могла долетіти. Допитали Івана. І він зізнався, що стріляв по вороні, яка сіла на хрест. Встановили, що куля у ворону не влучила, а вдарилася об хрест і рикошетом влетіла у вікно партійного секретаря. Івана звільнили з-під варти, але й зроботи також.
З радості, що все закінчилося щасливо, він закликав до хати кількох міліціонерів, і вони стали пити. Набралися так, що почали сваритися, а потім стріляти. Одного поранило, інший вискочив через вікно, дружина ще раніше втекла до сусідів. Все стихло, та Іван пив далі. А на світанку взяв батькову рушницю, пішов у сад, роззувся й пальцем ноги вистрілив собі в голову. Чому він це зробив? Оскільки вагомих причин для самогубства не було, принаймні село про них не знало, то випадок люди розцінили, як Божу кару за те, що цілився в хреста на церкві.
І то не поодинокий випадок. Знаю й інший. Молодий комуніст отримав нову машину. За це секретар парторганізації зобов’язав хлопця знищити кам’яний хрест, який стояв неподалік його хати. Навіть старожили не знали, кому він був поставлений. Хлопець зачепив хреста тросом, завів машину й поволік фігуру в потічок, де старанно її замаскував. Через якийсь час наші машини звозили розсипну солому для колгоспної худоби. Стояла суха серпнева спека. Молодий комуніст завантажився першим, щоб їхати на чолі колони. І тут у чистому небі з’явилася хмара, подув вітерець, загуркотів грім, почало накрапати. Шофер із останньої машини не вмів зав’язувати ланцюга, то молодий комуніст поліз йому допомагати — дерев’яним кругляком (рублем) зав’язував солому. І раптом небо засвітилося, блискавка влучила в комуніста й усе — він, солома, машина почали горіти. Все сталося за якусь мить, і коли хмари розвіялися, на землі залишилися лише чорна пляма, купа заліза та кісточки водія. І скажіть після того, що то не була Божа кара за те, що зазіхнув на хреста?

Цікавий винахід

Хочу розповісти про свій винахід з метою, що коли-небудь він згодиться нащадкам. Адже з природою треба жити в гармонії.
Ліс — наше багатство, здоров’я, краса… Вирощувати ліс в наших гірських умовах справа нелегка. У горах неможливо застосувати техніку якою можна би сіяти механічно. Тому ліс вирощують шляхом посадки саджанців вирощених у лісорозсадниках. Така технологія вирощування лісу недосконала, адже у саджанців порушується коренева система. А зміна структури ґрунту, погодні умови, та строки посадки, часто погано впливають на якість приживлюваності лісових культур. Це підсихання, поганий ріст та хвороба саджанців. У результаті засаджені ділянки заростають кущами і, як правило, тільки на папері рахується ліс.

ручна сіялка

Ліс здатний розмножуватися і без участі людини. Він самостійно засівається на пасовиськах, сінокосах і, як би людина постійно не викорчовувала ці самосіви, то гори покрилися б густим не прохідним лісом. Ліс посіяний Богом росте швидше, а ніж  той, що посаджений людиною, і він — здоровий. Тому я пропоную наблизитись до природних умов, щоб відроджувати ліси не шляхом посадки саджанців, а шляхом посіву. Тому я виготовив, випробував, і запатентував ручну сіялку, яка здатна забезпечити в будь-яких гірських умовах бездоганні умови для вирощування лісових культур. То чому би не сіяти такою сіялкою? Вона важить 1 кг. 500 гр. А 500 гр. насіння в бункері вистачає засіяти 5 га. лісу квадратно-гніздовим способом по 4-5 м. Сіялка зручна в експлуатації та дешева. І якість та економія забезпечені.

Післямова автора

Моє дитинство починалося з війни. Нас били німці, нас били румуни, нас били росіяни… Ми вижили. Ми трудилися за копійки у колгоспах та на підприємствах. Ми рубали ліс для відбудови держави. Нам розбивали дахи, печі, нас гнали на Донбас, нас переселяли у Запоріжську, Херсонську, Кримську області, а кого і у Сибір. Нас переконували, що Бога нема, нас обсміювали коли ми ішли до церкви, хрестили дітей, вінчалися. І це ми пережили. І уже поступово життя стало покращуватися, віра в Бога відродилася, а згодом і незалежними стали.
Моє життя хоч і було важким, але воно було справді бурхливим, як Черемош і, чомусь, пов’язане із цифрою три. Це мабуть тому, що люблю і вірю у Святу Трійцю.
Я за своє життя побудував три хаті, мав три жінки, маю трьох дітей, у моїх синів також по троє, а  в дочки – п’ятеро діточок. Маю три патенти на винаходи, хоч вони уже недійсні. Маю три класи школи, бо була війна.
Моє життя починалося з війни і закінчується війною. Хоч є надія на Бога, що вона буде нетривалою і що дасть Бог дожити до кращих часів.

Україна переможе!
Слава Україні!