Слава не вмре й не загине… Олекса Кушнірчук

Село Космач Косівського району: пам’ятні місця – пам’ятники, пам’ятні хрести, символічна і братська могила УПА, пам’ятні стели та меморіальні таблички

Слава не вмре й не загине… Село Космач Косівського району: пам’ятні місця – пам’ятники, пам’ятні хрести, символічна і братська могила УПА, пам’ятні стели та меморіальні таблички. Олекса Кушнірчук

Кушнірчук О.І.
К 96 Слава не вмре й не загине… /Кушнірчук – Косів: Писаний Камінь, 2014 – 42 с.

Автор цієї книжки немало доклав зусиль до того аби видати своєрідний путівник рідного Космача, де описано про могили, пам’ятники, пам’ятні стели, хрести, меморіальні таблички. Тексти доповнюють світлини.

Видання рохраховане на педагогів, студентів й учнів, істориків, масового
туриста. Воно ж доповнить літопис цього славного села.

ББК 63,5 (4 УКР)
© О.І. Кушнірчук, 2014
© Приватний підприємець
«Писаний Камінь», 2014

Комп’ютерний дизайн Віталія Стефурака

Видрукувано в ПП “Писаний Камінь”

Свідоцтво Держ. реєстру: серія ІФ, № 44
Підписано до друку 10.03.14. Формат 60х84\16. Папір офсетний.
Друк офсетний. Умов. друк. арк. 2,44. Обл.-вид. арк. 1,17.
Тираж 500 прим. Замовне 392.

 

Микола ЧОРНОКНИШ

НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ…

Воістину: життя прожити (пережити) – не поле перейти.

Бо вже хто-хто, а мій «підопічний» Олекса Кушнірчук має абсолютне право з вершини своїх прожитих (пережитих) більш як восьмидесяти літ стверджувати саме так й аж ніяк не інакше.

Я з ним познайомився у першій половині дев’яностих, коли мене, республіканця – члена Української Республіканської Партії, з коломийської районної партійної організації цілком логічно, як жителя Косівщини, перевели до недавно створеної косівської. Головою якої був тоді Олекса Кушнірчук. Теж уже тоді в роках, хоча на той час його вік позначався на ньому не так щоб аж не надто, – це я тепер розумію: тоді ми були відносно ще молодими…

Боже!.. Боже. Ми тоді були відносно ще молодими – і… надіялися на щасливе українське майбуття, здобуте при сприянні УРП, НРУ і т.д. і т.п.

Ми тоді були відносно ще молодими…

Тепер, на схилі наших літ, ми дещо – хай навіть запізно, однак краще запізно, аніж ніколи! – збагнули одну дуже просту річ: у Нього все прораховано і ми просто зобов’язані приймати у цьому видимому світі все так як є й аж ніяк не інакше. І… відповідно сприймати.

Бо такий світ. І таке життя.

Від світу і від цього життя нікуди не дінешся… Куди-и-и, хотів би я знати?!

Ми думали, ми надіялися, ми свято вірили, що буде саме так, а не якось інакше, – Україна постане над усим світом, а ми, українці…

Нас, українців, у подобі беззахисних діточок немилосердно мордує на тій чи іншій повстанській площі у Києві чужинецький «Омон» чи «Беркут», – та вже сам дідько най розбирається, як їх там називати! – а наші недолугі лідери перед страхітливим побоїщем ідуть… спати!..

Життєрадісно, правда?

Та я про інше (нагадую!): моєму «підопічному» Олексі Кушнірчукові багато-пребагато літ, якщо міряти нашою людською нікчемною міркою, позаяк 85 літ, коли людина усе ще залишається людиною – це воістину прекрасно!..

Як воістину прекрасно виглядало це тоді, коли юнак Олекса складав присягу у космацькій молодіжній організації ОУН, – «…я – дух одвічної стихії…».

То був 1947 рік…

Жахливе на Західній Україні повоєння, коли т.зв. «визволителі» поводилися куди жахливіше від німецьких окупантів. Коли в його сестроньку Параску чужинецький зайда енкаведист Ніколай Картавцев увігнав усього тільки з «папашки» 31 (тридцять один!) гарячий набій…

Думаю так, що пора надати слово авторові оцього фотобуклету.

І нехай саме так і станеться!..

 

Микола ЧОРНОКНИШ

ОДКРОВЕННЯ ПРО “ЗІРКУ”

новела-нарис

Жила собі молодесенька гуцулочка. Параска. Парасочка. Дитя. Дитяточко – для своїх батька-матері. Співала у «просвітньому» церковному хорі – як у церкві, так і в самій «Просвіті», а також грала ті чи інші ролі в аматорському театрі. Звісна річ, театр був від отієї ж таки «Просвіти» – міцної духовної основи усього національного… Як сказав мені її молодший брат Олекса Кушнірчук, вона була дивовижно чистою істоткою-українкою, яка знала, чого хотіла, як і знала, задля чого вона, власне, живе. Риторичне запитання апріорі: хто з нинішніх молодих зможе мені по-людськи розбірливо сказати, чого він конкретно хоче і задля чого він живе взагалі? Навряд чи від нині сущих я зможу почути: «Я живу задля України і загину за неї з надією, що мій братик молодший колись та воздвигне на могилці моїй пам′ятний хрест…»

Тоді, в оті життєрадісні часи, Олексик навряд чи міг про таке думати. Він просто жив, згідно волі Божої – так само, як згідно цієї ж всемогутньо визначальної Волі жила його сестричка Парасочка, тож про якісь там пам’ятні хрести для себе вони не думали і думати не були повинні. Того, мабуть, не знаючи, що кожному іще з народження самим Богом призначений і визначений свій пам’ятний персональний хрест. Котрий мусимо двигати на своєму горбі усе наше свідоме життя.

Ось тільки хрести чомусь різні бувають: в одного – легенький, картонний, і той «щасливець», відповідно, легенько оцей хрестик несе та ще й з гордо піднятою голівкою, зверхньо поглядаючи на всіх і вся, усвідомлюючи, що на картонному хресті доля його не розіпне, – ну кого ж можна розіп’ясти на хресті картонному?! В іншого – хрест дерев’яний, зчаста вельми тяжкий, дубовий, – оцей хрест, на якому ти можеш бути успішно розіп’ятий, мусиш нести прихильцем, раз-у-раз спотикаючись, а то й падаючи… А ще когось Бог обдаровує хрестом залізобетонним та ще й змушує двигати оцей нестерпно тяжкий хрест д’горі – і, як правило, крізь терновище, навпрошки, без уторованої твоїми попередниками стежини. А вже там, на вершині, коли доповзеш, на своєму хресті ти вже точно будеш розіп’ятий.

Парасочці Бог висудив хрестик залізобетонний, – воістину незвідані стезі Господні!..

Саме так, ну… приблизно… так я подумав на осіннє свято Дмитрія, коли стрінувся в Косові з молодшим братом «Зірки» Олексою Кушнірчуком, колишнім головою районної організації УРП. Днина була навдивовиж погожою, якоюсь просвітленою, – на Дмитрія так буває нечасто – і ми, сидячи в кафе за легкою перекускою, неквапом розмовляли про те-се, зокрема про його компактний буклет, текстову частину якого я набирав на своєму комп’ютері, «Про спорудження і встановлення пам’ятників, пам’ятних хрестів, символічної і братської могил, пам’ятних стел та меморіальних табличок на території села Космача Косівського району”. При допомозі активістів села Олекса Кушнірчук – майстер, встановлює власноруч виготовлені пам’ятники, хрести і пам’ятні знаки у визначних пам’ятних місцях села Космача.

Переглядаючи додані до текстів кольорові світлини, я звернув увагу на одну – з поясненням: “Пам’ятний хрест на місці розстрілу зв’язкової УПА – Кушнірчук Параски Іванівни («Зірки»).

Щось та колись я, здається, вже читав про зв’язкову «Зірку» Параску Кушнірчук – пригадується, в одному з давніх номерів «Гуцульського Краю», однак то було дуже давно. Якщо не зраджує мені пам’ять, написав матеріал журналіст Василь Глібчук.

Не знаю, чому я тоді не вчитався в газетний матеріал Василя Глібчука, – тоді публікувалася маса-масенна патріотичних і, як правило, доволі поверхових одноденних газетних речей, тож, цілком можливо, в отій каламутно-угодницько-лизоблюдній повені я просто не спромігся зуважити на справді вартісну річ… Буває!..

Буває і не таке…

Тож перед тим, як продовжити свою оповідь про зв’язкову “Зірку”, я хочу дещо поглиблено розповісти про теперішню подвижницьку діяльність її молодшого брата Олексу Кушнірчука. В основному на власний кошт, а також при сприянні і допомозі активу космацької громади і районної влади, він, окрім могили Українським Січовим стрільцям і різноманітних пам’ятних знаків, поставив ще й інші пам’ятні бетонні, залізні і дерев’яні хрести: на місці спалення живцем станичного УПА Варцаб’юка Михайла («Скригунця»); на місці загибелі кущового провідника ОУН-УПА Проданюка Танасія («Солідного») та його ад’ютанта – Заячука Миколи («Дон»); на місці загибелі курінного УПА – Горникевича Дмитра у нерівному бою; на місці бувшого спочинку командувача 21-им відтинком УПА “Гуцульщина” Яворського Дмитра та його ад′ютанта “Лугового” – Антоняка; на місці вічного спочинку “Хитрого” – Книшука Андрія; на терені переможної битви сотні УПА “Мороза” з батальйоном карателів НКВД у Космач-Рушірі 1.02.1945 року.

Безперечно, кожен із цих пам’ятних хрестів заслуговує на окрему оповідь. Хоча, як мені ось зараз спало на гадку, щось усі ці хрести поєднує – настільки поєднує, що достатньо буде усього-тільки однієї оповіді про одну з ранніх квіток із цього суцвіття українських героїв, – лютий мороз ніжний цвіт не щадить… Так, оце щось – ота рання квітуча сув′язь, яка, з волі невмолимих життєйських обставин, приречена була на передчасну трагічну смерть.

Знали вони чи не знали, що приречені – зараз не так суттєво. Вони боролися до кінця і сама ця обставина уславлює імена їхні. Бо ж це від Бога – боротися до кінця. До розпинання, у якому воно вигляді не було б.

Так, напевне ж вони, стражденці, тоді й гадки не мали, що тривалий час їхні нащадки-українці (майже, майже усі!) не просто забудуть про них, але й усіляко будуть від них активно відхрещуватись, з чужої, ворожої намови зневажаючи і проклинаючи їх. Оце, до вашого відома, і є активне відхрещення. Куди страшніше від елементарної зради класичного Юди.

Чого ж тоді усі ми дивуємось, що нині отак живемо, і проклинаємо власне життя?.. Я не ставлю це на карб нинішнім і пройдешнім власть імущим. Ці мене цікавлять найменше. ВОНИ – то собі ВОНИ. А т.зв. МИ – ось питання, як писав у “Гамлеті” небіжчик Шекспір. МИ далеко неоднорідні на суто матеріальному рівні (це природно), – а про задовільний, стійкий духовний наш рівень говорити навряд чи варто… Хіба лиш для того, щоб розсмішити, – най би вже МИ посміялися!.. Та коли на своїй шиї відчуваєш осклизлість чужинського зашморгу, тут, їй-Богу, чомусь не до сміху. І ще більш не до сміху (Господи, про який узагалі сміх може йти мова, прецінь це справжнісінький жах!), коли чуєш набридливе аж до оскоми: “Та лиш би не було гірше, ми й так непогано жиємо…”

Авжеж!.. Жирні білясті черви у багні, болоті, трясовиці успішно зийкають. Ось тільки жити гідно, як те належиться нормальним, цивілізованим людям, поза межами багна, болота, трясовиці черви ніколи не зможуть.

Не дано Богом, – народжені плазувати літати ніколи не будуть… Це – аксіома. На жаль. А, може, і на превелике щастя. Тому що йдеться про звичайнісінький природний, себто Божий, відбір, – сухе гілляччя Господь спалює… У подробиці вдаватися не буду. Бо не так уже й довго зийкають жирні білясті черви. Це також аксіома.

Втім, пора повернутись до «Зірки» – правдніше, про моє спілкування з її братом Олексою Кушнірчуком.

Він мені сказав так (благально):

– Пане Миколо, ви і тільки ви можете про мою сестричку так написати…

Прости мене, Боже!..

Прощення у тому людському розумінні, що я легковажно пообіцяв тоді, за столиком у кафе (чого тільки не пообіцяєш при чарочці!), що – напишу, гаразд навіть не уявляючи собі, про що і як я маю писати про Парасочку-«Зірку», в яку енкаведисти вгатили не так уже й багато, – всього тільки тридцять один гарячий набій…

Це ж так приємно чути:

– Пане Миколо, ви і тільки ви можете про мою сестричку так написати…

Біль брата. Прокляття брата стосовно отих енкаведистів-зайд, які гуцулів мали за сірих тубільців – і які поводилися з оцими гуцулами, яко з тубільцями. Втім, не гріх буде сказати, що багато з оцих «питомих» гуцулів дуже і дуже прагнули бути тубільцями-донощиками – за дрібонький московський гріш, «аби лиш моя родинка трошєчьки вижєла…»

Втім, хто мені дав право судити отих гуцулів? Ті, хто в долинах жили, чи набагато були поряднішими?

Не маю права судити їх. Життя є таке, яке воно є: крутися, викручуйся як можеш, бо не пожаліє тебе ніхто. Навіть якби хтось і хотів пожаліти. Бо таке наше земне життя: ближнім твоїм з їхніми складними проблемами не до тебе, а тобі із не менш складними твоїми проблемами – не до них. Це я так кажу, автор, бо ж знаю ціну оцього стокривавого життя, – лукавити мені вже запізно… Так, замість лицемірної, фальшивої любові до ворога свого, як мене колись матінка навчали, я несамовито, зате щиросердно, по-справжньому, істинно ненавиджу своїх ворогів, – це природно, позаяк любити ворогів мені також явно уже запізно, хіба що дивлячись на них крізь проріз прицілу чудового фронтового німецького кулемета “МҐ-42” з його скорострільністю 1250 набоїв на хвилину. Врешті-решт, мені не так уже й багато залишилося існувати, – у багні, болоті, трясовиці хіба може йти мова про нормальне людське життя? Тож якщо я себе не жалію, чого ж тоді маю жаліти невдячних інших? Надто ж оту безхребетно гнучку черву, яка задля свого затхло спокійного, часто-густо незаслуженого добробуту за милу душу затягне – вже затягує! – усіх нас у болото, багно, трясовицю, звідки вороття вже не буде нікому…

Правда є така, яка вона є.

І це також аксіома!.. Це також природно.

Мені от що спало на гадку: зорячи з небесних чертогів на всіх нас, думаючих одне, говорячих інше і роблячих щось цілком протилежне тому, про що думалося і навіть так пишномовно й облудно говорилося, Параска-“Зірка” чи не відчуває щемливий, а то навіть їдкий жаль за передчасно згубленим юним життям, питаючись у себе ж таки: задля кого і задля чого пожертвувала власним життям?.. Яке, до речі, дається Богом один лише раз. І взагалі: ВО ІМ′Я ЧОГО?..

Ось питання!.. Як сказав би небіжчик Шекспір. І хоч вона там не відчуває нічого, бо немає там ні смутку, ні радості, як немає там ні чоловіка, ні жінки (там узагалі немає нічого земного!), її болем і пронизливим осмутком розчарування переймаються усі ті, нині іще сущі, хто не захотів, та й духовно не зміг би мовчазно, вдоволено зийкати у смердючому кишлі гнучкої черви. Шекспіра я згадав недарма, позаяк юна Парасочка мала до цього велета світової театральної драматургії доволі пряме відношення, – опріч просвітянського хору, який заразом був і церковним, дівчина була провідною актрисою того ж таки просвітянського драматичного театру. Парасочка, як згадує її рідний брат Олекса, зачаровувала сільських глядачів, граючи у виставах за творами Тараса Шевченка та інших українських авторів. Той же Олекса Кушнірчук пам′ятає виставу “Україна в крові”, де Парасочка виконувала одну з провідних жіночих ролей. Пан Олекса не пригадує, хто написав оту п’єсу. Зате розповідає з подробицями про той час, коли гуцулів-космачан посилено ополячували і тій частині сільської інтелігенції, яка цим займалася, польська влада файно платила, – східні «визволителі», як небавом виявиться, анітрохи не різнитимуться від загарбницької польської і виявляться к-куди страшнішими!.. Азія – не Європа. Гуцули переконаються у цьому дуже і дуже скоро. «Що поляк, що німець, що кацап – одна могила для всіх нас, – говорила односельцям Параска і неодмінно додавала шевченківське: – У своїй хаті – своя правда…»

У селі діяв осередок ОУН з його молодіжною ланкою, активними членами якої стала Параска Кушнірчук разом із вірними подругами Плиторак Параскою, сестрами Гаврилюк Ганною і Марією та багатьма іншими. Мета одна-єдина: за будь що, якою завгодно ціною вибороти Українську Самостійну Соборну Державу. Не знала, та й не могла цього Парасочка знати, – от вихиляси присудженої Богом долі у подобі залізобетонного хреста!.. – що десь там, на далекому східному фронті, де німці переможно воюють, лейтенант Картавцев Ніколай, командуючи загороджувальним загоном НКВД, ледь не впритул з автоматичної зброї розстрілює нещасних червоноармійців-смертників, які не витримали натиску важких «тигрів» і чимдуж втікали, чомусь дуже прагнучи жити. Набоїв лейтенант Картавцев Ніколай наказував не шкодувати… Й ось десь під цей час, влітку 1943 року, гуцулочка Параска Кушнірчук стала зв’язковою-координатором між бойовими відділами УПА під псевдом «Зірка». Вона таки й справді серед інших була за життя зіркою – і саме тому, як і всім іншим людям-зіркам, Бог висудив їй хрест залізобетонний, на якому буде розіп’ята, коли добереться до своєї вершини. Параска Кушнірчук-«Зірка» свідомо собою пожертвує, що властиве тільки людям-зіркам – і станеться це 26 лютого 1946 року.

Чомусь – навіть не знаю, з чиєї невмолимої волі! – кожна людина-зірка має свого персонального Юду. Часто-густо множинного – у розумінні кількості. Того й живуче воно, поріддя юдине!..

Упродовж трьох діб «Зірку» особисто мордував начальник космацького гарнізону НКВД капітан Картавцев Ніколай, званий у народі «Ніколушкою», домагаючись зізнань від оцієї незламної гуцулочки про УПА та підпільну працю соратників. Параска-«Зірка» мовчала навіть на очних ставках, коли «Ніколушка» зводив її віч-на-віч із запроданцями, – теперішній Юда множинний і, боюся, несть числа оцим юдам!..

«Ніколушка» холодно скаженів, – було від чого: навіть до всього призвичаєним його підлеглим ставало недобре при вигляді цих тортур. «Уночі 28 лютого 1946 року десь о 23-тій годині її виводять під скелю – протилежного боку діючого лісництва під присілком Космач-Діл і… розстрілюють дівчину, яка мала неповних двадцять два роки, тридцять однією кулею…» – розповідає Олекса Кушнірчук.

Розстрілював особисто капітан, начальник космацького гарнізону Картавцев Ніколай. Тридцять одним набоєм.

Не знаю, наскільки це було доречно, але я спитав Олексу Кушнірчука:

– А звідки вам відомо, що у вашу сестричку «Ніколушка» вгатив тридцять одну кулю?

Відповідь:

– Тіло моєї сестрички пролежало в хащах три доби, а третьої доби, – …і воскрес Христос третього дня згідно Святого Писання… – у п’ятнінку 3 березня 1946 року Парасочка була знайдена в хащах її родиною під присілком «Діл». Дєдя підрахували: одна куля – під праве око, 17 куль у груди – в серце, та 13 куль у сонячне сплетіння. Ми похоронили Парасочку за християнським обрядом, щоб упокоїлась вона у святій нашій землі…

Що ж іще можна до цього всього додати?

Хіба лиш одне: зірки опісля своєї загибелі залишають по собі світло.

Болото, багно, трясовиця з її кишачою червою залишає опісля себе лише сморід.

Що ж інше може залишити опісля себе болото, багно, трясовиця з її кишачою червою, як не тягучий, липкий, пронизливий сморід?..

Кожному – своє… Воістину!